Вступ

Актуальність дослідження. Формування громадянського суспільства, демократичної, соціальної, правової держави, досконалої національної правової системи, які б відповідали правовим традиціям, правосвідомості нашого народу, ідеї захисту прав людини і громадянина, втіленим, зокрема, в українській правовій думці, постають як невідкладні завдання вітчизняної юридичної науки. При цьому, одним із головних завдань є комплексний підхід до вивчення проблеми – в поєднанні вимог міжнародно-правових актів у галузі прав людини, досвіду зарубіжних країн та правових традицій українського народу.

Закономірною є поліваріативність теоретичних підходів до осягнення прав людини на всіх етапах розвитку політико-правової думки. Ця ідея має хронологічний і географічний вимір. Кожна країна, залежно від правосвідомості, правової культури, менталітету її народу, стану законодавства, презентувала своєрідні ідеї в галузі прав людини, які виражали особливості політико-правового світогляду народу, його самобутність. Ці ідеї запозичувалися іншими, менш розвинутими країнами, які для покращення свого суспільного життя боролися за гуманізацію діючої правової системи, законодавства тощо. Ідея прав людини, народу (нації) в Україні протягом ІХ – початок ХХ ст. розвивалася і збагачувалася на ґрунті як власних правових традицій, так і запозичення правових ідей у титульних та інших народів.

Сказане надає особливої актуальності: потребі переглянути, всебічно переосмислити політико-правову спадщину мислителів з точки зору фундаментальних складових елементів ідеї прав людини – ідеї свободи, ідеї рівності, ідеї справедливості, їх відбиття в концепціях реалізації прав нації, місцевого самоврядування, розбудови української суверенної і незалежної, демократичної держави. Політико-правова думка ІХ – початку ХХ ст. оперувала категоріями “свобода”, “рівність”, “справедливість” як невіддільними одна від одної складовими ідеї прав людини, однак пройшло чимало часу, доки інституція “права людини” стала вживатися в науці і отримала правовий статус.

Значний внесок у розвиток наукових знань з проблеми прав людини в політико-правовій думці зробили своїми працями: Т.Андрусяк, О.Копиленко, О.Мироненко, О.Скакун, В.Сокуренко; інші вчені-правники (вітчизняні і зарубіжні): С.Алєксєєв, В.Бабкін, О.Бережний, А.Заєць, О.Лукашова, В.Медведчук, В.Нерсесянц, О.Петришин, Н.Прозорова, П.Рабінович, Ю.Римаренко, М.Страхов, М.Цвік та ін.

Джерельну базу дослідження складають наукові та публіцистичні праці філософів, літераторів, державних діячів, правознавців, які в різні часи жили і працювали на землях, що є зараз територією України: Іларіона, Феодосія Печерського, К.Смолятича, Володимира Мономаха, Данила Заточника, Христофора Філалета, С.Оріховського, Г.Смотрицького, К.Транквіліона-Ставровецького, І.Борецького, І.Копинського, Івана Вишенського, С.Зизанія, С.Десницького, Я.Козельського, Г.Сковороди, М.Костомарова, Т.Шевченка, М.Драгоманова, С.Подолинського, І.Франка, М.Павлика, Ю.Бачинського, Лесі Українки, М.Міхновського, І.Лисяка-Рудницького, В.Липинського, М.Грушевського, В.Винниченка, В.Старосольського, С.Дністрянського та ін., а також літературні та правові пам’ятки, програмні документи суспільно-політичних товариств і політичних партій, конституції та проекти українських конституцій.

Теоретичним підґрунтям для осмислення джерельної бази проблеми є праці зарубіжних мислителів: Платона, Аристотеля, Цицерона, Гегеля, Канта, Локка, Монтеск’є, Руссо, Вольтера, Алексіса де Токвіля; сучасні дослідження в галузі теорії та історії держави і права, філософії права, політології – у тій їх частині, яка стосується досліджуваної проблеми.

Мета: охарактеризувати права людини в історії політико-правової думки.

Завдання роботи:

• визначити джерела та теоретичні засади ідеї прав людини в різні історичні епохи;
• охарактеризувати становлення ідеї прав людини в історії політико-правової думки;
• окреслити концепції прав людини у політико-правовій думці;
• розкрити права людини на різних етапах українського державотворення;
• показати розвиток гуманістичних ідей минулого на сучасному етапі формування національної політико-правової системи України.

Об`єктом дослідження є  права людини.

Предметом дослідження теоретичні основи вивчення прав людини в історії політико-правової думки.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження прав людини в історії політико-правової думки

1.1. Передумови, головні чинники та шляхи розвитку наукової думки з досліджуваної проблеми

Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього походження з Космосу, «неба». І хоча за часів рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей (Аристотель, Платон та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшого (буржуазного) стрибка у цьому напрямку — визнання рівності усіх людей перед законом [39, с. 277].

Активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження і Просвіти. У XVII-XVIII ст.ст. ця ідея відбивається у теорії природного (природженого) права, яка дозволила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі позитивне право, проводити його перетворення в напрямку гуманізму і свободи. Ґ. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, ПІ. Монтеск’є, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.-Ст. Мілль, І. Бентам утверджують права особи (на життя, свободу, власність та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розуміння прав людини. Кожний народ вніс свою лепту в розвиток ідеї про права людини, вирішуючи цю проблему в залежності від історичних обставин свого буття [39, с. 278].

Ідея прав людини, заснована на теорії природного (природженого) права, знаходить втілення в нормативних актах держав Європи і світу. Американська Декларація незалежності 1776 р. висловила фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певними невід’ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя».

Вітчизняна юридична думка дотримується точки зору (П М.Рабінович та ін.) про існування прав людини, прав нації (народу), прав людства невідчужувані і священні права людини»: особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню; необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі закону (немає злочину, не вказаного в законі; немає покарання, не вказаного в законі), презумпція невинності, свобода поглядів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зловживання цією свободою», та ін. Названі документи США і Франції стали свого роду моделлю (еталоном, зразком) для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини [39, с. 278].

Цю ідею пестували, відстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися за її реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О. Кістяківський та ін. Вже в проекті Конституції П. Орлика (1710 р.) декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених прав і вільностей», відновлення «усілякого природного права і рівності». Т. Шевченко в поемах оспівував свободу трудящої людини. М. Драгоманов у конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Правознавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади «невід’ємними, непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини», найважливішим із яких називав право на гідне існування [28, с. 22].

Процесу розвитку ідеї прав людини властиві як кількісні, так і якісні зміни. Кількісні зміни знання про права людини (їх множення, уточнення і конкретизація, збільшення обсягу та ін.) відбуваються в цілому з позицій і в межах того чи іншого поняття права. Якісні зміни ідеї прав людини пов’язані з переходом від попереднього до нового поняття права. Нове поняття права означає концептуальний підхід до вивчення, розуміння, тлумачення як, держави і права, так і вже накопичених теоретичних знань про них. Безумовно, кожне нове розуміння прав людини є якісним стрибком у юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини — це насамперед історія нових понять права і тих нових юридичних теорій, які формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна, марксистсько-ленінська, сучасна теорія природного права та ін.) [28, с. 23].

У середині XX ст. ідея прав людини висвітилася новими фарбами завдяки підняттю її на конституційний рівень. Правда, не всі конституції в країнах світу ґрунтувалися на теорії природного права. Багато з них створювалися на основі юридико-позитивістського підходу до розуміння права, що призводило до ототожнення права і закону, або на основі марксистсько-ленінської теорії (СРСР), відповідно до якої права людини «даруються» державою. Природно-правовий підхід до розуміння прав людини як природних і невідчужуваних, даних від народження, набув закріплення у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії.

В другій половині XX століття під впливом міжнародних документів про права людини відбулося зм’якшення історичного протистояння природно-правового і позитивістського (що ототожнює право і закон) підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося у конституційній і судовій практиці держав. Позитивістський підхід до природи прав людини, взаємовідносин держави та особистості, що міститься в конституціях Австрії, ФРН, переборов розрив з моральними, особистими, соціальними цінностями і попрямував шляхом позитивного закріплення природних прав і принципів, їх охорони і захисту.

І це зрозуміло. Належність людині прав від народження передбачає захист і забезпечення їх державою, що потребує законодавчого формулювання. Відтак, обмеження влади держави правами людини не применшує її роль. Права людини, не закріплені в позитивному праві (законодавчих актах), ускладнюють здійснення державою функції їх охорони і захисту.

1.2. Джерела та теоретичні засади ідеї прав людини в різні  історичні епохи

В історії суспільства у визначенні прав людини виділяють різноманітність специфічних особливостей і традицій їх походження. Справді, можна говорити про право юридичне і традиціоналістське, про західне (європейське) та східне (азіатське) розуміння права. Зрозуміло, якщо для однієї людини згадування права асоціюється зі статтями Карного кодексу, то для іншої — з Декларацією прав людини та громадянина тощо. Логіка походження європейського розуміння права виходить з необхідності, по-перше, реалізації дилеми свобода або рівність: свобода, що породжує нерівність або рівність, що приносить свободу в жертву па вівтар справедливості; по-друге, обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої, навіть самої демократичної влади. Якщо враховувати обидві обставини, можливо, можна згодитися із сучасними підходами до визначення права, що розглядають право як нормативну форму відображення принципу формальної рівності людей в суспільних відносинах і визнання необхідності примусового обмеження самої державної примушуючої влади [31, с. 381].

Права людини — явище історичне, тому що їх розвиток завжди передбачав спадкоємність уявлень про право з погляду людини як учасника соціального життя. У загальному вигляді можна сказати, що ступінь і характер розвинутості прав людини визначається рівнем розвитку держави, права у певному суспільстві. Держава, право загалом і права людини — це не різні за своєю сутністю, функціями і призначенням поняття, що функціонують незалежно одне від одного, а принципово однопорядкові, взаємопов’язані суспільні явища. Так, Аристотель говорить про право (і природне, і волевстановлене) тільки як про політичне право, тобто таке, яке можливе і має місце лише у державі. За Аристотелем, природне право можливе тільки як політичне право, а права людини — лише як права громадянина (що є членом полісу) [31, с. 382].

Реальне співвідношення прав громадян і полісу (держави) у цю епоху виразно проглядає у засудженні і покаранні   Сократа,   котрий   виступив   з   вимогою  дотримання принципів індивідуальної свободи і автономії особи. Яскрава сторінка розвитку і формування прав людини пов’язана з платонівською концепцією про рівність жінки і чоловіка (щоправда, з недопущенням жінок у число верховних правителів).

Надалі питання прав людини розробляють софісти. Славнозвісна формула Піфагора „Міра всіх явищ — людина» містить великий загально-гуманістичний потенціал” [31, с. 382],  що є визначальним і до сьогоднішнього часу проблеми, яка розглядає питання прав людини.

Провідну роль у концепції прав людини відіграло поняття суб’єкта права, що було відпрацьовано у римській юриспруденції. Це поняття було виражено у визначенні поняття юридичної особи. На підставі цих понять виник і був поширений принцип правосуб’єктності, який сягнув сфери не тільки приватного, але й публічного права. Це дало можливість Цицерону, котрий займався проблемою співвідношення держави і особи, сформулювати положення: „Дії закону повинні підлягати всі”.

Ідеї природного права, що сформувалися у далекій давнині, стали джерелом сучасного розуміння прав людини. У V-VI стст. до п. є. у Стародавній Греції софісти Лікофрон, Аптісфен з Афін, Алкідам та ін. стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однаково обумовлені природою природні права. Сама ж держава та її закони філософ Мікофон пояснював як результат суспільного договору. В V ст. до п. є. у Китаї філософ Мо Цзи відстоював ідею договірного походження державної влади і рівності усіх людей перед Всевишнім. Відстоюючи й захищаючи права, властиві людині від народження і, насамперед, її право на приватну власність, Аристотель відзначає, що це право має основою саму природу людини і ґрунтується на її початковій любові до самої себе [24, с. 38].

У середньовіччя права людини визначалися згідно з її суспільно-ієрархічним станом. Проте це зовсім не означає, що вони не зазнавали розвитку як у практичному житті суспільства, так і у юридичній науці. Саме творчість релігійних авторів, юристів часу середньовіччя сприяла створенню теорії природного права, яка знайшла подальший розвиток у працях Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Т. Джефферсона та інших учених. Своєю критикою феодального ладу і обгрунтуванням нових уявлень про права і свободи людини, про необхідність панування права у взаємовідносинах держави і особи ця теорія відіграла велику роль у формуванні сучасного розуміння прав людини. Важливою складовою нового уявлення про природні права людини і їх дотримання у державі стала концепція суспільного договору як джерела походження і правової основи діяльності держави. «Держава, — писав Г. Гроцій, — це досконалий союз вільних людей, це уклад заради дотримання прав і загальної користі»[31, с. 284]. З таким розумінням держави, що містила ідею правової державності, пов’язано у Гроція (а потім і у вчених наступних часів) положення про природне право людей чинити опір владі, якщо та порушує умови суспільного договору.

Розвиваючи природно-правові теорії договірної концепції держави, Б. Спіноза говорив, що «мета держави у дійсності — це свобода» [31, с. 285].

В епоху Просвітництва усвідомлюється необхідність обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої влади, що стало в європейській політичній традиції докорінним переворотом. Верховенство правового закону у ставлення до зведеної в закон волі государя — така найважливіша ідея філософів права від Джона Локка до Іммануїла Канта. Визнання прав людини — головне, що склалося в основних рисах до кіпця XVIII ст. у розумінні європейського права. Саме європейська людина політична при згадуванні слова право згадує прийняту у 1789 р. Установчими Зборами Франції Декларацію прав людини — перший розгорнутий законодавчий акт про права людини, принципи рівності перед правовим законом. Хоча, зрозуміло, не заперечується історична значимість фрагментарних законодавчих актів про недоторканість особи та рівність перед законом.

Найвидатніші представники ліберальної течії Джон Локк, Гуго Гроцій, Шарль Монтеск’є, Джефферсон, Адам Сміт, Ієремія Бейтам, Джон Стюарт Мілль та інші обґрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність, опір гнобленню та інші як природні, невід’ємні і священні норми людської поведінки, що є незалежні від держави. По-різному оцінюється і кінцеве джерело прав людини. Одні бачать кінцеве джерело прав людини у природі людини, в основних потребах: підтримання життя, безпеки, у свободі від насилля та соціально неоправданих обмежень, поваги людської гідності та ін. Інші ж відносять права людини до найбільш високих з людських прав, до душі, до Бога. Російський філософ Микола Бердяєв писав, що «свобода людської особи не може бути дана суспільством і не може по своєму витоку та ознаці залежати від нього, — вона належить людині як духовній суті» [19, с. 95]. Невід’ємні права людини, що встановлюють межі влади суспільства над людиною, визначаються не природою, а духом. Це духовні права, а не природні права, природа ніяких прав не встановлює.

Систематизоване юридичне відображення прав людини ліберальна концепція прав людини вперте знайшла відображення у 1776 р. у Вірджіцській Декларації. В 1789 р. Вірджинську декларацію покладено в основу Білля про права Конституції США. Тоді ж, у 1789 р. у Франції в Декларації прав людини проголошувалися: свобода особи, право па власність, безпеку та опір гнобленню, що стало законом. Ці політико- правові акти не втратили значення і актуальності й в сучасних умовах. Хоча, звичайно ж, сучасні уявлення про права людини значно багатші. Звичайно ж, і політико-правові норми дуже важливі для людини. Але все-таки це лише частина прав і свобод людини. Вузьке тлумачення питання про права людини залишає за межами величезну безліч реальних, не менш значущих для людей прав і свобод. Особливий інтерес викликає точка зору угорського політолога Імре Сабо, що визначає права людини такими, що пе прив’язані до одного якогось засобу виробництва, одного суспільного ладу, ие зафіксовані навічно тільки однією будь-якою системою або типом прав і тільки їм властиві. Імре Сабо відзначає, що такі права людини можуть мати місце тільки в такому суспільстві, в державі такого типу, що проголошує і визнає, хоча б формально, принцип рівноправності своїх громадян. У визначенні Імре Сабо «вічних прав людини» примітне те, що вилучається класово формаційна інтерпретація, показується, що права у вигляді позитивних норм переходять з однієї системи права в іншу, наступну за пій, стаючи, природно, правовими нормами не одного типу держави, а декількох, послідовно змінюючих одна іншу, набувають ніби спадковий характер, більш стійкий, аніж інші норми державно-політичного змісту. Успадкування деяких прав людини згладжує в нам’яті людей їх історичне певно соціальне походження, і починає здаватись, нібито такі норми права споконвічні [19, с. 98].

Теоретичні уявлення про природні права людини, пов’язані з вченням про суспільний договір виникнення держави та принципами поділу влад і народного суверенітету, лягли в основу всіх наступних нормативно-правових актів, в яких йшлося про закріплення прав людини. Сучасні автори, що розглядають проблему співвідношення держави і особи, визначають такі головні принципи їх взаємодії:

а)   взаємну  відповідальність держави  і  особи;

б)   гармонійне    поєднання    інтересів    держави    і    особи;

в)   взаємоєдність  прав  і  обов’язків  держави  і   громадян;

г)  рівність основних прав і обов’язків громадян;

д) поширення прав і свобод громадян,  підвищення їх соціальної активності,   відповідальності  і  самодисципліни  при  виконанні обов’язків;

ж) законність цих стосунків [39, с. 295].

При цьому використовуються   такі   поняття,   як   «людина»,   «особистість», «громадянин», що тісно взаємопов’язані, проте мають й деякі відмінні ознаки. Так, коли ми говоримо «людина», розуміємо природно-суспільну, біосоціальну істоту, тобто розглядаємо її соціальні ознаки у тісному зв’язку з біологічними,  фізичними,  психофізіологічними  характеристиками.   Коли   використовуємо   термін   «особистість»,   то розуміємо    людину    у    її    соціальному    середовищі,    в суспільстві, соціальній групі, тобто розуміємо людину у її відношенні до суспільства, держави, права. Особистість — це, передусім, соціальний тип людини, але це і конкретна людина із своєю індивідуальністю і неповторністю. Отже, особистість — це єдність загальних і індивідуальних типових  і   своєрідних  якостей  людини.   Проте,   це  зовсім  не означає,  що поняття  «особистість» не включає природне, біологічне,   а   поняття   «людина»   —   соціальне.   Це   неправильно тому,  що конкретний індивід завжди виступає як  єдність  соціального  і біологічного,   як  цілісна,  єдина система. Поняття «громадянин», відпрацьоване головним чином юридичною наукою, передбачає вивчення особистості у її відношенні до держави і права. Воно висвітлює здебільшого юридичні або політико-юридичні характеристики особистості. Держава, орієнтуючись насамперед на соціально-типові характеристики особистості, створює систему взаємних прав і обов’язків, при цьому для особистості вони виступають у формі прав, свобод і обов’язків, тобто її правового статусу [39, с. 296]. У сучасній вітчизняній юридичній науці сформувалась досить обгрунтована точка зору, згідно з якою побудову правової держави необхідно розпочинати з захисту і забезпечення прав людини. Визначними віхами на її історичному шляху є, зокрема, Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Всезагальна Декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. та інші міжнародно-правові документи щодо прав людини.

Розділ 2. Витоки і становлення ідеї прав людини в  історії політико-правової думки

 2.1. Становлення ідеї прав людини в  історії політико-правової думки

У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з’явилася теорія трьох поколінь прав людини.

Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це — право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права [16, с. 175].

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов’язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, — Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін. [16, с. 176].

Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини Велику хартію вільностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув’язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена… як за законним вироком рівних їй та за законом країни». З таких самих підстав до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) — юридичний пам’ятник литовського, білоруського та українського народів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед законом та ін. Проте середньовічне законодавство (Велика хартія вільностей, Литовські Статути та ін.) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян [16, с. 177].

Відлік першого покоління прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.

Каталог природних і громадянських прав і свобод людини поповнився соціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами в ряді конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 5 лютого 1917 p.; Італійська Республіка, 2 грудня 1947  р. та ін.), у внесених доповненнях і поправках у старих конституціях. Соціальні, економічні та культурні права знайшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. і особливо Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. [16, с. 179].

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов’язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.).

Становлення третього покоління прав людини (права людини — частина прав людства) пов’язано з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати права і свободи особи [16, с. 180].

2.2. Концепції прав людини у політико-правовій думці

Сучасна концепція прав людини, враховуючи всю її модифікованість і особливості, що зумовлені сучасним рівнем і характером світової цивілізації, спирається на багатий досвід людства, і передусім у сфері правових форм організації суспільного життя людей, правового засобу регуляції їх поведінки, їх місця, ролі і значення у навколишньому світі.

Сучасна юридична наука визнає конституційні права, свободи і обов’язки, а також права і обов’язки, закріплені галузевим законодавством. Є загальні і спеціальні права. Крім того, вирізняють соціально-економічні, політичні, соціально-культурні, особисті права і свободи, щоправда, нині цей порядок зазнає деяких поправок.

Більшість вітчизняних вчених поділяють думку про те, що ядром правового статусу особи є права і обов’язки, але існує ще й інша точка зору, згідно з якою права і обов’язки — це лише головний елемент правового статусу. Так, М. Матузов як складову правового статусу громадян вважає, загальну статутну відповідальність громадян перед державою і суспільством. А О. Сурілов вважає, що структуру правового статусу створюють:

а) громадянство як політико-правова основа статусу особи;

б) передбачена у Конституції й інших нормативних актах постійна єдність прав, свобод, обов’язків, що невід’ємні від особи і надані всім громадянам на засадах рівності;

в) юридичні гарантії їх реалізації [5, с. 58].

Держава формулює не тільки систему прав і свобод особи. Вона закріплює систему обов’язків. За невиконання чи виконання неналежним чином своїх обов’язків держава може притягнути особу до юридичної відповідальності, для цього вона має спеціальний механізм. У той же час держава має свої права і несе обов’язки. Так, держава має право вимагати від особи правомірної поведінки, поваги до законів, сумлінного виконання обов’язків тощо. Проте держава, особливо якщо вона демократична, зобов’язана за допомогою політики і права забезпечити розумні, науково обгрунтовані, стабільні принципи своїх взаємовідносин з громадянами, створити гарантії проти зловживань з боку офіційних представників держави і т. ін. Держава зобов’язана не тільки проголосити обсяг і характер прав і обов’язків особи, але й гарантувати можливість їх реального здійснення. Якби правам громадян не відповідали обов’язки держави, її соціальна, а у деяких випадках юри дична відповідальність, то ці права носили б характер декларацій. Більше того, держава зобов’язана захищати проголошені нею права і обов’язки від порушень, а у разі його вчинення — сприяти швидшому і, по можливості, повному відновленню порушеного права [5, с. 59].

У теорії права під об’єктивним правом розуміється сукупність чинних у країні юридичних норм.

Поняття суб’єктивного права може розглядатися у широкому значенні. Тоді цей термін означає все те, що випливає з правових норм (об’єктивного права) для особи і характеризує її як суб’єкт права. Визнання особи суб’єктом права знаходить вираз у тому, що вона через норми об’єктивного права виступає як його учасник. У вузькому (власному) значенні суб’єктивне право розуміється як право (можливість певної поведінки) особи, що передбачено правовою нормою (наприклад, право на освіту, право на відпочинок і т. ін.).

Термін „об’єктивне” щодо права означає, що юридичні норми набули своєї об’єктивації в офіційних державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремих індивідів. Термін „суб’єктивне” вказує на приналежність права певному суб’єкту, на його певні юридично визнані можливості, якими він на свій розсуд може скористатися або не скористатися [5, с. 61].

Суб’єктивне право взаємопов’язане з об’єктивним правом, обумовлено його змістом. Адже ті або інші юридичні права суб’єктів, що, власне, і становлять сутність суб’єктивного права, формулюються у чинних юридичних нормах, тобто в об’єктивному праві. Отже, суб’єктивне право не може виникнути без об’єктивізації у нормах права об’єктивного. З іншого боку, і об’єктивне право невід’ємне від суб’єктивного. Метою і призначенням існування норм права (об’єктивного) врешті-решт є правове регулювання суспільних відносин, а також забезпечення цього регулювання відповідним правовим механізмом. А правове регулювання здійснюється через юридичні права і обов’язки суб’єктів.

У загальному вигляді зміст будь-якого суб’єктивного права можна звести до того, що воно надає уповноваженому суб’єкту такі можливості:

а) поводити себе відповідним чином (право на свої дії);

б) вимагати відповідної поведінки від інших суб’єктів (право на чужі дії);

в) звертатися до держави за захистом свого юридичного права [5, с. 62].

Для реального юридичного забезпечення таких можливостей при закріпленні в об’єктивному праві повноважень одного суб’єкта фіксуються відповідні обов’язки зобов’язаного суб’єкта. І навпаки, при фіксації конкретних обов’язків одного суб’єкта, закріплюються відповідні права іншого суб’єкта. Отже, суб’єктивному праву (можливій поведінці) одного суб’єкта (уповноваженого) з необхідністю кореспондують юридичні обов’язки іншого суб’єкта (зобов’язаного). Невиконання цих обов’язків є правопорушенням і тягне за собою застосування засобів державного примусу, зокрема того або іншого виду юридичної відповідальності.

Суб’єктивне право слід розглядати в єдності з інтересами суб’єкта. Суб’єктивне право — міра можливої поведінки уповноваженого. Реалізовувати чи не реалізовувати цю можливість цілком залежить від волевиявлення суб’єкта. Природно, що можлива поведінка буде перетворюватися на реально здійснювану лише тоді, коли вона буде сприяти задоволенню тих або інших потреб уповноваженого, тобто, коли певна поведінка відповідатиме інтересам суб’єкта. Отже, інтерес виступає як своєрідний „стартер” процесу реалізації суб’єктивного права [5, с. 62].

Розглядаючи питання про сутність суб’єктивних прав, неможливо обійти питання про їх джерела, а значить, і про потенційні можливості (всіх або певної частини) фіксування, зміни змісту або скасування. Література наводить декілька концепцій вирішення цієї проблеми. Найпоширеніші з них обумовлені основними напрямами юридичної науки. Один із цих підходів — природно-правовий — розглядає суб’єктивні права як такі, що виходять з природи самої людини, існують незалежно від чиєїсь волі. Тому зміст прав незалежний, і ніхто не може його змінювати або скасовувати. Юридичні закони лише формулюють ці права. При цьому чіткість і повність цих формулювань залежить від глибини проникнення у сутність суб’єктивного права. Другий підхід — позитивістський — розглядає суб’єктивні права як явища, що цілком і повністю залежать від держави: вона їх формулює, визначає зміст, вимірює його або скасовує повністю. Отже, держава творить суб’єктивне право безпосередньо через свої закони [5, с. 62].

На думку авторів, не варто повністю відкидати будь-який з цих підходів. Суб’єктивне право — це настільки складне явище, що кожна із наведених теорій має право на існування. Так, природно-правовий підхід вірний щодо певної частини суб’єктивних прав, а саме тих з них, без яких суб’єкт, людина, громадянин не може нормально жити, працювати, розвиватись. Як природне суб’єктивне право є право на життя, недоторканність особи, на гідне відношення, працю, охорону здоров’я та інші.

З позицій позитивістської концепції слід підходити до таких суб’єктивних прав, які виникають і реально можуть здійснюватись лише за певних (історичних, економічних і т. ін.) умов. Наявність таких умов і здатність держави відповідним чином забезпечувати їх реалізацію засвідчується шляхом видання нормативних актів, в яких фіксуються відповідні суб’єктивні права. Такими правами слід вважати, наприклад, право на купівлю автомобіля та на його водіння, права на різні пільги.

Правова література наводить різні формулювання поглядів щодо підстав виникнення суб’єктивного права. Відповідно до одних — суб’єктивне право виникає на основі об’єктивного права, правоздатності суб’єкта і юридичного факту. При цьому вважається, що суб’єктивне право є складовою правовідношення. Інша позиція полягає у тому, що суб’єктивне право може виникнути і здійснюватись поза правовідношеннями, а тому для його виникнення досить об’єктивного права (норм права, в яких фіксуються підстави виникнення, суб’єкти, зміст і порядок реалізації певного права) і особи громадянина, який є або стає носієм певного права [5, с. 63].

На думку авторів, більш обгрунтованою є друга позиція. Адже конкретне суб’єктивне право як юридично встановлена можливість поведінки, що спрямована на досягнення певного соціального блага, не може існувати без відповідних норм об’єктивного права, в яких воно знаходить свій юридичний вираз. Після юридичної фіксації суб’єктивне право існує, насамперед, як можлива поведінка, потенційна можливість суб’єкта поводити себе певним чином. І ця можливість, за наявності її закріплення у нормах об’єктивного права і суб’єкта, якому вона належить, існує потенційно, незалежно від того, вступає суб’єкт у правовідносини для реалізації цієї можливості чи ні. Крім того, суб’єктивне право як потенційне право на певне соціальне благо, може не тільки існувати, але й реалізовуватись за межами правовідносин.

Щодо проблеми класифікації суб’єктивних прав, тобто їх розподілу за певними видами або групами, слід зауважити, що різні автори пропонують різноманітні системи класифікації. Суб’єктивні права з погляду основних аспектів суспільних відносин надають суб’єктам потенційні можливості для одержання від держави і суспільства необхідних засобів існування (соціально-економічні права), для задоволення культурних та духовних потреб (культурні права), на участь в управлінні справами суспільства і держави (політичні права), а також можливості суб’єкта вільно розпоряджатися собою, свободу від втручання держави у сферу відносин, що знаходяться поза межами обов’язків суб’єкта перед державою (особисті права). Конкретні суб’єктивні права фіксуються у Конституції, регламентуються у поточному законодавстві. У результаті цього суб’єктивне право набуває конкретного змісту, під яким слід розуміти конкретні повноваження, якими наділяється суб’єкт, стаючи володарем того або іншого права. Прикладом такого правового акта може бути Конституція України 1996 р., яка у розділі 2 встановлює широку систему суб’єктивних прав громадян України та їх головні обов’язки [1].

Практична цінність суб’єктивних прав полягає у їх реальності, тобто у можливості здійснення повноважень, які випливають із змісту того чи іншого конкретного суб’єктивного права. Реальність суб’єктивних прав забезпечується за допомогою гарантій, тобто засобів, способів і умов, спираючись на які суб’єкт досягає повного і безперешкодного здійснення своїх прав. Гарантії суб’єктивних прав поділяються на: економічні, політичні, ідеологічні та юридичні.

Економічні гарантії — це сукупність економічних чинників (матеріальні цінності суспільства, ринкова економіка, досконала система економічних відносин і т. ін.), які сприяють повній і безперешкодній реалізації суб’єктивних прав.

Політичні гарантії — це сукупність політичних чинників суспільного і державного життя (політична система суспільства, плюралізм та гласність у здійсненні політичного життя тощо), що забезпечують повну і безперешкодну їх реалізацію.

Ідеологічні гарантії — це сукупність ідеологічних і світоглядних принципів, що обумовлюють першочергові цінності і непорушність суб’єктивних прав, їхню повну і безперешкодну реалізацію.

Юридичні гарантії — це сукупність тих правових інститутів, що забезпечують можливість реалізації суб’єктивних прав, а також захищають і охороняють їх від будь-яких обмежень і порушень [4, с. 42-43].

Суттєве значення для глибокого і різнобічного вивчення суб’єктивних прав має ціннісний (аксіологічний) підхід. Під соціальною цінністю суб’єктивних прав слід розуміти значущість для суспільства і його розвитку реалізації конкретних суб’єктивних прав. Вбачається доцільним визначити соціальну і особисту цінність суб’єктивних прав з урахуванням найголовніших сфер суспільних відносин, у яких ці права знаходять свою реалізацію.

Соціальна цінність суб’єктивних прав з економічної точки зору вбачається у тому, що їх наявність:

а) відображує можливості держави матеріально забезпечувати реалізацію певних суб’єктивних прав;

б) забезпечує суб’єктам можливість активної участі в економічному житті суспільства і тим самим сприяє зміцненню його матеріального становища [5, с. 66].

З політичної точки зору соціальна цінність суб’єктивних прав виявляється у тому, що вони:

а) є мірою досягнутого в суспільстві прогресу щодо встановлення дійсного демократизму, визнання і забезпечення свободи особи;

б) забезпечують громадянам активну участь у всіх сферах суспільного життя і тим самим активізують соціально-політичне життя суспільства;

в) фіксують певні повноваження, стимулюють суспільно корисну поведінку суб’єктів.

Соціальна цінність суб’єктивних прав з ідеологічної точки зору полягає у тому, що вони:

а) є втіленням пануючих у суспільстві поглядів на демократію, гуманізм, права особи;

б) виступають дійсним засобом пропаганди досягнень суспільства у гуманітарній сфері;

в) є інструментом викриття перекручень дійсних досягнень суспільства у гуманітарній сфері.

З юридичних позицій соціальна цінність суб’єктивних прав вбачається у тому, що вони:

а) є правовим інструментом розвитку демократії у суспільстві на основі принципів гуманізму і свободи особи;

б) визначають систему взаємних юридичних прав та обов’язків держави і особи;

в) виступають регулятором поведінки громадянина шляхом фіксації певних еталонів поведінки, які відповідають інтересам суспільства;

г) є інструментом поєднання порядку і організованості з активністю і самостійністю поведінки громадян [11, с. 40-41].

Під особистою цінністю суб’єктивних прав слід розуміти те значення, що має для громадянина, його розвитку, задоволення інтересів і потреб наявність і реалізація певних повноважень, що виходять з тих або інших суб’єктивних прав.

Цінність суб’єктивних прав для особи з економічної точки зору вбачається у тому, що вони надають можливість вимагати від держави відповідного матеріального забезпечення у реалізації повноважень, що випливають з того або іншого суб’єктивного права.

З політичної точки зору цінність суб’єктивних прав для особистості виявляється у тому, що вони:

а) уможливлюють визначення реального положення особи як вищої цінності у державі і суспільстві;

б) вказують особистості, в яких сферах і в якому просторі держава розглядає його як вирішальну силу політичних процесів у суспільстві [11, с. 42].

Цінність суб’єктивних прав для особистості з ідеологічної точки зору вбачається у тому, що вони дають змогу індивіду уявити, якою мірою в них виражено принципи демократії, гуманізму, справедливості, що мають загальнолюдську цінність.

З юридичної точки зору цінність суб’єктивних прав щодо особистості вбачається у тому, що вони:

а) є засобом упорядкування суспільних відносин і дозволяють громадянину планувати свою поведінку і прогнозувати поведінку інших суб’єктів;

б) визначають систему конкретних повноважень громадянина у найважливіших сферах суспільних відносин;

в) є юридичним інструментом набуття громадянином тих чи інших соціальних благ;

г) слугують основою системи юридичних та інших засобів забезпечення участі громадян у найважливіших сферах соціальних відносин [11, с. 43].

2.3. Права людини на різних етапах українського державотворення

Українська державно-правова ідеологія має давню і складну історію свого розвитку. Її витоки слід шукати ще в додержавних нормах усього звичаєвого права, яке згодом набуло конкретних форм у Київській Русі. Саме тогочасне державно-правове мислення заклало підвалини вітчизняних правових концепцій, які, вбираючи національні і світові традиції, занепадаючи і відроджуючись, зазнавали еволюційних змін, впливів, з волі історичних обставин перепліталися з російською та білоруською юридичною думкою.

Однією з найвизначніших пам’яток права, створеної на вітчизняному грунті, є „Руська правда” (XI-XII ст.), з якою пов’язане ім’я Ярослава Мудрого. Цей звід норм давньоруського права став джерелом розвитку державно-правових ідей для наступних поколінь. Великий вплив на них справили також знамените „Слово про закон і благодать” Іларіона (XI ст.), видатні зразки тогочасної писемної літератури „Повість временних літ” (XII ст.), „Повчання” Володимира Мономаха (XI-XII ст.), «Слово о полку Ігоревім” (1185-1187), „Моління Данила Заточника” (XIII ст.). У цих творах філософсько-політичного змісту знаходили відгук найголовніші проблеми доби, проголошувалися ідеї утвердження могутності Київської Русі, авторитету церкви, збереження єдності держави, обмеження свавілля князів. Звертаючись до своїх дітей, Володимир Мономах особливо наголошував на необхідності опанувати мистецтво здійснення державної влади, її зміцнення, турботи про простий народ. „Прості люди і тільки вони є справжньою підпорою князеві”, — підкреслював у своєму „Молінні” Данило Заточник [20, с. 42].

Правові традиції Київської держави були розвинуті і збагачені європейськими юридичними поняттями у XV-XVI ст., коли українські землі складали більшу частину Великого князівства Литовського, а 90 відсотків його населення були слов’яни.

Серед юридичних пам’яток цієї доби найвидатнішим був Литовський статут — кодифікований звід законів феодального права, що мав три редакції (1529, 1566, 1588), і діяв в Україні до XVIII ст. Цей документ визначав гуманістичні ідеї того часу — суверенність народу і держави, рівність усіх  перед  законом,   осуд деспотизму,  особисту  недоторканність людини, юридичний захист її прав. Статут проголошував принцип особистої відповідальності перед законом: „Ніхто ні за кого не повинен нести покарання, а лише сам за себе” [20, с. 43].

Окремі державно-правові ідеї виникли в ході релігійної полеміки кін. XVI — поч. XVII ст. У таких творах, як „Апокрисис” (X. Філалет, 1598), „Пересторога” (автор невід., 1606), „Тренос” (М. Смотрицький, 1610), „Протестація” (І. Борецький, 1621), „Палінодія” (3. Копистенський, 1619-1622), тавруючи відступництво української знаті від православ’я, змальовуючи злиденне становище народу, автори виступають за звільнення України з-під польського ярма, організацію на демократичних засадах світських і церковних справ. Зокрема X. Філалет, за ім’ям якого приховувалося, ймовірно, ім’я острозького шляхтича Мартина Броневського, у своєму цілком релігійному трактаті порушує цілу низку державно-правових тем, торкається і правових основ держави і громадянської свободи, і спричинених порушенням прав людини негативних для держави наслідків.

Яскравим виразником інтересів закріпаченого селянства та міських низів був Іван Вишенський (1538 чи 1550-1620). Палкий прихильник демократичних ідей рівності всіх людей від природи, І. Вишенський стверджував, що всі вони рівні незалежно від походження, суспільно-правового стану, оскільки їхнє тіло складається з єдиної субстанції — матерії. Не відступаючи від традиційного для свого часу трактування походження влади від Бога, письменник водночас наголошує на рівності носія влади і всіх людей. Зверхність його лише у даних йому владних повноваженнях. Особа, яка є їх носієм, за І. Вишенським, повинна відповідати за свої помилки, прагнути до загального добра, підпорядковуватися законам, що не суперечать природі людини. Ідеал майбутнього суспільства він вбачав у євангельській організації „царства битія”, де всі люди рівні, не мають ніякої власності і живуть у злагоді один з одним і Богом. Він не тільки розмежовував рівність як моральну і юридичну категорії, але й вимагав майнової рівності. Засобом досягнення ідеалу ранньохристиянського суспільства І. Вишенський вважав самовдосконалення людей [20, с. 44].

Відповідний внесок у розвиток державно-правової думки в Україні зробили в XVII-XVIII ст. прогресивні діячі Києво-Могилянської академії: Йосип Кононович-Горбацький, Лазар Баранович,  Іоаникій Галятовський,  Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Мануйло Козачинський, Георгій Кониський, Дмитро Туптало, Григорій Сковорода та інші. Вчення про освічений абсолютизм, яке розвивали діячі Києво-Могилянської академії, — результат застосування ними у своїй демократичній інтерпретації теорії природного права і суспільного договору. Вони виводили державу і право з незмінної природи людини, вважаючи, що її сутність залишається незмінною протягом усього розвитку держави і права. Відповідно до цього професори та виученики академії поділяли думку про те, що держава існувала не завжди. Вона виникає в часі, а до того люди жили у вільному стані, за відсутності державної влади. На противагу Т. Гоббсу, який твердив, що цей стан характерний „війною всіх проти всіх”, Ф. Прокопович, насамперед, вважав властивим для переддержавного життя мир і війну, любов і ненависть, добро і зло. Щоправда, не всі в академії поділяли однакові погляди щодо цього. М. Козачинський, приміром, не розмежовував чітко досуспільний і суспільний стан людей. На відміну від прихильників освіченого абсолютизму, він стверджував, що не досуспільний, а саме суспільний, ототожнюваний ним з цивільним, стан є природним для людини, бо тільки в ньому „природа людини, тобто її розум, а відповідно і природні права, можуть розвинутися найбільш повно”. Цей по суті демократичний погляд, за яким у цивільному стані дія природного закону не припиняється, а навпаки, посилюється, вимагав від М. Козачинського заперечення самої можливості повного відокремлення „природних прав” громадян на користь державної влади при складанні суспільного договору між підлеглими і правителями. Це різко суперечило „теоріям” апологетів абсолютизму і висувало один із вагомих аргументів при обгрунтуванні прогресивними вітчизняними мислителями другої половини XVIII ст. вимог „цивільних” прав і свобод [20, с. 46].

Найважливішим природним правом людини М. Козачинський визнавав право на життя, свободу совісті (право керуватися вказівками власного розуму), право приватної власності і право вибору (де немає вибору, там немає і свободи), оскільки це є підвалиною будь-якої форми правління. Дію „природного закону” він вважав настільки обов’язковою і необхідною, що порушити її не міг навіть Бог, інакше він суперечив би сам собі.

Подальший розвиток української державно-правової думки знаходимо і у творах Феофана Прокоповича  (1681-1736) — професора Києво-Могилянської академії, відомого державного і церковного діяча, одного з представників „вченої дружини” Петра І. Окрім значної кількості теологічних праць, що обґрунтовували реформи Петра І, Ф. Прокопович написав два твори на правову тематику: „Регламент духовний” (Санкт-Петербург, 1721) і „Правда волі монаршої” (Москва, 1722). У ранніх його творах відображено ідею зміцнення світської центральної влади, її незалежності по відошенню до церковної. У московсько-петербурзький період життя Ф. Прокопович першим створює варіант теорії освіченого абсолютизму, використовуючи при цьому теорію природного права і суспільного договору [20, с. 47].

Інтереси українського селянства і рядового козацтва, загалом народних мас, виражав видатний мислитель Григорій Савич Сковорода (1722-1794). Головний предмет його філософії — людина з її земними справами, думами, прагненням до щастя. Саме вона є мірилом і критерієм правди.

Г. Сковорода засуджував кріпосне право і всю феодальну систему разом з її правом і судочинством, за яких правда за тим, хто сильніший, а «якщо убогий, тоді і бідний і дурний». Він був ворогом монархічного ладу, тиранії, визнавав волю найбільшим здобутком людини. Суспільно-політичний ідеал Сковороди — республіка. В ній немає майнової нерівності, гноблення людини людиною. Закони тут «зовсім не підходять тиранії», тому що забезпечують права всім громадянам, а республікансько-демократичний устрій дає можливість чесно працювати усім вільним людям відповідно до їх здібностей та схильностей. Принцип «схильності» був проголошений Г. Сковородою як головний принцип республіканського устрою. Він означав необхідненість для всіх громадян займатися тільки тією працею, до якої у них с природні здібності. Кожен в республіці повинен займатися «різною» працею [20, с. 47].

Утопічними були не тільки суспільно-політичні ідеали філософа, такими ж були і методи їх досягнення: надія на освіту, особливо молодого покоління, моральне самовдосконалення.

Значний внесок у розвиток державно-правової думки в Україні зробив Яків Павлович Козельський (1728-1764). Державно-правові проблеми він розглядав крізь призму теорії природного права і суспільного договору. Поділяючи право на натуральне (природне), всесвітнє право народів і суспільне (державне), він протиставляє «природний стан» цивілізації, «природну людину» — «людині суспільній». Хоча в початковому природному стані не було ні держави, ні соціальної, ні політичної нерівності, він не ідеалізує його, а віддає перевагу суспільному стану як більш прогресивному. Розвиваючи концепцію природного права, вчений висуває ідею про те, що закладені природою в людину закони її життєдіяльності («природного права») є витоками законів суспільства. Якщо закони в державі не грунтуються на природному праві, то «вони не можуть бути справедливими» [20, с. 49].

Окремі державно-правові погляди в Україні у XVII-XVIII ст. викладені у так званих «літописах»: Самовидця (70-ті роки XVII ст.), Григорія Граб’янки (1710), Самійла Величка (1720), а також в «Історії Русів» (XVIII- XIX ст.).

Серед основних державно-правових ідей, що мали велике значення для формування політичного світогляду українського народу, слід особливо відзначити демократичні погляди Конституції Пилипа Орлика 1710 р. В ній знайшли своє відображення ідеї самостійності України та права українського народу на власну державу, повною мірою закріплено ідею поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, підкреслено, що гетьман повинен пильно дбати, щоб «на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог» [20, с. 49].

Розвиток державно-правової ідеології в Україні пов’язаний і з ім’ям Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873), відомого українського вченого, першого ректора Київського університету, впливу якого зазнали багато вітчизняних діячів, зокрема, М. Грушевський. М. Максимович, займаючись природничими науками, історією, філософією, етнографією, робив спроби розібратися в державно-правових проблемах. У питанні виникнення держави і права він обґрунтовував положення про те, що первинними в цьому процесі є не економічні причини, а ідеї, відводячи головне місце не матеріальному базису, а державі. На поглядах М. Максимовича щодо цього питання помітним є вплив теорії природного права і суспільного договору, проте вони пронизані у його інтерпретації здоровим раціоналізмом [21, с. 84].

М. Максимович був прихильником централізованої влади, у якій він вбачав основу міцності і єдності суспільства. Його політичні симпатії хиталися між республіканською і конституційною «освіченою» монархією, однак в останні роки життя він більше схилявся до конституційної монархії. Кріпосництво він оцінював як зло, що суперечить соціальному прогресу. Становище селян в Україні визнавав безправним і протиприродним. У цілому, М. Максимович негативно висловлювався про існуючий політичний лад, державних діячів того часу, сучасне йому суспільство, яке не бачить людину з її проблемами.

Аналізуючи розвиток державно-правової думки в Україні у XIX ст., слід звернути увагу на демократичні ідеї українського державотворення у нарисах Конституції республіки Георгія Андрузького, в якій особливу увагу було приділено питанням самоврядування в Україні, визначався правовий статус як держави у цілому, так і її частин — общини, області, округу.

Найбільш яскравим представником політико-правової ідеології революційної демократії в Україні був Т. Шевченко (1814-1861). У поемі «Гайдамаки» (1841), а потім у віршах «Заповіт» (1846) і «Я не нездужаю, нівроку» (1858) він обґрунтовує думку про можливість революційного шляху повалення самодержавства [21, с. 85].

Теоретичним поглядам Т. Шевченка щодо держави і права не властиві цілісність і системність. Ймовірно, він над цим і не замислювався. Однак деякі твори його сповнені прогресивних тверджень про них. Загальновідомо, що його суспільно-політичним ідеалом була Запорозька Січ. Тому його поглядам щодо проблеми виникнення держави і права притаманний синтез договірної теорії і теорії насилля, визнання держави знаряддям придушення народних мас. У поемі «Сон» Т. Шевченко називає царя «фельдфебелем на троні» [21, с. 85], який знаходиться на чолі банди ґвалтівників і пригноблювачів.

Прогресивний розвиток буржуазних республік, на думку Т. Шевченка, не позбавив їх експлуататорської сутності. У своєму «Щоденнику» він підкреслює, що французи, проголосивши в XVIII ст. гасло «Свобода, рівність, братерство», порушили, але не завершили ліквідації пригноблення та експлуатації. Тому майбутній соціальний устрій він вбачав у формі самоврядування народу, громадсько-колегіального здійснення влади на основі суспільної власності. Народництво Т. Шевченка простежується і в питаннях розуміння права, характеристиках необхідності і змісту «праведного закону», поєднання його з поняттям правди, істини, справедливості. Це дає йому можливість критично оцінювати закони Російської держави, її системи суду і судочинства.

Велике значення для розвитку прогресивної державно-правової думки в Україні того періоду мала діяльність Миколи Івановича Костомарова (1817-1885). Він виступав з опозиційними ідеями буржуазного ліберала по відношенню до царського режиму і очолював праве ліберально-буржуазне крило таємної політичної організації в Україні — Кирило-Мефодіївське братство (1846-1847). Програмні документи цієї організації здебільшого були написані М. Костомаровим і характеризувались такими ознаками: критичне ставлення до самодержавного устрою Росії, звільнення від кріпосництва, юридична рівність, скасування смертної кари і тілесних покарань, свобода торгівлі, свобода совісті, освічення народу, встановлення республіки і створення загальнослов’янської федерації з широкою політичною автономією об’єднаних народів. Якщо Т. Шевченко ідейно очолював послідовників революційних перетворень,   то   М. Костомаров   виступав   за   реформаторську діяльність. В його працях простежуються республіканські тенденції: «республіканський устрій суспільства, де ідеалом розуміє свободу», оцінюється як «найцінніший стан людини», «ліпший образ суспільної побудови» [21, с. 87]. З часом антицарська спрямованість поглядів М. Костомарова зменшилась, але він завжди залишався противником абсолютизму в Росії. Прихильник складних суспільно-політичних поглядів, учений був неоднозначним і в своїх історичних дослідженнях, де поряд уживаються демократичні і ліберально-самодержавні ідеї, співчуття боротьбі пригноблених мас і проповідь примирення між заможними й бідними на основі християнського «братолюбія» [21, с. 87].

Прихильність до народу як до головного творця історії — найбільш важлива ознака творчості М. Костомарова. Він твердо відстоював необхідність звільнення народу від кріпосництва.

Розвиток державно-правової думки в Україні другої половини XIX ст. пов’язаний з ім’ям Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895). У його поглядах поєднуються утопічно-соціалістичні і конституційно-демократичні ідеї. Соціалістичні ідеї переважали при розробці кінцевої мети кращого майбутнього, а вимога конституційно-правових законів, спрямованих на ліквідацію абсолютизму як шлях до її досягнення. Він пропагував нову демократичну буржуазну Росію, в якій інтереси держави не суперечать інтересам народів, що проживають на її території, й інтересам окремої людини. Він обстоював необхідність наділення всіх громадян демократичними правами (свобода слова, преси та ін.), впровадження місцевого самоврядування, рівноправність усіх народів. Ідеалом для нього була соціалістична федеративна республіка, де вільні народи об’єднуються у вільні суспільства, суспільства — у федерацію громадян у кордонах України, яка стає членом федеративного договору народів Росії, а потім об’єднуються у федерацію всіх слов’янських народів і народів світу. Закон і право, на його думку, повинні бути виразниками волі трудівників. Головне призначення права вбачав у закріпленні «прав людини і громадянина». Особисті права ставив на перше місце. Особливе значення відводив недоторканності особи, необхідності видати закон про права людини, забезпечення судового їх захисту [18, с. 137].

Інші погляди обстоював І. Франко (1856-1916). Він як революціонер-демократ, на відміну від ліберального підходу  до  проблем  влади,   вважав,   що  джерелом  і  носієм влади є народ. Перебуваючи на позиціях матеріалістичного розуміння походження й розвитку держави і суспільства, І. Франко до підвалин державно-правових інститутів відносив «спосіб виробництва і циркуляцію суспільних цінностей», вважаючи, «що в економічному положенні народу криється головна основа його життя, розвитку, прогресу», визначаючи працю як «необхідну умову існування і розвитку людства», вбачав у ній «основу людського щастя і добробуту в майбутньому» [21, с. 92].

Погляди І. Франка щодо походження, сутності і форми держави в дечому збігаються з марксистською точкою зору, проте мають й деякі відмінності. Ідентичними є погляди І. Франка щодо походження і розвитку держави, генезису влади. Він виокремлює поняття «влада суспільна» і «влада державна». На його думку, суспільна влада трансформувалася в період первіснообщинного ладу в державну поступово, через низку проміжних форм. На останньому додержавному етапі розвитку суспільства виникає «первісно-політична влада, влада царів і панів», яка є лише «першим зародком держави», що згодом розвинулась у відокремлену від суспільства управлінську структуру. Найбільш важливими складовими держави як відокремленої від суспільства політичної влади І. Франко визнавав «армію, поліцію, суд, судочинство і адміністрацію» [21, с. 93].

Правові погляди І. Франка формувалися у період популярності у Галичині соціологічної теорії права (Е. Ерліх) і теорії «відродженого» природного права (Р. Штаммлер, А. Шептицький). Разом з тим він критично ставився до положень цих теорій, розумів вольову сутність права. Право він розумів як таке, що пронизане ідеями гуманності, справедливості, що регулює відносини між людьми щодо володіння, використання і розпорядження результатами праці і забезпечує волю й недоторканність особи. Генетичною вихідною формою права, за І. Франком, є звичай, що виникає у первісному суспільстві і трансформується потім у право, набуваючи ознак загальності, необхідності та обов’язковості. Трансформацію звичаїв у право і формування політичної влади вчений розглядає як взаємопов’язані процеси, обумовлені економічним розвитком суспільства. Тому право існує в декількох формах: по-перше, у формі правових звичаїв, носієм якого виступає народ; по-друге, — у формі звичаєвого права, тобто правових звичаїв, систематизованих, опрацьованих і піднесених державою до рівня законів відповідно до інтересів власників, тому воно не виражає інтересів народу, протистоїть йому. Звідси право і закон, на думку вченого, поняття не тотожні [21, с. 94].

В історії державно-правової думки в Україні значне місце посідають вчення про державу і право українських теоретиків національної державності (М. Грушевський і В. Винниченко) та правознавців (О. Кістяківський, Б. Кістяківський, М. Володимирський-Буданов, О. Єфименко), зокрема питання про державно-правові відносини України та Росії. Тут існувало два протилежні напрями: перший обстоював федеративний союз України та Росії, другий заперечував цей союз і був спрямований на розрив зв’язків між Україною та Росією, відстоював ідею створення самостійної Української держави. Перший домінував до жовтневих і наступних подій 1917 року, другий — після цього. Для яскравішого унаочнення цієї думки слід звернутися до наукової і політичної діяльності Михайла Сергійовича Грушевського, вченого-історика, голови Центральної Ради, Його наукова концепція у різні періоди була неоднорідною і суперечливою, хоча основа її залишалась незмінною. Вчений визнавав, що » загальноруської» історії не було, як не було і немає «загальноруської» народності, а є три різних слов’янських народи. При цьому, творцем і фундатором Київської держави М. Грушевський вважав виключно «українсько-руську народність». Побудована і відпрацьована в історичних і інших монографіях, концепція М. Грушевського знайшла своє відображення у документах українських буржуазно-націоналістичних партій початку XX ст. і розвивалася ним та його однодумцями в матеріалах Центральної Ради. Використовується вона партіями національно-демократичної спрямованості і сьогодні. Так, «національна ідея» проголошувалася визначальною силою в еволюційному розвитку українського народу. Як творчий чинник політико-правового розвитку розглядалась національна боротьба. Право визначалось як єдність норм, які виражають соціальну солідарність з’єднаних у націю людей [20, с.55].

Вже на початку XX ст. М. Грушевський концептуально сформулював доктрину національно-територіальної автономії України (самоуправління шляхом створення українського сейму і національних органів управління та контролю). Національно-територіальна автономія також розумілась як децентралізація держави і організація самоврядування у межах національних територій.

Свої погляди на державність України до жовтня 1917 р. М. Грушевський виклав у статті «Вільна Україна», суть і зміст їх можна передати цитатою: «Широка автономія України в її етнографічних межах у федеративному зв’язку з демократичною Російською республікою. Се наша платформа, се гасло, з которим підіймаються і стають безконечні лави українського війська, селянства, робітництва, молоді, інтелігенції, і з ними пліч-о-пліч все нові групи інших народностей України, з неукраїнських меншостей Української землі». При цьому М. Грушевський виступав проти націоналізму і шовінізму: «Оборонці української національності не будуть націоналістами»… «Ми добуватимемо державне право для української землі не для того, щоб панувати над національними меншостями України»… «Право національних меншостей буде забезпечене»!.. Мова їх буде прийнята в зносинах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де сі народності становлять певний національний мінімум. …Де буде відповідне число учеників тої чи іншої народності, вони мали змогу вчитися на своїй рідній мові. Всі ці національні чи релігійні групи матимуть право закладати свої культурні і релігійні товариства і установи і діставати для них підмоги з автономного скарбу України, і т. ін.» [20, с. 53].

Проте вже у 1918 р. у творі «На порозі нової України» відображено погляд М. Грушевського щодо повної самостійності України. «Тепер наш національно-політичний рахунок дійшов особливо високих позицій, — пише він. — Боротьба йде за закріплення самостійності й незалежності Української республіки…» Він критикує орієнтацію України на Москву, Росію. Доводячи за допомогою історичних фактів, що народ України — це народ західної культури, він виступає за західне орієнтування України.

Неоднорідними були державно-правові погляди і Володимира Кириловича Винниченка (1890-1951). В питанні щодо державного устрою він займає ліберальні позиції. Так, в одному із своїх творів пише: «Я думаю, що всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу положено не примус, а добру волю її складових частин». Крім самовизначення, вирішення цієї проблеми залежить ще від цілої низки економічних, політичних, історичних та інших умов. Так, у 1914 р. у нелегальній брошурі «Наші орієнтації» він проводить думку, що для України ні австро-німецька орієнтація, ні орієнтація на російський царизм не можуть бути корисними. «Одна орієнтація повинна бути — це самоорганізація української демократії, одна надія на себе, на свою організовану міць». 28 квітня 1918 р. В. Винниченко, виступаючи на засіданні Центральної Ради, проголошує: «Нам не можна в справі національного відродження покладатися ні на кого, ні на яку автономію у чужій державі…» [21, с. 98].

В. Винниченко вважав, що найбільш оптимальним засобом збереження і розвитку кожної нації є державність, тобто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, що діють на території, населеній національним колективом, які пов’язують його в компактну цілість, що забезпечує його розвиток у сучасному і майбутньому. При цьому він відкидав «національний тоталітаризм». Так, в одній із своїх останніх праць «Заповіт борцям за визволення» він пише: «Досягши визволення свого класу чи нації і не усвідомивши собі загальнолюдської спадкової хвороби нахилу до панування, ці визволителі підсвідомо допускали в свою психіку оту стародавню філософію й психологію тоталітаризму, піддавались їй, непомітно робили її своєю політичною ідеологією й нею обдурювали себе й інших» [21, с.99].

Особливий інтерес становлять державно-правові погляди українських учених-юристів, тим більше, що про них пишуть дуже мало і їхні твори сьогодні майже не досліджуються.

Олександр Федорович Кістяківський (1833-1885) — автор понад 70 праць у галузі кримінального права і процесу. Своє політичне кредо зафіксував у «Щоденнику» таким чином: «Моя теорія — теорія прогресивного конституціоналізму». У конституційній монархії вбачав перший крок на шляху до політичної свободи у Росії. Його «Щоденник» орієнтує на такі демократичі вимоги: недоторканність особи, крім випадків скоєння нею злочину; свобода слова і віросповідання; право зборів і об’єднання у корпорації; місцеве та державне самоврядування; право народу на розпорядження державним бюджетом. Як на засоби, що забезпечують можливість відповідальності правителів перед підвладними, О. Кістяківський вказував на загальний виборчий процес, право відозви посадових осіб, судову підзвітність чиновників, законність у діяльності органів влади і управління, владу суспільної думки.

Національне звільнення українського народу О. Кістяківський вбачав у його юридичній рівності по відношенню до всіх національностей, що проживають на території Росії. При цьому О. Кістяківський перебував на позиціях юридичного позитивізму, тобто визнання правом існуючих (позитивних) норм, які видаються державою. Він був переконаним ворогом формалізму і нежиттєвості норм права, засуджував підхід до права як до назавжди завершеного явища. Кримінальне право і кримінальний процес він тлумачив як два взаємопов’язані і разом з тим різні явища.

З його погляду, закон дає силу праву, а право зміцнює закони, тому що поряд із законами відбувається неперервний розвиток права без втручання законодавця. Водночас О. Кістяківський виступав проти закону як єдиного джерела права, він наголошував, що судова практика є більш дієвою (порівняно із законом) формою правоутворення. В цілому, погляди О. Кістяківського на той час займали передові позиції не тільки кримінально-правової, а й загальнотеоретичної науки.

Юридичними засобами правової держави Б. Кістяківський визнавав недоторканність особи та «народне представництво, яке забезпечується народом». Третьою засадою вважав — єдність влади та єдність націй. Гарантією цих єдностей є загальне виборче право, організоване на основі рівності, прямого і таємного голосування. Завершуючи свої роздуми про державу і роль права, Б. Кістяківський зазначає: «Держава та право — це дві сторони одного і того ж складного явища, а точніше — право є той початок, з якого складається держава» [11, с. 70].

Серед найвідоміших російських і українських учених кін. XIX — поч. XX ст. почесне місце належить Олександрі Яківні Єфименко (1848-1919). Відома як юрист, історик, етнограф, громадська діячка, вона займалася дослідженням народного життя. її праці відрізняються глибоким проникненням у суть цієї проблеми.

О. Єфименко ввважала себе прихильником ідеї народності і його спільностей, наголошувала, що спільність належить до тих форм суспільного життя, які своїм корінням сягають минулого і, безсумнівно, принесуть користь у майбутньому. Вона вважала, що капіталізм у Росії, маючи свої особливості, неодмінно зазнає реформування за допомогою селянства. Вона відзначала високу роль звичаїв, тому негативно ставилась до нормативного визначення права. О. Єфименко відстоювала створення національного руського права, яке б грунтувалося на народній правовій свідомості, в основі якого лежали б санкціоновані звичаї, а не нормативні акти держави, що закріплювали інтереси панівних верств [11, с. 71].

Розділ 3.  Розвиток гуманістичних ідей минулого на сучасному етапі формування національної  політико-правової системи України

Отже, становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин та традицій, що характерні для певної країни. Саме на основі поєднання ідей природної та позитивістської концепцій прав людини і стало можливим закріплення фундаментальних прав у конституціях демократичних держав.

Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основні права індивіда — це конституційні права. На це також вказує положення ст. 21 Конституції України, яка серед основних властивостей прав людини називає невідчужуваність та непорушність. Вказане надає можливість визначити основні права людини як комплекс можливостей, закріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, які складають нормативну основу суб’єктивних прав. Як правова категорія, права людини мають певні ознаки, що визначають її наукову самостійність.

1. Це можливості людини задовольняти власні інтереси та забезпечити нормальне існування і розвиток шляхом вчинення певних дій чи утримання від них.
2. Це можливості, що мають природний характер та належать людині від народження.
3. Це можливості, які не залежать від території чи належності індивіда до громадянства держави.
4. Це можливості, які залежать від соціально-економічного рівня розвитку суспільства.
5. Це можливості, що гарантуються державою з моменту їх правового закріплення [15, с. 59].

При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття «права людини» та «права громадянина». Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують необхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина — сукупністю можливостей, закріплених у нормативно-правових актах, які визначають міру свободи суб’єкта, що має постійний політико-правовий зв’язок з певною державою [15, с. 60]. Відмінності прав людини та громадянина можемо визначити схематично.

Таблиця 3.1.

Відмінності прав людини та громадянина

Права людини	Права громадянина
Можуть існувати незалежно від державного визнання і закріплення	Знаходяться під захистом держави, громадянином якої є особа
Мають морально-соціальний характер	Мають нормативно-правовий характер
Не передбачають обов’язкової наявності громадянства чи підданства	Належать лише громадянину певної держави
Належать людині від природи	Надаються і гарантуються державою
Засновуються на загальнолюдських цінностях	Засновуються на системі принципів національного і міжнародного права
Задовольняють природні інтереси	Задовольняють політичні, економічні та соціальні інтереси
Залежать від природи людини	Залежать від політики держави
Залежать від рівня розвитку суспільства та людини	Залежать від розвинутості держави
Покликані задовольняти економічні та соціальні інтереси	Окрім економічних та соціальних інтересів, задовольняють політичні потреби
Мають моральну основу	Мають правову основу
Гарантуються природою людини та суспільством	Гарантуються державою, у тому числі і примусовими засобами
Не мають документальної форми закріплення	Мають письмову форму закріплення (нормативно-правовий акт)

Права та свободи індивіда є його соціальними можливостями, що детермінуються економічними і культурними умовами життєдіяльності суспільства та законодавчо закріплюються державою. У правах та свободах:

— відображається міра свободи, що об’єктивно визначається станом розвитку суспільства;

— забезпечується самовизначення особи;

— встановлюються умови реального використання соціальних благ у різноманітних сферах особистого, політичного, економічного, соціального та культурного життя;

— визначаються можливості захисту та поновлення прав і свобод, що порушені будь-ким із суб’єктів суспільних відносин [15, с. 63].

Права людини є засобом відображення не потенціальних, а реальних можливостей індивіда, закріплених у законодавчих актах держави. Це вказує на суб’єктивний характер даних прав.

Суб’єктивне право як юридична категорія має свій зміст та структуру. Зміст права складають можливості, які забезпечують реалізацію інтересів суб’єкта суспільних відносин. Структуру суб’єктивного права становлять чотири різновиди можливостей:

а) можливості поведінки у межах свободи, яка встановлена нормою права. Ця свобода забезпечує реалізацію інтересів людини у певній сфері законним шляхом, що включає порушення прав інших суб’єктів;

б) можливості користування наданим благом з метою реалізації закріплених правом суб’єктивних інтересів. Саме ця складова суб’єктивного права забезпечує реальність, дієвість та ефективність правових норм;

в) можливості вимагати виконання обов’язку іншими суб’єктами права як гарантії дієвості права;

г) можливості звертатися до суду за захистом порушеного права як гарантії поновлення порушеного права та покарання винних у порушенні прав суб’єктів [29, с. 185].

Необхідно зазначити, що держава закріплює права індивіда не довільно. Реальними будуть лише ті можливості, які відповідають певним вимогам та правилам. Підлягають закріпленню та гарантуванню державою:

— природні права людини;

— права, обумовлені рівнем економічного розвитку суспільства;

— права, для здійснення яких сформувалися соціально-економічні та політичні передумови;

— права, що відповідають об’єктивним умовам розвитку суспільства;

— права, які забезпечують людині певний стандарт життя;

—    права, що визначають зв’язаність держави принципами і нормами природного права та умовами соціальних взаємозв’язків людей [29 с. 186].

У сучасному світі, коли проблема прав людини вийшла далеко за межі окремої держави, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які також визнаються як основні права людини. Ці стандарти відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи, визначивши ту межу, за яку держава не може виходити. Таким чином, права людини стали об’єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства. Обсяг прав і свобод людини в сучасному суспільстві визначається не лише особливостями певного співтовариства людей, а й розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем інтегрованості міжнародного співтовариства.

Прийняття Міжнародного білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини (1948 p.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 p.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1976 p.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1976 p.), внесло характерні зміни у правосуб’єктність людини, що стала суб’єктом не лише внутрішньодержавного, а й міжнародного права. Держави, що приєдналися до пактів, зобов’язані привести своє національне законодавство у відповідність з їх вимогами. Таким чином, міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. А це надає можливість громадянину, політичні чи громадянські права якого порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Міжнародно-правові документи визначили той універсальний комплекс основних прав та свобод, який у єдності з конституційними правами повинен забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Якщо певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів, оскільки пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співтовариства [16, с. 455].

У ході Другої світової війни були виявлені недоліки в міжнародному регулюванні прав та свобод людини. Цей етап у розвитку людства довів необхідність, з одного боку, підтримки міжнародного миру та безпеки, а, з іншого — дотримання прав і свобод людини.

Створення ООН та прийняття її Статуту поклали початок якісно новому етапу міждержавних відносин у сфері прав людини. Статут ООН покладає на держави обов’язок дотримуватися основних прав і свобод людини, не допускаючи при цьому будь-якої дискримінації.

10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла розроблену Комісією ООН з прав людини Загальну декларацію прав людини. Саме цей день щорічно відзначається у всьому світі як День прав людини.

Загальна декларація вперше закріпила перелік політичних, соціально-економічних та культурних прав людини. Оскільки цей документ мав форму резолюції Генеральної Асамблеї ООН, він мав рекомендаційний характер і не міг визнаватися як юридично обов’язковий. Саме тому Генеральна Асамблея доручила одночасно Комісії з прав людини через Економічну та Соціальну Раду розробити єдиний пакт про права людини, що охоплював би широкий перелік основних прав і свобод. У 1966 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Пакт про громадянські та політичні права і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, які набрали юридичної сили у 1976 р. Загальна декларація прав людини та міжнародні пакти складають Міжнародний білль прав людини (чи Хартію прав людини), що покладає на держави обов’язок забезпечити здійснення закріплених у цих документах прав всіма необхідними засобами, у тому числі й правовими [16, с. 460].

Враховуючи суттєві протиріччя позицій держав-членів ООН, Загальна декларація прав людини і пакти про права людини проголосили природний характер прав людини і вмістили загальні принципи та поняття без визначення їх класових особливостей, надаючи їм загальнодемократичного і загальнолюдського значення, сприйнятливого для всіх держав. Більшість статей зазначених міжнародних документів мають загальний характер. Лише в останні роки почалася конкретизація норм з прав людини, яка особливо активно здійснюється в рамках Організації з безпеки і співробітництва у Європі.

Сучасне міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають законодавство. Воно включає п’ять різновидів документів:

1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід’ємних прав.
2. Угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p.).
3. Конвенції, націлені на захист груп населення, які потребують особливого піклування з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.).
4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з боку органів держави та посадових осіб (Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни).
5. Міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні документи, обов’язкові для виконання державами-учасницями (Заключний документ Всесвітньої конференції з прав людини. — Відень, 1993 p.) [16, с. 462].

В основу міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів та націй; рівноправність всіх людей та заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини, навіть, за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.

Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише парламентські і політичні права, потім -економічні та соціальні. Саме вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав. Однак кожна держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність зі взятими на себе міжнародними зобов’язаннями, а й вчиняти певні дії та створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав.

Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини складають норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави. До них належать:

— фундаментальні права і свободи, зафіксовані у Загальній декларації та пактах про права людини;

— демократичні принципи та норми організації і діяльності державної влади, основними серед яких є народовладдя, розподіл влад, верховенство права, проголошення народу єдиним джерелом влади та наявність незалежних від влади органів правосуддя [11, с. 301].

У юридичній літературі обґрунтовується думка про існування особливої галузі міжнародного права, що складається із системи принципів і норм, які стосуються сфери прав людини — міжнародного гуманітарного права. За всієї неоднозначності підходів до визначення міжнародного гуманітарного права, можемо констатувати той факт, що гуманітарне право є частиною системи норм, які стосуються людини у цілому. Генеральна Асамблея ООН та Комісія з прав людини розглядають як загальні, так і спеціальні питання прав людини з точки зору їх впровадження, гарантування та охорони як у мирний час, так і у період збройних конфліктів.

Таким чином, міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:

— права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;

— обов’язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у мирний час, так і у період збройних конфліктів;

— загальні принципи природного права;

— відповідальність за злочинне порушення прав людини;

— напрями розвитку та розширення сфери прав людини;

— напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов’язань у сфері прав людини [11, с. 303].

На їх основі кожна держава зобов’язана упорядкувати чинне законодавство, усунути протиріччя з нормами міжнародного права, відмінити застарілі норми, ліквідувати прогалини.

Саме вказана діяльність держав забезпечить реальність та ефективність міжнародних стандартів у сфері прав людини.

Висновки

Отже, у відповідності з поставленими завданнями можна зробити наступні висновки.

Права людини невід’ємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж є також засобом подолання протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об’єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства і держави. Права людини встановлюють міру свободи, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб’єктивних інтересів, а, з іншого — не порушує можливостей, наданих іншим суб’єктам суспільних відносин. Процес суспільної діяльності людини значною мірою залежить від обсягу прав та свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв’язків людей у суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предметом політичної боротьби за володіння цими правами, розширення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві. Права людини — складне, багатоаспектне явище, пов’язане з генезою правових норм, які формулюють ці права.

Становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин й традицій, характерних для тієї чи іншої країни. Вперше термін «свобода» з’явився у XXIV ст. до н.е., коли монарх Шумера встановив свободу для підданих шляхом застосування санкцій до нахабних збирачів податків та захисту від несправедливих дій людей, що мають владу. Ідея обмеження прав монарха вперше в історії людства виникла у період середньовіччя в Англії. Вона була нормативно закріплена у 1215 р. у Великій Хартії вольностей, що передбачала застосування покарань за законним вироком та за законами країни. Петиція про право 1628 р. поклала на англійського короля певні обов’язки, що повинні були захищати підданих від сваволі королівської адміністрації. Подальшим кроком на шляху забезпечення прав людини став Хабеас корпус акт 1679 p., що вперше ввів поняття «належної» процедури, передбачив гарантії недоторканності особи, принцип презумпції невинуватості. Актом, що забезпечив компроміс соціальних інтересів у Англії, став Білль про права 1689 p., який встановив свободу слова у парламенті, свободу виборів та право звернення підданих з петицією до короля. Подальшому розвитку ідеалів свободи та прав людини сприяли великі історичні документи США. Серед них — Декларація прав Вірджинії 1776 p., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами; Декларація незалежності США 1776 p., яка визначила перелік невідчужуваних прав людини. Основне значення мала Декларація прав людини і громадянина 1789 p., проголошена у Франції та яка визначила перелік природних, невідчужуваних, священних прав людини.

Вирішального значення для процесу становлення прав людини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та визначила нові параметри взаємовідносин між індивідами і владою. Таким чином, індивід, що раніше повністю був підкорений державі та залежний від неї, набув автономії, отримав право на невтручання держави у сферу свободи особи, окреслену правом, та отримав гарантії державного захисту в разі порушення прав і свобод. Цінність природно-правового вчення характеризується опорою на моральні принципи, а також категорії справедливості, свободи та людської гідності.

Високо оцінюючи роль природно-правової доктрини в ідеологічному обґрунтуванні та становленні прав людини, не можемо сказати, що вона була єдиною та переважаючою у визначенні взаємодії особи і держави, їй протистояв позитивістський підхід до природи прав людини та її відносин з державою. Відповідно до згаданої теорії обсяг та зміст прав людини визначається державою, яка «надає» їх людині, здійснюючи патерналістичні функції. Зазначені різноманітні підходи до розуміння природи прав людини збереглися і у сучасній науці та практиці. Так, норми Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природно-правову концепцію прав людини, а Конституції Німеччини і Австрії — позитивістську.

Проголошення розвинутих демократичних держав правовими потребує внесення коректив до згаданих вище концепцій природи прав людини. Обмеження влади держави правами людини не повинно призводити до зменшення її ролі як у сфері надання цим правам законодавчої форми, так і у галузі охорони прав та свобод.

Отже, становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин та традицій, що характерні для певної країни. Саме на основі поєднання ідей природної та позитивістської концепцій прав людини і стало можливим закріплення фундаментальних прав у конституціях демократичних держав.

Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основні права індивіда — це конституційні права. На це також вказує положення ст. 21 Конституції України, яка серед основних властивостей прав людини називає невідчужуваність та непорушність. Вказане надає можливість визначити основні права людини як комплекс можливостей, закріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, які складають нормативну основу суб’єктивних прав.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — К., 1997
2. Бараннік Р. Право особи на свободу від самовикриття: історія розвитку // Право України. — 2004. — № 4. — С. 135-138
3. Веклич В. Історичні передумови сучасної концепції прав людини і громадянина // Віче. — 2010. — № 18. —  С. 16-19
4. Вступ до прав людини /Гол. ред. Кеслін Гуг. — 48 с.
5. Гончаренко О. М. Права людини в Україні: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2008. — 207, с.
6. Загальна теорія держави і права /За ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. — Харків: Право, 2009. — 583, с.
7. Захаров Є. Права людини в Україні: підсумки першого року нової влади // Права людини. — 2010. — № 5. — С. 2-4
8. Іванов В. М. Історія держави і права України. — К. : Атіка, 2003. — 416 с.
9. Карпачова Н. Історичний генезис прав: Виступ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової // Голос України. — 2000. — 10 січня. —  С. 4-5
10. Карпачова Н. І. Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини: Спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з нагоди 60-річчя Загальної декларації прав людини / Ніна Карпачова; ред.: О. Д. Святоцький. — К.: Правовісник, 2009. — 73, с.
11. Колодій А. М. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина в Україні: Навчальний посібник. — К. : Юрінком Інтер, 2008. — 350 с.
12. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод // Право України. — 2010. — № 10. — С. 215-233
13. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Застосування в Україні: Офіційне видання / Міністерство юстиції України. — К. : Б. в., 2006. — 176 с.
14. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. – К., 1999. – 126 с.
15. Конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина в Україні / Ніна Карпачова; за ред. Юрія Шемшученка; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К.: Юридична думка , 2008. — 251 с.
16. Кравченко В. В. Конституційне право України. — Вид. 6-те, виправл. та допов. — К.: Атіка, 2009. — 606, с.
17. Лисенко Олена. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року як джерело права у правовій системі України // Віче. — 2011. — № 2. — С. 26-30
18. Магновський І. Відображення гарантій прав і свобод людини та громадянина у поглядах М.Драгоманова і М.Ковалевського // Право України. — 2002. — № 5. — С. 137-139
19. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. — М., 2001.- 358c.
20. Олійник А. Ю. Конституційно-правовий механізм забезпечення основних свобод людини і громадянина в Україні: монографія. — К.: Алерта: КНТ: Центр навчальної літератури, 2008. — 470, с.
21. Основи держави і права України / Володимир Ортинський, Оксана Грищук, Михайло Мацько та ін. — К.: Знання , 2008. — 583, с.
22. Перший Омбудсман України на захисті прав людини: збірник документів 1998-2006 / Ніна Карпачова. — К.: Омбудсман України, 2007. — 713 с.
23. Петришин О. Громадянське суспільство і держава: питання взаємовідносин // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 4. — С. 3-12
24. Права і свободи людини і громадянина: Матеріали до бібліографії: Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина /Акад. правових наук України, НДІ держ. будівництва та місц. самовряд.; Редкол.: П. М. Рабінович (гол. ред.) та ін. — Львів, 2006. — 263 с.
25. Права людини в Україні /ред. Євген Захаров, Володимир Яворський. — Харків: Права людини : Українська Гельсінська Спілка з прав людини 2008: Доповідь правозахисних організацій. — 2009. — 300, с.
26. Права людини в Україні /Ред.: Є. Захаров, І. Рапп, Ред. В. Яворський, Оформ.кн. Б. Захаров; Українська гельсінкська спілка з прав людини. — Харків: Права людини, 2006 — 2007: Доповідь правозахисних організацій. — 2008. — 301, с.
27. Правознавство: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів /За заг. ред.: С. М. Тимченка, Т. О. Коломоєць. — 2-ге вид., стереотип. — Суми: Університетська книга, 2008. — 554, с.
28. Пунда О. О. Право на свободу: Монографія. — Хмельницький: [б. и.], 2006. — 247 с.
29. Пустовіт Ж. М. Актуальні проблеми прав і свобод людини і громадянина в Україні. — К.: КНТ, 2009. — 230, с.
30. Рабінович С. Природно-правові підходи в інтерпретаційній практиці Страсбурзького суду // Право України. — 2010. — № 10. — С. 166-172
31. Скакун О. Ф. Теорія держави і права. — Харків : Еспада, 2006. — 775 с.
32. Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном: спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини /Ніна Карпачова. — К.: Омбудсман України, 2006. — 191 с.
33. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини / Ніна Карпачова. — К.: Омбудсман України, 2004. — 529 с.
34. Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини: Спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини / Ніна Карпачова. — К. : Омбудсман України, 2008. — 263, с.
35. Строган А. Взаємозалежність і взаємообумовленість громадянського суспільства та правової держави // Право України. — 2007. — № 10. — С. 14-17
36. Сухонос В. В. Теорія держави і права. — Суми : Університетська книга, 2005. — 536 с.
37. Тацій В. Людина і правова держава: проблеми взаємовідносин і взаємодії // Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 2. —  С. 12
38. Теорія держави і права України: Навчальний посібник / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 367, с.
39. Теорія держави і права. Академічний курс / О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685, с.
40. Фрицький О. Ф. Конституційне право України. – К., 2002. – 127 с.
41. Фулей Т. І. Застосування Європейської конвенції з прав людини при здійсненні правосуддя в Україні. — К., 2008. — 199 с.
42. Хартия Европейского Союза об основных правах: Комментарий / Ред. С.Ю. Кашин. — М.: Юриспруденция, 2001. — 203, с.