Вступ

Перші повоєнні роки стали для населення України ще одним випробуванням на виживання, а для десятків сотень людей справжньою трагедією. В особливо важкому становищі залишалося селянство – найбільш упосліджена категорія тодішнього суспільства. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. Вирощену колгоспниками продукцію держава не закуповувала, а фактично вилучала. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони здебільшого за рахунок присадибних ділянок. Село не забезпечувалося пенсіями. Колгоспники не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити село. У тодішніх колгоспах і радгоспах хронічно не вистачало техніки, реманенту, тягла, насіння, робочих рук. У селі залишилися переважно жінки і діти. Ресурси села, колгоспів, задавлених податками, залишалися жалюгідними. І це далося взнаки, коли в 1946 р. сталася посуха.

У 1946 р. в Україні склалися дуже несприятливі погодні умови. Навесні не зійшло 550 тис. га зернових культур, що становило п’яту частину посівних площ. Весна і літо цього року видалися вкрай посушливими. Унаслідок посухи колгоспи зазнали чергових втрат, загинуло близько 350 тис. га посівів зернових. На вцілілих площах урожай зернових становив у середньому 3,8 ц/га, хоча в багатьох колгоспах навіть не досягли і одного центнера. Такими ж низькими були врожаї картоплі, буряка, овочів та інших культур. Не менш скрутна ситуація склалася і в тваринництві.

1. Розкриття теми голоду 1946-1947 рр. в літературі 80-х років ХХ — початку ХХІ ст.

Владне більш ніж 40-річне утаємничування народної трагедії в Україні — голоду 1946-1947 рр. — призвело до недосліджування надактуальної теми в науковому плані. Замість слова «голод» в науковій літературі тоталітарного СРСР мовилося лише про «недорід», «неврожай», «продовольчі утруднення», хлібозаготівлі, «натхненну під керівництвом ВКП(б) та КП(б)У працю колгоспників заради «світлого майбутнього»». Відкрито говорилося й писалося про безкорисливу допомогу радянського народу братнім народам країн новостворюваного «соціалістичного табору» та навіть деяким капіталістичним. У збірниках документів 1952, 1967 рр. видання, деяких монографіях та статтях, опублікованих у 1969-1988 рр., з метою підкреслення турботи вищої компартійної влади про дружбу народів наводилися дані про кількість експортованого з Радянського Союзу хліба у неврожайні голодні післявоєнні роки — дарунок в 1946-1947 рр. народам Європи, де теж того часу була посуха.

Перша згадка про повоєнний голод в Україні з’явилася лише у 1988 р..Того ж року про голоднечу в Україні 1946-1947 рр. розповіли публіцисти А.Аджубей у спогадах про М. Хрущова «Те десять лет» та А. Стреляний в публікації «Последний романтик». 1989 р. зі статтею «Жорстокий хліб: Про становище колгоспного селянства на Україні у перші повоєнні роки» виступив І. Кожукало [9,10]. А 1990 р. з’явилася вже ціла низка публікацій: А. Перковського і С. Пирожкова «Демографічні втрати народонаселення Української РСР у 40-х рр.», І. Кожукала «1946-1947 роки: невідомий голод», ін. Українські історики І. Маковійчук і Ю. Пилявець того ж року у ґрунтовній науковій статті «Голод на Україні у 1946-1947 роках», охопивши комплекс основних питань проблеми, цілком слушно багато уваги приділили висвітленню однієї з найдраматичніших подій 1946 р. — хлібозаготівельної кампанії. Автори підкреслили, що у вкрай несприятливій ситуації, що вимагала серйозного перегляду аграрної політики, насамперед зменшення обов’язкових поставок колгоспами та одноосібниками сільгосппродукції державі, московський центр, вище партійно-державне керівництво УРСР оголосили безумовне виконання планів хлібозаготівель найважливішим завданням під гаслом «Боротьба за хліб — це боротьба за соціалізм». Головною причиною голоду автори статті вважали репресивну хлібозаготівельну й податкову політику державної партії. Якщо раніше післявоєнна відбудова зображалася як суцільний ентузіазм колгоспного селянства, а голод щільно замовчувався, то у статті показано бідування та страждання хліборобів, наслідки голодоморного лихоліття.

1991 р. у статті «Засуха, голод 1946-1947 гг.» російський історик І. Волков намагався довести, що головними причинами голоду були наслідки війни й посуха першого повоєнного року, натомість С. Кульчицький в публікації «Новітня історія України», зробивши акценти на причинах і наслідках післявоєнного голоду, підкреслив: «Держава відібрала у селян продовольче зерно, залишивши їх напризволяще»9. Як про найголовнішу причину голоду, а саме — тотальну викачку хліба з голодуючого українського села неврожайного 1946-го р., йшлося у спогадах М. Хрущова, що вийшли друком теж 1991-го. Правдивих сторінок до літопису українського народу додала написана Ю.Пилявцем брошура «Голод 1946-1947». 3 широкого кола питань стосовно причин третього радянського голоду основною в брошурі цілком переконливо названо понаднадмірні хлібозаготівлі. В публікації показано наростання спротиву населення хлібозаготівельній політиці держави, що вело, в свою чергу, до посилення владою репресій, передусім проти голів колгоспів і колгоспників [5, c. 4-5].

Закидати авторам названих вище перших, досить солідних наукових розвідок, про невисвітлення тих чи інших питань комплексної теми недоцільно, бо в окремій статті й навіть брошурі усі складові багатоаспектної проблеми про післявоєнне лихо в Україні охопити неможливо. Завершуючи текст брошури, автори відзначили: «Історія післявоєнних літ, зокрема, голодомору 1946-1947 рр. на Україні, не писана ще в такому обсязі, як історія страшних 1932-1933 рр. Вона стривожено промовляє устами очевидців і потерпілих тієї трагедії та несміливо мовить скупими публікаціями письменників, публіцистів».

Кількість публікацій з року у рік наростала. І. Маковійчук та Ю. Пилявець 1992 р. виступили з розділом «Голод 1946-1947 рр. в Україні» у книзі «Сторінки історії України XX століття». Заслуговує на увагу наукового загалу опублікована того ж року ґрунтовна стаття І. Біласа «Голокост на Україні в 1946-1947 рр.». Про голод 1946-1947 рр. в Україні зазначали А. Жуковський і О. Субтельний у видрукуваних 1992 р. книгах «Нарис історії України» та О.Субтельний «Україна: історія». Кожен наступний рік ставав врожайнішим на дослідження цієї білої, а насправді чорної, болючої сторінки історії України. Робота активізувалася у зв’язку з підготовкою до відзначення 60-х роковин голоду-геноциду 1932-1933 років в Україні. Ряд доповідей з проблеми післявоєнного голоду було заслухано на міжнародних та регіональних конференціях. З ними виступили Й. Антохій, О. Веселова, М. Загайний, В.Косташ, П. Панченко, В. Холодницький та ін. Отримавши доступ до основних фондів центральних й обласних партійних і державних архівів України, вітчизняні історики на основі виявлення й вивчення документів та збору й записів спогадів-свідчень людей, які пережили повоєнне лихо й вижили, намагалися оприлюднювати джерела для дослідження актуальної теми. Так, 1994 р. журнал «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» в рубриці «З архівів народної пам’яті» подав публікацію «Голод 1946-1947 рр.: свідчення очевидців», підготовлену О. Веселовою і П. Панченком. Науковцям прислужилися стаття О. Веселової і П. Панченка «Ще одна трагічна сторінка історії України» та обширна публікація документів «Голод 1946-1947 років», що з’явилися наприкінці 1995 — на початку 1996 рр. в «Українському історичному журналі» [4, c. 164-165]. Завдяки цій публікації, науковцям-дослідникам проблеми, викладачам вузів, вчителям стали доступними унікальні документи з таємних, закритих раніше фондів колишнього Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України (нині — ЦДАГО України), Центрального державного архіву Жовтневої революції, вищих органів державної влади і органів державного управління УРСР (нині — ЦДАВО України), архівів КДБ, МДБ і МВС УРСР (нині — Галузевий державний архів Служби безпеки України та Архів МВС України).

Більше можливостей для дослідження даної проблеми науковці отримали останніми часами з вільнішим доступом до засекречених раніше архівних фондів. Дослідникам у розробці теми, більш глибокому її вивченню допомагає збірник «Голод в Україні 1946-1947: Документи і матеріали», що вийшов друком наприкінці 1996 р.. Книга створена на базі документів раніше зовсім недоступних фахівцям спецфондів ЦДАГО України, ЦДАВО України, ДА СБУ, Архіву МВС України, ряду обласних держархівів. У збірнику вміщено також свідчення людей, які пережили голод. Дана праця являє собою перше в українській та світовій історіографії документальне видання про післявоєнне лихоліття в Україні. Документи і матеріали збірника висвітлюють причини, перебіг та наслідки скоєного через репресивну хлібозаготівельну й податкову політику й утаємничуваного тоталітарною державою голоду. Документи показують механізм голодотворення і тотальну хлібовикачку, вивіз зерна з України, неоплату праці колгоспників, стягнення непосильних з них податків, примусових позик (як великого грошового податку), репресії щодо населення тощо. Розповідають про страждання від голоду сімей загиблих фронтовиків, інвалідів війни, свідчать про цинізм влади, з яким знищувалося населення під час голодомору-47, подають печальну картину післявоєнної народної трагедії [10, c. 162-263].

В масштабах колишнього Радянського Союзу проблему голоду 1946-1947 рр. досліджував російський історик В.Ф. Зима. Його монографія, опублікована 1996 р., написана на базі документів і матеріалів центральних російських архівів, преси та наукової літератури, в т.ч. українських дослідників. Стверджуючи рукотворність, штучність й утаємничуваність післявоєнного голоду, дослідник наголошує на тому, що в кризовій повоєнній ситуації уряд СРСР єдиний вихід з неї вбачав у адміністративно-законодавчому посиленні примусових заходів, податковому удушенні села. У книзі показано загальні закономірності й характерні особливості голоду, його руйнівний вплив на подальшу соціально-демографічну ситуацію. В. Зима доходить висновку, що голод був наслідком трьох найголовніших причин: післявоєнних труднощів, засухи 1946 р., політики продрозкладки й запізнілої неефективної допомоги голодуючим з боку держави. Голод відбувався, стверджує автор, з вини правлячих структур усіх рівнів. З цим не можна не погодитись. Але при цьому потрібно підкреслити, що владна вертикаль діяла за наказом Москви.

Важливою подією стала перша в Україні й світі міжнародна наукова конференція на відзначення 50-х роковин голодомору 1946-1947 рр., проведена 27 травня 1997 р. у м. Києві Асоціацією дослідників голодоморів в Україні та Інститутом історії України НАН України. Конференцію вступним словом відкрив директор Інституту історії України академік НАН України В.А. Смолій. Відзначивши набутки та поступальність досліджень з голодознавчої тематики, він наголосив на необхідності подальшого дослідження третього, «невідомого» радянського голоду. На конференції науковцями України, Росії, США були порушені питання щодо причин та наслідків повоєнного радянського голоду, документальних джерел його дослідження, особливостей у різних регіонах України, ін. Обговорення теми голоду 1946-1947 рр. в Україні сприяло значним зрушенням у подальшому розгортанні досліджень. Збірник матеріалів конференції, опублікований 1998 р., містить З1 статтю-доповідь, зокрема О. Веселової, Дж. Мейса, В. Марочка, В. Зими, Р. Пирога, С. Пирожкова, В. Сергійчука, Ю. Шаповала, ін. Вони висвітлюють питання схожості та відмінності голодоморів в історії підрадянської України, архівних джерел про післявоєнний голод, стану дослідження проблеми тощо. У статтях-доповідях О. Єрмака, М. Шитюка, О. Нікілєва, О. Гаврилюка, В. Холодницького та інших розкриваються питання регіональної історії голодомору, допомоги селян Західної України голодуючим, ін. Внаслідок наукової дискусії повоєнний голодомор визнано штучним. В рекомендаціях наукового зібрання записана необхідність системного вивчення документів, розширення зв’язків з науковцями регіонів України та зарубіжних країн, поповнення джерельної бази досліджень шляхом виявлення документальних даних і збору спогадів-свідчень очевидців голоду. Учасники конференції прийняли рішення просити уряд України дати правову оцінку подіям 1946-1947 років.

Важливим виданням стала книга автора-упорядника Володимира Сергійчука «Як нас морили голодом», в якій проблема післявоєнного голодомору викладена коротким вступом й 12 документами. Автор підкреслює, що під тиском Москви з України вилучали все. Це — всеукраїнська трагедія, і лише «…саме «бандерівці», як у нас дехто зневажливо називає українців із західного регіону, надали допомогу східнякам», — утверджує автор.

Більшість авторів основною причиною голоду вважали тотальну зерновикачку, непосильні плани хлібозаготівель, що складалися у Москві й спускалися республікам у вигляді постанов ЦК ВКП(б) та Ради Міністрів СРСР на чолі з Й. Сталіним.

В оцінках глобальних причин голодоморознавці солідарні: голод 1946—1947 рр. був штучний, рукотворний, як і попередні радянські — 1921-1923-го й 1932-1933-го років, спланований комуністичною Москвою. Заперечують голод, як і раніше, комуністи [14, c. 72].

2. Причини голоду в УРСР в 1946 — 1947рр. та основний перебіг подій

Архівні документи та свідчення людей, що відображають проведення в УРСР хлібозаготівель і механізм вилучення зерна з голодуючих сіл, підкреслюють особисту причетність Й. Сталіна та його найближчого оточення до визначення непосильних для України планів держпоставок хліба та жорстокий тиск з метою їх беззаперечного виконання, показують діяльність представників вищих органів влади республіки, які приймали до безумовного виконання вказівки центру, двоїстість особи М. Хрущова, з одного боку, як слухняного виконавця волі Й. Сталіна в проведенні насильницької політики, а, з іншого, як людини, котра прагнула допомогти голодуючому населенню.

Щоб виконати план ЦК КП(б)У поставив вимогу, щоб колгоспники працювали весь світловий день, і встановив жорсткий контроль за безумовним виконанням завдань центру.

Органи влади почали вдаватися до репресивних заходів. У 1946 р. уповноваженими по хлібозаготівлях в області відряджаються представники вищого ешелону партійно-державного керівництва: Д. Коротченко, М. Гречуха, Л. Корнієць, Н. Кальченко та інші. У села виїжджали тисячі уповноважених, покликані наглядати за ходом хлібозаготівель. Тоталітарна держава вимагала повного виконання планів, а затримка здачі хліба була оголошена «злочином перед партією і державою». Голів колгоспів не тільки знімали з посад, а нерідко суворо карали, притягали до судової відповідальності. Та й сам стиль роботи з керівниками господарств не міг сприяти покращенню становища. Керівництво здійснювалося шляхом надсилання різного роду постанов та директив, у яких суворо визначались структура посівних площ, напрямок розвитку тваринництва, а восени 1946 р. в них ставилася вимога повного виконання планів хлібозаготівель. Вимагалось провести повторну перевірку колгоспів, радгоспів та індивідуальних господарств, вилучити у них все зерно. З керівниками проводилися безперервні наради, виклики в райцентри для «накачування». Тих, хто не виконував наказів, суворо карали: засуджений був кожний 16-й з 26 тис. 745 голів колгоспів рес-публіки3. За 1946-1947 рр. було засуджено 1312 голів колгоспів, із них на три роки позбавлення волі — 513 осіб, на п’ять років — 219, на десять років — 112, до розстрілу — 24.

Найбільшим репресіям піддавалися саме виробники зерна. Колгоспники несли тягар непосильної праці, надмірних податків, насильницьких позик, побиття й тому подібного, що перетворювалося по відношенню до них у безперервний терор. Заборонено було продаж зерна на ринку колгоспами, колгоспниками й одноосібниками до виконання ними планів здачі хліба з врожаю 1945-1946 рр. державі. Від цього репресивного заходу темпи здачі не прискорювалися, а населення жорстоко потерпало.

На селян із жорстокими вимогами, знущаннями, побиттям аби вилучити хліб, обрушувалися «активісти», «буксирні бригади». Останні по кілька разів проходили по хатах та подвір’ях селян, забираючи останній шматок чогось їстівного. Нерідко «буксирами» були ті ж самі «активісти», які грабували майно голодуючих людей у 1933 році [12, c. 16-17].

Дії колгоспників, які чинили спротив вивозу зерна, оголошувалися «антирадянськими», «націоналістичними», «контрреволюційними», газети вміщували повідомлення про розстріли таких «шкідників». За повідомленням прокуратури УРСР від 23 січня 1946 р. «З відома першого секретаря райпарткому Чернова, у Татарбунарському районі Ізмаїльської області, приміром, були організовані спеціальні бригади з комсомольців під керівництвом секретаря РК КП(б)У Мірошниченка і зав. райуповнаркомзагу Колісниченка для подвірного обходу громадян, проведення обшуків і безспірного вилучення всього знайденого хліба. Обшуки проводилися у всіх громадян, незалежно від виконання ними державних зобов’язань. Вилучався не тільки хліб, а й інші сільськогосподарські продукти та навіть домашні речі. Усі обшуки проводилися вночі.»

З особливою жорстокістю влада ставилася до так званих крадіїв колгоспного хліба, які часто від голодного відчаю змушені були робити подібні вчинки. Про це може свідчити хоча б судова справа, що розглядалася на виїзній сесії Миколаївського обласного суду в селі Щербані Вознесенського району в грудні 1946 р. На лаву підсудних сіли колишні члени колгоспу А. Бичков, А. Александров, Є. Яковлєва і Т. Мукомол, які, як зазначив суд, «протягом тривалого часу розкрадали колгоспне зерно. Ця група злочинців розбазарила 11 ц колгоспного зерна». У цій справі привертає увагу термін «розбазарили», а не привласнили, що означає — роздали голодуючим родичам і сусідам. Незважаючи на ці пом’якшуючі обставини, суд виніс вирок: Бичкова — до вищої міри покарання — розстрілу, Александрова, Яковлєву і Мукомола — до 10 років тюремного ув’язнення кожного з конфіскацією всього належного їм майна6. Загалом у Миколаївській області в 1946 р. було порушено 179 подібних кримінальних справ, за якими заарештовано 223 особи.

Але незважаючи на всі репресивні дії влади, наприкінці 1946 р. план хлібозаготівель республіка виконала лише на 62,4 %8, здавши при цьому фактично все вирощене зерно, включаючи насінневі фонди.

У таких умовах взимку 1946-1947 рр. в Україні почався голод, який охопив більшість областей республіки, за винятком західних. Голод став масовим і справжнім лихом. Люди викопували з-під снігу мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на колгоспних полях. їли кору дерев, дрібних гризунів, тощо. Багато людей мріяло хоча б дожити до весни, а «тоді вже їли траву, кропиву, цвіт акації» [9, c. 19-20].

Голод уразив перш за все сільське населення, спричинив масове поширення дистрофії, призвів до стрімкого зростання смертності. За офіційними даними на початку 1947 р. в УРСР налічувалося 448 тис. хворих на дистрофію, у тому числі 150 тис. громадян перебували в крайній стадії дистрофії і вимагали негайної госпіталізації. Багато дітей страшенно схудли, припинили відвідування шкіл, у них почали з’являтися ознаки опухання. У Дніпропетровській області мати-героїня Е. Спаська, в якої на утриманні було шестеро дітей, протягом року заробила в колгоспі 320 трудоднів, за що одержала лише 63 кг зерна. Із присадибної ділянки не було зібрано нічого внаслідок неврожаю. Від виснаження діти не могли ходити до школи.

Рятуючись від голодної смерті, маси голодуючих із Східної України потягнулися в західні області. Тут не було посухи, ще не було колгоспів. Однак для багатьох селян навіть цей шлях порятунку перекривався так званими оперативними заслонами (створеними відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 31 липня 1946 р.), котрі затримували тих, хто їхав залізницею без спеціальних перепусток. У червні 1946 р. органами транспортної міліції Львівської області, наприклад, з вантажних поїздів було знято понад 62 тис. осіб, а за дві останні декади липня — понад 97 тис. Проте приборкати людську стихію було важко. Наплив населення зі Східної України не зменшувався. Описуючи ці події, греко-католицький священик П. Олійник з Тернопільщини у своєму щоденнику занотував: «…За тих два роки можна було побачити жахливі картини: стає в Зборові на станції ешелон набирати воду для паровоза, а з відкритих площадок сходять опухлі, пожовклі люди і розлазяться хто куди по довколишніх селах, а залізнична обслуга, або ті, що їдуть далі, викидають з вагонів 5-6 трупів, що по дорозі замерзли або від холери померли. Те саме і на наступних станціях, де поїзд набиратиме воду».

Численні маси голодуючих, яким пощастило доїхати,викликали занепокоєння у партійно-державних органів західних областей республіки та співчуття у місцевого населення. Перші були стурбовані тим, що як відзначалося в інформації першого секретаря Львівського обкому партії І. Грушецького від 11 червня 1946 р. до ЦК КП(б)У, прибулі «поширюють серед селян провокаційні чутки, спрямовані проти колгоспного ладу, про начебто існуючий голод у східних областях та що у колгоспах на трудодні нічого не дали» .

Аналогічні факти повідомляли і вищі посадовці з органів держбезпеки Західної України на нараді секретарів обкомів партії та начальників управлінь МДБ регіону, що відбулася 23 квітня 1947 р. у Львові. Після цього було дано вказівку заарештовувати і віддавати під суд осіб, які поширювали подібні антирадянські, наклепницькі чутки.

Щодо корінного населення Західної України, насамперед селянства, то воно допомагало голодуючим як могло. Свідченнями є спогади багатьох з тих, хто тоді приїздив у Західну Україну. Деяка частина цих спогадів вже опублікована [6, c. 189-190].

Західні українці по-християнськи виконували людський обов’язок перед співвітчизниками, які опинилися у безвихідному становищі. І. Шульга, автор книги «Людомор на Поділлі» (Київ, 1993), з аналізу документів архівів стверджує, що «…маса подолян, як і вихідців з інших регіонів країни, вижили, дякуючи допомозі західноукраїнських братів». Але їхньої допомоги було недостатньо, оскільки масштаби голоду були надто великими. До того ж не всім судилося добратися в західні області України. Вкрай виснажений організм не витримував мандрів. Повсякденно з поїздів на станціях знімали десятки трупів людей. До того ж міліція часто затримувала голодуючих й відправляла назад за місцем проживання, конфісковувала закуплений чи зароблений хліб.

Про голод в Україні М. Хрущов інформував Й. Сталіна восени 1946 р., а також просив запровадити продовольчі картки з метою забезпечити сільське населення продуктами харчування. У відповідь Сталін, вперто не бажаючи зважати на реальну дійсність, надіслав образливу телеграму, називаючи інформацію про голод «брехнею», а її автора — «підозрілим елементом». Це змусило Хрущова поїхати до Москви і продовжувати переконувати у необхідності надати допомогу. За його спогадами, це ще більше роздратувало Сталіна: «Не будь м’якотілим! Вони обдурюють тебе…, розраховують використати твою сентиментальність. Вони прагнуть примусити тебе віддати їм усі запаси». Проте врешті-решт Сталін таки дав вказівку виділити Україні мінімальну продовольчу і насінневу позики. Ця скромна продовольча допомога за рекомендаціями центру використовувалася в час весняних польових робіт і жнив. Працівникам на тих роботах один раз на день в колгоспах готувалася гаряча їжа. Інші на таке «державне піклування» не могли розраховувати.

А тим часом навесні — влітку 1947 р. голод спалахнув з новою силою, забираючи сотні тисяч людських життів. Найсильніше голод лютував на півдні України. Повсюдні невиходи на роботу через опухання та нездатність рухатися, відсутність через це дітей у школах, переповненість лікарень від хворих на дистрофію, масові зомління, смерть від голоду — усе це голодні будні півдня республіки. Це жахіття довелося пережити й іншим регіонам України. У багатьох районах зафіксовані випадки канібалізму. У січні — червні 1947 р. в Україні зареєстровано 130 випадків людоїдства, 189 випадків трупоїдства. Незважаючи на таку ситуацію, «боротьба за хліб» продовжувалася, причому тими ж силовими методами. Так, у Вінницькій області лише з початком жнив 1947 р. за «крадіжку» колосків було притягнуто до кримінальної відповідальності 1 тис. 196 осіб 23 . В колгоспі «Труд Ілліча» Маліївської сільради Володимерецького району Миколаївсь¬кої області колгоспниця Є. Матвієнко під впливом голоду підштовхнула дітей до крадіжки колосків, за що була притягнута до кримінальної відповідальності. Колгоспниця Н. Ісаєнко за крадіжку колосків була осуджена до 6 років позбавлення волі.

Для зміцнення партійного керівництва в Україну в березні 1947 р. Сталін прислав Л. Кагановича, якого затвердили першим секретарем ЦК КП(б)У. Новий секретар не без гордості твердив, що він «не є зовсім корінним патріотом», а тому чітко бачить недоліки, що існують в республіці. Влітку 1947 р. на пленумі ЦК КП(б)У з питань сільського господарства Каганович навіть словом не обмовився про голод. Навпаки, він наголошував, що «цього року ми виходимо пристойно, щоправда, ледве-ледве, але прогодували народ». І далі: «Ми повинні довести до свідомості кожного колгоспника і партійця, що ми в боргу перед Союзним радянським урядом, перед партією і товаришем Сталіним.» [4, c. 165-166]

Одні дослідники називають 1,2 млн. померлих від голоду 1946-1947 років, інші — близько 1 млн. Відомо, що протягом 1946-1947 рр. на дистрофію та септичну ангіну (а вони були наслідком голоду), перехворіли в Україні 4 млн. осіб, з них 1,5 млн. мали дуже складну форму захворювання, і половина цих людей помирала. Лише весною 1947 р. в Україні налічувалося 800 тис. осіб з ознаками повної дистрофії. Високою була смертність дітей до одного року. В 1947 р. в Україні померло людей вдвічі більше, ніж 1946 року. Негативні наслідки голоду 1946-1947 рр. суспільство України відчувало ще довгі роки. Голод загальмував природний приріст населення, призвів до скорочення народжуваності, збільшення смертності дітей.

Але такою страшною ціною партійно-державне керівництво УРСР зуміло виконати » величні накреслення товариша Сталіна». 10 жовтня 1947 р. М. Хрущов і Л. Каганович доповіли вождю, що «колгоспи, радгоспи і селянські господарства Української РСР виконали план здачі хліба державі на 101,3 %».

Головною причиною голоду 1946-1947 рр. в Україні історики вважають репресивну, немилосердну хлібозаготівельну й податкову політику правлячої державної партії. Голод був прямим наслідком бездушної політики адміністративно-командної системи щодо селянства. За народну трагедію, що забрала в Україні сотні тисяч безвинних жертв, повну відповідальність несе партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР. Однією з причин голоду стала неспроможність тоталітарної влади до державного регулювання розвитку аграрної галузі. Вчасно не була змінена аграрна політика, не відбувся перерозподіл продуктів харчування з тих районів, де були врожаї, до тих, що постраждали від засухи, не були підтримані люди в трагічний для них час. Масштаби голоду могли бути значно меншими, а наслідки — значно легшими, якби органи влади доклали зусилля по наданню допомоги населенню південних і східних областей України. Задля цього необхідно було визнати на рівні держави, що голод в Україні — це реальність тодішньої ситуації. Однак це не вписувалося в загальну картину удаваного оптимізму, що пропагувався радянською пропагандою. Так виникла парадоксальна ситуація: голодною смертю гинули тисячі людей, а голод для держави залишався «невідомим».

Говорячи про основні причини голоду в Україні у 1946-1947 рр., не можна не сказати і про такий факт. Незважаючи на голод в Україні, правляча верхівка СРСР вилучене силоміць зерно з українських господарств, заради своїх геополітичних інтересів, щедро відправляла в Польщу, Чехословаччину, Румунію, Болгарію. Радянський Союз, щоб зберегти політико-військовий вплив у Центральній та Східній Європі «підгодовував» прокомуністичні режими «народної демократії». Зокрема, у 1946 р. експорт хліба становив 1,7 млн. т, у 1947 р. — 0,8 млн. т. Ешелони з борошном та збіжжям котилися на Захід крізь голодну та понівечену Україну, де гинули від фізичного виснаження солдати-переможці, помирали їхні діти і дружини .

Переважна більшість дослідників вважають цей голод штучним, рукотворним, ряд науковців — свідомим геноцидом щодо українського народу. При цьому вони посилаються на статтю ІІ Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 р., яка гласить, що дії з наміром навмисного створення для членів будь-якої групи населення таких життєвих умов, що розраховані на повне або часткове знищення її, визначаються як геноцид [13, c. 23-24].

Висновки

Отже, зрослі селянські повинності, украй низький рівень фінансового, матеріально-технічного забезпечення аграрного сектора економіки, репресивні методи господарювання, нові масштаби безоплатного вилучення матеріальних і трудових ресурсів колгоспного двору поглибили кризу колгоспного виробництва. Рівень експлуатації колгоспного селянства в роки війни та перші повоєнні роки незмірно зріс і став однією з основних причин масового голоду 1946 — 1947 рр.

Водночас у 1946 р. у країні було розпочато кампанію з боротьби з «розбазарюванням колгоспної землі». У селян було відібрано й передано колгоспам так звані «надлишки» присадибних земель, які мали великий вплив на рівень матеріального благополуччя населення, адже селяни розраховували на свої присадибні ділянки, які давали ? грошових доходів і були засобом для виживання. До того ж на селян не поширювалися карткова система, пенсійне забезпечення, їм не видавали паспортів, обмежуючи цим соціальну мобільність і можливості переходу в більш благополучні для життя райони.

Варто зазначити, що в багатьох областях України голод почався вже наприкінці 1945 р. — на початку 1946 р., коли у багатьох колгоспах було вилучено майже все зерно, включаючи фураж і посівні фонди. Значна частина вилученого в селян зерна йшла в так званий «резерв», оскільки Радянський Союз прагнув продемонструвати «переваги» соціалізму й раніше за країни Західної Європи скасувати карткову систему. На 1946 р. стратегічний резерв зерна, що зберігалося на складах Міністерства заготівель, становив 10 млн. тонн. Водночас Рада Міністрів СРСР 10 травня 1946 р. відмовилася навіть розглядати клопотання з місць щодо додаткового відпуску насіннєвих позичок зерна. Отже, засівати поля нерідко було нічим. Та радянська влада вжила всіх заходів, аби продовжити «битву за врожай». Так, липневим (1946 р.) пленумом ЦК КП(б)У зазначено, що в окремих районах, колгоспах, радгоспах спостерігаються тенденції щодо заниження врожаю та заниження хлібоздачі, тому необхідно з перших партій зерна нового врожаю обов’язково повернути державі борги з насіннєвої, продовольчої та фуражної позичок.

Не вирішеним сьогодні залишається питання щодо кількості жертв голодного лихоліття 1946 — 1947 рр. Адже підрахувати кількість померлих практично неможливо, бо сталінський режим зробив усе можливе, аби приховати цю страшну трагедію людства. Був установлений жорсткий партійно-радянський контроль над загсами та органами охорони здоров’я, що фіксують факти народження та причини смерті людей. У медичних довідках справжню причину смерті приховували за такими діагнозами, як дистрофія, дизентерія, септична ангіна, авітаміноз тощо, що на мові лікарів означало голодну смерть. До того ж факти голодної смерті в більшості випадків на місцях не фіксували. Особливо це стосувалося моментів, коли помирали біженці на залізничних станціях. Також не реєструвалася міськими й районними рагсами смертність колгоспників, які не мали паспортів, людей, котрі помирали в дорозі поза межами села, міста чи району. Смертність старців, жебраків, безпритульних громадян узагалі не враховувалася. Більшість дослідників схиляються до думки, що кількість жертв голоду в Україні — від 800 тис. до 1 млн. осіб. З них у Харківській області -100 — 150 тис. Ці дані є приблизними та потребують уточнення.

Список використаної літератури

1. Білас І.Г. Голокост на Україні в 1946-1947 рр. // Науковий збірник Українського Вільного університету. Ювілейне видання з приводу 70-ліття УВУ. — Мюнхен, 1992. — С. 58-76.
2. Веселова О. Голод 1946-1947 рр.: свідчення очевидців // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Науково-публіцистичний журнал. — К., 1994. — № 1. — С. 158-162.
3. Веселова О. Тоталітарна держава СРСР — призвідець голоду 1946-1947 рр. в Україні // Третій Міжнародний конгрес україністів. 26-29 серпня 1996 р. Історія. V книга. — Харків, 1996. — С. 148-152.
4. Веселова О.М. Голод в Україні 1946-1947 років як один із злочинів комуністичного режиму // Матеріали Міжнародного Конгресу політичних в’язнів комуністичних режимів (Київ, 7-8 листопада 1995 р.). — К.: Ред.-вид. центр НБУ ім. В.І. Вернадського, 2001. — С. 163-168
5. Волков И. Засуха, голод 1946-1947 гг. Колхозная деревня в первый послевоенный год // История СССР. — 1991. — №2 4. — С. 3-19.
6. Голод в Україні 1946-1947 років // Голодомор 1932-1933 рр. в Україні: причини і наслідки. Міжнародна наукова конференція, (Київ, 9-10 вересня 1993 р.): Матеріали. — К.: Інститут історії України НАН України, 1995. — С. 188-193
7. Голод в Україні 1946-1947: Документи і матеріали / Відповідальний редактор В.А.Смолій, упорядники: О.М. Веселова (головний упорядник), Т.Т. Гриценко та ін.). — К.; Нью-Йорк: Вид-во М.П. Коць, 1996. — 376 с.
8. Зима В.Ф. Голод в СССР 1946-1947 годов: происхождение и последствия. — М.: Институт российской истории РАН, 1996. — 266 с.
9. Кожукало І. Жорстокий хліб: Про становище колгоспного селянства на Україні у перші повоєнні роки // Сільські обрії. — 1989. — №2 7. — С. 18-21.
10. Кожукало І.П. 1946-1947 роки: невідомий голод // Маршрутами історії. — К., 1990. — С. 260-270.
11. Кульчицький С.В. Новітня історія України // Український історичний журнал. — 1991. — №2 10. — С. 11, 13.
12. Маковійчук І.М., Пилявець Ю.Г. Голод на Україні у 1946-1947 роках // Український Історичний журнал. — 1990. — № 8. — С. 14-32.
13. Перковський А.Л., Пирожков С.І. Демографічні втрати народонаселення Української РСР у 40-х рр. // Український історичний журнал. — 1990. — №2 2. — С. 15-25.
14. Тимченко С.М., Кириченко В.М. Українське село і тоталітарна держава в умовах голоду 1946-1947 рр. // Матеріали Всеукраїнського симпозіуму з проблем аграрної історії. — Умань-96. Частина друга. — К., 1997. — С. 72.