Факти, що не входять до предмету доказування

Вступ

Актуальність теми. Юридична наука, в тім числі кримінальне право, процес, криміналістика, має зазвичай прикладне спрямування, зорієнтоване на точне засвоєння і відповідне практичне застосування чинних законів, їх окремих норм і положень. Кваліфіковано, правильно і зі знанням справи застосувати ту чи іншу норму права – головне в роботі оперативних співробітників, слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів та інших працівників юридичних служб. На цьому тримається вся практична юстиція. Її представники мають добре орієнтуватися у чинному законодавстві в своїй сфері діяльності, у практиці його застосування, нормативних прогалинах і недоліках.

Правильне визначення предмета доказування при розгляді справ про злочини приватного обвинувачення має як теоретичне, так і практичне значення. Помилка у його визначенні може потягнути безкінечне чи навпаки поверхневе встановлення обставин, що підлягають доказуванню, що в свою чергу унеможливлює прийняття правильного рішення.

Підстави звільнення від доказування закріплені у цивільному процесуальному законодавстві багатьох країн. Відповідно до ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України це безспірні обставини (ті, що визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі), визнані судом загальновідомі обставини та преюдиційні обставини (ті, що встановлені в судовому рішенні іншого суду, яке набрало законної сили)

Проблематика щодо підстав звільнення від доказування у цивільному процесі у різні часи була предметом дослідження вчених-процесуалістів В.М. Гордона, М.М. Михеєнка, В.В. Молдована, В.К. Пучинського, Л.К. Радзієвської, Т.В. Сахнової, Л.П. Смишляєва, М.Й. Штефана[1], Ч. Маккорміка, М. Рейтлінгера, Дж. Фріденталя, Р. Уолкера та ін.

Тому метою нашої роботи є визначення фактів, що не входять до предмету доказування.

Виходячи з мети роботи, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити поняття фактів, що не підлягають доказуванню;

— охарактеризувати види фактів, що не входять до предмету доказування;

— розглянути доказування у цивільному судочинстві України і США;

— здійснити порівняльно-правовий аспект фактів, що не підлягають доказуванню.

Розділ 1. Теоретичні засади фактів, що не підлягають доказуванню

1.1. Поняття фактів, що не підлягають доказуванню

Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що призумуються (ст. 32 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування (ст. 40 ЦПК)[2].

Загальновідомі факти (notoria) — це обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування (notoria поп eget probantione) тому, що об’єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити (notorium поп relevat ad onore proponendi). Визнання обставини загальновідомою і як такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не піддягає.

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб’єктивними і об’єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом в рішенні у такій справі факти і правовідносини (ч. 3 ст. 231 ЦПК)[3]. Тому факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, є обов’язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок суду, лише в двох питаннях: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою (ст. 31 ЦПК). Наявні в кримінальній справі інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (ч. 3 ст. 32 ЦПК)[4].

На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції (praesumptiones) можуть бути спростовані в загальному порядку. Так, відповідно до ст. 448 ЦК за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним недієздатним у судовому порядку, відповідають його опікун і організації, які зобов’язані здійснювати за ним догляд, якщо не доведуть, що шкода завдана не з їх вини. В цій нормі вина опікуна презумується, але він може здійснювати процесуальну діяльність, спрямовану на доведення наявності вини інших осіб, а, отже, на спростування презумпції своєї вини. Законні презумпції стосуються лише юридичних фактів, а не доказових, які також входять до предмета доказування. Отже, законні припущення (презумпції) санкціонуються законом (ст. 448 ЦК) або випливають з його змісту (ст. 54 КпШС). їх складають юридичні факти, що входять до підстав вимог і заперечень сторін, та можуть носити суперечливий характер і бути спростовані. Законні презумпції не складають очевидну істину, а приймаються за таку тому, що сформульоване законом положення відбиває найбільш звичайне і найбільш вірогідне явище. За галузевою належністю законні презумпції класифікуються на матеріально-правові і процесуально-правові. Матеріально-правові можуть класифікуватися також за правовими інститутами: стосовно захисту честі і гідності громадян та організацій; статусу суб’єктів цивільного права; права власності; зобов’язального права, сімейних прав[5].

1.2. Види фактів, що не входять до предмету доказування

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб’єктивними і об’єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом у рішенні в такій справі факти і право відносини (ч.3 ст.231 ЦПК). Тому факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, є обов’язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок суду, лише в двох питаннях: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою (ст.31 ЦПК). Наявні в кримінальній справі інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (ч.3 ст.32 ЦПК).

На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів законні презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку. Так, відповідно до Цивільного кодексу за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним недієздатним у судовому порядку, відповідають його опікун і організації, які зобов’язані здійснювати за ним догляд, якщо не доведуть, що шкода завдана не з їх вини. В цій нормі вина опікуна презумується, але він може здійснювати процесуальну діяльність, спрямовану на доведення наявності вини інших осіб, а, отже, на спростування презумпції своєї вини. Законні презумпції стосуються лише юридичних фактів, а не доказових, які також входять до предмета доказування[6].

В судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування виступає безспірність фактів. У понятійному обігу ЦПК таке поняття відсутнє, але ст.40 Кодексу закріпила правило, за яким суд може вважати визнаний стороною в суді факт встановленим, коли в нього не виникне сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини.

Новим ЦПК України встановлено підстави звільнення від доказування, до яких відносяться: 1) обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; 2) обставини, визнані судом загальновідомими; 3) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини; 4) вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою (ст. 61 ЦПК України)[7].

Розділ 2. Доказування у цивільному судочинстві України і США: порівняльно-правовий аспект

2.1. Дослідження проблематики обставин, які не потребують доказування

У цивільному судочинстві сторона, яка заявляє про певний факт, повинна довести його існування. Водночас у законі закріплено перелік обставин, які не потребують доказування. Основною метою встановлення підстав звільнення від доказування є досягнення процесуальної економії та запобігання ухваленню різних судових рішень щодо однієї й тієї самої обставини.

Підстави звільнення від доказування закріплені у цивільному процесуальному законодавстві багатьох країн. За ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) не потребують доказування безспірні обставини (ті, що визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі), визнані судом загальновідомі обставини та преюдиційні обставини (ті, що встановлені в судовому рішенні іншого суду, яке набрало законної сили). Подібні обставини, що не потребують доказування, існують у цивільному процесі США. Так, суд може визнати встановленими факти, що стосуються визнання (admission); суддівської обізнаності (judicial notice); преюдиційсності (res judicata та collateral estoppel). Крім цього, в американському судочинстві до обставин, які не потребують доказування, належать презумпції, які не можуть бути спростовані (conclusive presumption).

Дослідження проблематики обставин, які не потребують доказування, потребує окремого аналізу кожної з них і виявлення спільних та відмінних рис у правовому регулюванні підстав звільнення від доказування в судочинстві України та США[8].

Безспірні обставини. Ще в часи Російської імперії В.М. Гордон писав, що кожна сторона зобов’язана доводити лише ті обставини, які оспорює її опонент, тобто в силу принципу змагальності особам, які беруть участь у справі, не потрібно подавати докази на підтвердження обставин, які не оспорюються. Відповідно до правила 36 Федеральних правил цивільного процесу (далі — ФПЦП) у цивільному судочинстві США, щоб вилучити безспірні обставини з предмета доказування, на етапі досудового розгляду одна сторона може звернутися до іншої з вимогою про визнання певних фактів або підтвердження достовірності певних документів (requests for admission). Протилежна сторона має відповісти на таку вимогу протягом 30 днів. Допускається подовження строку з дозволу суду. У разі визнання протилежною стороною певних обставин, сторона, що висунула вимогу про визнання, звільняється від їх доказування і ці факти вважаються встановленими. Визнання також може міститися у відповіді на позов, який відповідач зобов’язаний подати на стадії досудового розгляду.

У США визнання можливе не лише до судового розгляду, а також у будь-який момент під час розгляду справи по суті й може бути реалізоване в усній, письмовій формі та у формі мовчазної згоди. Визнання стороною факту вважається остаточним і не ставиться судом під сумнів.

Відмова від визнання або його зміна можливі лише у виняткових випадках із дозволу суду. Так, згідно з правилом 36 (b) ФПЦП суд може визнати відмову сторони від визнання або його зміну, якщо це сприятиме вирішенню справи по суті і якщо, на думку суду, це не створить необґрунтованих труднощів для сторони, яка звернулася з вимогою про визнання фактів, пов’язаних із доказуванням істотних елементів її позову або заперечення проти позову.

Визнання сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, певних обставин існує і в українському судочинстві. Як і в американському процесі, визнання може бути активне (в усній та письмовій формі відповідно до ч. 1 ст. 174 ЦПК) та пасивне (відсутність заперечень). Однак, на відміну від американського судочинства, в Україні немає механізмів обміну доказами до судового розгляду і в законі не передбачено можливості звернення учасників процесу один до одного з вимогами про визнання. Фактично сторони можуть визнати певні обставини якнайшвидше під час попереднього судового засідання, а якщо суддя визнає його проведення необов’язковим — лише під час судового розгляду справи по суті, що не сприяє процесуальній економії[9].

У США визнання можливе не лише до судового розгляду, а також у будь-який момент під час розгляду справи по суті й може бути реалізовано в усній, письмовій формі та у формі мовчазної згоди. Визнання стороною факту вважається остаточним і не ставиться судом під сумнів. Відмова від визнання або його зміна можливі лише у виняткових випадках із дозволу суду. Визнання сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, певних обставин існує і в українському судочинстві. Як і в американському процесі, визнання може бути активне (в усній та письмовій формі відповідно до ч. 1 ст. 174 ЦПК) та пасивне (відсутність заперечень). Однак, на відміну від американського судочинства, в Україні відсутні механізми обміну доказами до судового розгляду і в законі не передбачено можливості звернення учасників процесу один до одного з вимогами про визнання.

Крім цього, на відміну від США, у вітчизняному процесі визнання стороною певної обставини може бути лише активне — відображене в письмовій або усній формі (ч. 3 ст. 130 та ч. 1 ст. 174 ЦПК). Визнанням не може бути замовчування, незаперечення певних обставин. Водночас, на нашу думку, безспірні обставини є результатом розпорядчої діяльності, яка може проявлятися як у формі дії, так і в бездіяльності. Тому з метою забезпечення реалізації волевиявлення сторін у сфері доказування та швидкого вирішення спорів справедливо, щоб визнання виражалося не лише в активній, а й у пасивній формі через встановлення у ЦПК презумпції визнання стороною обставини, яка нею не заперечується. Таке положення відповідало б ч. 3 ст. 60 ЦПК, відповідно до якої доказуванню підлягають обставини, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Якщо ж певна обставина не заперечується жодною зі сторін, вона є безспірною, а отже доцільно не включати її до предмета доказування.

Як зазначає В.К. Пучинський, у змагальному процесі суд, вирішуючи справу, зосереджує увагу лише на спірних елементах і не повинен з’ясовувати, чому сторона не визнала або не заперечила певний факт . Раніше (у Цивільному процесуальному кодексі України 1963 р.; далі — ЦПК 1963 р.) в силу дії принципу об’єктивної істини, визнання стороною обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не було для суду обов’язковим. Суд міг вважати визнану обставину встановленою, коли у нього не виникав сумнів у тому, що визнання відповідало дійсним обставинам у справі, не порушувало нічиїх прав і законних інтересів та не було зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини. У ЦПК не міститься подібне положення, виходячи із відмови від принципу об’єктивної істини на користь принципу змагальності. Щоправда, у ст. 178 цього Кодексу закріплена можливість сторони відмовитися від визнання, яке було зроблене у попередньому судовому засіданні, якщо вона доведе, що визнала ці обставини внаслідок помилки, яка має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставину було визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною[10].

2.2. Виявлення спільних та відмінних рис у правовому регулюванні підстав звільнення від доказування в судочинстві України та США

Як в Україні, так і в США обставини можуть бути визнані загальновідомими, якщо вони відомі широкому загалу осіб (людству, населенню держави, регіону, територіальної громади) і водночас суддям, які входять до складу суду

Загальновідомі обставини. Не підлягають доказуванню у цивільному процесі факти, які знаходяться у межах суддівської обізнаності (judicial notice). Відповідно до ст. 201 (а) Федеральних правил про докази (далі — ФПД) суддівська обізнаність застосовується щодо факту, який є достатньою мірою безспірним, тобто відомий переважно на території юрисдикції суду або його можна правильно та швидко визначити за допомогою джерел, достовірність яких не викликає сумнівів. Тобто суддівська обізнаність застосовується щодо фактів, які відомі широкому загалу, в тому числі й суддям. Наприклад, не потрібно доводити факт Різдва Христового; факт, що Конституція США була прийнята 17 вересня 1787 р.; факт теракту 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку тощо. Таким чином, факти, які належать до суддівської обізнаності, не підлягають доказуванню.

Подібна норма закріплена у ч. 2 ст. 61 ЦПК, відповідно до якої обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Загальновідомими обставинами можуть бути природні явища, стихійні лиха, техногенні катастрофи, властивості матеріалів та речовин тощо. Як в Україні, так і в США обставини можуть бути визнані загальновідомими, якщо вони відомі широкому загалу (людству, населенню держави, регіону, територіальній громаді) і водночас суддям, які входять до складу суду.

Обізнаність суду залежить від рівня поінформованості суспільства про певний факт.

Т.В. Сахнова пише, що для визнання факту загальновідомим неважливо, чи він є всесвітньо відомим, чи відомий лише конкретному регіону конкретної країни. Важливо, щоб факт був очевидним. Якщо факт судді не відомий, він не визнає його загальновідомим, і такий факт має бути доведений. Водночас Л.П. Смишляєв зазначає, що зазвичай обставина залишається загальновідомою протягом певного часу та у певному місці. Наприклад, відомий широкому загалу факт землетрусу або повені, які сталися у певний час і певному місці, зі сплином часу або за межами цього місця можуть втратити властивість загальновідомості. У таких випадках відповідна обставина підлягає доказуванню в загальному порядку.

В американському федеральному законодавстві передбачено обов’язкові та альтернативні підстави визнання суддівської обізнаності певного факту. Так, суд має визнати загальновідомими: 1) законодавство та судову практику. Судді повинні бути обізнані з положеннями Конституції США, федеральних законодавчих актів, актів Президента США, рішень Верховного суду США і федеральних судів, законодавства та судової практики відповідного штату; актами органів виконавчої влади на рівні штату. Вимога щодо суддівської обізнаності поширюється лише на офіційно опубліковані закони, судові рішення та акти органів виконавчої влади; 2) процесуальні правила діяльності судів, які прийняті на рівні штату та на рівні Федерації. Наприклад, ФПД, ФПЦП тощо; 3) сталі слова та вислови англійською мовою. Судді мають бути обізнані зі значенням слів і юридичних термінів[11].

Якщо суддя особисто не знає про певну загальновідому обставину, то він може звернутися до достовірних джерел (наукових праць, енциклопедій, осіб, обізнаних з певного питання). Наприклад, суд може визнати загальновідомим значення певного англійського слова, попередньо перевіривши його у словнику, і послатися на нього. Водночас особиста обізнаність судді з певними фактами, щодо яких у законі не передбачено застосування обов’язкової суддівської обізнаності, не є достатньою підставою для її використання. Навпаки, суд не може спиратися на особисті знання про факт (відомий йому особисто), який не є загальновідомим і не доведений під час судового розгляду. Адже у таких випадках суддя вже буде виступати у ролі свідка, який ухвалюватиме рішення, керуючись власними показаннями. А це — неприпустимо. Таку думку поділяв Л.П. Смишляєв, який зазначив, що позапроцесуальне знання судді про певні факти, які стосуються справи, не можна покласти в основу судового рішення. У разі порушення цього принципу відповідне рішення повинно бути скасоване як незаконне та необґрунтоване.

На відміну від обов’язкової, альтернативна суддівська обізнаність у цивільному судочинстві США залежить від розсуду суду і може бути використана як за ініціативою судді, так і за клопотанням учасника процесу. Наприклад, щодо законодавства інших штатів, на які не поширюється юрисдикція суду, або права іноземних держав. При цьому, якщо питання про застосування альтернативної суддівської обізнаності ініціює учасник процесу, він повинен надати суду достатню інформацію для підтвердження конкретного факту. Якщо суд визнав певну обставину загальновідомою, її не потрібно доводити незалежно від згоди учасників процесу.

Преюдиційні факти. З метою економії ресурсів судової влади та захисту сторін від необхідності доводити одні й ті ж самі обставини у цивільному процесі США існує принцип, згідно з яким повторний розгляд справ або питань, які вже вирішив суд, не допускається. Цей принцип у системі загального права, закріплений у процесуальних нормах, має назву «вирішена справа» (res judicata) і містить дві окремі доктрини — запобігання спору (claim preclusion) та запобігання питанню (issue preclusion)[12].

Запобігання спору, або принцип недопустимості повторного розгляду вирішеного спору (daim preclusion, раніше використовувався термін res judicata) означає, що у разі вирішення судом певного спору, про що свідчить остаточне судове рішення, яке набрало законної сили, не допускається подання нового позову з цього самого спору або його частини. Тобто позивач може пред’явити позов до відповідача щодо певного спору лише один раз, а відповідач у цьому ж спорі може лише один раз пред’явити зустрічний позов. Для застосування принципу запобігання спору необхідно, щоб існували такі обставини: ідентичність сторін та їх процесуального становища в обох процесах; рівноправність сторін у процесі щодо представлення своєї позиції; ідентичність предмета і підстав позову; остаточність судового рішення у справі.

Подібний до американського принцип закріплений у п. 2 ч. 2 ст. 122, п. 2 ст. 205 ЦПК, згідно з якими наявність судового рішення, яке набрало законної сили у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, є підставою для відмови у відкритті провадження, а якщо провадження було відкрито, то його необхідно закрити. Тобто, якщо справу суд уже вирішив, вдруге заявляти тотожний позов не можна. Це правило випливає з конституційного принципу обов’язковості судового рішення (ст. 129 Конституції України, ст. 14 ЦПК), згідно з яким після набрання рішенням суду законної сили сторони і треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (ч. 2 ст. 223 ЦПК).

Слід зазначити, що оскільки повторний розгляд спору недопустимий, то цей принцип не може бути предметом розгляду при вирішенні питання про звільнення від доказування. Натомість звільнення від доказування стосується друга доктрина американського правила res judicata — іssue preclusion (раніше використовувався термін collateral estoppel), що означає запобігання питанню, або принцип недопустимості повторного розгляду питань, вирішених судом. Відповідно до цього принципу питання факту, які були предметом судового розгляду і вирішені судом, про що свідчить остаточне судове рішення, що набрало законної сили, є обов’язковими для сторін у будь-якому наступному процесі, незалежно від того, стосуватиметься він тієї ж вимоги чи інших спірних вимог. Тобто особа звільняється від доказування факту, який вже був доведений у попередньому процесі. В американському цивільному процесі цей принцип називається преюдицією і закріплений він також у національному судочинстві (частинами 3, 4 ст. 61 ЦПК)[13].

Недопустимість повторного розгляду питання не забороняє позивачу звертатися із позовом, якщо у справі між одними й тими ж сторонами певне питання не було вирішене під час першого процесу. Та якщо воно було розглянуте і вирішене, про що свідчить остаточне судове рішення, яке набрало законної сили, то звернутися із позовом з цим самим питанням вже не можна.

В американському цивільному судочинстві преюдиційність застосовують за таких умов: певне питання вже було предметом судового розгляду; предмет позову в обох процесах ідентичний; сторони у попередньому процесі мали рівні права щодо представлення своєї позиції; судове рішення з певного питання є остаточним.

У разі відсутності хоча б однієї з цих умов правила про звільнення від доказування обставин, установлених у судовому рішенні, яке набрало законної сили, застосовуватись не можуть. Подібні правила застосування преюдиційності обставин, установлених у судовому рішенні, застосовують і в цивільному процесі в Україні.

Важливим елементом преюдиційності судових рішень є її суб’єктивні межі. Російський процесуаліст А.М. Безруков визначає суб’єктивні межі преюдиційного зв’язку судових актів як коло осіб, щодо яких судовий акт, який набрав законної сили, буде мати преюдиційне значення.

У судочинстві України та США обставини, які встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, не доказують при розгляді іншої справи лише за умови, що в ній беруть участь ті ж самі особи. У США це називається взаємною преюдицією (mutuality of estoppel). При цьому, як зазначає А.М. Безруков, вирішальне значення має не фактична участь особи у процесі, а її залучення до участі у справі. Так, якщо особа була залучена до участі у справі, належно повідомлена про час і місце судового розгляду але, незважаючи на це, не з’явилась до суду без поважних причин, преюдиційнійсть судового акту все одно буде поширюватися на цю особу. Тобто можна говорити про преюдиційність установлених судом обставин як про своєрідний негативний наслідок для особи, яка бере участь у справі, за зловживання своїми процесуальними правами.

Водночас слід зазначити, що в американському судочинстві у загальному правилі про преюдицію існує виняток — це так звана невзаємна преюдиція (nonmutural collateral estoppel), що передбачає можливість особи, яка не брала участі у справі, використовувати преюдицію щодо особи, не на користь якої було ухвалено судове рішення у попередньому процесі.

В американському процесі виокремлюють два види невзаємної преюдиції: атакуючу (коли преюдиційність намагається застосувати на свою користь новий позивач — особа, яка не брала участі у попередньому процесі) та захисну (коли преюдиційність рішення намагається застосувати відповідач, який брав участь у попередній справі, проти нового позивача або ж коли новий відповідач посилається на судове рішення, ухвалене не на користь позивача, який брав участь у попередньому процесі).

На практиці найбільше проблем виникає при застосуванні атакуючої преюдиції, тому Верховний суд США в одному з рішень навіть визначив, що саме має установити суд при вирішенні питання про її застосування. Так, у справах за участю особи (позивача), яка не брала участі у попередньому судовому процесі, вирішуючи питання про звільнення від доказування обставин, установлених у остаточному судовому рішенні, що суд повинен з ясувати:

1) чи мав можливість новий позивач вступити у попередній процес? У випадках, коли особа знала про судовий розгляд і мала можливість без будь-яких перешкод вступити у нього, але вичікувала остаточного судового рішення, суди не повинні дозволяти застосування преюдиції. Адже у таких випадках атакуюче використання преюдиції не сприятиме економії судових ресурсів;

2) чи буде застосування преюдиції несправедливим стосовно відповідача? Суд повинен з’ясувати, чи були у нього мотиви повною мірою відстоювати свою правову позицію у попередньому судовому розгляді. Наприклад, у випадках, коли ціна позову для відповідача була незначною або номінальною і йому було вигідніше не захищати свої інтереси у суді, ніж понести витрати на адвоката, збирання доказів тощо, які є більш значними, ніж наслідки програшу справи; або ж якщо відповідач не передбачав нових позовів у майбутньому. У разі встановлення судом відсутності у відповідача мотивів захищатися у попередньому процесі застосування преюдиції у такій справі буде несправедливим, і відповідачеві має бути надана можливість захистити себе повною мірою у новому судовому розгляді.

При вирішенні питання щодо справедливості застосування атакуючої преюдиції суд також повинен визначити, чи не виникли нові додаткові процесуальні можливості для захисту, якими відповідач не міг скористатися у попередньому судовому розгляді. Так, застосування преюдиції є невиправданим, якщо прийнято новий закон, яким розширено способи захисту. Суд також не має дозволяти застосування атакуючої преюдиції, якщо відповідач у попередньому процесі змушений був захищатися у «незручному» для себе суді. Наприклад, якщо попередній позов було подано у штаті Вашингтон, а відповідач проживав у штаті Огайо і не мав повноцінної можливості розкрити всі докази, викликати всіх свідків. Крім того, несправедливим буде застосування преюдиції щодо відповідача, якщо є кілька судових рішень, які суперечать одне одному. Але якщо існує кілька судових рішень, які не суперечать одне одному, то перешкод для застосування преюдиційності немає.

На відміну від американського судочинства, у національному цивільному процесі нарівні з взаємною преюдицією передбачена можливість фактично необмеженого застосування невзаємної преюдиції. Так, згідно з ч. 3 ст. 61 ЦПК для застосування преюдиції достатньо, щоб у іншій справі брала участь хоча б одна особа, щодо якої було ухвалене попереднє судове рішення. Це відкриває можливості для недобросовісного використання преюдиційності судових рішень. Наведемо приклад: з метою незаконного заволодіння чужим майном дві особи, які насправді мають спільні інтереси, штучно ініціюють спір, подаючи до суду позов про відшкодування шкоди, заподіяної майну. При цьому право власності не оспорюється, хоча фактично майно належить іншій особі, яка нічого не знає про цю судову справу, а тому не має можливості взяти участь у процесі. Суду ця обставина також не відома. За результатами розгляду справи суд задовольняє позов, встановлюючи преюдиційність не лише факту заподіяння шкоди, але й факту права власності на майно. Після цього особа, яка за допомогою судового рішення фіктивно заволоділа чужим майном, звертається до законного власника з ви-могою про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Крім ЦПК, норми щодо застосування невзаємної преюдиції містяться також у матеріальному праві. Наприклад, це стосується справ щодо захисту прав споживачів. Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 25 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» об’єднання споживачів мають право звертатися до суду з позовом про визнання дій продавця, виробника чи виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов’язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів. Тобто, якщо у таких справах суд ухвалив рішення не на користь відповідача і воно набрало законної сили, то споживач, який не брав участі у судовому розгляді, може звернутися до суду з позовом до відповідача, посилаючись на таке судове рішення.

Розглядаючи питання преюдиційності, варто зауважити, що у США діє взаємна преюдиційність двох судових рішень. Це означає, що суддя з метою економії судових ресурсів, забезпечення єдності судової практики та полегшення доказування для учасників процесу має зупинити провадження у справі, якщо вона не може бути вирішена раніше іншої справи, позов у якій був поданий першим. На відміну від американського, в українському цивільному процесі немає прямої вказівки закону на взаємну преюдиційність двох судових рішень. Однак, проаналізувавши вітчизняне процесуальне законодавство, можна дійти висновку, що це питання вирішується так само, як і в американському судочинстві, адже відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства. Це положення й пов’язане зі взаємною преюдиційністю двох судових рішень. Окрім цього, згідно з п. 3 ч. 2 ст. 361 та ч. 2 ст. 365 ЦПК у випадку скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення іншого судового рішення, останнє підлягає скасуванню у зв’язку з нововиявленими обставинами[15].

Презумпції. У цивільному процесі США не потребує доказування презюмований факт, який не може бути спростований. Остаточна або неспростовувана презумпція (conclusive presumption) — це встановлений законом безумовний висновок, докази для спростування якого не допускаються 14. Дія неспростовуваних презумпцій установлена законом, який передбачає, що сторона, проти якої спрямована презумпція, не може заперечувати існування презюмованого факту.

На думку процесуалістів України, у вітчизняному цивільному процесі немає презумпцій, які не можуть бути спростовані. Така позиція обґрунтовується тим, що презумпція, як і будь-яке припущення, може бути спростована судовими доказами. Але, на наш погляд, неправильно ототожнювати неспростовні презумпції з припущеннями. Очевидно, що думка науковців про відсутність в українському судочинстві презумпцій, які не можуть бути спростовані, обґрунтована у ст. 40 ЦПК 1963 р., відповідно до якої обставини, які згідно із законом припускаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення могло бути спростоване у загальному порядку. Однак у цій статті йшлося про законні презумпції, які можна спростувати, а тому вони не є підставами звільнення від доказування, а стосуються питання розподілу тягаря доказування.

Водночас ми погоджуємося з думкою Р. Уолкера про те, що остаточна презумпція за суттю є не презумпцією (припущенням), а нормою права, сформульованою у презюмованій формі.

Ключову роль у визначенні неспростовної презумпції відіграє поняття «остаточність»: факт А не просто презюмується з існування факту Б, а вважається остаточно встановленим і не може бути спростований протилежною стороною.

У ЦПК справедливо відмовилися від включення законних презумпцій-припущень до переліку підстав звільнення від доказування, проте не запропонували включити до цього переліку презумпції, що не можуть бути спростовані. Водночас комплексний аналіз норм матеріального та процесуального права підтверджує, що такі презумпції у вітчизняному цивільному судочинстві все ж існують. Інколи вони закріплюються в законодавстві за допомогою поняття «вважається». Наприклад, у разі опублікування оголошення про виклик відповідача у пресі відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду справи (ч. 9 ст. 74 ЦПК); вручення судової повістки представнику особи, яка бере участь у справі, вважається врученням повістки і цій особі (ч. 5 ст. 76 ЦПК ); у разі відсутності осіб, які беруть участь у справі, за адресою їхньої реєстрації і ненадання ними інформації щодо іншої їх адреси, вважається, що судовий виклик (судове повідомлення) вручено їм належним чином, якщо його надіслано за адресою реєстрації (ч. 5 ст. 74 ЦПК). Крім того, у процесуальному законодавстві закріплено презумпцію необ’єктивності судді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача за наявності визначених законом обставин (ст. 20—22 ЦПК).

Неспростовні презумпції містяться також у нормах матеріального права. Наприклад, ст. 123 Сімейного кодексу України передбачає презумпцію батьківства чоловіка, який дав письмову згоду на застосування щодо його дружини допоміжних репродуктивних технологій для зачаття дитини; презумпцію батьківства та материнства подружжя, яке дало згоду на виношування ембріона людини іншою жінкою; презумпцію батьківства та материнства подружжя щодо дитини, яка народжена дружиною після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій.

Отже, підсумовуючи викладене, слід вказати, що в українському та американському цивільному процесуальному законодавстві передбачені обставини, що не потребують доказування. В обох країнах до них належать безспірні, загальновідомі, преюдиційні обставини та обставини, які презюмуються законом як такі, що не можуть бути спростовані. Останні згідно з ЦПК не належать до переліку обставин, які не потребують доказування, але аналіз норм матеріального і процесуального права свідчить про їх фактичне існування[16].

З огляду на це необхідно розширити перелік підстав для звільнення від доказування, доповнивши ст. 61 ЦПК ч. 5 такого змісту:

«5. Обставини, які згідно із законом вважаються встановленими, не підлягають доказуванню, крім випадків, коли вони можуть бути спростовані».

Висновки

Враховуючи американський досвід, для полегшення визначення предмета доказування, сприяння швидкому та правильному вирішенню справи у національному судочинстві доцільно передбачити право сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, до початку попереднього судового засідання звертатися один до одного із запитом про визнання певної обставини.

Заслуговує на увагу практика США із врегулювання преюдиційних обставин як підстави звільнення від доказування. Зокрема, щодо застосування атакуючої та захисної невзаємної преюдиції у цивільному судочинстві, коли особа, яка не брала участі у попередній справі, намагається застосувати преюдиційне судове рішення на свою користь. На відміну від американського судочинства, в Україні нарівні зі взаємною преюдицією передбачена можливість фактично необмеженого застосування невзаємної преюдиції, адже для застосування преюдиції достатньо, щоб у іншій справі брала участь хоча б одна особа, щодо якої було ухвалене попереднє судове рішення. Це відкриває можливості для недобросовісного використання преюдиційності судових рішень з метою неправомірного заволодіння чужим майном.

Буде справедливим зберегти у ЦПК можливість використання преюдиційного судового рішення особою, яка не брала участі в справі проти однієї з осіб, щодо якої встановлені певні обставини. Водночас з метою недопущення неправомірного використання преюдиційності судового рішення в Україні необхідно обмежити можливість використання преюдиційних обставин особою, щодо якої вони встановлені, проти особи, яка не брала участь у справі й не мала можливості їх спростовувати.

Таким чином, пропонуємо ч. 3 ст. 61 ЦПК викласти в такій редакції:

«3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не треба доказувати при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи. Такі обставини також не потребують доказування у випадках, коли їх використовує особа, яка не брала участі у справі проти однієї з осіб, щодо якої ухвалено відповідне судове рішення».

Список використаної літератури

Цивільно-процесуальний кодекс України / Верховний Суд України / В.Т. Маляренко (відп.ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2007. — 368с.
Бородін М. Цивільний процес: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський національний ун-т внутрішніх справ / Володимир Андрійович Кройтор (заг.ред.). — Х. : ХНУВС, 2009. — 278с.
Васильев С. Понятие предмета доказывания в гражданском процессе [Текст] / С.Васильев // Юридический вестник. — 2000. — № 1. — С. 91-94
Дворецька, М. Проблема встановлення предмета доказування у кримінальному процесі [Текст] / Марина Дворецька // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 162-165
Капліна О. Проблеми допустимості доказів, поданих відповідно до статті 66 КПК України особами із використанням технічних засобів отримання інформації [Текст] / О. Капліна, В. Маринів // Вісник Академії правових наук України. — 2011. — № 3. — С. 238-249
Кілічава Т. Цивільний процес: Навч. посіб. для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». — К. : Ун-т «Україна», 2006. — 216с.
Коваленко І. Особливоті доказування цивільного позову в діяльності слідчого (дізнавача) та прокурора [] / І. Коваленко // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 10. — С. 181-184
Коваленко І. Поняття і значення кримінально-процесуального доказування [Текст] / І. Коваленко // Право України. — 2010. — № 1.- С.230-235
Сахнова Т.В. Курс гражданского процесса: теоретические начала и основные институты. — М., 2008. — С. 385.
Сібільов Д. Окремі питання доказування ЦПК України / Д. Сібільов // Право України. — 2007 . — № 5 .- С. 139 — 143
Тертишніков В. Докази як інструмент судового доказування у цивільному судочинстві [Текст] / В. Тертишніков // Право України. — 2011. — № 10. — С. 77-88
Тимченко Г. Основні поняття доказового права України: проблеми законодавчого закріплення [Текст] / Г. Тимченко // Право України. — 2010. — № 12.- С.220-227
Усенко В. Цивільний процес / Національна академія держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2005. — 312с.
Фурса С. Цивільний процес України: кредитно-модул. навч. посіб.-практикум / Центр правових досліджень Фурси / Світлана Ярославівна Фурса (ред.). — К. : Видавець Фурса С.Я.; КНТ, 2009. — 453с.
Цюра Т. Новий погляд на класифікацію доказів у цивільному процесі [Текст] / Т. Цюра // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 8. — С. 55-58
Цюра Т. Принципи і сучасні проблеми процесу доказування [Текст] / Т. Цюра // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 6. — С. 34-37
Чорнооченко С. Цивільний процес: Вид 2-ге, перероб. та доп.: Навчальний посібник. — Київ: Центр навчальної літератури,2005. — 472 с,
Штефан М. Цивільний процес: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти. — 2. вид., перероб. та допов. — К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2001. — 694с.
Шумило Є. Теоретичний аналіз доказування у кримінальному процесі // Право України. — 2011. — № 5. — С. 348-351
Яворський В.І. Сприяння захисту в доказуванні у суді першої інстанції // Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 3. — С. 44-48

Освіта та самоосвіта