1. Англійський лібералізм. Теорія утилітаризму І. Бентама. Дж. Мілль про свободу. Аналіз концепції Адама Сміта

На початку XIX ст. Англія швидко перетворювалася у ведучу капіталістичну державу світу. Англійська політико-правова думка, осмислюючи великі соціально-історичні зміни, що відбувалися в країні, почала, головним чином у дусі лібералізму, осмислювати проблеми права і держави.

Оригінальну концепцію права і держави запропонував родоначальник теорії утилітаризму Ієремія Бентам (1748—1832)1. Він проголошує принцип корисності основним збудником людської діяльності (utilitas — користь). Принцип користі лежить в основі розуму і закону. Цей принцип визначає сенс дій людини, яка прагне до задоволення, уникнення страждання. Наскільки важливий цей принцип для людини, суспільства, держави?

1) Корисність, за Бентамом, — самий значний критерій оцінки людської діяльності, усіх явищ. 2) Корисність — властивість, яка приносить благодіяння, вигоду, задоволення, добро чи щастя, що попереджає шкоду, страждання, зло чи нещастя. Якщо мова йде про інтерес однієї особи, користь — це щастя однієї особи, усього суспільства — щастя суспільства. 3) Загальна користь гармонізує індивідуальні і суспільні інтереси і є метою розвитку людства.

І. Бентам воліє вести мову не про свободу особистості, а її інтерес і безпеку. Свобода і права — «анархічні софізми», якщо вони не зв’язані обов’язками, законом, не забезпечені матеріальними умовами їх реалізації. Він відкидав декларовані невід’ємні права людини у французькій Декларації прав людини і громадянина. На його думку, «ці природні, невідчужувані і священні права ніколи не існували…вони не сумісні зі збереженням якої б то не було конституції…громадяни, вимагаючи їх, просили б тільки анархії…….

Відкидалася ним і теорія природного права. Бентам писав, що зміст природного права метафізичний, невиразний й усіма тлумачиться по-різному. Фікцією він називав і поняття «суспільного договору», адже держави створювалися насильством і звичкою.

Заперечував Бентам і ідею розрізнення права і закону. Право, протиставлюване закону, «є найбільшим ворогом розуму і найстрашнішим руйнівником уряду», тобто держави. Він визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Тому його справедливо називають одним з родоначальників позитивізму в юридичній науці Нового часу. Слідом за Гоббсом він вважав право виразом волі суверена: право — це веління і заборони, установлені державою і забезпечені санкцією. Суб’єктивні права — дітище закону; поза веліннями суверена немає ніяких прав особистості. Єдина мета законодавця — задоволення і безпека особистості.

Прагматичний підхід Бентама до права, покладений в його основу принцип користі, таким чином, і складає особливість його теорії утилітаризму. Інтерес особистості він називає єдино реальним інтересом. Необхідними умовами його реалізації Бентам вважає наділення індивідів правами особистої безпеки, честі, власності, правом одержання допомоги у випадку нужди [3, c. 178-179].

Пристосовуючи утилітаризм до права, Бентам приходить до важливих висновків: немає прав без обов’язків, отже, обмеження свободи неминучі. «Установлення прав, накладення обов’язків, охорона особистості, життя, честі, власності, засобів до існування і навіть охорона самої свободи інакше неможливі, як на шкоду свободі». Безпеку, засоби до існування він ставив на перше місце серед інших прав особистості. «Якщо немає безпеки, рівність не може проіснувати й один день, — якщо немає засобів до існування, довольство неможливе. Дві перші мети суть умови самого життя, а дві останні — прикраси самого життя». Турбота про задоволення повинна бути майже цілком надана самому індивіду. Головне призначення уряду — захищати індивіда від страждань, сприяти щастю суспільства.«Найбільше щастя найбільшого числа членів суспільства; ось єдина мета, яку повинен мати уряд».

Створюючи обов’язки, закон обмежує свободу. Тим самим він — зло, оскільки пов’язаний із застосуванням покарання (страждання). Але без нього неможливо забезпечити безпеку. Це забезпечення безпеки, продовжував Бентам, у певній мірі суперечить рівності і свободі. Які ж межі законодавчого регулювання?

Англійський мислитель вважає: такими межами є «моральні обов’язки». їх складають, по-перше, правила розсудливості: законодавець не повинен регулювати дії і відносини, де люди можуть шкодити тільки собі (пияцтво, розпуста, марнотратство і т. п.), адже це приведе лише до дріб’язкової регламентації, ускладнення законодавства і загальної підозрілості. По-друге, законодавство не повинне втручатися в діяльність підприємців, їх відносини з робітниками, де «моральна арифметика» визначить умови договору, виходячи з взаємної користі сторін. Теорія утилітаризму виправдувала будь-які умови договору, відкидала спроби законодавця взяти під захист найману робочу силу. Водночас Бентам покладав на державу обов’язок забезпечення засобів до існування, допомоги біднякам, пропонував ввести податок на їх користь. Він — прихильник вільної конкуренції, противник регламентації господарського життя.

Такий основний зміст його теорії утилітаризму, з позицій якого він і пропонував реформувати право, зробити законодавство ясним і доступним. Він послідовно відстоював свободу слова, друку, виступав за відкритість дій адміністрації, за право асоціацій, зібрань (це право він називав «найголовнішим, основою всіх інших»). Бентам сподівався, що за допомогою таких інституцій демократії можна буде ефективно контролювати законодавців. Він хотів спростити й удосконалити законодавчий процес, прискорити кодифікацію, склав «основні начала» цивільного і кримінального кодексів. Пропонував зробити судову процедуру більш демократичною, а захист у суді доступним навіть біднякам.

Лібералізм Бентама яскраво проявився й у його осуді монархії і спадкової аристократії, у його симпатіях до республіканського ладу держави. Установча влада, на його думку, належить народу. Влада законодавча повинна здійснюватися однопалатним представництвом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. Виконавчу владу, за Бентамом, здійснюють посадові особи, підлеглі законодавчій палаті, відповідальні перед нею і часто змінювані. Його «Конституційний кодекс» представляв, по суті, проект демократичної конституції Англії.

Як і багато інших ліберальних мислителів початку XIX ст., Бентам засуджував агресивні і колоніальні війни, розробляв проекти міжнародних організацій для попередження воєн, мирного вирішення міждержавних проблем [9, c. 105-107].

Теорія утилітаризму Бентама була далі розвинута його послідовником Джоном Міллем (1806—1873), який став класиком англійського лібералізму.

Слідом за Бентамом Мілль вважав, що моральна цінність вчинку людини визначається його користю, і вищою метою людської діяльності повинне бути сприяння щастю людства. Однак, поступово відходячи від бентамівського утилітаризму (термін введений уперше Міллем), розвиває його етичну систему, вводить в етику поряд з принципом егоїзму принцип альтруїзму. Вищий прояв моральності, доброчинності, наполягав філософ, — ідеальне благородство, що знаходить вираження в подвижництві людини заради щастя інших, у самовідданому служінні суспільству.

Цьому принципу може слідувати лише вільна людина. Свобода індивіда, громадянська і політична — основа роздумів Мілля про правові і політичні проблеми. У трактаті «Свобода» він показує її історичні метаморфози: у давні часи свобода розумілась як захист проти тиранії володарюючих. З часом люди визнали, що немає ніякої необхідності, щоб їх володарі мали незалежну владу, і визнали доцільним, щоб представники влади були їхніми уповноваженими. Тепер демократична республіканська форма правління поширюється в більшій частині земної кулі. Мілль висловлює тривогу, що і народна влада може бути «спрямована до гноблення певної частини своїх же співчленів». Тому потрібні запобіжні заходи й проти влади народу стосовно «окремих особистостей».

У трактаті сформульовано принцип: мета, заради якої суспільство має право втручатися у свободу дій свого співчлена, є обопільний самозахист. Головне — влада суспільства полягає в тому, щоб попередити заподіяння шкоди іншій особі. Таким чином, людина відповідальна за свої вчинки перед суспільством лише остільки, оскільки образ її дій стосується інших осіб. Поки дії індивіда стосуються тільки особисто його самого, свобода дій людини повинна за законом вважатися необмеженою. У приватному житті індивідуальна свобода, у трактовці Мілля, означає абсолютну незалежність людини.

Таким чином, Мілль вийшов за рамки утилітаризму. Цінуючи принцип особистої свободи, він установив її межі, взаємну відповідальність особистості і суспільства, визначив зміст і грані цієї волі.

Філософ установив і межі втручання держави в діяльність індивіда, суспільства. Свобода індивіда, автономність його приватного життя у мислителя первинні стосовно політичних структур. Втручання уряду не повинне мати місця, «якщо є імовірність, що справу, яка має бути зроблена, кожен окремий індивід зробить краще…». Головну небезпеку втручання держави в суспільні справи Мілль бачить у тому, що «люди звикають усі свої сподівання і побоювання за майбутнє покладати на піклування уряду і поступово перетворюються з діяльних і самостійних людей у прихвоснів уряду чи якої-небудь партії, що прагне забрати у свої руки урядову владу». До того ж усякий новий обов’язок, що бере на себе уряд, підсилює його владу. Держава не повинна підмінювати вільні, діяльні зусилля людей, самого народу, у противному випадку починають задовольнятися насамперед інтереси державної бюрократії. Але головне — сам народ заражається утриманством, соціальною пасивністю, що призводить до взаємної деградації — особистості, суспільства, держави. Автор трактату протестує проти такої перспективи.

Таким чином, головних обмежень функцій державної влади у Мілля два: ненарушимість принципу особистої свободи, особистої ініціативи; розуміння «практичної доцільності». Він резюмує: функції держави «обширніше у відсталого народу, ніж у передового» [10, c. 87-88].

Достоїнство держави оцінюється лише достойністю її громадян, вважає мислитель. І вільна особистість — особистість законослухняна. Це перша ознака всякої цивілізації. Влада повинна встановлювати належний порядок: «влада, що не вміє змусити коритися своїм наказам, не управляє». Отже, порядок в державі виступає неодмінною умовою розвитку особистості, сферою взаємної відповідальності. її свобода — самий могутній, постійний і самий надійний генератор всяких покращень у суспільстві. Функції держави повинні бути спрямовані не для перешкоди особистим зусиллям людей, але для заохочення і пробудження в людях цих прагнень. «Там, де існує свобода, там може бути стільки ж незалежних центрів покращення, скільки індивідів». У цьому сенс суспільного прогресу.

Для свободи найкращою формою добре влаштованої і правильно функціонуючої державності, її ідеальним типом Мілль вважає представницьке правління. Автор «Представницького правління» — прихильник чіткого розмежування компетенції влади. Законодавча влада в особі парламенту не тільки законодавствує, але й здійснює спостереження і контроль над урядом, відсторонює від посади урядових чиновників, «якщо вони зловживають своїми повноваженнями чи виконують їх протилежно ясно вираженій думці нації… Крім того, парламент має ще іншу функцію… — служити для нації місцем вираження скарг і різних думок». Центральна адміністративна влада, за Міллєм, повинна спостерігати за виконанням законів, і якщо вони не виконуються належним чином, «повинна звертатися до суду для відновлення сили закону, або до виборців для усунення від посади особи, яка не виконує закони як слід».

Отже, міллєвський лібералізм стоїть не тільки на стражі індивідуальної свободи, прав особистості, але і виступає за організацію державного механізму на демократичних і правових началах, за зв’язаність законом особистості і влади.

Центральне місце в методології А. Сміта займає концепція економічного лібералізму, в основу якої він, як і фізіократи, поклав ідею природного порядку, тобто ринкових економічних відносин. Водночас, на відміну наприклад від Ф. Кене, у розумінні Сміта, і це він постійно підкреслює, ринкові закони кращим чином можуть впливати на економіку, коли приватний інтерес стоїть вище суспільного, тобто коли інтереси суспільства в цілому бачаться як сума інтересів осіб, що його складають. Розвиваючи цю ідею, автор «Багатства народів» вводить поняття «економічна людина» і «невидима рука», які стали популярними. Сутність «економічної людини» всебічно розкрита вже у другій главі книги «Багатства народів», де особливо вражає положення про те, що поділ праці є результатом певної схильності людської природи до торгівлі й обміну. Нагадавши спочатку читачеві, що собаки одна з одною свідомо кісткою не обмінюються, А. Сміт характеризує «економічну людину» словами: «вона скоріше досягне своєї мети, якщо звернеться до егоїзму своїх ближніх і зуміє показати їм, що в їх власних інтересах зробити для неї те, що вона вимагає від них. Кожний, хто пропонує іншому угоду будь-якого роду, пропонує зробити саме це. Дай мені те, що мені потрібно, і ти отримаєш те, що потрібно тобі», — така суть всякої подібної пропозиції. Людина має на увазі лише власні інтереси, але в цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в її наміри. Дбаючи про свої власні інтереси, людина часто більш дійовим чином служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається робити це [7, c. 69-70].

2. Французький лібералізм. Б.Констан, А. де Токвіль

Падіння Наполеона і реставрація династії Бурбонів не могли зупинити розвиток антифеодальної ідеології, капіталістичних відносин у Франції. Актуальною стає проблема захисту індивідуальної свободи, її гарантій проти сваволі держави з будь-якою формою правління. Вирішення проблеми свободи в ліберальному дусі знайшло відображення в працях французького публіциста, вченого і політичного діяча Бенжамена Констана (1767-1830)1.

Основну увагу Констан приділяє обґрунтуванню особистої свободи, яку трактує як особисту незалежність, самостійність, безпеку, право впливати на управління державою. Він розрізняє особисту і політичну свободу. На думку Констана, давні народи (греки, галли, римляни) знали лише політичну свободу. Тут було повне підпорядкування індивіда авторитету співтовариства. Як громадянин, індивід залишався рабом у приватному житті. Користаючись правом брати участь у здійсненні колективного суверенітету, громадяни античних республік, розпоряджаючись колективною свободою, були підлеглі державній регламентації і контролю в приватному житті. «Влада втручалася й у самі звичайні домашні справи». Нарешті, усі держави мали рабів.

Сучасний світ являє зовсім іншу картину, вважає учений. І справа не в просторості сучасних держав, а в просторості особистої, громадянської свободи, у певній незалежності індивідів від державної влади. Який зміст Констан вкладає в сучасне йому поняття свободи?

По-перше, це право кожного підкорятися одним тільки законам. По-друге, право кожного висловлювати свою думку, вибирати собі справу і займатися нею. По-третє, розпоряджатися своєю власністю, навіть зловживаючи нею. По-четверте, це — свобода пересування. По-п’яте, право на об’єднання з іншими індивідами (для обговорення своїх інтересів, для відправлення культу, проведення дозвілля і т. д.). По-шосте, право кожного впливати на здійснення правління — чи шляхом призначення чиновників, чи за допомогою представництва, права петицій, запитів, які влада тією чи іншою мірою примушена враховувати. Отже, у Констана на першому місці стоять правова захищеність особистості, її матеріальна і духовна автономія.

Особиста свобода, за Констаном, — «торжество особистості над владою». Це — справжня сучасна свобода: політична свобода виступає лише її гарантом, умовою і засобом удосконалювання і розширення [8, c. 92-93].

Цінностям особистої свободи повинні бути підлеглі, вважає вчений, організація політичного життя, межі компетенції інституцій влади. На відміну від давніх, нинішні уряди, які спираються на легітимні підстави, мають менше, ніж колись, права на всевладну сваволю. «Прогрес цивілізації, зміни, привнесені століттями розвитку, вимагають від влади більше поваги до звичок, почуттів і незалежності індивідів. І влада повинна простирати над усім цим більш обережну і легку длань». Така обачність влади — один із самих суворих її обов’язків, не тотожна однак слабості сили держави. «Не потрібно, щоб уряд виходив зі своєї сфери, але влада його у своїй сфері повинна бути необмеженою». Нехай вона буде справедливою, «ми ж подбаємо про власне щастя».

Але в такім співвідношенні політичної й особистої свободи таїться загроза для самої свободи. «Загроза сучасній свободі полягає в тому, що, будучи поглинені користуванням особистою незалежністю і переслідуючи свої приватні інтереси, ми можемо занадто легко відмовитися від нашого права на участь у здійсненні політичної влади». Наслідком політичної пасивності неминуче буде прагнення носіїв влади, на думку Констана, «позбавити нас від будь-яких турбот, за винятком сплати податків й слухняності». Не меншу небезпеку для свободи він вбачає і у владі більшості, що пред’являє «право на підпорядкування собі меншості». Констан відкидав теорію народного суверенітету Руссо та ін., хто ототожнював свободу з владою: вони «говорять про суверенітет народу з метою цілком підкорити собі громадян, а також про вільний народ — з метою перетворити кожного індивіда в раба…». Таким чином, необмежена влада народу небезпечна для індивідуальної свободи не менше, писав учений, ніж суверенітет абсолютного монарха. «Суверенітет народу не безмежний, він обмежений тими межами, що йому ставлять справедливість і права індивіда».

Виходячи з цього, Констан по-новому порушує питання про форму правління. Він засуджує будь-яку форму держави, де існує «надмірний ступінь влади» і відсутні гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями, на його думку, є громадська думка, а також поділ і рівновага влади.

Умовою виразу громадської думки, за Констаном, є представницька система правління, а органом виразу останнього — представницька установа. «Представницька система є повноваження, довірені певному числу людей усією народною масою, що бажає, щоб її інтереси були захищені, однак не має часу захищати їх всякий раз самостійно». Народи з такою системою правління повинні «з метою користування прийнятною для них свободою» здійснювати постійне й активне спостереження за своїми представниками і залишати за собою право через нетривалі проміжки часу позбавляти їх повноважень, якими вони зловживають [6, c. 115-117].

Сучасній державі у формі конституційної монархії, як вважав Констан, повинен бути притаманний поділ влади, «який звичайно є гарантією свободи». Він обґрунтував необхідність створення фактично шести конституційних влад: 1) королівської — як влади нейтральної, регулятивної й арбітражної. «Король цілком зацікавлений в тому, щоб вони взаємно підтримували одна одну і діяли в згоді і гармонії». Йому належить право вето, розпуску виборної палати, він призначає членів спадкоємної палати перів, здійснює право помилування. Король не має ніяких інтересів, «крім інтересів охорони порядку і свободи»; 2) спадкоємної палати перів, як «представницької влади постійної». Констан переконав Наполеона передбачити палату перів у Конституційному акті 1815 р., але незабаром сам розчарувався в цій інституції, що існувала при Бурбонах; 3) виборної законодавчої палати, яку автор проекту називав «владою громадської думки». Він відстоював високий майновий ценз її депутатів: тільки багаті мають освіту і виховання, необхідні для усвідомлення громадських інтересів, «тільки власність робить людину здатною до користування політичними правами», лише власники «перейняті любов’ю до порядку, справедливості і до збереження існуючого». Бідняки ж, міркував Констан, «не володіють більшим розумінням, ніж діти, і не більш, ніж іноземці зацікавлені в національному добробуті»; 4) влади виконавчої, здійснюваної міністрами, відповідальними перед парламентом; 5) судової влади, самостійної; 6) муніципальної влади, підлеглої виконавчій, але яка є місцевим самоврядуванням як противага центральній владі.

Така складна схема поділу влади очевидно була покликана гарантувати громадянські і політичні свободи, вписати модернізований інститут монархії у правову державність.

У Констана гарантом особистої свободи виступає і право. Воно покликано протистояти сваволі, що заміряється на свободу, стати «єдино можливою основою відносин між людьми». Але закон, на відміну від Монтеск’є, не представляється йому абсолютною цінністю. Лише закон, що виходить з легітимного джерела і має справедливі межі, може зіграти цю роль. «Підпорядкування закону — це обов’язок», — писав учений. Проте — не абсолютний. Закон тоді перестає бути законом, коли він, по-перше, має зворотну силу; по-друге, предписує дії, що суперечать моралі. «…Анафема і непокора несправедливим і злочинним предписаниям, прикрашеним ім’ям закону!»

Концепція права і держави Констана довгий час була загальновизнаною доктриною державознавців Франції [5, c. 61-62].

Проблема забезпечення індивідуальної свободи, її захисту політичними і правовими механізмами турбувала й Алексиса де Токвіля (1805—1859)1. Під впливом Б. Констана він дослідив теоретичні і практичні аспекти демократії. Дійшов висновку: занепад аристократії і поступ людства до свободи, рівності, демократії історично неминучі. Демократія — суспільний лад, протилежний феодальному, не знаючий класових меж і втілюючий принципи народовладдя, свободи і рівності.

Принцип народовладдя найбільш повно втілено в США, вважає Токвіль. На його думку, тут суспільство діє досить самостійно, управляючи собою само. Принцип народовладдя втілюється в життя американцями «відкрито і плідно», влада тут виходить виключно від народу, він бере участь у законотворенні, їх втіленні в життя шляхом обрання представників виконавчої влади, він же сам обирає й суд присяжних. До демократичних установлень автор праці «Про демократію в Америці» відносить поділ влади, місцеве самоврядування, незалежність суддів, самостійність «блюстителів закону» (чиновників, поліції) та ін., в яких він вбачав витоки і прояви народного суверенітету. Позитивними наслідками народовладдя в США він називає процвітання громадянського суспільства, активний захист громадянами своїх прав, спільність інтересів громадян і можновладців, чому пороки і корупція тут індивідуальні і не мають масового характеру. Головне — прості американці усвідомлюють нескладну істину: «щастя кожного залежить від загального процвітання». Токвіль переконаний: громадянські почуття здатні долати егоїзм, зберігати і зміцнювати в суспільстві свободу.

Недоліками і слабкостями американської демократії Токвіль називає недосконалість і неповноту законів, сваволю блюстителів закону; правителі тут не завжди чесні і розумні, а громадяни освічені і свідомі. Талановиті люди, як правило, стороняться влади, зосереджуючись на досягненні багатства. Внаслідок — державні посади часто обіймають «люди пересічні, обивателі». Проте принцип виборності і частої змінюваності чиновників значною мірою компенсує ці недоліки демократи і безперервний процес покращення управління «в цілому приносить користь».

Серцевиною демократії Токвіль називає принцип рівності. Любов американців до рівності більша, ніж до свободи. Це ідеал, до якого прагнуть всі демократичні народи. Різницю між рівністю і свободою він вбачає в тім, що свобода не пов’язана виключно з демократичним режимом держави, зате виключною рисою останнього є «рівність умов існування», стартових можливостей громадян, віра в її невичерпність. Люди віддають перевагу рівності ще й тому, що радості від неї «не вимагають ні жертв, ні зусиль». Свобода ж, згідно з Токвілем, вимагає від людини більших зусиль, пов’язаних з необхідністю бути самостійною, робити свій власний вибір, відповідати за його наслідки. Егоїзм, самоізоляція індивідів — небезпечні для демократії. «Немає нічого важчого, ніж вчитись жити вільним». Тому сучасна демократія можлива лише за єдності рівності й свободи.

Отже, Токвіль узагальнив і теоретично осмислив досвід реальної демократії Нових часів, сформулював важливу мету лібералізму — йти назустріч демократії в ім’я свободи [4, c. 127-128].

3. Сучасні підходи до лібералізму

Теорія лібералізму – це осмислення та осягнення ідеї свободи та подача її як системи знань, що покликана слугувати інформаційною основою структуризації, переструктуризації та еволюції соціально-економічних систем. Історично теорія лібералізму сформувалася внаслідок зростання запиту з боку тієї прогресуючої частини соціуму, чий спосіб життя і стан добробуту був наслідком соціальної емансипації та вимагав подолання перепон наявних традицій соціально-економічної взаємодії. Тому теорія лібералізму розвивається в умовах капіталістичної дійсності, слугуючи для цієї реальності інформаційною основою відтворення взірця. Проте теорія лібералізму не була догматичним ученням. Визначивши свої базові критерії, вона аналізувала та синтезувала господарську дійсність, видозмінювалась і актуалізовувалась відповідно до змін соціально-економічного середовища, однак завжди залишалась осередком програмних принципів, основний з яких – реалізація ідеї свободи.

Висунутий класичним лібералізмом універсальний проект модернізації суспільного життя базувався на принципі технократичного оптимізму, згідно з яким передбачалося забезпечити свободу людини у масштабі всього світу на основі підкорення природи через впровадження досягнень науково-технічного прогресу та новітніх технологій. Таким чином, за висловом І.Валлерстайна, лібералізм поєднав «сучасність технології», яка передбачала безмежність технологічного прогресу і безперервність новаторської діяльності, з «сучасністю звільнення», яка втілювала традиційні цінності класичного лібералізму. При цьому для епохи Просвітництва притаманна була віра «у тотожність сучасності технології та сучасності звільнення»[3, с.127], яка спиралася на гуманістичні ідеали класичного лібералізму: суверенітет народу, егалітаризм, універсалізм прогресу. Саме ці ідеали визначають кредо лібералізму, яке його відомий прибічник Л. фон Мізес сформулював у такий спосіб: «Лібералізм є політикою, що проводиться в інтересах не будь-якої певної групи, а всього людства»[4, с.18].

Проте в останній третині XX століття даний універсальний проект класичного лібералізму, який обґрунтував можливість досягнення спільного майбутнього для всього людства на основі впровадження науково-технічного прогресу, був відкинутий. Цей проект модерну, що об’єднав сучасність технології з сучасністю звільнення людини, виявився життєздатним лише за наявності необхідної передумови: безмежності природних ресурсів і безкоштовності екологічних благ [5, с.472]. Практична реалізація цього проекту на Заході сприяла формуванню сучасної технократичної цивілізації з настільки високим рівнем споживацького спрямування, що вкрай загострилися та перетворилися на глобальні проблеми екологічної та ресурсної безпеки. Необхідність спільного розв’язання цих надзвичайно важливих проблем, які почали загрожувати самому існуванню людства, стала однією з провідних причин, що зумовили прискорення економічної глобалізації наприкінці 60-х років XX сторіччя. У книзі «Перша глобальна революція» А.Кінга і Б.Шнайдера, яка вийшла у світ під егідою відомого Римського клубу, зазначається, що початком «глобальної революції» слід вважати 1968 рік [6, с.199]. У цей період Римський клуб висунув концепцію нульового зростання для розвинутих економік світу з метою запобігання екологічного та ресурсного колапсу на планеті. Перші дві доповіді Римському клубу — доповідь Д.Медоуза «Границі зростання» і доповідь Месаровича-Пестеля «Людство на роздоріжжі» переконували у неминучій загибелі світу поза механізму світового контролю за зростанням і розвитком та попереджували про неможливість для всіх країн наслідувати приклад розвинутих країн. Попри те, що пізніше концепція нульового зростання для розвинутих економік була відкинута, підходи, що містилися у вказаних доповідях, стали пропонуватися світу ще більш наполегливо. Так, організація Зеленого хреста на чолі з М.Горбачовим на всесвітній конференції в Ріо-де-Жанейро у 1992 році вже жорстко попередила країни, що світ не спроможний витримати повторення бідними державами досвіду розвинутих економік [6, с.200-201].

«У процесах глобалізації нині проглядаються достатньо тривожні тенденції щодо посилення протекціонізму, що обмежують ліберальні, перш за все торгові стосунки, негативно впливаючи на економічне зростання»[8, с.465]. При цьому протекціоністська політика, яку застосовують розвинуті країни, має переважно вибірковий характер, спрямовується в першу чергу проти країн, що розвиваються. Так, якщо середні тарифи на імпорт європейської продукції в США становлять лише 2% від вартості, то стосовно продукції з деяких країн, що розвиваються, вони виявляються у двадцять разів вищими. Існують також певні утиснення інтересів країн, що розвиваються, в питаннях надання аграрних субсидій, зняття торгових бар’єрів, правил інвестування тощо [8, c.468-469]. Ще більш яскраво така позиція розвинутих країн виявляється у проведенні ними блокування передачі менш розвинутим країнам сучасних технологій, спрямованого на закріплення існуючого технологічного панування у світі. Внаслідок подібних процесів, як зазначив В.М.Геєць, «сучасний глобальний економічний порядок створює реальну загрозу перетворення економічних систем периферійних країн у безвихідні, позбавлені потенціалу розвитку» [8, с.307]. Визначальною причиною цього є те, що «… замість пошуку урівноважування інтересів насправді реалізується ідеологія гегемонії та власного прагматизму, яка підтримується країнами, що претендують на роль такого гегемона»[8, с.496]. При збереженні таких тенденцій у подальшому розгортанні економічної глобалізації, як визначив відомий американський економіст Дж.Стігліц, вона не лише не забезпечуватиме економічний розвиток, а навпаки і надалі посилюватиме бідність, нестабільність світової економіки і розчарування у глобалізації [9, с.285].

Більш ліберальна демократія передбачає процеси: приватизації державних підприємств, відмову від державного регулювання, лібералізацію фінансової політики, легітимізацію політичних вимог, заміну колективних норм участю індивідів, сакралізацію прав власності, скорочення державної бюрократії та її доходів, падіння довіри до політиків на користь підприємців, посилення влади «нейтральних технічних» інститутів, наприклад центральних банків, за допомогою «політично упереджених» інститутів тощо. Ці заходи позбавляють основи популістські сподівання на державну участь та утруднюють збирання більшості голосів для подолання опору меншостей, особливо тих, що давно склалися та є привілейованими [10, с. 401].

Преліберальна демократія відкидає основні характеристики лібералізму, зокрема: індивідуалізм, волюнтаризм, електоралізм і байдужість до збереження нерівності. «Сутність їх рецепта полягає у відродженні громадянськості, – стверджує Ф.К. Шміттер. – Вони бажають знову побачити, як індивіди діють безпосередньо у державній сфері, спільно обговорюючи виникаючі пропозиції і виносячи рішення про більш рівномірний розподіл суспільних благ» [10, с. 402].

І, нарешті, постліберальна демократія виходить з того, що будуть збережені власницький індивідуалізм, ощадливість і перевага приватних благ; традиційні тотожності чи спільноти продовжуватимуть розпадатися; радикальні зміни в розподілі багатств чи прав власності не можуть бути здійснені за допомогою демократичних механізмів; організоване посередництво між громадянами і владою забезпечується внаслідок розширення масштабів державної політики та приватних зв’язків тощо.

З-поміж названих моделей до англосаксонського лібералізму найбільше тяжіє перша і, частково, третя, що є так званим «реваншем ринку»: відступ держави до мінімальних функцій, реставрація ринкових механізмів, приватизація, дерегламентація, лібералізація торгівлі, повернення до бюджетної ортодоксальності та руйнування монополій. Таким чином, як принцип суверенітету утверджується ліберальна держава, що уможливлює глобалізацію, яка є «дещо більше, ніж проста ідеологія: вона омиває економічну реальність нашого часу і наводить на думку, що знову модні неоліберальні концепції досягли гегемоністського панівного місця у великих розвинутих країнах», – стверджують Д. Мартен, Ж.Л. Мецжер та Ф. П’єр [11, с. 59]. Англосаксонська модель, на думку зазначених авторів, передбачає три механізми поширення: поступове повернення міжнародних організацій до ультралібералізму; інтелектуальні санкціонування, зокрема через ефект моди; поширення на європейський континент саме тих ліберальних ідей, які виникли у таборі британських лейбористів (синтез цінностей соціал-демократії та адаптація до змін, що їх несе глобалізація: подолання розшарування «ліві – праві»; заклик до вивільнення «творчої енергії»; політика жорсткого обмеження державного дефіциту та підйому через зменшення податкового тиску; згода на гнучкість ринків праці, щоб адаптуватися до глобалізації торгівлі тощо).

Для подолання цих тривожних тенденцій сучасної глобалізації потрібні зміни існуючої ідеології глобалізму, яка була закладена у розвиток глобалізації наприкінці XX- на початку XXI ст. Необхідно також визначити ті організаційні форми, конкретні інститути глобалізованого світу, через які, на думку І.Валлерстайна, «нарешті зможе виразитися звільнення людства. Ми пережили його уявне вираження у нашій існуючій світовій системі, в якій ліберальна ідеологія намагалася переконати нас у реальності, проти якої ліберали на ділі боролися — реальності зростаючої рівності і демократії»[3, с.140]. Тобто у свідомому управлінні сучасними процесами глобалізації необхідно повернутися до гуманістичних принципів класичного лібералізму: рівності, свободи, універсалізації прогресу і, зокрема, економічного розвитку для всього людства. Це можливо здійснити на основі пошуку нових, альтернативних сучасним шляхів світового розвитку, «переформатування глобальних інтересів, формування післяамериканського перевлаштування світу з виходом на арену нових глобальних об’єднань…»[8, с.278]. Пошук цих нових підходів до створення моделі майбутнього розвитку світової економіки яскраво проявився на останньому саміті Групи 20 розвинутих країн, на якому був розроблений Сеульський консенсус, суттєво відмінний від Вашингтонського консенсусу. Сеульський консенсус, який передбачає спрямування розвитку світової економіки на забезпечення всеохоплюючого, спільного зростання, закладає в основу розробки сучасної стратегії розвитку важливі гуманістичні принципи, зокрема, принцип глобального партнерства, що означає залучення країн, що розвиваються, як рівноправних партнерів, національні інтереси яких враховуються у глобальному розвитку.

Висновки

Таким чином, у другій половині XIX ст. склалися основні напрямки і варіанти ліберальних, анархічних і аристократичної концепцій права і держави. Ліберальні мислителі продовжили обґрунтування цінності індивідуальної свободи, важливості політичних і юридичних гарантій для неї. Вони бачили головну мету держави в розвитку і забезпеченні права, а державну владу — підпорядкованою закону. Марксистська класова теорія держави і права запропонувала програму радикального звільнення трудящих від гніту, безправ’я, нерівності через революцію і диктатуру пролетаріату. Відмирання держави і права в майбутньому намагався теоретично обґрунтувати й інший соціалістичний напрямок — анархізм. їх джерелами, основою в ніцшеанській концепції виступали воля і сила. Теорія насилля, яка пронизує марксистську і ніцшеанську доктрини, знайде багато прихильників у наступному столітті. Все XX століття піде на їх випробування в політико-правовій практиці. Сформований плюралізм вчень про право і державу, розмаїття їх теоретико-методологічних основ також буде виражений ще більш яскраво в наступному столітті.

Список використаної літератури

1. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV-ХVІІІ ст. – Т. 1. Структура повсякденності: можливе і неможливе. – К. : Вид-во «Основи», 1995. – 543 с.
2. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV-ХVІІІ ст. – Т. 2. Ігри обміну. – К. : Вид-во «Основи», 1997. – 585 с.
3. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV-ХVІІІ ст. – Т. 3. Час світу. – К. : Вид-во «Основи», 1998. – 631 с.
4. Виклик глобалізації // Збірка наукових праць. – К. : Вид-во «Стилос», 2001. – 206 с.
5. Герст П., Томпсон Г. Сумніви в глобалізації. Міжнародна економіка і можливості керування : пер. з англ. – К. : К.І.С., 2002. – 306 с.
6. Сорос Дж. Джордж Сорос про глобалізацію : пер. з англ. А. Фролкін. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. – 173 с.
7. Удовик С.Л. Глобализация: семиотические подходы. – М. : Изд-во «Рефл-бук». – К. : Изд-во «Ваклер», 2002. – 480 с.
8. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє: до ефективніших суспільств. Доповідь Римському клубові : пер. з англ. Л.Л. Лещенко. – К. : Вид-во «Основи», 1993. – 238 с.
9. Поппер К.Р. Открытое общество и его враги. – Т.1: Чары Платона; – Т.2: Время лжепророков: Гегель, Маркс и другие оракулы : пер. с англ. – К. : Изд-во «Ника-Центр», 2005. – 800 с. – (Серия «СДВИГ ПАРАДИГМЫ»; Вып. 3).
10. Даймонд Л., Платтнер М.Ф. (ред.) Глобальне відродження демократії : пер. з англ. Наук. ред., передмова, коментарі та покажчик імен Є. Винаградова. – Львів : Вид-во «Ахілл», 2004. – 464 с.
11. Мартен Д. Метаморфози світу: Соціологія глобалізації / Домінік Мартен, Жан-Люк Мейжер, Філіп П’єр : пер. з фр. Є. Марічева. – К. : Вид. дім «КМ Академія», 2005. – 302 с.
12. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура / Роберт Мер тон. – М. : Изд-во АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – 873, [7] с.
13. Визначення і вимірювання демократії / за ред. Д. Бітема : пер. з англ. Ганна Хомочко. – Львів : Вид-во «Літопис», 2005. – 318 с.
14. Стіґліц Дж. Глобалізація та її тягар : пер. з англ. – К. : Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 252 с.
15. Бабій Л.В., Бондаренко Н.М., Кудирко Л.П. Економічний глобалізм: розвиток та зростання : монографія. – К. : Вид-во «Таксон», 2005. – 320 с.
16. Осборн Р. Цивилизация. Новая история Западного мира / Роджер Осборн : пер. с англ. М. Колопотина. – М. : Изд-во АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2008. – 764, [4] с.
17. Гелд Д., МакГрю Е., Голдблатт Д., Перратон Дж. Глобальні трансформації. Політика, економіка, культура : пер. з англ. / переднє слово Ю. Павленка. – К. : Вид-во «Фенікс», 2003. – 584 с.
18. Глобальный дискурс: анализ процессов глобализации в свете различных методологий / под ред. Л.В. Савина // Сборник статей. – Сумы : ИТД «Университетская книга», 2003. – 142 с.
19. Філіпенко А.С. Глобальні форми економічного розвитку: історія і сучасність. – К. : Вид-во «Знання», 2007. – 670 с.
20. Хардт М., Негри А. Империя : пер. с англ. / под ред. Г.В. Каменской, М.С. Фетисова. – М. : Изд-во «Праксис», 2004. – 440 с.