Вступ

Актуальність теми. Сучасні умови розвитку незалежної демократичної України, її соціально-економічні трансформації зумовлюють активний процес консолідації українських земель, що протягом тривалого часу були роз’єднані кордонами чужих імперій. З’являються якісно нові вимоги щодо виховання сучасної молоді, що й обумовлюють необхідність отримання глибоких та ґрунтовних знань про складні історичні процеси вітчизняного державотворення. Просвітницький рух, що в другій половині ХІХ століття охопив і землі Галичини, висунув адекватні власним національним особливостям вимоги щодо реформування тогочасної системи навчання та виховання. На наш погляд, дослідження позитивного історичного досвіду цього регіону в боротьбі за відродження та розвиток української культури, традицій, звичаїв, мови та школи є надзвичайно корисним у сучасних умовах консолідації національних сил України, що відображено в Національній Доктрині розвитку освіти (2002р.), Державній національній програмі «Освіта» (Україна на рубежі ХХІ ст.), концепції «Національне виховання» й інших нормативних і законодавчих актах України.

У контексті дослідження просвітництва на території Галичини варто відзначити сучасний науковий доробок таких дослідників, як: О.Борейка, О.Буравського, Г.Бухала, Т.Джамана, Л.Єршової, С.Кваши, М.Костюка, В.Омельчука, Ю.Поліщука, Г.Шпиталенка, І.Ярмошика та ін. Зміст досліджень вищезазначених науковців полягає в обґрунтуванні основних теоретичних положень науково-педагогічної спадщини          учасників громадсько-освітнього руху XIX століття, зокрема, тих, які стосуються розв’язання й наукового осмислення проблем управління освітніми структурами; висвітлення в історико-педагогічному аспекті впливу соціально-економічних факторів на розвиток педагогічної думки, форм організації громадських інституцій в освітній справі.

Мета дослідження — схарактеризувати, узагальнити теоретичні питання просвітницького руху в західноукраїнських землях в ХІХ– ХХІ ст.

1. Особливості просвітницького руху Галичини другої половини ХІХ століття

Австро-Угорська монархія, під владою якої опинилася Буковина, Галичина та Закарпаття, так само як і Російська імперія, проводила асиміляторську політику щодо національної освіти українського народу, проте вона була набагато лояльнішою, ніж у Російській імперії. Звітуючись за 1850 рік, Волинський губернатор зазначив, що «розповсюдження освіти взагалі процвітає серед дворян, поміщики більшою частиною віддають своїх дітей до державних навчальних закладів. Діти державних селян чоловічої та жіночої статі відвідують сільські училища, де такі відкриті. Поміщицькі ж селяни зовсім грамоті не навчаються» [3; с.53].

Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у Львові виникає гурток „Руська трійця”. Його фундаторами стали вихованці Львівської семінарії М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький.

У 1832 р. група студентів – членів гуртка проголошує своїм завданням переведення місцевих народних говірок на літературну мову. Молодь підтримали відомі вчені з Наддніпрянської України. І. Срезневський, Й. Бодянський, М. Максимович. „Руська трійця” намагалася поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї об’єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах „Зоря”. Його видання, однак, заборонила цензура. Перероблений варіант цього альманаху під назвою „Русалка Дністрова” у 1837 р. все ж вдалося опублікувати в Будапешті.

У „Русалці Дністровій” друкувались матеріали з історії України, особливо про національно-визвольні рухи та  її ватажків (Морозенка, Довбуша, Бойчука), подвиги козацтва. Вона маніфестувала нескореність духу українського народу, що мало неабияке значення у справі пробудження національної самосвідомості мас.

Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період європейських революцій 1848 р. 13 березня цього року у Відні внаслідок народного повстання було повалено уряд Меттерніха, і до влади прийшли ліберали. Були проголошені політичні свободи й запроваджено парламентський устрій, ліквідовано панщину спочатку в Галичині, а згодом – на Буковині та Закарпатті.

2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація „Головна Руська Рада” на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848-1851 рр. Рада займалася освітою, фінансами, селянськими справами. Свої відділки вона мала по всій Східній Галичині. Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини, заселеної переважно українцями, від західної (польської) та надання їй національно-територіальної автономії, за запровадження навчання в усіх освітніх закладах рідною мовою. За ініціативою Головної Руської Ради за національну символіку галичан було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням лева на синьому полі. 15 травня 1848 р. вперше вийшов український тижневик „Зоря Галицька”. Влітку 1848 р. вперше проводилися вибори до австрійського парламенту, в якому українцям вдалося здобути 39 депутатських місць.

Найбільші досягнення в 1848–1849 рр. український національний рух мав на ниві культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітню організацію „Галицько-руська матиця”, яка займалася видавничою справою, впровадженням у школах української мови. При Львівському університеті відкрилася кафедра української мови, було дозволено навчання українською мовою в народних (1-2 кл.) школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. В Галичині вперше почали перевидаватися твори українських письменників.

Внаслідок Австрійської буржуазної революції 1848-1849 рр. імперським законом було скасовано кріпацтво, на західноукраїнських землях активізується хвиля національно-визвольного руху.

У 1860 р. прийнята конституція, за якою краям було надано автономічних прав і дозволено мати свої законодавчі органи — крайові сейми. У Галицькому сеймові українцям вдалося зайняти 49 депутатських місць.

Характерною особливістю національно-визвольного табору Правобережної України другої половини ХІХ століття став його ідеологічний розкол. Частина західноукраїнської консервативної інтелігенції відійшла від національних ідеалів «Руської трійці», ставши на шлях національного самозречення, піддалася імперській Росії. Внаслідок чого, в 60-х рр. ХІХ століття з Членів Головної Руської Ради утворилася партія москвофілів, яка не визнавала право українського народу на розбудови власної демократичної держави. Вважаючи          Російську імперію своїм рятівником, москвофіли прагнули до повного злиття українців Галичини з росіянами.

Втіленням національних ідей і традицій на західноукраїнських          землях стала молода інтелігенція, яка сформувала ліберально-національну партію народовців. Цей напрям національно-визвольного руху суб’єктом соціально-економічних, політичних перетворень в Україні визнавав народ, активно опікувався просвітницько-педагогічною діяльністю на національній основі, прагнув до органічної єдності українців лівого та правого берегів Дніпра.

Найактивнішими діячами народницького руху були молоді письменники-романтики: Є.Загорський, Ф.Заревич, К.Климович Д.Татячкевич, В.Шашкевич та ін. У 1862 р. ними була заснована перша Громада. Згодом громадівський рух охопив майже всю територію Західної України: громади виникали в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Тернополі.

Народовський рух активно займався просвітницькою діяльністю, опікувався письменництвом. Ними був заснований клуб «Руська бесіда» (1861 р.), товариство «Просвіта» (1868 р.), а згодом і товариство ім. Т.Г.Шевченка (1873 р.), яке в 1893 р. було перетворене на наукове товариство і стало головним осередком української науки:  «Позаяк у нашого сторонництва на першім пляні суть питання національне, літературне и язикове, а аж на другім питаннє політичне то потреба конче крім «Просвіти» єще товариства, котре би займалося розвоєм нашої літератури и нашої мови, котре б видавало письма и книжки, вже не, як «Просвіта», для простого народу и шкіл, але особливе и для рускоі интелігенциі. Узнавши потребу и важність такої літературної діяльності кілька наших патріотів зав’язало нове товариство літературне, «товариство імені Шевченка» [1; 719].

«Просвіта» стала основою для виникнення нових товариств, що охоплювали різноманітне коло питань: економічні («Сільський господар», «Масло союз», «Крайовий кредитовий союз», молодіжні («Сокіл», «Січ»), освітніми («Руське педагогічне товариство») та ін.

Коли в Наддніпрянській Україні заборонили друкувати книжки українською мовою, деякі письменники та вчені, як В.Антонович, Марко Вовчок, О.Кониський, П.Куліш, І.Нечуй- Левицький, стали надсилати свої твори, здебільшого під псевдонімами, до Галичини і допомагали народовцям матеріально. З допомогою наддніпрянців засновано в Львові місячник «Правду», що протягом довгого часу був органом всеукраїнського єднання: «Заслуга за розбудження щиро-народного духа і розвій руско-народного сторонництва належить в дуже великій часті перед всім руско-народним часописям, які від 1862 р. появлялися, а именно «Вечерницям», «Меті» і «Правді» [1; 719].

Варто зауважити, що з 1873 р. наскрізне просвітницьке спрямування товариства «Просвіта» поступово набуває політичного забарвлення. У зв’язку зі смертю голови «Просвіти» Юліана Лаврівського в журналі «Правда» за 1873 р. була надрукована «Бесіда Вол. Федоровича» виголошена на загальних зборах «Просвіти» дня 10 (22) Мая по виборі єго головою сего товариства», в якій В.Федорович «просвіту темного народу» визначає головним засобом політичної боротьби України з поневолювачами:       «Из становища політичного велику важність просвіти оцінимо легко. Пам’ятаючи лиш на ту світу правду, що лише просвічений чоловік може бути фактором політики. Чоловік непросвічений в математиці політичній не єсть одиницею, а нулею, котру лиш до якогось числа дописують. Тілько бо акторів на сцені політичній, кілько просвічених. Непросвічені люде належать до зоологиі, не до историі. Осли кому. То перед всім нам треба се добре тямити, ще кілька голов здобудемо для просвіти, тілько душ пробудемо до почуття свого я, — а се почутє скаже ім., що сеє земля то Русь, а вони Русини. Пам’ятаємо добре, що кожний селянин просвічений — то один жовняр більше в нашій армії, то один воін більше в нашій справі» [2; 302].У 7080-х рр. українські письменники-народовці зробили Правобережну Україну центром українського друкарництва. З 1879 р. виходить тижневик «Батьківщина», з 1880 р. — газета «Діло», літературно-науковий журнал «Зоря».

М.Драгоманов говорить навіть про те, щоб перенести «курінь» політичної та просвітницької праці на Галичину і, користуючись її відносно вільними конституційними умовами, зосередити саме тут свою працю, результати якої легально та нелегально переправляти на Наддніпрянську Україну. Саме М.Драгоманов висунув ідею перетворення Галичини в центр народовського руху всеукраїнського значення, що в середині 70х р. закінчилося розколом народовців.

Представниками лівого, радикального крила національно-визвольного руху Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття були українські революціонери демократи, а саме: М.Павлик, О.Терлецький, І.Франко, які пов’язували вирішення українського національного питання з соціальним визволенням українського народу, а також із возз’єднанням усіх українських земель.

Починаючи з 90-х рр. ХІХ століття на західноукраїнських землях національно-визвольний рух поступово втрачає просвітницький характер, відбувається його активна політизація.

У 1890 р. було засновано першу українську легальну політичну селянську партію соціальної орієнтації — Русько-українську радикальну партію (РУРП); у 1899 р. створили Українську національно-демократичну партію (УНДП) і Українську соціал-демократичну партію (УСДП).

Передові представники інтелігенції, педагоги, організатори й активні діячі громадського і просвітницького руху в Україні ХІХ – першої половини ХХ століття І. Брик, А. Волошин, М. Галущинський, М. Дужий, О. Духнович, І. Калинович, Д. Коренець, Є. Косевич, С. Магаляс, С. Сірополко, Є. Храпливий, І. Ющишин намагалися у своїх підручниках, методичних порадах, журнальних публікаціях донести до простого люду необхідність неперервного навчання, потреби в самоосвіті як шляху до підвищення добробуту, національно-культурного відродження українського народу. Вчені наголошували, що економічна освіта – не самоціль, вона є потужним чинником виховання цілісної особистості. У цій надзвичайно складній справі використовувалося чимало різних засобів впливу на формування особистості. Один із них – навчальна книга, підручник, порадник.

Культурно-просвітні товариства створили розгалужену інфраструктуру бібліотечних закладів просвітницького, молодіжного, педагогічного, економічного характеру, загальні фонди яких становили близько 1,5 млн. книг. Економічна освіта дітей і дорослих сприяла розвитку економічної діяльності, що відігравало важливу роль у розвитку сільського господарства, створювало сприятливі умови для піднесення матеріального добробуту українського селянства, розширювало можливості фахової освіти.

Отже, просвітницький рух на землях Галичини мав свої особливості, що були зумовлені тогочасними політичними кордонами Австро-Угорської монархії. Молоді вітчизняні письменники-романтики, а саме: Є.Загорський, Ф.Заревич, К.Климович, Д.Татячкевич, В.Шашкевич починають вести активну просвітницьку          діяльність,  опікуватися письменництвом: заснували клуб «Руська бесіда» (1861 р.), товариство «Просвіта» (1868 р.), а згодом товариство ім. Т.Г.Шевченка (1873 р.), яке у 1893 р. було перетворене на наукове товариство і стало головним осередком української науки.

Варто зауважити, що     60-70-ті рр. стали періодом консолідації українського просвітницького руху: у      період заборони української мови вітчизняні письменники Наддніпрянської України переносять свою просвітницьку діяльність до Галичини. З 90-х рр. ХІХ століття національно-визвольний рух на західноукраїнських землях поступово втрачає свій просвітницький характер. Зі створенням перших політичних партій відбувається його активна політизація.

2. “Просвіта” та українські освітні товариства на західноукраїнських землях під час Другої світової війни

Приєднання Західної України до CPСP 1939 р., її окупація німецькими військами в 1941-1944 pp., наступне відвоювання цих земель Радянською армією, інакше кажучи — встановлення на довгі роки тоталітарних режимів, позбавило українське населення всіх раніше створених елементів громадянського суспільства: політичних партій, численних релігійних, освітніх, доброчинних, спортивних та інших самоврядних громадських організацій, вільної преси, тощо. Найдошкульнішою став процес ліквідації Товариства “Просвіта” — основи національного культурно-просвітнього руху в краї.

Вже восени 1939 р., практично відразу після вступу Червоної армії на західноукраїнські землі, було припинено діяльність центральної установи, філій і читалень “Просвіти”. Клопотання щодо збереження Товариства, висловлене 24 вересня 1939 р. делегацією відомих галицьких політичних діячів на чолі з Костем Левицьким, представники нової влади проігнорували1. Більше того, в будинку “Просвіти” у Львові (площа Ринок, 10) було знищено майже весь архів Товариства, його центральну бібліотеку, всі портрети голів “Просвіти”, що висіли в репрезантаційному залі, а сам будинок централі — націоналізовано2. Не меншої шкоди зазнали приміщення філій і читалень “Просвіти”, адже було знищено їхні бібліотеки без огляду на зміст, рік чи місце видання книжок та журналів.

Постраждали й активісти Товариства. Чимало з них було репресовано органами НКВС. Проте нова влада, знаючи, якою великою довірою й авторитетом серед західноукраїнського суспільства користується “Просвіта”, не наважилася ліквідувати її формально, за допомогою правового акта.

Реорганізація системи культурно-просвітницької роботи на більшовицьких засадах передбачала створення на західноукраїнських землях клубів, будинків культури, хат-читалень, червоних кутків на підприємствах — своєрідних філій робітничих клубів, інших типових радянських осередків ідеологічного впливу, діяльність яких була цілковито регламентована і характеризувалася гонитвою за формальними показниками. Новостворені осередки ставали місцем проведення політзанять, лекцій, бесід, агітаційних зборів та інструктивних нарад, іншої масово-пропагандистської роботи, безпосереднім організатором якої виступали партійні організації. Водночас культурно-просвітні установи, клуби та будинки культури виконували й свої прямі функції, організовуючи дозвілля населення, обслуговування його відповідною літературою, а також забезпечуючи роботу гуртків. Влаштовувалися самодіяльні концерти, вистави, демонстрації кінофільмів. Методичне керівництво розвитком самодіяльного мистецтва здійснювали новостворені обласні будинки народної творчості. Саме вони займалися часткою роботи ліквідованого Товариства.

Не вдалося зберегти “Просвіту” і на тих західноукраїнських землях (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина), що згідно з договором між Німеччиною та CPCP від 28 вересня 1939 р. відійшли під контроль нацистів, склавши частину Генеральної губернії. Там до середини 1940 р. зусиллями місцевих українців та політемігрантів-утікачів із зайнятих Радянським Союзом територій було створено вісім філій “Просвіти” та 323 читальні. Однак подальший розвиток Товариства припинило розпорядження уряду Генеральної губернії від 25 серпня 1940 p., згідно з яким усі діючі на той час українські культурно-освітні та громадські організації були розпущені6. Натомість цим же ж розпорядженням українцям дозволили проводити всю культурно-просвітню роботу виключно в рамках українських освітніх товариств (УОТ-ів), що діяли на провідницьких засадах і підлягали двом чинникам: Українському центральному комітетові (УЦК) з його низовими клітинами та відділу пропаганди і народної освіти при уряді Генеральної губернії з його дотичними референтурами в повітах.

Кожне освітнє товариство очолював голова, призначуваний референтом культурної праці при українських окружних (допомогових) комітетах, який особисто відповідав за всю роботу осередку. Наполегливі заходи УЦК щодо збереження в назві новозаснованих товариств дорогого для кожного українця імені “Просвіти” виявилися марними.

УОТ-и офіційно перебрали на себе і частину функцій, які дотепер виконували “Рідна школа”, “Союз Українок”, “Рідна хата”, “Общество імені М. Качковського”, інші заборонені українські громадські організації. Відділ культурної праці УЦК вимагав, щоб освітні товариства залучили до своїх лав якомога більше українців, дбали про піднесення їх культурного та освітнього рівня, поглиблення національної самосвідомості. Досягнути цього передбачалося шляхом організації постійних і мандрівних бібліотек, позичалень і читалень книжок та часописів, налагодження роботи гуртків для боротьби з неписьменністю, самоосвітніх, театральних, хорових та інших осередків, влаштування товариських сходин, національних свят, концертів, академій, екскурсій тощо8. До 1 серпня 1941 р. у Генеральній губернії функціонувало 808 українських освітніх товариств (42 тис. членів), а при них працювало 119 самоосвітніх, 280 хорових, 429 театральних гуртків, 187 жіночих секцій9. І хоча не всі заходи УОТ-ів одразу давали очікувані результати, проте, з часом під впливом їх культурно-просвітницької діяльності прискорився процес етнічного та національного самоусвідомлення місцевих українців, що істотно зміцнило їхню відпірність до зовнішніх викликів.

Нацистська політика суворої регламентації всіх сфер духовного життя поневолених народів Східної Європи, зведення його до найпростіших, контрольованих державою форм проявилася згодом і на тій території Галичини, яка після нападу Німеччини на СРСР була прилучена 1 серпня 1941 р. до Генеральної губернії. Не змінилося і ставлення нової окупаційної адміністрації до численних українських громадських організацій, що відновили свою роботу після відступу радянських військ. Найдіяльнішими серед них були читальні “Просвіти”, які відразу взялися впорядковувати своє майно, почали закладати хоча б найменші бібліотеки, організовувати аматорські гуртки. 17 липня 1941 р. поновила свою роботу і центральна установа у Львові. 22 липня управа м. Львова, на той момент очолювана Юрієм Полянським, визнала за “Просвітою” як “краєвим інститутом позашкільного виховання і народної творчості” все рухоме і нерухоме майно обласного будинку народної творчості у Львові (триповерховий будинок з усім урядженням на вулиці Францішканській (тепер — Короленка, 7) та всіх підлеглих йому клубів, палаців і будинків культури11. У грудні 1941 р. в межах дистрикту Галичина налічувалося 82 філії “Просвіти” та 2917 її читалень. Проте в багатьох випадках робота читалень не була належно організована, їхні бібліотеки залишалися нечинними, аматорські гуртки працювали несистематично.

Повністю відновити діяльність “Просвіти” не вдалося, як і її повноцінну організаційну структуру. Намагання керівництва на чолі з Іваном Бриком домогтися від німецької влади затвердження Статуту Товариства, вибороти для нього статус самоврядної організації, а разом з тим отримати офіційний дозвіл щодо його існування на довоєнних засадах, не дало позитивних результатів.

У березні 1942 р. німецька влада з метою уніфікації всього громадського життя в Генеральній губернії поширила дію свого розпорядження від 25 серпня 1940 р. на терен дистрикту Галичина. Примусова реорганізація читалень “Просвіти” в УОТ-и тривала приблизно до липня 1942 р. Відтоді освітні товариства, більшість яких знаходилася в сільській місцевості, залишились у Галичині практично єдиними масовими осередками організованого українського культурного життя. Найдинамічніше зростала чисельність УОТ-ів упродовж 1942 р. і на початку 1943 р. Наприкінці 1942 р. мережа освітніх товариств у Тернопільській окрузі складалася з 324 осередків, в Золочівській — 240, Коломийській — 231, Бережанській — 229. Всього восени 1942 р. у Галичині число УОТ-ів (за даними тогочасної преси) досягло чотирьох тисяч. Близько половини з них мали власні приміщення, решта містилися у винайнятих домівках, хатах членів проводу товариства чи у школах. Головним матеріальним джерелом існування УОТ-ів стали членські внески (їх щомісяця були зобов’язані сплачувати всі члени — доросле населення віком від 14 років), масові збірки на культурно-просвітні цілі, пожертви окремих громадян, а також почасти дотації УЦК.

Розбудова мережі освітніх товариств дозволила активізувати їхню діяльність. Сильніші проводи УОТ-ів ініціювали закладання самоосвітніх гуртків, гуртків боротьби з неписьменністю, вели облік неписьменних, залучали їх до навчання. Для задоволення духовних потреб населення при товариствах створювалися бібліотеки, проводились передплатні кампанії на україномовну пресу. Абсолютна більшість бібліотек налічувала кілька сотень або й десятків книжок, які вдалося врятувати від знищення в 1939-1941 pp. Проте, завдяки купівлі книжок, передплаті газет і журналів, дарчим внескам, бібліотеки поступово збільшували свої фонди. Так, у Чортків- ському повіті навесні 1945 р. книгозбірні УОТ-ів нараховували майже втричі більше книжок, ніж улітку 1941-го. Більшість УОТ-ів розгорнула аматорсько-художню творчість — організувала драматичні та музичні гуртки, хори, діяльність яких була досить активною. За 12 місяців, починаючи від травня 1942 p., драматичні гуртки Чортківщини поставили 156 вистав, а хори цього повіту влаштували для населення 72 концерти. Подекуди аматорські колективи проводили культурно-виховну роботу не лише в своєму, але й у сусідніх селах, куди виїжджали з концертом чи виставою. Протягом 1942 р. у Бережанському повіті драматичні гуртки зіграли для односельців 185 вистав і ще 33 організували для мешканців сусідніх сіл. Репертуар драмгуртків складали майже винятково популярні побутові п’єси з класичної національної спадщини (“Наталка Полтавка”, “Назар Стодоля”, “Сватання на Гончарівці”, “Безталанна”, “Ніч на Івана Купала”, “Степовий гість”, “Дай серцю волю, заведе в неволю” та інші), дозволені владою для постановки на аматорській сцені.

Велике значення для популяризації кращих здобутків української культури, піднесення народного духу мало урочисте відзначення освітніми товариствами національних свят, а також проведення конкурсів художньої самодіяльності. Особливо вразив українську громадськість крайовий конкурс самодіяльних хорів 1942 p., присвячений 100-річчю з дня народження Миколи Лисенка, в якому взяли участь 450 художніх колективів19. Кількість драматичних гуртків, задіяних у конкурсі театральної самодіяльності, оголошеному в 1942 р. відділом культурної праці УЦК, сягнула в Галичині цифри 52320. Проте внутрішньополітичні обставини наступного року вже не дозволили завершити такий масштабний захід. 1943 р., за досить низької активності учасників, відбувся конкурс самодіяльних співаків — солістів. І все ж таки, головним результатом цих акцій стало пожвавлення та піднесення рівня роботи аматорів сцени, творчість яких дарувала радість пригніченим воєнним лихоліттям людям, відкривала їм світ прекрасного, збагачувала духовно.

Діяльність УОТ-ів не обмежувалася тільки культурно-просвітньою діяльністю. їм доводилося займатися й іншими громадськими справами, що зазвичай були тісно пов’язані з з основними, культурними, завданнями освітніх товариств. Зокрема, жіночі гуртки (секції) освітніх товариств засновували сезонні дитячі садки, проводили серед населення збір коштів та продуктів для військовополонених українців, біженців, сиріт та інших потребуючих допомоги, влаштовували вечори, присвячені визначним датам в історії України, дні матері тощо. Такі гуртки діяли у 18 округах Галичини, причому деякі з них налічували понад сотню осередків, зокрема, Чортківська округа — 154, Коломийська — 188, Стрийська — 134, Тернопільська — 225, Станиславівська — 240. Усього в 1943 р. у Генеральній губернії функціонувало 1656 жіночих гуртків, які об’єднували 80,1 тис. членів. Із них майже 90 % осередків припадало на галицький дистрикт. З цими гуртками тісно співпрацювали нечисленні протинікотинові та протиалкогольні гуртки при УОТ-ах, що пропагували здоровий спосіб життя.

Фізкультурно-масова робота, організація виховних та відпочинкових таборів зайняли важливе місце у планах діяльності гуртків молоді, які, за винятком небагатьох більших осередків, забезпечених відповідними умовами і кадрами кваліфікованих і відданих справі керівників, зазвичай систематичної активності не виявляли.

Провідна роль у діяльності УОТ-ів належала національно-свідомим громадянам — представникам різних соціальних прошарків: учителям, священикам, службовцям, ремісникам, селянам. Опираючись на підтримку відділу культурної праці УЦК, працівники УОТ-ів прагнули зберегти в роботі кращі традиції просвітницького руху в Галичині, намагалися досягти регулярної та змістовної роботи: щоб у кожному УОТ-і щотижня відбувалися сходини його членів, лекції чи доповіді на теми української історії та культури, національного виховання, гігієни і т. п., організовувалися заняття аматорських гуртків, хоча, звісно, це не завжди вдавалося. Треба було зважати на поліційний режим, труднощі воєнного часу, зростаючі обмеження нацистської влади (кожна публічна імпреза товариств, незалежно від змісту, вимагала обов’язкового дозволу на її проведення). Давалося взнаки украй напружене, перманентне протистояння в польсько-українських стосунках у місцях спільного проживання, складне економічне та морально-психологічне становище населення, переобтяженого “контингентами”, іншими непосильними податками і заляканого жорстокими репресивними акціями окупантів. Роботу УОТ-ів гальмувала слабка матеріальна база, нестача культурно-освітніх працівників належної кваліфікації — інструкторів, диригентів тощо.

Людей, що прагнули взяти на себе відповідальність головування в УОТ-ах, не було багато. Крім того, траплялися такі керівники товариств, які, початково захопившись необґрунтованими надіями, швидко зневірювалися в потрібності своєї праці і відходили на інші, менш відповідальні посади. Проблеми матеріальної визначеності й просто “хліба щоденного” мали для них набагато більше значення, ніж духовні. Відлякували від участі в освітніх товариствах навмисно поширювані серед мешканців краю чутки, що, мовляв, усі, хто належить до УОТ-ів, будуть вивезені до Німеччини або ж, що в майбутньому, коли повернеться польська державна влада, їх “виріжуть поляки” і т. ін. Важливою причиною млявої праці товариств залишалася прозаїчна недовіра з боку населення. Референт культурної праці Українського окружного комітету Львівської сільської округи Богдан Романенчук, оцінюючи в 1943 р. перший рік роботи підпорядкованих йому освітніх товариств, змушений був визнати: “… Нарід не знав, що воно таке УОТ і УЦК, вважаючи ці установи за чужі, не свої. Багато УОТ-ів, можна навіть сказати що 90 %, постало в дуже примітивний спосіб. Делегатура давала доручення мужам довір’я ліквідувати читальні “Просвіти” та інші товариства, а на їх місце засновувати УОТ, бо так наказав генерал-губернатор. Ніяких пояснень про цілі, завдання і характер УОТ та УЦК нарід не мав. Якщо хтось з делегатури виїжджав на село, то дуже часто обмежувався скликати провід і наказував робити те чи інше. А для кого і для чого це нарід мав робити, нікому і не приходило на думку пояснювати, бо для інтелігенції це було самозрозуміле, а для народу незрозуміле. Варто завважати, що селянство ніяк не могло зжитися з такою новістю, яку тепер впроваджено, тобто з провідницькою системою. Воно привикло вибирати собі провід усяких товариств, а тут нагло їм таких чи інших людей наказано слухати. Це прийшло троха занагло, без підготовки і ближчих пояснень. Очевидно, назначені мужем довір’я чи якимсь делегатом члени проводу не завжди були добірно дібрані, бо це діялося дуже швидким темпом. Інші знову члени проводу, а особливого голови та мужі довір’я, зміркувавши в чім річ, хотіли стати справжніми диктаторами в селі і ввійшли відразу в конфлікт

із       селом …”23. За таких умов робота частини товариств мала номінальний характер. Непоодинокими були випадки, коли вся діяльність УОТ-ів обмежувалася організацією спорадичних виступів колективів художньої самодіяльності або ж виголошенням надісланих з низових структур УЦК заздалегідь підготовлених рефератів.

Окупаційна влада гальмувала розгортання діяльності УОТ-ів. На початку 1943 р. вона категорично заборонила товариствам влаштовувати будь-які імпрези (вистави, концерти, академії тощо) без її відома. Для затвердження службою безпеки кожне товариство мало підготувати перспективний план усіх культурно-освітніх заходів, в якому треба було вказати їх конкретний зміст, місце і час проведення, прізвища відповідальних осіб. Якщо УОТ-и не виконували цього розпорядження, їх ліквідовували. Цензура обмежувала формування бібліотечних фондів. Комплектувати книгозбірні можна було лише книжками, дозволеними відділом пропаганди уряду Генеральної губернії24. Дозвіл розповсюджувався насамперед на книжки, які з’явилися першим накладом до 1915 р. або ж видані краківсько-львівським “Українським видавництвом”; інші видання потребували спеціального перегляду та затвердження.

Загалом дії нацистів нагадували політику більшовицького режиму, який так само централізував усі засоби культури і скеровував духовні процеси в єдине контрольоване партійно-державними чинниками русло. Однак, попри всі намагання німецької влади жорстко регламентувати всі прояви культурного життя населення окупованих територій, діяльність УОТ-ів не завжди вкладалася в рамки накинутих приписів і обмежень. Та й поточний зовнішній контроль за змістом роботи поодиноких товариств (особливо у віддалених від повітових центрів сіл) був набагато слабшим за аналогічний контроль радянської влади. За цих обставин УОТ-и часто ставали платформою для цілеспрямованої пропагандистської роботи самостійницького підпілля — місцевої сітки ОУН, члени якої на сходинах у товариствах роз’яснювали нові ідейно-політичні орієнтири організації, закликали чинити спротив грабіжницьким адміністративним заходам окупаційної влади, поширювали підпільні видання. Підтвердженням цього є, зокрема, витяг з обіжника відділу культурної праці УЦК від 20 липня 1942 р.: “Німецька Служба Безпеки звернула нашу увагу, що в останньому часі чимраз частіше повторюються в різних повітах випадки, що непокликані чинники, люди, які стоять осторонь українського зорганізованого життя, чи навіть висланники чужих агентур, скликують і відбувають в домівках УОТ зібрання, віча, наради. На цих зібраннях вони виголошують підбурюючі, демагогічні промови, звернені проти Німеччини, накликують до пасивного опору, нескладання контингенту і т. п.

Наприкінці 1943 — на початку 1944 рр. із наближенням радянсько-німецького фронту і запровадженням нацистами з 10 жовтня 1943 р. “виняткового стану” в Галичині УОТ-и поступово почали згортати свою роботу. В умовах відступу німецькі війська реквізовували для своїх потреб приміщення товариств, значною мірою понищивши їх майно і бібліотеки. Велика частина активу УОТ-ів виїхала на Захід.

З відновленням у Галичині радянської влади державна культурна політика була підпорядкована меті будь-якою ціною покінчити з організованим національно-визвольним рухом, дискредитувати його ідейні надбання, нівелювати вплив на свідомість населення. Разом з тим необхідно було викорінити наслідки діяльності “Просвіти” та УОТ серед українського суспільства і відновити тотальний контроль режиму над усіма проявами духовного життя в регіоні. В цей період реставрується більшовицька система культурно-освітніх закладів — клубів, будинків культури, хат-читалень тощо, а всю їх роботу, як і раніше, було зведено здебільшого до політичної пропаганди, спрямованої на прославляння партії і вождя, роз’яснення переваг комуністичної ідеології та соціалістичного способу життя.

Висновки

Найбільшим інтелектуальним центром краю був Львів. Тут зосереджувалася значна частина польської, єврейської та української інтелігенції. Причому остання значною мірою була безробітна або жила з тимчасового заробітку. Українська інтелігенція походила з родин священиків, учителів, заможного і середнього селянства. До кінця 30-х років, у результаті польської урядової політики, майже зникла окрема професійна українська група – державні і муніципальні урядовці.

Українська інтелігенція краю групувалася довкола Наукового товариства ім. Т. Шевченка, кількох десятків українських гімназій та редакцій газет і журналів, розгалуженої мережі читалень «Просвіти», кількох сотень кооперативів.

Важливу роль в об’єднанні українських вчених і в розвитку окремих галузей науки, зокрема історії, етнографії, археології, археографії, літературознавства, відігравало Наукове товариство ім. Т. Шевченка, в якому в 1939 р. було понад 200 осіб. Серед його членів виявилися такі відомі вчені, як літературознавці М. Возняк і В. Щурат, історик І. Крип’якевич, філолог і мистецтвознавець І. Свєнціцький, музикознавець Ф. Колесса, фізик В. Милиянчук, лікарі М. Музика і М. Панчишин, археолог Я. Пастернак, географи С. Рудницький і В. Кубійович, математики М. Зарицький і В. Левицький та багато інших.

Важливу роль у громадському житті Західної України відігравало культурно-освітнє товариство “Просвіта”. Незважаючи на важкі матеріальні умови, на кінець 30-х років воно зросло чисельно і значно розбудувало свою структуру. В Галичині, зокрема, існувало 83 філії і 3 214 читалень “Просвіти”. У читальнях працювали 2 230 гуртків, 1 318 хорів, 156 оркестрів, 673 самоосвітні гуртки, 273 жіночі секції, понад тисяча гуртків молодої “Просвіти”. Спільними зусиллями вони щорічно влаштовували понад 20 тис. різних виступів-концертів, вистав, національних свят40. На червень 1939 р. товариство нараховувало в своїх лавах 360 тис. членів, що складало приблизно 15 відсотків усього дорослого українського населення Західної України. Бібліотеки товариства нараховували 700 тис. книжок.

Активну участь у діяльності товариства брали представники інтелігенції: І. Брик, Ю. Дзерович, Д. Корінець, В. Кубійович, І. Крип’якевич, В. Левицький, К. Левицький, Б. Лепкий, Ю. Мудрак, В. Мудрий, В. Пачовський, В. Сімович, І. Труш, М. Возняк та багато інших.

Важливою подією громадського життя стало посилення жіночого руху. Маючи на меті виховання національно свідомої, культурно розвиненої, прогресивної в соціальному та економічному відношенні жінки, заснований у 1920 р. Союз українок через 10 років уже об’єднував 45 тис. членів. Під керівництвом депутата сейму Мілени Рудницької він здійснював широку благодійну, освітню та культурну діяльність, а також мав налагоджені контакти з міжнародними феміністичними організаціями.

Помітну роль відігравали різні професійні товариства, організовані за національною ознакою: Союз українських адвокатів, Союз українських техніків, Союз українських лікарів, Товариство українських вчителів середніх шкіл.

У 1930 р. у Львові утворився Союз українських митців, що проіснував недовго, а на його місці постала Асоціація незалежних українських митців (АНУМ), куди, крім керівників П. Ковжуна, М.Осінчука, Я. Музики, увійшли М. Бутович, С. Гординський, М. Глушенко, М. Андрієнко, Л. Гец, Р. Сельський, Ф. Ємець, М. Дольницька, М. Драган, В. Січинський. АНУМ влаштовувала щорічні колективні та індивідуальні виставки, об’єднуючи більшість українських живописців, графіків, скульпторів не лише Західної України, а й закордоння.

Для тогочасного літературного процесу була характерною значна політизація. Письменники поділилися на три основні групи. Прихильники націоналістичного напряму згуртувалися навколо журналу “Вістник”. До них належали прозаїки Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, поети Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга. До групи “пролетарських” письменників, що орієнтувалися на Радянський Союз, входили Василь Бобринський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, Кузьма Пелехатий, Степан Тудор.

Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого належали Петро Карманський, Юра Шкрумеляк, Богдан-Ігор Антонич, Осип Турянський, Ірина Вільде, Богдан Лепкий, Наталена Королева, Андрій Чайковський, Катря Гриневичева та ін.

Отже, інтелігенція Західної України була багатонаціональною і порівняно не чисельною. Національний склад інтелігенції краю визначали в основному представники трьох національностей – українці, поляки і євреї. Українська інтелігенція становила близько 1 % усього західноукраїнського населення, що працювало і гуртувалося навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка, українських гімназій та редакцій газет і журналів, розгалуженої мережі читалень “Просвіти” і кооперативів. Польські інтелектуальні сили чисельно переважали українські і охоплювали майже всю державну службу краю, практично всі вищі школи, десятки наукових товариств, сотні кооперативів. Характерною особливістю єврейської інтелігенції була наявність у її складі значної кількості правників і лікарів.

Західноукраїнська інтелігенція була неоднорідною за світоглядними позиціями. Політичне і культурне життя в краї репрезентувалося великою кількістю політичних партій, релігійних товариств, літературних, просвітницьких, мистецьких організацій. Українська інтелігенція перебувала у нерівноправному становищі, значна її частина виявлялася безробітною або жила з тимчасового заробітку, що спричиняло невдоволення польською владою і сприяло поширенню національно-визвольних ідей.

Список використаної  літератури

1. Вступ до статуту товариства імені Т.Г.Шевченка. Часть політично-социальна. Нове руско-народне товариство [Текст] // Правда. -Львів, січень 1873.
2. Грицак Я. Наукове товариство ім. Т. Шевченка / Грицак Я. // Львів. Історичні нариси. – Львів, 1996. – С. 254.
3. Зашкільняк Л. Історія Польщі / Зашкільняк Л., Крикун М. – Львів, 2002. – С. 493.
4. Кубійович В. Нарис історії Наукового товариства ім. Шевченка (1873–1949). – Львів, 1991. – С. 43–44.
5. Кунанець Н. Організаційні засади роботи бібліотек товариства «Просвіта» наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. // Бібліотечний вісник. — 2012. — № 1. — С. 27-32
6. Макарчук С. Доба суспільно-політичних полярностей і напруги / Макарчук С., Макарчук В. // Львів. Історичні нариси. – Львів, 1996. – С. 393.
7. Макарчук С. Этнонациональное развитие и национальные отношения на Западноукраинских землях в период империализма / Макарчук С. – Львов, 1983. – С. 151.
8. Мацько, В. «Просвіта» — форпост національного розвитку: історико-філософський аспект // Слово Просвіти. — 2006. — № 2. —  С. 10
9. Мовчан П. «Просвіта» — справа людей, покликаних богом [Текст] : 24 лютого 2001 року в Києві відбувся з’їзд Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім.Т.Г.Шевченка. / П.Мовчан // Слово Просвіти. — 2001. — 3 березня. — С. 2-9
10. Нарис історії “Просвіти” / Р. Іваничук, Т. Комаринець, І. Мельник, А. Середяк. — Львів ; Краків ; Париж : Просвіта, 1993. — 232 с.
11. Пенішкевич О. І. Розвиток українського шкільництва на Буковині (ХVІІІ – початок ХХ ст.) / О. І. Пенішкевич : Монографія. — Чернівці : Рута, 2002. — 520 с.
12. Рожик М. Українське національно-демократичне об’єднання / Рожик М. // Республіканець. – 1993. – № 6. – С. 17.
13. Семчишин М. Тисяча років української культури / М. Семчишин. — К., 1993. — 550 с.
14. Сохацька, Євгенія. Кам’янець-Подільська «Просвіта» на сторінках «Нової Ради» (1917-1919 рр.): період відновлення [Текст] / Євгенія Сохацька // Слово Просвіти. — 2011. — № 40 (жовтень). — С. 6
15. Ступарик Б. М. Ідея національної школи та національного виховання в педагогічній думці Галичини (1772–1939 рр.) / Б. М. Ступарик, В. Д. Моцюк ; [За ред. Б. М. Ступарика]. — Коломия : Видавничо-поліграфічне товариство “Вік”, 1995. — 175 с.
16. Субтельний О. Україна : історія / Субтельний О. – Київ, 1991. – С. 375.
17. Творидло М. Економічна діяльність “Просвіти” / М. Творидло // Календар товариства “Просвіти” на переступний рік 1928. Ювілейне видання з нагоди 60-ліття “Просвіти” і 50-ліття календаря. — Львів : Коштом товариства “Просвіта” у Львові, 1927. — С. 106—129.
18. Товариство «Просвіта» в діаспорі // Слово Просвіти. — 2008. — № 11 (березень). — С. 6
19. Федорович, В. Часть політично-социальна. Бесіда Вол. Федоровича» виголошена на загальних зборах «Просвіти» дня 10 (22) Мая по виборі єго головою сего товариства [Текст] / В. Федорович // Правда. -Львів, січень 1873.