Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Іван Франко — роль в історії та його вплив на політику

Вступ

Іван Франко увійшов в історію української й світової літератури як геніальний письменник і видатний діяч визвольного руху. Своєю творчістю, багатогранною літературною й суспільною діяльністю він створив цілу епоху в історії української культури й літератури. І. Франко був не тільки письменником, а й більшим ученим і публіцистом. Його творча спадщина багато й різноманітно. Він першим серед українських письменників почав заробляти собі на життя літературною працею.

Загартований боротьбою й постійними переслідуваннями, в 90-ті роки XІХ ст. І. Франко налагоджує зв’язки з революційним визвольним рухом у Росії. Найбільше повно вони відбилися на сторінках демократичного журналу «Жите й слово», що з 1894 по 1897 р. видавав І. Франко. Цей журнал був єдиним друкованим органом, що поєднував прогресивні літературні сили всієї України.

І.Я.Франка, попри його літературну й наукову спадщину (є автором близько 3 тис. праць), по праву можна вважати одним із видатних представників вітчизняної політичної думки. Український учений з діаспори І.Лисяк-Рудницький ототожнював суспільно-політичні погляди І.Франка з ідеологією демократичного народництва [10, с.50]. Вітчизняний політолог В.Потульницький у запропонованій типологізації основних напрямків української політичної думки розглядав постать І.Франка в рамках національно-державницького табору [11, с.226]. Радянське франкознавство однозначно сприймало цього відомого поета, письменника, політичного й громадського діяча підавстрійської Галичини другої половини ХІХ — початку ХХ ст. (хай і з певними застереженнями) як одного з відомих прихильників та пропагандистів марксизму в краї [13, с.5]. Не можна заперечувати й того факту, що політичні погляди І.Франка сформувалися під впливом ідей М.Драгоманова. Разом із тим не варто перебільшувати ані його впливу, ані марксистських чи інших доктрин на політичний світогляд І.Франка. Він був самостійним, оригінальним мислителем, погляди якого протягом життя зазнавали суттєвих еволюційних змін. Власне тому відомий дослідник франкової спадщини Я.Грицак закликає відмовитись від спроб звести його до якогось єдиного “ізму” [2, с.222].

1. Роль І.Франка в історії

Тричі письменник був ув’язнений, усе життя перебував під наглядом двох поліцій — австрійської і російської. Але тюрма не зламала могутнього духу поета; його відповіддю були вірші «На суді», «Невольники», «Товаришам з тюрми», цикли «Вольні сонети», «Тюремні сонети», прозові твори на тюремну тематику «На дні», «До світла!».

Прагнучи щонайтісніше об’єднати патріотичну інтелігенцію України обабіч кордону, Франко у 30-х роках двічі нелегально приїздить до Києва й веде переговори про видання великого всеукраїнського журналу. Проект не було реалізовано, але встановилися тісні зв’язки з київськими діячами.

Пізніше саме за посередництва Франка в Західній Україні будуть видані «Гамлет» у перекладі М.Старицького, «Книга пісень» Г.Гейне в перекладах Лесі Українки і Максима Славинського та ін.

У 1883 р. Франко публікує в журналі «Зоря» свою історичну повість «Захар Беркут», у якій опоетизовано героїчну боротьбу Прикарпаття проти монголо-татарської навали. Далеке минуле в повісті, як і в низці інших творів, дало письменникові змогу виразніше висвітлити проблему патріотизму, самопожертви в ім’я народу і його майбутнього. З іншого боку, «Захар Беркут» — захоплююча повість із динамічним сюжетом, глибокими психологічними портретами персонажів, майстерно виписаним історичним тлом.

У прозі Франко виявив себе видатним майстром складних характеристик. Часом саме психологічна деталь у нього стає основним стрижнем новелістичного сюжету. Складними психологічними характеристиками відзначаються повісті «Основи суспільності», «Для домашнього вогнища», «Лель і Полель», у яких показано занепад аристократії та значної частини інтелігенції.

З великим піднесенням зустрів він революційні події 1905-го: «Схід  Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму».

На хвилі піднесення він створює поему «Мойсей», в якій філософськи осмислює проблему вождя і народу, животрепетну для України. Вести за собою людей можуть, на думку Франка, лише ті, хто вільний від сумнівів і вагань, хто беззастережно вірить у перемогу, в безсмертя наро-в його невичерпну енергію і життєствердну силу [5, c. 156].

Праці Франка з історії й теорії літератури, фольклористики, етнографії, мовознавства, орієнталістики, історії та економіки, суспільних галузей, — є могутнім внеском у розвиток української та світової науки, проте й досі по-справжньому не оцінені. В поглядах Франка на історію — складовій частині його філософських і суспільно-політичних поглядів — були значні елементи історичного матеріалізму, проте загалом він стояв на позиціях еволюціоністського позитивізму. В численних наукових працях («Мислі о еволюції в історії людськості» (1881—1882), «Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині»   (1898),   «Знесення  панщини  в   Галичині»   (1898),   «Польське повстання в Галичині 1846 року» (1884), «Причинки до історії України-Руси» (1912) та ін.) різнобічно висвітлено проблеми всесвітньої історії [2, c. 312].

Тривалий час І.Франко перебував під ідейним впливом Драгоманова, проводячи федеративні принципи в теорію та практику соціалістичного руху в Галичині. Він навіть противився гаслу політичної самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам.

Після смерті Драгоманова він звільнився від його ідейних впливів і перейшов на позиції самостійництва. Розрив із соціалістами був зумовлений тим, що він усвідомив: соціалізм не призведе до національного визволення України, під соціалістичними гаслами більш могутні нації можуть поглинути інші. Він говорив, що «польські соціал-демократи є найтяжчі вороги», а російська соціал-демократія «являється далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичним і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному грунті».

Перехід на самостійницькі позиції зумовив розрив Франка з Радикальною партією. Він став одним з керівників Української національно-демократичної партії.

Ідеалом у суспільному житті Франко вважав вільну незалежну націю. Все, що йде поза нацією, є обманом або прикриттям для поневолення іншої нації. Для досягнення цієї мети не шкода ніяких жертв.

Ці ідеї, які Франко почав сповідувати на зламі століть, стали домінуючими в Галичині. Ідеал незалежної держави згуртовував усі прошарки українського суспільства Галичини [3, c. 159-160].

2. Еволюція політичних поглядів І.Франка

Учені-франкознавці виділяють різні етапи еволюції поглядів І.Франка. Зокрема, Ю.Лавріненко зупиняється на трьох: перший (70-80-ті рр. ХІХ ст.) пройшов під знаком М.Драгоманова; другий — спроба незалежної організації українського соціалізму в рамках Радикальної партії (1890-1899 рр.); третій відзначався “боротьбою” з догматизмом соціально декласової інтелігенції, яка розминулася із селянством та спробою оформлення Національно-демократичної партії [9, с.6]. Інший також український учений з діаспори В.Косик характеризує сім періодів в еволюції поглядів І.Франка:

  1. Молодечий романтизм (1875-1877 рр.).
  2. Захоплення соціалізмом й інтернаціоналізмом (1878-1880 рр.).
  3. Перехід від лівого до поміркованого соціалізму та визнання першості національної боротьби (1880-1885 рр.).
  4. Після поміркованого соціалізму (1886-1890 рр.).
  5. Критика марксизму й національний радикалізм (1890-1895 рр.).
  6. Період засудження марксизму й примат національного ідеалу (1895-1906 рр.).
  7. Продовження попереднього, але з меншою активністю (1907-1916 рр.) [6, с.497].

Використовуючи періодизацію В.Косика, слід зазначити, що вже в період т. зв. молодечого романтизму І.Франко зарекомендував себе впливовим громадським діячем. Розпочавши свою суспільну діяльність у студентському товаристві “Академічний кружок” та в редакції його друкованого органу — журналу “Друг”, що перебував під впливом москвофілів, І.Франко рішуче пориває із цим рухом. За висловом Ю.Лавріненка, удар по москвофільству був першою великою перемогою Франка, а сам він “мав левину долю заслуги в тому, що в 90-х рр. було спинено наростання москвофільської хвилі” [9, с.7].

Подальша еволюція суспільно-політичних поглядів І.Франка відбувалася під впливом ідей М.Драгоманова. Сам поет із цього приводу писав: “Статті й листи Драгоманова — то були мов удари батога: вони пекли й боліли, часто трапляли невинуватих, бували несправедливі, але завжди змушували до думання, до входження в глибину справи, до обрахунку з власним сумлінням” [2, с.338]. І.Франко починає активно пропагувати драгоманівські ідеї громадівського соціалізму та федералізму, стає одним зі співзасновників нового радикального руху серед молодшої генерації української інтелігенції. Сприймаючи себе спадкоємцями ідей Шевченка та народовців 60-х рр. ХІХ ст., радикали також уважали себе соціалістами, захисниками інтересів селян і робітників. Радикальний світогляд Франка формувався в контексті освітньої та організаційної праці серед львівських робітників і, як її результат — тюремних ув’язнень 1877, 1880 рр. Під їх впливом він стає переконаним соціалістом, зростає його авторитет та роль в оформленні ідеології соціалістичного руху. Теоретичні основи соціалістичного світогляду І.Франка знайшли своє відображення в цілому ряді праць. Зокрема, в опублікованій 18 серпня 1879 р. у газеті “Praca” статті “Чого ми хочемо?” він сформулював програму-мінімум галицького робітництва не залежно від національності, мови чи соціально-політичних орієнтацій. На його думку, головний зміст робітничого питання полягає в забезпеченні соціальної справедливості, ліквідації нерівності, у першу чергу — економічної [2, с.25]. Стаття “Чого ми вимагаємо” (травень 1880 р.), характеризувала теоретичні підвалини й програму майбутньої політичної діяльності тих кіл робітництва та молоді, що об’єдналися навколо журналу “Praca” [1, с.297].

Того ж 1880 р. І.Франко разом із польськими соціалістами Б.Червенським та Л.Інлендером був одним зі співавторів “Програми галицьких соціалістів”, що мала створити підґрунтя для заснування в краї інтернаціональної за характером робітничої партії. Програма була також однією з перших спроб закласти ідейні підвалини соціал-демократичного руху західноєвропейського типу в умовах Галичини [4, с.18].

У цей час помітний вплив на І.Франка мали твори К.Маркса і Ф.Енгельса. Він видає брошуру “Катихизм економічного соціалізму”, підручник “Основи суспільної економії”, перекладає 24-й розділ “Капіталу” Маркса, “Анти-Дюрінг” Енгельса. Разом із тим І.Франка не можна вважати (навіть на той час) класичним представником марксистської політичної думки. Він швидко еволюціонує від ідей марксистського соціалізму. Аналізуючи особливості соціально-економічного розвитку Галичини, переважання в краї сільського населення, І.Франко, по-перше, доходить висновку, що селянство, а не робітництво є опорою соціалістичному рухові, по-друге, утверджується в думці, що марксистські принципи великопромислового робітничого соціалізму не можуть бути застосовані в аграрній Галичині [6, с.111].

Поступово відходячи від класово-антагоністичних позицій марксизму й космополітичного соціалізму М.Драгоманова, І.Франко потугою своєї постаті істотно впливає

на формування національної платформи в українській політичній думці, загальнолюдських ліберально-демократичних цінностей. Спочатку ця тенденція проявилася в обґрунтуванні ідеалу політичного лідера й справжнього політичного діяча. У філософській поемі “Мойсей” він виводить образ політика, для якого “народ був би всім”. На думку Франка, такий провідник віддав би для народу “весь свій вік, весь труд у незломнім завзяттю”, він любив би той народ невимовно, “він став би з любови до нього слугою” [7, с.212]. Саме наявність таких лідерів в українського народу, уважав І.Франко, дасть змогу Україні стати в один ряд з іншими вільними народами.

Продовженням еволюції поглядів Франка була його участь у заснуванні в жовтні 1890 р. першої в Галичині політичної організації — Української радикальної партії (УРП). І.Франко, за підтримки М.Драгоманова, разом із М.Павликом стає одним з її співзасновників та співавторів партійної програми. Слід зазначити, що власне програмні засади УРП стали ареною гострого протистояння між старшим (І.Франко, М.Павлик, С.Данилович та ін.) та молодшим (В.Охримович, М.Ганкевич, Є.Левицький, В.Будзиновський та ін.) поколіннями українських радикалів. Представники молодшої генерації виступали за програму, засновану на положенні про класову боротьбу пролетаріату. Опонуючи їм, І.Франко обґрунтував необхідність першочергового захисту інтересів насамперед малоземельного селянства. Результатом компромісу між двома радикальними течіями став поділ програми на дві частини: мінімальну та максимальну. Перша — проголошувала необхідність проведення таких економічних реформ, які стримували б пролетарізацію села та зміцнювали їхні індивідуальні господарства, друга — популяризувала власне марксистські ідеї [1, с.82].

У контексті подальшої еволюції свого світогляду переломним для Франка був 1895 р. Перш за все, це рік повного провалу “нової ери”. Вона була проголошена 25 листопада 1890 р. головою українського посольського клубу Ю.Ю.Романчуком і передбачала новий етап польсько-українських відносин. І.Франко із самого початку був її беззастережним та послідовним критиком [3, с.21]. Цього ж 1895 р. помирає М.Драгоманов, що уособлював собою цілу епоху в українській політичній думці. Болісно переживаючи цю втрату, І.Франко відмовляється від ряду драгоманівських положень, зокрема в національній площині. Також він переходить від несприйняття окремих постулатів марксизму до його комплексної критики. У статті-рецензії на однойменну працю “молодого” радикала Ю.Бачинського “Ukraina irredenta” він уперше виступає з гострою критикою українських соціал-демократів і марксистів та їх намагань “погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом, марксівський соціялістичний світогляд” з даними “української історії” [7, с.11].

У працях “Що таке поступ”, “Ukraina irredenta”, “Поза межами можливого” І.Франко доходить важливого висновку, що лише “політична самостійність всякого народу” є основною умовою вирішення його соціально-економічних, культурних та інших проблем. “Ідеал національної самостійності, — писав він, — ідеал, що не тільки вміщує в собі оба попередні (соціальну справедливість і демократію. — М.М.), але один тільки може дати їм поле для повного розвою. І, навпаки, не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійському морі. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації” [19, с.76].

Незважаючи на те, що ідеал національної самостійності, на думку Франка, наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. був поза межами можливого, він глибоко вірив у його реалізацію в майбутньому. Ці ідеї помітно вплинули на розвиток тогочасної української політичної думки. На їх основі сформувалося не одне покоління українських політиків, громадських діячів. За ініціативою І.Франка на четвертому з’їзді УРП 29 грудня 1895 р. політична програма партії була доповнена вимогою державної самостійності України. Політичну самостійність УРП розглядала як програму-максимум. На найближчу перспективу вона висувала гасла надання українським територіям в Австро-Угорщині статусу окремого коронного краю з власним сеймом [8, с.90].

Нові ідейно-політичні засади у вирішенні важливих національних і соціальних проблем впливали на організаційний стан УРП. Усередині партії політичне протиборство різних груп набрало особливої гостроти. У результаті внутріпартійної боротьби викристалізувалися три угрупування: власне радикальне, очолюване М.Павликом, К.Трильовським та Л.Бачинським: соціал-демократичне, кероване Р.Яросевичем, М.Ганкевичем, та національно-демократичне (В.Охримович, Є.Левицький, В.Будзиновський). Варто зазначити, що помітний вплив на еволюцію поглядів В.Охримовича мали франкові праці [1, с.103].

Що стосується власне І.Франка, то спочатку він підтримував соціал-демократичну групу. Але переконавшись у тому, що соціал-демократія є однією з найбільших небезпек для справи визволення української нації, переходить на позиції націонал-демократів. “Соціал-демократизм, — писав він, — стає ворожо “як против усяких обов’язків суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і против національного українського руху із того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавній тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному грунті” [21, с.272]. Розвиваючи свої погляди на цю тему, І.Франко прогнозує, що у “ХХ віці люди не схочуть вірити, щоб така безглузда і антигуманна доктрина могла коли-небудь розгарячувати голови і серця молодежі, у котрої на устах є раз у раз любов до народу і до поступу” [21, с.273 ].

Остаточний відхід І.Франка від марксистської ідеології збігся з важливими подіями в партійному житті Галичини, формуванням партійно-політичної системи. В УРП відбувся розкол. Крім власне радикальної партії в травні 1899 р. виникла Українська соціал-демократична партія (УСДП). 26 грудня 1899 р. з ініціативи М.Грушевського, І.Франка, Ю.Романчука, К.Левицького, В.Охримовича та ін. у Львові засновано Національно-демократичну партію (НДП). Вона утворилася внаслідок злиття більшості народовців, частини радикалів, комітету львівських русичів, а також зі вступом туди відомих громадських, наукових і релігійних діячів. У склад 13 членів Тіснішого Народного Комітету увійшов І.Франко [5, с.144]. Він був одним з ініціаторів унесення в програму партії домагання самостійності України [14, с.77-78].

Через цілий ряд об’єктивних і суб’єктивних чинників, у тому числі й через хворобу, І.Франко на початку ХХ ст. відійшов від активної політичної діяльності (його перебування в НДП тривало всього рік). Однак, незважаючи на це, авторитет Франка серед галицьких українців, за оцінками О.Салтовського, був надзвичайно великим, “він базувався не лише на поетичному таланті цієї непересічної людини, але й на вмінні мислителя відчувати і виражати настрої та бажання активної частини національної маси, не поступаючись при тому принциповими речами, якими для нього були свобода і щастя людини незалежно від національності, віросповідання, соціального стану” [12, с.330].

Зокрема, в цей час помітний вклад у розвиток української політичної думки підавстрійської Галичини справили погляди І.Франка на державу. Позбавившись повністю марксистського підходу щодо з’ясування сутності держави, він повністю відкидає ідею диктатури пролетаріату. Держава, збудована, на його думку, таким чином, стала б страшним тягарем для кожної людини. Франко обґрунтовує тезу, згідно з якою держава повинна обмежити втручання в усі сфери людської життєдіяльності, насамперед у виборчий процес. Не втручаючись безпосередньо в процес виробництва, держава повинна створити для нього якнайкращі умови [8, с.532]. Держава в розумінні Франка має бути правовою, соціальною й демократичною. Головними тенденціями політичного життя Європи він уважав республіканізм та демократизм. При цьому ідеал національної самостійності в його політичній концепції займає провідне місце.

Таким чином, попри всю мінливість та суперечливість своїх поглядів, І.Франко суттєво вплинув на розвиток української політичної думки підавстрійської Галичини. Він збагатив її оригінальними підходами в рамках захоплення драгоманівським соціалізмом та марксизмом, згодом зумів обґрунтувати хибність цих концепцій, одним із перших відкрито проголосив стратегічний курс розвитку українського національного руху в напрямі реалізації ідеї політичної самостійності України. Своєю діяльністю І.Франко витворив суспільний і культурний простір, у якому сформувалося не одне покоління українських політичних і громадських діячів. Інакше кажучи, як стверджує Я.Грицак, “Франко таки став пророком. Пророком у своїй вітчизні” [2, с.532].

Висновки

Для української спільноти Іван Франко — це видатний українознавець, мислитель, учений і пись­менник, дослідник старого письменства і народної словесності, історії України та її літератури, етнографії, економіки, філософії. Він автор понад чотирьох тисяч художніх творів і наукових праць. Іван Франко — один із небагатьох, хто писав кількома мовами (українською, польською, німецькою тощо) і перекладав із 14 мов. Учений своїми працями збагатив наукову і духовну скарбницю українознавства. Тому багатогранна спадщина дослідника була предметом наукових студій не одного покоління інтелектуалів, проте у кожному випадку відкриваються нові вектори його творчості.

Саме тому ми обрали дану тему для нашої роботи. Значну увагу приділив І. Франко такому вияву непокори українського народу проти поневолення, як Коліївщина. Аналізуючи причини селянсько-гайдамацького руху, рушійні сили, наслідки боротьби, мислитель доходить висновку щодо спадкоємності цих виступів від революції періоду Б. Хмельницького. Велику увагу дослідник приділяв революційним подіям 1848-1849 рр. у Галичині. Він першим оцінив масштаби та особливості національно-визвольного руху в краї.

Список використаної літератури

  1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.
  2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
  3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.
  4. Грицак Я. “Молоді” радикали в суспільно-політичному житті Галичини / Я. Грицак // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. Т. ССХХІІ : Праці історико-філософської секції. — Львів, 1991. — С. 71-110.
  5. Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886 р.) / Я. Грицак. — К., 2006. — С. 222.
  6. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.
  7. Дейчаківський І. Юліан Романчук — педагог, громадський діяч, політик / І. Дейчаківський. — Івано- Франківськ, 1999. — 72 с.
  8. Жерноклеєв О. С. Українська соціал-демократична партія (1899-1918) / О. С. Жерноклеєв. — Івано- Франківськ, 1997. — 102 с.
  9. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.
  10. Кафарський В. Комунізм і український національно-визвольний рух / В. Кафарський. — Івано-Франківськ, 2002. — 832 с.
  11. Косик В. До питання про еволюцію світогляду І. Франка / В. Косик // Збірник на пошану доктора Володимира Янева. — Мюнхен, 1983. — С. 496-513.
  12. Кравців Б. Суспільно-політичні погляди Івана Франка й радянське франкознавство / Б. Кравців // Іван Франко: про соціялізм і марксизм. — Нью-Йорк, 1966. — 258 с.
  13. Кугутяк М. В. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ — 1939 р.) / М. В. Кугутяк. — Івано-Франківськ, 1993. — 200 с.
  14. Лавріненко Ю. Дещо до еволюції світогляду і політичної думки І. Франка / Ю. Лавріненко // Збірник “Української літературної газети”, 1956. — Мюнхен, 1957. — С. 1-23.
  15. Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки / І. Лисяк-Рудницький // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. Т. ССХХІІ : Праці історико-філософської секції. — Львів, 1991. — С. 45-70.
  16. Потульницький В. А. Нариси з української політології (1819-1991) / В. А. Потульницький. — К., 1994. — 320 с.
  17. Салтовський О. І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку ХХ сторіччя) / О. І. Салтовський. — К., 2002. — 396 с.