Вступ

Різнобічність внеску Аристотеля в риторичну частину сучасної аргументології дотепер заважає оцінити, що йде ще від римських ораторів традиція, відповідно до якої риторика є винятково мистецтвом говорити красиво. В аристотелівській риторичній спадщині проблеми красномовства, дійсно, займали важливе місце. Разом з тим набагато більше значимої в ньому була тема переконання й аргументації. Для самого Аристотеля риторика в першу чергу була універсальною наукою про переконання, а в другу або навіть, може бути, у третю чергу, мистецтвом говорити красиво. Аристотель чітко розрізняв два види переконання — вербальне, пов’язане з використанням розуму, і невербальне, базоване на фізичному насильстві. Факторами вербального переконання були етос, патос і логос риторичного процесу. Різновидами невербального переконання для Аристотеля були підкупи, катування й т.п. Порівнюючи між собою вербальне й невербальне переконання, Аристотель явно віддавало свої симпатії першому, а саме пистис, мистецтву аргументації.

«Риторика» певною мірою стоїть особняком як серед творів самого Аристотеля, так і серед інших античних творів по риториці. Насамперед, аристотелівський трактат був створений раніше, ніж розроблена система риторичний категорій сформувалася остаточно. Попередниками Аристотеля можна назвати тільки школу Ісократа, один із представник якої, Теодект, пізніше виявився в Академії Платона. Теодекту належить особливий твір по риториці, що була обробленим їм конспектом лекцій молодого Аристотеля. Це незбережений твір, поряд з відомим понині трактатом ритора Анаксимена, мабуть, містило багато коштовних практичних рад і вказівок, але було досить слабко по частині теорії.

1. Риторична діяльність Арістотеля

Аристотель заснував власну школу у гаю Аполона Лікейського, яка стала називатися Лікей (пізніше ліцей). Заняття Арістотель проводив зі слухачами, прогулюючись у затінку дерев, тому його учнів називали перипатетиками. Вони залишать помітний слід в античній філософії. Зокрема, їхні думки аналізуватиме найзначніший римський оратор і ритор, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон у «Тускуланських бесідах».

Риторична діяльність Арістотеля (384—322 рр. до н. е.) відрізнялася від риторики його попередників, зокрема і Платона, тим, що він вивів загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості. Врахувавши досягнення попередників, Арістотель запропонував систему вимог до поетичного твору, до ораторської (античної) прози.

Риторичне вчення Арістотеля викладене у двох трактатах: «Риторика», або «Про мистецтво риторики», що складається з трьох книг, і «Поетика». Арістотель вважав, що коріння насолоди, яку одержуємо від оратора, не в чуттєвому задоволенні від словесної гри оратора, а в пізнавальних та інтелектуальних потребах. Те, що говоримо, має бути розрахованим на слухача і сказано правильно і до того ж несподівано. Оцінюючи риторику з погляду логіка, Арістотель вважав головним у риториці пошук доказів, способів переконань. Для цього необхідно навчитися складати переконливі умовиводи — ентимеми, або риторичні силогізми. Вирішальними у цьому ланцюжку пошуків є діалектика (рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності [2, c. 17].

Арістотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники:

• предмет риторики;
• позу оратора;
• очікування емоції;
• стиль промови.

У першій книзі «Риторики» розглядається предмет риторичної науки у системі інших наук, називаються три види (роди) промов: дорадчі, або політичні; епідейктичні, або урочисті; судові.

Дорадчі промови радять щось прийняти або відхилити, судові — звинуватити або виправдати, епідейктичні — хвалять або гудять. У всіх своя мета: у політичних (дорадчих) промовах — користь або шкода: вони спонукають до кращого або закликають до гіршого. В урочистому красномовстві може бути прекрасне Й ганебне, у судовому — справедливе і несправедливе.

Цікавим є спостереження Арістотеля над темпоральними ознаками промов: дорадчі промови кличуть у майбутнє, судові повертають позовників у минуле, епідейктичні промови завжди звучать у теперішньому часі.

Досвід дорадчих ораторів античності є корисним і для сучасних політичних оглядачів (коло проблем, прийомів тощо).

Чимало порад Арістотеля збагатили техніку риторики новими прийомами: ампліфікація як накопичення за рахунок розширення сказаного, синонімічних повторів; доповнення означень антитезами; перебільшення як особливість епідейктичних промов, щоб надати діянням величі і краси; ентимеми причини, доказу, наведення; топоси як особливі посилання до кожного питання (спільні місця).

Особливого значення Арістотель надавав предметові, початку промови, тому, що в поетичному творі, за його словами, називається прологом, а в грі на флейті — прелюдією. Вони ніби прокладають шлях усій промові [3, c. 21-22].

Арістотель був учнем Платона, чимало його думок про риторику він розвинув та узагальнив, але розходився з Платоном в одному дуже суттєвому питанні — про відношення словесного мистецтва до знання, до пізнання. Платон вважав, що «всі хороші епічні поети складають свої прекрасні поеми не завдяки техне, а лише в стані натхнення й одержимості; так само і хороші мелічні поети… в отупінні творять свої прекрасні піснеспіви; ними оволодівають гармонія і ритм, і вони стають вакхантами і одержимими…», а отже, джерело мистецтва ірраціональне, і відокремлював мистецтво від практичного пізнання світу. Арістотель же цінував у мистецтві не прекрасні незрозумілі чари, а інтелектуальне задоволення, насолоду ясності, пізнання і подивування, що йде від знання.

Майстерність риторики Арістотель вбачав у трьох видах засобів переконання: а) логічні докази; б) моральні докази (довіра до оратора); в) емоційні впливи. їх він розглядає у другій книзі «Риторики», пояснюючи виникнення гніву і милосердя, страху і ненависті, сорому й заздрості та вказуючи, яким способом ці почуття можна збудити у слухачів: ми тоді співчуваємо людям, якщо з ними трапляється щось таке, чого ми для себе боїмося.

Арістотель сприймав риторичні прикраси тільки в єдності зі змістовим наповненням: «Той стиль і ті ентимеми бувають вишуканими, які швидко повідомляють нам знання». До таких ентимем (силогем) Арістотель відносив насамперед метафори, вважаючи, що вони потребують гнучкості розуму, містять у собі загадку і при найменших зусиллях з боку оратора та слухачів повідомляють максимум нових знань.

Арістотель цінував пізнавальний і педагогічний характер риторики. Для нього кращим навчанням були не дидактика і повчання, а стимулювання роботи розуму, яке могла надавати йому риторика і цим викликала приємні почуття. Арістотель любив ті тропи і фігури, які могли напружувати думку, які треба було розгадувати, і такими вважав порівняння, дотепи. Вони дають миттєве, несподіване осяяння: «І порівняння — (свого роду) метафора… Порівняння корисне і в прозі, але рівно, тому що воно поетичне». «Дотепність більшою мірою також досягається через метафору і завдяки обману».

Обережно ставився Арістотель до іронії та гіперболи, бо їх можна використовувати лише в окремих конкретних випадках. Цікавими є думки Арістотеля про ритм ораторської-прози. Якщо ритм буде метричним, то не переконуватиме і відволікатиме від суті проголошуваного. Якщо ж не буде ритму, то не буде й відчуття межі, а все, що не має меж, є неприємним і незрозумілим.

Арістотель висловив свою думку і про таку «горгієвську» фігуру, як період, спочатку називаючи його складом («слогом»): «…склад може бути нанизувальним і неперервним завдяки сполучникам, якими є зачини дифірамбів, або сплетеним і схожим на строфи і антистрофи давніх поетів. Нанизувальний склад — старовинний […]. Я називаю його «нанизувальним», тому що він сам у собі не має ніякого кінця, поки не закінчиться предмет викладу. Він неприємний через відсутність межі, адже всім хочеться бачити кінець […]. Таким є склад нанизувальний, а склад сплетений складається з періодів. Періодом я називаю уривок, що має в собі самому свої початок і кінець і добре видиму протяжність […]. Треба також, щоб думка завершувалася з періодом, а не розрубувалася». З періодом пов’язані і думки про фігуру колон як частину синтаксичного періоду: «Період або з колон, або простий. Той, що складається з колон, є висловленням завершеним, розчленованим, але розголошуваним на одному диханні, не будучи розчленованим, але цілим. Колон — один із двох його членів. Простим же я називаю період, що складається з одного колона. Ні колонам, ні періодам не можна бути ні куцими, ні розтягненими. Адже короткість часто змушує слухача спотикатися: справді, коли той ще тягнеться вперед, тією мірою, межа якої в ньому самому, але буває насильно зупинений, він неминуче спотикається через перепону. Довготи ж примушують його відставати…» [6, c. 23-24].

Щодо загальної характеристики стилю, то Арістотель називав дві протилежні ознаки: ясність як основну ознаку гарного стилю в єдності з граматичною правильністю та холодність як неприродну, надуману, переобтяжену велеречивість. «…Достоїнство складу — бути ясним; доказ тому — якщо мова не доводить до ясності, вона не робить своєї справи».

«Холодність» стилю виникає з кількох причин: через складні слова, слова-прикладки, довгі, часті і несучасні епітети, тому що вони створюють неприродність стилю. Про «холодність» творів одного автора (Алкідаманта) Арістотель писав: «Він користується епітетами не як приправою, а як їжею, настільки вони в нього часті, перебільшені, впадають в око. Ті, хто недоречно вводять у мову поетичні звороти, роблять стиль смішним, холодним і неясним через багатослів’я …і метафори бувають недоречними: одні через те, що смішні.., інші через урочистість і трагізм; вони бувають неясні, якщо запозичені від далеких предметів». Увага до ясності викладу, виразності слова, що здатні викликати у слухачів інтелектуальну насолоду, були основою Арістотелевого розуміння гарного стилю.

Риторика пізніших часів, як і стилістика, не могла заперечити основних положень риторичного вчення Арістотеля [6, c. 15].

2. «Риторика» Аристотеля як вершина давньогрецького красномовства

Особливе місце в теорії риторики Арістотеля належить моральності, зокрема в епідейктичному красномовстві: «Всі оратори, як ті, що проголошують хвалу чи хулу, так і ті, що вмовляють або відмовляють, а також ті, що звинувачують чи виправдовують, не тільки намагаються довести що-небудь, а й стараються показати велич і нікчемність добра чи зла, прекрасного чи ганебного, справедливого чи несправедливого».

На думку Арістотеля, в епідейктичній промові похвала за певні діяння спонукає діяча до нових, ще більших і кращих, благородних діянь, і ця похвала є ніби порадою іншим брати приклад з похваленого. В цьому великий педагогічний сенс риторики Арістотеля: «Похвала і порада схожі своїм видом, тому що те, що при наданні поради може служити повчанням, те саме робиться похвалою… так що, коли ти хочеш звалити щось, подивись, що би міг порадити… Якщо ти не знаходиш, що сказати про людину саму по собі, порівняй її з іншими, як це робив Ісократ… Слід порівнювати з людьми знаменитими, тому що, якщо вона виявиться кращою від людей, достойних поваги, її достоїнства від цього виграють. Справедливе перебільшення вживається при похвалах, тому що похвала має справу з поняттями вищості, а вищість належить до числа речей прекрасних» [1, c. 23].

«Родзинкою» Арістотелевої теорії риторики, як того й треба було сподіватися від «найуніверсальнішого розуму античності» (Ф. Енгельс), була орієнтація на інтелектуальну насолоду, яку оратор має викликати у слухачів. Саме цим пояснюються численні роздуми та поради, які висловив Арістотель щодо пошуку способів переконань і доказів, композиції промов (диспозиції) та стилю мовного вираження і проголошення промов (елокуції). Основним критерієм істини і блага є об’єктивно існуюча і пізнавана реальність: «Загальним законом я називаю закон природний. Є щось справедливе і несправедливе в природі, спільне для всіх, визнаване таким усіма народами, навіть якщо між ними немає ніякого зв’язку і ніякого погодження стосовно цього».

Виділяючи такий важливий у судових промовах прийом переконань, як показання свідків, Арістотель поділяє їх на нові і давні свідчення. До нових належать свідчення звичайних судових свідків. Під давніми розуміються «вироки поетів та інших славних мужів, вироки, що є загальновідомими». Як «давні» свідки залучаються до суду приказки, прислів’я, народні легенди, тобто весь морально-етичний досвід суспільства, як сказали б нині, культурний дискурс нації.

В аристотелівських творах знайшли відбиття всі найважливіші принципи, на яких ґрунтується доказовість, емоційно-психологічна й стилістична адекватність публічної мови. Можна з повною впевненістю сказати, що «Риторика» Аристотеля являє собою найбільш глибоке й систематичне дослідження найважливіших проблем ораторського мистецтва, особливо тих, які пов’язані з аргументацією.

Саме на цій з в античному світі сформувалася аристотелівська традиція, що, на відміну від платоновської, переносить центр ваги з діалогу на публічну мову, будь той виступ на форумі, народних зборах, у судовому засіданні й т.п.. У зв’язку із цим значно розширилися й збагатилися прийоми й методи аргументації, а разом з ними й можливості самої риторики. Можна тому сказати, що Аристотель заклав фундамент риторичної системи, що одержала назву класичної, і яка протягом понад два із половиною тисячоріч приймався як зразок для навчання мистецтву публічної мови. Більше того, ідеї Аристотеля послужили основою для виникнення одного із сучасних напрямків у теорії аргументації, що його родоначальник бельгійський філософ Х. Перельман назвав «Новою риторикою». Це свідчить про те, що аристотелівська риторика орієнтувалася насамперед на логічні принципи переконання, що надавало їй міцні, надійні підстави й забезпечувало стрункість і послідовність у процесі аргументації [3, c. 26-27].

Аристотель значно розширив область риторики, порівняно з повсякденним у той час поглядом на неї. Тому що дарунок мови, на його думку, має характер загальності й знаходить застосування при найрізноманітніших випадках і тому що дія при подаванні ради, при всякого роду роз’ясненнях і переконаннях, що приводять для однієї особи або для цілих зборів (з якими має справа оратор), власне кажучи однаково, те риторика так само мало, як і діалектика, має справу з якою-небудь однією певною областю: вона обіймає всі сфери людського життя. Риторикою, користуються всі на кожному кроці; вона однаково необхідна як у справах, що стосуються життєвих потреб окремої людини, так і в справах державної важливості: раз людина починає схиляти до чого-небудь іншої людини або відговорювати його від чого-небудь, вона необхідно вдається до допомоги риторики, свідомо або несвідомо. Розуміючи риторику таким чином, Аристотель визначає її як здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета. Звідси ясна й ціль, що переслідував Аристотель у своєму трактаті: він хотів, на підставі спостереження, дати загальні форми ораторського мистецтва, указати, чим повинен керуватися оратор або взагалі всякий, бажаючий переконати кого-небудь у чому-небудь. Згідно із цим, він розділив свій трактат на три частини: перша з них присвячена аналізу тих принципів, на основами яких оратор (тобто всякий мовець про що-небудь) може спонукати до чого-небудь своїх слухачів або відхиляти їх від чого-небудь, може хвалити або гудити що-небудь. Друга частина говорить про ті особисті властивості й особливості оратора, за допомогою яких він може викликати довіру у своєму слухачеві й у такий спосіб вірніше досягти своєї мети, тобто вмовити або відговорити їх. Третя частина стосується спеціальної, технічної, так сказати, сторони риторики: Аристотель говорить тут про ті способи вираження, якими повинне користуватися в мові, і про побудову мови [5, c. 17-18].

Висновки

Великою культурною й науковою подією була поява «Риторики» Аристотеля (384-322 р. до н.е. ), що значно розвинув навчання Платона про ораторське мистецтво. Аристотель критикував платонівську теорію безтілесних форм («ідей»), але повністю перебороти платонівський ідеалізм не зміг, хоча, за словами В.І.Леніна, «Аристотель впритул підходить до матеріалізму».

Риторику Аристотель ставить у загальну систему свого навчання, виділяючи в ній теоретичну частину — вчення про буття, практичну частину — вчення про людську діяльність і поетичну частину — вчення про творчість.

За Аристотелем, існує матерія, або пасивна можливість становлення; форма (сутність, суть буття); початок руху; ціль. Відбувається постійний перехід від «матерії» до «форми» і назад, що пов’язане з активністю форми. Існує щось загальне, що осягається через почуттєво сприймане одиничне. Умова пізнання загального — індуктивне узагальнення, що неможливо без почуттєвого сприйняття Звідси останній етап у перевірці думки — досвід, що пов’язаний з умовиводами, з наявністю фактів і їхнім аналізом. Таким чином, для збагнення істини необхідно з’єднувати індукцію й дедукцію на основі фактичного аналізу.

Список використаної літератури

1. Вандишев В. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник/ Валентин Вандишев,. — К.: Кондор, 2003 , 2006. — 262 с.
2. Зарецкая Е. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации/ Елена Hаумовна Зарецкая,; Елена Зарецкая. — М.: Дело, 1998. — 475 с.
3. Мацько Л. Риторика: Навч. посіб./ Любов Мацько, Оксана Мацько,. — К.: Вища шк., 2003. — 310 с.
4. Риторика: Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Валеріан Молдован, Марія Чикарькова,; Шеф-редактор В. С. Ковальський; М-во освіти і науки України, Чернівецький торговельно-економічний ін-т. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 415 с.
5. Сагач Г. Риторика: Навч. посібник для середн. і вищих навч. закладів/ Галина Сагач,; КНУ ім. Т.Г. Шевченка. — К.: Ін Юре, 2000. — 565 с.
6. Чибісова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталя Чибісова, Ольга Тарасова,; М-во освіти і науки України, Народна українська академія. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 227 с.