У сучасному техногенному суспільстві моральні якості людей набувають першорядного значення. Завдяки вражаючим досягненням науки і техніки людство дістало в своє розпорядження небачені раніше потужні засоби, які можна використовувати як на творення, так і руйнацію, як на благо, так і зло.

Ось чому в ХХІ ст. надзвичайно важливим є усвідомлення кожним громадянином своїх морально-етичних обов’язків у стосунках один з одним та суспільством загалом, у ставленні до природного довкілля, вихованні молодого покоління [2]. За А. Швейцером, «етика є безмежною відповідальністю за все живе» [3]. Однак хоч би якою довершеною була етика, врешті-решт, кожен член суспільства має свободу волі і вибору, щоб самостійно, за своїм світоглядом і переконаннями, діяти в різних ситуаціях на основі власних рішень. Кожна людина, котра своїми вчинками порушує морально-етичні норми, завдає шкоди іншим людям, а також середовищу існування і всій живій природі. А людина, озброєна міццю знань і не обтяжена мораллю та відповідальністю, здатна спричинити значно більші, іноді непоправні руйнації. Ще Д.І. Фонвізін писав: «Наука у розбещеної людини є лютою зброєю чинити зло. Просвіта вивищує лише доброчесну душу». Кожен учений із вадами морального характеру, з розмитими етичними критеріями спричиняє своїми діями розширене відтворення хибних рис у представників молодого покоління, з якими він взаємодіє.

1. Моральні та етичні аспекти науки

Наука сама по собі не є етичною чи не І іі етичною. З іншого боку, розвиток одного лише вчення про мораль не здатний забезпечити гідний рівень моральності суспільства. Наука тільки може вказати, як досягти певної мети, а якої мети сьогодні досягти ще неможливо. Однак сам науковець має визначати доцільність і корисність своєї праці. І тут слід керуватися не тільки науковими аргументами й роздумами, а насамперед моральними засадами, пам’ятати, що не будь-яка мета виправдовує засоби її досягнення. У сучасному світі, як ніколи раніше, гостро постало питання етизації суспільства. А вчений, який нині має доступ до знань, що можуть виявитися для людства або скринькою чудес, або скринькою Пандори, повинен бути людиною з чіткими етичними критеріями, моральними принципами. Ось чому на 18-й Генеральній асамблеї ЮНЕСКО у Парижі ще 20 листопада 1974 року було прийнято «Рекомендацію про статус наукових працівників», ратифіковану урядами більшості країн світу.

Українське суспільство не було байдужим до проблем етики й моралі у минулому (див., наприклад, [4]), не байдуже воно і сьогодні, коли ці проблеми набувають особливої значущості. Нам необхідно не лише подолати негативні наслідки, притаманні тоталітарній системі, а й активно протистояти ерозії моралі, ідеології насильства, споживацтва, «успішності» (у вимірах придбаної нерухомості), що, на жаль, культивуються багатьма сучасними засобами масової інформації, і допомогти прогресивному, а значить духовному, моральному розвитку країни в нових соціально-політичних реаліях. Вимоги до моральних обов’язків ученого сформульовані у статті 5 чинного Закону України «Про наукову й науково-технічну діяльність» ([5], додаток 2). Велику увагу проблемам етики приділяє спільнота медиків і біологів України [6]. Крім того, Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України і громадська організація «Українська федерація вчених» винесли на обговорення проект кодексу наукової етики [7], в якому зроблено спробу узагальнити світовий досвід та практику розв’язання етичних проблем у науці. У наукових колах циркулюють й інші проекти, у Львові, приміром, видано переклад «Кодексу честі науковця», розробленого Етичним комітетом Польської академії наук [8]. Отже, вітчизняна наукова спільнота не тільки визнає гостроту цих проблем для України, а й прагне долучитися до їх розв’язання.

Мораль і наука є дуже різними формами суспільної свідомості. Мораль невіддільна від розв’язання повсякденних життєвих проблем, ситуацій, в яких задіяні поняття, переконання й емоції індивідів. Вона спрямована на формування цілей, устремлінь і правил поведінки в житті, передбачає особистісний вибір вчинків між полюсами добра і зла. Звичайно, мораль перебуває у багатосторонніх зв’язках з іншими формами суспільної свідомості — філософією, релігією, естетикою, правом, політикою. Політика справляє значний вплив на моральні погляди та норми, однак це не применшує величезної ролі індивідуальної свідомості і відповідальності самої людини. Вищим законом, або так званим «золотим правилом» мораль, і є постулат, сформульований ще у Євангелії від Матфія (7:12), що з невеликими варіаціями входить до моральних заповідей багатьох народів і релігій: «Чини з іншими людьми так, як ти бажав би, щоб чинили з тобою».

Моральні засади дають змогу людині контролювати і внутрішньо мотивувати свої дії, самостійно обґрунтовувати і визначати лінію поведінки у різних суспільних і життєвих ситуаціях. З погляду моралі оцінюються не лише практичні дії людей, вчинки, а й їхні мотиви та наміри. За Демокрітом, бути порядною людиною означає «не тільки не чинити несправедливо, а й не бажати цього». В ідеалі моральний рівень ученого повинен бути настільки високим, щоб запобігти можливим негативним наслідкам його наукової діяльності.

Наука — це постійний діалог людини з природою, метою якого є пошук істини і здобуття нових знань. Вона використовує для досліджень різні методи — спостереження, аналіз, активний експеримент, адже природа добровільно не розкриває своїх таємниць. Аналіз передбачає поділ досліджуваних об’єктів на складники, відтак вони перестають існувати як цілісна система. Вивчаючи квітку, ми вириваємо її із землі, щоб з’ясувати будову коріння. Для поглибленого пізнання живих організмів науковці змушені проводити вівісекцію. Створюючи нові, генетично модифіковані організми, отримуючи інші продукти біотехнології, ми не завжди передбачаємо, як вони впливатимуть на людину і природне довкілля — сьогодні, завтра, через десятиліття. Активний експеримент часто починається зі спостереження поведінки досліджуваних об’єктів в екстремальних і небезпечних умовах, після чого самі об’єкти можуть загинути. Усе це, очевидно, суперечить моральним заповідям «не вбий» і «не нашкодь».

Або ще такий аспект. Для дослідження радіоактивних речовин їх необхідно виробляти, накопичувати, а відтак безпечно захоронювати відходи. Вивчення ядерних реакцій передбачає створення штучних умов, у яких вони відбуватимуться, і це, залежно від масштабів, також може бути небезпечним. Отже, науковий експеримент у багатьох випадках з погляду етики може трактуватися як аморальний. Сумнівно моральними є досліди із клонування, материнства за наймом, легалізація евтаназії та багато чого іншого. Влада над природою може стати руйнівною і для природи, і для людини (техногенні катастрофи, втрата лісових масивів, нестача питної води, патологія автомобільного хаосу, загальна забрудненість довкілля, тиранія інформації тощо). Виникає реальна небезпека таких незворотних змін, що можуть поставити під загрозу саме існування планети Земля.

Людство давно звернуло увагу на певні діалектичні суперечності між наукою та мораллю. Зокрема, ще Арістотель застерігав: «Хто рухається вперед у науках, але відстає у моралі, той більше йде назад, ніж уперед» [1]. Отже, наука й етика повинні розвиватися одночасно, причому етика має стати контрольним механізмом для наукової діяльності. Дефіцит ресурсів Землі — природних копалин, енергоносіїв, продуктів харчування, води, а також необхідність ліквідовувати або компенсувати шкоду, раніше завдану природі і людству, потребують інтенсивного розвитку науки й техніки. Адже не можна забувати, що науково-технологічний прогрес, окрім потенційно небезпечних наслідків, має і величезний потенціал творення, який реалізується через такі функції:

• пізнання природи, зменшення залежності людини від несприятливих умов навколишнього світу, що невпинно змінюється;
• розв’язання проблем питної води та харчування людства;
• енергозабезпечення, створення енерго-ощадливих технологій;
• звільнення людини від тяжкої виснажливої праці;
• розвиток засобів транспорту та обміну інформацією;
• охорона здоров’я, розв’язання екологічних проблем;
• виховання та навчання молоді в нових умовах життя.

Етика науки формулює свої вимоги, виходячи з високої оцінки ролі науки в житті суспільства, у збереженні та розвитку культури, обстоюванні істини. Вона є системою моральних норм і правил, які регулюють дії та взаємовідносини науковців, їхню моральну відповідальність перед суспільством за нехтування можливих негативних наслідків нерозумного використання результатів певних досліджень. Етика науки охоплює правила та норми професійної етики. Це не тільки такі загальні моральні засади, як «не кради», тобто заборона й зосудження плагіату, та «не бреши» — не фальсифікуй даних, а й інші норми, що випливають з величезної соціальної ролі науки. Вимогами професійної етики, зокрема етики науки, є такі:

• бездоганне виконання своїх фахових обов’язків;
• діяльне ставлення до світу, спрямоване на досягнення певних цінностей, засад та ідеалів (а коли мораль порушується, то має бути соромно, бо сором — це гнів, звернений на себе);
• повага до людини незалежно від її становища у суспільстві;
• обстоювання істини («Платон мій друг, та істина дорожча»);
• побудова висновків на основі ретельно перевірених фактів, надійно встановлених законів природи, з використанням «залізної» логіки;
• дотримання принципу «не зашкодь природі», адже не кожна мета виправдовує засоби її досягнення;
• використання науки на благо суспільства, відмова від ризикованих експериментів, особливо великомасштабних;
• уважне ставлення до конструктивної критики, тверезе сприйняття порад;
• проведення дискусій у такій формі, щоб вони не переростали у неприязнь або ворожість (яскравий приклад — дискусія Н. Бора з А. Ейнштейном);
• особиста і професійна чесність;
• поширення знань та застережень від нерозумного використання досягнень науки й техніки;
• поєднання наукової сумлінності з особистою чесністю, засудження кон’юнктурщини, кар’єризму, монополії наукових шкіл;
• активна боротьба з псевдонаукою, особливо в часи соціального бродіння в суспільстві, коли з’являється безліч «пророків», «ясновидців», «екстрасенсів».

2. Характеристика наукової дискусії

Кожна освічена людина повинна розвинути в собі вміння і навики з полемічного мистецтва. Особливе місце це мистецтво і відповідно полемічна культура посідають у професійній діяльності гуманітарія. Ще античні мислителі з метою публічного обговорення гострих, соціально значущих питань широко застосовували діалог, що дозволяло здобувати знання шляхом роздумів, міркувань, спільного обговорення проблеми, пошуків правильного, оптимального та конструктивного рішення. Саме метод діалогу в пошуках істини був обраний Сократом як сенс усього життя. Випробування іронією сократівських бесід пройшли віддані друзі Сократа, його вірні учні, постійні слухачі, захоплені шанувальники. Деякі з них з особливою ретельністю відновили бесіди Сократа, які й досі не тільки не втратили своєї значущості при навчанні культури наукового діалогу, дискусії, полеміки, спору, але й актуалізувались.

Алгоритмічний припис учаснику наукової дискусії:

1. Визначте для себе “межі теми” дискусії та переконайтеся, чи всі слова і поняття теми та проблеми дискусії ви чітко й повно розумієте (у разі потреби скористайтеся авторитетними науковими й словниково-довідковими виданнями).
2. З’ясуйте основні структурні компоненти дискусії та їх роль в обговоренні означеної теми:

2.1. Початок (встановлення контакту із співрозмовниками; визначення мети, проблем та актуальності дискусії; активізація уваги);

2.2. Інформування (виклад інформації в обраний спосіб: повідомлення, пояснення, опис, характеристика);

2.3. Власне дискусія: аргументація (коректне наведення доказів на захист сформульованих тез);

2.4. Контраргументація (коректне наведення доказів для нейтралізації антитез, заперечень, непогоджень із співрозмовником);

2.5. Прийняття рішення;

2.6. Підбиття підсумків.

3. Визначте джерела інформації з дискутованої теми, детально ознайомтеся з ними й зафіксуйте найважливішу інформацію (тези, аргументи) до кожного із структурних компонентів дискусії.
4. Порівняйте точки зору різних авторів і вибудуйте свій погляд на дискутовану проблему або приєднайтесь до певної тези чи позиції автора.
5. Побудуйте свої дії як учасника дискусії за п’ятьма законами організації мисленнєво-мовленнєвої діяльності (концептуальний, моделювання слухацької аудиторії, стратегічний, тактичний, мовленнєвий).

6. Спрогнозуйте вірогідні заперечення і зауваження співрозмовника та визначте можливі контраргументи й оптимальну форму реакції на них з метою переконання.
7. Оберіть коректні прийоми утримання уваги співрозмовників і дотримуйтесь правил цивілізованого спілкування.
8. Визначте можливі варіанти завершення дискусії та оберіть найдоцільніший із них.
9. Проаналізуйте свою мисленнєво-мовленнєву діяльність під час дискусії, зробіть аргументовані висновки та сформулюйте стислі поради й рекомендації для себе як дискутанта на майбутнє.

Як структурна складова власне професійної зони професійного дискурсу, науковий дискурс характеризується креативністю, істинністю та професійною цінністю; йому притаманні інші ознаки професійного дискурсу, як от: професійна спрямованість, антропоцентризм, мультидисциплінарність, непропорційність розвитку окремих його частин, діалогічність, селективність, замкненість, нециклічність, дидактизм, динамізм, мовна нормативність, стилістична розшарованість [6, с. 17].

За комунікативно-соціальним критерієм, дискурс диференціюють на персональний та інституційний, які відповідно розглядають мовця як особистість та як представника певної соціальної інституції.

Інституційний дискурс виокремлюють за системоутворюючими ознаками цілей та учасників спілкування. Учасниками спілкування є представники інституції (агенти) та клієнти, які до них звертаються. В науковому дискурсі клієнти майже не відрізняються від агентів. Для кожного виду інституції характерним є співвідношення статусного та особистісного компонентів. В науковому дискурсі особистісний компонент є майже відсутнім завдяки традиції викладу, але традиційні безособові звороти наразі менш вживані в жанрах статей та монографій.

Типологія інституційного дискурсу налічує чимало видів та постійно розширюється: політичний, дипломатичний, адміністративний, юридичний, рекламний, спортивний, сценічний, військовий, педагогічний, релігійний, містичний, медичний, діловий, масово-інформаційний, науковий тощо [2, с. 15-16]. Моделювання інституційного дискурсу проводять за такими ознаками: конститутивними, інституційності, типа інституційного дискурсу та нейтральними.

Науковий дискурс природно пригортає цікавість науковців-лінгвістів. Його учасниками є дослідники як представники наукової спільноти рівні між собою в відсутності монополії на істину; статусні ознаки є зведеними нанівець. Але, водночас, ця спільнота постійно прагне до кастовості, встановлює ступені кваліфікації, академічні звання та членство в наукових спільнотах. Модифікація базової моделі агент – клієнт в науковому дискурсі заснована на різновекторності завдань науковця, а саме: він є продуцент інформації, номінатор, укладач тексту, креатор [6, с. 33]. Комунікативні стратегії адресанта наукового дискурсу зумовлені когнітивним аспектом, що є націленим на пошук істинності спеціальної інформації, глибину її розуміння з боку всіх учасників комунікативного процесу. Щодо клієнтів, це – широкий загал, який читає науково-популярні журнали, дивиться науково-популярні телепередачі, з однієї сторони, та дослідники – колеги, з іншої, які користуються інформацією, коригують її та генерують нову на базі отриманої.

Хронотопом наукового дискурсу є типове для діалогу наукове середовище, для писемного наукового дискурсу прототиповим місцем є бібліотека.

Ціллю наукового спілкування є процес придбання нового знання, що представлений в вербальній формі та обумовлений комунікативними канонами наукового спілкування [1, с. 60].

Цінності наукового дискурсу розкриваються в його ключових концептах (істина, знання, дослідження) та є зведеними до признання пізнаваності світу, необхідності множити знання та доводити їхню об’єктивність, неупередженості в пошуках істини.

Стратегії наукового дискурсу зумовлені його завданнями: 1) визначити проблемну ситуацію та виокремити предмет дослідження; 2) вивчити історію питання; 3) сформулювати гіпотезу та мету дослідження; 4) обґрунтувати вибір методів та матеріалу дослідження; 5) збудувати теоретичну модель предмета вивчення; 6) викласти результати спостережень та експерименту; 7) прокоментувати та обговорити результати дослідження; 8) дати експертну оцінку проведеному дослідженню; 9) визначити область практичного застосування отриманих результатів; 10) викласти отримані результати в формі, яка є доступною для спеціалістів та неспеціалістів.

Стратегії наукового дискурсу реалізовано в його жанрах – наукова стаття, монографія, дисертація, наукова доповідь, виступ на конференції, стендова доповідь, науково-технічний звіт, рецензія, реферат, анотація, тези.

Тематика наукового дискурсу обіймає широке коло проблем, що розподілені на проблеми гуманітарних та природничих наук. Гуманітарні науки є менш формальні та виявляють сильну залежність об’єкту пізнання від його суб’єкту.

Науковий дискурс відрізняється від інших високим ступенем інтертекстуальності, тому опора на прецеденті тексти та їхні концепти [3, с. 24] є однією з системоутворюючих ознак. Інтертекстуальний зв’язок є представленим в виді цитат, посилань, відомих всім назв монографій, статей тощо, які виконують референційну, оцінну, етикетну та декоративну функції.

Дискурсивні формули представлені своєрідними зворотами мовлення, що є властивими спілкуванню в відповідній інституції. Такі формули з’єднують всіх представників наукової спільноти. Прагнення до максимальної точності в науковім дискурсі іноді призводить до надмірної термінологізації та синтаксичної ускладненості тексту.

Науковий дискурс виділяють за класифікаційним критерієм сфери комунікації. Іншим критерієм є соціальний контекст використання мови, згідно якого науковий дискурс відбиває інституційне спілкування. Параметрами наукового дискурсу ми вважаємо його діалогічну форму та його інституційний тип. Моделювання дискурсу проводять за конститутивними, нейтральними ознаками, ознаками інституційності та типа інституційного дискурсу. Опис конкретного типу дискурсу зведено до визначення компонентів, а саме : його учасників, хронотопу, цілей, цінностей, стратегій, матеріалу, різновидів та жанрів, прецедент них текстів, дискурсивних формул. Адресант наукового дискурсу є продуцентом інформації, номінатором, укладачем тексту, креатором, а адресат – користувачем, коректором та генератором нових ідей. Хронотопом наукового дискурсу є академічне середовище, ціллю – процес придбання нового знання. Цінності наукового дискурсу – в його ключових концептах (істина, знання, дослідження). Стратегії наукового дискурсу зумовлені його завданнями, що співпадають з основними етапами дослідницької діяльності. Стратегії наукового дискурсу реалізовано в його різноманітних жанрах. Опора на прецеденті тексти є однією з системоутворюючих ознак, а дискурсивні формули є своєрідними ключами для розуміння всієї системи відношень в відповідній інституції.

Висновки

Отже, кожен учений як член суспільства має виконувати не тільки вимоги професійної етики, а й дотримуватися загальних моральних норм. Мораль діє опосередковано — через дисципліну і жорсткі форми конкретної діяльності людини в соціумі. Особливості моралі вченого полягають у тому, що його знання, професіоналізм та вміння повинні зростати разом зі свободою його волі. А свобода волі потребує культури, гуманності, самодисципліни, скромності та сумлінного виконання своїх обов’язків стосовно виховання молодої зміни, бо моральність породжує моральність і навпаки. Свобода вченого має виявлятися в стійкості проти згубних впливів споживацької моралі, нігілізму й занепаду, розпусти, агресивності тощо. Агресивність взагалі-то притаманна людині як біосоціальній істоті, про що, зокрема, свідчать численні війни в історії цивілізації. Хоча підготовка до війн, як відомо, сприяла розвитку науки й техніки, однак вони завжди були найбільшим лихом для людства. Тому агресивність слід сублімувати в активність, спрямовану на подолання труднощів і перепон на шляху подальшого розвитку нашої цивілізації.

Останнім часом питання наукової етики викликають підвищений інтерес і широко обговорюються вченими у зв’язку з тим, що було оприлюднено скандальні факти наукового шахрайства в таких всесвітньо відомих фізичних дослідних центрах, як лабораторії фірми Белл і Лоуренсівська національна лабораторія у Берклі (США). Наукова спільнота не лише рішуче засудила ганебну поведінку самих авторів псевдовідкриттів, а й піддала гострій критиці їхніх наукових керівників, які, не беручи участі в експериментах і не аналізуючи належним чином їхніх результатів, легковажно ставили свої підписи під відповідними публікаціями.

Сподіватимемося, що людство загалом та громадяни України зокрема знайдуть спосіб подальшого розвитку і реалізації засад етики й моралі — єдиний шлях до самозбереження, на якому до вчених справедливо висуватимуть підвищені вимоги.

Список використаної літератури

1. Аристотель. Этика / Пер. Н.В. Брагинской, Т.А. Миллер. — М.: Изд. АСТ, 2002. — 942 с.
2. Нейсбит Дж. Высокая технология, глубокая гуман-ность. Технология и наши поиски смысла.— М.: Транзиткнига, 2005. — 382 с.
3. Нападиста В.Г. Історія етики в Україні (Друга половина ХІХ — початок ХХ ст.). — К.: Либідь, 2004. — 240 с.
4. Філіпенко А.С. Основи наукових досліджень. — К.: Академвидав, 2004. — 208 с.
5. Кундієв, О. Дембновецький, М. Чащин, Р. Рудий. Біоетика — новий ступінь інтеграції природничих і гуманітарних наук // Вісн. НАН України. — 2002. — № 11. — С. 11—17.
6. Кодекс наукової етики // Наука та наукознавство. — 2005. — № 3. — С. 31—37.
7. Кодекс честі науковця, або етичні норми та добрі манери у науці /Пер. з польс.; Етичний комітет Польської академії наук.— Львів: Галицька видавнича спілка, 2003.
8. Малахів В.А. Етика. — 5-те вид. — К.: Либідь, 2004. — 384 c.
9. Колеснікова І.А. Лінгвокогнітивні та комунікативно-прагматичні параметри професійного дискурсу: автореф. дис. На здобуття наук. ступеня доктора філол. наук :спец. 10.02.15 «Загальне мовознавство»/ І.А. Колеснікова.– К., 2009. – 33 с.