Правозастосування — це рішення конкретної справи, життєвого випадку, визначеної правової ситуації. Це “додаток” закону, загальних правових норм до конкретних осіб, конкретним обставинам. Дії правозастосовця чи особи відповідного органу спрямовані на те, щоб розвиток відносин між людьми і їхніми формуваннями йшло в руслі закону. Застосуванням правових норм займаються компетентні органи і посадові особи, і тільки в рамках наданих їм повноважень. Як виключення з волі держави повноваженнями застосовувати окремі закони можуть бути наділені суспільні органи. Так, наприклад, профспілки застосовують деякі норми трудового законодавства.

Застосування закону має місце там, де адресати правових норм не можуть реалізувати своїх передбачених законом прав і обов’язків без свого роду посередництва компетентних державних органів. Не можна одержати пенсію, чергове військове звання, відсидіти на гауптвахті, реалізувати своє право на відпочинок (одержати чергова відпустка) і т.д. без дозволу компетентного органа, хоча б на той час були в дійсності в наявності всі умови, передбачені законом для виникнення прав і обов’язків. Іншими словами, частина правових норм реалізується через правозастосування, правозастосовча діяльність, правозастосовчі акти.

Застосування права — це владна організуюча діяльність компетентних органів і осіб, що мають своєю метою забезпечити адресатам правових норм реалізацію приналежних їм прав і обов’язків, а також гарантувати контроль за даним процесом.

Визначена послідовність здійснення комплексів дії в ході правозастосування дає підставу говорити про три стадії правозастосовчій діяльності. Це: установлення фактичних обставин справи; установлення юридичної основи справи; рішення справи.

Єдиною споконвічною підставою початку процесу застосування правових норм є настання передбачених ними фактичних обставин. Тому перша стадія правозастосування складається у встановленні юридичних факторів і юридичних складів (сукупностей різних факторів). Це можуть бути “головні фактори” і факти, що підтверджують головні, але обов’язково ті й у тім обсязі, як того вимагає нормальний дозвіл юридичної справи. У ряді випадків коло обставин, що підлягають установленню, позначений у законі.

Часто збір доказів і попереднє установлення фактів є справою одних осіб, а винесення рішення в справі — інших. Однак правозастосовчій орган у цьому випадку зобов’язаний переконатися в достатності фактів і їхньої обґрунтованості.

Ні прокурор, що затверджує обвинувальний висновок, ні суддя, що розглядає кримінальну справу, ні директор чи підприємства начальник УВС, що видає наказ про заохочення працівника, не можуть поставитися до своїх обов’язків формально, покладаючись на представлені матеріали.

Метою першої стадії правозастосовчого процесу є досягнення фактичної об’єктивної істини. Тому особлива увага законодавство приділяє доведенню. У ньому фіксується, які обставини мають потребу в доведенні, а які — немає (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться визначеними засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу є завжди справою правозастосовця.

Установлення юридичної основи справи включає: — перебування норми, що підлягає застосуванню; — перевірку правильності тексту акта, у якому міститься шукана норма; — перевірку дійсності норми і її дій у часі, у просторі і по колу осіб; — з’ясування змісту норми.

Усі зазначені дії служать однієї мети — правильної кваліфікації фактів, а виходить, зміцненню законності і правопорядку, тому можуть бути об’єднані в одну стадію. Звичайно, вони тісно стуляються і переплітаються в дійсності з діями, що складають зміст попередньої стадії.

Особливо варто сказати про ту стадію, коли правозастосовця не знаходить норми, що регулює установлені факти. З цього випливає щонайменше два висновки: чи законодавець не вважає за необхідне регулювати дані обставини і приймати по них які-небудь рішення юридичного характеру, чи в наявності пробіл у законі.