Вступ

На теперішній час Великобританією представлена нова Стратегію національної безпеки. За словами прем’єра, загрози безпеки Великобританії за останнім часом змінилися «до невпізнанності».

Нова доктрина ґрунтується не на старій концепції «цивільної оборони» часів «холодної війни», а на новій схемі, що сполучає готовність спеціальних служб до надзвичайних ситуацій за участю рядових громадян у забезпеченні безпеки на місцях.

Стратегія національної безпеки Великобританії в концентрованому виді відображає погляди військово-політичного керівництва (ВПК) країни на підходи до протидії викликам і погрозам нації в нових геополітичних умовах, визначає форми й способи адекватного застосування сил і засобів, алгоритм міжвідомчої взаємодії по всебічному забезпеченню здійснюваних ними дій.

У перелік внутрішніх загроз включені: розміщення й ступінь напруженості відносин основних політичних сил; спрямованість і характер діяльності націоналістичних і сепаратистських угруповань; політичний і релігійний екстремізм; криміналізація суспільних відносин. До них також можуть відноситись стан справ у галузі науки, економіки, соціальної сфери, енергетики, що відбуваються зміни кліматичних умов, глобалізація міграційних процесів, урбанізація й ряд інших факторів.

Вплив даних факторів на національну безпеку змушує англійців радикально переглянути зміст прийнятої раніше стратегії й об’єднати зусилля по підвищенню її ефективності в сучасних умовах. У цьому зв’язку зміст стратегії національної безпеки доповнює «Огляд стратегічної оборони й безпеки», у якому визначені основні напрямки військового будівництва, а також подальшого розвитку силових структур з метою підвищення їхньої ролі в рішенні завдань забезпечення військової безпеки держави у  воєнно-стратегічній обстановці, що змінюється.

Розділ 1. Еволюція становлення національної безпеки Великобританії

1.1. Стан національної безпеки Великобританії в др. пол. ХХ ст.

Великобританія зустріла закінчення Другої світової війни, на противагу іншим великим західноєвропейським країнам, у ранзі держави-переможниці. Вона разом з Радянським Союзом та Сполученими Штатами Америки здійснила новий так званий «ялтинсько-потсдамський» перегляд державних кордонів країн Європи.

Після того, як США очолили західний блок у його протистоянні з СРСР та країнами, що перебували під контролем останнього, Британія у цій біполярній системі міжнародних відносин змушена була відігравати роль сполучної ланки, що поєднувала Сполучені Штати із західноєвропейськими країнами у рамках трансатлантичної системи колективної безпеки. Встановивши «особливі відносини» зі Сполученими Штатами і плекаючи мрії про можливу майбутню американсько-британську гегемонію в світі, Великобританія стала найближчим союзником США.

Такі надії тодішнього британського керівництва стали можливими перш за все завдяки розробці наприкінці війни нового геостратегічного курсу Америки, який був спрямований на захоплення США домінантних позицій у світі, чому значною мірою сприяло одноосібне володіння Сполученими Штатами ядерною зброєю. Нова глобальна стратегія США розроблялася на основі праць таких американських політологів, як Г. Уайджерт, Н. Спайкмен, Р. Страус-Хюпе, В. Стефансон та ін. Відправною точкою для висновків цих учених послужила теза про те, що Америка покликана відіграти особливу роль у світі [7, c. 112].

Слід зазначити, що за всіх розходжень у позиціях більшість американських авторів дотримувалися тієї думки, що після Другої світової війни США не залишається нічого іншого, як вступити в тісний альянс з Великобританією для успішного досягнення своєї мети на «центральному материку», за визначенням відомого британського геополітика X. Макіндера — «хартленді» (Heartland), що є осередком континентальних мас Євразії. X. Макіндер вважав хартленд «географічною віссю історії» — найбільш сприятливим географічним плацдармом для контролю над усім світом.

Його позиція викладена у відомій тезі: хто контролює Євразію, контролює хартленд; хто контролює хартленд, той контролює «світовий острів» (World Island); хто контролює «світовий острів», той контролює весь світ. Причому хартленд для нього осьовий (ключовий) регіон, а Англія перебуває у зовнішньому півмісяці, так званому римленді (Rimland), стратегією країн якого є відривання максимальної кількості берегових просторів від харт-ленду і підведення їх під вплив «острівної цивілізації»1.

Обґрунтовуючи необхідність американсько-британського співробітництва у повоєнні роки у рамках нової геостратегії США, Н. Спайкмен, переглянувши концепцію X. Макіндера, стверджував: «Хто контролює римленд, той контролює Євразію, а хто контролює Євразію, той контролює долю всього світу».

Залишившись після війни єдиною великою державою у Західній Європі, яка уникла окупації та поразки, Велика Британія мала історичний шанс очолити об’єднання Європи, ідею про яке висловлювали ще у 30—40-і рр. XX ст. відомі політики та державні діячі А. Бріан (Франція), Е. Бевін (Великобританія) та інші [7, c. 113].

Після Другої світової війни ця ідея набула конкретних економічних, соціальних та політичних обрисів. Понад те, прихильниками ідеї євроінтеграції були й самі керівники Англії, які у різні роки перебували при владі. Так, У. Черчилль (прем’єр-міністр у 1940—1945 та 1951—1955 рр.) у 1946 р. у своїй славнозвісній промові у Цюриху висунув ідею «Сполучених Штатів Європи», а у 1948 р. він запропонував так звану доктрину «трьох кіл впливу» — США, Співдружності Націй (Британія та країни — колишні її колонії) та Європи. Міністр закордонних справ Е. Бевін у лейбористському уряді К. Еттлі (1945—1951 рр.) послідовно виступав з ідеєю формування очолюваної Великобританією «третьої сили», яка за могутністю була б порівнянною із США та СРСР.

Разом з тим звертає на себе увагу той факт, що, виступаючи за об’єднання Європи, тогочасні британські політики бачили свою країну серед світових лідерів. Очолювати інтеграційні процеси у зруйнованій після війни Європі, на їхню думку, не личило провідній світовій державі, якою вони звикли вважати Велику Британію. Британський міністр закордонних справ в уряді У. Черчилля, а у 1955— 1957 рр. прем’єр-міністр країни, Е. Іден висловився так: «Історія Англії та її інтереси поширюються далеко за межі європейського континенту. Наші думки плинуть крізь моря у всі куточки земної кулі, до багатьох співтовариств, де наш народ відіграє провідну роль».

Звичайно, Великій Британії є чим пишатися. Протягом століть вона була дійсно однією з великих держав світу. Свого часу вона була найбільшою імперією за всі часи існування людства. Саме з цієї «майстерні світу» на нашій планеті розпочалася промислова революція. Тривалий час ця країна домінувала у науці, техніці, торгівлі, фінансах тощо. Вона першою створила такі нині відомі атрибути демократії, якими є парламент, політичні партії, засоби масової інформації тощо. Загалом її внесок у розвиток людської цивілізації важко переоцінити.

Окрім цього, на нашу думку, причиною небажання Альбіону виступити в ролі можливого лідера процесу об’єднання Європи було те, що Великобританія не відчувала достатніх сил, щоб нейтралізувати Францію — активного претендента на роль лідера євроінтеграції, та встановити повне домінування над Західною Європою [6, c. 83].

Разом з тим історична традиція поліцентризму Європи, започаткована Вестфальським мирним договором 1648 р. на основі системи балансу сил, та наявність федералістських тенденцій у європейському інтеграційному процесі, що вели до створення наднаціональних структур, зовсім не приваблювали Британію, яка не хотіла поступатися навіть найменшою часткою свого національного суверенітету. З іншого — відносини зі США та Співдружністю розглядалися тоді як головні та надійні гаранти політичної, економічної та воєнної безпеки Великобританії, що забезпечували підтримку її великодержавної геостратегії. Виходячи з цього, Англія обрала собі позицію стороннього спостерігача та арбітра у цій європейській «метушні».

Проте одне питання, яке є основним для будь-якої суверенної держави, навіть великої, залишалося у перші післявоєнні роки невирішеним. Це — питання гарантування надійної безпеки країни, зважаючи на те, що на Сході існувала молода амбіційна держава — переможець у найжахливішій війні в історії людства. Тому за ініціативою Великобританії в особі послідовного прихильника відродження колишнього найвагомішого значення Британії для всього світу з опорою на Європу, тодішнього міністра закордонних справ країни Е. Бевіна 17 березня 1948 р. був підписаний Брюссельський договір про утворення Західного союзу між Великобританією, Францією та країнами Бенілюксу з метою колективної оборони західноєвропейських країн.

На нашу думку, це було однією з причин, які підштовхнули США ініціювати створення 4 квітня 1949 р. військово-політичного блоку — Організації Північноатлантичного договору (НАТО), яка могла б протистояти військовій могутності Радянського Союзу і зміцнювати лідируючі позиції Сполучених Штатів у Західній Європі. І хоча на основі Західного союзу у 1954 р. було створено військово-політичну організацію — «Західноєвропейський союз» (ЗЄС), до якого увійшли, крім перерахованих вище країн, ще Німеччина та Італія, НАТО стало основною структурою, відповідальною за безпеку західноєвропейських країн [7, c. 114].

ЗЄС хоч не був ліквідований, але існував суто номінально. Військові контингенти його країн-членів, в тому числі й Великобританії (чотири дивізії і тактичні структури повітряних сил), були підпорядковані Північноатлантичному альянсу. Враховуючи тодішню європейську політику Британії, можна стверджувати, що такий стан справ відповідав інтересам Альбіону.

Продовжуючи робити основні акценти у своїй зовнішній політиці на підтриманні «особливих відносин» зі США та сподіваючись на Співдружність, головним чином в економічному контексті, Великобританія недооцінила перші вдалі кроки євроінтеграції — створення у 1951 р. Європейського співтовариства вугілля та сталі, а у 1957 р. — Європейського економічного співтовариства та Євроатому, і не увійшла до них, продовжуючи пишатися своєю могутністю, але втрачаючи при цьому почуття реальності.

Холодним душем для Англії послужили, принаймні, дві події: Суецька криза 1956 р., коли США відверто проігнорували принципи співробітництва на основі «особливих відносин», а Велика Британія відчула, що її справжня велич вже у минулому, та вихід у 1961 р. Південної Африки зі Співдружності. Така поведінка її двох основних геостратегічних союзників, на яких Британія спиралася у своїй зовнішньополітичній діяльності, нагадала, що необхідно шукати свій власний геостратегічній курс, щоб залишитися насправді великою державою — активним суб’єктом світової політики. Все це спонукало Великобританію переглянути зовнішньополітичні орієнтири.

9 серпня 1961 р. Лондон подає офіційну заяву на вступ до Європейського співтовариства. Починаючи з цього часу, йде процес поступової переорієнтації її головного геополітичного вектора в бік Європи. Тим більше, що такому рішенню сприяли Сполучені Штати, вбачаючи у Великобританії ту силу, яка б могла відстоювати американські інтереси у новій геополітичній структурі — Європі, що об’єднується [1, c. 60].

1.2. Напрямки розвитку національної безпеки наприкінці ХХ ст.

Розпад Радянського Союзу, саморозпуск Організації Варшавського договору і як наслідок — ліквідація біполярної системи міжнародної безпеки та зміна безпекової ситуації в світі та Європі, привели до певної зміни британської позиції щодо формування спільної зовнішньої та оборонної політики. Великобританія погодилася підписати у 1991 р. Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу (ЄС), одним з напрямків діяльності якого стало формування СЗППБ. Спільна зовнішня політика і політика безпеки ЄС у безпековій сфері кінцевою метою мала створення нової системи колективної безпеки Європи.

Із започаткуванням процесу формування СЗППБ каменем спотикання для найпотужніших європейських держав стало питання щодо європейського оборонного будівництва. Франція та Німеччина наполегливо виступали за активне запровадження СЄПБО шляхом інтеграції ЗЄС в структури ЄС як військової складової Євросоюзу. Натомість Великобританія вважала, що така організація дублюватиме НАТО, а це загалом може призвести до заміни нею північноатлантичного альянсу в ролі провідної європейської оборонної структури, що зовсім не відповідало традиційним зовнішньополітичним орієнтирам Англії.

У результаті тривалих дискусій сторони дійшли компромісу стосовно того, що ЗЄС не приєднується до ЄС, але у Маастрихтському договорі було зазначено, що він є «невід’ємною частиною» розвитку ЄС, а його основним завданням є «розробка та здійснення рішень і дій Європейського Союзу, що мають оборонне значення». Відзначалося також, що ЗЄС є одночасно інструментом оборонної політики ЄС і європейською опорою НАТО [7, c. 115].

Разом з цим тенденція до відновлення не номінального, а реального статусу великих держав визрівала у всього ядра країн європейської інтеграції — Франції, Німеччини та Великобританії. Ліквідація радянської загрози та хвороблива манія Сполучених Штатів нав’язати свій 200-річний досвід державотворення державам усього світу, не враховуючи амбіції хоч би своїх атлантичних союзників, викликали у них цілком зрозуміле занепокоєння.

У листопаді 1999 р. на зустрічі в Лондоні керівники Великобританії та Франції звернулися до глав держав ЄС із пропозицією про створення Європейських сил швидкого реагування (ЄВШР) чисельністю до 60 тис. чоловік. Франко-англійська ініціатива була підтримана іншими членами ЄС, що привело до підписання у грудні 1999 р. Гельсінської декларації. Цей документ «став політичною основою для створення європейських військово-політичних структур, наділених правом приймати рішення в тих випадках, коли залучення НАТО для реагування на регіональні воєнні кризи уявляється недоцільним».

Позиція Британії щодо розширення ЄС і разом з тим гальмування поглиблення європейської інтеграції проявилися і у питаннях оборонної політики. У грудні 2000 р. на саміті ЄС в Санта Марія да Фейра (Португалія) була ухвалена британська пропозиція щодо залучення до загальної воєнної політики ЄС тих європейських країн, які не є членами Євросоюзу. Зрозуміло, що це рішення надавало можливість Україні підсилити свій основний курс зовнішньої політики за допомогою воєнно-політичних ресурсів [1, c. 61].

Висновок. Отже, в ХХ ст.  основними загрозами для Великої Британії визначено тероризм, розповсюдження зброї масового знищення та ядерної зброї, міжнародну організовану злочинність, глобальну нестабільність, локальні та регіональні конфлікти, поширення епідемій, розвідку іноземних держав, порушення сформованого світового порядку, кліматичні зміни, боротьбу за розподіл енергоресурсів, бідність багатьох країн, глобальні тенденції.

Розділ 2. Сучасний стан національної безпеки Великобританії

2.1. Сучасний геостратегічний курс Великобританії

У 2001 році Велика Британія розпочала реформу сектору національної безпеки. Аналізуючи сучасний геостратегічний курс Великобританії і відзначаючи зміну її зовнішньополітичних орієнтирів, на наш погляд, можна зробити такі висновки: ідея англо-британського домінування у світі не виправдала очікування її засновників, передусім У. Черчилля. Англія потрібна США, але лише як представник та захисник її національних інтересів в Європі і в усьому світі, як впливовий актор на міжнародній арені, один з лідерів тих процесів, які призведуть, без сумніву, до створення нового геополітичного центру при формуванні нової поліцентричної системи міжнародних відносин [7, c. 116].

Сполучені Штати Америки — «особливий союзник» Великої Британії, дедалі більше відходить від європейських проблем. їх наймогутніший у світі воєнно-політичний та економічний потенціал, створений у змаганні з Радянським Союзом, дає американцям можливість захищати свої національні інтереси в усіх куточках нашої планети і на свій розсуд вирішувати долі цілих націй.

Створення об’єднаної Європи стало необхідним і процес цей вже не зупинити. І щоб бути одним з його лідерів Великій Британії треба поступитися своїми амбіціями, що беруть початок від справді великої ролі, яку зіграла в історії людської цивілізації ця держава.

В часи «холодної війни» питання про західноєвропейську інтеграцію розглядалося Сполученими Штатами крізь призму військо-во-політичної консолідації Європи під американським контролем. Користь для себе у цьому процесі вони вбачали перш за все у суттєвому зниженні своїх мільярдних витрат на безпеку та оборону Західної Європи. Тому США не тільки не заважали, а навіть сприяли процесам об’єднання європейських країн, до кінця, мабуть, не усвідомлюючи, що допомагають становленню свого майбутнього серйозного політичного та економічного конкурента і навіть суперника.

Для Європи як самостійного та впливового актора на міжнародній арені необхідно мати свою армію. Покладання на заморського союзника з кардинальною зміною всієї загальної світової системи безпеки, яка існувала протягом 50 років після Другої світової війни, з виникненням нових ризиків, що не мали такого розмаху за біполярної системи світового устрою, тим більше за умов зосередження американського партнера на планетарних проблемах, вже не є беззастережним для Великобританії.

Всі останні ініціативи Англії, пов’язані з оборонною політикою ЄС, спрямовані на відновлення власної військової могутності, але вже в союзній коаліції країн-членів Євросоюзу. На користь необхідності розвитку та зміцнення європейської оборонної політики на сучасному етапі європейського інтеграційного процесу свідчить багато подій у світі, але все ж, на нашу думку, основною й дуже переконливою стала косовська криза, коли європейські країни ще раз були змушені пересвідчитися у своїй військовій неспроможності без Сполучених Штатів вирішувати свої внутрішні безпекові питання на європейському континенті. У своїй промові у Кардіффі 28 листопада 2002 р. І Блер наголосив на тому, що хоча «косовська криза сталася «біля дверей» Європи, 85 % військових засобів були американськими. Справедливо, що без участі США врятувати Косово ніколи б не вдалося» [8, c. 28].

2.2. Основні загрози національній безпеці Великобританії

У 2008 році приймається «Нова стратегія для Відділу зовнішніх відносин та Співдружності», в якій наголошено на важливості співпраці з іноземними державами в питаннях національної безпеки.

Реформування системи безпеки логічно завершилося розробкою стратегії. «Стратегія національної безпеки Великої Британії: безпека у взаємозалежному світі», прийнята в березні 2008 року, вперше об’єднала в одному документі визначення безпекових загроз для країни під час змін у світовій системі безпеки. Згодом її доповнив документ під назвою «Безпека для наступних поколінь» — оновлений варіант стратегії, котрий містить рекомендації щодо боротьби з  кіберзагрозами.

У першій Стратегії національної безпеки було переглянуто бачення безпеки в умовах сьогодення й зосереджено увагу на захисті британських громадян від цілої низки ризиків. Головна особливість стратегії — відхід від концепції національної безпеки, яка ґрунтується лише на безпеці національного масштабу. Нові підходи сфокусовано на міжнародних викликах, не давши відповіді на які, неможливо забезпечити безпеку окремих держав [8, c. 29].

Основними загрозами для Великої Британії визначено тероризм, розповсюдження зброї масового знищення та ядерної зброї, міжнародну організовану злочинність, глобальну нестабільність, локальні та регіональні конфлікти, поширення епідемій, розвідку іноземних держав, порушення сформованого світового порядку, кліматичні зміни, боротьбу за розподіл енергоресурсів, бідність багатьох країн, глобальні тенденції. Боротьбу з основними національними загрозами Лондон вважає можливою лише в тісній співпраці з іншими державами та світовою спільнотою загалом. У цьому контексті чільне місце посідає партнерство зі Сполученими Штатами Америки. Як зазначається в «Концепції національної безпеки», «партнерство зі США є найважливішими двосторонніми відносинами, особливо для національної безпеки, безпосередньо через узгоджену діяльність у рамках НАТО».

Зелений документ безпеки, відомий під офіційною назвою «Адаптація та партнерство: питання для стратегічного аналізу безпеки» [14], мав на меті розгорнути ширшу дискусію з питань національного значення, визначити основні інтереси Великої Британії, окреслити видозмінений світовий порядок, за якого доведеться втілювати в життя національні інтереси та конкретизувати необхідні заходи, яких Лондон дотримуватиметься у своїй зовнішній політиці.

Міжнародне партнерство було визначено як основну складову майбутньої безпеки Великої Британії. Під «партнерством» розуміють як багатосторонню, так і двосторонню співпрацю, особливо зі Сполученими Штатами Америки. Зелений документ визначає основні національні інтереси Великої Британії: захист британської території та заокеанських володінь, стабільний міжнародний порядок, захист суверенітету та підтримання стабільності іноземних держав завдяки членству в НАТО, невід’ємність національної безпеки від міжнародної. У майбутньому британці вбачають загрозу в тероризмі (поєднує в собі національні та міжнародні складові), наявності країн-ізгоїв, недемократичних держав, діяльності міжнародних угруповань та природних катаклізмах.

Лондон має налагоджені тісні двосторонні відносини у сфері безпеки у рамках багатосторонньої співпраці. США вбачаються найважливішим партнером Великої Британії з питань безпеки. Ці «особливі» двосторонні відносини побудовані на принципах спільних цінностей та державних інтересів. Спільні дії Великої Британії і США спрямовані на протистояння тероризму й міжнародним злочинним угрупованням, а також на запобігання розповсюдженню зброї масового знищення [4, c. 9].

Висновок. У цілому заходи в рамках концептуальних положень стратегії національної безпеки дозволяють британському керівництву з урахуванням завдань в області військового будівництва й довгострокового планування визначити основні вектори розвитку національних військових сил до 2020 року, що забезпечить ефективність їхніх дій у рамках усього діапазону можливих операцій по захисту ключових інтересів країни по усьому світі.

Аналіз концептуальних положень стратегії національної безпеки розкриває зміст і спрямованість зовнішньополітичного курсу й внутрішньої політики держави по збереженню й зміцненню домінуючих позицій на світовій арені. Проведено класифікацію потенційних викликів, вироблені підходи, оптимізовані сили й засоби для їхньої нейтралізації або ліквідації, сформульовані принципи консолідації зусиль по протидії тероризму, захисту коаліційних інтересів із залученням багатонаціональних угруповань, а також політичних, економічних і інших невоєнних інструментів впливу по стабілізації обстановки. Подальший розвиток одержала теорія визначення характеру потенційних погроз і їхнього можливого впливу на безпеку країни, а для їхньої нейтралізації — концепція залучення поряд з політичними силових методів.

У цілому зміст і спрямованість концептуальних положень стратегії національної безпеки Великобританії з урахуванням внесених змін повністю погодяться із зовнішньополітичним курсом США, НАТО й націлені на збереження домінуючих позицій держави на євроатлантичному просторі й за його межами.

Висновки

Отже, можемо підсумувати, що після Другої світової війни поняття «стратегія національної безпеки» характеризувалося для Великої Британії американською практикою у повоєнний період, зокрема, існуванням Акту національної безпеки. На противагу США, Лондон надавав значення розробці «зовнішньої політики», «політики безпеки», а після 2003 року — «стратегії боротьби з тероризмом», відомої під назвою «КОНТЕСТ». Національна безпека традиційно розглядалася через призму загроз державній цілісності та суверенітету Великої Британії, які спричиняли певні іноземні держави.

На сьогодні, заходи, які приймаються урядом у рамках нової Стратегії національної безпеки:

• створення «національного реєстру потенційних ризиків», що будуть оприлюднений і доступний всім громадянам;
• поліпшення координації зусиль між військовими, поліцією, спецслужбами й дипломатами усередині країни — з метою більше успішного реагування на нові погрози збільшення числа співробітників сил безпеки на 4000 чоловік;
• створення групи цивільних фахівців з 1000 чоловік, які будуть направлятися для роботи в гарячі регіони по усьому світі, щоб допомагати в налагодженні нормального життя;
• створення на території Великобританії чотирьох регіональних контр-терористичних підрозділів і чотирьох регіональних розвідувальних відділів, які будуть надавати допомогу поліції;
• виділення по 15 тисяч фунтів стерлінгів як бонус військовослужбовцем за вислугу років. При міністерстві оборони буде створений фонд в 20 мільйонів футів для купівлі будинків військовослужбовцем.

У зовнішній політиці дипломатичні зусилля Великобританії будуть спрямовані на скорочення кількості ядерної зброї у світі.  Британія готова скоротити наявний у неї арсенал ядерних боєголовок.

Список використаної літератури

1. Гловер С. Трансформація оборонної сфери — важливо зрозуміти чотири «П» // Національна безпека і оборона. — 2008. — № 5. — С. 60-62
2. Кузнєцов О.В. Участь Великобританії в перерозподілі світових фінансових потоків // Фінанси України. — 2009. — № 11.- С.101-111
3. Кулькова О.С. Политика Лондона в Африке: от Блера к Брауну [Текст] / О. С. Кулькова // Новая и новейшая история. — 2009. — № 5 . — С. 35-40
4. Литвинов Ю. Стратегия национальной безопасности Великобритании // Зарубежное военное обозрение. – 2011. — №4. — С. 3- 10
5. Подобінська-Штик Т. Протистояння безпековим загрозам у США та Великій Британії: порівняльний аналіз // Віче. — 2011. — № 6. — С. 17-20
6. Сергеев Е. Ю. «Большая игра». Росия и Великобритания в Центральной и Восточной Азии (вторая половина ХІХ — начало ХХ века) // Новая и новейшая история. — 2011. — № 3. — С. 82-91
7. Храбан І. «Третій шлях» Великої Британії в європейський політиці // Людина і політика. — 2004. — № 2. — С. 112-121
8. Черінько І. Європейський Союз у зовнішній політиці лейбористського уряду Великої Британії: уроки для України // Віче. — 2009. — № 12. — С. 27-29