Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Поняття літературної мови та літературної норми

1. Розкрийте поняття літературної мови та літературної норми. Наведіть приклади літературних норм

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близькі) 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов’янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім’ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України».

Державна мова — це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики.

Термін «державна мова» з’явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

  1. створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;
  2. ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

Українська національна мова існує:

а)       у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові;

б)       у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — творилась митцями слова.

Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літератуної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови…” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші писменники.

В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер:

— Мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку;

— мова Г.Квітки-Основ`яненка – на харківську тощо.

Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння систетичності і соборності” літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до зусадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді)

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов”язкових для всіх літературних норм.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньонаддніпрянські говірки, але увібрала в себе і найважливіші елементи інших діалектів України.

Літературна мова — це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень).

Мовна норма — це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.

Лексична норма — це відбір словесних засобів які сприяють встановленню певного мовного стилю.

Орфографічна норма — це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису” та на нормативні словники.

Граматична норма — це вибір правильних словоформ, а також правила побудови речень та словосполучень.

Орфоепічна й акцентна — це правила вимови й наголосу.

Стилістична норма — використання мовних засобів, властивих певному стилю.

Пунктуаційна норма — вживання розділових знаків.

Літературна мова — це вища форма вияву національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Найголовніша ознака літературної мови — це її унормованість, властиві їй норми.

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях:

— фонетичному,

— лексичному,

— морфологічному,

— синтаксичному.

Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словосполука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства.

На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки.

Як би ми не розглядали питання культури мови — у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв’язках з мисленням і психологічними чинниками, — усі вони неминуче пов’язані з поняттям норми… Мовній нормі притаманний двоїстий характер: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне.

Суспільний характер норми виявляється сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов’язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови.

Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов’язковими для всіх її носіїв.

Мовні норми Регулюють правильність Приклади
1 2 3
Орфоепічні й акцентні

Графічні

Орфогра­фічні

Лексичні

Морфоло­гічні

Синтаксичні Стилістичні

належної вимови звуків і звукоспо­лучень, наголо-шуваннята інтонації

передавання звуків на письмі

написання слів згідно з чинним правописом

слововживання у властивих їм значеннях на сучасному етапі

уживання морфем

керування, узгодження, поєднання та роз­міщення слів, речень

відбору мовних первнів відповідно до умов спілкування

 [леу],ане[л’еф]; [ш’іздеис’ат], а не [шес’т’дес’ат*] прецедент, а не прецендент посередині, а не посередині

 

сторіччя, а не сторічча чотирма, а не чотирьма

 

грати в шахи — трати на вікнах бароко, а не барокко конвеєр, а не конвейєр на-гора, а не нагора

 

ідеться про, а не мова йде про будь-який, а не любий протягом, а не на протязі дня надійшов, а не прийшов лист настала, а не наступила зима найкращий, а не самий кращий брати, а не приймати участь навчальний, а не учбовий рік

 

Повідомлення надіслано за

 

призначенням, а не За призначенням

 

повідомлення надіслані

кабінет завідувача кафедри, а не

 

кабінет завідуючого кафедрою

Він кваліфікований працівник, а не

 

Він добрий роботяга

 Пунктуа­ційні уживання розділових знаків, коли вони змінюють зміст вислову  

Додавати, не можна віднімати Додавати не можна, віднімати

 

Ці правила оберігають літературну мову від Проникнення в неї суржику, сленгу, діалектизмів і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру. Існують своєрідні мовні табу, які не можна порушувати:

— фонетичні — їх порушення утруднює вимову: збіг декількох приголосних, зсув наголосу;

— лексико-фразеологічні — їх порушення переформатовує значеннєве наповнення слів і нерозкладених словосполук: спотворення значень слів, заміна компонентів стійких словосполук;

— морфологічні — їх порушення утруднює словозмінні парадигми: збочення у відмінкових формах, аномальне ступенювання;

— синтаксичні — їх порушення ламає нормативну побудову мовних словосполук і речень: заміна звичайного порядку слів у реченні, пропуск семантичного ядра, сплутування вживання прямої та непрямої мови;

— орфографічні — їх порушення суперечить вимогам сучасного правопису: відкидання великої літери, довільне її використання, відмова від дефісів;

— пунктуаційні — їх порушення не відповідає чинним правилам уживання розділових знаків: заміна позиції знака, повне або часткове нехтування засобами пунктуації.

Мовні норми складаються поступово. Їх зміна зумовлюється соціально-політичними, історико-культурними й іншими чинниками.

Наприклад, у конструкції на Україні — Повій, вітре, на Вкраїну (Нар. тв.) прийменник на свідчив про стан (статус) території як складової великої держави-імперії. Ця форма й нині існує на позначення частини від цілого, як регіону, області й под.,

Наприклад: на Алтай (-таї), на Буковині (-ну), на Кавказ (-зі), на Одещині (-ну), на Поліссі (-ся), на Тибет (-ті), на Урал (-лі), на Харківщині (-ну).

Від 1991 року Україна є незалежною державою і вживати слід конструкцію в Україні (-ну), оскільки не існує форм на Китаї, на Польщі, на Франції, на Японії, хоча остання — острівна держава, а всі назви островів вимагають саме прийменника на,

Наприклад: на Сахаліні, на Курилах, на Кіпрі, на Мадагаскарі й под. Отже, нормою є прийменник в, наприклад: Після вдалого виступу олімпійська збірна повернулася в Україну.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

2. До якого стилю належить поданий нижче тест? Чому?

  1. Особа — це людина, з одного боку, як істота біологічна, як індивід з його природними благами (життя, фізичне і психічне здоров’я, воля, честь та гідність), а з другого — як найвища соціальна цінність, як носій суспільних відносин, як виробник матеріальних цінностей, як громадянин у відносинах з державою.

Цей текст належить до наукового стилю.

Науковий стиль – це стиль, сферою використання якого є наукова та науково-технічна діяльність, освіта; він призначений для інформування про результати наукових досліджень, обґрунтування гіпотез, класифікації і систематизації знань, впливу на інтелект читача або (рідше) слухача.

Найважливіші особливості наукового стилю:

1) логічність, недвозначність викладу;

2) насиченість термінами, абстрактною лексикою;

3) використання складних речень із вставленими конструкціями, відокремленнями тощо;

4) документування тверджень (наявність цитат, посилань);

5) монологічний виклад.

Науковий стиль має такі різновиди:

  1. Суто науковий (розрахований на фахівців; стиль монографій, наукових статей, рецензій, наукових доповідей, дисертацій, курсових і дипломних робіт, рефератів і т.д.), який поділяється на науково-технічний і науково-гуманітарний;
  2. Науково-популярний (використовується для зрозумілого, доступного викладу наукової інформації нефахівцям; реалізується в неспеціальних часописах, книгах);
  3. Науково-навчальний (стиль підручників, лекцій, навчальних посібників).

Фахівець повинен досконало володіти всіма стилями літературної мови, які використовуються в професійному спілкуванні.

  1. Під правами та свободами громадян слід розуміти ті, які закріплені в Конституції України ( економічні, політичні, соціальні, культурні, релігійні та особисті), а також ті, які передбачені в інших законах України ( право на приватну власність та її недотороканність, на підприємницьку діяльність, на страйки, на екологічно безпечне для життя і здоров’я, навколишнє середовище, на свободу думки, свободу переконання, свободу совісті, свободу листування і вибір місця проживання) (Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України).

Цей текст належить до офіційно-ділового стилю.

Офіційно-діловий стиль — це мова ділових паперів, розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, законів, актів, наказів, анкет, розписок тощо. Це один з найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI-XII ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та XV ст., українських літописах (офіційні листи, угоди і т. ін.). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру. Однак для всіх текстів офіційно-ділового стилю характерні й спільні мовні риси.

  1. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить під змісту документа, його призначення та способу оброблення. Укріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх опрацювання. Підпис є обов’язковим реквізитом будь-якого документа.
  2. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловленні. Діловий стиль позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.
  3. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів. Найхарактерніші прояви стандартизації такі:

а)       широке вживання готових словесних формул типу у зв’язку з, відповідно до, з метою, згідно з, що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів;

б)       повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій як результат досягнення однотипності вираження думки.

  1. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.
  2. Для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.
  3. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності дії: рішення надсилається, має місце, виробнича рада розглядає. Вживаються і такі звороти, як з оригіналом згідно, складено й завірено (засвідчено) у двох примірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися із заявою, надати слово, оголосити подяку, накласти резолюцію.
  4. Найхарактерніші речення — прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із сурядним і підрядним зв’язком.

Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності тлумачення змісту.

3. Напишіть автобіографію. Назвіть основні реквізити автобіографії

Автобіографія — це документ, у якому особа, що складає його, подає опис свого життя та діяльності в хронологічній послідовності.

Автобіографія має бути вичерпною й лаконічною, може писатися від руки або з використанням технічних засобів. Залежно від призначення автобіографія може бути:

— автобіографією-розповіддю (укладається в довільній формі);

— автобіографією-документом (точно викладаються основні факти).

Автобіографія складається з таких реквізитів:

  1. Назва документа.

2.Текст.

  1. Дата.

4.Підпис, ініціали, прізвище особи, яка написала автобіографію.

Основними складовими частинами тексту автобіографії є:

  1. Прізвище, ім’я, по батькові (повністю, у називному відмінку).

2.Число, місяць, рік і місце народження.

  1. Відомості про навчання (роки й місце, одержана освіта й спеціальність за дипломом тощо).
  2. Відомості про трудову діяльність (коли, де, на якій посаді працював автор автобіографії, останнє місце роботи чи навчання, посада).
  3. Відомості про громадську роботу, досягнення, за­охочення, захоплення.
  4. Відомості про батьків (прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, де й ким працюють, посада або останнє місце роботи).
  5. Склад родини і стан сім’ї.
  6. Паспортні дані, домашня адреса, номер телефону.

Зразок:

Автобіографія

Я, Шевченко Василь Павлович, народився 3 листопада 1973 року в м.Лозова Харківської області.

У 1980 році пішов у перший клас ЗОШ І — III ступенів № 3 м. Лозова. У 1990 році після закінчення школи вступив до Харківського державного університету на філологічний факультет, відділення «Українська мова та література». У 1995 році закінчив повний курс згаданого університету за спеціальністю «Українська мова та література». Після закінчення університету присвоєно мені кваліфікацію вчителя української мови та літератури. З вересня 1997 року й до цього часу працюю вчителем у ЗОШ І-III ступенів № 199 м. Харкова. З вересня 2005 року заочно навчаюся в аспірантурі при кафедрі української мови філологічного факультету Харківського національного університету ім. В.М. Каразіна.

Маю перший розряд із шахів, кандидат у майстри спорту з важкої атлетики. У 2001 році став переможцем конкурсу «Кращий учитель року Харківщини».

Батько, Шевченко Павло Вікторович, 1949 року народження, працює інженером-механіком в АТП-20164 у місті Лозова Харківської області.

Мати, Шевченко Надія Олегівна, 1950 року народження, працює директором ЗОШ І — III ступенів №2 м. Лозова Харківської області.

Склад сім’ї:

Дружина, Шевченко Ольга Іванівна, 1975 року народження, працює вчителем української мови та літератури в ЗОШ І-ІІІ ступенів № 106 м. Харкова; донька, Шевченко Олеся Василівна, 1999 року народження.

Зараз проживаю із сім’єю за адресою: 12986, м. Харків вул. П. Сагайдачного, 9, кв. 12. Тел. 11-23-45. Паспорт серія ММ, № 178254, виданий РУ МВС України в м. Харкові 9 березня 1999 року.

30 березня 2009 року         (Підпис).

4. Поясніть значення поданих слів

 Ембарго — заборона ввезення в країну чи вивезення з неї золота, іноземної валюти, деяких видів товарів (наприклад, зброї). У воєнний час виступає як форма економічної блокади, у мирний — як засіб фінансового тиску на інші країни.

 Акциз — (фр. accise, від лат. accidere — урізати) — один із різновидів здійснюваних державою податків (зборів), не пов’язаних з одержанням прибутку підприємцем (товаровиробником, торговцем). Це найпоширеніші державні непрямі (побічні) податки (збори) на певні продукти масового попиту (предмети розкоші, тютюн, алкогольні напої, коштовні метали та інше), які стягують з виробників чи продавців товарів. Акциз включається у ціну товару, яку сплачує споживач товару, його розмір і сума стягуються у державний чи місцевий бюджети. Часто застосовується на окремі імпортні товари з метою захисту внутрішнього ринку й підтримки вітчизняного товаровиробника.

 Валюта — (англ. currency — грошовий обіг, валюта) — грошова одиниця, що використовується для вимірювання величини вартості товарів. Поняття валюта вживається в трьох значеннях:

— грошова одиниця країни (американський долар, японська єна, українська гривня та ін.) та її певний тип (золота, кредитно-паперова, срібна);

— іноземна валюта, тобто грошові знаки іноземних країн, а також кредитні і платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і використовуються у міжнародних грошових розрахунках;

— міжнародна (в тому числі регіональна) грошова розрахункова одиниця і платіжний засіб (СДР, євро).

На нижчий стадії розвитку капіталізму як валюту використовували золото і срібло. Тепер роль валюти виконують кредитно-паперові гроші.

Сучасна валюта поділяється на:

— вільно конвертовану (яку вільно можуть обмінювати на валюту будь-якої країни як фізичні, так і юридичні особи), якою можуть розраховуватися за експортно-імпортні операції, депонувати в національних банках та інше)

— частково конвертовану (обмін якої частково обмежується для певних категорій фізичних і юридичних осіб і для окремих видів операцій).

Часткова конвертованість означає допущення лише зовнішньої конвертованості і тільки в поточних, а інколи лише в зовнішньоторгівельних операціях.

Розрізняють також неконвертовану валюту, що означає заборону держави на проведення будь яких операцій щодо обміну національної валюти на іноземну або дозвіл це робити за погодженням уповноважених валютних органів.

Виділяють також національні і резервні (ключові) валюти.

Національна валюта — випущена державою (її центральним банком) і перебуває в обігу переважно на території цієї держави.

Кон’юктура — сукупність певних умов, збіг обставин, стан речей, здатний впливати на вирішення, розв’язання якої-небудь справи, питання тощо. Біржова кон’юнктура — ринкова ситуація на біржі. Економічна кон’юнктура – сукупність умов, ознак, які характеризують становище в економіці країни (рух цін, розміри випуску продукції тощо). Кон’юнктура ринку – сукупність умов, які характеризують співвідношення попиту і пропозиції на певні товари й послуги

 Маркетинг — (англ. marketing) — це діяльність, спрямована на створення попиту та досягнення цілей підприємства через максимальне задоволення потреб споживачів.

5. Доручення

Письмове повідомлення, за яким організація чи окрема особа надає право іншій особі від її імені здійснювати якісь юридичні чинності або отримувати матеріальні цінності називається – доручення.

Доручення видаються на розпорядження майном, отримання грошових і матеріальних цінностей. Вони поділяються на особисті та офіційні.

Особисті доручення видаються окремими особами, які передають свої права іншим особам (право на отримання заробітної плати, поштового переказу та ін.). Обов’язковою умовою правомірності особистого доручення є наявність підпису службової особи й печатка установи, підприємства, що засвідчує підпис довірителя (доручення, які видаються студентам, можуть засвідчуватись навчальним закладом).

В офіційному дорученні обов’язково зазначаються:

— Назва організації, яка видає доручення.

— Номер доручення й дата видання.

— Посада, прізвище, ім’я, по батькові особи, якій видано доручення.

— Назва організації чи підприємства, від якого повинні бути отримані матеріальні цінності.

— Перелік цінностей із вказівкою на їх кількість і суму.

— Строк дії доручення.

— Зразок підпису особи, якій видано доручення.

— Назва документа, що посвідчує особу отримувача цінностей (паспорт, посвідчення).

— Підписи службових осіб, які видали доручення.

— Печатка організації, що видала доручення.

Офіційні доручення можуть бути разовими, спеціальними й загальними.

— Разові видаються на виконання одноразової дії (отримання товарно-матеріальних цінностей, одержання заробітної платні, пенсії, стипендії, поштового переказу).

— Спеціальні — на здійснення приватною чи службовою особою однотипних дій (представництво в органах суду, виконання банківських операцій у межах певного терміну).

— Загальні — на виконання широких повноважень (отримання документів, ведення справи в усіх судових, арбітражних і адміністративних установах з усіма правами, що надані законом позивачеві, відповідачеві; укладання угод, одержання майна тощо).

Для багатьох доручень є друковані бланки, куди від руки вписують прізвище, ім’я та по батькові того, кому доручається, що саме, де треба одержати, та завіряють підписом і круглою печаткою. Завіряється також підпис особи, на ім’я якої написано доручення.

Завірені нотаріально доручення можна передавати телеграмою. Телеграма-доручення складається з тексту доручення, який може бути відповідно скорочений, та посвідчуваль-ного напису з підписом нотаріуса й печаткою нотаріальної контори. Підпис нотаріуса засвідчується органом зв’язку, через який передається телеграма-доручення. Таке доручення має силу оригіналу.

Текст особистого доручення містить, як правило, такі дані:

  1. Прізвище, ім’я, по батькові довірителя (повністю).
  2. Прізвище, ім’я, по батькові особи, якій видається доручення, дані документа, що посвідчує особу.
  3. Дії, обов’язки, права довіреної особи, її повноваження.
  4. Термін дії доручення.

Текст генерального (спеціального) доручення складається з таких частин:

  1. Місце, число, місяць, рік укладання документа (літерами й без скорочень).
  2. Прізвище, ім’я, по батькові довірителя (повністю). Якщо довірителем виступає установа, то вказується посада, прізвище, ім’я, по батькові, назва установи, закладу довірителя або назва установи-довірителя.
  3. Домашня адреса довірителя (адреса установи).
  4. Прізвище, ім’я, по батькові (повністю), дані документа, що посвідчує особу, якій видається доручення.
  5. Дії, обов’язки, права довіреної особи, її повноваження.
  6. Термін дії доручення (словами).

Крім засвідчення (дата засвідчення вказується ліворуч літерами) за необхідності вказується:

  1. Запис про стягнення державного мита чи гербового збору.
  2. Номер, під яким зареєстровано генеральне доручення.

Приклад:

ДОРУЧЕННЯ

Я, Король Петро Пилипович, доручаю Слободі Оксані Володимирівні отримати належну студентам 12-ї групи музично-педагогічного факультету стипендію за вересень 2010 р. Доручення дійсне до 12 жовтня 2010 р.

20 вересня 2010 р. (підпис) П. П. Король

Підпис студента Короля П. П. Засвідчую: Декан музично-педагогічного факультету (підпис) С. І. Бондаренко

20 вересня 2010 р.

6. Перекладіть слова чи словосполучення

Депозитная процентная ставка — депозитна процентна ставка;

Аккредитив с платежом в рассрочку — акредитив з платежем на виплату;

Акт об уступке – акт про передачу.

7. Запишіть текст поданого документа без помилок

Проректорові з навчальної роботи університету студента II курсу факультету „Комп’ютерні науки” Перекотиполе Ан. Мик. заява.

Прошу дозволу на дострокове складання екзаменаційної сесії тому, що маю потребу в лікуванні після опереції. Додаток: медична довідка, направлення на лікування.

Термін лікування 1,5-2 місяць.

2.3.2001. підпис  Ан. Мик. Перекотиполе

 

Проректорові університету

з навчальної роботи

Гаращенко О.М.

студента ІІ курсу

факультету «Комп’ютерні науки»

Перекотиполе А.М.

Заява

Прошу Вашого дозволу на дострокове складання екзаменаційної сесії, у зв`язку з медичним лікуванням після операції. Термін лікування 1,5-2 місяця.

2.03.2001 року   /підпис/ Перекотиполе А.М.

Заява — це офіційне повідомлення в усній або письмовій формі, в якому викладається певне прохання.

Заяви бувають від організацій, установ та особисті. В особистій заяві реквізити рекомендується розташовувати в такій послідовності:

  1. Праворуч вказується назва організації чи установи, куди подається заява.
  2. Нижче у стовпчик — назва професії, місце роботи, прізвище, ім’я, по батькові, адреса того, хто подає заяву (якщо заява адресується до тієї організації, де працює автор, не треба зазначати домашню адресу, а достатньо назвати посаду й місце роботи чи структурний підрозділ).
  3. Ще нижче посередині рядка пишеться слово заява з великої літери й не ставиться крапка.
  4. З великої літери й з абзацу починається текст заяви, де чітко викладається прохання з коротким його обґрунтуванням.
  5. Після тексту заяви ліворуч вміщується дата, а праворуч — підпис особи, яка писала заяву.

У складній заяві також подаються відомості про те, які саме документи додані до заяви на підтвердження правомірності висловленого в ній прохання (документи перелічуються після основного тексту перед підписом).

Заява пишеться від руки в одному примірнику.

Список використаних джерел

  1. Глущик С. В. Сучасні ділові папери: Навч. посібник для вищ. та середн. спец. навч. закладів. — К.: А.С.К., 2000, 2002. — 397, с.
  2. Ладоня І. О. Українська мова: Навчальний посібник для студентів вузів I-II рівнів акредит. — К.: Вища школа, 2001. — 157, с.
  3. Потелло Н. Я. Українська мова і ділове мовлення: Навчальний посібник. -К.: МАУП, 2002. — 254, с.
  4. Сучасна українська літературна мова: Підручник для студентів філолог. спец. вузів. — К.: Вища шк., 1997. — 492, с.
  5. Сучасна українська мова: Підручник для студ. вузів. — К.: Либідь, 2001. -398, с.
  6. Шевчук С. В. Українське ділове мовлення. — К.: Вища школа, 2000. — 480, с.