Вступ

Державно-правові вчення Західної Європи у середні віки розвивалися під впливом християнства і римо-католицької церкви. Середньовічна християнська релігія була стрижнем світогляду феодального суспільства. Упродовж усього середньовіччя існувало жорстке протистояння між римо-католицькою церквою і світськими феодалами за панівну роль у суспільстві. Однак, незважаючи на релігійно-богословський характер державно-правових учень, відбувалися їх поступова раціоналізація і десакралізація.

Середньовічні мислителі забезпечили спадкоємність ідей античної суспільно-політичної і державно-правової думки. У той період зародилася ранньокласична європейська державно-правова думка, сформувалися основи мусульманського права й ісламської концепції держави. Осмислення суспільно-політичних і державно-правових явищ відбувалося і в Київській Русі. У IX—XIII ст. з’явилися усні та писемні пам’ятки, в яких відображено погляди на право, державу, суспільство і людину. До скарбниці історії вітчизняної та світової державно-правової думки увійшли «Слово про Закон і Благодать», «Повість минулих літ», «Руська правда», «Повчання» Володимира Мономаха, Києво-Печерський патерик та ін.

Отже, раннє християнство втілило в собі стихійний протест знедолених народних мас проти несправедливого соціального і державного ладу, засуджувало багатство і закликало до рівності. Набувши значного поширення, ця релігія стала здаватися небезпечною та не могла не викликати настороженості, а певною мірою і ворожого ставлення з боку панівних верств і держави. Християн піддавали гонінням і переслідуванням.

1. Основні правові ідеї раннього християнства

1.1. Ідеологія раннього християнства

У Давньому Римі на основі раннього християнства сформувалися державно-правові уявлення, викладені переважно у Старому та Новому Завітах Біблії. Згідно з цими уявленнями, людина є вершиною творіння Бога, носієм образу і подоби Божої, володарем світу за божественним мандатом; духовно-тілесною істотою, що об’єднує начала матеріального і духовного; вічною, безсмертною, раціональною, наділеною даром творчості істотою, вільною як перед Богом, так і перед дияволом; істотою, відповідальною за лад у світі та самій собі. Однак гріхопадіння Адама і Єви, першородні гріхи їх безпосередніх нащадків, тобто власні провини людини, порушили первісну богоподібність, невинність, і людина стала носієм гріховності. Першим переможцем гріховної сили став Ісус Христос, який шляхом власних страждань і смерті врятував людство від сатанинського рабства. Однак страждання у християнстві — не самоціль, а зброя у битві зі злом у собі і злом навколо себе. Призначення людини — не аскетичність мудреця, як думали попередники раннього християнства, а саме боротьба із собою і страждання за всіх, сходження до Бога, обожнення шляхом послуху Богові, виконання його заповідей і беззастережної покірності церкві [14, c. 45].

Християнство як політико-релігійна доктрина виходило з ідеї свободи і рівності людей як членів єдиного роду людського, закликало до виявів доброї волі, взаємного прощення, любові і справедливості незалежно від звань, станів, титулів, становища, багатства і віку, а Ісус допомагав найзапеклішим грішникам, як лікар хворим. Ідеальну державу уявляли як Царство Небесне, Царство Боже, Царство справедливості. Шлях до неї пов’язаний з боротьбою, насильством, коли народ піде на народ, царство на царство, брат на брата, батько на сина, діти на батьків, а сам Христос несе для цієї мети і меч, і вогонь. Відчуження земної держави, «граду земного» від людини досягає апогею у страті Сина Божого, Сина Людського. У Царстві Божому панують мир, злагода, взаєморозуміння, любов, немає злочинів і ворожнечі. Воно започатковувалось у християнських громадах. Однак згодом, у міру перетворення християнського віросповідання з релігії пригнічених на релігію державну, офіційну, апостоли закликали людей підпорядковуватись начальству, яке зображали вже не «князями темряви», а «слугами Божими».

Юридичні переконання перших християн були за своєю сутністю природно-правовими, а норми права, закон усвідомлювались ними як божественне дарування правди, свободи й справедливості. Неприйнятними для них були закони, що пригнічували свободу людини, закріплювали експлуатацію, нерівність, паразитизм, вбивство, угодництво тощо. У Новому Завіті виголошувались заповіді: «Вшановуй один другого вищим себе», «Не про себе тільки кожний турбуйся, але кожний про інших», «Люби ближнього твого, як самого себе», «Я людина, і ніщо людське мені не чуже» та інші, у яких простежувалися принципи свободи, рівності, братерства, взаємодопомоги, взаємоповаги тощо [10, c. 86-87].

1.2. Зародження і становлення державно-правових поглядів

Раннє християнство, спираючись на політичну думку попередників, розробило справді революційні погляди на людину, особу, стало «першою комуністичною революцією» у людському мисленні. Виходячи з «арифметичної рівності» Платона та «урівнювальної правди» Арістотеля, воно проголосило принципи свободи і рівності людей незалежно від майнового, політичного, класового стану і місця походження, відкривало шлях становлення Царства справедливості і переходу «нової тварини» (тобто людини) з духу рабства у дух свободи. Комуністичні ідеї перших християн полягали в засудженні багатства, приватної власності та вимогах усуспільнення майна: «Хто не працює, хай не їсть», «Горе вам, багаті! Горе вам, пересичені тепер!», «Послухайте ви, багаті: плачте і страждайте про бідування ваші… Ви зібрали собі скарбницю на останні дні», «Блаженні жебраки, бо ваше є Царство Боже», «Зручніше верблюду протиснутись крізь вушко голки, ніж багатому увійти у Царство Боже».

Багатство, з погляду ідеологів християнства, закривало шлях до правди і свободи, сприяло вбивству Ісуса, приглушувало слово, ставало причиною падіння людини. Єдиний засіб для успадкування вічного життя — це роздати багатство жебракам, відректись від усього, що людина має. Найкраще суспільство те, що не знає приватної власності, тобто християнська громада, де «ніхто нічого з майна свого не називав своїм, але все у них було спільне», «всі віруючі були разом і мали все спільне», де «продавали майно і всіляку власність і розподіляли все, виходячи з потреб кожного». Універсальною нормою обміну і воздаяния Новий Завіт вважав принцип «рівним за рівне»: «Яким судом судите, таким будете судимі», «Якою мірою міряєте, такою відміряно буде вам», «Щоб з вами люди чинили, як ви хочете, чиніть і ви з ними так само». Найвищим обов’язком був обов’язок працювати і розподіляти все за працею. Якщо протягом багатьох віків попередники прихильників Ісуса вважали працю фактором, що ганьбить, принижує вільну людину, то тепер апостоли вчили: «Хто крав, тепер не кради, а краще працюй, роблячи власними руками корисне». Тільки трудівник гідний їжі, а утримання він має «за своєю працею» [5, c. 46].

Із часом християнство перестало орієнтуватися лише на бідних і пригнічених, а його ідеологи стали на позиції правлячої еліти. Друге пришестя Ісуса, підсумком якого мав стати останній суд, ліквідація на землі насильства, зла, беззаконня і встановлення Царства Божого з одними лише праведниками, затягнулося. Це непокоїло маси віруючих, бо їм обіцяли швидкий кінець світу. Однак ішли роки, а Месія не поспішав на Землю. Апостоли, починаючи з Петра, переорієнтовувались і доводили, що скорого пришестя не буде і треба терпляче його чекати, що Бог перевіряє вірність своїх прихильників і дає можливість покаятись грішникам та й взагалі «у Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день», а у вуста Ісуса вкладалися такі слова: «Не ваша справа знати час сих термінів, які Отець поклав у своїй владі». Дедалі більше заклики терплячого очікування Божого суду обґрунтовувались, особливо у посланнях Павла, вимогами всеохопного послуху, беззаперечного підпорядкування тим, хто має владу, а в апологетичній літературі з’явились твердження, що суперечили Новому Завіту: нерівність людей, приватна власність, багатство послані для випробування бідних; відмовлятись від власності не треба, якщо багатий вносить пожертвування церкві і подає милостиню; багатство — не зло, а добро тощо.

Така трансформація християнської доктрини сподобалася правлячій еліті Римської імперії. Якщо протягом перших трьох століть після Різдва Христового імператори нещадно нищили його прихильників, то у 313 р. вони офіційно дозволили християнство, а на початку V ст. Феодосій І зробив цю релігію панівною в імперії, яку вважали священною державою.

Державно-правова думка з виникненням християнства майже півтора тисячоліття була справжньою служницею богослов’я, цілковито підпорядковувалась примусовому конформізму. Спочатку незаперечним був авторитет догматів II—V ст. Тертулліана, Кіпріана, Євсевія, Климента з Александрії та ін., отців католицької церкви Амвросія Медіоленського, Августина, Ієроніма, Григорія І Великого та отців православної церкви Афанасія з Александрії, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Завдяки їм римські імператори ставали представниками Бога на землі, не обмеженими ніякими законами, а державна влада постійно підтримувала церкву в боротьбі з будь-якими проявами нонконформізму, що іменувались єресями [2, c. 15].

Водночас у політичних доктринах патристів усе більше утверджувалось прагнення церкви до панування у світі через укорінення у громадсько-політичну думку тези про верховенство священної влади над світською. Наприклад, за обережні натяки на обмеженість царської влади імператор Аркадій відправив єпископа Іоанна Златоуста (між 344 і 354—407) у заслання. Однак єпископа Гіппонського Аврелія Августина (354—430) це не злякало: у творі «Про державу Божу (град Божий)» думка про верховенство церкви у політичному житті сформульована як панування «світла над царством темряви». Держава, на його думку, — це велика сукупність людей, об’єднаних суспільними зв’язками, і її зусилля повинні бути спрямовані не лише на задоволення земних потреб, а й на знищення ворогів церкви, запобігання злочинам проти Бога. Надмірне насильство небажане, але необхідне; рабство суперечить природі людини, але встановлене Богом як покарання за гріхи; свобода волі приємна, але виявляється лише у схильності індивіда до гріховних дій; земна державна влада нічим не відрізняється від зграї розбійників, але політичну опозицію слід рішуче викорінювати.

Формальна рівність і обмінний еквівалент у ранньому християнстві доповнювалися рівністю й еквівалентом у праці й розподілі.

Ранньохристиянський світогляд здійснив кардинальний переворот у підході до регулювання міри праці та споживання. Цей переворот полягав у тім, що праця (тяжка, повсякденна, заради шматка хліба насущного) почала розглядатись як неодмінна якість нової людини, що випливає з божественної правди і закону свободи. Праця, до якої греко-римська рабовласницька цивілізація віками виробляла презирливе ставлення як до справи, не гідної вільної людини, зараз підноситься на божественну висоту. Кожний одержує свою винагороду за своєю працею. Це була зовсім інша міра свободи в царині праці й розподілу, яка докорінно розходилася з рабовласницьким правом [1, c. 53].

2. Особливості державно-правової думки раннього християнства

2.1. Світські та церковні проблеми в європейській державно-правовій думці

Спираючись на догмати Святого Письма й канони церкви, європейські середньовічні мислителі значно збіднили вчення про державу і право. Проблематика держави і права зводилась переважно до захисту існуючої влади, ототожнення права з релігійними нормами. Однак політико-правова думка розвивалася, що втілилось у концепціях відносин церкви й держави, виокремленні права як елементу державної діяльності й релігійної моралі з її апелюванням до віри, совісті, справедливості та інших загальнолюдських цінностей.

Деякі теорії містили первісні обґрунтування ідеї державного суверенітету, свободи совісті, невтручання церкви у справи держави, рівності людей перед законом та їх права брати участь у розв’язанні світських та церковних проблем. Політико-правова думка середньовіччя значною мірою була спрямована на збереження теоретичних здобутків античної епохи та практичних досягнень римського права [8, c. 78].

Із другої половини І тис. розвивались теократичні теорії схоластів, які порушували проблеми відносин між знанням і вірою, дотримувались церковних авторитетів минулого, не залишаючи поза увагою і питань сутності людини, держави, суспільства. Більшість із них стверджувала, що людина як родове узагальнення не існує, бо реальністю є лише окремі особи. Ірландець Іоанн-Скот Еріугена (прибл. 810 — прибл. 877) всі сподівання покладав на перспективу і обожнення людини. Засновник схоластики англієць Ансельм Кентерберійський (1033—1109), використовуючи постулати логіки, доводив необхідність втілення Бога у людині. Роль римського права у вихованні людини високо оцінював француз Іоанн Солсберійський (XII ст.), який виправдовував тирановбивство. Італієць Иоахим Флорський (прибл. 1132—1202) рішуче засуджував будь-яке насильство щодо особи, був упевнений, що дух свободи й миру переможе його, назавжди заперечивши можливість його існування. Німець Альберт Великий (прибл. 1193—1280) найвищим досягненням величі людини вважав її сумління, завдяки якому особа природно втілює універсальні принципи моральної поведінки. Центральною проблемою політичного вчення шотландця Дунса Скота (XIII ст.) була свобода волі: тільки за абсолютної свободи можна створювати велике [8, c. 79].

Найпомітнішою постаттю у цей період був «князь теології», п’ятий «батько церкви» монах-домініканець Тома Аквінський — систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму. Традиції класичної схоластики у релігійних та політичних доктринах продовжували монах-францисканець Вільям Оккам (прибл. 1285—1349), водночас виступаючи проти абсолютизації церковної влади, на захист принципу «євангельської бідності»; Жан Бурідан (прибл. 1300—1358) з ученням про свободу волі, згідно з яким душа від природи вільна, а значить, вільні й усі її здібності, воля й розум. Провісником свободи совісті й права народу на законодавчу владу став у XIV ст. італієць Марсилій Падуанський (прибл. 1280 — прибл. 1343) [7, c. 78].

2.2. Політичні і правові ідеї раннього християнства

У І ст. н. е. у Римській імперії стала швидко поширюватися нова релігія — християнство. У розвитку й організації християн розрізняють два етапи: «апостольська церква» (І-ІІ ст. н. е.) і «єпископальна церква», яка прийшла їй на зміну (друга половина II ст. н. е.). Це все є в книгах «Нового завіту».

У ранньохристиянській літературі «Откровення Іоанна» -«Апокаліпсис» християни мріяли про знищення «великої блудниці» — Римської імперії. Вони чекали пришестя месії Христа — рятівника, Божого посланника, який розтрощить зло та встановить обіцяне пророками «царство небесне». В очікуванні месії проповідувалася смиренність і непротивлення злу насильством: «Тому, хто вдарив тебе по щоці, підстав і іншу». В очікуванні месії християни виокремлювались у свої громади, які створювалися на демократичних засадах.

З II ст. н. е. в християнські громади вступають і багаті власники. До середини II ст. н. е. в християнстві складається церковний апарат, і керування громадами переходить до рук єпископів, які утворили клір (духівництво), що стоїть над віруючими. Духівництво розробляє свою систему обрядів і служб.

З IV ст. н. е. імператори вже змушені брати до уваги християнство, церкву цієї релігії і навіть шукати у неї підтримки. У 313 р. за правління імператора Костянтина християнство оголошене рівноправним з іншими релігіями, а в 324 р. пануючою релігією.

Починається боротьба між церквою і різними єресями (опозиційні вчення). Виникають секти єретиків монтанистів, гностиків. Вони проповідують інші вчення, погляди, теорії. У Північній Африці секта донатистів виступила за чистоту церкви. У відповідь на дії єретиків церква звертається до імператора, вимагаючи збройним шляхом розгромити секти єретиків [6, c. 44].

2.3. Зародження політико-правових вчень Августина Блаженного

Визнання християнства державною релігією привело до того, що: 1. Імператори прагнули до авторитарного рішення релігійних питань. 2. Церква не бажала перетворюватися на слухняних виконавців світської влади. 3. Церква сама хотіла брати участь у політичній владі. 4. Церква вимагала від держави допомоги в боротьбі з єресями та в охороні церковних багатств.

Зазіхання церкви на участь у державній владі обґрунтовувалося теократичними теоріями. Одним із перших, хто розробив теорію теократії і взяв активну участь у цькуванні єретиків у 395 р. н. е. і до кінця життя, був єпископ Гіпиона (Північна Африка, поряд із Карфагеном, на той час римська провінція) в миру Аврелій Августин. Народився він у небагатій родині в місті Тагасті 354 р., римська провінція Нумідія, Північна Африка. Батько працював у магістраті цього міста. Звали його Патрицій, язичник, а мати — Моніка, ревнісна християнка. В сім’ї Аврелій не раз мав змогу бачити протистояння язичництва і християнства. Спочатку на нього мав більший вплив батько-язичник, але потім перемогла мати-християнка. Тому, коли прийшов час вибиратися з провінції та бідності, батьки вибрали для сина «білу дорогу» до столиці за повної згоди. Вони відправили сина на навчання в Карфагенську риторичну школу.

Правосвідомість Аврелія Августина формувалася під впливом різних течій і вірувань, з якими він ознайомився через праці від Ціцерона до Платона. А під кінець, при підтримці міланського єпископа Амбросія, Аврелій став служити християнству, зробивши блискучу кар’єру. Спочатку — пресвітер, а потім — єпископ Гіппона, де прослужив до самої смерті — 430 р. н. е.

Спадщина Августина складає біля сотні творів, багато листів, окремих послань. Крім того, він написав 20 спеціальних робіт, присвячених теоюридичним питанням з проблем держави, права та влади, що необхідно знати юристам.

Обов’язки єпископа Августин виконував дуже старанно. Всі йшли до нього за правосуддям. За законом Костянтина, котрий надав церкві право світського суду, Аврелій виступав суддею, коли сторони зверталися до нього, а не до влади. Судив він з ранку до вечора і не тільки християн, а й язичників [9, c. 56-57].

У 429 р. н. е. вандали переправилися в Африку, знищуючи все на своєму шляху. Августину запропонували залишити Гіппон. Він відповів, що під час небезпеки для всіх єпископ не має права на спасіння. В останній молитві він просив захистити місто, а якщо це не влаштовує Бога, то дарувати людям мужність і силу перенести будь-які біди.

Юстиція Августина методологічно обґрунтовується християнським аналізом світової історії між двома катастрофами: 1. Гріхопадіння. 2. Страшний суд. За підтримки Бога кращі житимуть в юридичній державі, законопослушні будуть відділені від порушників права, пануватиме справедливість. Джерелом юстиції Августин вважав волю Бога. В світі все підпорядковано Теоладу і промислу, а право — це та закономірність, за допомогою якої він править світом.

Ціль права — щастя, повна реалізація людської природи, порядок, розумна любов. Щастя — плід любові до юстиції. В теократії Августина тільки один верховний цар і суддя — Бог.

Але найпершим теоретиком теократії вважається Константино-польський єпископ Іоанн Златоуст (345-407 рр. н. е.)

Політичні і правові погляди Гіппона, названого православною церквою «Блаженний», а католицькою визнаного «Святим вчителем церкви», викладені в роботах «Про град Божий», «Про вільну волю». У цих роботах він повчав, що у світі існує дві держави: 1. «Божий град» — церква. 2. «Град земний» — держава. Церква мандрує землею, маючи мету на небі.

До граду божого належить перший праведник Авель. Засновником граду земного був братовбивця Каїн. Держава — створіння людське, його ціль — тимчасова. Воно створено насильством і тримається примусом. Держава земна має два види: 1. Організація насильства і розбою, що починається з братовбивці Каїна. Продовжується братовбивцею Ромулом. Уособлює гріх, несправедливість і насильство. 2. Держава служить церкві, допомагає небесному граду направляти світ земний до світу небесного. Зберігає і підтримує єдність образу людських думок і бажань.

Августин — один із перших церковників, який закликав збройним шляхом покінчити з єресями, насильно провести водохрещення невіруючих. Насильство — не зло, якщо воно застосовується в благих цілях, повчав Августин Блаженний. «Батько б’є неслухняних дітей» [8, c. 81-82].

Джерело зла — власна воля людей, що відвертає їх від єдності. У справах віри це дуже небезпечно, а єретики — вороги єдності. Августин закликав використовувати примус, насильно проводити водохрещення язичників і в такий спосіб викорінювати єресі. Він розробив політико-правове вчення, яке виправдовує рабство. Рабство не створене природою чи правом народів. Джерелом рабства є гріх біблійного Хама. Гріх — перша причина рабства. Це буває не інакше як за судом Божим, у якого немає неправди. Джерело рабства окремих людей — військовий полон, оскільки війни, за вченням Августина, не суперечать Божим заповідям.

Божественним установленням є приватна власність, майнова нерівність, розподіл на бідних і багатих. Господь створив багатого, щоб допомогти бідному, бідного, щоб випробувати багатого.

«Християнська держава» — зразок «земного граду». Форма християнської держави за Августином — це рабовласницька християнська держава. Керується: 1. За участю духовенства. 2. Насильно придушується інакомислення. 3. Веде агресивні війни. Політико-правові ідеї Августина Блаженного здійснилися значною мірою в Східній Римській імперії (Візантії), де була створена теократична імперія.

Августин створив теорію і розробив закон про справедливість. Справедливість — це покарання за гріх і полягає в тому, що людина втрачає те, чим вона не захотіла добре скористатися.

Політико-правове вчення Августина Блаженного відіграло велику роль у розвитку політики і права, а також теократичних доктрин [11, c. 64].

Висновки

Ранньохристиянська ідеологія доволі помітно відрізнялася за характером від подальшої ідеології церкви. У творах ранньохристиянської літератури засуджувались і відкидалися земні порядки, передусім політична влада рабовласників як вираз несправедливості та беззаконня. Найрішучіше це зроблено в Апокаліпсисі. Там усю силу викриття й заперечення було спрямовано на Рим, що називався Вавилонською блудницею, засуджувалася римська рабовласницька імперія, в якій панували насильство, терор, глумління над мораллю.

В основі права та інших соціальних норм, за ранньохристиянськими джерелами, лежить правда, справедливість, яка йде безпосередньо від Бога. Через акт спасіння правда відкривається людині у вигляді закону досконалого, закону свободи. Правда й закон свободи в ранньохристиянських творах конкретизуються в низці релігйних, моральних та юридично значимих положень. У релігійній сфері — це віра в Ісуса Христа. У моральному світі — це духовна й моральна досконалість. Зрештою, в юридичній галузі правда і закон свободи конкретизуються в таких принципах і масштабах поведінки: 1) рівність, 2) еквівалент (рівним за рівне), 3) обов’язок працювати і розподіл за працею, 4) засудження багатства і вимога загального майна.

Отже, раннє християнство проголосило принцип рівності людей незалежно від їхніх соціального походження, становища й національності. Однак ідея рівності підносилася до безумовного, абсолютного начала — Бога і означала, насамперед, рівність людей перед Богом.

Конкретизуючи поняття свободи й рівності, представники ранньохристиянської пояітико-правової ідеології обстоювали надзвичайно важливий для юридичної сфери принцип еквівалента як універсальне мірило обміну й відплати. У відносинах еквівалентного обміну рівність виступає у вигляді абстрактної та формальної рівності, оскільки в цьому випадку не беруться до уваги індивідуальні якості людини, а люди розглядаються лише в одній площині: як формально рівні суб’єкти — володільці благ і послуг. Звідси знамените золоте правило нормативної регуляції, сприйняте християнством з греко-римської правової думки: «Як ви хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними».

Список використаної літератури

1. Биля-Сабадаш І. О., Дашковська О. Р., Демиденко Г. Г., Литвинов О. М., Лук’янов Д. В., Максимов С. І.. Історія вчень про державу і право: підручник для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (ред.), О.В. Петришин (ред.). — Х. : Право, 2009. — 256с.
2. Далей Брайан Формування ідеї спасіння: надія воскресіння в ранній церкві // Сопричастя. — 1997. — № 3. — С. 14-33
3. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.
4. Дряхлов В.Н. Языческое противодействие христианизации в Западной Европе в раннее средневековье // Вопросы истории. — 2007. — № 1. — С. 21-38
5. Кормич А. Історія вчень про державу і право: навч. посібник. — К. : Правова єдність, 2009. — 312с.
6. Кулаков А. Возникновение и ранний период христианства // Преподавание истории в школе. — 2001. — № 10. — С. 43-59
7. Левченков О. Історія вчень про державу і право: навч.-метод. посіб. для слухачів ф-ту заоч. та дистанц. навч. / Луганський держ. ун-т внутрішніх справ ім. Е.О.Дідоренка. — Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е.О.Дідоренка, 2009. — 216с.
8. Мироненко О., Горбатенко В. Історія вчень про державу і право: навч. посіб. / О. М. Мироненко, В. П. Горбатенко. — К. : Академія, 2010. — 454 с.
9. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. / Національна академія внутрішніх справ України. — К. : Атіка, 2004. — 223с.
10. Орач Є. М. Історія політичних і правових вчень: Навчальний посібник.- К.: Атіка, 2005.- 560 с.
11. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.
12. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.
13. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 170с.
14. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права «КРОК». — К. : Магістр — ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.
15. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 1997. — 301с.