Вступ

Київська Русь за формою правління — ранньо­феодальна монархія. Безперечно, Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова, а лише періодично набувала ознак ранньофеодальної імперії, міжкнязівської федерації або конфедерації під колективним правлінням династії Рюриковичів. Інколи — перетворювалася на конгломерат самостійних князівств, зв’язаних відносинами сюзеренітету-васалітету та формальним визнанням єдності Київської Русі й першості Великого князя київського. На думку багатьох сучасних дослідників, Давньоруська держава була нестійким, відносно єдиним державним утворенням.

Центральне управління уособлювали Великий князь, боярська рада, князівські з’їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Києва.

Право Київської Русі складалось й вдосконалювалось у процесі еволюції Давньоруської держави. Серед основних його джерел був звичай. На нормах звичаєвого права базувалися писані джерела права: міжнародні договори, князівське законодавство, церковні статути. Найважливішою пам’яткою давньоруського права є Руська Правда, де найповніше подано характерні для того часу правові норми. Право Київської Русі було правом привілеїв. Його норми охороняли власність і забезпечували привілейоване становище панівної феодальної верстви. Феодально залежне населення перебувало поза законом.

1. Розвиток права Київської Русі

З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення єдиної держави східних слов’ян, що закріпила за собою назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні слов’яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши рабовласницький.

У міру становлення феодалізму окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використовувати в інтересах панівного класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. На них покладався захист феодальної приватної власності і соціальної нерівності. Феодальний тип права у східних слов’ян став, за своєю суттю, історично першим типом правової організації класового суспільства.

Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов’язаний з державою, що формувалася. Право було системою правових норм, що складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою, звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання і захищала від порушень. До найдавніших норм звичаєвого права східних слов’ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінки показань свідків). Все це було відомо слов’янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального [5, с. 483].

У IX-X ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права й літописах, котрі були складені ще у XI-XII ст., і тому не дійшла до нас. Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава — давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам’ятки використовувалися ще у VIII-IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 p., завадило включенню до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам’ятках і договорах Русі з Візантією X ст. [5, с. 484]

Русько-візантійські договори 911, 944 і 971 pp., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантійського й давньоруського права. Значна увага в них приділялася регулюванню торговельних відносин, визначенню прав, якими користувалися руські купці у Візантії. Водночас русько-візантійські договори чітко фіксують правове становище і привілеї феодалів.

У них можна знайти і норми, запозичені від давнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Ярославичів, а потім — у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад про убивство господарем злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір — статті 21, 38 К П.; ст. 40 П. П.), або тільки у Поширену редакцію (статті 90-109 — правила про спадщину, значна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїм корінням сягає в глибочінь століть) [7, с. 3].

На основі аналізу Руської Правди і змісту русько-візантійських договорів Л. В. Черепній визначив сферу дії норм цього збірника права, який уже виходив із принципу поділу людей на вільних і челядинів. Серед вільних він розрізняв заможних («имовитых») і бідняків («неимовитых»). «Устав и закон русский» стояв на сторожі феодальної приватної власності та інтересів «имовитых» людей, охороняв право власника розпоряджатися своїм майном і визначав порядок його переходу у спадщину. Закон піклувався про те, щоб члени сім’ї померлого «имовитого» не позбавлялися того, що йому належало за життя, якщо відсутній заповіт. «Устав и закон русский» був готовий навіть виправдати убивство «имовитою» людиною того, хто хотів її пограбувати [7, с. 4].

Руська Правда — найважливіша пам’ятка феодального права, її норми закріплювали привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя і майно панівного класу. Підтвердженням цього є статті про відповідальність за вбивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін. Окремі частини Руської Правди виникли в найскладніші і найгостріші моменти історії Київської Русі, коли в країні посилювалася класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на зміни державного устрою та еволюцію права [1, с. 36].

Поряд із Руською Правдою правовими джерелами того часу є також грамоти й договори князів.

Як зазначалося, Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. Водночас не слід забувати, що Русь існувала в оточенні інших держав і народів, котрі так чи інакше впливали на неї і вона впливала на них. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов’ян. Руська Правда мала значний вплив і на становлення пізніших пам’яток права північно-східних слов’ян, таких як, наприклад, Псковська судна грамота, Судебник 1497 p., Судебник 1550 р. і навіть деяких статей Соборного уложення 1649 р. [1, с. 37]

На розвиток права Київської Русі певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського. До такого роду пам’яток права належать Єклога, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям. Пам’ятками давньоруського церковного права вважаються церковні статути князів Володимира (про десятини і церковних людей) і Ярослава Володимировича (про церковні суди). Статут великого князя Володимира — це документ, що відображає договір між князівською владою і церквою (митрополитом, єпископом). Він визначав становище церковної організації в державі. Встановлюючи забезпечення церкви у формі десятини від надходжень князівських, судових, торговельних мит, від приплодів худоби і збору врожаїв, Статут визначав поділ централізованої феодальної ренти та інших доходів між світською і церковною владами. Він також містив норми про передачу в юрисдикцію церкви справ, пов’язаних із внутрішнім життям сім’ї, справ церковних людей — членів причту та окремих соціальних груп у яких була заінтересована церква [1, с. 38].

Статут великого князя Ярослава Мудрого став наступною сходинкою у письмовому оформленні прав давньоруської церкви. У ньому йдеться про укладення і реєстрацію шлюбу, взаємні стосунки в сім’ї, відносини церковного кліру із зовнішнім світом. Цей Статут слугував також кодексом відомчого внутрішньоцерковного права. Він містить статті про провини членів церковного причту і монахів як у справах, характерних для церковної юрисдикції взагалі, так і про порушення, пов’язані з особливим моральним та правовим статусом указаних станових груп. Норми статуту Ярослава є відповідними нормам Руської Правди [1, с. 38].

Церковні статути визначали становище християнської церкви в давньоруській державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо безпосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала.

Утворення Київської держави супроводжувалось формуванням феодального права. Уже з X ст. з’являється князівське законодавство. Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право.

У давньоруському суспільстві величезне значення мала власність. Відношення до особистості визначалося в першу чергу саме наявністю власності. Людина, яка позбавлена власності або промотавший її, міг забезпечити майнові зв’язки з іншими обличчями єдиним, що в нього залишилося, власною особистістю.

Міське населення складалося з ремісників, дрібних торговців, купецтва і т.д. Важко визначити, у якому ступені населення російських міст користалося міськими вільностями, аналогічними європейським, сприятливим і надалі розвитку капіталізму в містах. По підрахунках М.Н. Тихомирова, на Русі в домонгольский період існувало до 300 міст. Міське життя було настільки розвите, що це дозволило В.О. Ключевскому виступити з теорією «торгового капіталізму» у Древній Русі. М.Л. Тихомиров думав, що на Русі «повітря міста робив людину вільною», і в містах ховалося безліч швидких холопів [1, с. 39].

Вільні жителі міст користалися правовим захистом Руської правди, на них поширювалися всі статті про захист честі, достоїнства і життя. Особливу роль грало купецтво. Воно рано почало поєднуватися в корпорації (гільдії), що називалися сотнями. Звичайно «купецька сотня» діяла при якій-небудь церкві. «Іванівська сотня» у Новгороді була однією з перших купецьких організацій у Європі.

Древня Русь розвивалася в тім же напрямку, що і найбільші країни Європи. Вона володіла величезним культурним потенціалом, високорозвиненою юридичною сферою. Політична роздробленість країни збіглася з ординським руйнуванням, і це викликало вкрай важкі наслідки, визначило деформацію природного ходу політико-правового розвитку.

2. Право власності

У феодальному суспільстві право власності в середовищі феодалів визначається їхнім взаємним зв’язком і зв’язком з державою, тобто системою васальної залежності, а в селянському середовищі системою заборон на розпорядження. Від розходжень цих відносин залежить і розходження в статусі власності. У дореволюційних дослідженнях йшло в основному обговорення питань про існування родової і приватної власності, думка про колективні форми земельної власності переважала.

Юридичні розходження і спеціальна термінологія для позначення спонукуваної і нерухомої власності виникають значно пізніше, спочатку в Європі, у силу впливу розвитого римського права, а потім у Росії. Юридичне формулювання права власності складалося в Росії під впливом буржуазних відносин і відповідали, аналогічному поняттю в інших буржуазних країнах. Її суть, що полягає в тому щоб підкреслити екстраординарне положення суб’єкта власності, визначена ще в римському праві: «Власнику належить виняткове і незалежне панування над річчю» [2, с. 77].

У Х-ХІ ст. общинні пережитки на Русі ще досить значні. Однак визначати ступінь наявності колективних і індивідуальних форм власності дуже важко через недолік джерел. У Руській Правді в переважній більшості випадків мова йде про індивідуальну власність(кінь, зброя, одяг і т.д.). Швидше за все, у розвинених районах, де діяло князівське законодавство, індивідуальна (приватна) власність відігравала вирішальну роль.

Власник за Руською Правдою мав право розпоряджатися майном, вступати в договори, одержувати доходи з майна, вимагати його захисту при зазіханнях. Об’єктами права власності виступає дуже велике коло речей — коні і худоба, одяг і зброя, торгові товари, сільськогосподарський інвентар та багато іншого.

Інші джерела свідчать про наявність у розглянутий період індивідуального селянського господарства. Однак вони вказують на існування сіл, цвинтарів, вервей, сільських населених пунктів з колективними формами володіння землею. Ймовірно, це сусідські громади з індивідуальною формою власності на двірську ділянку і, періодичними переділами орної землі. Платежі податків князю не перешкоджали населенню розпоряджатися землею по колективному розсуді, тому що одиницею обкладання даниною була не земля, а двір, господарства [2, с. 78].

Форми власності були різними. Крім сімейно-індивідуальних і общинних господарств малися наступні князівський домен являв собою конгломерат земель, що належали особисто князям. Вони стягували там оброки, накладали інші повинності, розпоряджалися землями за власним розсудом.

Власність феодалів виникала як приватна і заснована на князівських даруваннях. У ХІ ст. у літописі — згадують про села князівських дружинників, у XII ст. таких свідчень уже набагато більше. Вотчини бояр були приватною власністю. Князі роздавали землі під умовою служби (тимчасового чи довічного). О. Раків, вважає, що були спадкоємні бенефіції. Умовні тримання могли бути й у самій боярській ієрархії. Князівська роздача земель супроводжувалася одержанням іммунітетів (незалежних дій у цих володіннях) — судових, фінансових, управлінських. У Руській Правді немає зведень про землеволодіння феодалів, але у Великій Правді згадуються люди, що жили на цих землях: тіун боярський (ст. 1), боярські холопи (ст. 46), боярський рядович (ст. 14) [7, с. 10].

Внутрішньофеодальні договори про землю і кодекси, що регулюють землевласницькі відносини, до нас не дійшли, можна лише догадуватися про їхнє існування.

Земельна власність церкви виникла на основі державних пожалувань у виді десятини. Надалі вона росла за рахунок внесків, покупок і т.д.

Суб’єктами права власності могли бути тільки люди не рабського стану. Розподіл речей на рухомість і нерухомість не знайшло юридичного оформлення, але статус рухомості розроблений у Руській Правді досить докладно. Власник мав право на, повернення свого майна (коня, зброї, одягу, холопа), з чужого незаконного! володіння на основі строго встановленої процедури за заподіяну «образу» призначався штраф у 3 гривні. Повернення речей вимагало показань свідків і розгляду при необхідності перед «зводом з 12 чоловік» (ст. ст. 13, 14,-15, 16 Короткої Правди; ст. ст. 34, 35 Великої Правди). Загальний принцип захисту рухомої власності полягав у тім, щоб повернути її законному хазяїну і заплатити, йому штраф як компенсацію за збитки [7, с.12].

Рухома власність (включаючи холопів) вважається в Руській Правді обсягом повного панування власника: при суперечках про її повернення держава не накладає штрафів, сторони самі домовляються між собою. Ті що довірили майно рабам і холопам (для торгових операцій і т.д.) несли у випадку нанесення збитків і, винищування речі відповідальність перед третіми обличчями в повному обсязі (ст. ст. 116, 117). Іншими словами, законодавець розумів, що право, власності визначається волею самого власника рухомої власності, якщо це не було пов’язано з карним злочином, не носило станового характеру кожен вправі рівнозначно визначати її долю [7, с. 13].

3. Зобов`язальне право

Зобов’язання являє собою правовідносини, у силу якого людина, що порушила інтереси іншої людини, зобов’язана зробити визначені дії на користь потерпілого. Відмінності цивільно-правового зобов’язання від кримінально-правового виникають лише на визначеному рівні правового розвитку, у древній же період вони змішуються. Тільки з формуванням галузей цивільного і карного права законодавець вносить ясність у ці питання [2, с. 79].

У стародавності існувало два види зобов’язань із правопорушень (деліктів) і договорів, причому перші, видимо, виникли раніш. У Руській Правді зобов’язання з деліктів волочуть відповідальність у виді штрафів і відшкодування збитків. Холопа, що вкриває, повинний повернути його і заплатити штраф (ст. И Короткої Правди). Взявший чуже майно (коня, одяг) повинний повернути його і заплатити 3 гривні штрафу (ст. ст. 12.13 Короткої Правди) [7, с. 14].

Договірні зобов’язання оформляються в систему при становленні приватної власності, але поняття абстрактного поняття договору ще не існує. Пізніше під договором почали розуміти , як угода двох чи декількох осіб. У результаті якого в сторін виникають юридичні права й обов’язки. У Древній Русі існувало кілька різновидів договорів.

Сторони (суб’єкти) договорів повинні відповідати вимогам віку, правоздатності і волі. Ми нічого не знаємо про вік вступивших у зобов’язання в дохристиянський період. Із прийняттям християнства діяв загальний принцип відповідно до якого вступ у шлюб було юридичним фактором досягнення і майнової самостійності обличчя. Невідомі нам і ті аспекти висновку договорів у язичницький період, що визначалися статтю людини. Однак у Руській Правді жінка уже виступає як власник майна, отже, вона була вправі робити все що захоче з цим майном. У цьому збірнику законів закріплений вплив на зобов’язання статуту волі. Холоп не був суб’єктом правовідносин і не міг відповідати за зобов’язання, усю майнову відповідальність ніс за нього хазяїн. Майнові наслідки угод холопа, зроблених з доручення пана, також лягали на останнього [2, с. 80].

Древньому праву відомі два види відповідальності по договорах: особиста і майнова (в історичному відношенні більш пізня і розвита). У Древньому Римі лише закон Петелия (VІ ст. до н.е.) установлював майнову відповідальність. У першому випадку особа, що не виконало зобов’язань перетворювалося в раба, у другому випадку його власність переходила кредитору [2, с. 80].

У Руській Правді домінує майнова відповідальність. Однак у випадку порушення умов зобов’язань особа могла звертатися в повного холопа, злісний купець-банкрут також звертався в рабство. При нерозвиненості рабства зароджується принцип, відповідно до якого не виконав зобов’язань ставав залежним від кредитора на той термін, протягом якого відпрацьовував йому весь обсяг боргу і збитків [2, с. 81].

В ІХ-ХІІ ст. письмова форма договорів ще не розвилася, вони відбувалися, як правило, в усній формі. Для усунення наступних взаємних претензій, при зоключенні угоди повинні були бути присутні свідки, але суд приймав і будь-які інші докази, що засвідчують договори. Число відомих Руській Правді угод ще не дуже багато.

У побуті договір купівлі-продажу був найпоширенішим. Продавалося майно (рухоме і нерухоме) і холопи, причому продажу останніх у законодавстві того часу приділяється дуже велика увага. У Російській Правді регламентувався не стільки сам договір купівлі-продажу (його умови залежали від волі сторін), скільки суперечки, що виникали в результаті взаємних претензій. Сторони могли розпоряджатися, лише своєю власністю, майно крадене чи невідомого походження оспорювалось після покупки в присутності адміністрації. Якщо законність приналежності проданого не доводилася, угода розривалася і майно відшкодовувалося його особі, що заперечувалось. Угода про продаж яких-небудь значимих речей відбувалася на торгу привселюдно, щоб уникнути наступних претензій.

Продаж нерухомості почав оформлятися письмовими актами ( що дійшли до нас датуються починаючи з ХП ст.). С.В.Юшков думав, що існували терміни пред’явлення претензій по недоліках купленої речі. Існував і договір самопродажу в холопство в присутності свідків [6, с. 455].

На думку С.В. Юшкова, цей договір був досить розповсюджений у розглянутий період і історично передував договору закупівлі-продажу.

У Руській Правді є згадування про наймання робітників «мостників» для ремонту і будівництва мостів (ст. 97 Великої Правди). Установлюється розмір плати за роботи і харчування. У ХП-ХШ ст. з’являється категорія «найманців», яких закон відмежовував від інших груп залежного населення, і їхні відносини з наймодавцем обмовлялися договором. Найманець вільний був розірвати договір, відшкодувавши збитки. У той же час є згадування про челядних-наймитах, закупах-наймятах зберігавших залежність. Характер майнового наймання в Руській Правді не розкривається [6, с. 455].

У XII-XV ст. проявилися три тенденції розвитку зобов’язального права. По-перше, розвиток товарно-грошових відносин призвело до появи нових видів договорів наголос, застава, поручительство) і розчуленню майнової відповідальності сторін у зобов’язаннях. Зобов’язання з правопорушень поступово зміщаються в область кримінально-карну. По-друге, при пануванні феодальних відносин зберігалася особиста відповідальність боржників. Боржники потрапляли в господарську залежність від позикодавців, зобов’язані були відпрацьовувати борг, знаходячись як би під патронатом. Особиста залежність поширювалася навіть у середовищі феодалів у васальних відношеннях з чи державою сюзереном. По-третє, у Новгороді і Пскову формувалася система зобов’язального Права з розвитою майновою відповідальністю, заснованною на тованно-грощовому обміні [6, с. 456].

4. Спадкове і сімейне право Київської Русі

Сімейно-спадкоємне право відноситься до повільно змінюваної сфери. З моменту прийняття християнства основи православної родини довгі сторіччя залишалися статичними, поступово допускалися до спадкування жінки, варіанти спадкування були строго обмежені (за звичаєм, за законом, за заповітом). Відносини в родині грунтувалися на владі батька, лише в пізній феодальний період складається принцип роздільності майна. Це — основні тенденції в зазначеній області права [3, с. 140].

В час до Руської Правди ми не зустрічаємося зі свідченнями про принижене положення жінки. На думку деяких дослідників, родина патріархального типу відбита в Руській Правді в понятті «вервь», тобто колективу родичів, зв’язаних загальною відповідальністю платежем «дикої віри». Однак, як випливає з ряду статей Руської Правди, сторонні особи могли «вкладатися» у загальну виру, не будучи родичами. М.Непрямий запропонував гіпотезу, відповідно до якої «вервь» Древньої Русі — перехідна форма від патріархальної родини до індивідуального зі збереженням колективних порядків (патронімія). Але відмінних рис патронімії не виділено, у ній зберігалися колективне господарство, родинні зв’язки і звичаї. Єдина відмінна ознака — менша чисельність — взагалі важко визначити. Тому патронімія, більше схожа на чисто логічну конструкцію [3, с. 141].

У Древній Русі до XI ст. панувала моногамна родина з індивідуальним господарством. З прийняттям християнства наприкінці X ст. церква вела активну боротьбу з язиччництвом, за торжество індивідуальної родини і сімейної моральності. Шлюб, розлучення, моральні відносини в родині стали санкціонуватися нею. Не освячений шлюб вважався гріхом і міг відбитися на нащадках. Літопис говорить: плід гріховного кореня злий буває плід». Верховенство чоловіка в християнській родині збереглося й усталилося, поступово ставало частиною державної ідеології. Літопис виправдує це: не спонукай злій дружині: тому що мед капає з вуст її. Дружини перелюбниці. Але мить це. Не шляхом життя йде вона, що зближаються з нею підуть після смерті в пекло» [7, с. 27].

Християнська родина повинна була підкорятися суворим моральним канонам, в основі нової ідеології лежали працьовитість, смиренність, відповідальність перед Богом. Формування родини християнського типу відбувалося поступово, держава відносилося до язичництва досить терпимо, але підтвердити конкретними фактами співіснування християнських і язичницьких родин неможливо.

У далекій давнині спадкування здійснювалося на основі звичайного права, із правом всього колективу на якусь частину майна. Раніше за все індивідуалізувалося спадкування рухомості (лук, спис, сокира). Виник розподіл спадкоємної маси на частки: частина — колективу, частина — родині, частина по розсуду самої особи. Ібн фадлан свідчив, що до X ст. майно померлих русів поділялося на три частини [7, с. 28].

Спадкування на основі звичайного права у видозміненій формі входить у загальнодержавний закон. Видимо, паралельно розвивалися заповідальні відмовлення, обмежені частками на користь найближчих родичів. Можна виділити двох форм спадкування: за законом і за заповітом. Відсторонення, жінок від спадкування не може розглядатися як засіб не свідомого приниження. Виходячи за чоловіка з іншого роду, вони не могли забирати майно, нажите членами свого роду. Воювали за нові території чоловіка й обробляли землю чоловіка, тому інститут спадкування нерухомості по чоловічій лінії стійкий у всіх європейських народів.

Право рідних на частку зі штрафів у випадку вбивства закріплене в ст. 4 договору з Візантією 911 р. Видимо, родичі в будь-яких випадках могли претендувати на частину майна. В іншому договір малює картину розвитого спадкоємного права, де діє першість заповіту над законом.

Стаття 13 говорить: «Якщо-хто з русичів умре, не урядивши свого маєтку, будучи на службі у Візантії, а родичів там не має, те повертається майно близьким родичам на Русь. Якщо залишить заповіт, то майно йде тому, на користь кого складено заповіт» [7, с. 29]. Правда, варто мати на увазі, що така розвита форма пропонується імущому середовищу, у селянських громадах звичайне спадкування продовжувало діяти.

Суперечки про спадщину виникали досить часто, і Статути церковні Володимира  і Ярослава Мудрого взяли ці позови родичів під свою юрисдикцію. Але оскільки положення церкви в цей час не було досить міцним, норми про спадкування майна, що ввійшли в Руську Правду, розписані дуже докладно, видимо, щоб уникнути колізій язичницьких звичаїв і християнських установ індивідуалізованої родини. Інститут спадкування в Руській Правді — один з найбільш розроблених.

У XI ст. шлюб став церковною прерогативою, в участі в судебних процесах про спадщину могли відмовити особам без відповідних церковних свідчень, точних даних про вік вступу в шлюб до нас недійшло. С.В. Юшков вважав, що він складав 14-15 років для чоловіків і 12-13 років для жінок [3, с. 143].

У Руській Правді мова йде про індивідуальну родину (чоловік, дружина, діти) особистим господарством. У статтях про «верви» маються на увазі, можливо, колективи родичів. У Великій Правді мається цілий статут про спадщину (ст. 90-95, 98-106). Дві перші статті (ст. 90, 91) закріплюють древні обмеження в громадах смердів: майно померлого, що не залишили синів, переходить князю, дочкам до заміжжя виділяється частина на придане. У той же час у середовищі дружинників і бояр діяв інший принцип: «спадщина князю не йде, його успадковують дочки». В інших статтях регулюється спадкування на базі приватної власності й індивідуального господарства [3, с. 144].

Загальний принцип відомий ще по договорах з Візантією: пріоритет спадкування за заповітом із забезпеченням законних часток членів родини. Стаття 92 говорить: «Хто вмираючи розділить свій будинок дітям, на тім стояти, хто без ряду- умре, усім дітям йде майно». Спадкування за заповітом обмежено синами і дружиною, дочки одержують тільки частину ст 9 3, 95). Діти від першої дружини мають право на частину майна приналежного матері (ст.94). Діти від рабині ‘не успадковують нічого, але одержують з матір’ю волю (ст. 98) [7, с. 30]. В усіх випадках «двір» переходить молодшому сину (ст. 100) як менш здатному до самостійного існування.

Майно малолітніх дітей знаходиться під керуванням матері: якщо вона виходить заміж, то назначаэться родич-опікун, мати та опікун-вітчим за це майно і несуть матеріальну відповідальність за його втрату. Своєю частиною майна мати розпоряджається самостійно, може заповідати його дітям, позбавляти їх спадщини, якщо вони будуть «лихі» (ст. 106) [7, с. 30].

Такий порядок спадкування забезпечував майнові права всіх членів родини й у цілому проіснував до того моменту, коли до Спадкування стали допускатися жінки. Одночасно установилася залежність благополуччя дітей чоловічої статі від волі заповідача, як основа «доброго» відношення до батьків, при збереженні молодшим дітям гарантії засобів до існування.

Висновки

Зміст права власності в Київський Русі залежав від того, хто був суб’єктом і що розглядалось як об’єкт права власності. З огляду на низький техніко-юридичний рівень ще не було створено спеціального терміна для позначення права власності. Але, виходячи з того, що Руська Правда визначала порядок повернення речі справжньому власнику з неправомірного володіння можна стверджувати про застосування в давньоруському праві інститутів права власності й права володіння. Охорона права власності феодалів-вотчинників — одне з головних призначень правової системи Київської Русі. Серед форм земельної власності переважали князівський домен, боярське й монастирське землеволодіння, земля селянських общин. Джерелами придбання землі спочатку були здебільшого освоєння вільних земель, отримання їх у князя за службу. Існування права приватної власності сприяло розвитку спадкового права. Договір Русі з Візантією 911 p., а пізніше й Руська Правда вирізняють успадкування за законом і за заповітом. Спадкове право відповідало становій диференціації суспільства.

Зобов’язальне право розвивалося задля відносин власності. Перші зобов’язання виникали у зв’язку із заподіянням шкоди. Зобов’язання виникали і з договорів. Серед найдавніших видів угод були договори (“ряди”) купівлі-продажу. Вони регулювали загальний порядок торговельних відносин, а також окремі важливі процедури купівлі-продажу (челядина, продажу себе в рабство, установлення добросовісного придбання речі). Найврегульованішими були договори позики (грошей, речей, продуктів).

Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулювалося звичаєвим правом. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київський Русі відповідно до візантійського канонічного права. Установлювалася одношлюбність (моногамія).

Список використаних джерел

1. Іванов В. М. Історія держави і права України. — К.: МАУП, 2002. — Ч. I — 264 с.
2. Історія держави і права України /За ред. А. С. Чайковського; Міністерство освіти і науки України (Київ). — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 510, с.
3. Історія держави і права України: Курс лекцій /О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. — К.: Вентурі, 1996. — 285, с.
4. Орленко В. І. Історія держави і права України / В. І. Орленко, В. В. Орленко,. — К. : Вид. Паливода А. В., 2006. — 161, с.
5. Правознавство. — К.: Правова єдність, 2009. — 790, с.
6. Правознавство /ред. С. І. Запара. — Суми : Університетська книга, 2009. — 639 с.
7. Руська правда: Посібник із законодавства Київської Русі / укл. : О. Д. Брайченко. — Кіровоград : Б. в., 1995. — 40 с.