Державний, правовий та політичний устрій Іспанії

Вступ

Іспанія, офіційно Королівство Іспанія — держава на південному заході Європи. Займає більшу частину Піренейського півострова, Балеарські і Пітіузькі острови в Середземному морі, Канарські острови в Атлантичному океані. Іспанія омивається Середземним морем і Атлантичним океаном. По суходолу Іспанія межує з Португалією на заході, з Францією — по гребенях Піренейських гір, з Андоррою, з Гібралтаром і з Марокко. Площа 504,75 тис. км2 (50 місце у світі). Населення 40,491,051 чол. Столиця — Мадрид.

Актуальність дослідження. За останнє десятиліття Іспанія стала однією з країн які мають найінтенсивніший темп розвитку серед країн Європи, що тільки укріпило її позицію в очах світової спільноти.

Мета роботи полягає в дослідженні державного, правового та політичного устрою Іспанії.

Завдання роботи:

— розкрити суть держави та основні ознаки Іспанії як соціально політичного явища тавизначити форму державного устрою, державного режиму Іспанії та її механізм;

— розкрити систему державних органів та органів місцевого самоврядування Іспанії;

— окреслити ознаки громадянського суспільства та права людини передбачені і забезпечені в Іспанії;

— показати основні суб’єкти політичної системи Іспанії та охарактеризувати форми і види демократії реалізовані в Іспанії.

Об’єктом дослідження є держава Іспанія.

Предметом дослідження теоретичні аспекти вивчення державного, правового та політичного устрою Іспанії.

Методи теоретичний аналіз літератури; критичний аналіз досліджень з даної проблеми.

1. Суть держави. Теорія яка лежить в основі походження держави

Держава — це особлива політико-територіальна організація, що володіє суверенітетом спеціального апарату управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкового характеру.

Поняття держава можна розуміти як систему офіційних органів, що здійснюють керівництво суспільством.

1) Держава — це здійснюваний за допомогою офіційних органів політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов’язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус.

2) Держава — це 1. сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; 2. організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян [9, с. 47].

В сучасній юридичній науці розрізняють теорії виникнення держави, теорії, що пояснюють сутність та соціальні функції держави. Різновидами теорій, що пояснюють виникнення держави і права:

1 Теологічна теорія. Одним з її представників був Фома Аквінський (1225-1274). Його вчення побудовано на ієрархії форм — від Бога — чистого розуму — до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найбільш реакційні держави, підкреслює думку про те, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки влада вкладена в руки правителя Богом і покликана захищати благо всіх.

Патріархальна теорія. Сутність її полягає у твердженні, що держава походить від сім’ї і є результатом історичного розвитку і розростання сім’ї, а отже абсолютна влада монарха — це продовження батьківської влади. Основними представниками названої теорії є Арістотель, Р. Фільмер, М. Михайловський та ін. Наприклад, Роберт Фільмер у своєму творі «Патріархія чи природна влада короля» твердить, що абсолютна влада монарха бере свій початок безпосередньо від Адама. Держава виростає із сім’ї, а влада монарха через Адама передана богом і непідвласна ніяким людським законам. З позиції Арістотеля в основі виникнення держави лежить політичне спілкування. З розростання патріархальної сім’ї з’являються адміністративно-територіальні одиниці (села, селища, міста), населення яких, спілкуючись утворюють таку політичну організацію суспільства як держава.
Договірна теорія. Вона пояснює виникнення держави внаслідок об’єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні будуть управляти, а інші виконувати їх управлінські рішення. Представниками цієї теорії були Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, О. Радищев та ін.
Психологічна теорія. За цією теорією держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людей. Начебто людській психіці притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Представником цієї теорії був Л. Петражицький (1867-1931).
Теорія насильства. За цією теорією держава виникла як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють загарбники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представниками теорії були Гумплович, К.Каутський, Дюрінг та ін.
Органічна теорія. Її обґрунтовував англійський філософ Г. Спенсер (1820-1903). Він проводив аналогію між державою і біологічним організмом. На думку Спенсера, держава, подібно біологічному організму, народжується, росте, мужніє, старіє і гине. Як і біологічний організм держава має політичне тіло: руки, ноги, голову, органи, що виконують відповідні функції.
Теорія технократизму. Держава виникає як необхідний результат спілкування людини з технікою.
Історико-матеріалістична теорія. Сутність цієї теорії полягає в тому, що держава виникає як результат розвитку і занепаду первісного ладу, розвитку способу виробництва, що і визначає соціальні зміни в суспільстві [9, с. 48-49].

Назва «Іспанія» — фінікійського походження. Римляни, які завоювали Іспанію у ІІ-І ст. до н.е., використали її у множині (Hispaniae) для позначення всього Піренейського півострова. У римські часи Іспанія складалася спочатку з двох, а потім з п’яти провінцій. Після розпаду Римської імперії вони були об’єднані під владою вестготів, а після нашестя маврів у 711 р. н.е. на Піренейському півострові існували християнські і мусульманські держави. Іспанія як політично цілісне утворення виникла після об’єднання Кастилії і Арагону в 1474 році [14].

З часів італійських гуманістів епохи Відродження встановилася традиція вважати нашестя варварів і падіння Риму в 410 р. н.е. відправною точкою переходу від античної епохи до Середньовіччя, а саме Середньовіччя розглядалося як поступове наближення до епохи Відродження (XV-XVI ст.ст.), коли знову пробудився інтерес до культури античного світу. Але Середні віки в цьому регіоні починаються з моменту мусульманського нашестя в 711 р. і закінчуються захопленням християнами останнього оплоту ісламу — Гранадського емірату, вигнанням євреїв з Іспанії і відкриттям Нового Світу Колумбом у 1492 році.

Перемога арабів у битві на р. Гуадалете в Південній Іспанії 19 липня 711 р. і загибель останнього короля вестготів Родеріха два роки опісля вирішили долю вестготського королівства. Араби стали називати захоплені ними землі Аль-Андалуз. Це призвело до зародження Реконкісти. Реконкіста — від reconguistar, що означає — боротьба народів Піренейського півострова у VIII-XV ст.ст. проти арабів (маврів), що захопили частину півострова в 711-714 роках. Реконкіста почалася у 718 р. битвою в долині Ковадонга. Вирішальне значення мала битва при Лас-Навас-де-Толосе в 1212 р., де об’єднані сили Кастилії, Арагону, Португалії і Наварри завдали арабам великої поразки. На середину XIII ст. більша частина півострова (за винятком Гранадського емірату) була звільнена.

Реконкіста завершилася у 1492 р. взяттям іспанцями Гранадського емірату, останнього оплоту маврів на Піренейському півострові. У тому ж році Колумб здійснив свою першу експедицію до Нового Світу.

Реконкіста була зобов’язана своїми успіхами не тільки військовим діям християн. Велику роль відіграла також готовність християн йти на переговори з мусульманами і надавати їм право проживання в християнських державах, зберігаючи свої віру, мову і звичаї. Завдяки плаванню Колумба в 1492 р. і відкриттю Нового Світу була закладена основа іспанської колоніальної імперії. Оскільки Португалія також претендувала на заморські володіння, у 1494 р. був укладений Тордесильяський договір про розподіл між Іспанією і Португалією. У подальші роки були значно розширені межі Іспанської імперії. Франція повернула Фердинанду прикордонні провінції Каталонії, а Арагон міцно утримував свої позиції на Сардинії, Сицилії і в південній Італії.

Іспанський король Карл I (роки правління 1516-1556) став імператором Священної Римської імперії під ім’ям Карла V у 1519 р., змінивши свого діда, Максиміліана I. Під його владу потрапили Іспанія, Неаполь і Сицилія, землі Габсбургів у Бельгії і Нідерландах, Австрія та іспанські колонії у Новому Світі. Іспанія перетворилася на світову державу, а Карл став наймогутнішим монархом Європи.

Після зречення Карла від влади в 1556 р. австрійські володіння перейшли до його брата Фердинанда, але велика частина імперії дісталася його сину Філіпу II (роки правління 1556-1598). Його політика в Бельгії і Нідерландах призвела до революції (1566) і утворення в 1579-1581 рр. Республіки Сполучених провінцій. Спроби залучити Англію до сфери впливу Габсбургів також виявилися безуспішними. Нарешті в 1588 р., обурений грабіжницькими нападами англійських моряків на іспанських торговців і допомогою королеви Єлизавети голландцям, він спорядив знамениту «Непереможну армаду», щоб висадити десант на північному узбережжі Ла-Маншу. Цей захід закінчився загибеллю майже всього іспанського флоту.

До великих політичних досягнень відносяться придбання за спадщиною Португалії у 1581 р. і блискуча морська перемога над турками в битві при Лепанто (1571), яка підірвала військово-морську міць османів.

Хоча після смерті Філіпа II Іспанія все ще вважалася світовою державою, вона знаходилася в кризовому стані. Прибутки королівства, що збільшувалися за рахунок надходжень з колоній, були величезними за мірками XVI ст., але Карл V залишив величезні борги, і Філіпу II довелося двічі оголошувати країну банкротом — в 1557 р., а потім у 1575 році.

Філіп III (1598-1621) і Філіп IV (1621-1665) не змогли змінити ситуацію на краще. Перший з них уклав у 1604 р. мирний договір з Англією, а потім у 1609 р. підписав 12-річне перемир’я з голландцями, але продовжував витрачати величезні суми грошей на своїх фаворитів і розваги. Вигнавши з Іспанії морисків у період з 1609 по 1614, він позбавив країну більше чверті мільйона працелюбних жителів. У 1618 р. спалахнув конфлікт між імператором Фердинандом II і чеськими протестантами. З цього почалася Тридцятирічна війна (1618-1648), в якій Іспанія виступила на стороні австрійських Габсбургів, сподіваючись повернути собі хоча б частину Нідерландів. У 1648 р. в Тридцятирічній війні було досягнуто миру, хоча Іспанія продовжувала воювати з Францією до укладення Піренейського миру в 1659 році.

Карл II (1665-1700) став останнім правителем з династії Габсбургів в Іспанії. Він не залишив спадкоємців, і після його смерті корона перейшла до французького принца Філіпа Бурбона, герцога Анжуйського, онука Людовика XIV і правнука Філіпа III. Його сходженню на іспанський трон передувала загальноєвропейська війна за Іспанську спадщину (1700-1714), в якій Франція та Іспанія воювали з Англією і Нідерландами. Іспанія разом з Францією вела війни проти Великобританії (1739-1748, 1762-1763, 1779-1783). У вдячність за підтримку Франція в 1763 р. передала Іспанії величезну територію Луїзіани в Північній Америці.

З 1833 р. по 1874 р. країна перебувала в стані нестабільності, переживши ряд соціальних, економічних і політичних потрясінь. Конституційне правління було відновлене в 1834 р., а в 1837 р. була ухвалена нова Конституція, що обмежила владу монарха двопалатними кортесами. Революційні події 1854-1856 рр. закінчилися розгоном кортесів і скасуванням ліберальних законів. Конституція 1869 р. проголосила Іспанію спадковою монархією. Монархістська Конституція 1876 р. запровадила нову систему обмеженої парламентської влади, яка передбачала гарантії політичної стабільності і представництво в основному середнього і вищого класів [14].

2. Основні ознаки Іспанії як соціально політичного явища

Правова система — це один із різновидів соціальних систем.

Правова система — поняття складне і багатопланове, вона містить у собі цілий комплекс компонентів, справляє нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини. Елементи правової системи об’єднані спільною метою, завданнями, вони виконують деякі загальні функції, що, між іншим, не свідчить про однорідність та ідентичність останніх [13, с. 91].

Правову систему загалом можна розглядати як певну нормативну основу всіх інших соціальних систем: політичної, економічної, культурної тощо, бо багато з її елементів (але ж, звичайно, не всі) мають нормативний характер і слугують загальними орієнтирами для відповідних видів діяльності.

Правову систему, на нашу думку, можна визначати як об’єктивне, історично закономірне правове явище, яке включає взаємозв’язані, взаємообумовлені і взаємодіючі компоненти: право і втілююче його законодавство, юридичні установи і юридичну практику, суб’єктивні права і обов’язки, правовідносини, правову ідеологію та ін.

Кожній державі притаманний той чи інший тип права, сутність і зміст якого мають вирішальне значення для характеристики її правової системи.

Іспанія належить до романо-германської національно правової системи.

У 1879 р. в країні була створена Іспанська соціалістична робітнича партія. Останні заморські володіння Іспанія втратила внаслідок поразки в іспано-американській війні 1898 р. Ця поразка засвідчила повний військовий і політичний занепад Іспанії.

У 1890 р. було введене загальне виборче право для чоловіків. Тим самим було підготовлене підґрунтя для утворення численних нових політичних партій, які відтіснили Ліберальну і Консервативну партії. Католицька церква все ще мала великий вплив, але і вона все частіше перетворювалася на об’єкт нападок з боку антиклерикалів з нижчих і середніх прошарків суспільства.

Щоб обмежити владу короля, церкви і традиційної політичної олігархії, реформатори вимагали внести поправки до конституції. Інфляція під час Першої світової війни і економічний спад у післявоєнні роки посилили соціальні проблеми. Прагнучи пом’якшити політичну ситуацію, генерал Прімо де Рівера встановив у 1923 р. військову диктатуру. Опір диктатурі посилився наприкінці 1920-х років, і в 1930 р. Прімо де Рівера був змушений піти у відставку. На муніципальних виборах у квітні 1931 р. у всіх великих містах рішучу перемогу здобули республіканці.

Друга республіка була урочисто проголошена Тимчасовим урядом, що складався з лівих республіканців, представників середнього класу і представників соціалістичного руху, які виступали проти католицької церкви і мали намір підготувати підґрунтя для мирного переходу до «соціалістичної республіки». Були здійснені численні соціальні реформи, Каталонія отримала автономію. Однак на виборах у 1933 році республікансько-соціалістична коаліція зазнала поразки через протидію поміркованих і католиків.

Стурбовані комуністичною загрозою, праві почали готуватися до війни. Генерал Еміліо Молу й інші воєначальники, включаючи Франко, підготували антиурядову змову. Заснована в 1933 р. фашистська партія Іспанська фаланга використала свої терористичні загони для провокування масових безпорядків, які могли б послужити мотивом для встановлення авторитарного режиму. Реакція лівих сприяла розкручуванню спіралі насильства. Вбивство 13 липня 1936 р. лідера монархістів Хосе Кальво Сотело послугувало відповідним приводом для виступу змовників.

Бунтівники взяли під контроль приблизно третину території Іспанії: Галісію, Леон, Стару Кастилію, Арагон, частину Естремадури і Андалузький трикутник від Уельви до Севільї і Кордови.

Заколотники зіткнулися з несподіваними труднощами. Війська, направлені генералом Молу проти Мадрида, були зупинені робітничою міліцією в горах Сьєрра-де-Гвадаррама на півночі від столиці. Заколот переріс у громадянську війну.

21 вересня на аеродромі поблизу Саламанки провідні бунтівні генерали зустрілися, щоб обрати головнокомандувача. Був обраний генерал Франко, який у той же день перекинув війська від передмістя Мадрида на південний захід до Толедо, щоб звільнити фортецю Алькасар. 28 вересня Франко був затверджений главою націоналістичної держави і відразу встановив у зоні свого контролю режим одноосібної влади.

4 березня 1939 р. в Мадриді командувач республіканської армії центру полковник Сехизмундо Касадо підняв заколот проти республіканського уряду, сподіваючись припинити безглузде кровопролиття. Франко навідріз відмовився від його пропозицій про перемир’я, і війська почали здаватися по всій лінії фронту. Коли 28 березня націоналісти увійшли в спустошений Мадрид, 400 тис. республіканців почали вихід з країни. Перемога фалангістів привела до встановлення диктатури Франко. Більш як 1 млн. людей потрапили до в’язниць або трудових таборів. Крім 400 тис., що загинули під час війни, в період з 1939 по 1943 було страчено ще 200 тис. осіб.

Коли у вересні 1939 р. почалася Друга світова війна, Іспанія була ослаблена і спустошена Громадянською війною і не наважилася виступити на боці країн «осі» Берлін — Рим. Тому безпосередня допомога Франко союзникам обмежилася відправкою 40 тис. солдатів Іспанської блакитної дивізії на Східний фронт. У 1943 р., коли стало ясно, що Німеччина програє війну, Франко «охолонув» до Німеччини. У кінці війни Іспанія знаходилася в дипломатичній ізоляції і не входила до складу ООН і НАТО, але Франко не втрачав надії на примирення з Заходом. У 1953 р. США й Іспанія уклали угоду про створення кількох військових баз США на території Іспанії. У 1955 р. Іспанія була прийнята в ООН [7, с. 369-371].

У 1966 був ухвалений Органічний закон, що вніс ряд ліберальних поправок до Конституції. Режим Франко породив політичну пасивність переважної більшості іспанців. Пересічні громадяни не виявляли інтересу до державних справ; більшість з них займалися пошуком сприятливих можливостей для підвищення рівня життя.

В останні роки свого життя Франко послабив контроль над державними справами. У червні 1973 р. він поступився посадою прем’єр-міністра, яку обіймав протягом 34 років, адміралу Луїсу Карреро Бланко. У грудні Карреро Бланко був убитий баскськими терористами, і його замінив Карлос Аріас Наварро, перший цивільний прем’єр-міністр після 1939 року. У листопаді 1975 р. Франко помер. Ще в 1969 р. Франко оголосив своїм наступником принца Хуана Карлоса з династії Бурбонів, онука короля Альфонса XIII, який очолив державу як король Хуан Карлос I [7, с. 372].

3. До якого типу належить Іспанія відповідно до формаційно-цивілізаційного походження

Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

— елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

— системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;

— системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності;

— реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;

— рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

Є два підходи до типології держав: формаційний і цивілізаційний.

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом [12, с. 65].

Поняття історичного типу держави пов’язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.

При такому підході держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу.

Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація» [12, с. 66], її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

— первинні;

— вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних — держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і всепроникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав [12, с. 68].

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінності та мету її власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.

Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу Іспанія відноситься до вторинних цивілізацій.

1) сутність держави визначається як співвідношенням соціальних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;

2) політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації;

3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи [12, с. 69].

4. Форма давньої держави, державного устрою, державного режиму Іспанії

Розвиток первісного суспільства в усіх регіонах світу спочатку проходив приблизно однаково. Проте на стадії переходу до держави шляхи різних первісних суспільств розійшлися.

Розрізняють два основні шляхи виникнення держави:

— європейський (Афіни, Рим, давньо-германські держави);

— східний, азіатський (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія та ін.) [8, с. 74].

На території Європи (європейський шлях виникнення держави) головним чинником утворення держави було класове розшарування суспільства в зв’язку із формуванням приватної власності на землю, худобу, рабів. У південній Європі держави виникли в епоху заліза. Там не були потрібні такі громадські роботи, як у разі східного (азіатського) шляху виникнення держав. У результаті розкладання общин виникла або приватна власність на землю, або приватне землекористування зі збереженням державної власності.

В утворенні кожної держави має значення цілий комплекс причин — економічних, політичних, внутрішніх, зовнішніх, тому що виникнення держави у кожного народу має свої особливості, характеризується певними рисами.

Іспанія — парламентська монархія. Діє Іспанська Конституція, яка схвалена національним референдумом 6 грудня 1978 р. і набрала чинності 29 грудня 1978 р., із змінами, внесеними у 1992 р.

З 1939 р. фактично в країні існувала диктатура фашистського типу; довічним главою держави був Франсіско Франко Баамонде. У 1969 р. за пропозицією Франко його наступником на посту глави держави і майбутнім королем Іспанії був затверджений принц Хуан Карлос Бурбон. 22 листопада 1975 р., після смерті Франко, він вступив на королівський престол.

Відповідно до Конституції 1978 р., главою держави є король, який має лише символічну владу. Глава держави — Король Іспанії – Хуан Карлос I (Juan Carlos I). Приведений до присяги 22 листопада 1975 р. [10, с. 45].

5. Механізм держави

Механізм держави — цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави.

Ознаки механізму держави:

1) це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах субординації та координації. Політико-організаційну основу системи складають органи держави, територія держави, збройні сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави;

2) це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і єдині завдання та цілі діяльності. Кожний із суб’єктів механізму держави як його системний елемент є органічно обумовленим усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в цілому;

3) це система, яка має чітку структуру з певними зв`язками між її елементами. Первинними елементами є державні органи.

4) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність, котрі становлять її організаційно-економічну основу;

5) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою якої функціонує держава, здійснюється управління суспільством (по суті, механізм держави створюється для виконання її функцій) [13, с. 118].

Останнім з найважливіших питань конституції стосується розмежування компетенції між центральним урядом і регіонами. У статті 2 сказано “Конституція грунтується на принципі непорушної єдності іспанської нації і неподільності країни, спільної для всіх іспанців; вона визнає і гарантує право на автономію національностей і регіонів, які її складають, і солідарність між ними усіма”. Конституція своєю статтею 137 створює трирівневу систему державного управління (національний — регіональний — місцевий рівні), запровадивши адміністративну структуру країни у вигляді муніципалітетів, провінцій та автономних областей.

Таким чином, через переговори і компроміси вдалося подолати основні розбіжності конституційного процесу в Іспанії. Як політичний процес конституційного творення він був досить вдалим у справі залучення різноманітних сил і у досягненні прийнятних рівнів вирішення проблем.

6. Органи держави. Система державних органів Іспанії

Відповідно до Конституції 1978 р., главою держави є король, який має лише символічну владу. Глава держави — Король Іспанії — Хуан Карлос I.

Законодавчу владу здійснюють Генеральні кортеси (парламент), які розробляють і приймають закони, що підлягають затвердженню королем, контролюють діяльність уряду. Кортеси складаються з двох палат: конгресу депутатів і сенату. Конгрес депутатів складається не менш як з З00, але не більш як з 400 депутатів, які обираються населенням загальним прямим і таємним голосуванням за системою пропорційного представництва терміном на 4 роки. Сенат обирається загальним прямим і таємним голосуванням за мажоритарною системою терміном на 4 роки [5, с. 54].

Виконавчу владу здійснює уряд на чолі з головою уряду. Голова уряду призначається королем після консультацій з політичними партіями і головами обох палат парламенту, потім кандидатура голови має бути схвалена абсолютною більшістю голосів конгресу депутатів. Голова уряду має практично президентські повноваження. Члени уряду, які є одночасно і депутатами, можуть суміщувати свою діяльність на обох посадах.

Вищий консультативний орган уряду — Державна рада, яка складається з 29 членів.

Найвищий судовий орган — Генеральна рада судової влади, якою керує голова Верховного суду, складається з 20 членів, яких призначає король на 5 років.

Країна має регулярні Збройні сили чисельністю 143,5 тис. осіб і резерв — 328,5 тис. осіб, у тому числі сухопутних військ — 265 тис., ВПС — 45 тис., ВМС — 18,5 тис. Воєнізовані формування — 71,3 тис. осіб, у тому числі цивільна гвардія — 70,5 тис. осіб та сили спостереження за обстановкою на морі — 760 осіб [5, с. 62].

Збройні сили комплектуються за призовом. Термін служби — 9 місяців. Мобілізаційні ресурси країни оцінюються у 10,4 млн. осіб, у тому числі 8,3 млн. придатних до військової служби.

Збройні сили Королівства Іспанія тривидового складу. Включають: сухопутні війська, військово-повітряні і військово-морські сили.

Військовий бюджет Королівства Іспанія у 2001 році становив 6,9 млрд. дол. США.

7. Місцеве самоврядування Іспанії

Конституція 1978 р. закріпила за окремими областями і національностями країни право на автономію у рамках єдиної держави: Країна Басків (1979), Каталонія (1979), Андалусія (1981), Галісія (1981), Астурія (1981), Валенсія (1982 ), Кантабрія (1982), Мурсія (1982), Кастилія-Леон (1982), Ла-Ріоха (1982), Канарські острови (1982), Арагон (1982), Кастилія-Ла-Манча (1982), провінція Наварра (1982), місто Мадрид (198З), історична область Естремадура (198З), Балеарські острови (198З) [5, с. 80].

Хоча конституція 1978 року створює центральний і регіональні уряди, врегульовує основні соціально-політичні питання і закладає громадянські та моральні підвалини суспільства, вона паралельно підтверджує центральну роль держави у процесі державного управління, що є ключовим для розуміння перетворень в Іспанії. Конституція створила державу, яка складається з автономій. Зважаючи на багатонаціональний склад населення і побутування багатьох мов, найскладнішим завданням для творців конституції було зміцнення єдності держави. Іспанська держава повинна була об’єднати різні відмінні між собою національні групи, не кажучи вже про тих, що воліли б відділитися і утворити власні держави.

Отож трансформація держави на підставі конституції була одним з вирішальних елементів перехідного періоду і консолідації держави, усуваючи, можливо, один з найважче вирішуваних аспектів проблеми розколу в іспанському суспільстві.

8. Чи існує громадянське суспільство в Іспанії

Успіх постфранкістської конституції в Іспанії обумовлений головним чином розв’язанням тривалих політичних конфліктів. Конституція 1978 року, що була четвертою значною акцією у сфері творення конституційних засад, першою спромоглася заміритися на врегулювання головних протиріч у суспільстві: республіка чи монархія, світська чи теократична держава, цивільне чи військове правління, централізм чи регіоналізм. То більш, це був перший процес творення конституції, у якому більшість основних суперників з багатьох питань опинилися по один бік барикад; ця конституція писана не кількома панівними групами. Процес засвідчив пристосовуваність правлячої еліти та її здатність до компромісів, що для багатьох стало перехідним містком від диктатури Франко до демократії. Справді, творення конституції було процесом, для якого домовленості в середовищі еліти були більш характерними, ніж участь громадськості, хоча думкою народу час від часу теж цікавилися через референдум або парламентські вибори. Конституційний розвиток Іспанії і до, і після 1978 року можна зрозуміти під кутом зору балансу політичних сил — правих, центристів та лівих — які існували після смерті Франко. Його військове правління протягом майже 40 років було одним з декількох режимів, серед яких були дві недовговічні республіки, ще одна військова диктатура тривалістю у вісім років, багато років тимчасового існування ліберальної парламентської монархії, і чотири громадянські війни. Впродовж ХХ-го століття, а надто протягом останніх років Франко, Іспанія зазнала соціально-економічних перетворень (перехід від аграрної до більш індустріальної економіки), які полегшили просування до демократії. Потроху утворювалося й громадянське суспільство, тобто суспільні інститути, як, наприклад, ринок і добровільні об’єднання громадян, суспільне середовище поза межами безпосереднього урядового контролю. Протягом перехідного періоду між часом смерті Франко у листопаді 1975 року і ухваленням конституції у грудні 1978 році до того підпільні політичні партії вийшли на суспільну арену для участі у проміжних виборах і політичних реформах. Незважаючи на полеміку щодо необхідності повністю відмежуватися від попереднього режиму, все ж перемогла ідея участі більшості партій у переговорах з франкістським урядом, що залишався при владі, з метою досягти врегулювання [11, с. 297].

Час між першими виборами до федеральних органів у червні 1977 року і затвердженням конституції у грудні 1978 року став найсуттєвішою частиною перехідного періоду в Іспанії. Першочерговим завданням обраного у 1977 році парламенту (Кортесів), як установчих зборів, мала бути, за невеликим винятком, підготовка конституції. Практично вся повсякденна політична й урядова діяльність здійснювалася президентом і його урядом, який власне не був відповідальним перед Кортесами. Фактично всі законодавчі ініціативи йшли від уряду, який, щоб отримати підтримку, доходив потім будь-яких потрібних йому домовленостей з опозиційними партіями. Протягом періоду підготовки, який тривав шістнадцять місяців, було розроблено і затверджено обома палатами Кортесів, проведено через комітети і запропоновано тисячі поправок.

Більшість роботи було виконано у комітетах і підкомітетах, зокрема у редакційному підкомітеті Конгресу депутатів у складі семи чоловік. Наступним за своїм офіційним значенням був комітет того ж органу у конституційних справах за участю 36 членів, який ретельно проаналізував роботу згаданого підкомітету і спробував дійти остаточних компромісів. Конституцію розробляла робоча група депутатів, які лише неофіційно вдавалися до послуг зовнішніх експертів. Проте досить багато експертів були опосередкованими учасниками, консультуючи діючих депутатів, оскільки не могли офіційно втручатися у процес.

Підготовка конституції передбачала вирішення таких ключових питань:

— Тип політичного устрою: парламентська монархія.

— Роль монарха: представницька.

— Кортеси — виборча система: пропорційне представництво.

— Кортеси — роль Сенату: палата, де представлені регіони та провінції.

— Кортеси — зверхність над виконавчою владою: через конструктивний вотум недовіри (як у Німеччині).

— Місце виконавчої влади: підпорядкованість Кортесам [11, с. 299].

Досягнуті між існуючими партіями компроміси означали, що Іспанія стала парламентською монархією, де монарх виступає главою держави і призначає уряд лише після консультацій з парламентською більшістю або провідними партіями. До Кортесів обирають від провінцій через пропорційне представництво. Питанням, дотичним до громадянських свобод, економічної та соціальної справедливості, також приділили велику увагу.

9. Які покоління прав людини передбачені і забезпечені в Іспанії

Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини:

— правові: держави з режимом конституційної законності;

— неправові: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом революційної законності.

Типи держав за способом набуття влади:

— легітимні (набуття влади визнано законним із боку населення країни і міжнародного співтовариства);

— нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним шляхом).

У статті 1 проголошується, що Іспанія є “соціальною і демократичною державою, що спирається на принцип зверхності права”, і що “суверенітет належить народу, від якого походить всяка влада” [5, с. 22]. У сфері прав і обов’язків політичних партій і профспілок закріплено принцип політичного плюралізму. Найдовший розділ конституції присвячено фундаментальним правам — громадянським правам, політичним правам, соціально-економічним правам і зобов’язанням з боку держави гарантувати економічний і соціальний захист.

10. Чи є Іспанія правовою державою

Філософську основу сучасної теорії правової держави заклав німецький філософ Іммануїл Кант, у вченні якого центральне місце посідає людина як член суспільства і як особистість. Хоча словосполучення «правова держава» в його працях не вживалося (воно звучить у нього як «правовий державний устрій»), Кант наполягав на узгодженні дій держави з правом, підкоренні її правовим законам.

Уперше термін «правова держава» було вжито німецькими вченими К.Т. Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридичне завершеного поняття «правова держава» пов’язують з ім’ям Р. Моля, який ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку. У 1829 р. він навів визначення правової держави як конституційної держави, що має ґрунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту особи.

Отже, історично правова держава — це конституційна держава. Вона виникає як реакція на абсолютну монархію, як вимога обмеження діяльності центральних державних органів відповідними загальними правовими актами, сформульованими представницькими органами [9, с. 70].

Теорія правової держави поширилася на країни Західної Європи, Північної Америки, розвиваючись і збагачуючись протягом десятиліть. На домінуючу перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і державою регулюються нормами, які встановлюють порядок і виключають безвладдя і застосування насильства. Це означає, що піддані, які раніш мали лише обов’язки, перетворюються на громадян, наділених, крім обов’язків, певними, встановленими законом, правами. Основною метою правової держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу «дозволено все, що не заборонено законом» [9, с. 71].

У XX ст., особливо після Другої світової війни, теорія правової держави набула нових рис. Вона пройшла через період панування нацистського варіанту теорії «правової держави» у фашистській Німеччині, через етап неприйняття в СРСР ідеї правової держави з її (ідеї) напрацьованими за дореволюційних часів ціннісними елементами-ознаками: верховенство права, поділ влади, недоторканність особи, гарантії прав і свобод людини та ін.

Соціальна держава (держава соціальної демократії) — це сучасна політико-правова теорія, де слово «соціальна» несе велике значеннєве навантаження: воно пов’язано із соціальним життям людей, підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов’язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист економічних і соціальних прав людини.

Здавалося б, «правова держава» і «соціальна держава» є несумісними. Перша передбачає певну свободу особи від держави, від її опіки. Друга, навпаки, спирається на активність держави в соціальному захисті особи, особливо соціальне ранимої (пенсіонер, інвалід, безробітний не зі своєї вини) [9, с. 71].

Проте друга половина XX ст. поєднала ці поняття, збагативши кожне з них. Коли говорять про побудову соціальної правової держави, мають на увазі насамперед втілення в ній:

— принципу верховенства права (панування правового закону) як головного в правовій державі;

— принципу соціальної справедливості (забезпечення державою соціальної безпеки особи) як головного в соціальній державі.

Після Другої світової війни концепція соціальної держави одержала закріплення в конституціях ряду країн Західної Європи (ФРН, Іспанія та ін.).

Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 р. зазначає, що Іспанія є соціальною, правовою та демократичною державою, вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм [5, с. 22].

Було б помилковим вважати, що правова держава і соціальна держава добре поєднуються і в змозі цілком злитися в один тип держави. Принцип соціальної безпеки населення і вимога не лише юридичної, а й матеріальної рівності (властивості соціальної держави) суперечать ідеї свободи особи, взаємної відповідальності держави і громадянина (властивості правової держави).

Однак було б неслушним протиставляти правову державу і соціальну державу, їх зближення — найсприятливіший результат для громадянського суспільства, оптимальний варіант його розвитку без класове ворожих конфліктів і соціальних потрясінь.

Соціальна і правова держави сумісні між собою доти, доки функціонування державної влади буде обмежуватися, врівноважуватися, контролюватися і поширюватися в межах додержання основних прав людини. І навпаки соціальна держава суперечуватиме з правовій державі завжди, коли «людський добробут», «соціальна безпека», «соціальна справедливість» вважатимуться вищими цінностями. Розвиток держави як соціальної має ґрунтуватися на такому фундаменті, як «правова» держава [9, с. 73].

11. Основні суб’єкти політичної системи Іспанії

Суб’єкти політики — це люди, їхні організації, рухи, інститути, окремі особистості, що беруть участь у політичному житті суспільства і держави і чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної й інших сфер життєдіяльності людей як відповідних об’єктів політики. Отже, суб’єкти політики спроможні сформулювати і реалізувати власні цілі, мають усвідомлені інтереси і потреби, цілеспрямовану активність, тобто суб’єкти політики є головним регулятором взаємодії з об’єктом, керування [13, с. 136].

У процесі діяльності суб’єкт взаємодіє з реальними суспільними відносинами і вибирає з них той шар, що має для нього певний інтерес. Тому об’єкт взагалі, і політики зокрема, — це той предмет, конкретна галузь реальності, що стала значимою, цікавою або необхідною для суб’єкта. Об’єкти політики — це реальна політична дійсність із властивими їй суспільними відносинами, насамперед політичними, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, протиріччя політичного процесу, як у межах держави, так і в регіональному або світовому просторі. Об’єкт політики дає уявлення про те, на що суб’єкт політики спрямовує свою активність у вигляді перетворюючої або руйнуючої політичної діяльності.

Політичні партії та об’єднання

Баскська націоналістична партія — БНП (Partido Nacionalista Vasco — PNV). Налічує 31 тис. членів (1993 р.). Голова — Ксаб’єр АРСАЛЬЮС (Xabier Arzallus). Секретар — Хосу БЕРГАРА ЕЧЕБАРРІА (Josu Bergara Etxebarria).

Демократична конвергенція Каталонії — ДКК (Convergencia Democratica de Catalunya — CDC). Партія. Заснована в 1974 р. Налічує 33,7 тис. членів (1992 р.). Голова — Жорді ПУЖОЛЬ (Jordi Pujol). Генеральний секретар — Пере ЕСТЕВЕС (Pere Estevez).

Демократичний і соціальний центр — ДСЦ (Centro Democratico y Social — CDS). Партія, створена в липні 1982 р. Адольфо Суаресом Гонсалесом, який вийшов з партії Союз демократичного центру. Налічує 50 тис. членів (грудень 1990 р.). Генеральний секретар ДСЦ — Антоніо ФЕРНАНДО ТЕЙКСІДО (Antonio Fernando Teixido). Голова ДСЦ — Рафаель КАЛЬВО ОРТЕГА (Rafael Calvo Ortega).

Демократичний союз Каталонії — ДСК (Unio Democratica de Catalunya — UDC). Заснована в 1931 р. Налічує 29 тис. членів (1993 р.). Голова Національної ради — Жоан РІГОЛЬ (Joan Rigol). Голова виконавчого комітету — Жосеп Антоні ДУРАН і ЛЬЄЙДА (Josep Antoni Duran i LLeida).

Іспанська соціалістична робітнича партія — ІСРП (Partido Socialista Obrero Espanol — PSOE). Заснована в 1879 р. У квітні 1978 р. з ІСРП об’єдналася Соціалістична народна партія. В січні 198З р. з ІСРП об’єдналася Партія демократичної дії, заснована у 1982 р. в результаті розколу Союзу демократичної дії. ІСРП налічує 366 тис. членів (1995 р.). Входить до Соціалістичного інтернаціоналу. У лютому 1991 р. в партію влилася Партія трудящих Іспанії. Керівні органи у періодах між з’їздами — Федеральний комітет у складі 178 чол. і Федеральна виконавча комісія у складі З6 члена. Голова ІСРП — Рамон РУБІАЛЬ (Ramon Rubial). Генеральний секретар ІСРП — Феліпе ГОНСАЛЕС МАРКЕС (Felipe Gonzalez Marquez). Заступник генерального секретаря — Альфонсо ГЕРА (Alphonso Guera).

Конвергенція і Союз Каталонії — КСК (Convergencia i Unio de Catalunya — CiUC). Заснована в 1979 р. як передвиборча коаліція. Включає дві партії: Демократичну конвергенцію Каталонії і Демократичний союз Каталонії. Лідер — Жорді ПУЖОЛЬ (Jordi Pujol).

Комуністична партія Іспанії — КПІ (Partido Comunista de Espana — PCE). Заснована 15 квітня 1920 р. З 19З9 р. перебувала у підпіллі. Легалізована в квітні 1977 р. Налічує 70 тис. членів. Найвищий орган партії — з’їзд. З’їзд обирає Федеральний комітет (40 чол.). Генеральний секретар КПІ — Хуліо АНГІТА ГОНСАЛЕС (Julio Anguita Gonzalez). Друковані органи — газета «Мундо обреро» (Mundo Obrero) і журнал «Нуестра бандера» (Nuestra Bandera).

Комуністична партія народів Іспанії — КПНІ (Partido Comunista de los Pueblos de Espana). Заснована в січні 1984 р. Генеральний секретар — Хуан РАМОС КАМАРЕРО (Juan Ramos Camarero).

Ліві республіканці Каталонії — ЛРК (Esquerra Republicana de Catalunya — ERC). Заснована в 1931 р. Голова — Еріберт БАРРЕРА (Heribert Barrera). Генеральний секретар — Анхель КОЛОН (Angel Colon).

Народна партія — НП (Partido Popular — PP). Створена в жовтні 1976 р. як передвиборна коаліція профранкістських політичних організацій. У березні 1989 р. у партію влилася Ліберальна партія. Налічує 463 тис. членів (1995 р.). Почесний голова — Мануель ФРАГА ІРІБАРНЕ (Manuel Fraga Iribarne). Голова — Хосе Марія АСНАР (Jose Maria Asnar). Генеральний секретар — Франсіско АЛЬВАРЕС-КАСКОС (Francisco Alvares-Cascos).

Об’єднана соціалістична партія Каталонії — ОСПК (Partit Socialista Unificat de Catalunya — PSUC). Створена 2З липня 19З6 р. До травня 1977 р. діяла нелегально. Налічує 21 тис. членів. Генеральний секретар — Рафаель РІБО (Rafael Ribo).Друкований орган — газета «Требаль» (Trebal).

«Об’єднані ліві» — ОЛ (Izquierda Unida — IU). Коаліція політичних партій. Заснована у 1986 р. як передвиборний блок. Об’єднує Комуністичну партію Іспанії (КПІ), Партію соціалістичної дії (ПСД) і Лівих республіканців Каталонії (ЛРК) («Ескерра республікана де Каталунья»). Найвищий керівний і координуючий орган — федеральна асамблея, яка скликається раз на 2 роки і яка обирає федеральну політичну раду (85 чол.). Налічує близько 53 тис. чол. (1995 р.). Генеральний координатор ОЛ — Хуліо АНГІТА ГОНСАЛЕС (Julio Anguita Gonzalez).

Партія соціалістичної дії — ПСД (Partido de Accion Socialista — PASOC). Заснована у 1879 р. Нинішню назву одержала у 1982 р. Налічує 12 тис. членів. Діє в рамках коаліції «Об’єднані ліві». Керівний орган у періодах між з’їздами — Федеральний виконком. Голова — Пабло КАСТЕЛЬЯНО (Pablo Castellano). Почесний голова — Хуліан ЛАРА КАВЕРО (Julian Lara Cavero). Заступники голови: Луїс АЛОНСО НОВО (Luis Alonso Novo), Франсіско БУСТЕЛО (Francisko Bustelo). Генеральний секретар — Алонсо ПУЕРТА (Alonso Puerta).

Соціалістична федеральна партія — СФП (Partido Socialista Federal). Заснована в липні 1986 р. колишніми членами так званого «критичного крила» Іспанської соціалістичної робітничої партії. Голова — Мурільйо КАРРАСКО (Murillo Carrasco).

Союз Валенсії — СВ (Union Valenciana — UV). Голова — Вісенте ГОНСАЛЕС ЛІСОНДО (Vicente Gonzalez Lizondo). Генеральний секретар — Мануель КАМПІЛЬОС МАРТІНЕС (Manuel Campillos Martinez).

«Християнська демократія» (Democracia Cristiana). Партія, створена в липні 1982 р. на базі християнсько-демокретичного крила Союзу демократичного центру. До березня 1988 р. називалась Народно-демократична партія. Налічує 40 тис. членів (1987 р.). Голова — Хав’єр РУПЕРЕС (Xavier Ruperez). Генеральний секретар — Луїс де ГРАНДЕС (Luis de Grandes).

«Еррі Батасуна — ЕБ» (Herri Batasuna (HB) — Об’єднаний Баскський народ — ОБН). Націоналістична баскська партія. Заснована в 1978 р. Офіціально визнана в 1986 р.

«Еуско Алкартасуна» — ЕА (Eusko Alkartasuna (EA) — Баскська солідарність — БС). Баскська партія. Заснована в 1986 р. Налічує 15 тис. членів. Голова — Карлос ГАРАІКОЕЧЕА (Carlos Garaikoetxea). Генеральний секретар — Іньякі ОЛІБЕРІ (Inaki Oliberi).

Профспілкові об’єднання

Загальний союз трудящих — ЗСТ (Union General de Trabajadores — UGT). Створений у 1888 р. В 19З9 р. був оголошений поза законом. Легалізований у квітні 1977 р. Налічує 720,6 тис. членів. Входить до Міжнародної конфедерації вільних профспілок (МКВП) і до Європейської конфедерації профспілок (ЄКП). Генеральний секретар — Кандідо МЕНДЕС (Candido Mendez).

Робітниче профспілкове об’єднання. (Union Sindical Obrera — USO) Засноване в 1960 р. До квітня 1977 р. діяло нелегально. Налічує 60 тис. членів. Генеральний секретар — Мануель САГІРРЕ КАНО (Manuel Zaguirre Cano).

Робітничі комісії (Comisiones Obreras). Повна назва — Профспілкова конфедерація робітничих комісій (Confederacion Sindical de Comisiones Obreras — CCOO). Незалежна профспілка. Заснована у 1956 р., організаційно оформилась у 1964 р. До квітня 1977 р. діяла нелегально. Налічує 930 тис. членів (1992 р.). До 1990 р. у Робітничих комісіях великим впливом користувалася Комуністична партія Іспанії. Голова — Марселіно КАМАЧО АБАД (Marcelino Camacho Abad). Генеральний секретар — Антоніо ГУТЬЄРРЕС ВЕГАРА (Antonio Gutierrez Vegara) [6, с. 85-87].

12. Яка концепція держави на вашу думку реалізована в Іспанії

Основа сучасної правової системи Іспанії закладалася у XIX ст. Після звільнення країни від французької окупації (1808-1814) протягом кількох десятиліть приймалися кодекси законів з окремих галузей права. Вплив права Франції, історія власного законодавства, що нараховує багато століть, практика деяких латиноамериканських країн, які були іспанськими колоніями, й складають основу правової системи цієї країни.

Іспанська Конституція 1978 р. передбачає прийняття законів не тільки Генеральними кортесами, а й автономними областями, які можуть видавати законодавчі акти з питань, що віднесені до компетенції іспанської держави. Такі акти видають відповідно до процедури делегованого законодавства на підставі принципів і декретів, передбачених загальнодержавним законом.

В Іспанії діють цивільний і торговий кодекси. Регулювання трудових, екологічних, профспілкових відносин здійснюється окремими органічними законами.

Публічне право представлене в Іспанії кримінальним правом, відповідно до якого діє кримінальний кодекс редакції 1983 р., кримінально-процесуальним правом, яке сконцентроване у Законі про кримінальне судочинство 1882 р., і законодавством про владу [10, с. 155].

13. Чи існує в Іспанії демократія

Смерть Франко прискорила процес лібералізації, що почався ще за його життя. До червня 1976 р. кортеси дозволили політичні мітинги і легалізували демократичні політичні партії. У липні прем’єр-міністр країни Аріас, послідовний консерватор, змушений був поступитися своїм кріслом Адольфо Суаресу Гонсалесу. Законопроект, що готував основу для проведення вільних виборів до парламенту, був прийнятий кортесами в листопаді 1976 р. і схвалений на національному референдумі.

У 1978 р. парламент ухвалив нову Конституцію, яка була схвалена на загальному референдумі в грудні.

Суарес пішов у відставку в січні 1981 року. Його наступником став Леопольдо Кальво Сотело. Скориставшись зміною влади, консервативно налаштовані офіцери вирішили влаштувати державний переворот, але король, спираючись на відданих воєначальників, поклав край спробі захоплення влади.

Процес переходу до демократії завершився в середині 1980-х років. До цього часу країна подолала небезпеку повернення до старого, а також екстремістський сепаратизм, який часом загрожував цілісності держави. Чітко виявилася масова підтримка багатопартійної парламентської демократії. Однак зберігалися значні розходження у політичних поглядах. Опитування громадської думки свідчило, що перевага надається лівоцентризму нарівні з посиленням потягу до політичного центру.

У 1982 р. була попереджена ще одна спроба військового путчу. Вперше з 1930-х років до влади в Іспанії прийшов уряд соціалістів. Політика соціалістів все більше розходилася з програмними установками лівого крила. Уряд взяв курс на капіталістичний розвиток економіки, що включав сприятливість для іноземних інвестицій, приватизацію промисловості, плаваючий курс песети і скорочення коштів на програми соціального забезпечення. Протягом майже восьми років економіка Іспанії успішно розвивалася, однак важливі соціальні проблеми залишалися невирішеними. Зростання безробіття у 1993 р. перевищило 20% [10, с. 168].

У 1980-х роках Іспанія почала тісніше співпрацювати із західними країнами в економічній і політичній сферах. У 1986 р. країна була прийнята до ЄЕС, а в 1988 р. продовжила на вісім років двосторонню угоду про оборону, яка дозволяє США використовувати військові бази на території Іспанії. У листопаді 1992 р. Іспанія ратифікувала Маастріхтський договір про утворення ЄС.

Інтеграція Іспанії з країнами Західної Європи і політика відкритості зовнішньому світу гарантували захист демократії від військових переворотів, а також забезпечували приплив іноземних інвестицій.

Одним з джерел напруженості в Іспанії залишався тероризм баскської групи ЕТА, що не припинявся багато років, вона взяла на себе відповідальність за 711 вбивств, скоєних у період з 1978 р. по 1992 рік. Гучний скандал спалахнув, коли стало відомо про існування нелегальних поліцейських підрозділів, які вбивали членів ЕТА в північній Іспанії і південній Франції у 1980-х роках.

Економічний спад, що став очевидним у 1992 р., посилився в 1993 році, коли значно зросло безробіття і скоротилося виробництво. Оздоровлення економіки, що почалося в 1994 р., вже не могло повернути соціалістам колишній авторитет.

Після 1993 р. для створення життєздатної коаліції в кортесах ІСРП скористалася підтримкою партії Конвергенція та Єднання («КтЄ»), яку очолював прем’єр-міністр Каталонії Жорді Пужол, що використав цей політичний зв’язок для подальшої боротьби за автономію Каталонії. У жовтні 1995 р. каталонці відмовилися підтримувати уряд соціалістів, що зазнавав різкої критики, і змусили його провести нові вибори.

Хосе Марія Аснар додав нового динамічного іміджу консервативній НП, що допомогло їй перемогти на виборах у березні 1995 року. Однак, щоб сформувати уряд, НП була змушена звернутися до Пухоля і його партії, а також до партій Країни Басків і Канарських Островів. Новий уряд надав додаткових повноважень регіональним органам влади; крім того, у розпорядження цих органів почала надходити вдвічі більша частина прибуткового податку (30% замість 15%) [10, с. 174].

Пріоритетними завданнями у процесі підготовки національної економіки до введення єдиної європейської валюти уряд Аснара вважав зменшення дефіциту бюджету за рахунок найсуворішої економії державних витрат і приватизацію державних підприємств. НП вжила таких непопулярних заходів, як скорочення фонду і заморожування заробітної плати, зменшення фондів соціального забезпечення і дотацій. Тому в кінці 1996 р. вона знову поступилася позиціями ІСРП.

У червні 1997 р., після 23 років перебування на посаді керівника ІСРП, Феліпе Гонсалес оголосив про свою відставку. На цій посаді його змінив Хоакін Альмуніа, який раніше очолював партійну фракцію соціалістів у парламенті. Тим часом відносини між урядом Аснара і основними регіональними партіями ускладнилися. Уряд зіткнувся з новою кампанією терору, розв’язаною баскськими сепаратистами з ЕТА проти вищих державних і муніципальних чиновників [10, с. 175].

14. Які форми і види демократії реалізовані в Іспанії

Трансформація, тобто перетворення,політичних режимів може відбуватися як у напрямі переходу від тоталітаризму та авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі.

Провідною тенденцією світового політичного розвитку у другій половині XX ст., особливо в останні десятиліття, є перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії. Про це наочно свідчать крах фашистських режимів в Іспанії, та Португалії та інших країнах.

Однією з форм демократичної трансформації авторитарного режиму — це поступова реформа, узгоджена між владою та опозицією. Вона грунтується на компромісі в інтересах країни, народу між правлячими та опозиційними політичними силами. Такий компроміс означає, що влада та опозиція можуть дійти згоди, незважаючи на тиск соціальних сил, які стоять за ними. Вони намагаються уникати взаємних звинувачень і спекуляцій щодо минулого та у зв’язку з неминучим погіршенням соціально-економічного становища в країні, відмовляються від радикальних позицій і методів боротьби. Така форма дає можливість в історично короткий проміжок часу і з мінімальними суспільними втратами досягти значних успіхів на шляху демократичних перетворень.

Зразковим прикладом узгодженого здійснення демократичних перетворень вважається Іспанія. Проведені в ній спільними зусиллями уряду й короля Хуана Карлоса після смерті у 1975 р. диктатора Франко реформи дали можливість менш ніж за 10 років піднятися до стану сучасної демократичної держави.

Функції демократії реалізуються через її форми та інститути. Форма демократії — це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них такі:

Участь народу в управлінні державними і суспільними справами (народовладдя) — здійснюється у двох формах: прямій та непрямій:

Пряма — представницька демократія — форма народовладдя, при якій влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах (парламенти, органи місцевого самоврядування);

Непряма — безпосередня демократія — форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдум, вибори).

Формування та функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, які запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом:
Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів.

Види демократії класифікують за сферами суспільного життя: економічна; соціальна; політична; культурно-духовна та ін. [13, с. 139].

Висновки

У римські часи Іспанія складалася спочатку з двох, а потім з п’яти провінцій. Після розпаду Римської імперії вони були об’єднані під владою вестготів, а після нашестя маврів у 711 р. н.е. на Піренейському півострові існували християнські і мусульманські держави. Іспанія як політично цілісне утворення виникла після об’єднання Кастилії і Арагону в 1474 році.

Іспанія належить до романо-германської національно правової системи.

Відповідно до цивілізаційного підходу Іспанія відноситься до вторинних цивілізацій.

Відповідно до Конституції 1978 р., главою держави є король, який має лише символічну владу.

Конституція своєю статтею 137 створює трирівневу систему державного управління (національний — регіональний — місцевий рівні), запровадивши адміністративну структуру країни у вигляді муніципалітетів, провінцій та автономних областей.

Іспанська держава повинна була об’єднати різні відмінні між собою національні групи, не кажучи вже про тих, що воліли б відділитися і утворити власні держави.

Вищий консультативний орган уряду — Державна рада, яка складається з 29 членів. Найвищий судовий орган — Генеральна рада судової влади, якою керує голова Верховного суду, складається з 20 членів, яких призначає король на 5 років.

Країна має регулярні Збройні сили чисельністю 143,5 тис. осіб. Конституція 1978 р. закріпила за окремими областями і національностями країни право на автономію у рамках єдиної держави: Країна Басків (1979), Каталонія (1979), Андалусія (1981), Галісія (1981), Астурія (1981), Валенсія (1982 ), Кантабрія (1982), Мурсія (1982), Кастилія-Леон (1982), Ла-Ріоха (1982), Канарські острови (1982), Арагон (1982), Кастилія-Ла-Манча (1982), провінція Наварра (1982), місто Мадрид (198З), історична область Естремадура (198З), Балеарські острови (198З).

Список використаних джерел

Бостан Л. М. Історія держави і права зарубіжних країн. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.
Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн. — К.: Істина, 2005. — 767, с.
Евстигнеев В. П. Испания: основные направления внешней политики. — М.: Междунар. отношения, 1992. — 98 с.
Історія держави і права зарубіжних країн /О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп. — К.: Атіка, 2005. — 255, с.
Испания. Конституция и законодательные акты /Под ред. Н. Н. Разумовича; Составление В. А. Савина,. — М.: Прогресс, 1982. — 352 с.
Красиков А. А. Испания и мировая политика. — М.: Междунар. отношения, 1999. — 349, с.
Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник. — К.: Атіка, 2007. — 624, с.
Марченко М.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000. – 611 с.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Підручник. – Харків, „Консум”, 2001. – 656 с.

Современная Испания / Отв. ред. Загладин В. В.; Авилова А. В., Акимов В. С., Баранова Т. Н. и др. — М.: Политиздат, 1983. — 383 с.
Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582, с.
Сухонос В. В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.
Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2006. – 685. — с.
http://news2.ukrinform.com.ua:8101/States/Spain

Освіта та самоосвіта