Вступ

Великий французький гуманіст Ренесансу Мішель ДЕ Монтень (1533-1592) був одним із сучасників гугенотських воєн, що привели багатьох людей до розпачу й безнадійності. Походив він з купецької родини, але був уведений у дворянський стан. Він одержав прекрасну гуманітарну освіту, добре знав культуру стародавності й захоплювався нею. Як член міського магістрату, сам наочно переконався в несправедливостях, яким піддавалися безневинні жертви релігійного фанатизму, був свідком фальші й лицемірства, облудності «доказів» при судових процесах. Все це знайшло відбиття в його літературній творчості, у якому він міркував про людину і його достоїнство. Критичні погляди на життя людини, суспільство й культуру свого часу, свої почуття й настрої він викладав у формі есе, заміток, щоденників.

Монтень, як рішучий супротивник схоластики, відкидав беззмістовну академічність університетської філософії, що підкорилася авторитетам (Аристотеля, Платона й ін.). Він наголошував на  самостійність суджень, зразком для яких могло бути вільнодумство античної філософії.

Характерною рисою мислення Монтеня є скептицизм, однак це особливий скептицизм, що випливає із критики життя, але не в дусі песимізму, а в дусі любові до життя. За допомогою скептицизму він хотів уникнути фанатичних страстей. Подібно Декарту, скептицизм був для нього лише методом досягнення істини при опорі на власний розум, без сліпого підпорядкування авторитетам.

Усвідомлення свого обмеженого, недосконалого пізнання є передумовою наступного щабля пізнання, що Монтень розуміє як процес. Рівною мірою  він відкидав як самозаспокоєність, самовдоволення й догматизм, так і песимістичний агностицизм.

1. Етика Мішеля-Ейкема де Монтеня, основні положення

Етика М.-Е. де Монтеня вибудовувалася на принципах емпіризму і скептицизму. Про її емпіризм свідчить перелік численних моральних ситуацій з життя різних епох і народів, про скептицизм — критичне ставлення до загальноприйнятих норм, які, на думку філософа, як правило, не мають розумних підстав, а нав’язуються силою звичаїв і вихованням. Спираючись на життєві факти, він закликав відмовитися від прийнятих на віру догм, віддавши їх на суд розуму. Не визнаючи в моралі абсолютного начала, утримувався від категоричних рекомендацій, постійно підкреслював суб’єктивістський стиль своїх міркувань, відсутність претензій на науковість, надіндивідуальну значущість. Попри те, Монтень прагнув виявити в окремих фактах досвіду всезагальне, про що свідчить хоча б твердження, що жодна чеснота не поліпшується від спотворення, а істина ніколи не ґрунтується на неправді.

Відстоюючи засади гедонізму та індивідуалізму, М.-Е. де Монтень критикував християнські заклики до умертвіння плоті, ідеалізував «природний стан» людей первісного суспільства, доводив, що їх високі моральні якості зумовлені відсутністю держави, релігії, станової та майнової нерівності.

На його думку, людина є суперечливою, нестійкою, мінливою істотою, а її духовне життя — постійною внутрішньою суперечкою, роздвоєнням. Тільки завдяки самосвідомості вона набуває єдності, цілісності, стає своєрідним мікрокосмосом. Тому передумовою моральності є глибоке і щире самопізнання. Діяльність самопізнання та самосвідомості вважав вельми продуктивними, хоча їх результати не можна чітко й однозначно висловити.

Увагу Монтеня привертали суперечності між суб’єктивними моральними установками та об’єктивно існуючими звичаями. У прагненні перебороти цю роздвоєність моралі, не розуміючи природи суспільних відносин, він надавав великого значення дружбі, що здатна, на його погляд, гармонізувати стосунки між індивідами. Проте, будучи реалістом, розумів, що справжня дружба майже неможлива.

Етичне навчання Монтеня є натуралістичним. Проти схоластичної моделі «доброчесної» життя, проти її суєтності, похмурості він висуває гуманістичний ідеал яскравої, велелюбної, помірної чесноти, але при цьому досить мужньої, непримиренної до злості, страху й приниженням. Така «чеснота відповідає природі, виходить із пізнання природних умов життя людини3. Етика Монтеня є повністю земною; аскеза, відповідно до його поглядів, безглузда. Він вільний від забобонів. Людини не можна вирвати із природного порядку, із процесу виникнення, зміни й загибелі.

Етика Монтеня не є систематизованим етичним знанням. Його етика — це варіант стоїцизму свого часу. Вона відділена від теології й платонізму, що проголошував абсолютність моральних норм. У ній з надзвичайною глибиною й крайньою напруженістю дається опис внутрішнього миру етичної особистості, що осмислює соціальні й моральні перспективи розвитку суспільства. Моральна людина — це думаюча людина, що вічно терзається, що скептично ставиться до догматів суспільних установлень, що бачить перспективу духовного росту. Реально практична мораль занадто далека від божественних установлень. Справедливість, терпимість, геройство, по його думці, цілком можливі як світські чесноти. До смерті Монтень ставиться цілком атеїстично: «…ви стаєте мертвими, проживши своє життя, але проживаєте ви її, умираючи…».

Емоційний світ людини є аргументом проти насильства над совістю, преса держави й церкви; це порив за справедливий суд і гуманне з. Моральність не може бути зведена до сукупності твердих і однозначних норм. Вона завжди пов’язана з реальністю і є наслідок діяльності морального суб’єкта. преса держави й церкви; це порив за справедливий вый суд і гуманне право. «Залежно від  того, як я дивлюся на себе, я знаходжу в собі й соромливість, і нахабність; і цнотливість, і розпуста; і балакучість, і мовчазність; і працьовитість, і зніженість; і винахідливість, і тупість; і похмурість, і добродушність; і облудність, і правдивість; і вченість, і неуцтво; і щедрість, і скнарість, і марнотратність…Усякий, хто уважно вивчить себе, виявить у собі, і навіть у своїх судженнях, цю нестійкість і суперечливість. Я нічого не можу сказати про себе просто, цільно й ґрунтовно. Я не можу визначити себе єдиним словом, без сполучення протилежностей».

Складність емпіричної концепції моралі Монтеня полягає в тому, що вона не виходить за рамки ідеологічної перспективи буржуазного суспільства, не з перекинути місток між прірвою, що відокремлює конкретного суб’єкта від загального морального суб’єкта, вирішити проблему переходу приватних інтересів у загальний і загальний. Виходом із цього протиріччя в Монтеня є роздвоєння морального суб’єкта на дві області — особистісну, внутрішню й суспільну, зовнішню. І цей прийом є цілком припустимим у класичній буржуазній етиці. Програмним етичним положенням Монтеня виступають слова: «Зосередимо на собі й на своєму власному благу всі наші помисли й наміри». І це варто розуміти як гасло буржуазної емансипації особистості, що, заглядаючи вперед, на майбутнє дивиться з деяким побоюванням, як би боїться своїх висновків. Він показав основне протиріччя між моральною суб’єктивністю й волею, з однієї, і реальним поводженням людини — з іншої, в умовах становлення буржуазного суспільства. Монтень показав, що офіційне життя людей у буржуазному суспільстві зводить до рівня умовностей і церемоніальних масок. Там, де обмежується сфера офіційних чеснот, починається воля й простір приватних інтересів індивіда. Етика Монтеня в такий спосіб реабілітує приватні інтереси як природні устремління людини. Все це закладає основи класичної буржуазної моралі.

Монтень думав, що людина не повинна упокорюватися перед долею, Богом, провидінням, вона здатна повністю відповідати за свої вчинки. Стоїцизм Монтеня орієнтувався насамперед  на природу, на природне, носив епікурейський характер; йому були далекі жертовність, зречення в ім’я потойбічних ідеалів.

Життя веде нас за руку по пологому, майже непримітному схилі, потихеньку та полегеньку, поки не ввергне в цей жалюгідний стан, змусивши поволі звикнути з ним. От чому ми не відчуваємо ніяких потрясінь, коли наступає смерть нашої молодості, що, право ж, по своїй сутності набагато більше жорстока, ніж кончина ледве жевріючого життя або кончина нашої старості.

Повага до природи як світогляд дуже характерно й для більшості мислителів епохи Відродження. Основна мета людини — вслухуватися в природу.

А самий вірний засіб для людини, що допомагає переборювати їй труднощі, — помірність, тільки вона дозволяє уникати йому нищівну особистість надмірностей, дозволяє їй перебувати в тих межах, які поставлені природою.

Природа, на думку Монтеня, повинна бути також наставницею й у справі морального виховання. На перше місце при цьому необхідно поставити не нагромадження знань, а розвиток мислення, здатності судження. Виховання людини є засобом виявити, розкрити й удосконалити те, що дано йому від природи, закладено в натурі людини. Ціль виховання — створити природних, чесних, працьовитих людей.

Монтень призиває до всього у світі ставитися скептично. Але при цьому потрібно розуміти, що скептицизм Монтеня був спрямований не проти розуму в цілому, а проти середньовічної схоластики, що займалася розробкою абстрактних логічних схем, але не працювала з конкретними знаннями, не йшла по шляху від часткового до загального, від конкретного досвіду.

Але, навіть не говорячи про досягнення цивілізації й інших умов, що впливають на ступінь пізнання людини й Всесвіту, а розглядаючи розум людини, можна сказати, що люди далеко не до кінця реалізували свої власні з у пізнанні світобудови й себе самих. Монтень повторював слова Сократа, що мав звичай говорити: «Знаю, що нічого не знаю».

Окрім того, сповідуючи гуманістичні ідеї, Монтень виступав проти катувань, принижень людини, нав’язування неприйнятних переконань. Одним із перших мислителів епохи Відродження зрозумів, що капіталістичне суспільство далеке від ідеального.

Ідеї Монтеня розвинув у своїх працях П’єр Бейль (1647—1706), який переконував, що всі закони моралі необхідно підпорядкувати ідеї справедливості.

Отже, звільнившись з-під релігійного впливу, етика епохи Відродження відчутно посилила свій гуманізм, піднялася до усвідомлення ідеї свободи як головного чинника людського буття, визнання можливості людини організовувати і контролювати своє моральне життя.

Висновки

Монтень відстоює ідею незалежності й самостійності людської особистості. Його індивідуалізм спрямований проти лицемірного конформізму, проти того положення, коли під гаслом «жити для інших» часто ховаються егоїстичні, корисливі інтереси, у яких інша людина виступає лише як засіб. Він засуджує байдужність, підлість і підлесливість, які душать самостійне, вільне мислення людини.

До бога він ставиться скептично: бог непізнаваний, тому він не має ніякого відношення до справ людським і поводженню людей; він уважає бога якимось неособистим принципом. Його погляду на релігійну терпимість були досить прогресивні: жодна  релігія не «має переваг перед істиною.

Гуманізм Монтеня також має натуралістичний характер: людина є частиною природи, у своєму житті він повинен керуватися тим, чому його вчить із. Філософія повинна виступати в ролі наставниці, вести до правильного, природного, доброго життя, а не бути сукупністю мертвих догм, з, авторитарних проповідей.

Ідеї Монтеня вплинули  на наступний розвиток європейської філософії, зокрема  на Бекона, Декарта, Гассенді, французьких просвітителів Вольтера, Ламетрі.

Послідовник Монтеня П’єр Шаррон (1541 — 1603) у роботі «Про мудрість» систематизував його погляди. Він виклав їх зі схоластичною педантичністю, однак це привело до втрати оригінальної гостроти й жвавості навчання Монтеня. Шаррон прагнув також до примирення скептичної філософії й християнства.

Список використаної літератури

1. Васильев В. А. М. Монтень о добродетели // Социально-гуманитарные знания. — 2010. — № 3. — С. 131-142
2. Габелко О. Гуманістична спрямованість ідей Мішеля Монтеня та Джона Локка // Рідна школа. — 2007. — № 2. — С. 77-79
3. Мішель Монтень // Завучу. Усе для роботи. — 2010. — № 7. — С. 1
4. Монтень М. Опыты. О человеческих поступках / А. Бобович (пер.с фр.), Н. Рыкова (пер.с фр.). — СПб. : Азбука-классика, 2007. — 352с.
5. Тофтул М. Г. Етика / Навчальний посібник. – Київ: Видавничий центр «Академія», 2005.