Вступ

Одним з основних елементів інфраструктури фондового ринку є депозитарна діяльність, що виступає складовою системи обліку прав на цінні папери. Нормативно-правова і технологічна база депозитаріїв в Україні перебуває в процесі становлення, багато питань не достатньо регламентовано діючим законодавством і потребують подальшого вдосконалення. Значна частина угод на вітчизняному ринку цінних паперів укладається поза системою організованої торгівлі. При цьому стан розвитку депозитарних технологій в Україні не дозволяє забезпечити уніфікований та високоякісний рівень депозитарного обслуговування інвесторів. Це знижує рівень довіри до інфраструктури фондового ринку в цілому і призводить, зрештою, до зменшення обсягу коштів, що залучаються в економіку країни.

У зв’язку з цим, важливим завданням розвитку ринку цінних паперів є удосконалення системи обліку прав на цінні папери через забезпечення їх надійного зберігання, оперативного доступу і перереєстрації прав власності з мінімальним ризиком для власників. Вирішення цього завдання повинно стати однією з умов забезпечення привабливості фондового ринку для усіх категорій національних і зарубіжних інвесторів.

Науковою розробкою деяких питань цієї проблематики займалися фахівці в сфері фінансів, фінансового і банківського права. Теоретичні і прикладні аспекти проблем розвитку фондового ринку та його інфраструктури досліджувалися в працях багатьох зарубіжних і вітчизняних науковців. Серед них зарубіжні вчені: М. Алексєєв, Г. Аксьонова, В. Булатов, Б. Бойд, Б. Вільямс, Г. Ліберман, Ф. Лоренсі, Ф. Матзенберг, Я. Міркін, Б. Рубцов [8], О. Семенкова, Л. Чалдаєва, Б. Черкаський, П. Штольте та ін. і вітчизняні — О. Барановський, С. Бірюк, М. Бурмака, С. Глущенко, А. Головко, В. Корнєєв, О. Мозговий, О. Поважний, Г. Терещенко [8], А. Федоренко та ін.

1. Місце, функції і роль депозитарної діяльності в інфраструктурі фондового ринку

Права на цінні папери як на майно і права кредиторів до позичальників, закріплені цінними паперами, обліковуються у всій своїй складності цілою фінансовою „підгалуззю”. На сучасних фондових ринках цінні папери вільно обертаються як в документарній (паперовій) так і в бездокументарній формах. Залежно від національних традицій, конкретного устрою, особливостей законодавства і економічної нормативної лексики у елементів цієї „підгалуззі” можуть бути різні найменування (депозитарії, кастодіани, реєстратори, трансфер-агенти тощо).

В Україні надання послуг щодо ведення обліку та обслуговування обігу рахунків у цінних паперах, відповідального зберігання всіх видів цінних паперів як у документарній, так і в бездокументарній формах є сферою діяльності Національної депозитарної системи. Згідно з Законом України „Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” основними учасниками цієї системи є зберігачі (нижній рівень) та Національний депозитарій України і депозитарії (верхній рівень) [5].

За Законом депозитарій цінних паперів — це юридична особа, яка провадить виключно депозитарну діяльність та може здійснювати кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів. Депозитарна діяльність трактується як надання послуг щодо зберігання цінних паперів незалежно від форми їх випуску, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках (включаючи кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів) та обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів [5].

На ринку цінних паперів учасники депозитарної системи покликані виконувати такі дві основні „кваліфікуючі” функції: 1) підтвердження прав кредиторів, закріплених у цінних паперах; 2) підтвердження прав власності та інших майнових прав на цінні папери як на майно. Зміст цих функцій полягає у тому, що депозитарна система надає послуги клієнтам (кредиторам, позичальникам, власникам та іншим), які свідчать про наявність та характер правовідносин щодо цінних паперів. Для виконання своїх функцій депозитарії організовують облік правовідносин, які вони покликані підтверджувати, а також облік правовідносин, в які вони вступають один з одним з метою виконання своїх функцій.

З вищевказаних „кваліфікуючих” функцій випливає ряд додаткових („обов’язкових”) функцій (послуг), які депозитарії повинні вміти виконувати (надавати клієнтам): сприяння в реалізації прав кредиторів — щодо користування цінними паперами, і сприяння в реалізації прав власників цінних паперів та інших майнових прав на цінні папери — щодо розпорядження цінними паперами. Ці функції передбачають організацію передачі прав власності на цінні папери („трансфертів”), підтвердження наявності різних обмежень, пов’язаних як з користуванням, так і розпорядженням цінними паперами, наявності обтяжень на розпорядження цінними паперами, і наявності передоручень, пов’язаних з користуванням цінними паперами [8, c. 86-87].

Депозитарії можуть виконувати також низку „супутніх” функцій (послуг) по відношенню до „кваліфікуючих” та „обов’язкових” функцій. Ці „супутні” функції не є обов’язковими для депозитарію, проте можуть розширити спектр послуг, що надаються клієнтам для їх якіснішого обслуговування. Наприклад, це послуги зі зберігання сертифікатів документарних цінних паперів, депонування і зберігання рішень про випуск цінних паперів тощо. Депозитарій надає вищеперелічені послуги клієнтам на підставі договору. Клієнтами депозитарію є зберігачі, які уклали з ним депозитарний договір, емітенти щодо рахунків власних емісій, відкритих на підставі договорів про обслуговування емісії цінних паперів, а також інші депозитарії, з якими укладено договори про кореспондентські відносини [5].

Враховуючи те, що підтвердження наявності і характеру правовідносин щодо цінних паперів є одним з наріжних каменів ринку цінних паперів, а також у зв’язку з тим, що неточне здійснення таких дій веде до значних ризиків для цього ринку і всієї економіки в цілому, діяльність депозитаріїв є предметом спеціального регулювання з боку держави, зокрема — ліцензування. Будь-які інші організації та особи, що не мають спеціальної ліцензії, не мають права виконувати жодної функції депозитарію.

Депозитарії, що входять у склад Національної депозитарної системи, в процесі надання послуг клієнтам можуть взаємодіяти з іншими організаціями і особами, що сприяють покращенню якості послуг, що ними надаються. Прикладами можуть бути опікуни рахунків, трансфер-агенти, а також організації, що надають послуги в сфері телекомунікацій, технічного забезпечення тощо. Такі організації і особи не є депозитаріями, оскільки не виконують „кваліфікуючих” функцій депозитаріїв.

Однією з основних цілей побудови ефективної депозитарної системи є створення умов для повної дематеріалізації обігу цінних паперів і знерухомлення випусків цінних паперів, емітованих раніше в документарній формі без обов’язкового централізованого зберігання. В першу чергу слід вживати заходів щодо знерухомлення іменних цінних паперів, оскільки іменні документарні цінні папери є нетехнологічним інструментом, з неефективними правилами обігу. Знерухомлення цінних паперів — це переведення цінних паперів, випущених у документарній формі, у бездокументарну форму шляхом депонування сертифікатів у сховищах зберігача цінних паперів та/або депозитарію з метою забезпечення подальшого їх обігу у вигляді облікових записів на рахунках зберігача цінних паперів та/або депозитарію [5].

До висновку про необхідність скасування паперових носіїв цінних паперів учасники ринку дійшли відносно недавно. З моменту зародження ринку цінних паперів однією з його найзначніших новацій законно називають сертифікат, що засвідчує цінний папір. Початок депозитарного бізнесу пов’язаний з відповідальним зберіганням цінних паперів („safekeeping”), що викликане необхідністю убезпечити належні власникам сертифікати цінних паперів. Під час його зародження послуга щодо відповідального зберігання полягала лише у здатності організації (як правило, банку) поміщати цінності (цінні папери, грошові кошти, документи, що підтверджують права власності) у сейф.

Як інститути, що надають послуги зі зберігання сертифікатів цінних паперів та/або обліку і переходу прав на цінні папери, депозитарії цінних паперів сформувалися набагато пізніше, у першій половині ХХ століття [1]. Першопрохідцем в цій галузі виступила Німеччина. Саме в цій країні сертифікати цінних паперів почали мобілізовувати в одному місці з метою виключити їх фізичне переміщення при укладанні угод. На американському фондовому ринку цей процес відбувався таким чином. З часів громадянської війни в США американці наполягали на володінні сертифікатом. Він для них і зараз є не лише „посвідченням особи” на фондовому ринку, але й символом економічної могутності США. Проте зі збільшенням обсягів операцій з цінними паперами сертифікати почали гальмувати подальший розвиток фондового ринку. Сертифікати мають властивість утрудняти улагоджування операцій (коли угод багато). Пропускна здатність сертифікатної системи швидко досягає своєї межі. Скільки б ні працювали операціоністи брокерських фірм, вони не можуть обробити за день більше певної кількості угод. В кінці 60-х років зі збільшенням оборотів на американському фондовому ринку сертифікатна система почала розвалюватися.

Замість старої системи у Північній Америці була побудована нова — система неперервного нетто-улагоджування операцій (continuous net settlement — CNS). Її ключовими елементами стали кліринг угод, іммобілізація сертифікатів і перехід до цінних паперів у бездокументарній формі. Потрібен був могутній центральний депозитарій і в середині 50-х років Нью-Йоркська фондова біржа (НЙФБ) приступила до його створення. У результаті на рубежі 60-70-х років цей депозитарій, відомий зараз як Депозитарно-трастова компанія, запрацював під егідою клірингової корпорації при НЙФБ.

В результаті аналізу нормативних актів та зарубіжної економічної літератури можна виділити такі основні типи депозитаріїв:

—         розрахунковий депозитарій;

—         клієнтський депозитарій.

Вказані типи депозитаріїв виникли в процесі розвитку депозитарної діяльності і обумовлені орієнтацією на два різні класи споживачів депозитарних послуг: інституційних інвесторів, що окрім пакета базових послуг вимагають надання ширшого спектру супутніх послуг, і професійних учасників ринку цінних паперів — дилерів і брокерів, що не мають такої потреби. Різниця між цими типами депозитаріїв випливає з диференціації:

—         основних завдань розрахункового і клієнтського депозитаріїв, що прямо відображають потреби їх клієнтів;

—         спектру послуг, що ними надаються;

—         підходів до взаємовідносин з клієнтами (наявність чи відсутність індивідуального підходу до клієнта);

—         кола споживачів послуг [8, c. 88-89].

При цьому слід зазначити, що чітка відмінність між поняттями „розрахунковий депозитарій” і „клієнтський депозитарій” в зарубіжних країнах властива лише американській практиці. В США „розрахунковий депозитарій” прийнято називати просто „депозитарій”, а „клієнтський депозитарій” — „кастодіан” (в перекладі — „опікун”). Об’єднує депозитарії і кастодіани основна послуга (базовий пакет), що ними надається щодо відповідального зберігання цінних паперів, яка трактується як зберігання сертифікатів цінних паперів, забезпечення обліку і переходу прав власності на цінні папери клієнта.

Розглянемо специфіку діяльності депозитарію та кастодіану. Відповідно до трактовки американських спеціалістів, основним завданням депозитарію, що безпосередньо випливає з інтересів його клієнтів, — професійних учасників фондового ринку (банків, брокерів/дилерів) — є іммобілізація/дематеріалізація сертифікатів цінних паперів з метою спрощення та скорочення процесу їх обігу (торгівлі ними), а також зниження можливих ризиків, неминучих при здійсненні розрахунків між продавцем і покупцем. Депозитарій організовує надійне зберігання сертифікатів у спеціально обладнаних сховищах. Для кожного клієнта, члена депозитарію, відкривається рахунок, на якому цінні папери обліковуються в електронній формі. Перехід права власності фіксується за допомогою проводок по рахунках в цінних паперах. Фізичне переміщення сертифікатів за результатами угод відбувається украй рідко.

Засновниками та клієнтами депозитарію можуть бути лише професійні учасники ринку цінних паперів, в т.ч. і ті, що виконують і кастодіальні функції, які зберігають в депозитарії власні цінні папери і цінні папери своїх клієнтів, зареєстровані на ім’я номінального держателя (street name: ім’я депозитарію чи кастодіану).

Послуги депозитарію стандартизовані, не передбачають індивідуального підходу до клієнта і тому не можуть задовольняти потреби інвесторів, примушуючи їх користуватися послугами кастодіанів, орієнтованих на персоніфіковане обслуговування клієнтів. За аналогією з торговельними системами депозитарії не є прибутковими організаціями: стягувана плата йде на покриття витрат, пов’язаних з наданням депозитарних послуг. На відміну від кастодіану депозитарій надає обмежений спектр послуг, в основному з відповідального зберігання цінних паперів („safekeeping”) [8, c. 91].

2. Проблеми розвитку депозитарної системи в Україні

В Україні в наш час діють три депозитарії, які мають ліцензію на розрахунково-клірингову діяльність: Національний депозитарій України (НДУ), Міжрегіональний фондовий союз (МФС) та Всеукраїнський депозитарій цінних паперів (ВДЦП) [7]. Аналіз їх діяльності та законодавчо — нормативних актів, що регулюють депозитарну діяльність в Україні дозволив визначити проблеми, які стримують розвиток депозитарних послуг. До таких проблем належать: відсутність повнофункціонального центрального депозитарію, низька якість обліку прав власності, організаційна та технологічна неузгодженість роботи учасників національної депозитарної системи, штучний розподіл функцій між депозитаріями; низькі обсяги біржової торгівлі, надмірна кількість та низька капіталізація організаторів торгівлі, відсутність належного технологічного забезпечення відповідно до світових стандартів з використанням широкого спектра фінансових інструментів; переважне укладення угод на основі аукціонних технологій, які не дають змоги визначити об’єктивну ціну фінансових активів; депозитарний облік при співробітництві з нерезидентами не забезпечує вільного розміщення українських цінних паперів на зарубіжних фондових ринках через встановлення кореспондентських відносин між національними і наднаціональними депозитаріями, що ускладнює повноцінний вихід вітчизняних емітентів на міжнародні ринки капіталу тощо.

Основне завдання реформування депозитарної системи України полягає у створенні надійної системи обліку прав власності на цінні папери та запровадженні сучасної моделі клірингу і розрахунків за угодами з цінними паперами. При розробці заходів з реформування доцільно враховувати кращий досвід світової практики, національні особливості розвитку фондового ринку та необхідність інтегрування в міжнародні ринки капіталу. При цьому слід виділити такі основні напрями розвитку депозитарної діяльності в Україні: створення єдиної системи обліку прав власності на цінні папери, що призведе до унеможливлення порушення прав власності інвесторів: створення єдиного центрального депозитарію цінних паперів та системи клірингу і розрахунків, здатних забезпечити мінімізацію ризиків при виконанні угод з цінними паперами; одночасне запровадження мораторію на створення нових депозитаріїв цінних паперів в Україні; удосконалення механізму розрахунків за договорами щодо цінних паперів; інтегрування вітчизняного ринку цінних паперів до міжнародного ринку капіталу [5, c. 4].

3. Удосконалення існуючих правових норм в регулюванні депозитарної діяльності

Депозитарна діяльність як професійна діяльність на фондовому ринку включає наступні види діяльності, що підлягають ліцензуванню НКЦПФР:

—         депозитарну діяльність депозитарію цінних паперів;

—         депозитарну діяльність зберігача цінних паперів;

—         розрахунково-клірингову діяльність;

—         діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних паперів.

Розглянемо випадки поєднання діяльності депозитарію з іншими видами депозитарної діяльності.

Відповідно до п. 6 розділу І Порядку та умов видачі ліцензії на провадження окремих видів професійної діяльності на фондовому ринку, переоформлення ліцензії, видачі дубліката та копії ліцензії[1], затвердженим рішенням ДКЦПФР від 26.05.2006 № 345 (далі — Порядку та умов видачі ліцензії на провадження окремих видів професійної діяльності на фондовому ринку) депозитарна діяльність депозитарію цінних паперів може поєднуватись з розрахунково-кліринговою діяльністю та діяльністю з ведення реєстру власників іменних цінних паперів або з діяльністю з ведення власного реєстру власників іменних цінних паперів. У разі поєднання професійної діяльності на фондовому ринку — депозитарної діяльності депозитарію з депозитарною діяльністю з ведення реєстру власників іменних цінних паперів, депозитарій зобов’язаний провадити діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних паперів в організаційно та функціонально відокремленому структурному підрозділі, а фахівці депозитарію, не мають права поєднувати свою діяльність у тих підрозділах, що здійснюють інші види професійної діяльності на фондовому ринку — депозитарної діяльності.

Водночас, відповідно до п. 3 розділу 1 Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку — депозитарної діяльності [3], затверджених рішенням ДКЦПФР від 26.05.2006 № 349 професійний учасник фондового ринку (ліцензіат) згідно з отриманою ліцензією на здійснення окремого виду професійної діяльності на фондовому ринку — депозитарної діяльності має право провадити такі види діяльності:

—         депозитарна діяльність депозитарію цінних паперів;

—         депозитарна діяльність зберігача цінних паперів;

—         розрахунково-клірингова діяльність.

Таким чином отримання ліцензії з депозитарної діяльності передбачає автоматичну наявність права здійснювати депозитарну діяльність зберігача цінних паперів та розрахунково-клірингову діяльність. Але це, на нашу думку, не відповідає нормам чинного законодавства. В п. 1 глави 4 розділу ІІІ Порядку та умов видачі ліцензії на провадження окремих видів професійної діяльності на фондовому ринку визначено, що «ліцензію на провадження професійної діяльності на фондовому ринку — депозитарної діяльності, а саме розрахунково-клірингової діяльності може отримати тільки депозитарій, який має ліцензію на провадження професійної діяльності на фондовому ринку — депозитарної діяльності, а саме депозитарної діяльності депозитарію цінних паперів» [5, c. 6].

Також частиною 2 ст. 16 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»[1] передбачено, що поєднання професійної діяльності на фондовому ринку з іншими видами професійної діяльності, за винятком банківської, не допускається, крім випадків, передбачених законом. Водночас Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»[2] (далі — Закон України «Про Національну депозитарну систему») передбачає можливе поєднання діяльності депозитарію цінних паперів з розрахунково-кліринговою діяльністю та діяльністю з ведення реєстрів власників цінних паперів лише за умови отримання окремих ліцензій (частина 21 ст. 1, частина 5 п. 1 ст. 2, п. 1 ст. 8 Закону) від ДКЦПФР.

Таким чином, можемо засвідчити, що на рівні підзаконного акту здійснено регулювання правовідносин з ліцензування діяльності депозитарію цінних паперів у спосіб, що протирічить нормам законів України. Вважаємо необхідним визначити, що отримання ліцензії на здійснення депозитарної діяльності депозитарію цінних паперів є лише умовою для подальшого отримання ліцензії на розрахунково-клірингової діяльності. До того ж в Законі України «Про цінні папери та фондовий ринок», Законі України «Про Національну депозитарну систему» інших законах України відсутні положення щодо поєднання діяльності депозитарію цінних паперів та діяльності зберігача. На нашу думку, виконання депозитарієм функцій зберігача не відповідає суті дворівневої національної депозитарної системи, адже учасники відносин на фондовому ринку мають доступ до депозитарію верхнього рівня лише через відкриття рахунку в цінних паперах у зберігача. Депозитарій забезпечує ведення рахунків зберігачів, а не власників цінних паперів. Тому допущене на підзаконному рівні поєднання діяльності депозитарію цінних паперів та діяльності зберігача повинно бути скасовано.

В зв’язку з зазначеним доцільним є закріплення в ст. 1 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» визначення відповідного терміну в наступній редакції:

«Поєднання окремих видів (підвидів) професійної діяльності — здійснення професійним учасником більше одного виду (підвиду) професійної діяльності на фондовому ринку у випадках прямо передбачених цим Законом та за умови отримання окремої ліцензії на кожен вид (підвид) професійної діяльності».

Щодо окремих випадків поєднання, то їх вичерпний перелік повинен бути визначений в Законі України «Про цінні папери та фондовий ринок», а в якості базового принципу повинна бути закріплена норма, що забороняє здійснення поєднання в будь-який спосіб депозитарної діяльності (її підвидів), діяльності з організації торгівлі на фондовому ринку з однієї сторони з діяльністю з торгівлі цінними паперами (її підвидами), діяльності з управління активами з іншої [6].

Висновки

Таким чином, формування ефективної депозитарної системи є необхідною умовою для стимулювання накопичень і трансформації заощаджень в інвестиції, забезпечення всього комплексу прав інвесторів.

У результаті аналізу правового регулювання  депозитаріїв, як самостійних інститутів фондового ринку, можна зробити наступні висновки:

1. Поява депозитаріїв як елементів облікової системи прав власників на цінні папери була обумовлена намаганням учасників фондового ринку подолати ризики, пов’язані з обігом паперових сертифікатів, якими були засвідчені класичні цінні папери, таких як підробка сертифікатів чи втрата в результаті протиправних дій.
2. Іммобілізація і дематеріалізація документарних цінних паперів дозволили суттєво скоротити витрати, пов’язані з обслуговуванням великої кількості сертифікатів. Відпала необхідність інкасації, перевірок на достовірність, переоформлення сертифікатів при перереєстрації цінних паперів на нового власника чи при здійсненні корпоративних операцій (подрібнення чи консолідації випуску), заміни старих сертифікатів на нові тощо.
3. Зі зміною способу фіксації прав на цінні папери (через відмову від сертифікатів на користь запису на рахунку депо) зросла швидкість обігу цінних паперів, що позитивно позначилось на ліквідності всього фондового ринку і дало позитивний імпульс для його подальшого розвитку.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» / Офіційний сайт «Законодавство України» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3480-15
2. Закон України „Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні”
3. Рішення ДКЦПФР «Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку — депозитарної діяльності» від 26.05.2006 № 349 / Офіційний сайт «Законодавство України» [Електронний ресурс].       —     Режим         доступу:     http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0975-06
4. Антонов С. Здійснення DvP на фондовому ринку України: міжнародний досвід та особливості впровадження / С. Антонов, М. Бурмака // Вісник Національного банку України. — 2009. — № 7. — С. 18-23.
5. Бірюк С. Національна депозитарна система: проблеми та шляхи їх вирішення / С. Бірюк // Ринок цінних паперів України. — 2008. — № 1-2. — С. 4-6.
6. Головко А. Депозитарна інфраструктура як механізм залучення інвестиційних ресурсів [Електронний ресурс] / Україна фінансова. Інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку //Режим доступу: http://ufin.com.ua/analit_mat/rzp/030.htm
7. Річні звіти Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку [Електронний ресурс] / Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку //Режим доступу: http://www.ssmsc.gov.ua/ShowPage.aspx?PageID=12
8. Терещенко Г.М. Проблеми та перспективи розвитку національної депозитарної системи як складової фондового ринку України / Г.М. Терещенко // Фінанси України. — 2009. — № 10. — С. 86-95.