Вступ

Еволюція – це різнонаправлений, хаотичний, неконтрольований і некерований природний процес, який нагадує снігову лавину. Одна з найскладніших проблем і нерозгаданих таємниць, над якою працюють учені упродовж багатьох десятиліть, як виникла наша планета, у який спосіб і чому на ній зародилося життя. Переконливо можна стверджувати тільки те, що життя на Землі з’явилося пізніше, ніж виникла сама планета. На сьогодні більшість учених припускає, що вік Землі становить близько 6 млрд. років. Але життя на ній виникло 3,6 млрд. років тому і протягом мільйонів років розвивалося від найпростіших живих організмів, що зародилися у воді, до складних. І тільки згодом на планеті з’явилася людина.

Походження людини є такою ж таємницею, як і виникнення життя на Землі. Серед учених щодо цієї проблеми постійно точаться суперечки, виникає багато різних припущень, здогадок і теорій.

Раніше, зовсім цілком недавно, вважалося, що від певної групи мавп виокремились Австралопітеки (Australopithecus) – наші найдревніші предки. їхніми нащадками стали Люди умілі, далі з’явились Люди прямоходячі, а відтак Неандертальці, які породили Кроманьйонців.

 1. Давні предки людини

Більшість учених дотримуються думки, що людина походить від деревної мавпи – дріопітека. Дріопітек з’явився близько 18 млн. років тому в Африці й поступово розселився по інших континентах. Він рухався на чотирьох кінцівках. Його дії, як і дії багатьох інших тварин, зумовлювалися потребами пристосовуватися до природи, яка постійно змінювалася. Але, на відміну, скажімо, від терміта, який будує лише термітник і за жодних умов не збудує пташине гніздо, праця дріопітека була творчою. Щоб досягти бажаного, він міг використати різні способи та предмети, щоразу досягаючи різного результату.

Крім дріопітека, серед пращурів людини вчені називають південну мавпу – австралопітека, який з’явився понад 4 млн. років тому. На відміну від дріопітека, він інколи пересувався на двох кінцівках, тобто ходив випроставшись. Безмежними просторами Африки, яку вважають колискою людства, австралопітеки пересувалися невеликими групами, збираючи рослини й поїдаючи м’ясо впольованих хижаками тварин. Інколи австралопітеки намагалися полювати. Вони не були ні сильнішими, ні прудкішими за своїх жертв або ворогів, та під час полювання чи для захисту застосовували камені, палиці тощо. Це сприяло розвиткові рук, які ставали вправнішими, а також мозку й мислення.

Коли було зроблено перші знахідки, а трапилось це майже століття тому, у 1924 році, у пустелі Калахарі, Південна Африка, здавалось, що відшукано найдавнішого предка сучасних людей. Згодом знахідки накопичувались – їх кількість перевалила за 400 особин – з Центральної і Східної Африки, Південної Азії і Близького Сходу. І як виявилось, далеко не всі вони належать до одного виду – Австралопітека африканського (Australopithecus africanus Dart, 1925). І врешті-решт антропологи налічили аж 8 різних видів, причому три з них взагалі віднесли до іншого роду. Отож, найдревнішим виявися Австралопітек анаменський (Australopithecus anamensis), який жив 4,4-3,6 млн. років тому. Від нього бере свій початок знаменитий Австралопітек африканський (3-2 млн років тому), майже одночасно з ним, з’являються Австралопітек афарійський (Australopithecus afarensisJohanson et White, 1978) – 3,9-2,9 млн. років тому; Австралопітек багрельґазалі (Australopithecus bahrelghazali Brunet et cet., 1995), що жив близько 3,6 млн. років тому; Австралопітек ґарі (Australopithecus garhi Asfaw et cet., 1997) – 3-2 млн. років тому. І жили вони разом, проте навряд чи мирно та дружно, аж раптом трапляється щось дуже цікаве – від австралопітеків, близько 2,7 млн. років тому, відокремлюються Парантропи (Paranthropus Broom, 1938), які здійснюють своєрідний еволюційний реґрес, переходячи до вегетаріанства – це поклало початок їх кінцю – глуха гілка яка не дала потомків. Вона включала таких представників як Парантроп робуст (Paranthropus robustus Broom, 1938), Парантроп бойсеї (Paranthropus boisei (Mary Leakey, 1959) та Парантроп ефіопський (Paranthropus aethiopicus (Olson, 1985). А близькі до Австралопітеків мавпи населяли також і Азію [5, с. 34].

2. Походження та життя австралопітеків

Назва «австралопітек» походить зовсім не від «Австралії», як це може здатися на перший погляд, а від латинського слова australis — «південний». В 1924 р. Раймонд Дарт, професор анатомії в Йоганнесбурзі (Південна Африка), знайшов поблизу від Таунга невеликий череп  — добре збережену лицьову частину з верхньою й нижньою щелепами й зубами й праву половину черепної коробки. Спочатку Дарт вирішив, що це череп дитинчати людиноподібної мавпи (судячи зі стану зубів — років шести), але потім помітив, що на черепі є й «людські» ознаки. Наприклад, великий потиличний отвір (через який головний мозок з’єднується зі спинним, тобто череп — із хребтом) розташований так, що ця істота повинна було мати більш-менш пряме положення тіла. Дарт зробив висновок, що череп належав дитинчаті викопного предка людини, і назвав цю істоту африканським австралопітеком (Australopithecus africanus), що переводиться як «південна африканська мавпа». «Бебі з Таунга» таке вона одержала «неофіційну» ласкаву назву [4, с. 45].

Сьогодні вченим відомі кісткові залишки близько 500 особин цього виду — австралопітекових, і всі вони походять з Африки. За межами Африки знахідок костей, які точно б відносилися до австралопітеків, невідомо, хоча час від часу з’являються повідомлення про виявлення таких у Східній Азії. Однак ці матеріали являють собою лише невеликі фрагменти окремих костей, тому про їх нічого не можна сказати напевно.

В 1974 р. наука одержала справжній подарунок від африканської землі. До цього часу вчені вже розташовували більш-менш повними кістяками неандертальців і кроманьйонців, що жили сотні й десятки тисяч років тому, але про те, щоб знайти хоч скільки-небудь повний кістяк істоти, якій мільйони років, ніхто навіть не насмілювався мріяти. У руки вчених попадали в найкращому разі окремої кістки черепа або невеликі напівзруйновані фрагменти інших костей, що приблизно належали австралопітекам. Для того щоб хоч якось уявити собі зовнішній вигляд цих істот, потрібно було мати воістину безмежну фантазію (уже що не має ніякого відношення до науки).

«Щасливий квиток» витяг антрополог Дональд Джохансон. Провадячи розкопки в селі Хадар (Ефіопія), він і його співробітник Том Грій виявили один раз кості черепа, фрагмент плечової кістки й цілу стегнову кістку, що належали «явно не мавпі». Уже цих костей вистачило б для сенсації, але в той же день члени експедиції витягли з піску ще більше 50 фрагментів кістяка, у тому числі нижню щелепу, хребці, ребра, хрестець, ліву половину таза, кістки правої гомілки й обох рук! Експедиція раділа; у таборі в ту ніч ніхто не спав, всі тільки й говорили про знаменну подію. Включили магнітофонну плівку із записом групи «Бітлз», і зазвучала пісня за назвою «Люсі в небесах з алмазами» . Так і назвали «сенсацію» — Люсі, тим більше що це й справді була особина жіночої статі приблизно 20 років [4, с. 46].

Зріст її був близько 110 см, вага — приблизно 30 кг, тобто по розмірах вона відповідала «людському » малюку 5-6 років. Обсяг її мозку теж був невеликий. Те, що вона пересувалася на двох ногах, не викликає сумніву, але й по деревах вона напевно лазила добре. Жила Люсі щонайменше 3 мільйони років тому.

Напевно, ніхто не вніс такий великий внесок у вивчення древніх мешканців Африканського континенту, як знаменита родина Ліки — подружжя Луїс і Мері, що почали свої дослідження в 1935 році, і їхній син Ричард. Ці люди зробили цілий каскад чудових відкриттів у різних областях Африки, але одне з них зовсім особливе: це не кісткові залишки, а сліди викопної людини.

В Африці, у Танзанії, є озеро Вікторія, до південно-сходу від якого 3,5 мільйонів років тому було багато діючих вулканів. Вони діяли так активно, що вся навколишня місцевість на багато десятків кілометрів опинилася засипаною попелом, і в тому числі — район нинішньої рівнини (або плато) Летолі. Люди із плем’я масаї розповіли Луїсові й Мері Ліки, що в цьому місці «багато старих костей». Чоловіки відправилися туди, але нічого особливого, крім дуже погано збережених костей древніх тварин, не знайшли.

Згодом Лики кілька разів верталися на Летолі, і це плато все-таки подарувало дослідникам чимало нових знахідок. А в 1976 р. Мері Лики і її колеги зробили безпрецедентне в історії палеоантропології відкриття: на одній зі стоянок у шарах скам’янілого вулканічного попелу вони знайшли цілий ланцюжок (довжиною 23 метра!) слідів двох людиноподібних істот. Власне, чому «людиноподібних»? Ці сліди практично не відрізнялися від відбитків стоп сучасної людини: добре виражена п’ята, великі пальці притиснуті до іншим, співвідношення поздовжніх і поперечних розмірів — теж як у людини. І було цим слідам 3,8 мільйонів років [4, с. 47].

Як могли вони зберегтися? Геологи пояснюють це в такий спосіб. Сліди, імовірно, залишилися на вологому ґрунті, а потім у результаті вивержень вулканів неодноразово засипалися попелом і як би «законсервувалися» [4, с. 47].

Австралопітеки були першими істотами, про яких ми знаємо, що вони пересувалися на двох ногах. Правда, зважаючи на все, їхня хода була ще таки нетвердою, що як би підстрибує, ноги при ходьбі були зігнуті в колінних і тазостегнових суглобах. Крім того, австралопітеки хоча й уміли відносно прямо ходити, але, мабуть, чималу частку часу проводили й на деревах. У всякому разі, кістяк їх мав ряд особливостей, характерних для деревного способу життя. Австралопітеки жили на межі тропічного лісу й савани, — і новий спосіб пересування – „на своїх двох”), зрозуміло, годився тільки для відкритих просторів.

Чим же харчувалися наші предки в савані, де тропічні плоди, як відомо, не ростуть? Напевно, вони знаходили там які-небудь їстівні корінці, усяких комах і тому подібний дріб’язок, але навряд чи їм вистачило б цього для життя й, тим більше,для вдосконалювання (якщо вважати, що вони поступово «олюднювалися»). Однак поруч із костями австралопітеків часто знаходять велику кількість роздроблених черепів павіанів, рогів і розколотих трубчастих костей травоїдних тварин — видимо, наші далекі предки, щоб добути живильний кістковий мозок, пристосувалися розколювати черепи й кістки за допомогою гострих каменів, ціпків і інших підручних засобів. Малоймовірно, що вони зі своїми ціпками були здатні самостійно вбити хоч скільки-небудь велику тварину, але в савані, на щастя, вистачало хижаків, за якими можна було «доїсти» обід. Причому, можливо, вони — хижаки й австралопітеки — один одному не дуже й заважали: адже більшість хижих звірів, що населяють савану, полюють уночі, а вдень мирно відпочивають, у той час як австралопітеки завдяки іншому устрою очей були більше пристосовані до денного способу життя [4, с. 48].

Учені не сумніваються, що м’ясна їжа мала величезне значення для розвитку мозку. По-перше, вона багата білком, що зовсім необхідний організму для росту й розвитку; по-друге — добути м’ясну їжу набагато сутужніше, ніж зірвати з дерева плід, — для цього потрібно хоч трохи «поворухнути мозками» [4, с. 48].

В австралопітеків дійсно, у порівнянні з їхніми попередниками, трохи збільшився обсяг мозку: він становив близько 400-500 см3  Приблизно такий же обсяг мозку й у шимпанзе, але по розмірах тіла австралопітеки були трохи менше шимпанзе, так що відносний обсяг мозку (у порівнянні із загальними розмірами тіла) у них, виходить, був більше. Самим же «мізкуватим» є знайдений у Штеркфонтейні (Південна Африка) індивід, що жив близько 2,6-2,8 мільйонів років тому.

Втім, зустрічалися серед австралопітекових і досить великі створення, і навіть, можна сказати, гігантські. Наприклад, австралопітек робуст (Australopithecus robustus). Череп його був знайдений у Кенії й виглядав дуже вражаюче: від потилиці до чола йшло величезний «гребінь», до якого, очевидно, кріпилися потужні м’язи. Ні в кого з викопних мавп, «мавполюдей» і людей нічого подібного не було, так що робуст явно не має відносини до «головної магістралі» еволюції людини [4, с. 49].

Сьогодні антропологи виділяють кілька видів австралопітекових, серед яких є грацильні (дрібні) і масивні. Від якого конкретно виду веде свій початок рід Homo «власне людина») — на даний момент точно не відомо. Ще недавно місце такого «прабатька» займав австралопітек афроканус, але після детального дослідження кістяка (наприклад, його руки виявилися довші за ноги) він був визнаний більш близьким до своїх предків-мавп, ніж до роду Homo. Однак по ряду інших ознак, у тому числі по будові зубної системи, він стоїть набагато ближче до Homo, ніж до інших австралопітекових. Так що остаточно відповістити на запитання: хто з австралопітекових є нашим предком — поки не представляється можливим.

Мало того: учені ще навіть не домовилися остаточно про те, чи можна вважати австралопітеків гомінідами, тобто чи стояли вони взагалі на порозі «людства». Дійсно, це питання ніяк не можна вирішити, опираючись тільки на вивчення кістяків, тому що людина найбільше відрізняється від мавп навіть не стільки зовнішнім виглядом, скільки своїми «уміннями». Тому найважливіше значення мають знахідки знарядь праці, виявлені в тих самих шарах з костями найдавніших жителів Землі.

3. Перші «умілі люди», або Homo habilis

Homo habilis (хомо хабіліс) у перекладі з латинського означає «людина уміла» [2, с. 58]. Таку назву він одержав тому, що саме з ним зв’язують перші з відомих нам кам’яних знарядь праці.

В 1959 р. Луїс і Мері Лики вели розкопки в Олдувайській ущелині в Танзанії. У шарі № 1 цієї ущелини вони виявили череп масивного австралопітека, якого назвали зинджантропом. Вік його визначили в 1,75 мільйонів років. У тім же шарі містилися примітивні кам’яні знаряддя — власне, просто камені, але зі слідами обробки, помітними тільки досвідченому оку. Проте зинджантроп, судячи з його кісткових залишків, не справляв враження істоти, здатної виготовити навіть такі прості інструменти.

В 1960 р. розкопки були продовжені, і в результаті виявилися кості дуже дивної, не відомої науці того часу істоти. Вони містилися в тім же геологічному шарі, що й кістки зинджантропа, але залягали на 60 см нижче, тому «нова» істота одержала назву презинджантроп. Як з’ясувалося, презинджантроп володів рядом прогресивних рис у порівнянні із зинджантропом, хоча й жив у трохи більш ранній час (але може бути, і одночасно). І тоді стало ясно, що це саме він придумав, як оббивати гальку, щоб вийшло щось, що заслуговує назви «знаряддя» [2, с. 61].

Однак до пітекантропів — наступної стадії походження людини — презинджантроп все-таки «не дотягав», тому вченим довелося виділити його в особливий вид — Homo habilis. Вік його спочатку визначили в 1 850 000 років.

Трохи пізніше важливі відкриття були зроблені сином Луїса й Мері Ліки — Ричардом, що пішов по стопах батьків і теж присвятив своє життя антропології. Експедиція, що працювала під його початком на півночі Кенії в районі озера Рудольф, серед численних залишків австралопітекових виявила фрагмент нижньої щелепи гомініда. Вік його значно перевершував вік знахідок з Олдувайської ущелини й складав більше 2 мільйонів років. Незабаром все в тій же Кенії, у містечку Кообв-Фора, були виявлені знаряддя, що датуються приблизно 2,5 мільйонами років і, мабуть, що належали першим «умілим людям», що підтвердило їхню велику стародавність [2, с. 62].

Що ж це за «ряд прогресивних рис», якими володів Homo habilis у порівнянні з іншими австралопітековими?

Насамперед, трохи змінився череп: нижня щелепа стала менш масивною, лицьова частина черепа значно менше виступала вперед. Істотно збільшився й обсяг мозку: приблизно 650 см3 (проти 500 см3 у австралопітекових). У всьому іншому кістяк Homo habilis’a мало чим відрізнявся від кістяка австралопітекових, і найважливішою особливістю Homo habilis’a є, звичайно, те, що ці істоти — першими із всіх мешканців планети Земля — стали свідомо виготовляти знаряддя праці із кременя.

На землі немає матеріалу більше розповсюдженого й одночасно більше підходящого для виготовлення примітивних знарядь, чим кремінь. Він добре розколюється в потрібному напрямку, його відкол має гладку, немов поліровану, поверхню, а краї відколу часом виходять такими гострими, що ними без праці можна розрізати шкіру вбитої тварини, обстругати кістку або зробити ще що-небудь корисне. Із кременя можна навіть виготовляти предмети мистецтва: фігурки людей і тварин, але, щоправда, до цього моменту від появи перших знарядь пройшли сотні тисяч років.

Очевидно, що «люди умілі» використовували також і інші підручні матеріали: кістки, дерево й т.п., але знаряддя праці, виготовлені з них, не могли зберігатися в землі занадто довго. Кремінь же практично не псується від часу: він ще до появи людини лежав у землі десятки мільйонів років і буде лежати там ще стільки ж, навіть коли й наша цивілізація зникне з обличчя землі.

Справедливості заради треба сказати, що й тварини для досягнення цілком певних цілей використовують різні пристосування. Так, шимпанзе, якщо потрібно розбити горіх, не просто стукає їм тим що  потрапило до руки, а споруджує з каменів своєрідне ковадло з горизонтальною поверхнею, а іншим каменем, як молотком, розколює шкарлупу. І не тільки в людиноподібних мавп була замічена така розумна діяльність: видри, наприклад, теж використовують камені, щоб розбивати ними раковини молюсків. Але діяльність «людини умілої» принципово відрізнялася від діяльності тварин тим, що вона не просто використовувала камені, що попаслися під руку, а свідомо надавала (або намагалася надавати) їм підходящу, особливу форму [2, с. 64].

Звичайно, наші далекі родичі не відразу навчилися добре обробляти кремінь, та й взагалі вони не були звичні до знарядь, тому спочатку вироби їх на перший погляд мало чим відрізнялися від простих кругляків. І, напевно, побачивши подібне знаряддя, ви нізащо б не подумали, що воно носить сліди діяльності розумної істоти. Ці перші знаряддя одержали назви чоппери й чоппінги. Чоппер — це кремінна галька, робочий край якої оброблений (сколений) тільки з однієї сторони. Чоппінг відрізняється від чоппера а тим, що його робочий край оброблений із двох сторін.

Сьогодні вважається, що хабиліси населяли землю в період від 2,5 до 1,7 мільйонів років тому, після чого на зміну «людині умілій» прийшла «людина пряма» (Homo erectus), або пітекантроп — представник більш досконалих гомінід [5, с. 46].

Епоха, у яку жив Homo habilis, одержала назву олдувайська епоха — по знахідці з Олдувайської ущелини. А весь період часу від появи перших Homo до кінця останнього заледеніння — приблизно до 12 тисяч років тому — називається палеоліт: від грецьких корінь палео- «древній» і літос- «камінь», або кам’яне століття. Така назва була дана по основному матеріалу, з якого люди виготовляли знаряддя, — каменю. У свою чергу, весь палеоліт ділиться на два періоди: від появи перших Homo до людини сучасного виду — нижній палеоліт, а далі — верхній. Верхній палеоліт закінчується тоді, коли люди стали використовувати для виготовлення знарядь метал — спочатку бронзу, а потім залізо. Але й нижній, і верхній періоди палеоліту діляться на більш дрібні відрізки — залежно від того, хто тоді жив і що вмів робити [5, с. 47].

Висновки

Австралопітеки — двоногі наземні примати. З людиною їх споріднює слабкий розвиток щелеп, відсутність великих іклів, хватальна кисть з виступаючим великим пальцем, опорна стопа. Значний об’єм мозкової коробки (400-500 см³), вкорочена лицева частина черепа, будова зубів, вертикальна хода та інші особливості поставили австралопітеків в число можливих безпосередніх предків людини.

Вперше рештки австралопітека були знайдені у 1924 році на півдні Африки в Таунгі (ПАР) і описані у 1925 році Робертом Дартом: скроня маляти, відомого як «Бебі із Таунга», дозволила зробити висновок, що австралопітеки були прямоходячими. Ця знахідка віднесена до виду австралопітеків африканських.

Сьогодні антропологи виділяють кілька видів австралопітекових, серед яких є грацильні (дрібні) і масивні. Від якого конкретно виду веде свій початок рід Homo «власне людина») — на даний момент точно не відомо.

Проміжний вид між Людиною умілою та Людиною прямоходячою є Людина працьовита (Homo ergaster Groves et Mazak, 1975), що жила у Африці 1,9-1,4 млн. років тому. Перехід древніх людиноподібних мавп від дереволазіння до постійного наземного і прямоходячого способу життя – відмінна риса еволюційного шляху Людини (Homo Linnaeus, 1758).

Список використаних джерел

1. Антропологические типы древнего населения на территории СССР /Т. С. Балуева, Е. В. Веселовская, Г. В. Лебединская, А. П. Пестряков; Отв. ред. А. А. Зубов; АН СССР, Ин-т этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. — М.: Наука, 1988. — 207, с.
2. Карпов В. Е. Мифы и реальность. – Кировоград. — 2010 — Т. 2: Эволюция. — 2010. — 448 с.
3. Макарчук С. А. Етнічна історія України. — К.: Знання, 2008. — 471, с.
4. Сегеда С. П. Антропологія. — К.: Либідь, 2001. — 335 с.
5. Сегеда С. П. Основи антропології. — К.: Либідь, 1995. — 205 с.
6. Хрисанфова Е. Н. Антропология. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 318, с.