Адміністративно-правові засади запобігання та протидії корупції міліцією України

ВСТУП

Актуальність теми. Проблема протидії та запобігання корупції в Україні є актуальною: за даними, наведеними міжнародними експертами, у 2009 р. Україна зайняла 146 місце із 180 за рівнем корумпованості, що підтверджується й даними Київського міжнародного інституту соціології [157, c.4]. Так, серед опитаних 62,8 % громадян переконані в корумпованості державних службовців, а 67 % заявили, що були втягнуті в корупційні дії під час вирішення справ із державними посадовими особами [176].

Зазначені статистичні матеріали корелюються з результатами власного соціологічного опитування працівників міліції: тільки 7% респондентів вважають реальний стан запобігання та протидії корупції в Україні “задовільним”, 46 % – таким, що “потребує покращення”, а 47 % – “незадовільним” [Додаток А].

На шляху до задекларованої Європейської інтеграції Україна має досягти у цій сфері позитивних результатів, різко знизити рівень корупції, тим самим забезпечити нормальні умови життєдіяльності громадян, функціонування бізнес-середовища.

Вагоме місце у системі запобігання та протидії корупції посідають органи та посадові особи міліції України, які є провідними суб’єктами, що здійснюють заходи із запобігання та протидії корупції. За даними Державного департаменту інформаційних технологій МВС України ними впродовж двох останніх років було виявлено 10 055 випадків корупції.

Окремі питання, пов’язані із проблемою запобігання та протидії корупції міліцією України, у своїх працях досліджували В.Б. Авер’янов, О.М. Бандурка, М.Ю. Бездольний, М.М. Биргеу, Ю.П. Битяк, М.В. Буроменський, А.Ф. Волобуєв, В.В. Галунько, Л.А. Гапоненко, В.Т. Гаращук, І.П. Голосніченко, С.М. Гусаров, С.М. Дерев’янко, Є.В. Додін, Д.Г. Заброда, Є.В. Зозуля, Д.І. Йосифович, Р.А. Калюжний, Н.С. Карпов, С.В. Ківалов, М.В. Коваль, С.Ф. Константінов, Г.М. Котович, А.Т. Комзюк, А.М. Куліш, В.А. Кучер, М.В. Лошицький, Т.О. Мацелик, Є.М. Моісеєв, С.В. Невмержицький, Д.Й. Никифорчук, Г.П. Пожидаєв, В.І. Олефір, Ю.І. Римаренко, С.С. Рогульський, Т.В. Сараскіна, А.В. Сердюк, В.Д. Сущенко, О.В. Ткаченко, Р.М. Тучак, В.К. Шкарупа та ін. Проте безпосередньо предметом їхніх досліджень аналізована проблематика не була. Свої наукові засилля вони зосереджували на більш загальних, спеціальних чи суміжних викликах.

Актуальність дослідження зумовлюється також необхідністю практичного застосування в Україні європейських стандартів етичної поведінки працівників міліції, реалізації нових підходів щодо недопущення скоєння корупційних діянь самими працівниками міліції. У сфері запобігання корупції працівники міліції мають перейти від карно-репресивної системи до системи правової допомоги населенню. Нові проблеми вимагають появи нового типу працівника органів міліції, етика поведінки якого повинна відповідати європейським стандартам.

Отже, інтеграція України у світове співтовариство в контексті реального забезпечення прав та свобод людини і громадянина вимагає подальшого розвитку адміністративно-правових засад та активізації адміністративної діяльності міліції України щодо запобігання та протидії корупції.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Тематика дослідження пов’язана з Концепцією адміністративної реформи в Україні (Указ Президента України від 22.07.1998 № 810/98), Комплексною програмою профілактики правопорушень на 2007–2009 роки (постанова Кабінету Міністрів України від 20.12.2006 № 1767). Дисертація виконана відповідно до пріоритетних напрямів наукових і дисертаційних досліджень МВС України, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2005-2010 рр. (наказ МВС України від 5 липня 2004 № 755, розширене засідання колегії МВС України від 30.01.2009). Дисертаційне дослідження охоплює питання розвитку Концепції подолання корупції в Україні, схваленої Указом Президента України від 11.09.2006 № 742, Комплексного наукового проекту “Актуальні проблеми організації і функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні” (номер державної реєстрації 0105U002565) Національного аграрного університету, а також напрямків наукових досліджень кафедри адміністративного та фінансового права Навчально-наукового інституту земельних ресурсів та правознавства Національного аграрного університету у контексті проведення в нашій державі адміністративної реформи.

Мета і завдання дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення, аналізу й узагальнення новітнього вітчизняного законодавства у сфері запобігання та протидії корупції, думок з приводу цієї проблематики вчених, міжнародно-правових стандартів діяльності поліції запропонувати нові теоретико-методологічні та науково-прикладні підходи щодо запобігання та протидії корупції міліцією України.

Для досягнення мети були поставлені та вирішені такі завдання:

— окреслити категорію корупції, її запобігання та протидії як об’єкта адміністративно-правового регулювання;

— розкрити адміністративно-правовий статус міліції як суб’єкта запобігання та протидії корупції;

— охарактеризувати адміністративно-правовий статус суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення;

— сформулювати поняття та розкрити структуру механізму адміністративно-правового запобігання та протидії корупції;

— охарактеризувати принципи адміністративного права у сфері запобігання та протидії корупції;

— розкрити заходи запобігання та протидії корупції, які використовуються міліцією України;

— виявити особливості адміністративної відповідальності як засобу запобігання та протидії корупції;

— узагальнити міжнародний досвід запобігання та протидії корупції та виробити заходи протидії корупції;

— виробити напрями удосконалення вітчизняного законодавства та діяльності міліції України у сфері запобігання та протидії корупції.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають під час здійснення міліцією України заходів щодо запобігання та протидії корупції.

Предмет дослідження становить адміністративно-правові засади запобігання та протидії корупції міліцією України.

Методи дослідження. У дисертації використано сукупність філософських, загальнонаукових, загальнологічних та спеціально-юридичних методів наукового пізнання.

Провідним філософським методом, який був використаний у ході написання дисертаційного дослідження, став діалектичний, що дозволив сформулювати категорійний апарат (підрозділ 1.1), вивести новітні принципи у сфері запобігання та протидії корупції (підрозділ 2.2.), обґрунтувати пропозиції щодо удосконалення законодавства (підрозділ 3.2).

Серед загальнонаукових методів у дослідженні часто використовувався системно-структурний. За його допомогою вдалось узагальнити юридичну природу суб’єктів відповідальності за корупційні діяння, окреслити елементи механізму адміністративно-правового запобігання та протидії корупції (підрозділи 1.2, 1.3, 2.1).

Із загальнологічних широкого використання набув метод аналізу і синтезу, який практично використовувався у всіх розділах дисертації, зокрема завдяки йому складний механізм адміністративно-правового регулювання був розкладений на складові, які були проаналізовані окремо, що дозволило у подальшому вивести єдиний механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції (підрозділ 2.1).

Провідне місце серед спеціально-юридичних методів по праву належить формально-догматичному, який широко використовувався в усіх розділах дослідження. Він дозволив проаналізувати чинне законодавство та дати тлумачення щодо його застосування посадовими особами міліції. У дослідженні також використовувався метод порівняльного правознавства (підрозділ 3.1).

Положення і висновки дисертації ґрунтуються на положеннях Конституції України, чинних законодавчих та інших нормативно-правових актах, які визначають правові та організаційні засади діяльності міліції України у сфері запобігання та протидії корупції. Інформаційну та емпіричну базу дослідження становить узагальнена практика управлінської діяльності органів державної влади – МВС України та податкової міліції ДПА України. Вузькопрофільність дисертації зумовили необхідність збору інформації від працівників міліції. Що обумовило участь у дослідженні в якості “екпертів” 329 працівників міліції, які безпосередньо здійснюють заходи по боротьбі з корупцією (Додаток А).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у дисертації, з у рахуванням сучасних тенденції в Україні, запропоновано новий погляд удосконалення адміністративно-правових засад запобігання та протидії корупції міліцією України.

На основі проведеного дослідження сформовано та обґрунтовано низку концептуальних положень, висновків, пропозицій, які спрямовані на удосконалення правового регулювання, запобігання та протидії корупції, що мають важливе значення не лише для теорії адміністративного права, але й для правозастосовної та правоохоронної діяльності міліції України, а саме:

вперше:

— сформовані спеціальні принципи адміністративного права у сфері запобігання та протидії корупції міліцією України – пріоритет захисту прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб; спеціалізації та професіоналізму спеціалізованих підрозділів міліції, які здійснюють заходи протидії корупції; імунітету працівників міліції від незаконного переслідування; конкуренції підрозділів міліції, які займаються протидією корупції; можливості використання провокаційних засобів документування корупційних діянь; ефективності відновлення порушених прав і законних інтересів; широкого використання ЗМІ в питаннях запобігання корупції; конфіденційності у питаннях протидії корупції; участі у запобіганні корупції всіх посадових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування, інших публічних органів;

— вироблено концептуальний євразійський адміністративно-правовий механізм боротьби з корупцією, коли є потреба найбільш широко використовувати європейський досвід (основне навантаження щодо запобігання корупції лягає на плечі громадянського суспільства) та азіатський досвід, коли малочислені спеціалізовані правоохоронні органи з вагомими повноваженнями жорстко протидіють чиновникам-корупціонерам, перш за все у вищих щаблях влади.

удосконалено:

— механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції як системи адміністративно-правових засобів, що спрямована на врегулювання суспільних відносин у процесі запобігання та протидії корупції, яка представляє собою процес, що містить визначені стадії (етапи) реалізації та елементи (складові частини);

— напрями забезпечення адміністративно-правового статусу суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення: депутатів місцевих рад, державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, державної кримінально-виконавчої служби, підрозділів цивільного захисту населення, аудиторів та нотаріусів, а також інших осіб, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків та фізичних осіб – підприємців;

— розуміння адміністративної відповідальності як засобу адміністративно-деліктної діяльності посадових осіб, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю МВС України, та податкової міліції ДПА України – шляхом складання на суб’єктів скоєння корупційних правопорушень протоколів про адміністративні правопорушення за ст. 212-21–212-33 КУпАП, супроводу щодо прийняття по них рішень районним (міським) судом та контролю за виконанням постанови.

дістало подальший розвиток:

— категорія запобігання та протидії корупції як об’єкта адміністративно-правового регулювання в контексті адміністративної діяльності міліції України щодо недопущення, відвернення корупційних діянь або скеровування зусиль проти будь-яких розпочатих корупційних проявів засобами адміністративного права;

— адміністративно-правовий статус суб’єктів запобігання та протидії корупції міліцією, який полягає у визначенні правосуб’єктності, встановленні сукупності обов’язків та суб’єктивних публічних прав міліціонерів підрозділів із боротьбі з організованою злочинністю, Державної служби боротьби з економічною злочинністю, МВС України і податкової міліції ДПА України у сфері запобігання та протидії корупції;

— загальні (переконання та примусу) і спеціальні заходи запобігання і протидії корупції, зокрема: обмеження суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення; спеціальна перевірка осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування; фінансовий контроль; кодекси поведінки; врегулювання конфлікту інтересів; антикорупційна експертиза проектів нормативних актів; вимоги щодо прозорості інформації у приватній сфері;

— компаративістична характеристика успішного іноземного досвіду законодавчого та адміністративного забезпечення запобігання та протидії корупції.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформовані автором пропозиції і висновки використовуються у:

— науково-дослідній сфері – для подальшого розвитку науки адміністративного права в частині наукових розробок, спрямованих на удосконалення законності в діяльності міліції України при здійсненні заходів щодо запобігання та протидії корупції (Додаток В);

— практичній діяльності – при здійсненні практичних заходів із протидії корупції підрозділами Служби внутрішньої безпеки ГУБОЗ МВС України (акт впровадження в практичну діяльність Відділу внутрішньої безпеки в Херсонській області Служби внутрішньої безпеки ГУБОЗ МВС України від 15.09.2010);

— навчальному процесі — під час підготовки навчальних посібників, методичної документації для проведення лекційних і семінарських занять із навчальної дисципліни “Адміністративне право України” (акт впровадження у навчальний процес Херсонського юридичного інституту Харківського Національного Університету внутрішніх справ від 27.09.10 № 14).

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження оприлюднені у доповідях на Міжнародній науково-практичній конференції “Науковий потенціал сучасної юриспруденції” (м. Тернопіль, 2009 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми правотворчості очима науковців” (м. Тернопіль, 2010 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Захист прав, свобод та законних інтересів особи на досудових стадіях кримінального судочинства України” (Херсон-Запоріжжя, 2010 р.).

Основні теоретичні положення та висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету біоресурсів і природокористування України.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконано здобувачем самостійно, з використанням останніх досягнень загальної теорії держави і права, науки конституційного та адміністративного права, всі сформовані в ньому положення і висновки обґрунтовано на основі особистих досліджень автора. У співавторстві ним написано розділ монографії “Адміністративне право України в сучасних умовах (виклики початку ХХI століття)” (0,5 др. арк.). У дисертації ідеї та розробки, які належать співавторам, не використовувались.

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладено у семи наукових працях, з яких: одній (у співавторстві) монографії, чотирьох статтях, опублікованих у фахових виданнях та двох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

РОЗДІЛ 1
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАПОБІГАННЯ
ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ МІЛІЦІЄЮ УКРАЇНИ

1.1 Корупція, її запобігання та протидія як об’єкт адміністративно-правового регулювання

Становлення і розвиток в Україні правової держави неможливий без подолання проблеми корупції, що, безперечно, є однією з найбільш резонансних проблем у сфері забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Юридичні норми щодо запобігання і протидії корупції знайшли своє формальне вираження у багатьох галузях права, але найбільший вплив на врегулювати суспільних відносин щодо запобігання та протидію корупції забезпечують норми адміністративного права.

Корупція є вкрай негативним явищем, її суспільна небезпечність полягає у тому, що вона: підриває авторитет держави, завдає шкоди утвердженню демократичних основ управління суспільством, побудові та функціонуванню державного апарату; суттєво обмежує конституційні права і свободи людини та громадянина, особливо пересічних громадян, які найбільше потерпають від корупції і не в змозі уникнути корупційного тягаря, втрачають при цьому віру в демократичні засади суспільства і держави; порушує принцип верховенства права; призводить до гальмування та викривлення соціально-економічних реформ, перешкоджає розвитку ринкових відносин, передусім середнього і малого підприємництва, а також надходження іноземних інвестицій; грубо порушує встановлений порядок здійснення повноважень посадовими особами органів державної влади, місцевого самоврядування, управлінських структур правового сектора; надає незаконні привілеї корумпованим угрупуванням і кланам, підпорядковує державну владу їхнім інтересам; сприяє криміналізації та тонізації економічних відносин, легалізації доходів, одержаних незаконним шляхом; живить організовану злочинність, насамперед економічну, стає неодмінною умовою її існування; порушує принцип соціальної справедливості, невідворотності покарання; нищить духовні, моральні та суспільні цінності; ускладнює відносини з іншими державами і всією міжнародною спільнотою, унеможливлює надання іноземної допомоги [90, c. 15-16].

Відповідно до Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”, корупція – це використання особою наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки, пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка, пропозиція чи надання неправомірної вигоди такій особі або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей [60].

Докорінні суспільно-політичні та економічні зміни в Україні зумовили бурхливий розвиток ринкових відносин [98], а корупція, як соціальне явище конкретно проявляється в різного роду діяннях. Поняття “корупція” має важливе методологічне значення не тільки для визначення усього кола дій, які вважаються корупційними, але й для аналізу організованої злочинності в політиці, економіці, судочинстві, соціальній сфері. Визначення змісту і пізнавальних функцій поняття “корупція” є відправним пунктом в законотворчій діяльності, оскільки закон буде дієвим, коли охопить явище в системній, структурно-функціональній формі. Корупція – це унікальне за своїм втримуванням, багатопланове, асоціальне явище, що носить протиправний, аморальний і корисливий характер [164].

Корупція супроводжує людство з найдавніших часів. Покарання за хабарництво (підкуп) передбачалося законами Хамураппі (чотири тисячі років тому), установлювалося єгипетськими фараонами [2 с. 126]. Звичайно, на різних історичних етапах розвитку людства, в умовах правління вождів, правителів, царів тощо, на різних світових континентах, існували найрізноматніші каральні органи, що вели так би мовити, в тогочасному суспільстві, “боротьбу з корупцією”. Ми не будемо акцентувати дослідження на тих суб’єктах, що діяли в давнину, але нам слід зосередити свою увагу на сучасних державних органах, що запобігають і протидіють корупції в теперішній Україні.

Значний вплив на розуміння філософсько-осьової сутності феномену корупції мають праці Платона (427-347 рр. до н.е.). Зокрема він стверджував, що для забезпечення одностайності серед воїнів (охоронців) і філософів необхідно викорінити серед них приватну власність, заборонити їм володіти золотом та сріблом, зробити всі їх сховища відкритими та загальнодоступними. Все, чим володіють воїни і філософи, вони мають володіти спільно [70, c. 41]. Згідно з його традицією у праві є дві головні іпостасі – метафізична й емпірична. У першому випадку — це ідеальне “метаправо”, як можливість існування досконалого законодавства й оптимального правопорядку, у другому – живе право, що перебуває в природно-соціальній реальності і включає в себе як природне, так і позитивне право. Між ними існує причинний зв’язок, який не повинен рватися, щоб не нанести шкоди державам і народам [13, c. 242]. Платоном була запропонована структура державного механізму, де повинні бути три головні стани: 1) філософи-правителі, які мають мужність, що дозволяє їм успішно управляти державою; 2) воїни (охоронці), які мають сильну волю й мужність, що дозволяє їм успішно захищати державу; 3) ремісники з хліборобами та інші прості трудівники, які ведуть помірний спосіб життя і зайняті тим, щоб забезпечувати державу продуктами, необхідними для нормального існування [13, c. 240].

При цьому охоронці (воїни) мали зробити державу щасливою, за що вони мали утримуватись за рахунок громадських коштів [128, c. 128]. Але, коли охоронець спробує стати щасливим, переставши бути охоронцем, і не удовольниться життям, таким забезпеченим, надійним, а зродиться в його голові безрозсудна і якась дитяча думка про щастя, що спонукатиме його силоміць привласнювати собі майнові набутки держави, тільки тоді він зрозуміє, що Гесіод був справді мудрим, коли казав, що “половина дає більше, ніж ціле” [128, c. 159].

Тобто охоронець, охоплений жагою збагачення, перестає бути охоронцем, щодо нього справджується сентенція Гесіода тією мірою, що він обирає “половину”, тобто хибну думку про сутність щастя, замість того, щоб пильнувати “цілість”, тобто виконувати обов’язки свого покликання, яке для нього є джерелом справжнього щастя [128, c. 339].

Таким чином, позитивним у філософії Платона є те, що він обґрунтував необхідність забезпечення охоронців (посадових службових осіб) за рахунок громадських коштів, при одночасній недопустимості ними привласнювання для власного споживання майнових набутків держави [32, с. 21-23].

У сучасних джерелах існує багато визначень слова корупція, нам хотілося б навести в першу чергу те з них, яке на наш погляд, найбільш широко розкриває сутність цього поняття, корупція – це злочин, що полягає в прямому використанні посадовою особою прав, пов’язаних з його посадою, в цілях особистого збагачення, підкуп чиновників і суспільно-політичних діячів, дача хабарів тощо [160, c. 343].

Поряд з іншими, використовується і такі визначення корупції – це діяльність або навмисна бездіяльність, які своїм результатом мають порушення закону, використання посадового становища для незаконного збагачення або отримання вигод, які порушують права інших соціальних суб’єктів: держави, недержавних організацій та установ, колективів осіб [155]; це поняття, яке охоплює ряд споріднених видів протиправних діянь, що мають місце лише у сфері публічної влади та полягають у її використанні для отримання особистої вигоди [164].

У загальнонауковому виді під корупцією розуміють підкупність, продажність, урядовців і громадських діячів [116, c. 343], у загально –юридичному, корупція (від лат. corruption – псування, розбещування, підкуп) – діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень, для одержання матеріальних благ, пільг або інших переваг [179, c. 368].

У правовому плані корупція становить собою сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю діянь (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етичних норм поведінки посадових осіб, пов’язаних із вчиненням цих діянь. Таке широке розуміння корупції вказує на те, що не всі корупційні прояви є кримінально-караними. Але, зазвичай, найбільшу суспільну небезпеку мають корупційні злочини [142].

У сучасному правовому полі існує плюралізм підходів до формулювання дефініції корупції, наприклад, на думку С.В. Невмержицького та Ф.П. Шульженка корупція за змістом це: незаконне одержання матеріальних або інших благ, пільг та переваг; одержання кредитів, позичок, матеріальної, грошової допомоги, придбання інших цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому переваг, не передбачених чинним законодавством, або стосовно яких особа не має права; зайняття безпосередньо, через посередників або підставних осіб підприємницькою діяльністю з використанням влади чи службових повноважень та пов’язаних з ними можливостей; сприяння з використанням службового становища фізичним чи юридичним особам у здійсненні ними підприємницької та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних або інших благ, пільг та інших переваг; неправомірне втручання з використанням службового становища у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити правомірному виконанню ними своїх службових повноважень чи домогтися прийняття неправомірного рішення; використання інформації, одержаної у зв’язку з виконанням службових обов’язків, у корисливих чи інших особистих інтересах, вчинені з тих самих мотивів, необґрунтована відмова у наданні відповідної інформації або несвоєчасне надання інформації, або надання недостовірної чи неповної службової інформації; надання необґрунтованих переваг фізичним чи юридичним особам шляхом підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи управлінських рішень; протегування з корисливих або інших особистих інтересів у призначенні на посаду у владні або політичні структури кандидата, який за діловими і професійними якостями не має переваг перед іншими кандидатами [113, c. 16-17].

За редакцією М.В. Буроменського, А.В. Сердюка основними формами корупції в органах виконавчої влади є: по-перше, хабарництво; по-друге, “корупційний лобізм”; по-третє, посередництво; по-четверте, інші прояви, а саме: влаштування на роботу в підлеглі чи споріднені установи своїх родичів, близьких, знайомих; отримання комісійних від учасників конкурсів, інших процедур закупівель за державні кошти; одержання грошей та подарунків за прискорення вирішення питань; неофіційне спілкування з представниками організацій, що є підконтрольними або знаходяться в договірних відносинах з державною установою; передача частини отриманих неофіційних винагород своїм безпосереднім керівникам; здійснення підприємницької діяльності через підставних осіб або родичів чи близьких; отримання прямо не передбачених законом пільг та привілеїв; отримання подарунків від клієнтів у дні святкових свят; неофіційне представництво інтересів “третіх осіб”) [89, c. 37-41].

На думку О.М. Джужі, сутність корупції полягає у тому, що вона має: соціальну обумовленість; свою “ціну”, що платить суспільство за її існування; негативний вплив на всі сфери суспільного життя; транснаціональний характер; економічні, правові, політичні, психологічні, моральні аспекти; здатність постійно пристосовуватися до нових реалій життя. Таке розуміння корупції є відправним, вимагає не обмежуватись у боротьбі з нею лише правовими заходами, переважно у формі юридичної відповідальності за корупційні діяння, а застосовувати комплекс економічних, політичних, організаційних та інших заходів протидії [142].

Деякі дослідники у розумінні сутності корупції виділяють такі підходи : науковий, філософський, ревізіоністський, економічний, марксистський та практичний [16]. У межах філософського підходу (Д. Саймон, Д. Ейтцен), який на нашу думку є найбільш вдалим із перерахованих вище, корупцію розглядають у сенсі “політичної девіації”, тобто поведінки, що відхиляється від загальновизнаних у політичній сфері норм та зумовленої мотивацією одержання особистої винагороди за суспільний кошт [164].

Є.В. Невмержицький розкриває соціальну сутність корупції, як одного з найнебезпечніших проявів суспільного життя, яка є його продуктом, має чітко виражене політичне забарвлення і свідчить про неефективність діяльності державних і суспільних інститутів [112, с. 6].

Одним із основних аспектів, в якому проявляється соціальна сутність корупції, є її негативні наслідки для суспільства, держави, окремих юридичних та фізичних осіб. Суспільно небезпечні наслідки від корупції можуть наставати практично у всіх сферах суспільного життя. При цьому вони можуть бути негативними, як для всього суспільства та держави, так і для певної установи, підприємства, організації чи окремого громадянина [125]. У найбільш загальному і концентрованому вигляді суспільну небезпеку корупції – через її негативні наслідки – визначено у Концепції подолання корупції в Україні “На шляху до доброчесності”, схваленої указом Президента України від 11 вересня 2006 р. № 742 [152]. Соціальну сутність корупції характеризують соціальні, політичні, економічні, морально-психологічні, правові, міжнародні та інші аспекти. При цьому особливе місце займає політичний аспект, оскільки корупція, як соціальний феномен виникає в результаті здійснення публічної влади [125].

З’ясування соціальної сутності корупції дозволяє : виробити науковий підхід до розуміння цього явища; визначити реальні завдання у сфері протидії корупції; визначити дієві заходи щодо протидії їй [125].

Оптимально чого можна досягти у протидії корупції це : зменшити її обсяги, обмежити сфери її обумовлення та розповсюдження; змінити на менш небезпечний характер корупційних проявів; обмежити взаємовплив корупції та економічних, політичних, правових та інших соціальних процесів; збільшити ризик настання негативних наслідків для особи, яка вступає в корупційні відносини [125].

Визначаючи поняття корупції, слід виходити з такого: корупція – соціальне явище, а не конкретне суспільно небезпечне діяння; це явище притаманне всім державам світу, невід’ємний атрибут публічної влади; у правовому значенні корупція – це збірне поняття, яке охоплює сукупність (систему) взаємопов’язаних правопорушень (кримінально-правових, адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових). Реально ці правопорушення мають різні форми (види). До них насамперед належать хабарництво, зловживання владою або посадовим становищем та інші посадові злочини, які скоюються для задоволення корисливих та інших особистих інтересів чи інтересів третіх осіб [155].

Хоча, для нас є звичним уявлення про корупцію, як про негативне явище. Проте, деякі вчені, наприклад Н.С. Карпов дійшов до висновку не тільки про деструктивний, але й конструктивний вплив явища корупції на офіційну економіку в країні. Конструктивний вплив виявляється в умовах державних обмежень, коли корупція сприяє економічному розвитку і підвищенню ефективності [71, с. 8]. Що є в умовах сьогодення наслідком недосконалості засад громадянського суспільства в цілому та правової системи зокрема.

Таким чином аналіз вище наведених підходів дає можливість сформулювати сутнісні характеристики корупції:

1) платонівська сутність корупції, полягає в тому, що ним була обґрунтована необхідність забезпечення посадових службових осіб за рахунок громадських коштів, при одночасній недопустимості ними привласнювання для власного споживання майнових набутків держави.

2) сутність корупції характеризують соціальні, політичні, економічні, морально-психологічні, правові, міжнародні та інші аспекти;

3) у соціальному аспекті корупція визначається, як один з численних прошарків багатогранного суспільного життя та свідчить про неефективність діяльності державних і суспільних інститутів, що існують у країні, так би мовити, форма “соціального податку”, що існує поза законом і правовим полем;

4) у політичному аспекті корупція характеризується наявністю тісного переплетіння політики й корупції, коли без корупційних схем політичній силі неможливо прийти до державної влади, посадовій особі зайняти певну впливову посаду;

5) економічний аспект сутності корупції полягає в тому, що вона нерозривно пов’язана з економікою держави, є чинником протидії високому податковому тиску, адміністративного втручання в економіку, значного обсягу видів діяльності, що підлягає ліцензуванню, патентуванню, квотуванню, сертифікації, складності та непрозорості процедур надання адміністративних послуг;

6) морально-психологічні аспекти, що описують сутність корупції, що належить до психологічних вад людини (жадібність, корисність, бажання збагачення будь-яким шляхом та ін.) та суспільства в цілому, які неможливо викорінити без вирішення ідеологічних та культурних проблем;

7) у правовому аспекті корупція становить собою сукупність різних за характером та ступенем суспільної шкідливості, але єдиних за своєю суттю діянь (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етичних норм поведінки посадових осіб, пов’язаних із вчиненням цих діянь;

8) у міжнародному аспекті сутність корупції проявляється у неможливості викорінення її у всіх країнах у світі одночасно, все одно залишаться країни, де вона буде чинити свій негативний вплив: сприяти поширенню негативного іміджу країни, унеможливлювати надання іноземної допомоги тощо. Корупція є інтернаціональним глобальним явищем, що притаманне усім країнам незалежно від рівня економічного розвитку та політичного устрою.

Потребує уточнення, це розмежування категорій “запобігання” та “протидія” корупції. У відповідності до тлумачного словника української мови: протидіяти — це спрямовувати дію проти іншої дії; спрямовувати дію проти кого, — чого-небудь, діяти всупереч комусь, чомусь; діяти всупереч [121, c. 58]; запобігати – не допускати щось заздалегідь; відвертати [119, c. 718].

З урахуванням вище викладеного матеріалу протидіяти корупції – це спрямовувати адміністративну діяльність спеціально уповноважених суб’єктів (у нашому випадку працівників міліції по боротьбі з організованою злочинністю та податкової міліції) проти корупційних діянь.

При цьому перелік корупційних діянь визначений в розділі ІІ “Заходи щодо запобігання корупції “Закону України від 11.06.2009 № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції” та уточнені в об’єктивній стороні статей 212-21-212-33 розділу 15-Б “Корупційні адміністративні правопорушення” КУпАП.

Що стосується проблеми запобігання корупції, то це означає, що суб’єкти визначені у ч. 5 ст. 3 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”, зокрема, уповноважені підрозділи органів виконавчої влади, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від підпорядкованості та форми власності, їх посадові, а також громадяни, об’єднання громадян за їх згодою мають не допускати, заздалегідь відвертати корупційні діяння.

Таким чином, категорія запобігання корупції є більш широким поняттям ніж протидія, відповідно компетенцією щодо запобігання корупційних діянь наділено широке коло державних та недержавних організацій, їх посадових осіб та громадян, при цьому посадові особи і підрозділи міліції по боротьбі із організованою злочинністю та податкова міліція, зобов’язані займатись як запобіганням так і протидією корупції.

Ми погоджуємося з думкою, С. Серьогіна, що корупція руйнує соціальну основу державності, виводить інтереси окремих державних службовців зі сфери інтересів держави й суспільства, протиставляє приватні інтереси чиновників суспільним потребам і ідеалам [158]. Влучно в зазначеному вище аспекті зазначає Є.В. Невмержицький, адже корупція, її масштаби, специфіка проявів є наслідком загальних, політичних і соціальних проблем України. Зв’язок між корупцією та проблемами, що їх породжують, — двосторонній. З одного боку, ці проблеми посилюють корупцію, з іншого, – масштабна корупція загострює їх. Тому спроба втиснути розуміння корупції в рамки виключно кримінальних чи адміністративних проявів є помилковим тлумаченням її змісту [112, c. 11]. Специфіка протидії корупції, як системному явищу, потребує застосування можливостей різних галузей законодавства: цивільного, господарського, фінансового, адміністративного, кримінального, трудового та інших. Обґрунтовуючи такий підхід, Є.В. Невмержицький наголошує, що важко вмістити норми багатьох галузей права в одному правовому акті, тому таке завдання не слід ставити перед законодавцем [112, с. 24]. І через призму сьогоднішніх реалій нашого соціуму, ми з ним повністю погоджуємося.

Але все ж, на сучасному етапі розвитку нашої держави, запобігання та протидія корупції потребує, на нашу думку, в першу чергу адміністративно-правового регулювання.

Хотілося б зазначити влучні думки Н.С. Карпова, що за останні роки в нашій державі боротьба з корупцією не мала належного наукового забезпечення, здійснювалася безсистемно, за відсутності стратегії запобігання і протидії корупції. Унаслідок цього головні зусилля було спрямовано реагування на окремі корупційні прояви, а не на усунення причин і умов, що сприяють їм. Не було розроблено основ адміністративної реформи. Отже, реальної боротьби з корупцією, як такої в Україні не здійснювалося [71, с. 5].

Для забезпечення ефективної боротьби з корупцією, всі, без винятку , державні органи та громадяни мають протидіяти та запобігати цьому негативному суспільному явищу.

Отже, запобігання корупції – це не допущення, відвертання завчасно корупційних діянь; протидія корупції – це скеровування діяльності спеціально визначених суб’єктів публічної адміністрації проти будь-яких розпочатих корупційних проявів.

Адміністративне право є поліметричною наукою, яка регулює широке коло суспільних відносин, зокрема воно не може обійти таку проблему, як запобігання та протидія корупції.

Реальний стан суспільних відносин, що існують на сучасному етапі розвитку нашої країни є таким, що значна частина громадян свідомо чи несвідомо змушені здійснювати корупційні діяння незначної важкості, відповідно притягувати їх усіх до кримінальної відповідальності буде і не можливим і негуманним, з одного боку, адже ст. 3 Конституції України проголошує, що Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [85, с. 4]. Водночас, з іншого боку, залишати їх проступки не караними – це порушувати принцип невідворотності покарання, тепер виникає можливість зробити єдиний та, на наш погляд, беззаперечний висновок, що саме цю нішу об’єктивно мають врегульовувати норми такої провідної галузі права, як адміністративне.

Традиційно, в країнах із розвинутими демократичними інститутами у сфері протидії і запобігання корупції використовуються норми саме адміністративного права. В Україні зазначена світова практика впроваджена Законом України від 5 жовтня 1995 р. N 356 “Про боротьбу з корупцією”.

Отже, є всі юридичні, соціальні, економічні, міжнародні та історичні підстави говорити про необхідність врегулювання суспільних відносин у сфері протидії та запобіганню корупції засобами адміністративного права.

Це підтверджується думкою В.Б. Авер’янова, який вважає, що проблема верховенства права може бути з’ясована і розв’язана лише в контексті налагодження таких взаємостосунків (відносин) людини з державними органами та їх посадовими особами, які максимально орієнтовані на ефективне забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, подібний стан даних відносин потребує відповідного правового регулювання – і, перш за все, за допомогою норм адміністративного права [1, с. 60].

Що стосується проблеми адміністративно-правового регулювання то, в тлумачному словнику юридичних термінів, (укладачі В.Г. Гончаренко, П.П. Андрущенко, Т.П. Базова) предметом правового регулювання адміністративного права визначені суспільні відносини управлінського характеру, що склалися у сфері державного управління в процесі практичної реалізації і функціонування виконавчої влади [181, c. 14].

На погляд В.В. Копєйчикова адміністративні відносини – це частина суспільних відносин, які регулюються нормами адміністративного права шляхом впливу на поведінку суб’єктів у сфері державного управління, що приводить до виникнення між такими суб’єктами правових зв’язків державно-владного характеру [143, с. 585].

Більш спеціально Ю.П. Битяк, ввважає, що нормами адміністративного права регулюються відносини, що виникають, як у процесі реалізації виконавчої влади, так і здійснення державного управління за межами цієї гілки влади [4, с. 23].

На основі норм адміністративного права виникають адміністративно-правові відносини. У різних вчених на цю категорію існують різні погляди так, наприклад, А.С. Васильєв, пише, що адміністративно-правові відносини виникають в специфічній сфері державного і суспільного життя – в сфері реалізації державної виконавчої влади. Тут функціонують і реалізують свої повноваження особливі суб’єкти правових відносин – органи виконавчої влади, котрі реалізують виконавчо-розпорядчі, управлінські функції, забезпечують охорону публічного суспільного порядку і здійснюють захист законних прав та інтересів громадян. Це значить, що в адміністративно-правових відносинах зосереджуються всі основні напрями дії органів державної виконавчої влади, включаючи реалізацію їх управлінських, правоохоронних і правозабезпечувальних функцій [21, с. 41].

Таким чином, наведені загальноюридичні та адміністративно-правові положення юриспруденції у сукупності із висвітленим вище чинниками запобігання і протидії корупції можна охарактеризувати наступними особливостями:

1) категорія запобігання корупції є більш широким поняттям ніж протидія, відповідно компетенцією щодо запобігання корупційних діянь наділено широке коло державних та недержавних організацій, їх посадових осіб та громадян, при цьому посадові особи і підрозділи міліції по боротьбі із організованою злочинністю та податкова міліція, зобов’язані займатись як запобіганням так і протидією корупції.

2) специфіка протидії та запобігання корупції, як системному явищу, потребує застосування можливостей різних галузей законодавства: цивільного, господарського, фінансового, адміністративного, кримінального, трудового та інших;

3) на сучасному етапі розвитку нашої держави, запобігання та протидія корупції потребує, в першу адміністративно-правового регулювання, адже є поліметричною наукою, яка регулює широке коло суспільних відносин, зокрема воно не може обійти й таку нагальну в наш час проблему, що торкнулася всіх, без винятку, сфер життя;

4) за останні роки в нашій державі боротьба із корупцією велась хоча і активно, але формально, унаслідок цього головні зусилля були спрямовані на окремі корупційні прояви державних службовців не вище четвертого рівня (в основного, Голови та секретарі сільських рад), а не на усунення причин і умов, що сприяють їм;

5) на сучасному етапі є можливість констатувати той факт, що є всі юридичні, соціальні, економічні, міжнародні та історичні підстави говорити про необхідність врегулювання суспільних відносин у сфері протидії та запобіганню корупції засобами адміністративного права.

Отже, адміністративно-правові відносини у сфері протидії та запобігання корупції – це суспільні відносини, що врегульовані нормами адміністративного права, учасники яких виступають як носії взаємних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, які лежать у площині запобігання та протидії корупційних проявів.

В юридичній літературі структура адміністративно-правових відносин складається із суб’єкта, об’єкта, змісту юридичних відносин та юридичних фактів. Це підтверджується в працях Т.О. Коломоєць, яка зазначає, що для виникнення адміністративно-правових відносин потрібна наявність юридичних фактів. При цьому юридичні факти, як підстава виникнення адміністративно-правових відносин поділяються за наслідками, що настали та за наявністю або відсутністю зв’язку факту з волею суб’єкта. На її погляд, адміністративно-правові відносини традиційно складаються із: суб’єктів, об’єктів та змісту, як сукупності прав та обов’язків сторін [7, с. 19].

На нашу думку, для чіткішого розуміння складу відносин, що існують в галузі адміністративного права та є придатними для нашого дослідження, корупції, як об’єкту адміністративно-правового регулювання, слід уточнити дефініцію юридичних фактів. Вони визначаються в тлумачному словнику юридичних термінів (укладачі В.Г. Гончаренко, П.П. Андрушко, Т.П. Базова), як передбачені законом конкретні обставини, які складають основу для виникнення (зміни припинення) конкретних правовідносин [181, с. 302]. У різних юридичних джерелах існують різні критерії класифікації юридичних фактів : за ознаками залежності від волі суб’єкта – дії та події [181, с. 302; 27, с.108]; за юридичними наслідками – правотворчі, правозмінні, правоскасувальні [143, с. 108]; залежно від форми прояву – позитивні й негативні [143, с. 108]. Але ми не будемо детально зосереджувати свою увагу на різноманітних аспектах поділу юридичних фактів, а перейдемо до більш глибинного аналізу чергових елементів складу правовідносин в галузі адміністративного права.

Придатними для нашого дослідження корупції, як об’єкту адміністративно-правового регулювання, є погляди провідного вченого в галузі адміністративного права А.С. Васильєва, що суб’єкт адміністративного права (адміністративно-правових відносин) – це такий потенційний учасник адміністративно-правових відносин, котрий в силу особливостей свого правового статусу і комплексу соціальних умов свого функціонування здатен бути носієм адміністративних повноважень, обов’язків і відповідальності [21, с. 68].

Наступним елементом складу відносин у галузі адміністративного права , що потребує нашої уваги є зміст адміністративно-правових відносин. На думку С.В. Ківалова та Л.Р. Білої його складають сукупність прав і обов’язків, і в цьому їх думки абсолютно ідентичні з Т.О. Коломоєць [72, с. 17; 7, с. 19] все це загальноприйняті погляди в галузі адміністративного права. І в контексті розгляду корупції, як об’єкту адміністративно-правового регулювання саме таке розуміння їх змісту, на наш погляд є найбільш вдалим.

У новому тлумачному словнику української мови експлікація слова об’єкт розшифровується, як явище, предмет, особа, на які спрямована певна діяльність, увага і т. ін. [120, с. 392].

На слушний погляд В.В. Копєйчикова об’єкти правовідносин – це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки [143, с. 107].

Якщо ми направимо свої погляди до теорії адміністративного права, то матимемо змогу спостерігати, що кожна соціальна система управління складається з двох самостійних, але взаємопов’язаних підсистем: управляючої (тобто тієї, яка управляє) та керованої (тієї якою управляють), або суб’єкта управління та об’єкта управління [129, с. 160].

На погляд Л.Л. Попова об’єктом адміністративно-правових відносин є воля, свідомість і опосередкована ними поведінка (дії) тих ким управляють в сфері реалізації виконавчої влади, іноді в якості об’єкта адміністративно-правових відносин називають будь-який матеріальний предмет (наприклад, знаряддя правопорушення), забуваючи при цьому, що адміністративно-правовому регулюванню підлягає не річ, а дія людини по відношенню до цієї речі [132, с. 82-83]. На думку Ю.П. Битяка, об’єкт – це те, заради чого виникають правовідносини. Об’єктом правовідносин, предметом адміністративних правовідносин будуть об’єкти матеріального характеру, тобто майно, речі [2, с. 41-42]. В.К. Шкарупа доводить, що об’єктом адміністративно-правових відносин – є суспільні відносини, що уособлюють у собі характер діяльності окремих суб’єктів права, юридичні наслідки їх поведінки, певні правові інтереси, у т.ч. майнового чи немайнового характеру та ін. При цьому він також окремо виділяє такий додатковий елемент, як предмет правовідносин, якими можуть бути окремі речі, предмети, майно тощо [5, с. 26]. В свою чергу С.В. Ківалов вважає, що об’єктом адміністративного права є певна дія, поведінка людей, речі та матеріальні предмети [72, с. 17].

Обов’язковим атрибутом об’єкта адміністративно-правових відносин, є його предмет, до якого провідні вчені в галузі адміністративного права відносять об’єкти матеріального характеру, тобто майно, окремі речі, предмети, тощо [132, с. 82-83 ; 2, с. 4 — 42 ; 5, с. 26 ; 72, с.17].

Таким чином, у науковій юридичній літературі розглядають об’єкт адміністративно-правових відносин, так би мовити, у двох площинах це – з одного боку, об’єкти матеріального світу, тобто речі, майно, а з іншого підходу, певні дії, що являють собою характер діяльності окремих суб’єктів права, правовий інтерес, юридичні наслідки поведінки цих суб’єктів.

У ракурсі нашого дослідження, запобігання та протидії корупції, як об’єкту адміністративно-правового регулювання, на наш погляд, доречним буде взяти за основний другий підхід до об’єкту адміністративно-правових відносин, що вміщуватиме в себе поведінку людей, певні дії.

Таким чином, наведені положення теорії адміністративного права у сукупності із висвітленим вище чинниками запобігання і протидії корупції дають можливість сформулювати наступні ознаки запобігання та протидії корупції, як об’єкту адміністративно-правового регулювання:

– об’єкти правовідносин – це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки;

– об’єкт адміністративно-правового регулювання щодо запобігання та протидії корупції повинен містити визначений правовий інтерес (зацікавленість особи в здійсненні корупційних діянь з одного боку, і отримання, наприклад винагороди, у вигляді грошових коштів, з іншого боку);

– об’єкти адміністративного права у сфері протидії корупції і запобігання корупції поділяються на: дії працівників уповноважених на те державних органів, матеріальні предмети світу, які створені природою або людиною; національну грошова одиниця, валюта, сертифікати, лотерейні білети та ін.; продукти духовної та інтелектуальної творчості;

– основними об’єктами адміністративно-правового запобігання і протидії корупції є самі діяння суб’єктів публічної адміністрації “запобігання” та “протидії” корупції;

– запобігання корупції – це не допущення, відвертання завчасно корупційних діянь; протидія корупції – це скеровування діяльності спеціально визначених суб’єктів публічної адміністрації проти будь-яких розпочатих корупційних проявів.

Отже, запобігання та протидія корупції, як об’єкт адміністративно-правового регулювання – це поведінка людей, визначені дії публічної адміністрації щодо не допущення, відвертання завчасно корупційних діянь, або скеровування діяльності спеціально визначених суб’єктів публічної адміністрації (у нашому випадку працівників міліції) проти будь-яких розпочатих корупційних проявів засобами адміністративного права.

Усе вище наведене дає можливість сформулювати наступні висновки:

3) запобігання корупції – це не допущення, відвертання завчасно корупційних діянь; протидія корупції – це скеровування діяльності спеціально визначених суб’єктів публічної адміністрації проти будь-яких розпочатих корупційних проявів;

4) категорія запобігання корупції є більш широким поняттям, ніж протидія, відповідно компетенцією щодо запобігання корупційних діянь наділено широке коло державних та недержавних організацій, їх посадових осіб та громадян, при цьому посадові особи і підрозділи міліції по боротьбі із організованою злочинністю та податкова міліція, зобов’язані займатись, як запобіганням так і протидією корупції;

5) на сучасному етапі розвитку нашої держави, запобігання та протидія корупції потребує, в першу адміністративно-правового регулювання, адже є поліметричною наукою, яка регулює широке коло суспільних відносин, зокрема воно не може обійти й таку нагальну в наш час проблему, що торкнулася всіх, без винятку, сфер життя;

6) можна констатувати факт, що є всі юридичні, соціальні, економічні, міжнародні та історичні підстави говорити про необхідність врегулювання суспільних відносин у сфері протидії та запобіганню корупції засобами адміністративного права;

7) адміністративно-правові відносини у сфері протидії та запобігання корупції – це суспільні відносини, що врегульовані нормами адміністративного права, учасники яких виступають як носії взаємних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, що лежать у площині забезпечення держави.

8) структура адміністративно-правових відносини у протидії та запобіганню корупції є загальноприйнятою вона складається із суб’єктів адміністративно-правових правовідносин, об’єктів правовідносин, змісту (що становить собою сукупність прав та обов’язків сторін та юридичних фактів);

9) об’єкт адміністративно-правового регулювання щодо запобігання та протидії корупції, у визначеній нами площині, розглядається як поведінка людей, певні дії, що являють собою характер діяльності окремих суб’єктів права.

1.2 Адміністративно-правовий статус міліції як суб’єкта запобігання та протидії корупції

Учасниками адміністративно-правових відносин є люди та їх об’єднання. Вони можуть здійснювати як правомірні так і протиправні дії, різновидом останніх є корупція. Аналогічно запобігання та протидія корупції здійснюється певними людьми та їх об’єднаннями, які мають спеціальний правовий, зокрема адміністративно-правовий статус. В юридичній літературі та законодавстві вони отримали назву суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупції [60].

У словнику термінів по теорії держави і права (керівник авторського колективу Н.І. Панов), суб’єкт права визначений, як індивід чи організація (особи), що здатні набувати і здійснювати безпосередньо чи через свого представника суб’єктивні права й юридичні обов’язки, нести юридичну відповідальність. Чинником набуття і здійснення особою суб’єктивного права і юридичних обов’язків є його юридична властивість – правосуб’єктність. Суб’єкт права при наявності останньої потенційно здатен бути учасником правовідносин [159, с. 155].

На погляд А.Г. Харченко, суб’єктами правовідносин є учасники правовідносин, які є носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Суб’єктів правовідносин він поділяє на фізичних і юридичних осіб; державні та громадські організації; різні співтовариства (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону та ін.), громадянське суспільство [173, с. 74].

На слушну думку В.В. Копєйчикова суб’єкти правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов’язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії [143, с. 106].

Суб’єкт адміністративного права, як влучно зазначає Т.О. Коломоєць, – це юридична чи фізична особа, що є носієм прав і обов’язків у сфері державного управління, передбачених адміністративно – правовими нормами, та має здатність надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати [7, с.25]. У своїх працях С.В. Ківалов та Л.Р. Біла акцентують увагу, що бути суб’єктом адміністративного права означає мати права та обов’язки у сфері державного управління. На коло суб’єктів впливають такі фактори: політичні, економічні, ідеологічні. Коло суб’єктів адміністративного права досить багато-чисельне та різноманітне. Суб’єктів адміністративного права можна поділити на два види: індивідуальні та колективні. В адміністративній науці їх часто називають фізичні та юридичні особи. С.В. Ківалов та Л.Р. Біла вважають, що більш вдалою є класифікація на індивідуальні та колективні суб’єкти адміністративного права [72, с. 17-18].

Відповідно до ст. 3 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції” до суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупції відносяться: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, органи прокуратури України та спеціально уповноважені суб’єкти, які в межах своєї компетенції безпосередньо здійснюють заходи, щодо виявлення, припинення та розслідування корупційних правопорушень: спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства Внутрішніх Справ України; податкової міліції; по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби Безпеки України, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України [60].

Виходячи з предмету нашого дослідження, ми свою увагу зосередимо на спеціальних підрозділах по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства Внутрішніх Справ України та податкової міліції. Крім того, у відповідності до ст. 4 Закону України від 5 жовтня 1995 р. № 356 “Про боротьбу з корупцією” до провідного органу, який веде боротьбу з корупцією віднесено, в цілому підрозділи Міністерства Внутрішніх Справ України. У розвиток сучасних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України у Положенні про Державну службу боротьби з економічною злочинністю, поклав на неї завдання: виявляти факти хабарництва, корупції та інших зловживань, у тому числі пов’язаних з приватизацією державної власності та вживати заходів до запобігання їм. [137].

Таким чином, в умовах сьогодення заходи, щодо запобігання та протидії корупції здійснюють міліціонери підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю Державної служби боротьби з економічною злочинністю Міністерства Внутрішніх Справ України та податкової міліції Державної податкової служби України.

Отже, суб’єктом адміністративно-правового запобігання та протидії корупції міліцією України є міліціонери та підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, Державна служба боротьби з економічною злочинністю Міністерства Внутрішніх Справ України і податкової міліції Державної податкової служби України, які у відповідності до адміністративно-правових норм мають право реалізовувати покладену на них у цій сфері компетенцію.

При цьому особливу вагомість для комплексного розкриття місця і ролі посадових осіб та підрозділів міліції, як суб’єктів запобігання та протидії корупції в адміністративному праві становить категорія адміністративно-правового статусу.

На слушну думку А.М. Куліша правовий статус правоохоронних органів відіграє надзвичайно важливу роль у вирішенні завдань побудови в Україні правової соціальної держави [96, с. 12].

У найбільш загальному під статусом (від латинського status – положення, становище) розуміється правове положення (сукупність прав і обов’язків) фізичної чи юридичної особи [160, с. 1263]. Якщо звернутися до тлумачного словника української мови, то там слово статус визначається, як певний стан чого – небудь (становище, стан.) [121, с. 420].

У своїх працях Н.І. Панов, визначає статус посадової особи, як юридичну форму соціального положення робітника державного апарату. В широкому сенсі включає правосуб’єктність посадової особи, юридичні державно-владні повноваження, права і обов’язки, юридичну відповідальність. Правосуб’єктність посадової особи охоплює зміст якостей і здібностей людини, які вимагає законодавство від кандидата на зайняття управлінської посади в державному апараті. Правосуб’єктність виступає юридично обов’язковим чинником для отримання правового статусу посадової особи (у вузькому значенні). В останньому значенні статус посадової особи включає сукупність державних повноважень прав та обов’язків і юридичну відповідальність. Повноваження кваліфікуються, як визначений синтез прав і обов’язків державного службовця. Загальний зміст юридичної відповідальності посадової особи втілюється в тому, що вона в порівнянні з іншими суб’єктами є більш жорсткою [159, с. 154].

М.М. Рассолов, В.О. Лучинін, Б.С. Ебзєєв влучно зазначають, що під правовим статусом слід розуміти “сукупність прав і свобод, обов’язків та відповідальність, що встановлюють правовий стан органу чи конкретної особи в суспільстві” [165, с. 217].

Таким чином, в сучасних умовах зміст правового статусу особи трактується у правознавстві в трьох основних аспектах: по-перше, правовий статус особи ототожнюється з правосуб’єктністю; по-друге, правовий статус встановлюється нормативно-правовими актами, що встановлюють суб’єктивні права а юридичні обов’язки особи; по-третє, правовий статус особи визначається нормативно-правовими актами, які встановлюють суб’єктивні права та юридичні обов’язки особи в сукупності з їх правосуб’єктністю [24, с. 30-31].

На наш погляд, найбільш слушну позицію щодо зазначеної проблематики займають ті вчені, які помірковано розглядають зміст адміністративно-правового статусу, включаючи до його складу суб’єктивні права та юридичні обов’язки особи в сукупності з їх правосуб’єктністю.

Отже, адміністративно-правовий статус суб’єктів запобігання та протидії корупції міліцією полягає у визначенні правосуб’єктності, встановленні сукупності обов’язків та суб’єктивних публічних прав міліціонерів та підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, Державної служби боротьби з економічною злочинністю, Міністерства Внутрішніх Справ України і податкової міліції Державної податкової служби України у сфері запобігання та протидії корупції.

Як видно із визначення, у найбільш загальному вигляді, суб’єкти запобігання та протидії корупції міліцією за критерієм індивідуалізації поділяються на індивідуальні та колективні. До перших у нашому випадку відноситься “працівник міліції”, а до других, спеціальні підрозділи міліції (не обов’язково юридичні особи), які складаються із декількох чи багатьох працівників міліції.

Адміністративно-правовий статус працівника міліції у сфері запобігання та протидії корупції є єдиним так як базується на Законі України від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ “Про міліцію” [64], із деякими незначними особливостями визначеними підзаконними нормативно-правовими актами МВС України та Державної Податкової Служби України.

Правосуб’єктність працівника міліції полягає в наступному:

– по-перше, на службу в органи внутрішніх справ приймаються на добровільних засадах особи, які досягли 18-річного віку, здатні за особистими якостями, освітою і станом здоров’я виконувати покладені на них обов’язки [140].

– по-друге, усі вони проходять обов’язкові курси першопочаткової підготовки у відомчих закладах МВС України, крім того посадові особи, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупції, як правило відносяться до начальницького складу органів внутрішніх справ і мають спеціальну юридичну освіту;

– по-третє, приймають присягу на вірність народу України вступаючи на службу до органів внутрішніх справ, яка затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1991 року № 382 [134];

– по-четверте, працівники міліції за своїм статусом перебувають у кадрах МВС України та мають спеціальні звання;

– по-п’яте, у послідуючому працівники міліції у системі професійної підготовки проходять організаційні види навчання, які забезпечують його безперервність: — підвищення кваліфікації; перепідготовка; стажування; службова і бойова підготовка; самостійна підготовка. [108].

Отже, адміністративно-правовий статус працівника міліції, як індивідуального суб’єкта, який здійснює запобігання і протидію корупції — це визначене чинними законодавчими актами (в першу чергу Законом України “Про міліцію”), його правове положення, що складається з трьох взаємопов’язаних площин, перша з них полягає в здійсненні таких дій, як прийняття присяги, і після цього вже допуск до самостійної роботи, друга полягає в можливості виконувати обов’язки у сфері запобігання та протидії корупції, а третя полягає в наявності прав в зазначеній сфері.

Відповідно до ст. 10 Закону України “Про міліцію”, міліція відповідно до своїх завдань у сфері запобігання та протидії корупції зобов’язана : 1) приймати і реєструвати заяви й повідомлення про адміністративні корупційні правопорушення, своєчасно приймати по них рішення; 2) припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати провадження у справах про них об’єктом якого є корупційне діяння; 3) виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню корупційних правопорушень, вживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення; брати участь у правовому вихованні населення; 4) виконувати в межах своєї компетенції адміністративні стягнення [64].

В ст. 11 зазначеного вище нормативно-правового акту визначені права міліції, ми не будемо зазначати всі, а зосередимо свою увагу лише на тих, які мають значення в сфері протидії та запобігання корупції: перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні корупційного правопорушення документи; виявляти і вести облік осіб, які здійснюють корупційні діяння та ставити їх на профілактичний облік, проводити з ними профілактичну роботу; затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях: осіб, які вчинили адміністративні корупційне правопорушення, для складання протоколу, якщо ці питання не можуть бути вирішені на місці, — на строк до трьох годин, а у необхідних випадках для встановлення особи і з’ясування обставин правопорушення — до трьох діб з повідомленням про це письмово прокуророві протягом 24 годин з моменту затримання; складати протоколи про корупційні адміністративні правопорушення, провадити особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, застосовувати інші передбачені законом заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення; проводити фотографування, звукозапис, кіно і відеозйомку, дактилоскопію осіб підданих адміністративному арешту; повідомляти з метою профілактичного впливу державним органам, громадським об’єднанням, трудовим колективам і громадськості за місцем проживання особи про факти вчинення нею корупційного адміністративного правопорушення; вносити відповідним державним органам, громадським об’єднанням або службовим особам, підприємствам, установам, організаціям обов’язкові до розгляду подання про необхідність усунення причин і умов, що сприяють вчиненню корупційних правопорушень; вимагати від керівників підприємств, установ і організацій пояснення по фактах порушення законодавства, перевірка додержання якого віднесена до компетенції міліції, а також у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, проводити перевірки по фактах порушення законодавства, контроль за додержанням якого віднесено до компетенції міліції, вимагати проведення інвентаризацій і ревізій відповідних сфер фінансово-господарської діяльності [64].

Таким чином, адміністративно-правовий статус працівника міліції, як суб’єкта, який здійснює запобігання і протидію корупції характеризується наступними рисами:

1) є єдиним так як базується на Законі України від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ “Про міліцію”, із деякими незначними особливостями визначеними підзаконними нормативно-правовими актами МВС України та Державної Податкової Служби України;

2) має визначену вище правосуб’єктність працівника міліції;

3) складається з трьох взаємопов’язаних між собою площин; а) перша з них полягає в здійсненні таких дій, як проходження першопочаткової підготовки прийняття присяги, і після цього вже допуск до самостійної роботи; б) друга полягає в можливості виконувати обов’язки у сфері запобігання та протидії корупції; в) третя полягає в наявності прав в зазначеній вище сфері.

Для подальшого дослідження слід звернутися до статусу колективних суб’єктів запобігання та протидії корупції, які, що констатовано нами раніше, складаються із декількох чи багатьох працівників міліції.

У межах своїх повноважень МВС організовує виконання актів законодавства, здійснює контроль за їх реалізацією, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства (в т.ч. антикорупційного) і вносить їх в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями МВС є організація і координація діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки; вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють учиненню правопорушень та корупційних діянь. МВС відповідно до покладених на нього завдань: організовує роботу органів внутрішніх справ, пов’язану з запобіганням корупційних адміністративним правопорушенням, їх припиненням та забезпеченням провадження у справах про адміністративні правопорушення, розгляд яких законом покладено на такі органи; забезпечує профілактику корупційних правопорушень, вносить центральним та місцевим органам виконавчої влади, підприємствам, установам і організаціям подання, щодо усунення причин і умов, що сприяють учиненню правопорушень; здійснює забезпечення додержання законності та недопущення корупційних діянь в діяльності осіб рядового і начальницького складу та працівників органів внутрішніх справ, військовослужбовців і працівників внутрішніх військ [50].

З метою забезпечення зазначених завдань у сфері запобігання та протидії корупції МВС має право: одержувати в установленому законодавством порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій інформацію, документи та матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань; вимагати від керівників підприємств, установ і організацій пояснення за фактами порушення антикорупційного законодавства, контроль за додержанням якого належить до його компетенції, проводити перевірки за фактами порушення антикорупційного законодавства, контроль за додержанням якого належить до його компетенції [50].

Таким чином, Міністерство Внутрішніх Справ України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується Кабінетом Міністрів України на запобігання і протидію корупції, воно є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, зокрема щодо боротьби із корупцією.

До складу МВС входять галузеві служби : Державна служба боротьби з економічною злочинністю (ДСБЕЗ) та система підрозділів по боротьбі із організованою злочинністю (ПБОЗ), однією із провідних функцій яких є питання запобігання та протидії корупції.

Розглядаючи такий колективний суб’єкт запобігання та протидії корупції, як Державну службу боротьби з економічною злочинністю (ДСБЕЗ) слід приєднатися до поглядів Ю.А. Шарого, що правова основа діяльності ДСБЕЗ загалом дає можливість вести наступальну, безкомпромісну боротьбу з економічними злочинами. Водночас зміни, які відбуваються в сучасних умовах, та структурна перебудова в економіці, поширеність економічних злочинів, їх суттєвий вплив на економічну та політичну стабільність в Україні потребують подальшого розвитку правової основи з економічною злочинністю [175, с. 78]. Але ми не будемо зосереджувати свою увагу на удосконаленні законодавства, що становить правову основу діяльності ДСБЕЗ, а дослідимо вже діюче законодавство, а саме ті його аспекти, що стосуються протидії та запобіганню корупції.

У відповідності до ст. 3 Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю, що затверджено Постановою КМУ від 5 липня 1993 року № 510 головним її завданням є виявлення причин та умов, які сприяють вчиненню правопорушень, у галузі економіки, та вжиття заходів до їх усунення. ДСБЕЗ відповідно до покладених на неї завдань згідно, з п. 7 ст. 4 зазначеного вище нормативно-правового акту виявляє факти хабарництва, корупції та інших зловживань, у тому числі пов’язаних з приватизацією державної власності, та вживає заходів до запобігання їм [136].

Державна служба боротьби з економічною злочинністю є складовою частиною кримінальної міліції системи МВС. До складу Державної служби боротьби з економічною злочинністю входять департамент державної служби боротьби з економічною злочинністю МВС, департамент фінансової та економічної безпеки МВС, управління, відділи, відділення Державної служби боротьби з економічною злочинністю головних управлінь, управлінь МВС в Автономній Республіці Крим, областях, м. Києві та м. Севастополі, на транспорті, відділи, відділення (групи, сектори) Державної служби боротьби з економічною злочинністю міських, районних управлінь та відділів, лінійних управлінь, відділів, відділень, пунктів, підрозділів спеціальної міліції [136].

З метою запобігання та протидії корупції Підрозділи Державної служби боротьби з економічною злочинністю користуються правами, передбаченими законами України “Про міліцію”. Зокрема, за наявності даних про порушення корупційного законодавства, мають право: 1) безперешкодно входити до приміщень підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, до виробничих приміщень, складів, сховищ, що використовуються громадянами для заняття підприємництвом; 2) проводити за участю власника, його представників огляд виробничих, складських, торговельних, службових приміщень, транспортних засобів та інших місць зберігання майна і його використання; 3) вилучати необхідні матеріали про кредитні та фінансові операції, матеріальні цінності, кошти, а також сировину і продукцію в установленому законодавством порядку; опечатувати каси, приміщення і місця зберігання документів, грошей і товарно-матеріальних цінностей; 4) вимагати обов’язкового проведення перевірок, інвентаризацій та ревізій виробничої та фінансової діяльності підприємств, установ і організацій; одержувати від посадових і матеріально-відповідальних осіб відомості й пояснення про факти порушення законодавства [136].

Таким чином, адміністративно-правовий статус підрозділів Державної служби боротьби з економічною характеризується наступними ознаками:

1) виявляє факти хабарництва, корупції та інших зловживань, у тому числі пов’язаних з приватизацією державної власності, та вживає заходів до запобігання їм;

2) Державна служба боротьби з економічною злочинністю є складовою частиною кримінальної міліції системи МВС;

3) з метою запобігання та протидії корупції Підрозділи Державної служби боротьби з економічною злочинністю користуються правами, передбаченими Законом України “Про міліцію”;

Адміністративно-правовий статус підрозділів МВС України які ведуть боротьбу із організованою злочинністю базується на Законі України від 30 червня 1993 р. № 3341-XII “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”.

У відповідності до ст. 9 зазначеного вище закону спеціальні підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ України є: Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства Внутрішніх Справ України, управління по боротьбі з організованою злочинністю в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які підпорядковуються відповідно Міністру Внутрішніх Справ України та начальнику Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю; відділи і відділення по боротьбі з організованою злочинністю у містах (крім Севастополя) створюються у разі необхідності і підпорядковуються управлінням по боротьбі з організованою злочинністю в Автономній Республіці Крим, областях та місті Києві [67].

Створення і ліквідація відділів і відділень по боротьбі з організованою злочинністю в містах затверджується рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Міністра Внутрішніх Справ України, погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією.

Начальник Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства Внутрішніх Справ України призначається на посаду і звільняється з посади за рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Міністра Внутрішніх Справ України, погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, і є першим заступником Міністра Внутрішніх Справ України.

Розділ 3 “Повноваження спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю” Закону України від 30 червня 1993 р. № 3341-XII “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” визначає права спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ. Зокрема, у сфері запобігання та протидії корупції вони мають право: на письмову вимогу керівників відповідних спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю одержувати від банків, а також кредитних, митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб; залучати до проведення перевірок, ревізій та експертиз кваліфікованих спеціалістів установ, організацій контрольних і фінансових органів; одержувати інформацію з автоматизованих інформаційних і довідкових систем та банків даних, створюваних Верховним Судом України, Генеральною прокуратурою України, Антимонопольним комітетом України, Фондом державного майна України, міністерствами, відомствами, іншими державними органами України [67].

Таким чином, адміністративно-правовий статус спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ характеризується наступними ознаками:

1) базується на Законі України від 30 червня 1993 р. № 3341-XII “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”;

2) створення і ліквідація відділів і відділень по боротьбі з організованою злочинністю в містах затверджується рішенням Кабінету Міністрів України;

3) мають досить широкий спектр дій для запобігання і протидії корупції, що визначені в розділі 3 Закону України “Повноваження спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю”.

До одного із структурних спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю належать внутрішня безпека, яка займає провідне місце щодо запобігання та протидії корупції серед працівників міліції.

Відповідно до Наказу МВС України № 161 від 16 травня 2007 р. “Про затвердження нормативно-правових актів з питань діяльності Служби внутрішньої безпеки ГУБОЗ МВС України” на неї покладено, такі основні завдання та функції у сфері запобігання та протидії корупції: 1) захист системи МВС в інтересах суспільства, за якої забезпечується її стабільне функціонування та нейтралізація загроз її цілісності; 2) збір, накопичення, систематизація та оброблення інформації щодо негативних явищ і тенденцій, направлених на дестабілізацію системи, в т.ч. корупційних проявів; 3) проведення системного аналізу оперативної обстановки по лінії внутрішньої безпеки з метою прогнозування, своєчасного виявлення та упередження розвитку негативних процесів у структурних підрозділах ОВС; 4) вивчення та аналіз механізмів правопорушень, що носять системний характер, з метою усунення причин та умов їх існування; 5) здійснення оперативно-профілактичних заходів з питань попередження випадків зради інтересів служби та запобігання іншим корупційним правопорушенням; 6) попередження та виявлення серед працівників структурних підрозділів ОВС зловживань службовим становищем, корупційних діянь, інших правопорушень; 7) запобігання проникненню на службу до структурних підрозділів ОВС осіб, які переслідують злочинні та корисливі наміри, а також протидія спробам участі працівників цих органів у протиправній діяльності.

Служба внутрішньої безпеки ГУБОЗ МВС України має право: 1) перевіряти дотримання законності та недопущення корупційних діянь у структурі органів внутрішніх справ і внутрішніх військ МВС України, вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах, підприємствах та установах забезпечення, які діють у системі МВС України; 2) безперешкодно в будь-який час доби відвідувати та здійснювати перевірки структурних підрозділів ОВС за всіма напрямками службової діяльності незалежно від їх підпорядкування та призначення; 3) знайомитися з матеріалами оперативно-розшукової діяльності, іншими документами та оперативною інформацією структурних підрозділів ОВС або вилучати при необхідності документи, предмети, інші носії інформації в установленому порядку, відповідно до вимог законодавчих та відомчих нормативно — правових актів видавати приписи для вжиття керівниками цих органів незалежних заходів реагування; 4) брати участь в організації діяльності постійно діючих мобільних груп з моніторингу забезпечення прав і свобод людини та громадянина в діяльності структурних підрозділів ОВС; 5) безперешкодно отримувати в структурних підрозділах ОВС по боротьбі з персоналом відомості щодо проходження служби працівниками цих органів та знайомитися з їх особовими справами; 6) уносити пропозиції керівництву МВС про притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, з вини яких заподіяна шкода, та вжиття заходів щодо дотримання законності посадовими особами ОВС.

Таким чином, адміністративно-правовий статус спеціальних підрозділів внутрішньої безпеки характеризується наступними ознаками:

1) займають провідне місце щодо запобігання та протидії корупції серед працівників міліції;

2) наявністю завдання та функції в сфері запобігання і протидії корупції основними з яких є: збір, накопичення, систематизація та оброблення інформації щодо негативних явищ і тенденцій, направлених на дестабілізацію системи, в т.ч. корупційних проявів; попередження та виявлення серед працівників структурних підрозділів ОВС зловживань службовим становищем, корупційних діянь, інших правопорушень;

3) присутністю прав в сфері запобігання і протидії корупції основними з яких, є: перевірка дотримання законності та недопущення корупційних діянь у структурі органів внутрішніх справ і внутрішніх військ МВС України, вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах, підприємствах та установах;

4) завдяки наявності завдань, функцій, прав в сфері запобігання і протидії корупції їх діяльність носить досить позитивний характер в зазначеній вище сфері.

Адміністративно-правовий статус підрозділів міліції, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупції полягає у сукупності їх обов’язків та прав, основним із яких є складання на осіб визначених у ст. 2 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції” протоколів про адміністративні правопорушення за ст. 212-21–212-33 КУпАП.

Одним із складників ефективного дослідження адміністративно-правового статусу міліції, як суб’єкта запобігання та протидії корупції є з’ясування правового становища податкової міліції, як невіддільного структурного компоненту міліції України без якого неможлива ефективна діяльність у цій сфері [183].

На думку А.М. Куліша правовий статус державних службовців податкової міліції являє собою сукупність прав, свобод, обов’язків, обмежень, морально-правових вимог, заборон, гарантій у сфері проходження служби особами начальницького складу податкової міліції, заходів їх соціально-правового захисту та юридичної відповідальності [97].

Функції підрозділів податкової міліції відображають соціальне призначення цього структурного підрозділу органів державної податкової служби як особливого елементу механізму держави [43].

У відповідності до Розділу V Закону України від 4 грудня 1990 р. № 509-XII “Про державну податкову службу в Україні” податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів державної податкової служби, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Завданнями податкової міліції у сфері запобігання та протидії корупції є: запобігання правопорушенням у сфері оподаткування, їх розкриття, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення; розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів; запобігання корупції в органах державної податкової служби та виявлення її фактів; забезпечення безпеки діяльності працівників органів державної податкової служби, захисту їх від протиправних посягань, пов’язаних з виконанням службових обов’язків.

До складу податкової міліції належать: Головне управління податкової міліції, Слідче управління податкової міліції, Управління внутрішньої безпеки Державної податкової адміністрації України та підпорядковані йому регіональні підрозділи внутрішньої безпеки при державних податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; управління податкової міліції, слідчі підрозділи податкової міліції відповідних державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; підрозділи податкової міліції, слідчі підрозділи (групи) податкової міліції відповідних державних податкових інспекцій в районах, містах, районах у містах, міжрайонних та об’єднаних державних податкових інспекцій.

Податкову міліцію очолює Перший заступник Голови Державної податкової адміністрації України — начальник податкової міліції.

Податкова міліція відповідно до покладених на неї завдань: приймає і реєструє заяви, повідомлення та іншу інформацію про злочини і правопорушення, віднесені до її компетенції, здійснює в установленому порядку їх перевірку і приймає щодо них передбачені законом рішення; виявляє причини і умови, що сприяли вчиненню правопорушень у сфері оподаткування, вживає заходів до їх усунення; запобігає, виявляє, припиняє корупційні діяння або інші правопорушення, пов’язані з корупцією, працівників органів державної податкової служби; складає протокол про вчинення корупційного діяння або іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією, відповідно до закону [154].

Таким чином, адміністративно-правовий підрозділів податкової міліції характеризується наступними ознаками:

1) невіддільний структурний компонент міліції України без якого неможлива ефективна діяльність у сфері запобігання та протидії корупції;

2) функції підрозділів податкової міліції відображають соціальне призначення цього структурного підрозділу органів державної податкової служби як особливого елементу механізму держави;

3) складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів державної податкової служби;

4) здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Аналіз семантичних, законодавчих та наукових положень, щодо нормативного визначення (розуміння та тлумачення) таких категорій, як права та обов’язки, правове становище, статус міліції, як суб’єкта запобігання та протидії корупції як учасника нормативно-правових відносин, дозволяє зробити такі висновки:

1) суб’єктом адміністративно-правового запобігання та протидії корупції міліцією України є міліціонери та підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, Державної служби боротьби з економічною злочинністю Міністерства Внутрішніх Справ України і податкової міліції Державної податкової служби України, які у відповідності до адміністративно-правових норм мають право реалізовувати покладену на них у цій сфері компетенцію;

2) адміністративно-правовий статус суб’єктів запобігання та протидії корупції міліцією полягає у визначенні правосуб’єктності, встановленні сукупності обов’язків та суб’єктивних публічних прав міліціонерів та підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, Державної служби боротьби з економічною злочинністю, Міністерства Внутрішніх Справ України і податкової міліції Державної податкової служби України у сфері запобігання та протидії корупції;

3) адміністративно-правовий статус працівника міліції, як індивідуального суб’єкта, який здійснює запобігання і протидію корупції — це визначене чинними законодавчими актами (в першу чергу Законом України “Про міліцію”), його правове положення, що складається з трьох взаємопов’язаних площин, перша з них полягає в здійсненні таких дій, як прийняття присяги, і після цього вже допуск до самостійної роботи, друга полягає в можливості виконувати обов’язки у сфері запобігання та протидії корупції, а третя полягає в наявності прав в зазначеній сфері;

4) адміністративно-правовий статус працівника міліції, як суб’єкта, який здійснює запобігання і протидію корупції характеризується наступними рисами: є єдиним так як базується на Законі України від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ “Про міліцію”, із деякими незначними особливостями визначеними підзаконними нормативно-правовими актами МВС України та Державної Податкової Служби України; має визначену вище правосуб’єктність працівника міліції; складається з трьох взаємопов’язаних між собою площин; а) перша з них полягає в здійсненні таких дій, як проходження першопочаткової підготовки прийняття присяги, і після цього вже допуск до самостійної роботи; б) друга полягає в можливості виконувати обов’язки у сфері запобігання та протидії корупції; в) третя полягає в наявності прав в зазначеній вище сфері;

5) Міністерство Внутрішніх Справ України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується Кабінетом Міністрів України на запобігання і протидію корупції, воно є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, зокрема щодо боротьби із корупцією;

6) адміністративно-правовий статус підрозділів Державної служби боротьби з економічною злочинністю характеризується наступними ознаками: виявляє факти хабарництва, корупції та інших зловживань, у тому числі пов’язаних з приватизацією державної власності, та вживає заходів до запобігання їм; Державна служба боротьби з економічною злочинністю є складовою частиною кримінальної міліції системи МВС; з метою запобігання та протидії корупції Підрозділи Державної служби боротьби з економічною злочинністю користуються правами, передбаченими Законом України “Про міліцію”;

7) адміністративно-правовий статус спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ характеризується наступними ознаками: базується на Законі України від 30 червня 1993 р. № 3341-XII “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”; створення і ліквідація відділів і відділень по боротьбі з організованою злочинністю в містах затверджується рішенням Кабінету Міністрів України; мають досить широкий спектр дій для запобігання і протидії корупції, що визначені в розділі 3 Закону України “Повноваження спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю”;

8) адміністративно-правовий статус спеціальних підрозділів внутрішньої безпеки характеризується наступними ознаками: займають провідне місце щодо запобігання та протидії корупції серед працівників міліції; наявністю завдання та функції в сфері запобігання і протидії корупції основними з яких є: збір, накопичення, систематизація та оброблення інформації щодо негативних явищ і тенденцій, направлених на дестабілізацію системи, в т.ч. корупційних проявів; попередження та виявлення серед працівників структурних підрозділів ОВС зловживань службовим становищем, корупційних діянь, інших правопорушень; присутністю прав в сфері запобігання і протидії корупції основними з яких, є: перевірка дотримання законності та недопущення корупційних діянь у структурі органів внутрішніх справ і внутрішніх військ МВС України, вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах, підприємствах та установах; завдяки наявності завдань, функцій, прав в сфері запобігання і протидії корупції їх діяльність носить досить позитивний характер в зазначеній вище сфері;

9) адміністративно-правовий статус підрозділів податкової міліції характеризується наступними ознаками: це невіддільний структурний компонент міліції України без якого неможлива ефективна діяльність у сфері запобігання та протидії корупції; функції підрозділів податкової міліції відображають соціальне призначення цього структурного підрозділу органів державної податкової служби як особливого елементу механізму держави; складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів державної податкової служби; здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

1.3 Адміністративно-правовий статус суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення

У відповідності до Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання і протидії корупції” суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення визнається широке коло осіб. Зокрема і особи щодо яких адміністративні провадження здійснюють посадові особи та підрозділи міліції:

1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування; депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад; державні службовці; посадові особи місцевого самоврядування; особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ; податкової міліції; державної кримінально-виконавчої служби; органів та підрозділів цивільного захисту; посадові та службові особи інших органів державної влади;

2) особи, які прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування: посадові особи юридичних осіб публічного права, які одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету; члени окружних територіальних та дільничних виборчих комісій; керівники громадських організацій, які частково фінансуються з державного чи місцевого бюджету; помічники-консультанти народних депутатів України та інших виборних осіб, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету; особи, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги (аудитори, нотаріуси, експерти, оцінювачі, арбітражні керуючі, незалежні посередники чи члени трудового арбітражу під час розгляду колективних трудових спорів, третейські судді, а також у встановлених законом випадках інші особи);

3) особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків в юридичних особах, а також фізичні особи — підприємці;

4) посадові особи юридичних осіб, фізичні особи – у разі одержання від них вище зазначеними особами, або за участю для інших осіб неправомірної вигоди;

5) юридичні особи у випадках визначених законодавством України.

Для того, щоб детально дослідити різноманітний спектр суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення, на наш погляд, слід детальніше зупинитися на характеристиці їх адміністративно-правової правосуб’єктності.

Депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування у кількості 100 осіб. Депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим може бути громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18 років, проживає в Україні не менше п’яти років [59].

Статус депутата Верховної Ради АРК має визначатися відповідним законом України, однак такий закон поки що не прийнято, тому ці питання нині регламентуються Конституцією АРК, Законом “Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим”, Законом України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” та Регламентом Верховної Ради АРК. В цілому представницький характер статусу депутата Верховної Ради АРК є схожим зі статусом Народного депутата України, що знайшло свій відбиток у відповідних положеннях Регламенту Верховної Ради АРК.

Депутат зобов’язаний брати участь у роботі Верховної Ради АРК та її органів. Він зобов’язаний входити до складу однієї з постійних комісій і брати участь у її роботі. Депутати можуть добровільно об’єднуватися у депутатські групи, фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менше 10 депутатів. У випадку неможливості з поважних причин взяти участь у роботі Верховної Ради АРК та її органів депутат зобов’язаний завчасно повідомити про це голову своєї постійної комісії. Депутат зобов’язаний додержуватись Конституції та законів України, Конституції АРК, Регламенту Верховної Ради АРК та інших нормативно-правових актів Верховної Ради АРК. Він не може використовувати свій депутатський мандат в цілях, не пов’язаних з депутатською діяльністю [182].

Таким чином, адміністративно-правовий статус депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим характеризується такими особливостями:

1) депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим може бути громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18 років, проживає в Україні не менше п’яти років;

2) статус депутата Верховної Ради АРК має визначатися відповідним законом України, однак такий закон поки що не прийнято;

3) в даний час його правове становище регламентуються Конституцією АРК, Законом “Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим”, Законом “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим” та Регламентом Верховної Ради АРК.

Варто наголосити на тому, що депутати місцевих рад є одним з вагомих суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення, що потребує комплексного дослідження в розрізі поставлених нами завдань.

У Законі України від 11 липня 2002 р. № 93-IV “Про статус депутатів місцевих рад”, а саме у Розділі I “Загальні положення” визначено, що статус депутата місцевої ради визначається Конституцією України, зазначеним вище нормативно-правовим актом та іншими законами України. Депутат сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради обирається на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Депутат місцевої ради, як представник інтересів територіальної громади, виборців свого виборчого округу зобов’язаний виражати і захищати інтереси відповідної територіальної громади та її частини — виборців свого виборчого округу, виконувати їх доручення в межах своїх повноважень, наданих законом, брати активну участь у здійсненні місцевого самоврядування. Депутат місцевої ради є повноважним і рівноправним членом відповідної ради — представницького органу місцевого самоврядування. Депутат місцевої ради наділяється всією повнотою прав, необхідних для забезпечення його реальної участі у діяльності ради та її органів.

У відповідності до Конституції України, Закону України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” кандидати в депутати, кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови отримують відповідний правовий, зокрема, і адміністративно-правовий статус, після офіційного оприлюднення територіальною виборчою комісією результатів виборів та її рішення про реєстрацію депутата, сільського, селищного, міського голови. Втрачають його у зв’язку із закінченням визначеного Конституцією України строку повноважень депутатів відповідних рад, сільських, селищних, міських голів.

Більш детально зазначено в Законі України від 11 липня 2002 р. № 93-IV “Про статус депутатів місцевих рад”, повноваження депутата місцевої ради починаються з дня відкриття першої сесії відповідної ради і закінчуються в день відкриття першої сесії цієї ради нового скликання, крім передбачених законом випадків дострокового припинення повноважень депутата місцевої ради або ради, до складу якої його обрано [47].

Як видно із зазначеного, законодавство України дещо по — різному трактує момент виникнення правового статусу депутатів місцевих рад: Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” з моменту реєстрації територіальною виборчою комісією, а Закон України від 11 липня 2002 р. № 93-IV “Про статус депутатів місцевих рад”, з дня відкриття першої сесії відповідної ради моменту. Тим самим в наявності простежується колізія норм.

На наш погляд, депутати місцевих рад стають суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення лише з моменту відкриття першої сесії відповідної ради, так як: по-перше теорія права будь-який сумнів щодо притягнення особи до юридичної відповідальності трактує на її користь; по-друге, у випадку колізії загальної й спеціальної норми виконується спеціальна. Аналогічно, депутати попереднього скликання перестають бути суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення не з моменту відкриття першої сесії наступного скликання, а з моменту закінчення визначеного Конституцією України строку повноважень депутатів відповідних рад.

Таким чином, адміністративно-правовий статус депутатів місцевих рад, як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наявності відповідних рис:

1) статус депутата місцевої ради визначається Конституцією України, зазначеним вище нормативно-правовим актом та іншими законами України;

2) вони є представниками інтересів територіальної громади села, селища, міста чи їх громад;

3) зобов’язанні виражати і захищати інтереси відповідної територіальної громади та її частини — виборців свого виборчого округу; виконувати їх доручення в межах своїх повноважень, наданих законом; брати активну участь у здійсненні місцевого самоврядування;

4) у сучасному діючому законодавстві по — різному трактується момент виникнення правового статусу депутатів місцевих рад: один закон визначає його з моменту реєстрації, а інший з дня відкриття першої сесії відповідної ради моменту — наявна колізія норм;

5) на наш погляд, депутати місцевих рад стають суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення лише з моменту відкриття першої сесії відповідної ради.

Для того, щоб, детальніше дослідити такий суб’єкт відповідальності за корупційні правопорушення, як державні службовці маємо змогу констатувати, що для цього нам необхідно звернутися до Закону України вiд 16 грудня 1993 р. № 3723-XII “Про державну службу”. Ст.10 зазначеного вище нормативно-правового акту визначає права державних службовців, а ст.11 відповідно обов’язки, що мають значення для визначення правового статусу державного службовця [136].

Регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно Закону України “Про державну службу”, якщо інше не передбачено законами України [136].

Тепер, слід звернутися до ст. 7. Закону України вiд 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”, що має назву обмеження щодо осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави, органів місцевого самоврядування. У ній говориться, що, установлені Законом “Про засади запобігання та протидії корупції” або іншими законами обмеження щодо більшості суб’єктів відповідальності за корупційні діяння, зберігаються протягом двох років після звільнення таких осіб з посад або припинення ними в установленому порядку діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави, органів місцевого самоврядування, за умови якщо обов’язки цих осіб на новій посаді у приватному секторі безпосередньо пов’язані з функціями, які виконували особи, перебуваючи на попередній посаді [60].

Таким чином, адміністративно-правовий статус державних службовців, як суб’єкту відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наявності відповідних рис:

1) має чітко регламентоване Законом України “Про державну службу” коло прав та обов’язків (ст.ст. 10-11);

2) регулювання правового становища здійснюється відповідно до Закону України “Про державну службу”, якщо інше не передбачено законами України;

3) обмеження щодо осіб, зберігаються протягом двох років після звільнення таких осіб з посад або припинення ними в установленому порядку діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави, органів місцевого самоврядування, за умови якщо обов’язки цих осіб на новій посаді у приватному секторі безпосередньо пов’язані з функціями, які виконували особи, перебуваючи на попередній посаді.

Що стосується посадових осіб місцевого самоврядування, то Закон України від 7 червня 2001 р. № 2493-III “Про службу в органах місцевого самоврядування” визнає посадовою особою місцевого самоврядування особу, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження, щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету [56].

Розділ II зазначеного нормативно-правового акту називається “Правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування” та визначає його основні аспекти. Правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування визначається Конституцією України, законами України “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про статус депутатів місцевих рад”, “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, а також іншими законами України [56].

У ст 8. Закону України від 7 червня 2001 р. № 2493-III “Про службу в органах місцевого самоврядування” визначається, що основними обов’язками посадових осіб місцевого самоврядування є: додержання Конституції і законів України, інших нормативно-правових актів, актів органів місцевого самоврядування; забезпечення відповідно до їх повноважень ефективної діяльності органів місцевого самоврядування; додержання прав та свобод людини і громадянина; збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків, а також іншої інформації, яка згідно із законом не підлягає розголошенню; постійне вдосконалення організації своєї роботи, підвищення професійної кваліфікації; сумлінне ставлення до виконання службових обов’язків, ініціативність і творчість у роботі; шанобливе ставлення до громадян та їх звернень до органів місцевого самоврядування, турбота про високий рівень культури, спілкування і поведінки, авторитет органів та посадових осіб місцевого самоврядування; недопущення дій чи бездіяльності, які можуть зашкодити інтересам місцевого самоврядування та держави [56].

А ст. 9 Закону України від 07 червня 2001 р. № 2493-III, визначає основні права посадових осіб місцевого самоврядування: на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; на оплату праці залежно від посади, яку вона займає, рангу, який їй присвоєно, якості, досвіду та стажу роботи; на просування по службі відповідно до професійної освіти, результатів роботи та атестації; на безпечні та необхідні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист; отримувати в порядку, встановленому законодавством, від відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, незалежно від їх підпорядкування та форм власності, об’єднань громадян, окремих осіб, матеріали та інформацію, необхідні для виконання своїх службових обов’язків; у порядку і в межах, встановлених законом, отримувати інформацію щодо матеріалів своєї особової справи та ознайомлюватися з іншими документами, що стосуються проходження нею служби в органах місцевого самоврядування, отримувати від керівників органу місцевого самоврядування відповідні пояснення та давати особисті пояснення; вимагати проведення службового розслідування з метою спростування безпідставних, на її думку, звинувачень або підозри щодо неї; захищати свої законні права та інтереси в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та в судовому порядку [56].

Таким чином, адміністративно-правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наступному:

1) вони мають обов’язково працювати в органах місцевого самоврядування, мати відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій;

2) отримувати заробітну плату за рахунок місцевого бюджету;

3) їх правове положення визначається Конституцією України, законами України “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про статус депутатів місцевих рад” “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” та іншими законами України;

4) мають широке коло визначених вище прав і обов’язків;

5) їх адміністративно-правова правосуб’єктність, як суб’єкта відповідальності за корупційні діяння виникає з дня виходу наказу про зарахування на посаду, яка у відповідності до штатного розпису визначена, як “посадова особа” та закінчується днем звільнення з посади.

В розрізі нашого теперішнього дослідження ми не будемо детально зупинятися на правосуб’єктності та правовому статусі осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, податкової міліції, адже ми детально аналізували їх в підрозділі 1.2.

Беручи до уваги те, що як наступний елемент дослідження суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення ми визначили осіб державної кримінально-виконавчої служби, то тепер дослідимо особливості їх правового статусу.

Як закріплено в нормативно-правових актах, а саме в Законі України вiд 23 червня 2005 року № 2713-IV “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” службу в зазначеному вище органі, визначено, як державну службу особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до Закону України. На службу до Державної кримінально-виконавчої служби України приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі, громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров’я ефективно виконувати відповідні службові обов’язки [54].

На досліджуваний нами суб’єкт відповідальності за корупційні правопорушення поширюється застереження статті 7 Закону України вiд 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції” [60].

Таким чином, адміністративно-правовий статус осіб державної кримінально-виконавчої служби, як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наявності відповідних особливостей:

1) їх службу визначають, як державну службу особливого характеру;

2) вона полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України;

3) особи приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі, громадяни України;

4) на них поширюється застереження статті 7 Закону України вiд 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”.

Крім того, потребує дослідження такий суб’єкт відповідальності за корупційні правопорушення, як особи органів та підрозділів цивільного захисту, без нього наше дослідження не буде повним, але для цього, в першу чергу, треба звернутися до законодавчої дефініції цивільного захисту.

Закон України від 24 червня 2004 р. № 1859-IV “Про правові засади цивільного захисту” зазначає, що цивільний захист — система організаційних, інженерно-технічних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних та інших заходів, які здійснюються центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підпорядкованими їм силами і засобами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, добровільними рятувальними формуваннями, що забезпечують виконання цих заходів з метою запобігання та ліквідації надзвичайних ситуацій, які загрожують життю та здоров’ю людей, завдають матеріальних збитків у мирний час і в особливий період [65].

Правова основа цивільного захисту, на наш погляд, є досить широкою.

Ст.40. Закону України від 24 червня 2004 р. № 1859-IV “Про правові засади цивільного захисту” визначає порядок комплектування органів і підрозділів цивільного захисту і зазначає, що особовий склад органів і підрозділів цивільного захисту (спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань цивільного захисту, територіальних органів управління, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, Державної авіаційної пошуково-рятувальної служби, урядового органу державного нагляду у сфері цивільного захисту та техногенної безпеки, урядового органу державного нагляду у сфері пожежної безпеки, навчальних закладів, науково-дослідних та інших установ, підрозділів забезпечення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань цивільного захисту) становлять особи рядового та начальницького складу, слухачі і курсанти [65].

На досліджуваний нами суб’єкт відповідальності за корупційні правопорушення поширюється застереження ст.. 7 Закону України вiд 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції” [60].

Таким чином, адміністративно-правовий статус осіб органів та підрозділів цивільного захиста як суб’єкту відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наявності відповідних рис:

1) правова основа цивільного захисту є досить широкою;

2) особовий склад органів і підрозділів цивільного захисту становлять особи рядового та начальницького складу, слухачі і курсанти;

3) на них поширюється застереження статті 7 Закону України вiд 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”.

Пункт “ж” ч. 1 ст. 2 Закону України від 11 червня 2009 р. № 506-VI до суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення відносить посадових і службових осіб інших органів виконавчої влади.

В цілому під посадовими особами визнаються особи, які постійно чи тимчасово виконують функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях, незалежно від форм власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням. (ст. 164 КК) [95]. На думку М.Л. Коржанського, посадовою особою є особа, наділена владними юридичними повноваженнями відносно певного кола осіб — надавати їм певні права чи покладати на них певні обов’язки. Не можуть визнаватися посадовими особи, які виконують власне технічні обов’язки, заборони-дозволи чи контроль (кондуктори, вахтери, охоронці тощо) [87].

Так, як пункт “в” зазначеної норми вже відніс до суб’єктів корупційних діянь “державних службовців”, аналізований пункт стосується посадових осіб органів державної влади, які не мають статусу державного службовця.

Перелік таких органів і посадових осіб є надзвичайно широким.

По-перше, посадові особи, які не мають статусу державних службовців Міністерств: аграрної політики України; вугільної промисловості України; з питань житлово-комунального господарства України; економіки України; закордонних справ України; культури і туризму України; охорони здоров’я України; охорони навколишнього природного середовища України; палива та енергетики України; праці та соціальної політики України; промислової політики України; транспорту та зв’язку України; у справах сім’ї, молоді та спорту; фінансів України; юстиції України.

По-друге, посадові особи, які не мають статусу державних службовців: Державного комітету України; Вищої атестаційної комісії; Головного контрольно-ревізійного управління України; Державної служби автомобільних доріг України; Державного комітету архівів України; Державного комітету лісового господарства України; Державного комітету телебачення і радіомовлення України; Державного комітету України з державного матеріального резерву; Державного комітету України по водному господарству; Державного комітету України із земельних ресурсів; Державного комітету України у справах національностей та релігій; Пенсійного фонду України.

По-третє, посадові особи центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, які не є державними службовцями: Антимонопольного комітету України; Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України; Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку; Державної митної служби України; Державної податкової адміністрації України; Державної служби експортного контролю України; Державного комітету статистики України; Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва; Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики; Державного комітету фінансового моніторингу України; Державного комітету ядерного регулювання України; Національної комісії з питань регулювання зв’язку України; Національної комісії регулювання електроенергетики України; Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду; Національного космічного агентства України; Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки.

Таким чином, до переліку посадових осіб інших органів державної влади, як суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення відноситься широке коло посадових осіб міністерств, Державних комітетів України та центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, які не є посадовими особами.

Вагомою новелою Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI є його друга частина в якій до осіб, які прирівнюються на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування віднесено широке коло осіб.

До них відносяться посадові особи юридичних осіб публічного права, які одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету. Вони по перше, не є державними службовцями; по-друге, не є посадовими і службовими особами; по-третє, і що є провідним критерієм – вони отримують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету. Наприклад, секретар керівника державного службовця органу державної влади чи місцевого самоврядування.

Члени окружних (територіальних) та дільничних виборчих комісій; керівники громадських організацій, які частково фінансуються з державного чи місцевого бюджету.

Помічники-консультанти народних депутатів України та інших виборних осіб, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету.

Загальна ознака для трьох вище зазначених суб’єктів відповідальності за корупційні діяння полягає в тому, що їх адміністративно-правова правосуб’єктність у зазначеній сфері виникає з дня прийняття на посаду а закінчується днем його звільнення (відсторонення) від посади.

Що стосується осіб, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги (аудитори, нотаріуси, експерти, оцінювачі, арбітражні керуючі, незалежні посередники чи члени трудового арбітражу під час розгляду колективних трудових спорів, третейські судді, а також у встановлених законом випадках інші особи), то розглянемо адміністративно-правовий статус деяких із них більш детально.

Ст. 4 Закону України вiд 22 квітня 1993 № 3125-XII “Про аудиторську діяльність” визначає, що аудитором може бути фізична особа, яка має сертифікат, що визначає її кваліфікаційну придатність на заняття аудиторською діяльністю на території України. Аудитор має право займатися аудиторською діяльністю як фізична особа — підприємець або у складі аудиторської фірми з дотриманням вимог Закону України від 22 квітня 1993 № 3125-XII та інших нормативно-правових актів. Аудитор має право займатися аудиторською діяльністю як фізична особа — підприємець лише після включення його до Реєстру аудиторських фірм та аудиторів. Аудиторам забороняється безпосередньо займатися іншими видами підприємницької діяльності, що не виключає їх права отримувати дивіденди від акцій та доходи від інших корпоративних прав. Аудитором не може бути особа, яка має судимість за корисливі злочини [53].

Для більш детального розгляду дефініції “аудитор” звернемося до іншої юридичної літератури. Аудитор (лат. auditor — слухаючий) — особа, котра займається аудитом (ревізією бухгалтерських книг, документів і звітності) і наданням консультацій, пов’язаних з бухгалтерським обліком. В Росії – бухгалтер найвищої кваліфікації. В інших країнах – юридична фірма, що займається такою діяльністю [11]. У іншому джерелі наводиться більш широке визначення, аудитор – фізична чи юридична особа, що має необхідні повноваження на перевірку фінансово-господарської діяльності акціонерних компаній. Аудиторські фірми будучи незалежними приватними фірмами, в своїй діяльності несуть юридичну відповідальність перед державою, хоча винагороду отримують від тієї спілки чи компанії, діяльність і фінансовий стан яких вони перевіряють [114].

Аудиторами (незалежними особами) здійснюється аудит, на наш погляд, доречно зупинитися на більш детальній характеристиці цього поняття, отже, аудит – перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, їх повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам [181, с. 22]. Аудиторський процес починається з того моменту, коли потенційний клієнт звертається з проханням провести аудит. Для позитивного чи негативного рішення щодо прийняття такої пропозиції керівництву аудиторської фірми необхідно відповісти на ряд запитань [102].

Отже, аудитори належать до осіб, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги. Він може працювати, як фізична особа — підприємець або у складі аудиторської фірми. Аудитор має право займатися аудиторською діяльністю як фізична особа — підприємець лише після включення його до Реєстру аудиторських фірм та аудиторів.

Нотаріус, як особа, що не є державним службовцем, посадовою особою місцевого самоврядування, але надає публічні послуги, також потребує більш детального розгляду в контексті поставлених нами запитань.

На погляд О.П. Коляди, нотаріус має унікальний дуалістичний статус, який обумовлює необхідність віднесення його до посадових осіб не залежно від того, що він не перебуває на державній службі і не входить до штату державного апарату. Ця виключність його правового становища проявляється в тому, що нотаріус виконує функції державної влади [79, с. 64.]. Ми погоджуємося з наявністю у нотаріуса публічного статусу, так як нотаріус виконує делеговані державні функції.

Закон України від 2 вересня 1993 № 3425-XII “Про нотаріат”, а саме ст. 3. визначає, що нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи у сфері права не менше трьох років, пройшов стажування протягом одного року в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса, склав кваліфікаційний іспит, одержав свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість за вчинення злочину, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду. Нотаріус не може займатися підприємницькою або адвокатською діяльністю, бути засновником адвокатських об’єднань, перебувати на державній службі або на службі в органах місцевого самоврядування, перебувати у штаті інших юридичних осіб, входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів господарських організацій, кредитно-фінансових установ, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької, наукової і творчої, у вільний від роботи час. Реєстраційна справа приватного нотаріуса зберігається і ведеться Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головними управліннями юстиції в областях, містах Києві та Севастополі. Відповідно ст. 4,5 Закону України від 2 вересня 1993 № 3425- визначаються права та обов’язки нотаріуса [52].

Отже, нотаріуси належать до осіб, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги, вони мають унікальний дуалістичний статус. Якщо особа відповідає всім вимогам, які зазначені в чинному законодавстві, то вона складає кваліфікаційний іспит, одержує свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

У відповідності до ч. 3. ст. 2 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI, особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків в юридичних особах, а також фізичні особи – підприємці також можуть бути суб’єктами відповідальності за скоєння корупційних діянь.

Організаційно-розпорядчі обов’язки — це функції по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності. Такі функції, зокрема, виконують керівники міністерств, відомств, державних, колективних чи приватних підприємств, державних, колективних чи приватних установ і організацій. Їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами, їх заступники тощо), керівники дільниць (майстри, виконроби, бригадири і т.п.).

Адміністративно-господарські обов’язки — це повноваження по управлінню чи розпорядженню державним, колективним чи приватним майном (встановлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо). Такі повноваження у тому чи іншому обсязі є у начальників планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, їх заступників, завідуючих складами, магазинами, майстернями, ательє, їх заступників, керівників відділів цих підприємств, відомчих ревізорів і контролерів тощо.

Але для того щоб особи із зазначеними функціями стали суб’єктами відповідальності за ч. 3 ст. 2 зазначеного закону вони не мають бути депутатами, державними службовцями, нотаріусами, аудиторами тощо.

Таким чином, суб’єктами відповідальності за скоєння корупційних діянь є особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням, так би мовити, двох площин обов’язків: перша (організаційно-розпорядчі обов’язки), друга (адміністративно-господарські обов’язки), або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків в юридичних особах, а також фізичні особи – підприємці.

Ч. 4 ст. 2 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI, віднесла до одного із суб’єктів відповідальності за корупційні діяння будь-яких не перерахованих вище посадових осіб, юридичних осіб та фізичних осіб – у разі одержання від них найбільш впливовими суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення, або за участю для інших осіб неправомірної вигоди.

Закон України від 11 червня 2009 р. № 1507-VI “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” відповідності до Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції [108], Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією та ч. 5 Закону України “Про засади запобігання та протидії корупції” [92], встановлює відповідальність юридичних осіб за вчинення їх уповноваженими особами корупційних правопорушень, а також визначає порядок притягнення їх до відповідальності. При цьому юридична особа несе відповідальність, за вчинення від її імені та в її інтересах керівником такої юридичної особи, її засновником, учасником чи іншою уповноваженою особою самостійно або у співучасті будь-якого із злочинів, передбачених ст. 209, ч. 1,2 ст. 235-4, 235-5, ст. 364, 365, 368, 369 і 376 КК [95].

Вище ми розкрили правосуб’єктність суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення та деякі загальні їх права та обов’язки. Але для повної характеристики їх адміністративно-правового статусу в аналізованій сфері провідне місце має дослідження їх спеціальних обов’язків (обмежень).

Зазначені обов’язки доцільно проаналізувати на основі двох нормативно-правових актів: Закону України “Про боротьбу із корупцією” (у вузькому розумінні) та Закону України від 11 червня 2009 р. № 1507-VI “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” (у широкому розумінні).

У відповідності до Закону України “Про боротьбу із корупцією” державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права: сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); входити самостійно та представляти інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність; відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію; сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам — учасникам процедур закупівель у досягненні перемоги всупереч вимогам Закону України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”

Державний службовець, який є посадовою особою, не має також права: сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень; бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого він контролює; надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень (ст. 5).

Для повноти викладення усі обов’язки (обмеження) визначені в Законі України від 11 червня 2009 р. № 1507-VI “Про засади запобігання та протидії корупції” можна поділити на 1) загальні (ст.4); 2) обмеження щодо одержання подарунків, роботи близьких родичів (ст. 5,6), 3) обмеження щодо осіб, які звільнені з посад або припинили діяльність пов’язану з виконанням функцій держави, органів місцевого самоврядування; 4) обов’язку дати згоду на проведення щодо неї спеціальної перевірки та фінансового контролю; 5) дотримання кодексів поведінки (ст. 11); 6) зобов’язання врегульовувати конфлікт інтересів (ст. 12); 7) дотримання вимог щодо прозорості інформації (ст. 14).

Тепер зупинимося детальніше на характеристиці класифікаційних груп (обмежень). Загальні обмеження (ст.4) стосуються усіх суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення, за винятком деяких посадових осіб недержавних та юридичних осіб. Зокрема їм забороняється:

— використовувати своє службове становище з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки такої вигоди для себе чи інших осіб, у тому числі:

— неправомірно сприяти фізичним або юридичним особам у здійсненні ними господарської діяльності, одержанні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, пільг, укладанні контрактів (у тому числі на закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти);

— неправомірно сприяти призначенню на посаду особи, яка не має переваг перед іншими кандидатами на цю посаду;

— неправомірно втручатися в діяльність інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування або посадових осіб;

— неправомірно надавати перевагу фізичним або юридичним особам у зв’язку з підготовкою проектів, виданням нормативно-правових актів та прийняттям рішень, затвердженням (погодженням) висновків;

— займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту, що здійснюються в позаробочий час) безпосередньо або через інших осіб, якщо інше не передбачено законом;

— входити, в тому числі через інших осіб, до складу органу управління чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особи здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляють інтереси держави в раді товариства (спостережній раді), ревізійній комісії господарського товариства), якщо інше не передбачено законом;

— відмовляти фізичним або юридичним особам в інформації, надання якої передбачено законом, надавати недостовірну чи не в повному обсязі інформацію.

При цьому деякі із вище зазначених обмежень (щодо зайняття підприємницькою діяльністю, входження до складу органів управління чи наглядової ради підприємства) не поширюються на депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад, а також членів окружних територіальних та дільничних виборчих комісій.

Наступна класифікаційна група — обмеження щодо одержання подарунків, роботи близьких родичів (ст. 5,6), посадових осіб юридичних осіб, фізичних осіб, які уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та особам, що згідно з Законом України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI до них прирівнюються, у зв’язку з виконанням ними функцій держави або органів місцевого самоврядування.

Вони можуть приймати особисті подарунки, які відповідають загальновизнаним уявленням про гостинність, за умови, що вартість одного подарунка не перевищує розміру однієї податкової соціальної пільги. В інших випадках подарунки передаються у власність держави в триденний строк у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Ще однією частиною цієї класифікаційної групи, що потребує нашого розгляду, є обмеження щодо роботи близьких родичів. Більшість суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення не можуть мати в безпосередньому підпорядкуванні або бути безпосередньо підпорядкованими у зв’язку з виконанням повноважень близьким їм особам. Виключенням з цього правила є присяжні та народні засідателі.

Також потребують нашої уваги, обмеження щодо осіб, які звільнені з посад або припинили діяльність пов’язану з виконанням функцій держави, органів місцевого самоврядування. Установлені Законом від 11 червня 2009 р. № 1506-VI або іншими законами обмеження щодо більшості суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення зберігаються протягом двох років після звільнення таких осіб з посад або припинення ними в установленому порядку діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави, органів місцевого самоврядування, за умови якщо обов’язки цих осіб на новій посаді у приватному секторі безпосередньо пов’язані з функціями, які виконували особи, перебуваючи на попередній посаді [60].

Наступна класифікаційна група обмежень полягає в наявності згоди на проведення щодо неї спеціальної перевірки та фінансового контролю, все це відображається в ст. 8 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI. Стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, проводиться спеціальна перевірка, у тому числі щодо відомостей, поданих особисто. Організація проведення спеціальної перевірки покладається на керівника органу державної влади, органу місцевого самоврядування, на зайняття посади в якому претендує особа. До проведення спеціальної перевірки залучаються спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції, а в разі потреби також інші центральні органи виконавчої влади.

Що стосується фінансового контролю (ст.10), то більшість суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення зобов’язані подавати відомості про майно, доходи, витрати, зобов’язання фінансового характеру, у тому числі за кордоном, у порядку та обсягах, визначених законами та іншими виданими на їх основі нормативно-правовими актами [60].

У разі неподання або подання недостовірних відомостей зазначена особа не може бути призначена (обрана) на відповідну посаду, а призначена особа підлягає звільненню, якщо інше не передбачено Конституцією України [60].

П’ятою класифікаційною групою обмежень є обов’язкове дотримання кодексів поведінки (ст. 11). Загальні вимоги до поведінки суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення, якими вони зобов’язані керуватися під час виконання своїх службових повноважень, підстави та порядок притягнення до відповідальності за порушення цих вимог встановлюються Законом України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”. Законодавством, що визначає організацію і порядок діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, надання окремих видів державних послуг або діяльності категорій осіб, уповноважених на виконання функцій держави, органів місцевого самоврядування, можуть встановлюватися спеціальні вимоги щодо поведінки таких осіб. Держава сприяє закріпленню норм професійної етики та інших вимог щодо здійснення окремих видів діяльності в кодексах поведінки підприємців, представників відповідних професій [60].

Зобов’язання врегульовувати конфлікт інтересів (ст. 12) є шостою класифікаційною групою обмежень щодо суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення. Вони зобов’язані вжити заходів щодо недопущення будь-якої можливості виникнення конфлікту інтересів. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають повноваження органів державної влади, органів місцевого самоврядування, порядок надання окремих видів державних послуг та провадження інших видів діяльності, пов’язаних з виконанням функцій держави, органів місцевого самоврядування, мають передбачати порядок та шляхи врегулювання конфлікту інтересів [60].

Шоста класифікаційна група, яку теж слід розглянути в розрізі нашого дослідження, дотримання вимог щодо прозорості інформації (ст. 14) Не є конфіденційною та не може становити комерційну або банківську таємницю інформація про: 1) розміри, види благодійної та іншої допомоги, що надається фізичним та юридичним особам чи одержується від них особами, які належать до суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення; 2) розміри, види винагороди, що одержують більшість суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення, а також правочини, пов’язані з одержанням подарунків цими особами або близькими їм особами; 3) працевлаштування, виконання робіт, надання послуг за цивільно-правовими угодами близьким особам суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення, якщо інше не передбачено законом.

Отже, проведений аналіз дає можливість сформулювати наступні висновки:

1) адміністративно-правовий статус депутатів місцевих рад, як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наявності відповідних рис: вони є представниками інтересів територіальної громади села, селища, міста чи їх громад; зобов’язанні виражати і захищати інтереси відповідної територіальної громади та її частини — виборців свого виборчого округу; виконувати їх доручення в межах своїх повноважень, наданих законом; брати активну участь у здійсненні місцевого самоврядування.; депутати місцевих рад стають суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення лише з моменту відкриття першої сесії відповідної ради;

2) адміністративно-правовий статус державних службовців, як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наявності відповідних рис: має чітко регламентоване Законом України “Про державну службу” коло прав та обов’язків; регулювання правового становища здійснюється відповідно Закону України “Про державну службу”, якщо інше не передбачено законами України; обмеження щодо осіб, зберігаються протягом двох років після звільнення таких осіб з посад або припинення ними в установленому порядку діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави, органів місцевого самоврядування, за умови якщо обов’язки цих осіб на новій посаді у приватному секторі безпосередньо пов’язані з функціями, які виконували особи, перебуваючи на попередній посаді;

3) адміністративно-правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наступному: вони мають працювати в органах місцевого самоврядування, мати відповідні посадові повноваження; отримувати заробітну плату за рахунок місцевого бюджету; мають широке коло визначених вище прав і обов’язків; їх адміністративно-правова правосуб’єктність, як суб’єкта відповідальності за корупційні діяння виникає з дня виходу наказу про зарахування посаду, яка у відповідності до штатного розпису визначена, як “посадова особа” та закінчується днем звільнення з посади;

4) адміністративно-правовий статус осіб державної кримінально-виконавчої служби, як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наявності відповідних особливостей: їх службу визначають, як державну службу особливого характеру; вона полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України; особи на проходження цієї служби приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі громадяни України; на них поширюється обмеження і відповідальність встановлена Закони України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI;

5) адміністративно-правовий статус осіб органів та підрозділів цивільного захисту як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наявності відповідних рис: правова основа цивільного захисту є досить широкою; особовий склад органів і підрозділів цивільного захисту становлять особи рядового та начальницького складу, слухачі і курсанти; на них поширюється обмеження висвітлені у Законі України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI;

6) до переліку посадових осіб інших органів державної влади, як суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення відноситься широке коло посадових осіб міністерств, Державних комітетів України та центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, які не є посадовими особами;

7) аудитори та нотаріуси належать до осіб, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги. Вони займатися аудиторською діяльністю після включення його до Реєстру аудиторських фірм та аудиторів (аудитори) та після складання кваліфікаційного іспиту, одержують свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю (нотаріуси), одночасно вони стають суб’єктом відповідальності за корупційні правопорушення;

8) суб’єктами відповідальності за скоєння корупційних діянь є особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням, так би мовити, двох площин обов’язків: перша (організаційно-розпорядчі обов’язки), друга (адміністративно-господарські обов’язки), або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків в юридичних особах, а також фізичні особи – підприємці;

9) ч. 4 ст. 2 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI, віднесла до одного із суб’єктів відповідальності за корупційні діяння будь-яких не перерахованих вище посадових осіб, юридичних осіб та фізичних осіб – у разі одержання від них найбільш впливовими суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення, або за участю для інших осіб неправомірної вигоди;

10) класифіковані нами на сім груп усі обов’язки (обмеження) визначені в Законі України від 11 червня 2009 р. № 1507-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”, визначають як загальні (класифікаційна група № 1) так і більш спеціальні обмеження для суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення (класифікаційні групи № 2-7).

Висновки до розділу 1

За Платоном, сутність корупції полягає в тому, що ним була обґрунтована необхідність забезпечення посадових службових осіб за рахунок громадських коштів, при одночасній недопустимості ними привласнювання для власного споживання майнових набутків держави.
Сутність корупції характеризують соціальні, політичні, економічні, морально-психологічні, правові, міжнародні та інші аспекти.
Запобігання корупції – це недопущення, завчасне відвернення корупційних діянь; протидія корупції – це скеровування діяльності спеціально визначених суб’єктів публічної адміністрації проти будь-яких розпочатих корупційних проявів.
Категорія запобігання корупції є більш широким поняттям, ніж “протидія”, відповідно компетенцією щодо запобігання корупційних діянь наділено широке коло державних та недержавних організацій, їх посадових осіб та громадян, при цьому посадові особи і підрозділи міліції по боротьбі з організованою злочинністю та податкова міліція зобов’язані займатись як запобіганням, так і протидією корупції.
На сучасному етапі розвитку нашої держави запобігання та протидія корупції потребує в першу через адміністративно-правового регулювання, адже адміністративне право є поліметричною наукою, що регулює широке коло суспільних відносин, зокрема воно не може обійти й нагальну в наш час проблему корупції, що торкнулася всіх галузей і сфер суспільного життя.
Можна констатувати факт, що є всі юридичні, соціальні, економічні, міжнародні та історичні підстави говорити про необхідність врегулювання суспільних відносин у сфері протидії та запобігання корупції засобами адміністративного права.
Адміністративно-правові відносини у сфері протидії та запобігання корупції – це суспільні відносини, врегульовані нормами адміністративного права, учасники яких виступають як носії взаємних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, що лежать у площині забезпечення держави.
Структура адміністративно-правових відносин у протидії та запобіганні корупції є загальноприйнятою – вона складається із суб’єктів адміністративно-правових правовідносин, об’єктів правовідносин, змісту (що становить собою сукупність прав та обов’язків сторін та юридичних фактів).
Об’єкт адміністративно-правового регулювання щодо запобігання та протидії корупції у визначеній нами площині розглядається як поведінка людей, певні дії, що являють собою характер діяльності окремих суб’єктів права.
Запобігання та протидія корупції як об’єкт адміністративно-правового регулювання – це поведінка людей, визначені дії публічної адміністрації щодо недопущення, завчасне відвернення корупційних діянь або скеровування діяльності спеціально визначених суб’єктів публічної адміністрації (у нашому випадку – працівників міліції) проти будь-яких корупційних проявів засобами адміністративного права.
Суб’єктом адміністративно-правового запобігання та протидії корупції міліцією України є міліціонери та підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Державної служби боротьби з економічною злочинністю Міністерства внутрішніх справ України і податкової міліції Державної податкової служби України, які відповідно до адміністративно-правових норм мають право реалізовувати покладену на них у цій сфері компетенцію.
Адміністративно-правовий статус суб’єктів запобігання та протидії корупції міліцією полягає у визначенні правосуб’єктності, встановленні сукупності обов’язків та суб’єктивних публічних прав міліціонерів і підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, Державної служби боротьби з економічною злочинністю, Міністерства внутрішніх справ України та податкової міліції Державної податкової служби України у сфері запобігання та протидії корупції.
Адміністративно-правовий статус працівника міліції, як індивідуального суб’єкта, який здійснює запобігання і протидію корупції, – це визначене чинними законодавчими актами (в першу чергу Законом України “Про міліцію”) його правове положення, що складається з трьох взаємопов’язаних площин, перша з яких полягає в здійсненні таких дій, як прийняття присяги, і після цього вже допуск до самостійної роботи, друга полягає в можливості виконувати обов’язки у сфері запобігання та протидії корупції, а третя полягає в наявності прав у цій сфері.
Адміністративно-правовий статус працівника міліції як суб’єкта, який здійснює запобігання і протидію корупції, характеризується такими рисами: є єдиним, адже базується на Законі України від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ “Про міліцію” з деякими незначними особливостями, визначеними підзаконними нормативно-правовими актами МВС України та Державної Податкової Служби України; має визначену вище правосуб’єктність працівника міліції; складається з трьох взаємопов’язаних площин, перша з яких полягає в здійсненні таких дій, як проходження першопочаткової підготовки прийняття присяги, і після цього вже допуск до самостійної роботи; друга полягає в можливості виконувати обов’язки у сфері запобігання та протидії корупції; третя полягає в наявності прав у цій сфері.
Міністерство внутрішніх справ України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується КМУ на запобігання і протидію корупції, воно є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, зокрема щодо боротьби з корупцією.
Адміністративно-правовий статус підрозділів Державної служби боротьби з економічною злочинністю характеризується такими ознаками: виявляє факти хабарництва, корупції та інших зловживань, зокрема пов’язаних з приватизацією державної власності, та вживає заходів до запобігання їм; Державна служба боротьби з економічною злочинністю є складовою кримінальної міліції системи МВС; з метою запобігання та протидії корупції Підрозділи Державної служби боротьби з економічною злочинністю користуються правами, передбаченими Законом України “Про міліцію”.
Адміністративно-правовий статус спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю ОВС характеризується такими ознаками: базується на Законі України від 30 червня 1993 р. № 3341-XII “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”; створення і ліквідація відділів і відділень по боротьбі з організованою злочинністю в містах затверджується рішенням Кабінету Міністрів України; мають досить широкий спектр дій для запобігання і протидії корупції, що визначені в розділі 3 Закону України “Повноваження спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю”.
Адміністративно-правовий статус спеціальних підрозділів внутрішньої безпеки характеризується їх провідним місцем щодо запобігання та протидії корупції серед працівників міліції.
Адміністративно-правовий підрозділ податкової міліції характеризується такими ознаками: це невіддільний структурний компонент міліції України, без якого неможлива ефективна діяльність у сфері запобігання та протидії корупції; функції підрозділів податкової міліції відображають соціальне призначення цього структурного підрозділу органів державної податкової служби як особливого елементу механізму держави; складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів державної податкової служби; здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.
Адміністративно-правовий статус депутатів місцевих рад як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наявності відповідних рис: вони є представниками інтересів територіальної громади села, селища, міста чи їх громад; зобов’язанні виражати і захищати інтереси відповідної територіальної громади та її частини; виконувати їх доручення в межах своїх повноважень, наданих законом; брати активну участь у здійсненні місцевого самоврядування. Депутат місцевої ради є повноважним з моменту відкриття першої сесії відповідної ради.
Адміністративно-правовий статус державних службовців як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наявності відповідних рис: має чітко регламентоване Законом України “Про державну службу” коло прав та обов’язків (ст.ст. 10-11); регулювання правового становища здійснюється відповідно до Закону України “Про державну службу”, якщо інше не передбачено законами України; обмеження щодо осіб зберігаються протягом двох років після звільнення таких осіб з посад або припинення ними в установленому порядку діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави, органів місцевого самоврядування, за умови якщо обов’язки цих осіб на новій посаді у приватному секторі безпосередньо пов’язані з функціями, які виконувались особами, що перебували на попередній посаді.
Адміністративно-правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в такому: вони мають обов’язково працювати в органах місцевого самоврядування, мати відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій; отримувати заробітну плату за рахунок місцевого бюджету; мають широке коло визначених вище прав і обов’язків; їх адміністративно-правова правосуб’єктність як суб’єкта відповідальності за корупційні діяння виникає з дня виходу наказу про зарахування посаду, що відповідно до штатного розпису визначена як “посадова особа”, та закінчується днем звільнення з посади.
Адміністративно-правовий статус осіб державної кримінально-виконавчої служби як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наявності відповідних особливостей: їх службу визначають як державну службу особливого характеру; вона полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України; особи приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі; на осіб поширюються застереження ст. 7 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”.
Адміністративно-правовий статус осіб органів та підрозділів цивільного захисту як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в наявності відповідних рис: правова основа цивільного захисту є досить широкою; особовий склад органів і підрозділів цивільного захисту становлять особи рядового та начальницького складу, слухачі і курсанти; на них поширюється застереження ст. 7 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”.
До переліку посадових осіб інших органів державної влади як суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення відноситься широке коло посадових осіб міністерств, Державних комітетів України та центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, які не є посадовими особами.
Аудитори та нотаріуси належать до осіб, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги, їх адміністративно-правовий статус як суб’єктів корупційних правопорушень настає з моменту включення до Реєстру аудиторських фірм, аудиторів та отримання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.
Суб’єктами відповідальності за скоєння корупційних діянь є особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням, так би мовити, двох площин обов’язків: перша (організаційно-розпорядчі обов’язки), друга (адміністративно-господарських обов’язків), або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків в юридичних особах, а також фізичні особи – підприємці.
Ч. 4 ст. 2 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI віднесла до одного з суб’єктів відповідальності за корупційні діяння будь-яких не перерахованих вище посадових осіб, юридичних осіб та фізичних осіб – у разі одержання від них найбільш впливовими суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення, або за участю для інших осіб неправомірної вигоди.
Всі обов’язки (обмеження) суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення, визначені в Законі України від 11 червня 2009 р. № 1507-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”, поділяються на загальні (класифікаційна група № 1) та більш спеціальні обмеження для суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення (класифікаційні групи № 2-7).

РОЗДІЛ 2
МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАПОБІГАННЯ
ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

2.1 Поняття та структура механізму адміністративно-правового запобігання та протидії корупції

Корупція, що виникла в далекому минулому, супроводжує людство і в наш час, українська спільнота не є виключенням з цього сумного явища. Корупція є унікальним відображенням суспільства. З одного боку, відіграючи роль вкрай негативного явища, вона здійснює вплив на політичну ситуацію, економічні перетворення, ідеологічні формулювання людей, міжнародні відносини тощо, створюючи при цьому своєрідну внутрішню кризу, а з іншого боку вона характеризує трансформаційні процеси, що відбуваються під час державної та суспільної розбудови.

Ефективне запобігання та протидія корупції є об’єктивною необхідністю подальшого позитивного розвитку України, як правової, демократичної та соціальної держави, а для цього, на наш погляд, слід ґрунтовно дослідити правовий інструментарій — механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції.

Адже, без детального розкриття категорії механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції неможливо вирішити проблему ефективної боротьби з корупцією так як виникає пряма взаємозалежність між ним та його складовими частинами, що дозволять забезпечити: скоординовану, цілеспрямовану боротьбу з цим вкрай негативним явищем, дієве керівництво цим процесом, організаційно-правовий вплив на суспільні відносини в цій сфері з метою їх покращення та функціонування системи запобігання та протидії.

Питанням дослідження механізму адміністративно-правового регулювання приділяла увагу поважна кількість вчених в галузі адміністративного права, при цьому хотілося б зазначити, що існують певні розбіжності щодо складових елементів цього явища, ми будемо намагатися дослідити різноманітні точки зору в цьому аспекті та виділити саме ті елементи, які є підґрунтям механізму адміністративно-правового запобігання та протидії корупції.

В доступній юридичній літературі зміст механізму адміністративно – правового регулювання розкривається перш за все, як система (сукупність) адміністративно-правових засобів, [30, c. 20-22,; 31, с. 23; 29, с. 10; 163, с. 64], за допомогою яких здійснюються правове регулювання суспільних відносин у сфері дії норм адміністративного права [29, с. 10; 163, с. 64], котрі впливають на суспільні відносини, організовуючи їх у відповідності з задачами держави і суспільства [86, с. 86]. Деякі вчені аналізуючи зміст механізму адміністративно — правового регулювання розкривають його, як сукупність адміністративно-правових засобів за допомогою яких справляється вплив на відносини, що виникають в процесі здійснення виконавчої влади [30, c. 20-22], з допомогою яких здійснюється правове регулювання (упорядкування) суспільних відносин у сфері державного управління [31, с. 23].

С.Г. Стеценко дає таке визначення механізму адміністративно-правового регулювання, як сукупності правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного права [163, с. 62-67].

Н. Бедрак досліджуючи сутність механізму адміністративно-правового регулювання зазначає, що він лежить в основі управлінських відносин між керуючою та керованою сторонами; при цьому воля керованих у певних межах підпорядкована єдиній керуючій волі суб’єкта виконавчої влади. Іншими словами, механізм адміністративно-правового регулювання розрахований на такі відносини, де виключається юридична рівність учасників [14, с. 58].

С.О. Мосьонз до системи механізму адміністративно – правового регулювання не відносить принципи адміністративного права, а відносить, наступні елементи: адміністративно правові норми; акти тлумачення адміністративно-правових норм; акти реалізації адміністративно правових норм; адміністративно-правові відносини [106, с. 34].

З.С. Гладун механізм адміністративно-правового регулювання наповнює наступними елементами: норми права – загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені з метою регулювання суспільних відносин; акти реалізації норм права – процес фактичного втілення в життя приписів правових норм через поведінку суб’єктів адміністративного права; правові відносини – вольові суспільні відносини, що виникають на основі норм права. Функціональні складові частини механізму адміністративно-правового регулювання: юридичні факти; правова свідомість і правова культура; законність; акти тлумачення норм права; акти застосування норм права [29, с. 10].

В.В. Галунько має погляд, що механізм адміністративно-правового регулювання – це засоби функціонування єдиної системи адміністративно-правового регулювання з метою забезпечення прав, свобод та публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб, нормального функціонування громадянського суспільства і держави [6].

В.В. Галунько до складових елементів механізму адміністративно-правового регулювання відносить: 1) норми адміністративного права та їх зовнішнє вираження джерела права; 2) публічну адміністрацію; 3) принципи діяльності публічної адміністрації; 4) індивідуальні акти публічної адміністрації; 5) адміністративно-правові відносини; 6) форми адміністративного права; 7) тлумачення норм адміністративного права; 8) методи адміністративного права; 9) процедури реалізації адміністративно-правових норм; 10) принцип законності [6].

Таким чином, механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції слід розглядати через теорію механізму адміністративно-правового регулювання і як його складову.

Отже, механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції характеризується наступними рисами:

1) є системою адміністративно-правових засобів;

2) наявність спрямовання на врегулювання суспільних відносин у процесі запобігання та протидії корупції;

3) запобігання корупції – це не допущення, відвертання завчасно корупційних діянь;

4) протидія корупції – це скеровування діяльності спеціально визначених суб’єктів публічної адміністрації проти будь-яких розпочатих корупційних проявів;

5) представляє собою процес, що містить визначені стадії (етапи) реалізації;

6) містить такі елементи: норми адміністративного права та їх зовнішнє вираження джерела права; публічну адміністрацію; принципи діяльності публічної адміністрації; індивідуальні акти публічної адміністрації; адміністративно-правові відносини; форми адміністративного права; тлумачення норм адміністративного права; методи адміністративного права; процедури реалізації адміністративно-правових норм; принцип законності.

Механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції – це система адміністративно-правових засобів, що спрямована на врегулювання суспільних відносин у процесі запобігання та протидії корупції, яка представляє собою процес, що містить визначені стадії (етапи) реалізації та елементи (складові частини).

При врахуванні наведеної вище класифікації до його складових частини слід віднести основні та додаткові елементи. До основних відносяться: адміністративно-правові норми, індивідуальні акти публічної адміністрації, адміністративно-правові відносини, правореалізацію та законність. Інші елементи, ми розглянемо детальніше в підрозділі 2.2, тому не будемо зараз акцентувати на них увагу.

В ході роботи ми дослідили плеяду думок, щодо визначення механізму адміністративно-правового регулювання та його елементів, і на наш погляд найбільш придатними для нашого дослідження є думки В.В.Галунька, тож ми приєднаємося до них і почнемо характеристику складових частин з поняття адміністративно правова норма. Адже провідне місце при розкритті проблеми механізму адміністративно-правового запобігання та протидії корупції посідає феномен адміністративно-правової норми.

Цікавими для нашого дослідження є думки С.Г. Стеценка щодо сутності механізму адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, він зазначає що норми адміністративного права – це статика, а механізм адміністративно-правового регулювання – динаміка [163, с. 62-67]. На наш погляд, такі думки С.Г. Стеценка є досить вдалими в розрізі поставлених проблем та акцентують увагу на необхідності дослідження механізму адміністративно-правового запобігання та протидії корупції.

Т.О. Коломоєць розкриває зміст адміністративно-правової норми як формально визначеного, загальнообов’язкового правила поведінки, що встановлює та охороняє держава, метою якого є регулювання суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються, у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесі державного і самоврядного управління в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадського порядку [7, с. 10].

На думку Г.Г. Забарного, Р.А. Калюжного, В.О. Терещука, В.К. Шкарупи адміністративно-правова норма – це норма права, що регулює відносини в сфері державного управління, а також відносини управлінського характеру, що виникають в процесі здійснення державної діяльності [5, с. 18].

Аналізуючи праці В.В. Богуцького, ми з’ясували, що адміністративно-правова норма – це правило поведінки встановлене державою (Верховною Радою України, органом виконавчої влади) з метою регулювання суспільних відносин у сфері державного управління [2, с. 32].

Н.Б. Писаренко, зазначає, що адміністративно-правові норми – встановлені, ратифіковані або санкціоновані державою, забезпечені при необхідності її примусовою силою, загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, які надають учасникам суспільних відносин, що складають предмет адміністративного права, юридичні права й покладають на них юридичні обов’язки [4, с. 42].

В свою чергу, С.В. Ківалов та Л.Р. Біла зосереджують увагу, що адміністративно-правова норма – це правило поведінки, яке встановлюється та санкціонується державою і є обов’язковим для виконання [72, с. 14].

Правильно в цьому аспекті зазначає Т.С. Гончарук, що адміністративно-правова норма − загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою в особі її компетентних органів і призначене для організації та регулювання суспільних відносин у сфері державного управління [31, с. 23].

Аналіз зазначених думок провідних вчених щодо проблеми дефініції адміністративно-правової норми, дозволяє нам об’єктивно стверджувати, що кожен із вчених-адміністративістів має свою оригінальну думку щодо окресленого вище феномену.

Тому зробимо підсумок, у висвітленні джерел, думок та поглядів із зазначеної тематики, та зазначимо, що для ефективності дослідження змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції найбільш яскраво, на нашу думку, зазначене вище поняття розкрито Т.О. Коломоєць, але у всіх наведених вище визначеннях є раціональне зерно.

На основі наведених вище поглядів, можна сформулювати провідні риси адміністративно-правової норми, як провідного чинника змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції:

1) є формально визначеним, загальнообов’язковим правилом поведінки, що встановлює та охороняє держава в процесі запобігання та протидії корупції;

2) метою її є регулювання суспільних відносин у сфері запобігання та протидії корупції;

3) надає учасникам адміністративно-правових відносин юридичних прав й покладає на них юридичних обов’язки.

Отже, адміністративно-правова норма, як провідний чинник механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції – це формально визначене, загальнообов’язкове правило поведінки, що встановлює та охороняє держава в процесі запобігання та протидії корупції, що надає учасникам адміністративно-правових суспільних відносин юридичних прав й покладає на них юридичні обов’язки.

Зовнішнім виразом адміністративно-правових норм є низка нормативно-правових актів в галузі запобігання та протидії корупції, основними з яких є такі: Конституція України [85], Закон України “Про боротьбу з корупцією” [68], Закон України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції” [60], Закон України від 11 червня 2009 р. № 1508-VI “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” [61] Кодекс України про адміністративні правопорушення [77] та ін.

Розглянувши різні точки зору на феномен адміністративно-правової норми та сформулювавши її поняття в аналізованій нами сфері, необхідно перейти до розгляду наступного основного елементу змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції – це індивідуальні акти публічної адміністрації.

Індивідуальні адміністративні акти – це адміністративні приписи персоніфікованого характеру прийняті у процесі владної діяльності публічної адміністрації з метою забезпечення завдань публічного управління [6 ].

До них належать: розпорядження Президента України та Кабінету Міністрів України; рішення, Ради міністрів Автономної республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, накази установ організацій та підприємств, які носять індивідуальний характер [6 ].

Оперативно-службові плани – це індивідуальні акти управління, що передбачають систему заходів щодо організації та практичного здійснення завдань адміністративного регулювання публічною адміністрацією на будь-який період і визначають порядок, строки їх проведення та конкретних виконавців цих заходів. Плани оперативно-службової діяльності затверджуються керівниками органів публічної адміністрації і з цього моменту набувають юридичної сили акта управління, органу або особи, яка їх затвердила, і є обов’язковими для виконання всіма працівниками цього органу [6].

Постанови – це індивідуальні акти, що приймаються правоохоронними органами при вирішенні питань про застосування заходів адміністративного примусу. Для постанов характерні такі ознаки: за своєю природою вони є індивідуальними актами і спричиняють виникнення, зміну або припинення правовідносин; містять юридичну оцінку поведінки учасників правовідносин і є засобами застосування заходів адміністративного примусу; адресуються громадянам і посадовим особам, які не перебувають у службовому підпорядкуванні публічної адміністрації [6].

Індивідуальні адміністративні акти є найбільш поширеним способом реалізації публічною адміністрацією владної компетенції щодо забезпечення завдань адміністративного права, при цьому сутність їх полягає в тому, що вони встановлюють, змінюють або припиняють конкретні адміністративні правовідносини та звернені до конкретних суб’єктів і об’єктів адміністративно-правового регулювання; їх дія припиняється після здійснення встановлених у них прав і обов’язків, тобто після одноразового їх застосування [6].

Індивідуальні адміністративні акти відіграють вагому роль у процесі запобігання та протидії корупції, вони конкретизують дії визначених органів для ефективної боротьби з корупцією та згуртовують їх у цьому нагальному в наш час напрямкові діяльності.

У сфері запобігання та протидії корупції можна навести приклади таких індивідуальних актів публічної адміністрації, як Указ Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 вересня 2009 року “Про стан злочинності у державі та координацію діяльності органів державної влади у протидії злочинним проявам та корупції” [167], Указ Президента України від 26 лютого 2010 року № 275 “Про утворення Національного антикорупційного комітету” [168], Розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 лютого 2010 р. № 192-р “Про доповнення плану заходів щодо реалізації Концепції подолання корупції в Україні “На шляху до доброчесності” та державної антикорупційної політики на період до 2011 року” [152], Наказ Державного Комітету України із земельних ресурсів від 8 січня 2010 року № 13 “Про затвердження заходів щодо попередження та профілактики корупційних діянь в центральному апараті Держкомзему та територіальних органах на 2010 рік” [107]. Ці індивідуальні акти публічної адміністрації є зовнішнім виразом ненормативної діяльності відповідних державних органів щодо запобігання та протидії корупції.

На основі наведених вище поглядів, можна сформулювати провідні риси індивідуальних актів публічної адміністрації, як провідного чинника змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції:

1) є адміністративними приписами персоніфікованого характеру;

2) прийняті у процесі владної діяльності публічної адміністрації;

3) втілюють мету забезпечення завдань публічного управління;

4) є зовнішнім виразом діяльності відповідних державних органів щодо запобігання та протидії корупції.

Отже, індивідуальні акти публічної адміністрації, як провідний чинник змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції – це адміністративні приписи персоніфікованого характеру, які прийняті у процесі владної діяльності публічної адміністрації та втілюють мету забезпечення завдань публічного управління, тобто є зовнішнім виразом діяльності відповідних державних органів щодо запобігання та протидії корупції.

Адміністративно-правові відносини є наступним основним елементом змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції.

Хотілося б акцентувати увагу на тому, що сучасний етап розвитку України характеризується наявністю плюралізму наукового життя, саме тому дефініція зазначеної категорії (адміністративно-правових відносин) не має однозначного тлумачення, вчені в галузі адміністративного права формують її дещо по-різному, і це, на нашу думку, є природним, з огляду на сучасну ситуацію, що склалася.

С.В. Ківалов, Л.Р. Біла акцентують свою увагу на тому, що адміністративно-правові відносини є важливою складовою механізму адміністративно — правового регулювання [72, с. 14].

Вчений в галузі адміністративного права А.С. Васильєв зазначає в своїх працях, що адміністративно-правові відносини виникають в специфічній сфері державного і суспільного життя – в сфері реалізації державної виконавчої влади. Тут функціонують і реалізують свої повноваження особливі суб’єкти правових відносин – органи виконавчої влади, котрі реалізують виконавчо-розпорядчі, управлінські функції, забезпечують охорону публічного суспільного порядку і здійснюють захист законних прав та інтересів громадян. Це значить, що в адміністративно-правових відносинах зосереджуються всі основні напрями дії органів державної виконавчої влади, включаючи реалізацію їх управлінських, правоохоронних і правозабезпечувальних функцій [21, с. 41].

В тлумачному словнику юридичних термінів, (укладачі В.Г. Гончаренко, П.П. Андрущенко, Т.П. Базова) предметом правового регулювання адміністративного права визначені суспільні відносини управлінського характеру, що склалися у сфері державного управління в процесі практичної реалізації і функціонування виконавчої влади [181, c. 14].

В.К. Шкарупа, Т.О. Коломоєць вважають, що адміністративне право покликане врегульовувати – відносини у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесі державного та самоврядного управління в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадського порядку [3, с. 15].

Інші дослідники вважають, що адміністративно-правові відносини — це результат впливу адміністративно-правових норм на поведінку суб’єктів сфери державного управління, внаслідок якого між ними виникають сталі правові зв’язки державно-владного характеру [8].

Загальне розуміння адміністративно-правових відносин різні вчені розкривають з урахуванням власних поглядів на зазначений вище феномен. На нашу думку, у змісті висвітлених вище дефініцій немає суттєвих протиріч, кожне з них в якомусь напрямку лише більш детально розкриває сутність адміністративно-правових відносин. Враховуючи констатоване, ми вважаємо, що найбільш вдалим для нашого дослідження є визначення А.С. Васильєва, що адміністративно-правові відносини виникають в специфічній сфері державного і суспільного життя – в сфері реалізації державної виконавчої влади. Також він зазначає, що в них зосереджуються всі основні напрями дії органів державної виконавчої влади, включаючи реалізацію їх управлінських, правоохоронних і правозабезпечувальних функцій, всі ці аспекти є надзвичайно прогресивними з точки зору сучасного етапу розвитку в Україні правової держави та формування в ній громадського суспільства.

Далі зосередимо свою увагу на класифікації адміністративно-правових відносин.

В своїх працях Т.О. Коломоєць виділяє такі критерії класифікації : за функціональним призначенням; за адміністративно-правовим статусом суб’єктів; за галузевою належністю; за змістом; за галузевою діяльністю; за спрямованістю; за механізмом захисту; за майновою належністю; за способом регулювання; за характером взаємодії суб’єктів тощо [3, с. 14].

Дехто з дослідників вважає, що слід поділяти адміністративно-правові відносини : залежно від ступеня взаємної підпорядкованості суб’єктів, що беруть участь у правовідносинах, виділяють відносини (між підпорядкованими суб’єктами; між непідпорядкованими суб’єктами однакового ієрархічного рівня; між непідпорядкованими суб’єктами різного ієрархічного рівня або організаційно-правової природи; між органами управління і підприємствами, установами, організаціями, які організаційно їм не підпорядковані; між органами управління і структурами, які підпорядковані їм частково); за кількісним складом учасників (двосторонні та багатосторонні). Адміністративно-правові відносини поділяють на функціональні й територіальні; внутрішні й зовнішні; майнові й немайнові; такі, що захищаються в адміністративному порядку, і такі, що захищаються у судовому порядку; субординації і координації; внутрішньоапаратні і позаапаратні тощо [22].

На погляд О.П. Битяка, залежно від елемента юридичної норми (диспозиції або санкції), адміністративні правовідносини поділяють на регулятивні та охоронні [4, с. 54].

В доступних юридичних джерелах існує різноманітна класифікація адміністративно-правових відносин: щодо цільового призначення, щодо змісту адміністративно-правових норм, щодо характеру юридичних стосунків між сторонами, щодо характеру породжуючих їх фактів, щодо способу захисту, від прояву щодо системи, щодо сфери виникнення [156, с. 33].

Продовжуючи характеристику різноманітних критеріїв класифікації, зосередимо увагу, що Г.Г Забарний, Р.А. Калюжний, В.О. Терещук, В.К. Шкарупа, залежно від виконуваних функцій адміністративно-правові відносини поділяють на регулятивні та правоохоронні [5, с. 27]. До регулятивних належать ті, що пов’язані з реалізацією позитивних завдань державного управління. Це організація роботи апарату управління, керівництво нижчими структурами, задоволення запитів громадян тощо [5, с. 27].

На наш погляд, адміністративно-правові відносини (в склад яких входять суб’єкти, об’єкти, юридичні факти), як елемент механізму адміністративно-правового запобігання та протидії корупції – становлять собою форму соціальної взаємодії суб’єктів права у сфері, що виникає в процесі боротьби з корупцією на підставі розглянутих вище норм права.

Хотілося б зазначити, кожний автор намагається внести щось нове в критерії класифікації, в кожному джерелі існують свої чинники поділу, вони не мають значних антагоністичних протиріч, але наше дослідження механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції буде неповним, якщо ми не виведемо дефініцію адміністративно-правових відносин в сфері запобігання та протидії корупції.

На основі наведених вище поглядів, можна сформулювати провідні риси адміністративно-правових відносин, як провідного чинника змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції:

1) виникають в сфері реалізації публічної виконавчої влади;

2) характеризують основні функції органів державної виконавчої влади, включаючи управлінську, правоохоронну та право забезпечувальну;

3) становлять собою форму соціальної взаємодії суб’єктів права у сфері запобігання та протидії корупції на підставі норм адміністративного права;

4) мають різноманітні критерії класифікації.

Отже, адміністративно-правові відносини, як провідний чинник змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції – це суспільні відносини, які виникають в сфері реалізації публічної виконавчої влади та зосереджують всі основні напрями дії органів державної виконавчої влади, включаючи реалізацію їх управлінських, правоохоронних і правозабезпечувальних функцій та становлять собою форму соціальної взаємодії суб’єктів права у сфері запобігання та протидії корупції на підставі норм адміністративного права.

Правореалізація є наступним основним елементом змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції, що потребує нашого дослідження.

В.М. Пашков досліджуючи проблему правової політики в Україні зазначає, що система правових принципів повинна будуватися з урахуванням правової системи в цілому та узгоджено з її компонентами, серед яких необхідно виокремити статистичні (нормативний, організаційний, ідеологічний) та динамічні (правотворчість, правореалізація) компоненти. В статиці правової системи можна виокремити такі принципи: права; організації, функціонування та взаємодії органів влади; правові ідеї та звичаї. В динаміці правової системи виділяють принципи правотворчості і принципи правореалізації [126].

На думку Н.І. Панова, правореалізація — на відміну від застосування така форма, котра характеризується законністю результату праворегулювання в поведінці учасників правовідносин, тобто вони задовольнили свої законні інтереси, оволоділи благами, виконали свої обов’язки, забезпечили свою безпеку і несуть покладені на них обтяження. Правореалізація по своїй сутності являє собою втілений в життя конкретний правовий статус, закріплений тим чи іншим суб’єктом. Механізм правореалізації виражається в наступному: уповноважений суб’єкт використовує надані йому повноваження, зобов’язаний – виконує покладені на нього обтяження; винний — зазнає позбавлення безпосередньо наданих йому благ, зазнає страждань за спричинену шкоду [159, c. 119].

Деякі дослідники зазначають, що правореалізація — це втілення норм права у діяльність суб’єктів права шляхом дотримання заборон, використання суб’єктивних права і виконання юридичних обов’язків. Вони виділяють форми безпосередньої правореалізації: дотримання — це реалізація забороняючих юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб’єктів, утриманні від заборонених діянь; використання — це реалізація уповноважуючих юридичних норм, яка полягає у пасивній чи активній діяльності суб’єктів, що здійснюється ними за їх власним бажанням; виконання — це реалізація юридичних норм, яка полягає у активній поведінці суб’єктів, що здійснюється незалежно від їх бажання.

Виділяють також особливу форма право реалізації правозастосування, під яким розуміється — державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави і посадових осіб по реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих ситуацій шляхом винесення індивідуально-правових рішень [144].

На основі наведених вище поглядів, можна сформулювати провідні риси правореалізації, як чинника змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції:

1) форма втілення адміністративно – правових норм у діяльність суб’єктів права;

2) забезпечується шляхом дотримання заборон, використання суб’єктивних права і виконання юридичних обов’язків під час запобігання та протидії корупції;

3) існує та функціонує в динаміці правової системи.

Отже, правореалізація, як чинник змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції – це форма втілення адміністративно – правових норм у діяльність суб’єктів права, що забезпечується шляхом дотримання заборон, використання суб’єктивних права і виконання юридичних обов’язків під час запобігання та протидії корупції, вона існує та функціонує в динаміці правової системи.

Акцентуємо увагу, що до основних елементів змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції відносяться: адміністративно-правові норми, індивідуальні акти публічної адміністрації, адміністративно-правові відносини, правореалізацію та законність. Ми дослідили чотири складові компоненти змісту механізму запобігання та протидії корупції, а законність, на наш погляд, доцільніше буде проаналізувати в наступному підрозділі роботи у контексті принципу верховенства права.

Отже, підводячи підсумки слід зробити такі висновки:

1) механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції – це система адміністративно-правових засобів, що спрямована на врегулювання суспільних відносин у процесі запобігання та протидії корупції, яка представляє собою процес, що містить визначені стадії (етапи) реалізації та елементи (складові частини).

2) адміністративно-правова норма, як провідний чинник механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції – це формально визначене, загальнообов’язкове правило поведінки, що встановлює та охороняє держава в процесі запобігання та протидії корупції, що надає учасникам адміністративно-правових суспільних відносин юридичних прав й покладає на них юридичні обов’язки.

3) індивідуальні акти публічної адміністрації, як провідний чинник змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції – це адміністративні приписи персоніфікованого характеру, які прийняті у процесі владної діяльності публічної адміністрації та втілюють мету забезпечення завдань публічного управління тобто є зовнішнім виразом діяльності відповідних державних органів щодо запобігання та протидії корупції.

4) адміністративно-правові відносини, як провідний чинник змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції – це суспільні відносини, які виникають в сфері реалізації публічної виконавчої влади та зосереджують всі основні напрями дії органів державної виконавчої влади, включаючи реалізацію їх управлінських, правоохоронних і правозабезпечувальних функцій та становлять собою форму соціальної взаємодії суб’єктів права у сфері запобігання та протидії корупції на підставі норм адміністративного права.

5) правореалізація, як чинник змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції – це форма втілення адміністративно – правових норм у діяльність суб’єктів права, що забезпечується шляхом дотримання заборон, використання суб’єктивних права і виконання юридичних обов’язків під час запобігання та протидії корупції, вона існує та функціонує в динаміці правової системи.

2.2 Принципи адміністративного права у сфері запобігання
та протидії корупції

В теорії адміністративного права до широкого розуміння механізму адміністративно-правового регулювання вчені відносять: норми права, юридичні факти, правовідносини, тлумачення норм права, реалізацію норм права, законність як принцип права; правову культуру і правосвідомість, правомірну та протиправну поведінку, форми юридичної відповідальності. Із них частину, які охоплюється вузьким змістом (норму права, адміністративно-правові відносини, правореалізацію) ми дослідили у попередньому підрозділі.

В аналізованому підрозділі наша увага буде зосереджена на принципах адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції.

У найбільш загальному вигляді вчені — правознавці під принципами права розуміють – керівні засади (ідеї), які визначають зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин. Значення принципів права полягає у тому, що вони в стислому вигляді, концентровано відображають найсуттєвіші риси права, є його квінтесенцією, “обличчям” [178, с. 128].

Цікавим для нас у цій сфері є думки Ю.В. Пирожкової, яка зазначає, що здійснення адміністративно-правового регулювання, неможливе без стійкого розвинутого механізму, фундаментом якого є принципи [108, с. 119]. В контексті нашого дослідження, ми з нею повністю погоджуємося, адже механізм адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції має за основу загальні та спеціальні принципи.

Досить вдалою для нашого дослідження є позиція А.П.Корєнєва, який вважає, що в структуру механізму входять наступні елементи, не тільки норми адміністративного права, а і його принципи, що об’єктивно вираженні в законах, указах Президента України і інших нормативних актах. [86, с. 42]. Отже, принципи запобігання та протидії корупції потребують ґрунтовного аналізу в зазначеному контексті, через призму досить актуальної в наш час боротьби з корупцією.

Звертаючись до розуміння принципів адміністративного права, Ю.П. Битяк зазначає, що це вихідні, об’єктивно зумовлені основоположні засади, відповідно до яких формується й функціонує система та зміст цієї галузі права [4, с. 29].

Стосовно значення принципів запобігання та протидії корупції зауважимо, що вони є фундаментом адміністративно-правового механізму, який ми розглядаємо в зазначеному розділі, виступають активним центром у формуванні та розвитку ефективної боротьби з корупцією. Принципи запобігання та протидії корупції в концентрованому і узагальненому вигляді виражають природу боротьби з таким негативним явищем, як корупція, забезпечують єдність діяльності всіх органів публічної адміністрації, визначають її спрямованість та найсуттєвіші риси, а також сприяють пошуку оптимальних шляхів в цій роботі.

Принципи запобігання та протидії корупції доцільно класифікувати на загальні та спеціальні. Загальні принципи, ті які є єдиними для усіх адміністративно-правових відносин, спеціальні — притаманні лише для викликів запобігання та протидії корупції,

До загальних принципів адміністративного права зокрема і для сфери запобігання та протидії корупції теорія адміністративного права відносить: принцип верховенства права, принцип законності, принцип зв’язаності публічної адміністрації законом і підконтрольності суду, принцип гласності, принцип відповідальності, принцип самостійності. Всі ці принципи потребують ґрунтовного розгляду через призму поставлених в підрозділі завдань.

Принцип верховенства права є конституційним за ст. 8, але в ній не розкрито його розуміння. На слушну думку вчених-адміністративістів, у силу домінування в країнах континентального права позитивізму принцип верховенства права має здебільшого вираз верховенства закону [5]. Це було довгий час притаманне вітчизняному адміністративному праву. Прийняття КАС України дещо змінило це положення. У ньому проголошується, що суд у вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини [74, с. 97-103].

З урахуванням викладених вище положень принцип верховенства права означає, що публічна адміністрація при здійсненні запобігання і протидії корупції визнає такі цінності природного права, як справедливість, гуманність, забезпечення права і свобод людини і громадянина та ставить їх на вищий ієрархічний щабель. Виходячи з таких позицій, якщо норма адміністративного права не відповідає зазначеним цінностям, то вона Міністерством юстиції України, Адміністративним судом може бути визнана не правовою, а у виключних випадках, які потребують негайного реагування і самим суб’єктом публічної адміністрації.

Але останні випадки є виключенням із правил і зустрічаються рідко, так як усі нормативно-правові акти перед їх прийняттям обов’язково проходять експертизу на відповідність Конституції України [85], Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Ради Європи [82]. Відповідно, провідним принципом діяльності публічної адміністрації при здійсненні заходів щодо запобігання та протидії корупції є принцип законності.

На погляд Н.І. Панова, законність – режим панування закону в взаємовідносинах особи і держави, громадянина і посадової особи (органу держави). Сутність законності як режиму складається в тому, що повинні здійснюватися з одного боку, жорстокі, неухильні вимоги до всіх органів держави та посадових осіб при виконанні ними своїх повноважень неухильної дотримання букви і духу закону, з іншого боку – створення (атмосфери) впевненості кожного громадянина в недоторканності своєї особистості, в гарантованості реалізації свого правового статусу і в невідворотності юридичної відповідальності за всяке правопорушення [159, c. 48].

Досить влучно в контексті нашого дослідження зазначає Л.В. Гапоненко, що законність виступає найбільш ефективним, справедливим режимом політико-правового життя, а будь-яке ухилення від цих принципів, недооцінювання їх ролі призводять до порушення законності, зниження її соціальної цінності, ефективності правового регулювання в цілому [27, с. 10].

Принцип законності — універсальний принцип, що розповсюджується на всі без винятку сторони суспільного та державного життя [17].

Похідним від принципу законності є принцип зв’язаності публічної адміністрації законом і підконтрольності їх суду. Можна погодитись з точкою зору відомого французького адміністративіста П. Вельти, що цей принцип є одним із кращих засобів, “мистецьким винаходом” адміністративного права [8, с. 30].

На думку В.В. Галунька, в умовах сьогодення він дуже добре формально визначений у вітчизняному адміністративному праві та означає, що: 1) при забезпеченні прав, свобод та законних публічних інтересів фізичних і юридичних осіб адміністративний орган може діяти виключно відповідно до ст. 6 Конституції України, здійснюючи свої повноваження у встановлених Конституцією межах відповідно до законів України; 2) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень [6].

Таким чином, у відповідності до принципу законності публічна адміністрація при здійсненні заходів щодо запобігання та протидії корупції зобов’язана: діяти виключно відповідно до ст. 6 Конституції України [85], здійснюючи свої повноваження у встановлених Конституцією межах, відповідно до законів України, зокрема законів України “Про засади щодо запобігання та протидії корупції”[60], “Про міліцію”[64], інших нормативно-правових актів, які визначають їх владну компетенцію; їх дії можуть бути оскаржені Президентові України, вищестоящому керівництву, органам прокуратури та до адміністративних судів.

Принцип гласності означає, що публічна адміністрація при здійсненні своїх повноважень має діяти якомога більш відкрито. В умовах сьогодення дотримання цього принципу є актуальним, бо він, з одного боку, забезпечує можливість широкої участі громадськості у публічному управлінні, з іншого – є надійним бар’єром проти корупційних діянь [6].

Також, на наш погляд, доцільно зазначити, що даний принцип забезпечує можливість отримання відкритої (несекретної) інформації про діяльність державних органів і державних службовців. Державна управлінська діяльність повинна організовуватися і здійснюватися на принципі гласності. Засобам масової інформації, всій громадськості повинні бути відкриті найважливіші сторони діяльності державних органів та їх службовців. Це сприятливо впливає на громадську думку, під впливом якого робота як всього державного апарату, так і державного службовця (персоналу) може покращитися [123].

Ще одним загальним принципом, що потребує дослідження в зазначеному контексті є принцип відповідальності. Саме слово відповідальність трактується як покладений на когось або взятий на себе обов’язок відповідати за певну ділянку роботи, справу, за чиїсь дії, вчинки, слова [23]. Принцип відповідальності полягає в тому, що суб’єкти публічної адміністрації, по-перше, зобов’язані забезпечити фізичним і юридичним особам непорушність їх публічних прав і свобод; по-друге, не допускати при цьому, щоб вони самі порушували права і свободи третіх фізичних і юридичних осіб; по-третє, забезпечити притягнення винних у скоєнні правопорушень до адміністративної відповідальності, а у випадку необхідності – до іншого виду юридичної відповідальності; по-четверте, створити умови для відновлення порушеного права [6].

Наступним загальним принципом, який нам слід розглянути є принцип самостійності. Для того щоб краще його зрозуміти, на наш погляд, слід звернутися до етимології слова самостійність, що означає уміння діяти без сторонньої допомоги або керівництва, самостійні дії [153]. Доцільно в цьому аспекті зазначає В.В. Галунько, що принцип самостійності означає, що публічна адміністрація при забезпеченні прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб має мати формально визначені межі самостійних повноважень. Втручання в діяльність суб’єкта публічної адміністрації, який діє у встановлених законом межах, вищестоящим відомчим органом чи посадовою особою має бути мінімальним, а інших суб’єктів, як правило, – тільки через суд. Дотримання цього принципу дозволить зменшити кількість випадків прийняття рішень на основі “телефонного права” та “замовлених справ” [6].

Що стосується спеціальних принципів протидії та запобігання корупції, то вони ґрунтовно викладені у міжнародних нормативно-правових актах.

Спираючись на загальні принципи публічного права (демократії, верховенства закону, соціально-економічного розвитку) Комітет міністрів Ради Європи на 101 сесії, яка відбулась 6 листопада 1997 р. прийняв Резолюцію (97) 24 “Про двадцять керівних принципів по боротьбі з корупцією”. До них віднесені такі:

1) проводити ефективні заходи для запобігання корупції і, в зв’язку з цим піднімати суспільні вимоги до етичної поведінки;

2) гарантувати визнання національної та міжнародної кримінальної корупції;

3) гарантувати, що ті, хто відповідає за запобігання, розслідування, судове переслідування і судове рішення за випадками корупції, мають незалежність і автономність, при здійсненні їхніх функцій, є вільними від впливу та мають ефективні засоби, для того щоб зібрати докази, захищаючи осіб, які допомагають владі у боротьбі з корупцією і зберігають конфіденційність розслідувань;

4) забезпечувати відповідні заходи для конфіскації й позбавлення доходів у результаті випадків корупції;

5) забезпечувати відповідні заходи, щодо запобігання тиску на посадових осіб, які займаються боротьбою з корупцією;

6) обмежувати імунітет від розслідування, судового переслідування або судового рішення за випадками корупції на тому рівні, що необхідний в демократичному суспільстві;

7) збільшувати спеціалізацію людей або органів, що відповідають за боротьбу з корупцією й забезпечувати їх відповідними засобами та навчанням для виконання покладених на них завдань;

8) гарантувати, що фінансове законодавство та влада, що відповідають за здійснення боротьби з корупцією, роблять внесок у боротьбу з корупцією в ефективній і скоординованій манері, в особливості заперечують можливість зниження податків, за законом чи розсудом, за хабарі чи інші витрати, що пов’язані з корупцією;

9) гарантувати, що організація, функціонування й прийняття рішень публічною адміністрацією, має проводитись в контексті боротьби з корупцією, особливо це повинно співвідноситьсь з гарантіями прозорості, що сумісні з потребою досягнення ефективності;

10) гарантувати, що правила, що стосуються прав та обов’язків посадових осіб, містять вимоги боротьби з корупцією і забезпечують відповідні дисциплінарні заходи, подальше збільшення специфікації поведінки публічних посадових осіб, відповідають кодексам поведінки;

11) гарантувати, що відповідні процедури ревізії звертаються до діяльності державної служби та публічного сектора;

12) підтверджувати роль, яку можуть грати ревізійні процедури у запобіганні та виявленні корупції в адміністративних органах;

13) гарантувати, що система публічної відповідальності бере до уваги наслідки корумпованої поведінки публічних посадових осіб;

14) приймати відповідно прозорі процедури щодо державних закупівель, які сприяють чесній конкуренції та стримують корупцію;

15) сприяти прийняттю для обраних представників кодексів поведінки, а також заохочення прозорого фінансування їх політичних партій і виборчих кампаній;

16) забезпечити, щоб засоби масової інформації мали свободу отримувати та розповсюджувати інформацію про корупцію, за винятком обмежень чи обмежень, які є необхідними в демократичному суспільстві;

17) забезпечити, щоб цивільні права враховували необхідність боротьби з корупцією і, зокрема щоб надавались ефективні засоби правового захисту для тих, чиї права й інтереси зачіпаються в результаті корупції;

18) сприяти проведенню наукових досліджень по боротьбі з корупцією;

19) забезпечити, щоб у кожному аспекті боротьби з корупцією, враховувались можливі зв’язки з організованою злочинністю та відмиванням грошей;

20) максимально сприяти міжнародному співробітництву в усіх сферах щодо боротьби з корупцією [183].

Як видно із зазначеного, європейські юристи пішли далеко за межі уявлень теорії принципів, яка використовувалась в радянську добу. В першу чергу шляхом наповнення їх конкретним змістом. При цьому вони часто використовують терміни (“забезпечити”, “сприяти”, “приймати” та ін.), які у класичному розумінні вітчизняного адміністративного права більш притаманні для заходів. На наш погляд, потреба забезпечення ефективності реалізації принципів адміністративного права у сфері запобігання і протидії корупції вимагає перехід на європейське трактування принципів у цій сфері.

В свою чергу, в межах країн СНД діє “Модельний закон про боротьбу з корупцією” який був прийнятий 3 квітня 1999 р. Постановою № 13-4 на тринадцятому пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД. У відповідності до якого боротьба з корупцією здійснюється на основі: 1) рівності всіх перед законом і судом; 2) забезпечення чіткої правової регламентації діяльності державних органів, законності і гласності такої діяльності, державного і громадського контролю за нею; 3) вдосконалення структури державного апарату, кадрової роботи і процедури вирішення питань, що зачіпають права і законні інтереси фізичних та юридичних осіб; 4) пріоритету захисту прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також соціально-економічної, політико-правової, організаційно-управлінської систем держави; 5) визнання допустимості обмежень прав і свобод державних посадових осіб, а також прирівняних до них осіб у випадках, передбачених законом; 6) відновлення порушених прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, ліквідації і попередження шкідливих наслідків корупційних правопорушень; 7) забезпечення особистої безпеки громадян, що надають сприяння у боротьбі з корупційними правопорушеннями; 8) захисту державою прав і законних інтересів державних посадових осіб та осіб, прирівняних до них, встановлення цим особам заробітної плати (грошового утримання) і пільг, що забезпечують вказаним особам та їх сім’ям гідний рівень життя; 9) неприпустимості делегування повноважень на державне регулювання підприємницької діяльності фізичним та юридичним особам, що здійснюють таку діяльність, а також на контроль за нею; 10) здійснення оперативно-розшукової та іншої діяльності в метою виявлення, розкриття, припинення і попередження корупційних правопорушень, які відносяться до кримінально караних діянь, а також застосування у встановленому законом порядку спеціальних заходів фінансового контролю, з метою недопущення легалізації протиправно нажитих грошових коштів та іншого майна; 11) встановлення заборони для державних посадових осіб та осіб, прирівняних до них, на зайняття підприємницькою діяльністю, в тому числі на зайняття оплачуваних посад в органах управління господарюючих суб’єктів, за винятком випадків, коли зайняття такої посади передбачено встановленими законодавством посадовими обов’язками [74].

Здійснюючи методом аналізу і синтезу дослідження західного і східного розуміння принципів запобігання і протидії корупції можна прийти до висновку, що вони не носять між собою сутнісних протиріч, а лише органічно доповнюють один одного.

Взявши їх за основу сформулюємо новітні принципи адміністративного права у сфері запобігання і протидії корупції:

1) протидію корупції мають здійснювати спеціалізовані підрозділи міліції із високим рівнем професіоналізму, компетенції, посадові особи, яких мають високі моральні якості та високу заробітну плату. Крім того, посадові особи зазначених підрозділів мають щомісячно подавати вищестоящому керівнику декларацію про витрати. Не подача такого документу чи не відповідність витрат отриманій зарплаті є підставою звільнення такої особи із зазначеної служби;.

2) забезпечення чіткої законодавчої регламентації діяльності суб’єктів здійснення корупційних діянь, сприяти прийняттю кодексів поведінки, а також заохочення прозорого фінансування їх політичних партій і виборчих компаній;

3) встановлення обов’язковості виконання усіма суб’єктами корупційних діянь затверджених кодексів етичної поведінки, порушення яких має розглядатись як корупційне діяння;

4) забезпечення імунітету від переслідування посадових осіб, суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупції (організаційне підпорядкування їх лише визначеній особі, спеціально уповноваженому центрального органу виконавчої влади; порушення кримінальної справи, затримання чи арешт такої особи має бути санкціонований лише Генеральним прокурором чи його заступником, у випадку необхідності надання фізичної охорони співробітниками Державної охорони та ін.);

5) вдосконалення структури державного апарату, кадрової роботи і процедури вирішення питань, що зачіпають права і законні інтереси фізичних та юридичних осіб;

6) заохочення конкуренції підрозділів міліції, які займаються протидією корупції, шляхом їх перехресної роботи в адміністративно-територіальних одиницях;

7) звільнення посадових осіб міліції – суб’єктів протидії корупції та їх довірених осіб від кримінальної відповідальності, у випадку провокації корупційного діяння;

8) відновлення порушених прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, ліквідація і попередження шкідливих наслідків корупційних правопорушень;

9) встановлення заборони для державних посадових осіб та осіб, прирівняних до них, на зайняття підприємницькою діяльністю, в тому числі на зайняття оплачуваних посад в органах управління господарюючих суб’єктів;

10) забезпечити, щоб засоби масової інформації мали свободу отримувати та розповсюджувати інформацію про корупцію, за винятком певних обмежень, які є необхідними в демократичному суспільстві;

11) забезпечити, щоб у кожному аспекті боротьби з корупцією, враховувались можливі зв’язки з організованою злочинністю та відмиванням грошей;

12) збереження конфіденційності щодо громадян, які погодились співпрацювати із органами, які здійснюють запобігання та протидію корупції, звільнення їх від адміністративної та кримінальної відповідальні за нетяжкі злочини, надання у випадку необхідності фізичної охорони;

13) квазісудова конфіскація майна (добровільна передача державі) особами, які скоїли корупційне діяння в обмін на співробітництво по виявленню інших осіб які скоюють корупційні діяння та не притягнення до кримінальної відповідальності за дані діяння;

14) неприпустимості делегування повноважень на державне регулювання підприємницької діяльності фізичним та юридичним особам, що здійснюють таку діяльність, а також на контроль за нею;

15) обов’язковість участі у заходах у протидії з корупцією усіх посадових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування, інших публічних органів, громадських організацій, журналістів;

16) пріоритету захисту прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також соціально-економічної, політико-правової, організаційно-управлінської систем держави.

Отже, реалізація суб’єктами публічної адміністрації, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупційних діянь сформованих принципів, на наш погляд, забезпечить дієвість дотримання прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб у цій сфері.

2.3 Заходи запобігання та протидії корупції, які використовуються міліцією України

Основним правовим інструментом в механізмі адміністративно-правового запобігання та протидії корупції є засоби. Відповідно в цьому підрозділі ми ставимо собі мету, щоб на основі аналізу теорії засобів адміністративного права та новітнього законодавства у сфері запобігання на протидії корупції, розкрити зміст та виробити напрямки подальшого вдосконалення заходів, що застосовуються міліцією у цій сфері.

Що стосується понятійного апарату, то у найбільш загальнонауковому розумінні “засіб” — це спосіб, прийом, захід, якась спеціальна дія, що дає можливість здійснювати щось [120, c. 723]. В свою чергу “метод” – це спосіб пізнання явищ природи та суспільного життя. Прийом або система прийомів, що застосовується в якій-небудь галузі діяльності. Відповідно придатним буде категорії метод і засіб використовувати як ціле і частка. Що підтверджується думкою Ю.В. Пирожкової, яка вважає, що “метод” означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь. Найбільш типовими теоретичними визначеннями категорії методу є підходи, де метод трактується, як спосіб, підхід, інструмент, прийом, комплекс різноманітних засобів, що використовується для досягнення певної мети [127, c. 115].

Таким чином, поняття “методів” та “засобів” адміністративно-правового регулювання співвідносяться в межах правової дійсності, як частина і ціле, як цілісна структура і відносно відособлений елемент [45, с. 131].

В своїх працях Ю.П. Битяк зазначає, що під методом зазвичай розуміють спосіб або засіб досягнення поставленої мети. Відповідно до цього адміністративно-правовими методами є способи та прийоми безпосереднього й цілеспрямованого впливу виконавчих органів (посадових осіб) на підставі закріпленої за ними компетенції, у встановлених межах і відповідній формі на підпорядковані їм органи та громадян [2, с. 158].

О.О. Онищук виокремлює, загальний метод адміністративного права у сфері протидії корупції (боротьби із корупцією) – це адміністративно — правовий метод правового регулювання суспільних відносин, зміст якого полягає в тому, що спеціально уповноважений суб’єкт у сфері протидії корупції наділений владною компетенцією, а суб’єкт відповідальності за корупційні діяння зобов’язаний виконувати його законні вимоги. В умовах демократичної правової держави зазначений метод втратив авторитарні ознаки, так як урівноважується суворим дотриманням публічною адміністрацією принципу законності та можливістю об’єкта публічного управління оскаржити його діяння в декількох незалежних інстанціях [122, с. 343-346].

До предмету адміністративно-правового запобігання та протидії корупції відносяться лише ті засоби боротьби з цим негативним явищем, що забезпечуються за допомогою норм адміністративного права [41, с. 80].

В.В. Галунько під методами адміністративного права розуміє способи, прийоми цілеспрямованого впливу на поведінку учасників адміністративно-правових відносини [6].

Основними методами адміністративного права є переконання і примус. Засобом попередження правопорушень є переконання. Найбільш поширеними формами використання методу переконання є наступне:

1) здійснення систематичної роз’яснювальної роботи щодо норм адміністративно-правових актів (працівники спеціальних підрозділів міліції повинні регулярно зустрічатися з населенням, працівниками трудових колективів підприємств, установ, організацій, навчальних закладів на семінарах, зборах та доводити до їх відома про таке негативне явище, як корупція, доводити про відповідальність за вчинення корупційних діянь, наводити статистичні дані щодо осіб, які понесли юридичну відповідальність за такі діяння, наводити конкретні приклади як перспективні адміністратори в наслідок скоєння корупційного діяння перекреслили свою управлінську кар’єру тощо);

2) критика антигромадських вчинків (через засоби масової інформації, через агітаційно-пропагандистську роботу працівники міліції повинні акцентувати увагу на таких протиправних вчинках, як вчинення корупційних діянь та критикувати їх для ефективнішого запобігання та протидії корупції);

3) інформування населення про стан боротьби із корупцією що здійснюється в процесі індивідуальної та масовою роз’яснювальної роботи через засоби масової інформації, зокрема через телебачення, радіо, Інтернет, періодичні видання тощо;

4) заохочення громадян, які активно беруть участь у боротьбі із корупцією (органи міліції повинні вживати всіх необхідних заходів для збереження конфіденційності щодо громадян, які погодились співпрацювати із органами, які здійснюють запобігання та протидію корупції, якщо це необхідно, а також сприяти звільненню їх від адміністративної та кримінальної відповідальні за нетяжкі злочини, надання у випадку необхідності надавати фізичної охорони та матеріальної допомоги).

Отже, в сфері запобігання та протидії корупції найбільш поширеними формами використання методу переконання є здійснення систематичної роз’яснювальної роботи щодо норм адміністративно-правових актів; критика антигромадських вчинків; інформування населення про стан боротьби із корупцією що здійснюється в процесі індивідуальної та масовою роз’яснювальної роботи через засоби масової інформації, зокрема через телебачення, радіо, Інтернет, періодичні видання тощо; заохочення громадян, які активно беруть участь у боротьбі із корупцією.

Будучи основними методами адміністративної діяльності, переконання не завжди є достатньо ефективним заходом. У зв’язку з цим держава, охороняючи права, свободи та законні інтереси фізичних і юридичних осіб, уповноважує публічну адміністрацію застосовувати примус до тих із них, які не піддаються впливу переконання [6]. Отже, в таких випадках набуває своєї сили інший метод — адміністративний примус

На погляд Ю.П. Битяка адміністративний примус – це система заходів психологічного або фізичного впливу на свідомість та поведінку людей з метою досягнення чіткого виконання встановлених обов’язків, розвитку суспільних відносин у межах закону, забезпечення правопорядку й законності [2, с. 164].

На думку Т.О. Коломоєць, адміністративний примус – це визначені нормами адміністративного права способи офіційного фізичного або психологічного впливу уповноважених державних органів, а у деяких випадках і громадських організацій, на фізичних та юридичних осіб – у вигляді особистих, майнових, організаційних обмежень їх прав, свобод та інтересів у випадках вчинення цими особами протиправних діянь або в умовах надзвичайних обставин, з метою попередження та припинення протиправних діянь, забезпечення провадження в справах про правопорушення, притягнення винних осіб до юридичної відповідальності, [78, с. 16]. Вона відносить до ознак адміністративного примусу такі: він є об’єктивно необхідним методом, цілеспрямованим способом поведінки, набором певних дій і засобів; офіційний, державно-владний характер; множинність та розмаїття суб’єктів застосування; численність осіб, щодо яких здійснюється застосування адміністративно-примусових заходів; відсутність службового підпорядкування між суб’єктами застосування адміністративно-примусових заходів та особами, щодо яких здійснюється застосування зазначених заходів; специфіка юридико-фактичних підстав застосування; багатоаспектна цільова спрямованість; багатоваріантність зовнішніх форм прояву; примусовий характер; правовий характер [7, с. 137-139].

Відповідно до призначення заходи адміністративного примусу поділяються на три групи: 1) адміністративно-запобіжні заходи; 2) заходи адміністративного припинення; 3) адміністративні стягнення [6].

Адміністративно-запобіжні заходи в діяльності публічної адміністрації мають чітку профілактичну спрямованість, орієнтовані на охорону інтересів фізичних і юридичних осіб від корупційних діянь, на недопущення вчинення правопорушень. Вони передбачають у встановлених законом випадках застосування обмежень до громадян та організацій, і в цьому виявляється їх примусовий характер, хоча правопорушення при цьому відсутні [6].

Адміністративно-запобіжні заходи в діяльності міліції щодо запобігання та протидії корупції полягають в тому, щоб своєчасно виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню корупційних правопорушень, вживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення; брати участь у правовому вихованні населення [64].

У ряді випадків метою застосування адміністративно-запобіжних заходів є не попередження вчинення протиправних діянь з боку певних осіб, а недопущення тих чи інших видів правопорушень, тобто попередження правопорушень як основна мета адміністративно-запобіжних заходів має два прояви: попередження правопорушень з боку конкретних суб’єктів і недопущення певних видів правопорушень[6].

Таким чином, адміністративно-запобіжні заходи, що застосовуються міліцією у сфері запобігання та протидії корупції – це комплекс заходів впливу морального, фізичного, організаційного та іншого характеру, які дозволяють виявляти і не допускати корупційне правопорушення, до його скоєння.

Залежно від характеру правоохоронного впливу адміністративно-запобіжні заходи класифікуються на такі види: особистісні, організаційні та майнові; залежно від форми їх процесуального вираження – письмові і такі, що виявляються в певних матеріально-технічних діях; виходячи зі строків реалізації – ті, що реалізуються шляхом виконання якихось разових дій, і ті, що застосовуються на певний строк, встановлений законодавством [6].

Адміністративно-запобіжні заходи, які застосовуються міліцією України з метою безпосереднього попередження чи виявлення корупційних правопорушень, є найчисленнішим видом адміністративно-запобіжних заходів. Завдяки цим заходам створюються умови для виявлення корупційних правопорушень і наступного їх припинення, а також встановлення особи – суб’єкта корупційних дій (перевірка документів, огляд та ін.), чи попереджується вчинення правопорушень конкретними особами їхних (взяття на облік і офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки).

До адміністративно-запобіжних заходів, які використовуються працівниками міліції з метою запобігання і протидії корупції відносяться: 1) перевірка документів; 2) взяття на облік і офіційне застереження осіб про неприпустимість протиправної поведінки; 3) огляд – особистий огляд і огляд речей, вантажів, багажу, транспортних засобів, різних об’єктів; 4) відвідування підприємств, установ і організацій; 5) входження на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення громадян; 6) внесення подань в державні органи, підприємства, установи, організації, посадовим особам про необхідність усунення причин та умов, які сприяли вчиненню правопорушень; 7) тимчасове обмеження доступу громадян на окремі ділянки місцевості та об’єкти (блокування районів місцевості, окремих споруд та об’єктів); 8) використання транспортних засобів, а також засобів зв’язку, які належать підприємствам, установам, організаціям [80; 81].

Заходи адміністративного припинення в діяльності публічної адміністрації мають за мету своєчасне реагування на ті чи інші антигромадські діяння, припинення, переривання протиправної поведінки і тим самим – недопущення настання її шкідливих наслідків. Вони спрямовані на примусове переривання (припинення) діянь, які мають ознаки адміністративного правопорушення, а в окремих випадках – і кримінально-правовий характер, недопущення шкідливих наслідків протиправної поведінки, забезпечення провадження в справі про адміністративне правопорушення і притягнення винного до адміністративної, а у виняткових випадках – до кримінальної відповідальності [6].

Для встановлення кола суб’єктів, що застосовують заходи адміністративного попередження та припинення, важливе значення, має визначення сфери державної діяльності, в якій вони реалізуються. Оскільки ці заходи виконують функції щодо забезпечення правопорядку і законності, захисту прав і свобод людини, охорони прав і законних інтересів державних та недержавних організацій, боротьби з правопорушеннями, зроблено висновок, що вони використовуються в правоохоронній діяльності держави [101, c. 8].

Залежно від різних критеріїв заходи адміністративного припинення в діяльності публічної адміністрації поділяються: залежно від мети застосування – на самостійні (оперативні) і допоміжні (забезпечувальні); за характером правоохоронного впливу – на особистісні, організаційні і майнові; за формою процесуального вираження – на усні, письмові і такі, що виражаються в певних матеріально-технічних діях; за характером сфери застосування – на заходи загального і спеціального призначення [6].

Фактичними підставами застосування міліцією України заходів адміністративного припинення є конкретна протиправна ситуація, яку в майбутньому може бути визнано корупційним адміністративним проступком або корупційним злочином.

В усіх випадках застосування заходів адміністративного припинення мова може йти лише про підозру у вчиненні корупційного правопорушення, тому що визнання діяння тим чи іншим видом правопорушення пов’язане зі спеціальною процедурою розгляду справи і прийняттям відповідного рішення.

Самостійні заходи адміністративного припинення загального призначення ще називаються оперативними, оскільки характеризуються тим, що оперативно вирішують конфліктну ситуацію, тобто після їх застосування конфлікт частіше за все вичерпується остаточно. До таких заходів адміністративного припинення загального призначення відноситься: привід осіб, які ухиляються від явки за викликом в орган внутрішніх справ; адміністративне затримання, не пов’язане зі здійсненням провадження в справах про адміністративні правопорушення; адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства.

Забезпечення провадження в справах про адміністративні проступки в діяльності міліції – це допоміжні заходи впливу, застосуванням яких забезпечується створення умов для притягнення порушника до адміністративної відповідальності (в деяких випадках – і до кримінальної) [80, с. 355].

При здійсненні запобігання і протидії корупції працівники міліції інколи можуть використовувати спеціальні засоби, що знаходяться на озброєнні в працівників міліції.

До таких заходів залежно від призначення та порядку застосування належать: 1) заходи застосування фізичного впливу; 2) спеціальні заходи: а) засоби індивідуального захисту (захисті жилети, кулезахисні шоломи, протиударні щити); б) заходи активної оборони (газові гранати та балончики, електрошкові пристрої, пристрої для відстрілу гумовими кулями, газова зброя); в) засоби забезпечення спеціальних операцій; г) пристрої для відкриття приміщень, захоплених правопорушниками [73, с. 80]. 3) як крайній неординарний захід – застосування вогнепальної зброї.

Адміністративні стягнення, які застосовуються міліцією України у сфері запобігання і протидії корупції, становлять третю, останню складову адміністративного примусу.

КУпАП надає посадовим особам органів внутрішніх справа численні повноваження щодо здійснення такої адміністративно-юрисдикційної діяльності: по-перше, складати протоколи про адміністративні правопорушення (ст. 255); по-друге, розглядати справи в квазісудовому порядку по деяким із них (глава 17); по-третє, здійснювати адміністративне провадження щодо виконання адміністративних стягнень (розділ V).

У процесі розгляду справ про адміністративні правопорушення посадові особи органів внутрішніх справа накладають на винних адміністративні стягнення, що є особливим видом адміністративного примусу.

Адміністративні стягнення відрізняються від двох інших видів заходів примусу способом забезпечення правопорядку, відмінностями нормативної регламентації, метою, фактичними підставами, правовими наслідками та процесуальними особливостями застосування.

Вони характеризуються стабільністю змісту і призначення, застосовуються лише до винних у вчиненні адміністративних проступків. Тому загальною їх особливістю є репресивний, каральний характер.

За вчинення адміністративних правопорушень КУпАП передбачає такі адміністративні стягнення: 1) попередження; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; 4) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); 6) громадські роботи; 7) виправні роботи; 8) адміністративний арешт. Законами України може бути встановлено й інші, крім зазначених у цій статті, види адміністративних стягнень – адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок (ст. 24) [77].

Крім того, у відповідності до Розділу ІІ Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI до спеціальних заходів запобігання та протидії корупції віднесено: по-перше, чисельні обмеження суб’єктам відповідальності за корупційні правопорушення; по-друге, спеціальна перевірка щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування; по-третє, фінансовий контроль; по-четверте, кодекси поведінки; по-п’яте, врегулювання конфлікту інтересів; по-шосте, антикорупційна експертиза проектів нормативних актів; по-сьоме, вимоги щодо прозорості інформації у приватній сфері [60].

Щодо обмежень, спрямованих на запобігання та протидії корупції, то особам уповноваженим на виконання функцій держави, або місцевого самоврядування, притінених до них осіб (члени виборчих комісій, аудитори, нотаріуси та ін.), особам, які обіймають посади з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків та фізичним особам-підприємцям, забороняється: 1) використовувати своє службове становище з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки такої вигоди для себе чи інших осіб; 2) займатись іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю; входити до складу органу управління чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті отримання прибутку; 3) відмовляти фізичним і юридичним особам в інформації, надання якої передбачено законом [60].

Крім того, до осіб уповноважених на виконання функцій держави, або місцевого самоврядування, та прирівняних до них осіб встановлюються такі обмеження: щодо одержання подарунків; вони не можуть мати в безпосередньому підпорядкуванні у зв’язку з виконанням повноважень близьких осіб. Більш того, зазначені обмеження зберігаються протягом двох років після втрати ними зазначеними особами публічно-владного статусу.

Спеціальна перевірка стосується осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Організація проведення спеціальної перевірки покладається на керівника органу на зайняття посади в якому претендує особа.

У ст. 10 “Фінансовий контроль” Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI, під засобами фінансового контролю розуміють зобов’язання подання, особами уповноважених на виконання функцій держави, або місцевого самоврядування, відомості про майно, доходи, витрати, зобов’язання фінансового характеру. Порядок оприлюднення зазначених відомостей має визначатись законом.

Невід’ємною складовою антикорупційного законодавства будь-якої країни є вимоги до осіб, які здійснюють публічні функції керуватися високоморальними кодексами професійної етики та не допускати будь-якої можливості виникнення конфлікту інтересів. В останньому випадку під конфліктом інтересів розуміють реальні або такі, що видаються реальними, протиріччя між приватними інтересами особи її службовими повноваженнями, наявність яких може вплинути на об’єктивність або неупередженість прийняття рішень, а також на вчинення чи не вчинення дій під час виконання наданих їй службових повноважень [60].

Антикорупційна експертиза проектів нормативно-правових актів, має на етапі правотворчості виявити і усунути у проектах нормативно-правових актів норми, що можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень.

Методологія проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2009 р. № 1346. У відповідності до якої під антикорупційною експертизою розуміють перевірку проектів актів на предмет наявності в них положень, що сприяють або можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень, з метою запобігання виникнення передумов для вчинення таких правопорушень і розроблення рекомендацій стосовно їх усунення.

До основних корупціогенних чинників зазначена Методологія відносить: розширення дискредиційних повноважень; перевищення повноважень; встановлення завищених вимог до фізичних та юридичних осіб; використання прав фізичних та юридичних осіб залежно від інтересів посадової особи державного органу; вибіркову зміну обсягу прав фізичних і юридичних осіб; надмірну зміна обсягу прав фізичних та юридичних осіб; надмірну свободу підзаконного нормотворення; незрозумілі лінгвістичні формування; наявність прогалин у правотворчому регулюванні, правових колізій та декларативних положень; відсутність чи неповноту адміністративних і конкурсних (аукціонних) процедур; відсутність заборон та обмежень під час прийняття рішення державних органів та ін. Виявлені корупціогенні чинники можуть бути усунуті такими способами: виключення відповідного тексту з проекту акту; уточнення редакції проекту акту; підготовка нової редакції акту [104].

Вимоги щодо прозорості інформації у приватній сфері, як засоби запобігання корупції, полягають у визначенні інформації приватної особи, яка не може становити комерційну чи банківську таємницю. Зокрема розміри благодійної та іншої допомоги, правочини пов’язані із одержанням подарунків, працевлаштування близьких осіб [139].

На наш погляд, проаналізовані заходи щодо запобігання та протидії корупції є досить прогресивними і позитивно вплинуть на реальне забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних не владних осіб. Сама ж ступінь ефективності діяльності міліції, у відповідності до новітнього законодавства, стане зрозумілою тільки після напрацювання емпіричного досвіду роботи підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю МВС України та податковою міліцією Державної податкової служби України у зазначеній сфері. Поряд з цим, важливим засобом подальшого запобігання корупції є визначення процедури оприлюднення відомостей про майно, витрати та інші зобов’язання фінансового характеру суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення. Зазначене має бути врегульоване в проекті закону “Про запобігання та протидію відмивання доходів отриманих злочинним шляхом” за допомогою впровадження електронної публічної звітності [39].

Тим самим після набуття чинності 1 березня 2010 р. антикорупційних законів, правотворчий процес їх удосконалення має стати перманентним, як в сторону посилення ефективності застосування посадовими особами міліції, так і лібералізації деяких положень, що будить наносити значну шкоду суспільству [42].

Поряд з цим, вже зараз є зрозумілим, що деякі положення зазначеного законодавча потребують подальшого розвитку. В Кабінеті Міністрів України вважають, що провідним засобом запобігання корупції: є проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів; обмеження контролю держави над громадськими організаціями; звільнення чиновників, від займаних посад, які перешкоджають здійсненню заходів щодо забезпечення прав, свобод та законних інтересів громадян, наприклад, не видачі державних актів на землю; прийняття проекту закону України “Про запобігання та протидію відмивання доходів отриманих злочинним шляхом” [39; 133; 138].

На думку В. Семенова необхідно запровадити: позбавлення пенсійного забезпечення державних службовців, які притягуються до юридичної відповідальності за взятку, зловживання службовим становищем; конфіскацію незаконно надбаного майна; відміну умовних покарань та амністії за корупційними статтями; переатестацію державних службовців щодо перевірки їх на предмет придатності та приналежності до державних структур; розробку стандартів якості державних послуг, які надаються чиновниками населенню; негайне звільнення тих із них на кого є скарги громадян; сприяння малому і середньому бізнесу; зменшення податків; спрощення податкової системи; спрощення процедур отримання кредитів; створення системи державної підтримки підприємництва; впровадження заявної системи реєстрації підприємств; утвердження виборчого кодексу по відкритим спискам; запровадження публічного механізму звіту депутатів, спрощення механізму їх відкликання [157].

На наш погляд, важливим засобом подальшого розвитку законодавства, щодо запобігання корупції є визначення процедури оприлюднення відомостей про майно, витрати та інші зобов’язання фінансового характеру суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення. Зазначене має бути врегульоване в проекті закону “Про запобігання та протидію відмивання доходів отриманих злочинним шляхом”. Ключем до вирішення останньої проблеми є запровадження системи щоквартального електронного звіту усіх суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення про доходи, майно, витрати та інші діяння фінансового характеру. Зазначені звіти мають бути публічними та доступними користувачам глобальної системи. Тим самим, будь-який суб’єкт, що здійснює заходи щодо запобігання корупції може за власною ініціативою провести розслідування, щодо відповідності задекларованих витрат — реальному рівню життя чиновника. У випадку виявлення відмінностей між задекларованими та виявленими сумами більше ніж на 20%, суб’єкт розслідування повідомляє про це спеціально уповноважений орган у сфері протидії корупції, керівнику вищого рівня та засоби масової інформації. Керівник вищого рівня, особи у відомостях якого допущена невідповідність, зобов’язаний відсторонити особу, яка підозрюється у вчиненні корупційного діяння до кінця офіційного розслідування.

Отже, усе викладене вище дає можливість зробити наступні висновки:

1) основними засобами попередження правопорушень є переконання, здійснення систематичної роз’яснювальної роботи щодо норм адміністративно-правових актів; критика антигромадських вчинків; інформування населення про стан боротьби із корупцією що здійснюється в процесі індивідуальної та масовою роз’яснювальної роботи через засоби масової інформації, зокрема через телебачення, радіо, Інтернет, періодичні видання тощо; заохочення громадян, які активно беруть участь у боротьбі із корупцією;

2) відповідно до призначення заходи адміністративного примусу у сфері запобігання та протидії поділяються на такі групи: адміністративно-запобіжні заходи; заходи адміністративного припинення; адміністративні стягнення;

3) адміністративно-запобіжні заходи, що застосовуються міліцією у сфері запобігання та протидії корупції – це комплекс заходів впливу морального, фізичного, організаційного та іншого характеру, які дозволяють виявляти і не допускати корупційне правопорушення, до його скоєння;

4) в усіх випадках застосування заходів адміністративного припинення мова може йти лише про підозру у вчиненні корупційного правопорушення, тому що визнання діяння тим чи іншим видом правопорушення пов’язане зі спеціальною процедурою розгляду справи і прийняттям відповідного рішення;

5) адміністративні стягнення відрізняються від двох інших видів заходів примусу способом забезпечення правопорядку, відмінностями нормативної регламентації, метою, фактичними підставами, правовими наслідками та процесуальними особливостями застосування;

6) у відповідності України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI до спеціальних заходів запобігання та протидії корупції віднесено: чисельні обмеження суб’єктам відповідальності за корупційні правопорушення; спеціальна перевірка щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування; фінансовий контроль; кодекси поведінки; врегулювання конфлікту інтересів; антикорупційна експертиза проектів нормативних актів; вимоги щодо прозорості інформації у приватній сфері;

7) важливим засобом подальшого запобігання корупції є визначення процедури оприлюднення відомостей про майно, витрати та інші зобов’язання фінансового характеру суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення. Зазначене має бути врегульоване в проекті закону “Про запобігання та протидію відмивання доходів отриманих злочинним шляхом” ключем до вирішення останньої проблеми є впровадження електронної публічної звітності.

2.4 Адміністративна відповідальність як засіб адміністративної діяльності міліції України щодо запобігання та протидії корупції

Корупція як масштабне та системне, вкрай негативне явище, що існує в суспільстві, значно гальмує його розвиток, послаблює державну владу, знижує рівень легітимності політичної влади, підриває імідж країни на міжнародній арені. Для ефективного запобігання та протидії корупції в правовому полі повинні бути встановлені чіткі межі відповідальності за вчинення корупційних діянь, які повинні раціонально співвідноситись з правильною кваліфікацією, а також виною особи, що вчинила вказане вище діяння.

Однією з центральних проблем сучасного адміністративного права є з’ясування правової природи адміністративної відповідальності, як засобу адміністративної діяльності міліції щодо запобігання та протидії корупції міліцією України, її сутності та змісту.

В цілому адміністративна відповідальність має подвійну природу – вона є різновидом адміністративного примусу та юридичної відповідальності [6].

Адміністративна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, що має свої особливості. Перш ніж перейти до характеристики адміністративної відповідальності, як засобу адміністративної діяльності міліції щодо запобігання та протидії корупції міліцією України слід приділити увагу розкриттю поняття “юридична відповідальність”.

Юридична відповідальність — різновид соціальної відповідальності, це передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення [177].

Як відносно самостійний елемент правової системи юридична відповідальність характеризується такими ознаками: вона являє собою особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на правопорушення; юридична відповідальність завжди поєднана із застосуванням (можливістю застосування) примусових заходів з боку держави; вона передбачає офіційну оцінку відповідним державним органом поведінки особи як правопорушення, а її самої – як правопорушника, оскільки в даному разі правопорушення вчиняється винно, ця оцінка завжди зумовлює негативний для особи момент, містить елемент її державного осуду; юридична відповідальність тягне певні несприятливі наслідки для правопорушника, іноді вони зводяться лише до зазначеної вище оцінки особи як правопорушника, але у більшості випадків така оцінка поєднується з конкретним обмеженням певних прав і свобод правопорушника чи покладанням на нього певних обов’язків [94, с. 73].

Адміністративна відповідальність – це вид юридичної відповідальності фізичних і юридичних осіб, який виражається у застосуванні уповноваженими державою публічними органами (їх посадовими особами) певного виду адміністративного примусу – адміністративного стягнення (адміністративної санкції) [6].

Щодо характеристики адміністративної відповідальності, як різновиду адміністративного примусу, то цьому ми вже приділили деяку увагу в підрозділі 2.3., поряд із цим адміністративній відповідальності у сфері запобігання та протидії корупції притаманні інші специфічні ознаки:

1) законодавець прямо не дає визначення адміністративної відповідальності, але розглядає її через поняття адміністративного правопорушення (проступку) – це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність настає, якщо порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності (ст. 9 КУпАП) [80].

2) адміністративна відповідальність має власну нормативну базу. Відповідно до ст. 92 Конституції України [85] передбачено, що діяння, які є адміністративними правопорушеннями, і відповідальність за них визначаються виключно законами України. Систему законодавства про адміністративні правопорушення на сьогодні складають КУпАП [77], закони України від: 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції” [60], 5 жовтня 1995р. № 56/95-ВР “Про боротьбу з корупцією” [68], 11 червня 2009 р. № 1508-VI “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” [77], від 11 червня 2009р. № 1508-VI “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення” [62].

3) суб’єктами адміністративної відповідальності можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Відповідно до діючого КУпАП суб’єктами адміністративної відповідальності є фізичні особи. За загальним правилом, адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. Поряд з цим, для суб’єктів скоєння корупційних діянь КУпАП та Законом України від 11 червня 2009р. № 1508-VI встановлюються особливості.

Що стосується, адміністративної відповідальність юридичних в аналізованій сфері осіб, то вона характеризується такими рисами: здійснюється у сфері публічного управління; є засобом встановлення державного правопорядку; визначена Законом України від 11 червня 2009 р. № 1508-VI “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” [61; 165], шляхом застосування санкцій, які за своєю природою є карними; пов’язана із застосуванням до юридичної особи державного примусу; реалізується у відповідних процесуальних формах.

4) відповідно до ст. 255 КУпАП право складати протоколи про адміністративні правопорушення має широке коло уповноважених на те посадових осіб, зокрема ОВС [80];

5) адміністративна відповідальність виражається у застосуванні до порушників особливих засобів державної дії адміністративних стягнень, які накладаються як у судовому, так і в квазісудовому порядку. Відповідно до розділу ІІІ КУпАП справи про адміністративні правопорушення розглядаються, зокрема районним (міським) судом та посадовими особами ОВС. При цьому адміністративна відповідальність реалізується органом (посадовою особою), якому правопорушник безпосередньо по службі не підпорядкований.

6) адміністративна відповідальність за вчинення корупційних правопорушень менш сувора, ніж кримінальна, не призводить до накладення на фізичну особу судимості.

7) порядок притягнення до адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення істотно відрізняється від кримінального і цивільних процесів. Якщо його порівнювати, то у цілому він є простим і оперативним, що забезпечує високу ефективність забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Отже, специфічними ознаками адміністративної відповідальності у сфері запобігання та протидії корупції є такі : законодавець прямо не дає визначення адміністративної відповідальності, але розглядає її поняття через призму адміністративного правопорушення; має власну нормативну базу; суб’єктами адміністративної відповідальності можуть бути як фізичні, так і юридичні особи; відповідно до ст. 255 КУпАП право складати протоколи про адміністративні правопорушення має широке коло уповноважених на те посадових осіб, зокрема ОВС, адміністративна відповідальність виражається у застосуванні до порушників особливих засобів державної дії адміністративних стягнень, які накладаються як у судовому, так і в квазісудовому порядку; адміністративна відповідальність за вчинення корупційних правопорушень менш сувора, ніж кримінальна; порядок притягнення до адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення істотно відрізняється від кримінального і цивільних процесів.

Основною складовою адміністративної відповідальності у сфері запобігання та протидії корупції є адміністративне правопорушення, законодавче визначення якого наведене в ст. 9 КупАП, де основними ознаками правопорушення визначено: протиправність, винність та адміністративну карність. Крім того, загальновизнано у теорії адміністративного права, що четвертою ознакою адміністративного правопорушення є суспільна шкідливість.

Зосередимо свою увагу на ознаках адміністративного правопорушення, які притаманні також і корупційному правопорушенню.

Протиправна дія чи бездіяльність полягає у порушенні вимог адміністративно-правових норм. Це невиконання обов’язків, встановлених адміністративно-правовими нормами (протиправна бездіяльність), або порушення заборон адміністративно-правових норм (протиправні дії).

Винність означає, що адміністративним проступком може бути тільки дія, вчинена фізичною особою умисно або з необережності, в межах порушеної норми.

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків (ст. 10 КУпАП). Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити (ст. 11 КУпАП).

Адміністративна карність проступку, як його ознака, полягає в тому, що за його вчинення особа повинна нести лише адміністративну відповідальність. Наслідком вчинення проступку повинна бути негативна реакція з боку державних органів у вигляді застосування до винної особи стягнення, передбаченого адміністративним законодавством.

Соціальна шкідливість правопорушення полягає в тому, що воно завдає майнової, соціальної, моральної, політичної та ін. шкоди суспільним відносинам. Сукупність негативних наслідків правопорушення називається шкодою. Соціальною суттю шкоди є зменшення чи знищення будь-якого блага, цінності, суб’єктивного права тощо. Шкода є обов’язковою ознакою будь-якого правопорушення. Але за деякі правопорушення відповідальність настає і без завдання шкоди, коли лише була така можливість (порушення правил безпеки на виробництві, яке могло б призвести до жертв) [6].

Для того щоб виникли правовідносини адміністративної відповідальності, поряд із вищезазначеними фактичними підставами необхідні ще й правові підстави, якими є конкретні юридичні факти, тобто наявність у діях фізичних осіб складу адміністративного проступку.

Юридичний склад проступку – це сукупність ознак єдності його об’єктивних і суб’єктивних характеристик, які є необхідними для визначення даного діяння правопорушенням (об’єкт проступку; об’єктивна сторона; суб’єкт проступку; суб’єктивна сторона).

Категорія складу правопорушення ґрунтовну розробку отримала в науці кримінального права. Однак в умовах сьогодення вона має загальноюридичне значення та використовується в теорії і практиці адміністративного права.

Так, згідно із КУпАП, законам України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”, від 11 червня 2009р. № 1508-VI “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення” [62] працівники міліції, які здійснюють заходи щодо протидії корупції мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення за ст. 212-21–212-33 КУпАП [77].

Важливим чинником забезпечення принципу законності при притягненні осіб, які вчинили діяння, яке підпадає під ознаки корупційного є правильна його кваліфікація [40, c. 302].

На наш погляд, видовим об’єктом правопорушень передбачених розділом 15-Б “Корупційні адміністративні правопорушення” є суспільні відносини, які виникають в процесі реалізації публічних відносин уповноваженими на те особами, які протиправно використовують надану їм владу для задоволення особистих чи третіх осіб інтересів, а також приховування цих дій та сприяння їм [40, c. 302].

Об’єктивна сторона, як зовнішній прояв внутрішньої сторони посягання на об’єкт проявляються у діях зазначених у диспозиції аналізованих норм: одержання особою неправомірної вигоди для себе чи іншої особи (ст. 212-21); пропозиції або надання особі неправомірної вигоди (ст. 212-22); незаконного сприяння фізичним чи юридичним особам у здійсненні ними господарської діяльності (ст. 212-23); здійснене особою підприємницької діяльності (ст. 212-24); незаконне входження до складу правління чи інших керівних органів суб’єктів господарювання (ст. 212-25); неправомірне втручання у діяльність державних органів, підприємств, установ і організацій (ст. 212-27); порушення встановленого законодавством порядку фінансування політичних партій та виборчих кампаній (ст. 212-30); незаконного використання інформації, що стала відома у зв’язку з використанням посадових повноважень (ст. 212-31). Деякі корупційні правопорушення можуть здійснюватись у формі як діяння та бездіяльності, наприклад, ненадання інформації або надання недостовірної інформації чи неповної інформації (ст. 212-25); порушення вимог фінансового контролю (ст. 212-28). Крім того правопорушення визначене ст. 212-29 “Невжиття заходів щодо запобігання та протидії корупції” проявляється, на наш погляд, виключно у формі бездіяльності.

Суб’єктивна сторона більшості правопорушень розділу 15-Б “Корупційні адміністративні правопорушення” КУпАП характеризується наявністю вини. Поряд з цим, на наш погляд, правопорушення передбачені ст. 212-29 та ст. 212-26, в аспекті несвоєчасного або неповного надання інформації, можуть проявитись у формі необережності [40, с. 303].

Суб’єктом правопорушень може бити визнані особи визначені у ст. 2 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”: особи уповноважені на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування, зокрема: по-перше, державні службовці, посадові особи органів місцевого самоврядування, судді, особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, податкової міліції, органів і підрозділів цивільного захисту, посадові і службові особи органів прокуратури; посадові особи і працівники прокуратури, митної служби, державної податкової служби; посадові і службові особи інших органів державної влади; по-друге, особи які прирівнюються до осіб уповноважених на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадові особи органів публічної влади, які одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету, члени окружних та дільничних виборчих комісій; керівники громадських організацій, які фінансуються з державного чи місцевого бюджетів, аудитори, нотаріуси, оцінювачі, незалежні посередники, арбітражні керуючі, третейські судді та інші особи що надають публічні послуги, особи, які постійно або тимчасово обіймають посади пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків в юридичних особах, а також фізичні особи підприємці, посадові особи юридичних осіб, фізичні особи – підприємці; посадові особи юридичних осіб, фізичні особи – у разі одержання від них неправомірної вигоди [60].

Протокол, який складений уповноваженими на те працівниками міліції, про вчинення корупційного адміністративного правопорушення разом з іншими матеріалами у триденний строк з моменту його створення надсилається до місцевого загального суду за місцем вчинення корупційного правопорушення. Працівник міліції, який склав адміністративний протокол про вчинення корупційного адміністративного правопорушення, одночасно з надісланням його до суду надсилає органу державної влади, місцевого самоврядування, керівникові підприємства, установи чи організації, де працює особа, яка притягується до відповідальності, повідомлення про складання протоколу із зазначенням характеру вчиненого правопорушення та норми, яку порушено [117, c. 303].

Що стосується адміністративної відповідальності юридичних осіб, то вона до сьогодні не знайшла свого прямого законодавчого оформлення. Відсутня чітка законодавча дефініція, щодо зазначеного вище юридичного феномену.

Поряд із цим досвід усіх розвинутих країн світу, а також системний аналіз вітчизняних джерел адміністративного права дає підстави переконливо стверджувати, що вона об’єктивно існує. Наприклад, відповідно ст. 11 Закону України від 30 жовтня 1996 р. № 448 “Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку застосовує до юридичних осіб фінансові санкції за розміщення цінних паперів без реєстрації їх випуску в установленому законом порядку у розмірі від десяти до п’ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або в розмірі до ста п’ятдесяти відсотків прибутку (надходжень), одержаних в результаті цих дій” [66] Схожі адміністративно-правові норми, які встановлюють санкції на юридичних осіб, можна знайти в інших нормативно-правових актах, законах України: від 7 червня 1996 р. № 236 “Про захист від недобросовісної конкуренції” [69], від 16 жовтня 1997 р. № 575 “Про електроенергетику” [63], від 1 січня 2001 р. № 2210-III “Про захист економічної конкуренції” [58] тощо.

Такі санкції, на слушну думку Е.В. Додіна, за своєю правовою природою є адміністративно-правовими, оскільки накладаються органом державного управління та мають карний, а не компенсаційний характер [38]

У юридичній літературі немає єдиної думки з приводу того, де шукати витоки поняття юридичної особи. Багато учених відносять створення поняття юридичної особи до числа найважливіших заслуг римського приватного права [131].

Деякі дослідники вважають, що юридична особа – це організація, підприємство, установа, що має статус майнової і юридичної незалежності, володіє майном, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав та виконувати обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі, третейському суді, має закінчений бухгалтерський баланс, розрахунковий рахунок у банку, власну печатку, пройшла державну реєстрацію і має свій код у державному реєстрі. Може від свого імені здійснювати економічні операції [180].

В контексті розгляду адміністративної відповідальності юридичних осіб за корупційні правопорушення, ми повністю погоджуємося з поглядами І.Л. Бачила, що зазначає в своїх працях, що юридична відповідальність є завершальною ланкою правового статусу, без якої цитуємо автора “правовий регулятор практично не здатний здійснювати свої функції” [124, с. 75]. В свою чергу Є.Ю Бараш зосереджує увагу на тому, що “відповідальність інтегрує усі інші елементи правового статусу і встановлює існування відхилень в процесі реалізації” [12, с. 84].

Дія Закону України від 11 червня 2009 р. № 1508-VI “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” не поширюється на юридичних осіб публічного права, які повністю утримуються за рахунок державного чи місцевих бюджетів, а також міжнародні організації [61].

Ст. 2. зазначеного вище нормативно-правого акту визначає відповідальність юридичної особи за корупційне правопорушення, у ній мова йде про те, що юридична особа несе відповідальність, за вчинення від її імені та в її інтересах керівником такої юридичної особи, її засновником, учасником чи іншою уповноваженою особою самостійно або у співучасті будь-якого із злочинів, передбачених статтею 209, частиною першою або другою статей 235-4, 235-5, статтями 364, 365, 368, 369 і 376 Кримінального кодексу України ( 2341-14 ) [61].

Ст. 3. Закону України від 11 червня 2009 р. № 1508-VI зазначає, на юридичних осіб судом можуть бути накладені такі види стягнень: 1) штраф; 2) заборона займатися певним видом діяльності; 3) конфіскація майна; 4) ліквідація юридичної особи. Такі стягнення, як ліквідація юридичної особи та заборона займатися певним видом діяльності можуть застосовуватися лише як основне стягнення, а от штраф та конфіскація майна можуть застосовуватися в правовому полі, як основне та додаткове стягнення [61].

Тепер детальніше зупинимося на характеристиці класифікаційних видів стягнень:

1) штраф. У ст. 4 Закону України “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” зазначається, що суд може призначити штраф у розмірі від однієї тисячі до п’ятнадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Хотілося б акцентувати увагу, що існує диференціація в розмірі штрафів, залежно від ступеня тяжкості злочину, вчиненого службовою особою, засновником, учасником або іншою уповноваженою особою юридичної особи.

2) заборона займатися певним видом діяльності. Ст. 4 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1508-VI констатує норму, що суд може заборонити юридичній особі займатися будь-яким з видів діяльності, визначених у її статутних документах, на строк від трьох місяців до трьох років. У разі одночасного встановлення заборони юридичній особі займатися декількома видами діяльності конкретний строк за кожним видом діяльності визначається судом окремо.

3) конфіскація майна. Ст. 6 зазначеного вище нормативно-правового акту зазначає, що конфіскація майна полягає у примусовому і безоплатному вилученні у власність держави майна, доходів, отриманих юридичною особою внаслідок вчинення злочинів особами. У разі неможливості конфіскувати майно, доходи, суд стягує з юридичної особи суму, яка дорівнює їх вартості.

4) ліквідація юридичної особи. Ст. 7 Закону України “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” містить норму, що ліквідація юридичної особи може бути застосована судом лише у разі вчинення особами, зазначеними у статті 2 цього нормативно-правого акту, тяжкого або особливо тяжкого злочину. Ліквідація юридичної особи здійснюється в порядку, передбаченому Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” [46]. У разі якщо юридична особа здійснює діяльність у галузі, що має стратегічне значення для безпеки держави, таке стягнення до неї не застосовується.

У зазначеному вище законі прописані норми щодо призначення стягнень за сукупністю корупційних правопорушень, у такому випадку суд, застосувавши стягнення за кожне правопорушення окремо, визначає остаточне стягнення шляхом поглинання менш суворого стягнення більш суворим.

Також, у Законі України “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” містяться норми, щодо порядку провадження у справах стосовно юридичних осіб; підстави до порушення провадження у справі стосовно юридичних осіб; підсудність справ стосовно юридичних осіб; особи, які беруть участь у розгляді в суді справи стосовно юридичної особи; строк розгляду справи; постанова у справі стосовно юридичної особи; забезпечення виконання постанови суду; оскарження постанови у справі стосовно юридичної особи; обсяг перевірки справи судом апеляційної інстанції; строк та порядок розгляду справи судом апеляційної інстанції; повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги; підстави для провадження справи за нововиявленими обставинами; строк подання заяви про перегляд постанови чи ухвали за нововиявленими обставинами; порядок подання заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами; порядок розгляду справи за нововиявленими обставинами; виконання постанови (ухвали) суду [61].

Таким чином, адміністративна відповідальність юридичних осіб, як засіб діяльності публічної адміністрації щодо протидії корупції має стати новітнім ефективним чинником у цій сфері.

Висновки до розділу 2

Механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції – це система адміністративно-правових засобів, спрямована на врегулювання суспільних відносин у процесі запобігання та протидії корупції, яка представляє собою процес, що містить визначені стадії (етапи) реалізації та елементи (складові частини).
Адміністративно-правова норма – це формально визначене, загальнообов’язкове правило поведінки, яке встановлюється та охороняється державою в процесі запобігання та протидії корупції, що надає учасникам адміністративно-правових суспільних відносин юридичних прав й покладає на них юридичні обов’язки.
Індивідуальні акти публічної адміністрації – це адміністративні приписи персоніфікованого характеру, які прийняті у процесі владної діяльності публічної адміністрації та втілюють мету забезпечення завдань публічного управління, тобто є зовнішнім виразом діяльності відповідних державних органів щодо запобігання та протидії корупції.
Адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини, які виникають в сфері реалізації публічної виконавчої влади та зосереджують усі основні напрямки дії органів державної виконавчої влади, включаючи реалізацію їх управлінських, правоохоронних і правозабезпечувальних функцій та становлять собою форму соціальної взаємодії суб’єктів права у сфері запобігання та протидії корупції на підставі норм адміністративного права.
Правореалізація – це форма втілення адміністративно-правових норм у діяльність суб’єктів права, що забезпечується шляхом дотримання заборон, використання суб’єктивних права і виконання юридичних обов’язків під час запобігання та протидії корупції, вона існує та функціонує в динаміці правової системи.
Принципи запобігання та протидії корупції в концентрованому й узагальненому вигляді виражають природу боротьби з таким негативним явищем, як корупція, забезпечують єдність діяльності всіх органів публічної адміністрації, визначають її спрямованість та найсуттєвіші риси, а також сприяють пошуку оптимальних шляхів у цій роботі.
Принципи запобігання та протидії корупції доцільно класифікувати на загальні та спеціальні. Загальні принципи – це ті, що є єдиними для всіх адміністративно-правових відносин, спеціальні – притаманні лише для викликів запобігання та протидії корупції.
До загальних принципів адміністративного права, зокрема й для сфери запобігання та протидії корупції, теорія адміністративного права відносить: принцип верховенства права, принцип законності, принцип зв’язаності публічної адміністрації законом і підконтрольності суду, принцип гласності, принцип відповідальності, принцип самостійності.
Відповідно до принципу законності публічна адміністрація при здійсненні заходів щодо запобігання та протидії корупції зобов’язана: діяти виключно відповідно до ст. 6 Конституції України, здійснюючи свої повноваження у встановлених Конституцією межах, відповідно до законів України, при цьому її дії можуть бути оскаржені Президентові України, вищестоящому керівництву, органам прокуратури та до адміністративних судів.
До новітніх принципів адміністративного права у сфері запобігання та протидії корупції нами віднесено такі: 1) принцип пріоритету захисту прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також соціально-економічної, політико-правової, організаційно-управлінської систем держави; 2) принцип спеціалізації та професіоналізму спеціалізованих підрозділів міліції, які здійснюють заходи протидії; 3) чіткої законодавчої регламентації діяльності зазначених підрозділів та посадових з осіб міліції; 43) дотримання вимог кодексів етичної поведінки, 5) забезпечення імунітету від переслідування працівників міліції; 6) конкуренції підрозділів міліції, які займаються протидією корупції; 7) можливість використання провокаційних засобів документування; 8) ефективності відновлення порушених прав і законних інтересів; 9) широкого використання засобів масової інформації; 10) конфіденційності; 11) участі у запобігання корупції посадових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування, інших публічних органів, громадських організацій.
Основними засобами попередження правопорушень є переконання, що найбільш поширеними видами у сфері протидії та запобігання корупції є здійснення систематичної роз’яснювальної роботи щодо норм адміністративно-правових актів; критика антигромадських вчинків; інформування населення про стан боротьби з корупцією, що здійснюється в процесі індивідуальної та масової роз’яснювальної роботи через засоби масової інформації, зокрема телебачення, радіо, Інтернет, періодичні видання тощо; заохочення громадян, які активно беруть участь у боротьбі із корупцією;
Відповідно до призначення заходи адміністративного примусу у сфері запобігання та протидії поділяються на такі групи: адміністративно-запобіжні заходи; заходи адміністративного припинення; адміністративні стягнення.
Адміністративно-запобіжні заходи, що застосовуються міліцією у сфері запобігання та протидії корупції, – це комплекс заходів впливу морального, фізичного, організаційного та іншого характеру, які дозволяють виявляти і не допускати корупційне правопорушення ще до його скоєння.
В усіх випадках застосування заходів адміністративного припинення мова може йти лише про підозру у вчиненні корупційного правопорушення, тому що визнання діяння тим чи іншим видом правопорушення пов’язане зі спеціальною процедурою розгляду справи і прийняттям відповідного рішення.
Адміністративні стягнення відрізняються від двох інших видів заходів примусу способом забезпечення правопорядку, відмінностями нормативної регламентації, метою, фактичними підставами, правовими наслідками та процесуальними особливостями застосування;
Відповідно до Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI до спеціальних заходів запобігання та протидії корупції віднесено: численні обмеження суб’єктам відповідальності за корупційні правопорушення; спеціальна перевірка щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування; фінансовий контроль; кодекси поведінки; врегулювання конфлікту інтересів; антикорупційна експертиза проектів нормативних актів; вимоги щодо прозорості інформації у приватній сфері;
Важливим засобом подальшого запобігання корупції є визначення процедури оприлюднення відомостей про майно, витрати та інші зобов’язання фінансового характеру суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення. Зазначене має бути врегульоване в проекті Закону “Про запобігання та протидію відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом”, а ключем до вирішення останньої проблеми є впровадження електронної публічної звітності.
Адміністративна відповідальність як засіб діяльності міліції щодо запобігання та протидії корупції – це провідний засіб адміністративної діяльності посадових осіб, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю МВС України, та податкової міліції Державної Податкової адміністрації України, яка здійснюється шляхом складання на осіб, які визначені у ст. 2 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”, протоколів про адміністративні правопорушення за ст. 212-21–212-33 КУпАП та направлення їх у триденний строк до місцевого загального суду за місцем вчинення корупційного правопорушення.
Адміністративна відповідальність юридичних осіб як засіб діяльності публічної адміністрації щодо протидії корупції має стати новітнім ефективним чинником у цій сфері.
Провідним засобом адміністративної діяльності міліції щодо запобігання та протидії корупції є складання на осіб, які визначені у ст. 2 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”, протоколів про адміністративні правопорушення за ст. 212-21–212-33 КУпАП.
Об’єктом правопорушень, передбачених розділом 15-Б “Корупційні адміністративні правопорушення”, є суспільні відносини, які виникають у процесі реалізації публічних відносин уповноваженими на те особами.
Об’єктивна сторона як зовнішній прояв внутрішньої сторони посягання на об’єкт проявляються у діях, а в деяких випадках – і як бездіяльність зазначених у диспозиції норм (ст. 212-21-212-33 КУпАП).
Суб’єктивна сторона більшості правопорушень розділу 15-Б “Корупційні адміністративні правопорушення” характеризується наявністю вини, поряд із цим правопорушення, передбачені ст. 212-29 та ст. 212-26 КУпАП, в аспекті несвоєчасного або неповного надання інформації можуть проявитись у формі необережності.
Суб’єктом правопорушень можуть бути визнані особи, визначені у ст. 2 Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”: а) особи, уповноважені на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування; б) особи, які прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування.
Протокол, який складений уповноваженими на те працівниками міліції про вчинення корупційного адміністративного правопорушення, разом з іншими матеріалами у триденний строк надсилається до місцевого загального суду за місцем вчинення корупційного правопорушення.

РОЗДІЛ 3
УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ТА АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ УКРАЇНИ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

3.1 Міжнародний досвід запобігання та протидії корупції
як чинник удосконалення вітчизняного законодавства та адміністративної діяльності органів внутрішніх справ

З погляду міжнародного досвіду, мета перемоги над корупцією ставиться у всіх країнах. Але реальний антикорупційний потенціал вдалось запровадити лише двом моделям. Перша, так звана сінгапурська, або азіатська схема. Головне в ній відводиться суворому контролю за чиновниками. При цьому запроваджуються суворі покарання. Друга модель – шведська чи скандинавська, коли основні зусилля зосереджуються на самій можливості корупції. Досягається це за рахунок зняття обмежень в економіці, максимальної можливості публічності в державних справах і високих етичних норм, які ставляться перед чиновниками [157].

Що стосується покарання, то наприклад Фінляндія, яка досягла значних успіхів в боротьбі із корупцією, покарання за взятку у них виглядає з вітчизняного погляду не адекватно. Максимум, що може отримати фінансовий мздоїмець це чотири роки позбавлення волі, але як правило, справа закінчується штрафом. Так як система побудована на засадах, що не в “грошах справа”: і крім штрафу чиновник отримує значну порцію осуду від громадян, на фоні якої тюремне ув’язнення може показатись не вагомим покаранням [157].

Більшість існуючих прецедентів успішної боротьби з корупцією у світі пов’язані зі створенням незалежного органу, який займається проведенням антикорупційної політики. Яскравий приклад – Сінгапур з його Бюро із розслідуванням випадків корупції, що має політичну та функціональну самостійність. Керівник бюро – підлеглий прем’єр – міністра. Тож навіть інші міністри уряду не мають змоги зупинити розслідування. І зараз Сінгапур серед найчистіших щодо корупції країн – Данії, Швеції, Нідерландів, Канади [19].

За даними досліджень Світового банку, у світі щороку щонайменше 1 трильйон доларів – це сума хабарів. Корупцію мінімізували там, де відверто проти неї налаштували суспільство. Спробуйте підкупити правоохоронця, медика чи будь-кого в Данії, Нідерландах. Якщо про цей факт дізнається суспільство, воно морально вас розчавить. І це спрацьовує навіть краще, ніж карні та адміністративні покарання. В Україні теж слід проводити жорстку антикорупційну пропаганду, щоб хабарники сприймалися суспільством на рівні із ґвалтівниками чи терористами. Громадське засудження може стати тими ліками проти корупції, які Україна шукає з моменту незалежності [19].

На слушну думку С. Краснокутського, слід звернути увагу на вдалий досвід Південної Кореї (програма “OPEN”). Вона дозволила громадянам через Інтернет контролювати в будь-який час доби та з будь-якого місця процес просування своїх звернень до державних чиновників. Це дало можливість запобігти зайвій тяганині та необ’єктивному розгляду чиновниками справ пересічних прохачів і дало право людям он-лайн слідкувати за тим, як вирішуються питання про видачу, приміром, певних дозволів чи санкцій, адже саме в таких випадках зазвичай трапляються прояви корупції [19].

Закордонний досвід боротьби з корупцією має важливе значення і може бути врахований у національному законодавстві України Наприклад, Великобританія є однією з перших країн, яка прийняла закон “Про запобігання корупції”. США першими прийняли закон “Про корупційну діяльнiсть за кордоном”. У 1974 році в Гонконгу було створено комісію з протидії корупції, яка здійснила “тиху революцію” в суспільстві. Прикладом ефективної боротьби з корупцією, є операція “Чисті руки”, проведена в Італії на початку 90-х, в результаті чого, виявилися “виведеними з обороту” 80% італійських політиків, фактично припинилося дію великих партій. У США, Німеччині, Великобританії, Франції та деяких інших державах важливу роль у боротьбі з корупцією приділяється податкової адміністрації. Якщо звернутися до досвіду США, то законодавство цієї країни вимагає, щоб посадові особи подавали декларацію про доходи і майно своєї дружини (чоловіка) та інших, що знаходяться на утриманні членів сім’ї. Однією з найбільш корупційно незалежних визнається державна служба Канади. У Канаді надається велике значення етичним стандартам на державній службі, в зв’язку з цим з точки зору корупції державна служба в цій країні є найбільш чистою. Законодавство про державну службу Канади містить комплекс адміністративних заборон, пов’язаних із сумісництвом на державній службі. Але заборони стосуються тільки тих аспектів сумісництва, які можуть викликати конфлікт інтересів на державній службі, а прийнятий ще в 1985 році Кодекс поведінки державних службовців надає можливість окремим категоріям державних службовців займатися окремими видами підприємницької діяльності паралельно з державною службою [172].

Виникає питання, за якою схемою найбільш раціонально розвивати адміністративно-правові засоби запобігання та протидії корупції в Україні?

Щоб знайти відповідь на це питання виникає нагальна потреба звернутись до міжнародних документів у цій сфері.

Первинними у цьому переліку є документи ООН. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності (Прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї від 15 листопада 2000) визначає, що у сфері запобігання та протидії корупції держави-учасниці прагнуть вжиття належних законодавчих, адміністративних або інших заходів, зокрема:

a) зміцнення співробітництва між правоохоронними органами чи органами прокуратури і відповідними приватними організаціями, у тому числі з різних секторів економіки;

б) сприяння розробці стандартів і процедур, призначених для забезпечення сумлінності в роботі публічних і відповідних приватних організацій, а також кодексів поведінки для представників відповідних професій, зокрема адвокатів, нотаріусів, консультантів з питань оподаткування і бухгалтерів;

в) попередження зловживань з боку організованих злочинних груп процедурами торгів, що проводяться публічними органами, і субсидіями та ліцензіями, що видаються публічними органами для здійснення комерційної діяльності;

г) попередження зловживань з боку організованих злочинних груп юридичними особами, такі заходи можуть включати:

— створення публічного реєстру юридичних і фізичних осіб, що беруть участь у заснуванні юридичних осіб, керуванні ними і їхньому фінансуванні;

— створення можливості позбавлення за рішенням суду чи за допомогою інших належних способів на розумний період часу осіб, засуджених за злочини, що охоплюються Конвенцією Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності, права займати посади керівників юридичних осіб, зареєстрованих у межах їхньої юрисдикції;

— створення національного реєстру осіб, позбавлених права займати посади керівників юридичних осіб;

— обмін інформацією, що міститься в реєстрах, з компетентними органами інших Держав-учасниць [84].

В свою чергу Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції (Прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї від 31 жовтня 2003 р.) визначає своїми цілями a) сприяння вжиттю й посиленню заходів, спрямованих на більш ефективне й дієве запобігання корупції та боротьбу з нею; б) заохочення, сприяння та підтримка міжнародного співробітництва й технічної допомоги в запобіганні корупції та в боротьбі з нею, зокрема в поверненні активів; в) заохочення чесності, відповідальності й належного управління громадськими справами й державним майном [83].

Ст. 13 зазначеного вище нормативно-правового акту містить норми щодо участі суспільства у боротьбі з корупцією. В ній мова йде, що кожна Держава-учасниця вживає належних заходів, у межах своїх можливостей і згідно з основоположними принципами свого внутрішнього права, для сприяння активній участі окремих осіб і груп за межами державного сектора, таких як громадянське суспільство, неурядові організації та організації, що функціонують на базі громад, у запобіганні корупції й боротьбі з нею та для поглиблення розуміння суспільством факту існування, причин і небезпечного характеру корупції, а також загроз, що створюються нею. Цю участь слід зміцнювати за допомогою таких заходів, як: a) посилення прозорості й сприяння залученню населення до процесів прийняття рішень; б) забезпечення для населення ефективного доступу до інформації; в) проведення заходів щодо інформування населення, які сприяють створенню атмосфери неприйняття корупції, а також реалізація програм державної освіти, у тому числі навчальних програм у школах й університетах; г) повага, заохочення та захист свободи пошуку, отримання, опублікування та поширення інформації про корупцію [83].

Можуть установлюватися певні обмеження цієї свободи, але тільки такі обмеження, які передбачені законом і є необхідними: а) для поваги прав або репутації інших осіб; б) для захисту національної безпеки, або публічного порядку, або охорони здоров’я чи моральності населення.

Кожна Держава-учасниця вживає належних заходів для забезпечення того, щоб відповідні органи з протидії корупції, були відомі населенню, і забезпечує доступ до таких органів для надання їм повідомлень, у тому числі анонімно, про будь-які випадки, які можуть розглядатись як злочин [83].

Ст. 61 аналізованої Конвенції містить положення щодо збирання та аналізу інформації про корупцію, про обмін такою інформацією. Відповідно до цих положень кожна Держава-учасниця розглядає можливість проведення, консультуючись з експертами, аналізу тенденцій в галузі корупції на своїй території, а також умов, в яких здійснюються корупційні злочини. Держави-учасниці, з метою розроблення, наскільки це можливо, загальних визначень, стандартів і методологій, розглядають можливість розширення статистичних даних, аналітичних знань щодо корупції та інформації, у тому числі про оптимальні види практики у справі запобігання корупції й боротьби з нею, та обміну ними через посередництво міжнародних і регіональних організацій. Кожна Держава-учасниця розглядає можливість здійснення контролю за своєю політикою і за практичними заходами боротьби з корупцією, а також проведення оцінки їхньої ефективності й дієвості [83].

Важливі конструктивні положення висвітлені в Декларації Організації Об’єднаних Націй про боротьбу з корупцією і хабарництвом у міжнародних комерційних операціях (Затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї від 16 грудня 1996 р.). Зокрема в ній зазначається, що Держави-члени, індивідуально і через міжнародні регіональні організації, вживаючи заходів з урахуванням конституції і основних правових принципів кожної держави та відповідних національних законів, зобов’язуються:

1) вживати ефективних та конкретних заходів боротьби з усіма формами корупції, хабарництва і пов’язаними з ними протиправними діями у міжнародних комерційних операціях, зокрема, забезпечувати ефективне застосування чинних законів, які забороняють хабарі у міжнародних комерційних операціях, сприяти прийняттю законів з цією метою там, де їх не існує, і закликати приватні і державні корпорації, що знаходяться під їх юрисдикцією, у тому числі і транснаціональні корпорації, які займаються міжнародними комерційними операціями, і окремих осіб, які займаються такими операціями, сприяти досягненню цілей Декларації Організації Об’єднаних Націй про боротьбу з корупцією і хабарництвом у міжнародних комерційних операціях;

2) встановити на ефективній і погоджувальній основі кримінальну відповідальність за дачу хабарів іноземним державним посадовим особам, при цьому ніяким чином не виключаючи, не утруднюючи і не затримуючи прийняття заходів за провадження Декларації Організації Об’єднаних Націй про боротьбу з корупцією і хабарництвом у міжнародних комерційних операціях на міжнародному, регіональному або національному рівні [33].

Провідною для розвитку вітчизняних етичних кодексів поведінки суб’єктів здійснення корупційних діянь є положення Міжнародного кодексу поведінки державних посадових осіб (Прийнятий резолюцією Генеральної Асамблеї від 12 грудня 1996 р.).

Згідно з ним, державна посада, як вона визначається у національному законодавстві, це посада, наділена довірою, яка передбачає зобов’язання діяти в інтересах держави. Тому державні посадові особи виявляють абсолютну відданість державним інтересам своєї країни, які представлені демократичними інститутами влади. Також, державні посадові особи виконують свої обов’язки і функції компетентно і ефективно у відповідності до законів або адміністративних положень і з повною доброчесністю. Вони постійно прагнуть того, щоб забезпечити найефективніше і вміле розпорядження державними ресурсами, за які вони несуть відповідальність [103].

Також у зазначеному вище нормативно-правовому акті містяться норми щодо прийняття подарунків або інших знаків уваги. Державні посадові особи не домагаються і не отримують, прямо або опосередковано, будь-яких подарунків або інших знаків уваги, які можуть впливати на виконання ними своїх функцій, здійснення своїх обов’язків і прийняття рішень [103].

Як відносно самостійний документ надзвичайно важливим для працівників міліції України є Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку (Прийнятий резолюцією Генеральної Асамблеї від 17 грудня 1979 р.)

Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку — звід визначених ООН принципів поведінки посад, осіб, діяльність яких пов’язана із застосуванням права та які володіють поліцейськими повноваженнями, зокрема щодо затримання правопорушників. Прийнятий 34-ю сесією ГА ООН Кодекс є рамковим документом, що визначає межі правомірної поведінки зазначених осіб, а також містить ряд положень процесуального та організаційного характеру щодо діяльності з підтримання правопорядку [75].

Будь-який акт корупції, як і будь-яке інше зловживання владою, визнається несумісним із статусом посадової особи з підтримання правопорядку. До будь-якої посадової особи з підтримання правопорядку, яка вчинила акт корупції, закон повинен застосовуватися повною мірою, оскільки уряди, які не здатні чи не хочуть забезпечити дотримання законності посадовими особами, не можуть очікувати від громадян дотримання ними правопорядку, це зазначається в ст. 7 зазначеного вище нормативно-правового акту. Передбачені принципи поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку відображені у Конституції та інших законах України. Залежно від характеру діянь порушення такими особами своїх службових обов’язків або їхній вихід за межі передбачених законом заборон чи обмежень тягне за собою кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та цивільно-правову відповідальність [100].

Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку визначає, що посадові особи з підтримання правопорядку постійно виконують покладені на них законом обов’язки, слугуючи громаді та захищаючи всіх осіб від протиправних актів, це зумовлюється високим ступенем відповідальності, що зумовлений їх професією [75].

Згідно з коментарем до цієї статті, зазначеного вище нормативно-правового акту, термін “посадові особи з підтримання правопорядку” включає всіх призначених або обраних посадових осіб, пов’язаних із застосуванням права, які володіють поліцейськими повноваженнями, особливо повноваженнями на затримання правопорушників [75].

Ст. 7 Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку визначає, що посадові особи з підтримання правопорядку не здійснюють будь-яких актів корупції. Вони повинні також докладати зусиль для перешкоджання будь-яким актам корупції і боротися з ними.

Будь-який акт корупції, як і будь-яке інше зловживання владою, несумісне зі службовим статусом посадової особи з підтримання правопорядку. Хоча поняття корупції повинно визначатись згідно з національним правом, слід розуміти, що воно охоплює вчинення або не вчинення будь-якої дії при виконанні обов’язків або з причини наявності у особи визначених обов’язків в результаті чого здійснюється вимагання або прийняття подарунків, обіцянок чи стимулів або їх незаконне отримання кожного разу, коли має місце така дія або бездіяльність. Термін “акт корупції”, про який говорилося вище, слід розуміти як спробу підкупу [75].

Як влучне доповнення до вище зазначеного є положення Керівних принципів Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку (Затверджені резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН від 24 травня 1989 р.)

Таким чином, аналіз вище зазначених положень міжнародних джерел у сфері запобігання та протидії корупції дає можливість зробити наступні компаративістичні висновки:

1) нагальною є потреба створення тимчасового надзвичайного органу протидії корупції і хабарництва – незалежної від усіх гілок влади (крім судової) організації, яка формується на паритетних засадах коаліційною більшістю, опозицією у ВРУ та Президентом України;

2) дозволити громадянам через Інтернет контролювати в будь-який час доби та з будь-якого місця процес просування своїх звернень до державних чиновників, включаючи хід проваджень щодо ліцензування та патентування;

3) слід проводити жорстку антикорупційну пропаганду, щоб діяльність хабарників надзвичайно негативно сприймалися суспільством, негативна громадська думка може стати тими ліками проти корупції, які Україна шукає з моменту незалежності;

4) заохочення, сприяння та підтримка міжнародного співробітництва й технічної допомоги в запобіганні корупції та в боротьбі з нею, зокрема в поверненні активів; заохочення чесності, відповідальності й належного управління громадськими справами й державним майном;

5) посадові особи міліції мають самі не здійснювати будь-яких корупційних діянь, вони повинні постійно докладати зусиль для перешкоджання будь-яким актам корупції та боротися з ними;

6) в цьому аспекті є нагальна необхідність ратифікувати “Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку”.

Ми погоджуємося з поглядами В.В. Галунька, що в умовах сьогодення здійснюється комплексне системне реформування правоохоронних органів у контексті правової реформи, гуманізації суспільства, реального забезпечення визначених Конституцією України завдань щодо захисту прав і свобод людини та громадянина, їх життя, здоров’я, честі, гідності та особистої безпеки. В цьому контексті робота міліції потребує докорінного реформування шляхом побудови системи МВС України, яка б відповідала європейським стандартам, якісно нової моделі ОВС України в контексті загальнодержавного реформування правоохоронних органів з творчим урахуванням досвіду зарубіжних країн [25].

Діяльність міліції щодо протидії та запобігання корупції не є виключенням з цього напрямку. Вона має спиратися не тільки на міжнародно-правові джерела загальносвітового характеру, але й на більш спеціальні Європейські стандарти роботи, здобутки ЄС [37].

Так як адміністративне право тісно пов’язане з іншими галузями права, а для ефективного запобігання та протидії корупції слід спрямовувати зусилля паралельно у всіх напрямках, то важливого значення набувають керівні документи в цій сфері, для цивільного та кримінального галузей права.

Досить влучними в цьому контексті є положення Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією від 4 листопада 1999р. Держави-члени Ради Європи, інші держави та Європейське Співтовариство, які підписали Цивільну конвенція про боротьбу з корупцією враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами, усвідомлюючи важливість зміцнення міжнародного співробітництва у галузі боротьби із корупцією, наголошуючи, що корупція є однією із найнебезпечніших загроз правопорядку, демократії, правам людини, чесності та соціальній справедливості і що вона перешкоджає економічному розвиткові та загрожує належному і справедливому функціонуванню країн із ринковою економікою, визнаючи, що корупція має негативні фінансові наслідки для громадян, компаній і держав, а також для міжнародних установ, переконані, що цивільне право обов’язково має сприяти боротьбі із корупцією шляхом надання особам, яким заподіяно шкоду, можливості отримати справедливу компенсацію [174].

У ст. 2 Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією дається таке визначення “корупції”, що означає прямі чи опосередковані вимагання, пропонування, дачу або одержання хабара чи будь-якої іншої неправомірної вигоди або можливості її отримання, які порушують належне виконання будь-якого обов’язку особою, що отримує хабара, неправомірну вигоду чи можливість мати таку вигоду, або поведінку такої особи [174].

Також досить вдалими для нашого дослідження є положення Конвенції Ради Європи про кримінальну відповідальність за корупцію № ETS173 (Страсбург, 27 січня 1999). Держави — члени Ради Європи та інші держави, які підписали Кримінальну конвенцію про боротьбу з корупцією враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами, визнаючи важливість активізації співробітництва між іншими державами, переконані у необхідності здійснювати у невідкладному порядку спільну кримінальну політику, спрямовану на захист суспільства від корупції, включаючи ухвалення відповідних нормативно-правових актів і вжиття превентивних заходів, наголошуючи, що корупція загрожує правопорядку, демократії та правам людини, руйнує належне управління, чесність та соціальну справедливість, перешкоджає конкуренції та економічному розвиткові і загрожує стабільності демократичних інститутів і моральним засадам суспільства, вважаючи, що ефективна боротьба із корупцією вимагає розширення, активізації та поліпшення міжнародного співробітництва у кримінальних справах, враховуючи останні події, які і ще більше поглиблюють на міжнародному рівні розуміння та співробітництво у справі боротьби із корупцією, включаючи заходи Організації Об’єднаних Націй, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Всесвітньої організації торгівлі, Організації американських держав, ОЕСР і Європейського союзу [92].

Цікавими з точки зору спеціальних Європейських стандартів роботи у сфері запобігання та боротьби з корупцією є Рекомендації (2001) 10 Комітету Міністрів країнам-членам Ради Європи від 19 вересня 2001 року за Європейським кодексом поліцейської етики (прийняті Комітетом міністрів 19 вересня 2001 року на 765-м засіданні заступників міністрів). Вони містять положення, де зазначається, які на всіх рівнях поліцейської організації повинні діяти ефективні заходи щодо запобігання поліцейської корупції і боротьбі з нею, а також, співробітники поліції повинні боротися з будь-якими проявами корупції в поліції, вони зобов’язані інформувати вищестоящих начальників і інші компетентні органи про будь-які випадки корупції в поліції [151].

Проблемами поліції Рада Європи стала цікавитися вже давно. Дійсно, поліція відіграє настільки важливу роль у тому, що стосується захисту основних цінностей Ради Європи (плюралістична демократія, правова країна і права людини), що Рада Європи зовсім природно стає форумом, найбільш пристосованим для обговорення ролі поліції в демократичному суспільстві. Групі країн проти корупції (The Group of States against Corruption — GRECO) [169] доручено оцінювати адміністративні інститути держав, у тому числі поліцію, з погляду корупції [151].

Традиційна міжурядова нормативна діяльність Ради Європи, проведена під керівництвом Комітету міністрів, зосередилася на поліції в наступних аспектах: профілактика злочинності, захист потерпілих і свідків, злочинність серед неповнолітніх, затримка громадян поліцією, організована злочинність, корупція, прокуратура і т.д. У цих рамках були вироблені правові інструменти (конвенції і рекомендації), пов’язані з поліцейською діяльністю.

Крім того, ефективність заходів для боротьби зі злочинністю в значній мірі залежить від досягнення їхньої однаковості в рамках погодженої і послідовної єдиної європейської політики. Ця умова стає усе більш необхідною у зв’язку з наявністю таких явищ, як організована злочинність і корупція, що часто носить міжнародний характер, перед особою якої національні системи можуть виявитися недостатніми. У сучасній Європі, де кордони між країнами зникають, не можна не розглядати поліцію і її повноваження в міжнародній перспективі. Проблема полягає в тому, наскільки ефективна поліція в боротьбі з формами злочинності, що усе частіше переступає через державні кордони (наприклад, з організованою злочинністю і корупцією) [151].

Зосередимо увагу на основних положеннях документа щодо боротьби з корупцією. На всіх рівнях поліцейської організації повинні діяти ефективні заходи по запобіганню поліцейської корупції і боротьбі з нею. Не існує єдиного міжнародного визначення корупції. Визначення цього поняття буває різним у різних країнах. Конвенція Ради Європи в області кримінального права про боротьбу із корупцією не дає однакового визначення корупції, але зроблена спроба виробити загальні норми, що відносяться до деяких правопорушень цієї категорії, таким як підкуп (активний і пасивний).Термін “корупція в поліції” охоплює дуже різні дії, в тому числі підкуп, чи підробку, знищення доказів, фаворитизм і кумівство. Загальним поняттям поліцейської корупції є зловживання повноваженнями, пов’язаними з поліцейськими функціями. Крім того, широко визнається, що корупція повинна розглядатися як постійна погроза репутації поліції і її нормальному функціонуванню в умовах верховенства закону в усіх країнах-членах. Дані положення ставлять акцент країн-членів на необхідності прийняття ними ефективних внутрішніх заходів для боротьби з корупцією в поліції. Такі заходи можуть містити в собі точне визначення корупції, вивчення причин корупції у середині поліції і створення організаційних структур і контрольних механізмів для боротьби з цим явищем. Варто підкреслити, що боротьба з корупцією лише в останні роки стала одним із пріоритетних напрямків в міжнародному плані. Країни-члени вважають, що вона являє собою дійсну загрозу демократії, верховенству закону і захисту прав людини. Тому Рада Європи, що є головним європейським інститутом, який захищає ці права, виробила ряд інструментів для боротьби з корупцією, наприклад, в 1998 році була створена Група держав по боротьбі з корупцією (GRECO) для відстеження корупції в країнах-членах. Рада Європи здійснює також і інші програми, загальною метою яких є боротьба з корупцією, зокрема в лавах поліції, в яких можуть брати участь країни-члени [151].

Цікавими для нас в контексті дослідження є положення, що співробітники поліції повинні боротися з будь-якими проявами корупції в поліції, вони повинні інформувати вищестоящих начальників і інші компетентні органи про будь-які випадки корупції в поліції. Зазначені положення, що стосуються поведінки поліції, органічно доповнюють зазначені вище в яких говориться про організаційні структури в боротьбі із корупцією. Норма накладає на співробітників поліції зобов’язання утримуватися від актів корупції особисто і не допускати їх з боку колег. Співробітники поліції зобов’язані, зокрема, виконувати свою місію відповідно до закону, чесно і неупереджено, а також не допускати, щоб їхні приватні інтереси входили в суперечність з їх професійними обов’язками. Для цього вони повинні виявляти увагу до будь-якої колізії (чи можливої колізії) інтересів і робити все можливе, щоб не допускати таких ситуацій. Також, вони повинні повідомляти вищестоящим начальникам і іншим компетентним органам про випадки корупції, що стали їм відомі в ланках поліції [151].

На наш погляд, слід імплементувати в українське законодавство положення, що співробітники поліції як державні службовці повинні користуватися максимально широким набором соціальних і економічних прав. Зокрема, вони повинні мати право брати участь в організаціях, що представляють їхні професійні інтереси, чи створювати такі організації, право одержувати відповідну винагороду, право на соціальний захист і на специфічні заходи для охорони здоров’я, а також на безпеку, з урахуванням специфіки роботи поліції. Рекомендація звертає особливу увагу на права поліції на відповідну винагороду і на соціальний захист, а також на специфічні заходи для охорони здоров’я і безпеки через особливості їхньої роботи (наприклад, непередбачені ситуації, ризики і небезпеки, ненормований робочий час). Крім того, надання подібних прав є необхідним для того, щоб зробити професію поліцейського привабливою. Цей аспект вкрай важливий при вирішенні задач залучення на службу в поліцію висококваліфікованих кадрів, а також їхнього збереження. Необхідно приймати до уваги і те, що добре оплачувані співробітники поліції менш схильні до небажаних дій, наприклад, до корупції [151].

Діяльність поліцейських служб у сфері протидії та запобігання корупції, стане, на наш погляд, набагато ефективнішою, якщо вона користується підтримкою громадськості і тісно співробітничає з нею. Для громадськості вкрай важливо, щоб поліція відповідально підходила до здійснення тих задач, для виконання яких вона наділена значною владою і правом ініціативи, що фактично дає їй монополію на законне здійснення примусу [151].

Прийнята 1979 р. Парламентською Асамблеєю Ради Європи (Резолюція № 690) Декларація про поліцію пильну увага приділяє правам самих поліцейських. В ній, зокрема, визначається, що “професійні, психологічні та матеріальні умови, в яких співробітнику поліції доводиться працювати, повинні забезпечувати його безпеку, неупередженість та гідність” [34]. Вона відіграє важливу роль щодо запобігання та протидії корупції працівниками міліції, деякі вчені розглядають її як своєрідний еквівалент “Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку”, що прийнятий Генеральною Асамблеєю 1979 р [44, с. 639].

Характерним є те, що поліцейська влада у багатьох країнах Європи взяла Декларацію за основу своїх професійних стандартів. І це не випадково. Адже саме в Декларації зазначається, що для повного здійснення прав людини та її фундаментальних свобод необхідне мирне суспільство, де панує порядок та суспільний спокій, і саме поліція відіграє важливу роль у цьому процесі, діючи в умовах пов’язаних із ризиком для її працівників, які ускладнюються ще більше, якщо недостатньо визначено Кодекс поведінки для робітників поліції [44, с. 639].

Декларація про поліцію містить норму, що є так би мовити, стрижнем дій поліцейського щодо запобігання та протидії корупції, вона міститься в першому розділі документу, що називається “Етика”: поліцейський повинен діяти чесно, неупереджено і з почуттям власної гідності. Зокрема, він повинен утримуватися від всіх проявів корупції та рішуче протидіяти їм [34].

Важливою умовою розповсюдження корупції в суспільстві є особиста користь та низький рівень свідомості деяких осіб, що здійснюють адміністративно-розпорядчі функції, інколи неналежна організація порядку підбору і розстановки кадрів в органах державної влади і управління, невисока соціально-економічна захищеність державних службовців. Іноземний досвід свідчить, що разом з існуючими нормативно-правовими актами ефективно протидіють корупції відповідні кодекси етики, в яких враховані, зокрема, національні та культурні традиції [146].

Пріоритети використання досвіду європейських держав щодо подолання корупції полягають в наступному: забезпечення реальної, гарантованої незалежності судової та правоохоронної системи держави; поєднання правових реформ з іншими формами боротьби з корупцією — економічними, фінансовими, соціальними, організаційними, культурно-освітніми; підвищення ролі громадськості, її постійної поінформованості (обізнана громадська організація може ефективним чином підтримувати будь-яку антикорупційну кампанію). Перегляд адекватності кримінального законодавства України, зокрема його процесуальних норм про реагування на будь-які прояви корупції, та відповідних санкцій, які забезпечують належне дотримання цих норм. Вдосконалення адміністративних та інших механізмів реагування на корупційні діяння і зловживання владою. Встановлення чіткої процедури виявлення корупційних діянь, розслідування та засудження винних посадових осіб. Запровадження досвіду програми “Октопус” (впроваджена багато дисциплінарною групою Ради Європи з питань корупції спільно з ЄС, в якій беруть участь 16 східноєвропейських держав, у тому числі й Україна). Проведення порівняльних крос-культурних кримінологічних досліджень організованої злочинності. З метою встановлення відповідальності державних службовців та запобігання випадкам корупції прийняти Кодекс основних правил поведінки державного службовця, що пройшов експертизу в Раді Європи. Забезпечити функціонування постійно діючого семінару з питань протидії корупції та боротьби з організованою злочинністю та впровадження Програми міжнародної співпраці у діяльності щодо запобігання корупції. Провести аналіз законодавства стосовно забезпечення захисту громадян від корупції, враховуючи при цьому міжнародно-правові норми та рекомендації. Здійснити предметну систематизацію антикорупційного законодавства та інших нормативно-правових актів з метою виявлення прогалин, протиріч, інших недоліків та підготувати пропозиції щодо їх усунення. Провести аналіз судової практики щодо розгляду справ про оскарження неправомірних дій посадових осіб, які утискають права громадян. Вивчити питання повноти правового та фізичного захисту свідків, працівників засобів масової інформації та інших осіб, які допомагають викриттю винних у вчиненні корупційних діянь, внести пропозиції щодо його гарантованого забезпечення [146].

У Проекті Закону України “Кодексу доброчесної поведінки осіб, уповноважених на виконання функцій держави” міститься, норма, що керівник суб’єкта доброчесної поведінки, якщо у діянні суб’єкта доброчесної поведінки є ознаки корупційних правопорушень, повинен негайно повідомити про це будь-який з державних органів, що веде боротьбу з корупцією [149].

Ми повністю погоджуємося з поглядами Г.М. Котовича, що демократичні принципи та верховенство закону стали ключовими цілями ЄС із зовнішньої політики та політики розвитку. Угода про партнерство (підписана в Котону, Бенін, у червні 2000 року між Європейським Союзом і 77 країнами Африки, Карибського басейну і Тихого океану) розглядає питання ефективного управління та корупції. Також влучними в цьому аспекті є думки Г.М. Котовича, що антикорупційні заходи Європейського Союзу мають прогресивний характер, і що наскільки буде якісним процес імплементації європейських антикорупційних стандартів в законодавство України як складової адаптації законодавства в цілому, настільки й буде правильною реалізація завдань, пов’язаних із необхідністю забезпечення відповідності адміністративного законодавства України європейським стандартам. Адже адміністративному законодавству належить ключове місце у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, що органічно та нерозривно пов’язане з діяльністю виконавчої влади та інститутів державного управління. Саме його норми покликані забезпечити встановлення і розвиток демократичних відносин між громадянином і апаратом управління, які на сьогодні є критерієм оцінки внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності [91, с. 208].

Таким чином, аналіз вище зазначених положень європейських положень у сфері запобігання та протидії корупції дає можливість зробити наступні компаративістичні висновки:

1) робота міліції щодо запобігання та протидії корупції потребує реформування, вона повинна відповідати європейським стандартам, якісно нової моделі ОВС України в контексті загальнодержавного реформування правоохоронних органів з творчим урахуванням досвіду зарубіжних країн;

2) ефективна боротьба із корупцією вимагає розширення, активізації та поліпшення міжнародного співробітництва у цій сфері;

3) співробітники міліції повинні боротися з будь-якими проявами корупції в міліції, вони зобов’язані інформувати вищестоящих начальників і інші компетентні органи про будь-які випадки корупції в міліції;

4) на всіх рівнях роботи міліції повинні діяти ефективні заходи по запобіганню поліцейської корупції й боротьбі з нею;

5) ефективність заходів для боротьби з корупцією в значній мірі залежить від досягнення єдиних стандартів визначення корупційних діянь та протидії їм в рамках погодженої і послідовної єдиної Європейської політики;

6) слід імплементувати в українське законодавство положення, Європейського кодексу поліцейської етики [44], шляхом його ратифікації Верховною Радою України ;

7) діяльність міліції у сфері протидії та запобігання корупції стане набагато ефективнішою, якщо вона користується підтримкою громадськості і тісно співробітничає з нею, а для громадськості вкрай важливо, щоб поліція відповідально підходила до здійснення тих задач, для виконання яких вона наділена значною владою і правом ініціативи, що фактично дає їй монополію на законне здійснення примусу;

8) співробітники міліції зобов’язанні утримуватися від актів корупції особисто і не допускати їх з боку колег;

9) працівники міліції повинні негайно повідомляти вищестоящим начальникам і іншим компетентним органам про випадки корупції, що стали їм відомі в ланках міліції.

Вагомим також є напрацьована нормативно-правова база щодо запобігання та протидії корупції СНД. Так, Модельний закон “Про боротьбу з корупцією” (Прийнято на XIII пленарному засіданні МПА СНД 3 квітня 1999), зокрема пропонує країнам-учасникам: гарантувати державний захист осіб, які надають сприяння у боротьбі з корупцією; встановлювати спеціальні вимоги до осіб, які претендують на виконання державних функцій; зазначені особи мають надавати згоду на встановлення щодо обмежень з метою недопущення дій, які можуть призвести до використання їх статусу і заснованого на ньому авторитету в особистих, групових та інших неслужбових інтересах. Згода зазначених осіб на прийняття обмежень фіксується кадровими службами відповідних організацій у письмовій формі. Неприйняття обмежень тягне відмову в призначенні особи на державну посаду, або звільнення з державної посади чи інше звільнення від державної посади в передбаченому законом порядку; відповідальність керівників державних органів за невжиття заходів по боротьбі з корупцією, включно до звільнення з посади [105]

Якщо взяти до уваги Модельний закон “Про основи законодавства про антикорупційну політику” (прийнято на XXII пленарного засіданні МПА СНД 15 листопада 2003 р.), то в ст. 10 він зазначає заходи попередження корупційних правопорушень: моніторинг корупційних правопорушень в цілому і окремих їх видів; розробка антикорупційних стандартів, що перешкоджають виникненню або обмежують інтенсивність або сферу дії явищ, що сприяють вчиненню корупційних правопорушень; антикорупційна експертиза правових актів; пропаганда антикорупційних стандартів; сприяння гласності та відкритості рішень, що приймаються особами, що мають публічний статус, якщо інше прямо не передбачено національним законом; опублікування звітів про стан корупції і реалізації заходів антикорупційної політики; антикорупційні освіта та виховання; надання державної і муніципальної підтримки формуванню та діяльності громадських об’єднань, встановлення пільг для державних і муніципальних службовців, пов’язаних з тривалістю бездоганної служби; встановлення нормативних переліків державних посад і посад державної і муніципальної служб, а також службі в державних і муніципальних підприємствах, заміщення яких заборонено або обмежено для осіб, що мають судимості за корупційні злочини або злочини, пов’язані з корупційними, або піддавалися адміністративним або дисциплінарним стягненням за інші корупційні правопорушення, до закінчення встановлених нормативними правовими актами термінів дії відповідних стягнень; ведення відокремлених реєстрів осіб, в тому числі юридичних, які відповідно до судових рішень піддані заходам юридичної відповідальності за вчинення корупційних правопорушень; застереження про неприпустимість вчинення корупційних правопорушень; подання органу дізнання, слідчого, прокурора і окрему ухвалу (постанову) суду про необхідність усунення причин і умов, що сприяли здійсненню корупційних злочинів [104].

Ст. 11. Модельного закону “Про основи законодавства про антикорупційну політику” містить ряд положень щодо запобіжних заходів корупційних правопорушень: припинення корупційних адміністративних і дисциплінарних правопорушень здійснюється шляхом застосування уповноваженими на те органами (посадовими особами); до правопорушників передбачених нормативними правовими актами заходів адміністративного та дисциплінарного впливу, в тому числі заходів затримання, огляду особистих речей та транспортних засобів, вилучення речей і документів, коли вичерпано інші заходи впливу [104].

Таким чином, вивчення модельного законодавства СНД щодо протидії та запобігання корупції дає підстави твердити про доцільність використання деяких його положень, як теоретичного розвитку вітчизняного законодавства та адміністративної діяльності міліції у цій сфері:

1) гарантувати державний захист осіб, які надають сприяння у боротьбі з корупцією,

2) суб’єкти здійснення корупційного діяння мають надавати згоду на встановлення щодо них обмежень з метою недопущення дій, які можуть призвести до використання їх статусу й заснованого на ньому публічному авторитету в особистих, групових та інших неслужбових цілях;

3) є потреба постійного здійснення моніторингу корупційних правопорушень в цілому та окремих їх видів;

4) розробка антикорупційних стандартів, що перешкоджають виникненню або обмежують інтенсивність або сферу дії явищ, що сприяють вчиненню корупційних правопорушень; антикорупційна експертиза правових актів;

5) ведення відокремлених регістрів осіб, в тому числі юридичних, які відповідно до судових рішень піддані заходам юридичної відповідальності за вчинення корупційних правопорушень;

6) припинення корупційних адміністративних правопорушень здійснюється шляхом застосування уповноваженими на те органами (посадовими особами); до правопорушників передбачених нормативними правовими актами заходів адміністративного та дисциплінарного впливу, в тому числі заходів затримання, огляду особистих речей та транспортних засобів, вилучення речей і документів, коли вичерпано інші заходи впливу.

Здійснення національної нормотворчості з урахуванням міжнародних антикорупційних стандартів безперечно сприятиме ефективності протидії корупції. Виявлення, вивчення, обмеження чи усунення явищ, що породжують корупційні правопорушення чи сприяють їх поширенню, підвищення правової культури мало б унеможливити вчинення системних порушень, запобігати вчиненню злочинів і правопорушень, що мають корупційний характер [35].

Усе вищевикладена дає можливість узагальнити міжнародний досвід запобігання та протидії корупції, як чинника удосконалення вітчизняного законодавства та адміністративної діяльності ОВС у цій сфері:

1) світова спільнота може запропонувати Україні два успішних адміністративно-правових механізма боротьби з корупцією: перший сінгапурський (азіатський), другий шведський (європейський). У першому, головним чинником є сувора юридична відповідальність та контроль за суб’єктами корупційних діянь, в першу чергу вищого щабля. Друга модель характеризується широким громадським тиском на корупціонерів, а безпосередньо держава здійснює поперед всього зняття обмежень в економіці, максимальну можливість свободи слова та прозорості у публічних справах, затвердження високих етичних норм, які ставляться перед чиновниками.

2) нагальною є потреба створення спеціалізованого органу протидії корупції і хабарництва – незалежної від усіх гілок влади (крім судової) організації;

4) діяльність поліції у сфері протидії та запобігання корупції стане набагато ефективнішою, якщо вона користується підтримкою громадськості і тісно співробітничає з нею, а для громадськості вкрай важливо, щоб поліція відповідально підходила до здійснення тих задач, для виконання яких вона наділена значною владою і правом ініціативи, що фактично дає їй монополію на законне здійснення примусу;

5) робота поліції щодо запобігання та протидії повинна відповідати Євразійським стандартам, в контексті загальнодержавного реформування правоохоронних органів з творчим урахуванням досвіду зарубіжних країн;

6) співробітники поліції повинні боротися з будь-якими проявами корупції, вони зобов’язані інформувати вищестоящих начальників і інші компетентні органи про будь-які випадки корупції в поліції, на всіх рівнях роботи поліції повинні діяти ефективні заходи по запобіганню поліцейської корупції й боротьбі з нею;

7) слід імплементувати в українське законодавство положення Кодексу поліцейської етики Ради Європи, шляхом його ратифікації Верховною Радою України ;

8) гарантувати державний захист осіб, які надають сприяння у боротьбі з корупцією,

9) суб’єкти здійснення корупційного діяння мають надавати згоду на встановлення щодо них обмежень з метою недопущення дій, які можуть призвести до використання їх статусу й заснованого на ньому публічному авторитету в особистих, групових та інших неслужбових цілях;

10) є потреба постійного здійснення моніторингу корупційних правопорушень в цілому та окремих їх видів, ведення відокремлених реєстрів осіб, в тому числі юридичних, які відповідно до судових рішень піддані заходам юридичної відповідальності за вчинення корупційних правопорушень;

11) дозволити громадянам через Інтернет контролювати в будь-який час доби та з будь-якого місця процес просування своїх звернень до державних чиновників, включаючи хід проваджень щодо ліцензування та патентування;

12) заохочення, сприяння та підтримка міжнародного співробітництва й технічної допомоги в запобіганні корупції та в боротьбі з нею, зокрема в поверненні активів; заохочення чесності, відповідальності й належного управління громадськими справами й державним майном.

3.2 Напрямки удосконалення законодавства та адміністративної діяльності міліції України у сфері запобігання та протидії корупції

Виведені у попередньому підрозділі на основі міжнародного досвіду кращі напрацювання щодо запобігання та протидії корупції потребують адаптації до вітчизняних реалій. У цьому контексті, проаналізуємо погляди вчених та складені на основі їх проекти нормативних актів щодо запобігання та протидії корупції.

На думку С. Краснокутського, так як корупція має багатовікову історію, тому правильно буде казати не про викорінення в Україні корупція як явища, а про жорсткий контроль та мінімізацію до найближчих можливих показників. При цьому вчений не підтримує наджорстких заходів боротьби із корупцією наводячи негативний приклад Китаю. Там показові розстріли звинувачених у крадіжках чиновників ледь не стали буденністю. Та чи дало це результат? За таких умов хабарників може поменшати, але фінансові обороти в корупційному полі залишаться такі ж самі. Бо миттєво та на порядки зростають суми хабарів як данина високому ризику, а репресивні заходи призведуть до різкого посилення позицій одного прошарку чиновництва – правоохоронних органів, оскільки в їхній компетенції буде право вирішувати: кого карати і кого помилувати [19].

На думку В.Литвина необхідно запровадити: позбавлення пенсійного забезпечення державних службовців, які притягуються до юридичної відповідальності за хабар, зловживання службовим становищем; конфіскація незаконно надбаного майна; відміна умовних покарань та амністії за корупційними статтями; переатестація державних службовців щодо перевірки їх на предмет придатності та приналежності до державних структур; розробка стандартів якості державних послуг, які надаються чиновниками населенню; негайне звільнення тих із них на кого є скарги громадян; сприяння малому і середньому бізнесу; зменшення податків; спрощення податкової системи; спрощення процедур отримання кредитів; створення системи державної підтримки підприємництва; впровадження заявної системи реєстрації підприємств; утвердження виборчого кодексу по відкритим спискам; запровадження публічного механізму звіту депутатів, спрощення механізму їх відкликання [157].

В. Литвин вважає, що країні “сінгапурський варіант” боротьби з корупцією в чистому вигляді не потрібний. Нагальним є сприяння малому і середньому бізнесу, зменшення податкового навантаження, спрощення податкової системи і процедур отримання кредитів, створення державної системи підтримки підприємців, введення в практику заявницького характеру реєстрації підприємств, затвердження виборчого кодексу, введення виборів до Верховної Ради за відкритими списками, до місцевих органів влади — за мажоритарною виборчою системою; впровадження публічного механізму звітності депутатів, спрощеної системи їх відкликання … “- усі ці пункти програми В. Литвина є своєрідним відображенням елементів” шведської системи”. Тобто по суті В. Литвин пропонує Україні шлях боротьби з корупцією, у якому враховується краще з придуманого і випробуваного в усьому світі. В цілому слід зазначити, що В. Литвин став прихильником комплексного вирішення проблеми корупції вже досить давно: “Я пропоную таким чином боротися з корупцією: проголосувати пакетом за скасування депутатської недоторканності, відміну всіх пільг за скасування виборів на пропорційній основі, за зменшення кількості депутатів до 300 і провести ще одні дострокові вибори в округах” [157].

В свою чергу, О.С. Сотула вважає, що протидія корупції є життєвою необхідністю для держави, для суспільства, для людей. Вона забезпечує створення умов для нормального життя і суспільного прогресу [161, с. 155]. А.М. Куліш стверджує, що для результативної протидії корупції повинні бути прийняті чіткі законодавчі акти, котрі були першочергово зрозумілі для всіх і не мали можливості, перш за все правоохоронцям, використовувати їх вибірково, проти неугодних громадян [96, с. 3].

На думку Ю.Ковбасюка та А. Богдана антикорупційна нормативно-правова база демократичного зразка повинна: не допускати можливості для органу державної влади ухвалювати рішення на власний розсуд; чітко визначати факт порушення норми; жорстко прив’язувати факти порушення до покарання; заохочувати відмову від корупції; бути мобільною; передбачати контроль за доходами та майном; контролювати конфлікти інтересів.

Узагальнюючи заходи запобігання корупції вони слушно пропонують 1) законодавчо удосконалити засади запобігання та протидії корупції в публічній та приватній сферах суспільних відносин, зокрема щодо відшкодування завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень шкоди; поновлення порушених прав, свобод чи інтересів фізичних юридичних осіб та держави; 2) запобігати та протидіяти політичній корупції шляхом обмеження недоторканості депутатського і суддівського корпусів; 3) законом урегулювати процедуру оприлюднення в ЗМІ даних про факти притягнення до відповідальності посадових осіб, визнаних у судовому порядку винними у вчиненні корупційних правопорушень; 4) внести зміни до Закону “Про оперативно-розшукову діяльність” [109] щодо права проведення оперативно-розшуковими підрозділами заходу “контрольована передача коштів (предметів, документів)” з метою виявлення та документування фактів хабарництва та до ст. 370 Кримінального кодексу [175, с.733-734]; 5) внести зміни до законодавства щодо заборони отримання судами і правоохоронними органами матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги; 6) запровадити декларування доходів та видатків осіб, уповноважених на виконання функцій держави, та членів їхніх сімей, внісши зміни до законів “Про державну контрольно-ревізійну службу” [55], “Про державну статистику” [49], “Про нотаріат” [52], якими зокрема передбачити обов’язковість проведення ревізій за завданнями підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією правоохоронних органів, надання інформації і документів на їхні запити; 7) удосконалити через прийняття нової редакції Закону “Про державну службу” [48] та інші нормативно-правові акти вітчизняний інститут державної служби, а також осучаснити адміністративні процедури у державних органах; 8) законодавчо визначити пріоритетом діяльності правоохоронних органів виявлення, припинення, розкриття та розслідування найнебезпечніших корупційних злочинів та притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, котрі вчинили їх; 9) ухвалити законодавчий акт про безвідкладне проведення в Україні адміністративної реформи, аби зрештою створити систему державної влади, вільну від політичного впливу та впливу інтересів суб’єктів бізнесу на безпосереднє ухвалення рішень [176, с. 6-7].

Крім того А. Богдан, вважає, що превентивними антикорупційними заходами є створення в усіх міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, обласних, Київській та Севастопольській міськдержадміністраціях підзвітних Урядовому уповноваженому і своїм першим керівникам підрозділів з питань запобігання та протидії корупції. Таким чином уряд підвищить контроль за діяльністю цих державних структур, зробить ефективнішими заходи щодо запобігання та протидії корупції [176, с. 6-7].

У сфері діяльності міліції, як суб’єкта боротьби із корупцією ми погоджуємося з думкою М.Ю. Бездольного, що від правоохоронних органів України постійно і можновладці, і частина громадянського суспільства вимагають негайного подолання корупції. Бажання якомога швидше досягнути таких вражаючих результатів найчастіше тільки шкодить справі, а наслідком такого підходу стає лише гонитва за кількісними показниками. Існують підстави для твердження, що сьогодні передчасно ставити перед правоохоронними органами завдання повного подолання корупції за допомогою каральних заходів. Натомість зусилля в боротьбі з корупцією необхідно зосередити на розробці та впровадженні цілісного механізму, який би органічно поєднав як профілактичні, так і репресивні заходи. При цьому пріоритетна роль має належати заходам профілактичного (попереджувального) характеру. Зокрема, йдеться про створення ефективної та прозорої системи державного і громадського контролю за діяльністю чиновництва, заснованої на додержанні національних інтересів, законності, добропорядності, економічної доцільності, на всебічній підтримці влади у її намірі протидіяти корупції [15, с. 37; 16].

Цікавими в цьому аспекті є погляди Т.А. Плутагара, який вважає, що такий правовий стандарт взаємовідносин органів міліції та громадян повинен виходити зі статусу людини як суб’єкта, перед яким міліція відповідальна за свою діяльність і ми з ним повністю погоджуємося. Правильність і перспективність подібного підходу підтверджується, зокрема, практикою світового співтовариства, а саме положеннями міжнародно-правових актів. Робота міліції пов’язана з виявленням та припиненням правопорушень, конфліктів тощо, що потребує кваліфікованості, рішучості та водночас обережності, твердої принциповості, значного фізичного та інтелектуального напруження. Адже будь-які помилки здатні завдати серйозної моральної та матеріальної шкоди суспільству, дотримання ж норм прав людини створює основу формування у працівників міліції впевненості щодо справедливості своєї справи, спонукає їх до вдосконалення своєї майстерності. Щоб діяльність міліції була більш результативною та ефективною, потрібно детально регламентувати її за допомогою аналізу міжнародно-правових актів, в яких закріплена діяльність правоохоронних органів, шляхом імплементації відповідних норм в українське законодавство, переймати міжнародний досвід та застосовувати його на практиці [130].

Цікавими в даній проблематиці є роздуми А. Могильова, який вважає, що оцінка і критерії роботи ОВС до сьогодні залишаються ще радянськими, тоді як суспільство вже давно змінилося — відтак система потребує реального, а не декларативного реформування: міліція повинна адекватно реагувати на проблеми і запити людей. Одним із недоліків у роботі МВС України він назвав розбалансовану систему управління і привів приклад, що упродовж двох останніх років МВС України разом із іншими правоохоронними органами виявили 7200 випадків хабарництва з боку великих і малих чиновників. Але реальні терміни покарання зараз відбувають лише 84 особи, з яких “найпосадовішими” значаться троє колишніх міських голів [18 с. 4].

Основними напрямками, за якими оцінюватиметься діяльність міліції, зазначив А. Могильов, стане насамперед повна без винятків реєстрація правопорушень, профілактика злочинності, виявлення і розкриття злочинів, слідство і дізнання, забезпечення громадського порядку, а також якість надання послуг населенню. Торкаючись останнього, міністр наголосив, що людина має витрачати на ці послуги мінімум часу і коштів [18 с. 4].

Немає що заперечити Л. Супрун, яка торкаючись проблем запобігання та протидії корупції вважає, що з одного боку правоохоронців необхідно поставити в рамки, в яких корупція як така була б неможлива, але водночас необхідно забезпечити міліціонерам гідну заробітну плату, що в свою чергу підняло б престиж служби в органах внутрішніх справ [28].

Аналіз думок різних вчених на проблему запобігання і протидії корупції говорить про складність та багатовекторність цього феномену. При цьому ми виділяємо такі їх кращі пропозиції:

1) повинні бути прийняті чіткі законодавчі акти, котрі були першочергово зрозумілі для всіх і не мали можливості, перш за все правоохоронцям, використовувати їх вибірково, проти неугодних осіб;

2) зусилля в боротьбі з корупцією необхідно зосередити на розробці та впровадженні цілісного механізму, який би органічно поєднав як профілактичні, так і репресивні заходи;

3) позбавлення пенсійного забезпечення державних службовців, які притягуються до юридичної відповідальності за хабар, зловживання службовим становищем;

4) сприяння малому і середньому бізнесу; зменшення податків; спрощення податкової системи; спрощення процедур отримання кредитів; створення системи державної підтримки підприємництва; впровадження заявної системи реєстрації підприємств;

5) законом урегулювати процедуру оприлюднення в ЗМІ даних про факти притягнення до відповідальності посадових осіб, визнаних у судовому порядку винними у вчиненні корупційних правопорушень;

6) внести зміни до законодавства щодо заборони отримання судами і правоохоронними органами матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги;

7) законодавчо визначити пріоритетом діяльності правоохоронних органів виявлення, припинення, розкриття та розслідування корупційних правопорушень і злочинів, а також притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, котрі вчинили їх;

8) правоохоронців необхідно поставити в рамки, в яких корупція як така була б неможлива, але водночас необхідно забезпечити міліціонерам гідну заробітну плату, все це підвищить престиж служби у МВС;

9) створення в усіх міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, обласних, Київській та Севастопольській міськдержадміністраціях підзвітних Урядовому уповноваженому і своїм першим керівникам підрозділів з питань запобігання та протидії корупції.

Провідне місце у системі удосконалення вітчизняного законодавства щодо запобігання і протидії корупції відіграє Національний антикорупційний комітет — консультативно-дорадчий орган при Президентові України, Комітет діє в складі Голови, виконавчого секретаря й інших членів. Головою комітету є Президент України. Комітет утворений 26 лютого 2010 року „з метою кардинального поліпшення ситуації у сфері боротьби з корупцією в Україні, забезпечення узгодженості дій правоохоронних органів у цій сфері, здійснення реальних кроків для повернення довіри громадян до влади, суттєвого поліпшення інвестиційного клімату, зміцнення партнерських відносин із міжнародним співтовариством, неухильного дотримання конституційних прав і свобод людини в інтересах утвердження законності і правопорядку, керуючись Законом України “Про основи національної безпеки України” [51], яким поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності визначено основними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві та відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1 і 28 частини першої статті 106 Конституції України згідно з Указом Президента України № 275/2010 “Про утворення Національного антикорупційного комітету” [110].

В свою чергу, Уряд розвиваючи напрямки удосконалення вітчизняного законодавства в аналізованій сфері приділяє особливу увагу співпраці з неурядовими міжнародними організаціями у сфері запобігання та протидії корупції. Крім того у Секретаріаті Кабінету Міністрів працює Урядовий уповноважений з питань антикорупційної політики. Відповідні підрозділи в органах державної влади проводять антикорупційну експертизу проектів нормативно-правових актів, функціонує Громадська рада, утворено на постійній основі та забезпечується функціонування Інтернет-ресурсу “Антикорупційний портал” [10; 88].

Ідею про доцільність залучення до складу антикорупційного комітету експертів від громадськості підтримав керівник контрактної групи Transparency International в Україні О. Хмара. А виконавчий секретар антикорупційного комітету, міністр юстиції О. Лавринович наголосив: необхідно створити такі умови для роботи управлінських структур, за яких у громадян не виникало б необхідності вирішувати свої питання через “заохочення” посадовців [111, с. 3].

З цією метою Національний антикорупційний комітет: здійснює системний аналіз стану корупції в Україні та заходів, що вживаються для запобігання і протидії їй; розробляє антикорупційні заходи, в тому числі з метою гармонізації законодавства та усунення наявних у ньому протиріч; готує пропозиції про спрощення дозвільних та інших процедур щодо ведення малого і середнього бізнесу та ліквідації причин, які зумовлюють порушення у цій сфері; розробляє з урахуванням вітчизняного та міжнародного досвіду, рекомендацій провідних світових організацій проекти актів законодавства з питань посилення боротьби з корупцією; бере участь у підготовці проектів послань Президента України до народу, щорічних і позачергових послань до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України в частині, що стосується питань запобігання та протидії корупції [168].

Що стосується поки не реалізованих проектів нормативно-правових актів, то для нас найбільш цікавою є Концепція Державної програми профілактики правопорушень на 2010 – 2015 роки. В ній зазначається, що таке негативне явище, як корупція на сьогодні набуло ознак системного, що становить загрозу національній безпеці України [150].

У розділі п’ятому зазначеного вище проекту визначено необхідність реформування інститутів правоохоронного сектора з метою забезпечення їхньої готовності до виконання завдань з протидії корупції та організованій злочинності в державі, підвищення ефективності діяльності щодо захисту прав і свобод людини, забезпечення національної безпеки держави; здійснення в суспільстві просвітницької роботи з виховання неприйняття корупції як явища, а також запровадження програми “висвітлення” так званого “сірого” сектора “тіньової” економіки (легалізації тіньових капіталів некримінального походження) [150].

Найбільш конкретними є пропозиції удосконалення запобігання та протидії корупції висвітлені в проекті Державної цільової програми розвитку державної служби на 2011-2015 роки, який був опублікований в Урядовому кур’єрі від 21 травня 2010 р. № 91 для обговорення.

В й ньому пропонуються наступні конкретні концептуальні заходи.

Правотворчі:

— побудова системи управління конфліктом інтересів та запобігання корупції на державній службі, містяться такі пункти, як законодавче забезпечення, організаційно-аналітичне забезпечення, інституціональні зміни, спеціальне навчання;

прийняття нормативно-правових актів, необхідних для впровадження Закону України “Про засади запобігання та протидії корупції”: проектів законів України “Про декларування доходів та видатків особами уповноваженими на виконання функцій держави”, “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” (переведення процедури державних закупівель в електронну форму), про спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань врегулювання конфлікту інтересів та запобігання корупції (служба);

— затвердження методики заповнення декларацій про доходи та видатки осіб, уповноважених на виконання функцій держави;

— прийняття інших нормативно-правових актів, необхідних для впровадження Закону України “Про засади запобігання та протидії корупції”, зокрема, проекту закону України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” (переведення процедури державних закупівель в електронну форму); постанови Кабінету Міністрів України про утворення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади (інспекція) у сфері державного фінансового контролю за декларуванням доходів і видатків; внесення змін до законодавства з метою передачі функцій правоохоронних органів щодо запобігання корупції спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань врегулювання конфлікту інтересів та запобігання корупції (служба); введення в дію Закону про спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань врегулювання конфлікту інтересів та запобігання корупції (служба); .перегляд національного законодавства за результатами діяльності спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань врегулювання конфлікту інтересів та запобігання корупції (служба).

Організаційно-аналітичні:

— створення реєстру осіб, які притягнуті до відповідальності за корупційні правопорушення;

— формування переліку посад з високим ризиком прояву корупції. Розроблення для осіб, які займають ці посади, процедурних заходів (алгоритми дій у випадку ризику корупційних ситуацій);

— запровадження єдиної системи навчання на постійній основі для працівників спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції.

— розробка навчальної програми з підвищення кваліфікації в загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах;

— аналіз функцій держави у сфері попередження і розрахунок вартості з метою утворення бюро;

— передбачення фінансування спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань врегулювання конфлікту інтересів та запобігання корупції (служба) в проекті Закону про бюджет на 2014 рік [148].

— підвищення кваліфікації працівників державних органів та органів місцевого самоврядування, на яких покладено обов’язки щодо запобігання та протидії корупції відповідно до рекомендацій GRECO [171].

— запровадження курсів з підвищення кваліфікації щодо запобігання та протидії корупції в загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах, з метою формування негативного ставлення суспільства до корупції.

Якщо звернутися до Звіту України про виконання рекомендацій, що був затверджений GRECO на 42-му пленарному засіданні, то простежується надання цілого ряду прогресивних рекомендацій для нашої країни в аспектах запобігання та протидії корупції, що стосуються різних сфер діяльності держави. Ми звернемо увагу лише на ті рекомендації, що більшою мірою стосуються правоохоронних органів: переглянути систему адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення з тим, щоб чітко встановити, що випадки корупції мають трактуватися як кримінальні правопорушення або, у крайньому випадку, чітко розмежувати вимоги до застосування цих двох відмінних процедур; посилити координацію між правоохоронними органами, що провадять розслідування корупційних діянь, покращити процедуру зведення, аналізу та поширення комплексної статистики щодо справ про корупцію, що розглядаються усіма правоохоронними органами, так само як і інформації про результати таких справ; рекомендувати запровадити єдину систему навчання на постійній основі для особового складу правоохоронних органів та прокуратури щодо виявлення і розслідування корупційних правопорушень, а також створити спеціалізований курс навчання для тих, хто має безпосереднє відношення до боротьби проти корупції [162].

Аналіз поглядів різних науковців, проектів нормативно-правових актів, звітів дозволяє виділити такі напрямки удосконалення вітчизняного законодавства та адміністративної діяльності ОВС у сфері запобігання та протидії корупції:

Загальні.

1) ґрунтовний аналіз успішного міжнародного досвіду боротьби із корупцією з урахуванням позитивної культури Українського народу та негативної управлінської антикультури вітчизняних чиновників [26] приводить до висновку, що в Україні має бути запроваджене Євразійський адміністративно-правовий механізм боротьби із корупцією. У сфері запобігання корупції є потреба найбільш широко використовувати Європейський досвід коли основне навантаження лягає на плечі громадянського суспільства та азіатський, коли спеціалізовані правоохоронні органи із вагомими повноваженнями жорстко протидіють чиновникам-корупціонерам, особливо у вищих щаблях влади;

2) реформування інститутів правоохоронного сектора з метою забезпечення їхньої готовності до виконання завдань з протидії корупції та організованій злочинності в державі, підвищення ефективності діяльності щодо захисту прав і свобод людини, забезпечення національної безпеки держави;

3) здійснення в суспільстві просвітницької роботи з виховання неприйняття корупції як явища, а також запровадження програми “висвітлення” так званого “сірого” сектора “тіньової” економіки (легалізації тіньових капіталів некримінального походження);

4) побудова системи управління конфліктом інтересів та запобігання корупції на державній службі, містяться такі пункти, як законодавче забезпечення, організаційно-аналітичне забезпечення, інституціональні зміни, спеціальне навчання;

5) нагальною є потреба створення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань врегулювання конфлікту інтересів та запобігання корупції.

Удосконалення законодавства:

— прийняття нормативно-правових актів, необхідних для впровадження Закону України “Про засади запобігання та протидії корупції”: проектів законів України “Про декларування доходів та видатків особами уповноваженими на виконання функцій держави”, “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” (переведення процедури державних закупівель в електронну форму), про спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань врегулювання конфлікту інтересів та запобігання корупції (служба);

— затвердження Кабінетом Міністрів України методики заповнення декларацій про доходи та видатки осіб – суб’єктів корупційних діянь

— внесення доповнень до Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI ст. 1-1 “Принципи запобігання та протидії корупції” [Додаток А];

— ратифікація Верховною Радою України “Кодексу поліцейської етики” Ради Європи.

Покращення адміністративної діяльності органів внутрішніх справ:

— створення єдиного реєстру осіб, які притягнуті до відповідальності за корупційні правопорушення, формування переліку посад з високим ризиком прояву корупції. Розроблення для осіб, які займають ці посади, процедурних заходів (алгоритми дій у випадку ризику корупційних ситуацій);

— запровадження єдиної системи навчання на постійній основі для працівників міліції спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції.

— розробка навчальної програми з підвищення кваліфікації в загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах МВС;

— внесення змін і доповнень у положення підрозділів міліції – суб’єктів протидії корупції щодо створення між ними конкуренції при здійсненні заходів щодо протидії корупції [Додаток Б].

Реалізація зазначених положень щодо вдосконалення законодавства та адміністративної діяльності органів внутрішніх справ на наш погляд позитивно вплине на забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб працівниками міліції України.

Висновки до розділу 3

Ґрунтовний аналіз успішного міжнародного досвіду боротьби з корупцією з урахуванням позитивної культури українського народу та негативної управлінської антикультури вітчизняних чиновників призводить до висновку, що в Україні має бути запроваджено євразійський адміністративно-правовий механізм боротьби із корупцією. У сфері запобігання корупції є потреба найбільш широко використовувати європейський досвід, коли основне навантаження лягає на плечі громадянського суспільства, та азіатський, коли спеціалізовані правоохоронні органи з вагомими повноваженнями жорстко протидіють чиновникам-корупціонерам, особливо у вищих щаблях влади.
Адміністративна діяльність міліції у сфері запобігання корупції має користуватися підтримкою громадськості і тісно співробітничати з нею, а для громадськості вкрай важливо, щоб міліція відповідально підходила до здійснення тих завдань, для виконання яких вона наділена значною владою та правом ініціативи, що фактично дає їй монополію на законне здійснення примусу.
Є потреба у контексті впровадження Закону України “Про засади запобігання та протидії корупції” доробити та прийняти: проекти законів України “Про декларування доходів та видатків особами уповноваженими на виконання функцій держави”, “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”, про спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань врегулювання конфлікту інтересів та запобігання корупції (служба); затвердження Кабінетом Міністрів України проекту методики заповнення декларацій про доходи та видатки осіб – суб’єктів корупційних діянь; внесення доповнень до Закону України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI шляхом уведення у нього ст. 1-1 “Принципи запобігання та протидії корупції” [Додаток А].
Робота поліції щодо запобігання та протидії повинна відповідати євразійським стандартам у контексті загальнодержавного реформування правоохоронних органів з творчим урахуванням досвіду зарубіжних країн, зокрема опиратись на “Європейський кодекс поліцейської етики”, відповідно до якого працівники поліції повинні боротися з будь-якими проявами корупції, зобов’язані інформувати вищестоящих начальників й інші компетентні органи про будь-які випадки корупції в поліції, на всіх рівнях роботи поліції повинні діяти ефективні заходи для запобігання поліцейської корупції й боротьби з нею.
Працівники міліції мають гарантувати державний захист осіб, які надають сприяння у боротьбі з корупцією.
Слід дозволити громадянам через Інтернет контролювати в будь-який час доби та з будь-якого місця процес просування своїх звернень до органів внутрішніх справ.
Необхідно запровадити єдину систему навчання на постійній основі для працівників міліції спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції, розробити навчальну програму з підвищення кваліфікації в загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах МВС.
Слід внести зміни і доповнення у положення підрозділів міліції – суб’єктів протидії корупції – щодо створення між ними конкуренції при здійсненні заходів для протидії корупції.

ВИСНОВКИ

Запобігання та протидія корупції як об’єкт адміністративно-правового регулювання – це дії фізичних осіб, адміністративна діяльність міліції щодо недопущення, відвернення корупційних діянь або скеровування зусиль проти будь-яких розпочатих корупційних проявів засобами адміністративного права.
Адміністративно-правовий статус суб’єктів запобігання та протидії корупції міліцією – це сукупність обов’язків та суб’єктивних прав спеціальних підрозділів міліціонерів у поєднанні з їх правосуб’єктністю у сфері запобігання та протидії корупції.
Адміністративно-правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування як суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення полягає в тому, що вони мають обов’язково працювати в органах місцевого самоврядування, мати відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій; отримувати заробітну плату за рахунок місцевого бюджету; мати сферу законодавчо прописаних обов’язків і прав; їх адміністративно-правова правосуб’єктність як суб’єкта відповідальності зарупційні діяння виникає з дня виходу наказу про зарахування на посаду, що відповідно до штатного розпису визначена як “посадова особа органу місцевого самоврядування”, та закінчується днем звільнення з посади.
Механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції – це система адміністративно-правових засобів, які спрямовані на врегулювання суспільних відносин у процесі запобігання та протидії корупції, що представляє собою процес, що містить визначені стадії (етапи) реалізації та елементи (складові частини).
Принципи запобігання та протидії корупції в концентрованому й узагальненому вигляді виражають природу боротьби з таким негативним явищем, як корупція, забезпечують єдність діяльності всіх органів публічної адміністрації, визначають її спрямованість та найсуттєвіші риси, а також сприяють пошуку оптимальних шляхів у цій роботі.
Адміністративно-запобіжні заходи, що застосовуються міліцією у сфері запобігання та протидії корупції, – це комплекс заходів впливу морального, фізичного, організаційного та іншого характеру, які дозволяють виявляти й не допускати корупційне правопорушення ще до його скоєння.
Адміністративна відповідальність має стати провідним засобом адміністративно-деліктної діяльності посадових осіб міліції, які ведуть протидію корупції шляхом складання на суб’єктів скоєння корупційних правопорушень протоколів про адміністративні правопорушення за ст. 212-21–212-33 КУпАП, супроводу щодо прийняття по них рішень судом та контролю за виконанням постанови.
Робота поліції щодо запобігання та протидії корупції повинна відповідати євразійським стандартам у контексті загальнодержавного реформування правоохоронних органів із творчим урахуванням досвіду зарубіжних країн, зокрема опиратись на “Європейський кодекс поліцейської етики”, відповідно до якого працівники поліції повинні боротися з будь-якими проявами корупції, зобов’язані інформувати вищестоящих начальників та інші компетентні органи про будь-які випадки корупції в поліції, на всіх рівнях роботи поліції повинні діяти ефективні заходи для запобігання поліцейської корупції й боротьби з нею.
Нагальним є: запровадження єдиної системи навчання на постійній основі для працівників міліції; внесення змін і доповнень у положення підрозділів міліції (суб’єктів протидії корупції) щодо створення між ними конкуренції при здійсненні заходів для протидії корупції; доповнення Закону України “Про засади запобігання та протидії корупції” шляхом уведення у нього ст. 1-1 “Принципи запобігання та протидії корупції”, інші законодавчі ініціативи дисертанта (Додаток А).

ДОДАТКИ

Додаток А

БЛАНК

соціологічного опитування працівників міліції

щодо проблем запобігання та протидії корупціїі

Шановний респондент!

Вам пропонується прийняти участь у соціологічному опитуванні працівників міліції щодо проблем запобігання та протидії корупції. Усі дані опитування є анонімними, тому ніщо не заважає Вам бути відвертим. На перше питання дається лише одна відповідь. На друге і третє може бути декілька відповідей.

1. На Вашу думку, який реальний стан запобігання та протидії корупціх в Україні ?
1.1. Задовільний
1.2. Потребує покращення
1.3. Незадовільний

2. На Ваш погляд, які заходи є найбільш ефективними у сфері запобігання та протидії корупції?
2.1. Адміністративна відповідальність
2.2. Збільшення оплатипраці чиновників
2.3. Декларування доходів
2.4. Декларування видатків
2.5. Фінансовий контроль за видатками чиновників
2.7. Адміністративний контроль за видатками чиновників
2.8. Відкритість інформації про чиновників
2.9. Громадський котроль
2.10. Прокурорський нагляд
	3. Видиліть напрями удосконалення запобігання і протидії корупції міліцією України?
3.1. Посилення адміністративної відповідальності
3.2. Практичне впровадження інституту заборони особам, які здійснили корупційне діяння займатись публічної діяльністю
3.3. Запровдження декларування видатків
3.4. Відсторонення чиновників від виконання посадових обов’язків у випадках не відповідності рівня їх життя задекларованим доходам
3.5. Впровадження конкуренції служб, які ведуть заходи щодо протидії корупції
3.6. Суб’єктів коруційних правопорушень позбавити права на таємницю вкладів
3.7. Звільнення від адміністративної відповідальності осіб, які обгрунтовано підозрюються у вчинені корупційних діянь, але добровільно відшкодували збитки потерпілим та звільнились з публічної служби
3.8. Інші (зазначте які)

Результати соціологічного опитування працівників міліції

щодо проблем запобігання та протидії корупціїі

Всього опитано 129 респондентів. Вибірковим анкетування були охоплені працівники міліції ГУМВСУ в Автономній республіці Крим – 15 осіб (11,6 %), УМВСУ у Вінницькій обл. – 21 осіб (16,3 %), УМВСУ в Житомирській обл. – 22 осіб (17 %), ГУМВСУ в м. Києві – 22 особи (17 %), УМВСУ в Миколаївській – 12 осіб (9,3%), УМВСУ в Херсонській обл. – 14 осіб (10,8 %), УМВСУ в Тернопільській обл. – 23 особи (17,8 %). Час проведення анкетування – перше півріччя 2009 року і перше півріччя 2010 років. Репрезентативність складає 5,6 %.

1. На Вашу думку, який реальний стан запобігання та протидії корупціх в Україні ?
1.1. Задовільний	7 %
1.2. Потребує покращення	46%
1.3. Незадовільний	47%

2. На Ваш погляд, які заходи є найбільш ефективними у сфері запобігання та протидії корупції?
2.1. Адміністративна відповідальність		72,2 %
2.2. Збільшення оплатипраці чиновників		34,30%
2.3. Декларування доходів		45,43%
2.4. Декларування видатків		75,4 %
2.5. Фінансовий контроль за видатками чиновників		62,7 %
2.7. Адміністративний контроль за видатками чиновників		46,7 %
2.8. Відкритість інформації про чиновників		65,5 %
2.9. Громадський котроль		24,7 %
2.10. Прокурорський нагляд		66,1 %
	3. Видиліть напрями удосконалення запобігання і протидії корупції міліцією України?
3.1. Посилення адміністративної відповідальності		45,60%
3.2. Практичне впровадження інституту заборони особам, які здійснили корупційне діяння займатись публічної діяльністю		82,70%
3.3. Запровдження декларування видатків		75,40%
3.4. Відсторонення чиновників від виконання посадових обов’язків у випадках не відповідності рівня їх життя задекларованим доходам		81,40%
3.5. Впровадження конкуренції служб, які ведуть заходи щодо протидії корупції		24,80%
3.6. Суб’єктів коруційних правопорушень позбавити права на таємницю вкладів		36,80%
3.7. Звільнення від адміністративної відповідальності осіб, які обгрунтовано підозрюються у вчинені корупційних діянь, але добровільно відшкодували збитки потерпілим та звільнились з публічної служби		32,64%
3.8. Інші		12,30%

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Авер’янов В.Б. Утвердження принципу верховенства права у новій доктрині Українського адміністративного права / В.Б. Авер’янов // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. – № 11 (61). – С. 57-63.
Адміністративне право України / [Битяк Ю.П., Богуцький В.В., Гаращук В.М. та ін.] ; під ред. Ю.П. Битяка . – Х. : Право, 2001. – 528 с.
Адміністративне право України : навчальний посібник / [Шкарупа В.К., Коломоєць Т.О, Гулєвська Г.А. і ін.] ; під ред. Т.О. Коломоєць, Г. Ю. Гулєвської. – К. : Істина, 2007. – 216 с.
Адміністративне право України : підручник / Битяк Ю.П., Гаращук В.Т., Дьяченко О.В. та ін.] ; за ред. Ю.П. Битяка. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.
Адміністративне право України : [посібник для підготовки до іспитів] / Г.Г. Забарний, Р.А. Калюжний, В.О. Терещук, В.К. Шкарупа. – К.: Вид. Паливода А.В., 2001. – 194 с.
Адміністративне право України в сучасних умовах (виклики початку ХХI століття) : монографія / [В.В. Галунько, В.І. Олефір, М.П. Пихтін, О.О. Онищук, Ю.В. Гридасов, М.М. Новіков, У.О. Палієнко, І.А. Дьомін, О.М. Єщук, ] ; за заг. ред. В.В. Галунька. – Херсон : ВАТ “Херсонська міська друкарня”, 2010. – 376 с.
Адміністративне право України: підручник / [ Пирожкова Ю.В., Сінєлік Р.В., Лютиков П.С. та ін.]; під ред. Т.О. Коломоєць.– К.: Істина, 2010. – 480 с.
Адміністративно–правові відносини : [Електронний ресурс] / Поняття адміністративно–правових відносин. – 29 липня 2010. – Режим доступу –http://vuzlib.net/beta3/html/1/10954/10965/ – Назва з екрану.
Алешин В. Законы, которые нам навязывают / Виталий Алешин // Харьковские известия от 19 декабря 2009. – С.3
Антикорупційний портал : [Електронний ресурс] // У Києві за отримання 12 тис. грн хабара затримано двох посадових осіб одного з КП КМДА – 7 серпня 2010. – Режим доступу – http://acrc.org.ua/– Назва з екрану.
Аудитор : [Електронний ресурс] / Вікіпедії – 17 липня 2010. – Режим доступу : http://ru.wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану.
Бараш Є.Ю. Організаційно – правові засади діяльності установ виконання покарань : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Бараш Євген Юхимович. – Х., 2006. – 186 с.
Бачинін В. А. Філософія права : підручник / Бачинін В. А., Журавський В. С., Панов М. І. – К. : Видавничий Дім Ін Юре, 2003. – 472 с.
Бедрак Н. Зміст та особливості механізму адміністративно–правового регулювання туристичної галузі / Н. Бедрак // Адміністративне право. – 2009. – № 6. – С. 56–59.
Бездольний М.Ю. Загальнотеоретична характеристика корупції як соціального і правового явища / Максим Юрійович Бездольний // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2009. – № 45. – С. 36-41.
Бездольний М.Ю. Адміністративно–правові засади діяльності органів внутрішніх справ щодо протидії корупції : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 “Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право” / М.Ю. Бездольний. – К., 2007. – 18 с.
Бібліотека юриста : [Електронний ресурс] / Принцип законності. – універсальний принцип – 31 липня 2010. – Режим доступу – http://www.lawbook.by.ru/admin/sorokin/1–4.shtml – Назва з екрану.
Біттнер О. “Хабар за посаду – коштуватиме посади” / О. Біттнер // Урядовий кур’єр від 28 квітня 2010 року. – № 78. – С.4.
“Боротьба з корупцією – не кампанія, а справжня війна” // Урядовий кур’єр від 30 жовтня 2009 року. – № 201.– С.6.
Брэбан Г. Французское административное право / Г. Брэбан; [пер. с фран. Д. И. Васильева, В. Д. Карповича] ; под. ред. С. В. Боботова. – М. : Прогрес, 1988. – 488 с.
Васильев А.С. Административное право Украины (общая часть): учебное пособие /А.С. Васильев. – Х. : Одиссей, 2002, – 288 с.
Види адміністративно–правових відносин : [Електронний ресурс] // Адміністративне право – 29 липня 2010. – Режим доступу –http://pravoznavec. com.ua/books/252/18584/13/ – Назва з екрану.
Відповідальність : [Електронний ресурс] / Словоформи. Орфографічний словник. – 31 липня 2010. – Режим доступу – http://www.slovnyk.net/?swrd=%E2%B3%E4%EF%EE%E2%B3%E4%E0%EB%FC%ED%B3%F1%F2%FC&x=28&y=17. – Назва з екрану.
Галунько В.М. Адміністративна відповідальність іноземців та осіб без громадянства в Україні : дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.07 “Адміністративне право і процес; фінансове право” / Віра Миколаївна Галунько. – К., 2010. – 198 с.
Галунько В.В. Євроантлантичні стандарти щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина міліцією (поліцією) при здійсненні охорони права власності / Валентин Васильович Галунько / Міжнародні Інтернет – конференції : [Електронний ресурс] / Міжнародні науково-практичні Інтернет – конференції за різними юридичними напрямками – 6 серпня 2010. – Режим доступу : http://www.lex–line.com.ua/?go=full_article&id=166 – Назва з екрану.
Галунько В.В. Адміністративно-правова культура у сфері охорони права власності : виклик сучасності / В. В. Галунько // Форум права. – 2007. – № 2. – С. 30–34 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. №buv.gov.ua/journals/FP/2007–2/07gvs.pdf.
Гапоненко Л.А. Законність в діяльності органів Державної податкової служби України (адміністративно–правовий аспект) : автореф. дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 “Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право” / Л.В. Гапоненко. – Ірпінь, 2010. – 18 с.
Гідна зарплата і жорстка боротьба з корупцією підвищить престиж служби у МВС : [Електронний ресурс] // Після завтра . Інтернет газета – 8 серпня 2010. – Режим доступу. – http://poslezavtra.com.ua/gidna–zarplata–i–zhorstka–borotba–z–korupciyeyu–pidvishhit–prestizh–sluzhbi–u–mvs. – Назва з екрану.
Гладун З.С. Адміністративне право України : навчальний посібник – довідник для підготовки до іспиту / З.С. Гладун. – Тернопіль : ТНЕУ, 2008. –172 с.
Голосніченко І.П. Адміністративне право України : основні поняття. навчальний посібник. / Голосніченко І.П., Стахурський М.Ф., Золотарьова Н.І. – К.: ГАН, 2005. – 232 с.
Гончарук С.Т. Адміністративне право України : навчальний посібник. / С.Т. Гончарук. – К.: 2000. – 240 с.
Гридасов Ю.В. Адміністративно-правові засоби захисту права власності в Україні : дис. … кандидата юридичних наук: 12.00.07 / Гридасов Юрій Володимирович. – Ірпінь, 2009. – 196 с.
Декларація Організації Об’єднаних Націй про боротьбу з корупцією і хабарництвом у міжнародних комерційних операціях (Прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї від 9 грудня 1999 р.): за станом на 1 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Закони України – інформаційно–правовий портал. – 4 серпня 2010.– Режим доступу: http://uazakon.com/documents/date_21/pg_iwgzsx.htm. – Назва з екрану.
Декларація про поліцію прийнята Парламентською Асамблеєю Ради Європи (Резолюція № 690) за станом на 1 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Декларація про поліцію – 7 серпня 2010. – Режим доступу: |http://www.evolutio.info/index.php? – Назва з екрану.
Дерев’янко С.М. Про використання в антикорупційному законодавстві України норм модельного закону СНД щодо референдних правовідносин / Сергій Миронович Дерев’янко / Науково-практичний журнал № 18 – 7 серпня 2010 – Режим доступу : http://www.nbuv. gov.ua /portal/Soc_Gum/bozk/18text/g18_13.htm – Назва з екрану.
Довідник працівника міліції / [упоряд. С.М. Гусаров та ін. відп. ред Білоконь В.М. та ін.]. – К. Видавнича компанія Воля, 2003. – (Законодавчі та інші нормативно–правові акти з питань діяльності органів внутрішніх справ) – Ч.1. – 2003. – 584 с.
Договір про Європейський Союз (консолідована версія станом на 1 січня 2005 року) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1 .rada. gov.ua/cgi–bin/laws/main. cgi?nreg=994_029. 4. – Назва з екрану.
Додин Е.В., ШкарупаВ.К. Доказывание по делам об административных проступках, связанных с нарушениями антиалкогольного законодательства и наркоманий : учеб. пособие / Е.В. Додин, В.К. Шкарупа. – Киев : НИ и РИО Киев. высш. шк. МВД СССР, 1989. – 62 с.
Дьомін І.А Методи, які застосовуються працівниками міліції щодо запобігання та протидії корупції / І.А. Дьомін // матеріали міжнародної науково–практичної Інтернет-конференції “Проблеми правотворчості очима науковців” : [Частина 1] ; – Тернопіль. – 9 лютого 2010 р. – Тернопіль, 2010 – Ч.1 – С. 59– 60.
Дьомін І.А. Адміністративна відповідальність, як засіб адміністративної діяльності міліції щодо запобігання та протидії корупції міліцією України/ І.А. Дьомін // Держава і право. – 2010. – № 47. – С. 301–304.
Дьомін І.А. Межі адміністративної діяльності міліції щодо протидії та запобігання корупції ./ І.А. Дьомін // Форум права. – 2010. – № 1. – С. 79–85. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ e–journals/FP/2009–2/09eomdvu.pdf.
Дьомін І.А. Розвиток заходів запобігання та протидії корупції, які забезпечуються працівниками міліції./ І.А. Дьомін // Вісник Національного університету біоресурсів і природокористування : юридична серія. – 2010. –№ 1. – С. 124–127.
Дьомін І.А. Адміністративно–правовий статус підрозділів міліції, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупції / І.А. Дьомін // матеріали міжнародної науково–практичної Інтернет-конференції “Науковий потенціал сучасної юриспруденції”. – Тернопіль : ФО-П Шпак В.Б., 2009. – Ч. ІІІ : “Адміністративне право. Адміністративне процесуальне право. Митне та податкове право. Муніципальне право” – С. 58–60.
Європейський кодекс поліцейської етики // Приватне життя і поліція. Концептуальні підходи. Теорія та практика / [авторський колектив. відп. редактор: Ю.І. Римаренко]. – К.: КНТ, 2006. – 740 с. (Людина. Суспільство. Поліція).
Єщук О.М. Адміністративно–правове регулювання охоронної діяльності в Україні : дис. … кандидата юридичних наук: 12.00.07 / Єщук Ольга Михайлівна. – Харків, 2010. – 268 с.
Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-IV “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” : за станом на 1 серпня 2010 р. // Голос України вiд 24.06.2003. – № 115.
Закон України від 11 липня 2002 р. № 93-IV “Про статус депутатів місцевих рад” : за станом на 1 липня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 40. – Ст. 290.
Закон України вiд 16 грудня 1993 р. № 3723–XII “Про державну службу” : за станом на 1 липня 2010 р. // Голос України вiд 05.01.1994.
Закон України вiд 17 вересня 1992 р. № 2614–XII “Про державну статистику”: за станом на 1 серпня 2010 р. // Голос України вiд 21.10.1992.
Закон України вiд 18 лютого 1992 р. № 2135–XII “Про оперативно–розшукову діяльність”: за станом на 1 серпня 2010 р. // Голос України вiд 27.03.1992.
Закон України вiд 19 червня 2003 р. № 964–IV “Про основи національної безпеки України” : за станом на 1 серпня 2010 р. //. Голос України вiд 22.07.2003 – № 134.
Закон України вiд 2 вересня 1993 р. № 3425–XII “Про нотаріат” : за станом на 1 липня 2010 р. // Голос України вiд 05.10.1993.
Закон України вiд 22 квітня 1993 р. № 3125–XII “Про аудиторську діяльність” : за станом на 1 липня 2010 р. :// Голос України вiд 29.05.1993.
Закон України вiд 23 червня 2005 р. № 2713–IV “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” : за станом на 1 липня 2010 р. // Урядовий кур’єр вiд 20.07.2005. – № 132.
Закон України вiд 26 січня 1993 р. № 2939–XII “Про державну контрольно–ревізійну службу в Україні”: за станом на 1 серпня 2010 р. // Голос України від 02.03.1993.
Закон України вiд 7 червня 2001 р. № 2493–III “Про службу в органах місцевого самоврядування” : за станом на 1 липня 2010 р. // Урядовий кур’єр вiд 04.07.2001 – № 116.
Закон України вiд 7 червня 2001 р. № 2493–III “Про службу в органах місцевого самоврядування” : за станом на 1 липня 2010 р. // Урядовий кур’єр вiд 04.07.2001 – № 116.
Закон України від 1 січня 2001 р. № 2210–III “Про захист економічної конкуренції” : за станом на 1 серпня 2010 р. // Голос України вiд 27.02.2001 – № 37.
Закон України від 10 лютого 1998 р. № 90/98 “Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим” : за станом на 1 липня 2010 р. // Урядовий кур’єр вiд 03.03.1998.
Закон України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI “Про засади запобігання та протидії корупції”: за станом на 1 січня 2010 // Урядовий кур’єр від 22 липня 2009 р. – № 130. – Орієнтир. – № 32. – С. 5–6.
Закон України від 11 червня 2009 р. № 1508–VI “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень”: за станом на 1 січня 2010 // Урядовий кур’єр від 22 липня 2009 р. – № 130. – Орієнтир. – № 32. – С. 7–10.
Закон України від 11 червня 2009 р. № 1508–VI “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення” : за станом на 1 січня 2010 // Урядовий кур’єр від 22 липня 2009 р. – № 130. – Орієнтир. – № 32. – С. 8–10.
Закон України від 16 жовтня 1997 р. № 575 “Про електроенергетику” : за станом на 1 серпня 2010 р. // Урядовий кур’єр вiд 20.11.1997.
Закон України від 20 грудня 1990 р. № 565–XII : за станом на 1 вересня 2010 р. “Про міліцію”:за станом на 1 січня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20.
Закон України від 24 червня 2004 р. № 1859–IV “Про правові засади цивільного захисту” : за станом на 1 липня 2010 р. // Урядовий кур’єр вiд 21.07.2004 – № 135.
Закон України від 30 жовтня 1996 р. № 448/96–ВР “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” : за станом на 1 серпня 2010 р. : // Голос України вiд 26.11.1996.
Закон України від 30 червня 1993 р. № 3341–XII “Про організаційно–правові основи боротьби з організованою злочинністю” : за станом на 1 липня 2010 р. // Голос України вiд 06.08.1993.
Закон України від 5 жовтня 1995 р. № 56/95–ВР “Про боротьбу з корупцією”: за станом на 1 липня 2010 р. // Голос України вiд 16.11.1995.
Закон України від 7 червня 1996 р. № 236 “Про захист від недобросовісної конкуренції” : за станом на 1 серпня 2010 р. // Голос України вiд 02.07.1996.
История политических и правовых учений : [учеб. для вузов] / [Воротилин Е. А., Лейст О. Э., Мачин И. Ф. и др.] ; под ред. О. Э. Лейста. – М. : ИКД Зеркало–М, 2004. – 576 с.
Карпов Н.С. Боротьба з корупцією як умова протидії злочинності / Н.С. Карпов // Науково–практичний журнал.– 2008.– № 19.– С. 6-13.
Ківалов С.В. Адміністративне право України: навчально–методичний посібник. / С.В. Ківалов, Л.Р. Біла. – 2–ге вид., перероб. і доп. – Одеса : Юридична література, 2002. – 312 с.
Класифікація та особовості застосування спеціальних засобів, що знаходяться на озброєнні в ОВС : навчально-методичний посібник / [укладачі: Возник М.В., Коненко С.Я., Янків О.А., Гузенко Є.В.] ; за ред. С.М. Гусарова. – К. : Академія управління МВС, 2010. – 80 с.
Кодекс адміністративно судочинства України : наук.-практ. комент. / [Армаш Н.О., Бандурка О. М., Басов А.В., Бевзенко В.М., Гуржій Т.С. та ін.]. за заг. ред. докт. юрид. наук, проф. А.Т. Комзюка. – К.: Прецедент; Істина. – 823 с.
Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку (Прийнятий резолюцією Генеральної Асамблеї від 17 грудня 1979 р.) .: за станом на 1 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України: – 4 серпня 2010 .– Режим доступу до Законодавство України: http://zakon.rada.gov.ua/ Назва з екрану.
Кодекс адміністративного судочинства України : за станом на 1 вересня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35-36, № 37, Ст. 446.
Кодекс України про адміністративні правопорушення : за станом на 1 вересня 2010 р. // Відомості Верховної Ради. – 1984. – № 51. – Ст. 1122.
Коломоєць Т.О. Адміністративний примус у публічному праві України : теорія, досвід та практика реалізації : автореф. дис… д–ра юрид. наук : спец. 12.00.07 / Т.О. Коломоєць. – Х., 2005. – С. 16.
Коляда О.П. Приватний нотаріус – службова особа / О.П. Коляда // Матеріали міжнародної науково-практичної інтернет–конференції “Проблеми правотворчості очима науковців” : [Частина 1] ; – Тернопіль. – 9 лютого 2010 р. – Тернопіль, 2010 – Ч.1 – С. 63- 65.
Комзюк А.Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно–правові питання реалізації : монографія / Анатолій Трохимович Комзюк ; за ред. О.М. Бандурки. – Х. : вид–во Національного ун–ту внутрішніх справ, 2002. – 355 с.
Комзюк А.Т. Адміністративний примус в правоохоронній діяльності міліції в Україні : автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.07 / А.Т. Комзюк ; Нац. ун–т внутр. справ. – Х., 2002. – 37 с.
Конвенція захисту прав та основоположних свобод Ради Європи від 4 листопада 1950 р.: за станом на 1 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 5 серпня 2010.– Режим доступу до Законодавство України : http://zakon.rada.gov.ua/cgi–bin/laws/main.cgi?nreg=995_004. – Назва з екрану.
Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції вiд 31 жовтня 2003 року: за станом на 1 липня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 2 серпня 2010.– Режим доступу до Законодавство України : http://zakon.rada.gov.ua/cgi–bin/laws/main.cgi?nreg=995_c16. – Назва з екрану.
Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності Організація об’єднаних націй (ООН) від 15 листопада 2000р.: за станом на 1 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Ua pravo Законодавство України – 3 серпня 2010.– Режим доступу : http://uapravo.net/data2008/base56/ukr56010/page5.htm – Назва з екрану.
Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
Коренев А.П. Административное право России : [учебник в 3 частях] / А.П. Коренев. – М. : МЮИ МВД России, Издательство Щит – М. – Часть 1. – 1999. – 280 с.
Коржанський М.Й.. Кваліфікація злочинів / Микола Йосипович Коржанський. – К. : Юрінком Інтер, 1998. – 415 с.
Корупція – “під ковпаком уряду” / Урядовий кур’єр від 22 травня 2010 року. – № 92.– С.3.
Корупція в Україні : 2004 рік (погляд з 2009 року) / [М.В. Буроменський, О.В. Сердюк, В.В. Фесенко та ін.] ; за ред. М.В. Буроменського, А.В. Сердюка. – Харків : Яшма, 2008. – 224 с.
Корупція як негативне соціальне явище : шляхи її подолання в Україні та міжнародний досвід / [Бєлов Д.М., Бисага Ю.М., Палінчак М.М., Різак І.М., Чечерський В.І.]. – Ужгород : Ліра, 2004. – 64 с.
Котович Г.М. Загально правова характеристика антикорупційних заходів Європейського Союзу / Г.М. Котович // Форум право. – 2010. – № 2. – С. 204–209 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. №buv.gov.ua/journals/FP/2007–2/07gvs.pdf.
Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією вiд 27 січня 1999 р. № ETS173.: за станом на 1 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 5 серпня 2010.– Режим доступу до Законодавство України : http://zakon.rada.gov.ua/cgi–bin/laws/main.cgi?nreg=994_101 – Назва з екрану.
Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 року N ETS173: за станом на 1 липня 2010 р. : // [Електронний ресурс] // База судових рішень МЕГА–НАУ. – 2 серпня 2010.– Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?code=994_101. – Назва з екрану.
Кримінальне право України / [Андрусів В.Г., Андрушко П.П., Шапченко С.Д., Яценко С.С. та ін.] ; під редакцією П.С. Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 512 с.
Кримінальний кодекс України : за станом на 1 вересня 2010 р. // Голос України вiд 19.06.2001. – № 107.
Куліш А.М. Правоохоронна система України: адміністративно-правові засади організації та функціонування : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук : спец. 12.00.07 “Адміністративне право і процес; фінансове право” / А.М. Куліш. – Х., 2009. – 31 с.
КулішА.М. Організаційно–правове забезпечення статусу працівників податкової міліції України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юридичних наук : спеціальність 12.00.07 “теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право” Анатолій Миколайович Куліш. – Харків, 2003 – 18 с.
Курило В.І. Організаційно-правові засади надання охоронних послу г: автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.07 “Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право ” / В.І. Курило. – Ірпінь, 2002. – 17с.
Кучер В.А Коррупция в обществе как следствие качества системы образования / Владимир Александрович Кучер // Сборник материалов 1–й Международной научно–практической конференции по юридическим наукам “Тенденции развития юридической науки в современных условиях” : [Выпуск 1] ; – Горловка – 30 марта 2010 г. – Горловка, 2010 – В.1 – С. 126-129.
Мельник М.І. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку / М.І. Мельник / Leksika. сom. ua.: [Електронний ресурс] // Leksika. сom. ua. – 4 серпня 2010. – Режим доступу : http://leksika.com.ua/14900125/legal/kodeks_povedinki_posadovih_osib_z_pidtrimannya_pravoporyadku/Page–5. – Назва з екрану.
Мельник Р.С. Забезпечення законності застосування заходів адміністративного примусу, не пов’язаних з відповідальністю : автореф. дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 “Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право” / Р.С. Мельник. – Х., 2002. – 19 с.
Методика проведення аудиту [Електронний ресурс] // Аудит суб’єктів господарювання. – 17 липня 2010. – Режим доступу – http://readbookz.com/book/12/523.html – Назва з екрану.
Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб від 23 липня 1996р.: за станом на 1 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України: – 4 серпня 2010 .– Режим доступу до Законодавство України: http://zakon.rada.gov.ua/cgi–bin/laws/main.cgi?nreg=995_788.– Назва з екрану.
Модельний закон “Про основи законодавства про антикорупційну політику” (прийнято на XXII пленарного засіданні МПА СНД 15 листопада 2003 р.) : за станом на 1 липня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб–сайт Верховної Ради України. – 7 серпня 2010.– Режим доступу до Законодавство України : http://zakon.rada.gov.ua/cgi–bin/laws/main.cgi?nreg=997_998 – Назва з екрану.
Модельный закон о борьбе с коррупцией (прийнятий на тринадцятому пленарному засіданні Міжпарлалентської Асамблеї держав–учасниць СНД Постанова 13–4 від от 3 квітня 1999 года) : [Електронний ресурс] UApolitics – Блог об Украинской политике и власти. – 31 липня 2010. – Режим доступу: http://uapolitics.org.ua/index.php/corruption–docs/92–model–law– Назва з екрану.
Мосьондз С. О. Адміністративне право України у визначеннях та схемах : [навч. посібник : Університет економіки та права КРОК] / Сергій Олександрович Мосьондз. – К. : Прецедент, 2006. – 176 с.
Наказ Державного Комітету України із земельних ресурсів від 8 січня 2010 року № 13 “Про затвердження заходів щодо попередження та профілактики корупційних діянь в центральному апараті Держкомзему та територіальних органах на 2010 рік” : за станом на 1 липня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб–сайт Державного комітету України із земельних ресурсів – 29 липня 2010.– Режим доступу : http://dkzr.gov.ua/terra/control/uk/publish/article;jsessionid=1B9736F9033527024222C78C5D2C758C?art_id=106403&cat_id=36879 – Назва з екрану.
Наказ МВС України від 16 березня 1992 р. № 147 “Про затвердження Настановлення по організації професійної підготовки рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ” : за станом на 1 липня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 10 липня 2010.– Режим доступу до Законодавство України : http : // zakon1.rada.gov.ua.– Назва з екрану.
Науково–практичний коментар Кримінального кодексу України / [Александров Ю.В., Андрушко П.П., Матишевський П.С., Фесенко Є.В. та ін.]; за ред. С.С. Яценка. – К.: А.С.К., 2005.– 848 с.– (Нормативні документи та коментарі).
Національний антикорупційний комітет : [Електронний ресурс] / Вікіпедії – вільної енциклопедії. – 4 серпня 2010. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/– Назва з екрану.
Не “заохочуйте” посадовців / Урядовий кур’єр від 23 квітня 2010 року. – № 75.– С.3.
Невмержицький Є.В. Корупція як соціально–політичний феномен : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора пол. наук : 23.00.02 “політичні інститути та процеси” / Є.В. Невмержицький. – К., 2009.– 35 с.
Невмержицький С.В. Корупція і національна безпека : навчальний посібник / С.В. Невмержицький, Ф.П. Шульженко. – К. : Вид. центр КЛДУ, 2000. – 194 с.
Независимая публичная бухгалтерская фирма Auditor; Independent Public Accountant : [Електронний ресурс] / Аудиторы – 17 липня 2010. – Режим доступу – :http://www.glossary.ru/cgi–bin/gl_sch2.cgi?RAzkoyuw: – Назва з екрану.
Новий словник Української мови : [у 4-х томах] / [укладачі В. Яременко, О. Сліпушко]. – К. : видавництво Аконіт, 1998. – Т.1 : А-Є. – 910 с.
Новий словник Української мови : [у 4-х томах] / [укладачі В. Яременко, О. Сліпушко]. – К. : видавництво Аконіт, 1998. – Т.2 : Ж-О. – 910 с.
Новий словник Української мови : [у 4-х томах] / [укладачі В. Яременко, О. Сліпушко]. – К. : видавництво Аконіт, 1998. – Т.3 : О-Р. – 926 с.
Новий тлумачний словник Української мови : [у 4-х томах] / [укладачі В.В. Яременко, О.М. Сліпушко]. – К. : видавництво Аконіт, 1998. – Т. 4 : Р-Я. – 941 с.
Новий словник Української мови : [у 3-х томах] / [укладачі В. Яременко, О. Сліпушко]. – К. : видавництво Аконіт, 2008. – Т.1 : А-К. – 926 с.
Новий тлумачний словник української мови : [у 3-х томах] / [укладачі В. Яременко, О. Сліпушко]. – К. : видавництво Аконіт. – Т. 2 : К-П. – 927 с.
Новий словник Української мови : [у 3-х томах] / [укладачі В. Яременко, О. Сліпушко]. – К. : видавництво Аконіт, 2008. – Т.3 : П–Я. – 862 с.
Онищук О.О. Загальний метод протидії корупції в Україні / О.О. Онищук // Форум права. – 2010. – № 2. – С. 343-346. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ e–journals/FP/2009–2/09eomdvu.pdf.
Организационно–функциональные принципы административного права : [Електронний ресурс] / Литература. Административное право. Курс общего административного права. – 31 липня 2010. – Режим доступу – http://pravoznavec.com.ua/books/325/24959/13/– Назва з екрану.
Ответственность в управлении / [ И.Л. Бачило, П.Г. Щекочихин, С.В. Катрич и др.] ; отв. ред.: А.Е. Лунев, Б.М. Лазарев. – М.: Наука, 1985. – 304 с.
Офіційний веб-портал Київської міської влади : [Електронний ресурс] / Міська влада – 19 червня 2010. – Режим доступу : http: //www. kmv gov.ua/divinfo.asp?Id = 215522– Назва з екрану.
Пашков В.М. Національна безпека в галузі охорони здоров’я як чинник господарсько-правової політики / В.М. Пашков / Спеціалізоване медичне Інтернет-видання: [Електронний ресурс] // – 29 липня 2010. – Режим доступу : http://www.apteka.ua/article/5471. – Назва з екрану.
Пирожкова Ю.В. Адміністративно–правове регулювання у сфері автомобілебудування в Україні: організаційний аспект : [монографія] / Ю.В. Пиріжкова ; за заг. ред. Т.О. Коломоєць. – Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2008. – 205 с.
Платон. Держава / Платон ; [пер. з давньогрец. Д. Коваль]. – К. : ОСНОВИ, 2000. – 354с.
Плішкін В.М. Теорія управління органами внутрішніх справ / В.М. Плішкін. – К. : Національна академія внутрішніх справ України, 1999. – 702 с.
Плугатар Т.А. Діяльність міліції щодо дотримання міжнародних стандартів юридичного забезпечення прав і свобод людини / Т.А. Плугатар / Право і суспільство. – № 1. – 2010. – [Електронний ресурс] // Право і суспільство – 5 серпня 2010 – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua /portal/soc_gum/pis/2010_1/Plugatar.pdf8 – Назва з екрану.
Поняття юридична особа : [Електронний ресурс] / Адміністративна відповідальність юридичних осіб – 2 серпня 2010. – Режим доступу – http://yurotdel.com/ucheba/administrativna–vidpovidalnist–yuridichnih–osib_5.html. – Назва з екрану.
Попов Л.Л. Административное право : учебник / Козлов Ю.М., Овсянко Д.М., Попов Л.Л. – М.: Юристь, 2002.– 697 с.
Постанова Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2009 р. № 1302 “Про додаткові заходи щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” // Урядовий кур’єр від 12 грудня 2009 р. № 232. – С. 17.
Постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1991 р. № 382 “Про затвердження нового тексту Присяги працівника органів внутрішніх справ України” : за станом на 1 липня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 10 липня 2010.– Режим доступу до Законодавство України : http : // zakon1.rada.gov.ua.– Назва з екрану.
Постанова Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2006 р. N 1383 “Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України” : за станом на 1 липня 2010 р. // Офіційний вісник України – 2006 р., № 40 – Ст. 2687.
Постанова Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 року № 510 “Про затвердження Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю” : за станом на 1 липня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 10 липня 2010.– Режим доступу до Законодавство України : http : // zakon1.rada.gov.ua.– Назва з екрану.
Постанова Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 р. № 510 “Про утворення Державної служби боротьби з економічною злочинністю” : за станом на 1 липня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 03 лютого 2010.– Режим доступу до Законодавство України : http : // zakon1.rada.gov.ua.– Назва з екрану.
Постанова Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2009 р. № 1336 “Про затвердження Порядку інформування громадськості про результати роботи у сфері протидії корупції” // Урядовий кур’єр від 12 грудня 2009 р. № 232. – С. 18.
Постанова Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2009 р. № 1346 “Про затвердження Методології проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно–правових актів” // Урядовий кур’єр від 17 грудня 2009 р. – № 235. – С. 12.
Постанова Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. № 114 “Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і нальницьким складом органів внутрішніх спав Української РСР” : за станом на 1 липня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 10 липня 2010.– Режим доступу до Законодавство України : http : // zakon1.rada.gov.ua.– Назва з екрану.
Пояснювальна записка до проекту Закону України “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень ” [Електронний ресурс] – Режим доступу http://gska2.rada.gov.ua /pls/zweb_n /webproc4_2?id=&pf3516=2114&skl=6 – Назва з екрану.
Право на Vuzlіb.net : [Електронний ресурс] / Анотація – Курс кримінології – Колектив авторів. – Кримінальне право. – 19 червня 2010. – Режим доступу : http: //www.pravo.vuzlіb.net/book_z1119_page_1.html.– Назва з екрану.
Правознавство : підручник / [Демськиий С.Є., Ковальський В.С., Колодій А.М. та ін.]; під ред. В.В.Копєйчикова – [6–е вид., стер.] – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 736 с.
Правореалізація : [Електронний ресурс] / Вікіпедії – вільної енциклопедії. – 29 липня 2010. – Режим доступу : http://uk.wikipedia. org/wiki/GPS. – Назва з екрану.
Приватне життя і поліція. Концептуальні підходи. Теорія та практика / [Ю.І. Римаренко, Ю.С. Шемшученко, Т. Вюртенбергер та ін.] ; відп. ред. Ю.І. Римаренко. – К. : КНТ, 2006. – 740 с.
Програма інтеграції України до Європейського Союзу від 14 вересня 2000 : [Електронний ресурс] // UAPravo.net. Законодавство України. – 7 серпня 2010. – Режим доступу – http: //www.uapravo.net /data/akt66 /page15.htm – Назва з екрану.
Програма Ради Європи: “Поліція і права людини” [Електронний ресурс] // Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. – 7 серпня 2010. – Режим доступу – http://www.khpg.org/pda/index.php?do=search – Назва з екрану
Проект Головного управління державної служби України, розроблений на виконання доручень Президента України та Прем’єр – міністра України, для громадського обговорення станом на 20 травня 2010 року “Концепція Державної цільової програми реформування державного управління та державної служби на 2011–2015 роки” // Урядовий кур’єр від 21 травня 2010 р. – № 91. – Документи. – № 91. – С. 17–20.
Проект Закону України “Кодекс доброчесної поведінки осіб, уповноважених на виконання функцій держави” : [Електронний ресурс] // Про доброчесну поведінку осіб, уповноважених на виконання функцій держави – 7 серпня 2010. – Режим доступу – shev.gov.ua /index.php? option= com_docman&task=doc_download – Назва з екрану.
Проект Концепції Державної програми профілактики правопорушень на 2010 – 2015 роки : за станом на 1 серпня 2010 // Урядовий кур’єр від 13 травня 2010 р. – № 85 – С.11.
Рекомендація Rec (2001)10 Комітета Міністрів країнам–членам Ради Європи від 19 вересня 2001 року за Європейським кодексом поліцейської етики: за станом на 1 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 5 серпня 2010. – Режим доступу: http://www.coe.int/t/e/legal_affairs/legal_co–operation/police_ and. – Назва з екрану.
Розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 лютого 2010 р. N 192–р “Про доповнення плану заходів щодо реалізації Концепції подолання корупції в Україні “На шляху до доброчесності” та державної антикорупційної політики на період до 2011 року” : за станом на 1 липня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 29 липня 2010.– Режим доступу до Законодавство України : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi–bin/laws/main.cgi. – Назва з екрану.
Самостійність : [Електронний ресурс] / Словоформи. Орфографічний словник. – 31 липня 2010. – Режим доступу –http://www.slovnyk.net. – Назва з екрану.
Сараскіна Т.В. Організаційно-правові засади діяльності податкової міліції в Україні / Т.В. Сараскіна / Правовий статус та місце податкової міліції в системі державних органів: [Електронний ресурс] // Правовий статус та місце податкової міліції в системі державних органів – 16 липня 2010. – Режим доступу : http://www.pravo.vuzlib.net/book_ z288_page_9.html – Назва з екрану.
Світловодська райдержадміністрація : [Електронний ресурс] / Корупція як соціальне явище та її сутність. – 19 червня 2010. – Режим доступу : http: //www.srda.gov.ua/701 – Назва з екрану.
156. Семенов В.И. Теория государства и права. Вопросы и ответы. учебное пособие / В.И. Семенов. – М.: ООО Издательство Юрлитинформ, 2002. – 352 с.
Семенов В. Кому по силам победить коррупцию? / Владимир Сененов // Вечерний Харьков от 22 декабря 2009. – № 143. – С. 4.
Серьогін С. Соціальна сутність корупції в органах державної влади. / С. Серьогін / Національна академія державного управління при Президентові України Дніпропетровський регіональний інститут державного управління – [Електронний ресурс] – Дніпропетровський регіональний інститут державного управління – 23 червня 2010 – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Dums/2009_3/09sssodv.pdf– Назва з екрану.

159 Словник термінів по теорії держави та права : [уклад. Н.І. Панов та ін.]. – Х.: Основа, 1997. – 180 с.

160. Советский энциклопедический словарь : [ок. 80000 слов] / [Абашидзе И. В., Азимов П. А., Александров А. П. и др.] ; гл. ред. А. М. Прохоров. – М. : Сов. энциклопедия, 1990. – 1632 с.
Сотула О.С. Політична корупція: проблеми змісту і структури / О.С. Сотула // Збірник науково–методичних праць “Держава, регіон, підприємництво: теорія та практика економіко–правового регулювання” – Херсон – 26–27 листопада 2009 р. – Херсон : Видавництво ХДУ 2009 – С. 153–155.
Спільні 1–й та 2–й раунди оцінювання. Звіт України про виконання рекомендацій. Затверджений GRECO на 42–му пленарному засіданні (Страсбург, 11–15 травня 2009 р.) [Електронний ресурс] // GRECO: Звіт України про виконання рекомендацій – 8 серпня 2010. – Режим доступу – http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=243511032&cat_id=240280767 – Назва з екрану.
Стеценко С.Г. Адміністративне право України : навчальний посібник / С.Г. Стеценко. – К.: Атіка, 2008. – 624 с.
Сучасні підходи до розуміння корупції та хабарництва як кримінально–правових явищ : [Електронний ресурс] / Студрада – коаліція юристів. – 18 червня 2010. – Режим доступу : http: // studrada.com.ua/content/ 11%D1%81%D1%83%D1– Назва з екрану.
Теория государства и права : учебник / [под ред. М.М. Рассолова, В.О. Лучина, Б.С. Эбзеева]. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2001. – 640 с.
Указ Президента України від 11 вересня 2009 року № 742/2006 “Про Концепцію подолання корупції в Україні “На шляху до доброчесності” // Урядовий кур’єр вiд 20.09.2006. – № 175.
Указ Президента України від 11 вересня 2009 року № 870 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 вересня 2009 року “Про стан злочинності у державі та координацію діяльності органів державної влади у протидії злочинним проявам та корупції” // Офіційний вісник Президента України. –2009. – № 32. – С. 47. – ст. 1098.
Указ Президента України від 26 лютого 2010 року № 273/2010 “Про утворення Національного антикорупційного комітету” // Урядовий кур’єр вiд 05.03.2010. – № 42.
Указ Президента України від 26 березня 2010 р. № 454 “Питання Національного антикорупційного комітету” // Урядовий кур’єр вiд 31.03.2010. – № 59.
Україна стала сороковим членом Групи держав Ради Європи проти корупції (ГРЕКО) (The Group of States against Corruption – GRECO) [Електронний ресурс] // The Group of States against Corruption – GRECO) – 17 серпня 2010. – Режим доступу – http://www.zoda. gov.ua/ article/1198 /GRECO.html. – Назва з екрану.
Управление Министерства юстиции Российской Федерации в Чувашский Республике : [Електронний ресурс] // Международной опыт борьбы с коррупцией – 7 августа 2010. – Режим доступу – http://minjust21.ru/Mezhdunarodnyy_opyt_borby_s_korruptsiey – Назва з екрану.
Харченко А.Г. Основи правознавства : словник–довідник / А.Г. Харченко. – Х. : Країна мрій, 2006 – 176 с.
Цивільна конвенція про боротьбу з корупцією від 4 листопада 1999р.: за станом на 1 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 5 серпня 2010.– Режим доступу до Законодавство України : http://zakon.rada.gov.ua/cgi–bin/laws/main.cgi?nreg= 994_102 – Назва з екрану.
Шарий Ю.А. Правова основа діяльності державної служби боротьби з економічною злочинністю/ Ю.А. Шарий // Матеріали міжнародної науково–практичної Інтернет-конференції “Проблеми правотворчості очима науковців” : [Частина 1] ; – Тернопіль. – 9 лютого 2010 р. – Тернопіль, 2010 – Ч.1 – С. 75–80.
Що підгодовує вітчизняну корупцію? // Урядовий кур’єр від 21 травня 2010 року. – № 91.– С.6–7.
Юридична відповідальність : [Електронний ресурс] / Вікіпедії – вільної енциклопедії. – 2 серпня 2010. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Юридична_відповідальність– Назва з екрану.
Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / [ укладачі Ю.С. Шемшученко, М.П. Зюблюк, В.П. Горбатенко та ін.]. – К. : видавництво Українська енциклопедія імені М.П. Бажана. – Т. 5 : П – С., 2003 – 736 с.
Юридична енциклопедія : [в 6 т. НАН України ; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького] / ред. Ю. С. Шемшученко. – К. : Вид–во Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. – Т. 3 : – 792 с.
Юридична особа : [Електронний ресурс] / Законодавча база – 3 серпня 2010. – Режим доступу – http://www.zakony.com.ua/econom. html?catid=56917.– Назва з екрану.
Юридичні терміни : тлумачний словник. [уклад. В.Г.Гончаренко, П.П. Андрущенко, Т.П. Базова та ін.].– 2–ге вид., стереотипне. – К.: Либідь, 2004. – 320 с.
Ярмиш О.Н., Правовий статус депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим / О.Н. Ярмиш, В.О. Серьогін / Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні : [Електронний ресурс] // Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні. – 16 липня 2010. – Режим доступу : http://vuzlib.net/beta3/html/1/7519. – Назва з екрану.
The Committee of Ministers on the 101 session held on November 6, 1997 adopted Resolution (97) 24 on 20 guiding principles to combat corruption. : [Електронний ресурс] // Оn the twenty guiding principles for the fight against corruption. – 31 липня 2010. – Режим доступу: https://wcd.coe.int /ViewDoc.jsp?id=593789& – Назва з екрану.

Освіта та самоосвіта

Адміністративно-правові засади запобігання та протидії корупції міліцією України

1.1 Корупція, її запобігання та протидія як об’єкт адміністративно-правового регулювання

1.2 Адміністративно-правовий статус міліції як суб’єкта запобігання та протидії корупції

1.3 Адміністративно-правовий статус суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2
МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАПОБІГАННЯ
ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

2.1 Поняття та структура механізму адміністративно-правового запобігання та протидії корупції

2.2 Принципи адміністративного права у сфері запобігання
та протидії корупції

2.3 Заходи запобігання та протидії корупції, які використовуються міліцією України

2.4 Адміністративна відповідальність як засіб адміністративної діяльності міліції України щодо запобігання та протидії корупції

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3
УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ТА АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ УКРАЇНИ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

3.2 Напрямки удосконалення законодавства та адміністративної діяльності міліції України у сфері запобігання та протидії корупції

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ

Розділи

Теги

Адміністративно-правові засади запобігання та протидії корупції міліцією України

1.1 Корупція, її запобігання та протидія як об’єкт адміністративно-правового регулювання

1.2 Адміністративно-правовий статус міліції як суб’єкта запобігання та протидії корупції

1.3 Адміністративно-правовий статус суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2 МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

2.1 Поняття та структура механізму адміністративно-правового запобігання та протидії корупції

2.2 Принципи адміністративного права у сфері запобігання та протидії корупції

2.3 Заходи запобігання та протидії корупції, які використовуються міліцією України

2.4 Адміністративна відповідальність як засіб адміністративної діяльності міліції України щодо запобігання та протидії корупції

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3 УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ТА АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ УКРАЇНИ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

3.2 Напрямки удосконалення законодавства та адміністративної діяльності міліції України у сфері запобігання та протидії корупції

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ

Розділи

Теги

РОЗДІЛ 2
МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАПОБІГАННЯ
ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

2.2 Принципи адміністративного права у сфері запобігання
та протидії корупції

РОЗДІЛ 3
УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ТА АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ УКРАЇНИ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ