ВСТУП

Актуальність науково-психологічного дослідження. Соціально-економічні та психокультурні умови сучасного життя підвищують значимість не тільки фізичного здоров’я людини, але й психологічного стану здоров’я.

З точки зору життєвого досвіду, а також на підставі сучасних науково-психологічних досліджень стає зрозумілим органічний зв’язок між фізичним, психологічним (психосоматичним) здоров’ям людини та особливостями ціннісно-сенсової сфери її духовно-особистісного життя. Між тим аналіз науково-психологічної літератури показує, що проблема співвідношення та взаємозв’язку психологічно-соматичного здоров’я людини та ціннісно-сенсової сфери її життя не є достатньо дослідженою як в теоретичному, так й в практичному аспектах. Тому нами було обрано тему: «Сенс життя як основа психологічного здоров`я молоді».

Об`єктом дипломного дослідження є ціннісно-сенсова сфера особистості.

Предметом дипломного дослідження є особливості сенсової сфери, зокрема характер зв`язку з психологічним здоров`ям молоді.

Гіпотеза нашого дослідження полягає у тому, що розвиток і функціонування сфери сенсу життя особистості позитивно впливає на стан її психологічного здоров’я.

Мета дипломного дослідження полягає у виявленні сенсу життя молоді та з`ясуванні характеру зв`язку з станом психологічного здоров`я молоді.

Виходячи з гіпотези та цілей дипломного дослідження, ми визначаємо основні завдання теоретико-практичного дослідження.

1. Теоретичний огляд й аналіз наукових теорій і концепцій щодо психологічного здоров’я та сенсу життя людини;
2. Визначення основних напрямків і аспектів емпіричного дослідження взаємозв’язку психологічного здоров’я та сенсу життя людини;
3. Встановлення взаємозв’язку між особливостями емоційного вигорання (як характеристики психологічного здоров’я) і особливостями (параметрами) структури надії (як характеристики ціннісної-сенсової сфери свідомості й особистості випробуваних);
4. Виявлення взаємозв’язку особливостей емоційного вигорання (психологічного здоров’я) і структури граничних сенсів життя особистості;
5. Вивчення взаємозв’язку психологічного здоров’я й особливостей інтимно-дружньої комунікації.

Основними методами дипломного дослідження є: математико-статистичні методи опрацювання результатів дослідження.

Контингентом дослідження є три групи респондентів: перша група — хворі, що знаходяться на стаціонарному лікуванні в гастроентерологічному відділенні лікарні; друга група — люди, що працюють (робітники операційного відділення лікарні, робітники автоматизованої телефонної станції, робітники та службовці); третя група — люди, що у даний час не працюють (студенти, тимчасово не працюючі).

Структура роботи: робота складається зі вступу, 3-х розділів, висновків, списку використаних джерел (80), таблиць (10), додатків (А, В), загальний обсяг роботи 120 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗДОРОВ`Я ТА СЕНСУ ЖИТТЯ

1.1. Теоретичні підходи до розуміння психологічного здоров’я

Концепція психологічного здоров’я має дуже давню історію. Видатні представники стародавньої медицини приділяли багато уваги щодо розумової та фізичної працездатності в повсякденному житті. Напевне вже в той час вчені дійшли висновку, що фізичні та психічні процеси взаємопов’язані і тому при лікуванні соматичних хвороб не забували піклуватись про душу, а деякі психологічні розлади трактували соматичними порушеннями.

На жаль, подальший розвиток науки в цьому напрямку був майже зупинений, і лише в кінці ХІХ століття наукова психогігієна відокремилась в самостійну галузь знань, що було обумовлено бурхливим розвитком психіатрії, і стала активно розвиватися. Відтоді цікавість до напрямку зросла і нещодавно з галузі гігієнічної науки цей розділ наукового знання змістилася в розділ психіатрії, а сам термін “психогігієна” було змінено на визначення “психологічне здоров’я” [69, с. 12].

Наука прогресувала – висувалось багато нових і різноманітних теорій щодо світу людини, і кожна з них мала свій погляд стосовно причин та механізмів порушення психічного стану.

Так, всесвітньо відома і найбільш авторитетна фігура в психіатрії та психології З. Фрейд, який дуже уважно ставився до порушень психічного стану і здебільшого фіксував свою увагу саме на патологічних проявах, ядром всіх негараздів вважав неправильне розподілення життєвої енергії між Его та Супер-его, котрі можуть бути гармонійними чи конфліктувати один з одним. З цієї позиції найважливішу роль в розвитку хвороби відіграє енергія лібідо, яка при неадекватній розрядці призводить до зростання напруги [69, с. 13].

Збудження яке не закінчується реалізацією перевтілюється і виявляється у вигляді патологій, наприклад неврозах.

Інший погляд на проблему психологічного здоров’я мав В. Франкл, як відомо він став засновником цікавого напрямку логотерапії екзистенціального аналізу, який являє собою складну систему філософських, психологічних і медичних поглядів на природу і сутність людини, механізмів розвитку особистості в нормі та патології, і на шляхи та засоби корекції аномалій в розвитку особистості. В своїй теорії Франкл визначає три головні частини вчення про прагнення до сенсу, вчення про сенс життя та вчення про свободу волі [25, с. 33].

Людина прагне до сенсу тому відчуває фрустрацію чи вакуум, коли це прагнення залишається незадовільним. Однак знайти сенс це ще не все; необхідно його ще реалізувати. Реалізуючі сенс свого життя, людина реалізує сама себе, так при цьому вона ніколи не знає до самого останнього моменту чи вдалося їй це зробити.

Людина вільна знайти і реалізувати сенс життя, навіть якщо свобода значно обмежена об’єктивними обставинами. Тому втрата сенсу чи пошуку сенсу життя, не можливість реалізувати свій сенс, обмеження свободи пошуком призводить до формування так званого екзистенціального вакууму, фрустрації чи конфлікту між Его та Супер-его, що веде до ноогенного неврозу [25, с. 33].

В контексті нашої роботи цікаво відмітити ще одного видатного представника А. Маслоу. Маслоу сконцентрував увагу на психологічно здоровій людині. З цієї позиції він різко висловлювався щодо теорії З. Фрейда, тому що, на його думку, ми не зможемо зрозуміти психічне захворювання, поки не зрозуміємо психологічне здоров’я. Саме тому рішуче наполягав на вивченні самоактуалізуючихся психічно здорових людей, а не хворих.

Відповідно до гуманістичної психології кожна людина несе в собі задатки повноцінної високорозвинутої особистості, які вона повинна розвивати (самоактуалізуватися), за для реалізації своїх можливостей (самореалізації), що є кінцевим результатом її існування. Тому тільки самоактуалізуюча, прагнуча, до самореалізації людина може бути повноцінною і психологічно здоровою [76, с. 61].

Дещо інший підхід у К. Роджерса, за його поглядами індивід взаємодіє з реальністю відповідно вродженій тенденції організму до розвитку своїх можливостей, що забезпечує його ускладнення та збереження. Однак ця здатність може розвиватися в контексті соціальних цінностей, в якому людина має можливість встановлювати позитивні зв’язки. Тому розвиток хвороби відбувається здебільшого в разі неконгруентності між Я – концепцією та стримуючим досвідом [76, с. 62].

А. Адлер теж визначав людину як, перш за все, свідому істоту, яка сама визначає себе в житті через свободу вибору, сенсу життя та прагнення до самореалізації. Головною перепоною на шляху самореалізації є базисне відчуття неповноцінності. Тому в генезисі патологічних відхилень можна вбачати в данному випадку відчуття неповноцінності, зниження або відсутність соціального інтересу, а також не сформованість цілей і мотивів з перспективою зміни стилю життя [25, с. 35].

Оригінальну концепцію щодо світу людини висунув Е. Берн. Сучасний трансактний аналіз включає в себе теорію особистості, комунікацій, аналіз складних систем і організацій теорію дитячого розвитку.

Структура особистості за Берном, характеризується присутністю трьох станів “Я” (Его-станів): “Батько”, “Дитина”, “Дорослий”, а безпосередньо життєдіяльність є рольовою грою за сценарієм або програмою.

Відсутність гармонійного співвідношення життєвого сценарію з реальністю, а також контамінації (коли змішуються два різних “Его-стани”), та виключення (коли “Его-стани” жорстко відчерчені один від одного) призводить до психічної дисгармонії і розладів [25, с. 35].

В біхевіарізмі в деякій мірі теж однакові позиції. Тут причиною порушення психологічного здовов`я є дисбаланс між особистістю та середовищем, що призводить до дезадаптації, нестабільності, непродуктивності та безуспішності [25, с. 36].

Більш орієнтованими на “внутрішнє” є когнітивізм і теорія реалізму.

В першому випадку причинами порушення є дисфункційні переконання, внутрішні когнитивні схеми, що призводять до систематичних когнітивних помилок та виникнення і збереження психопатології.

В теорії реалізму в генезисі хвороби лежить саморуйнівна поведінка, яка являє собою спроби відновити контроль над погано контролюємим і фрустрованим життям [25, с. 38].

В гештальттерапії причиною порушення стану є незавершений гештальт. Порушення гомеостазу (взаємодії з навколишнім середовищем і самим собою) і як наслідок неможливість задовольнити свої потреби [25, с. 38].

Таким чином, ми бачимо, що проблема психологічного здоров’я та нездоров’я є однієї з центральних для багатьох сучасних напрямів психології та психотерапії.

В подальшому розвиток науки і техніки, прискорення темпу життя на початку ХХ ст. поступово призвели до негативних проявів у психіці людини. Саме це спонукало вчених того часу шукати ефективні методи психопрофілактики нервово-психічних порушень. В період 20 років ХХ ст. було сформульовано важливі положення та задачі щодо підвищення психологічного здоров’я, які і в наш час зберігають свою актуальність та новизну. Наприклад: визначилось, що доволі інтенсивний вплив на психіку людини мають погані умови праці та існування.

В цьому руслі можна розглядати міжособисті відносини, еволюцію особистості її цінності, сенси та можливості реалізації духовного та інтелектуального потенціалу. Тому видалення екзогенних негативних впливів, оздоровлення соціального середовища і надання людині можливості повноцінно жити і функціонувати є головним і найбільш коротким шляхом до психологічного здоров’я.

Пізніше в структурі ВООЗ – Всесвітньої організації охорони здоров’я –відокремились відділення психогігієни та комітет експертів, який розробив загальні принципи роботи в області охорони психологічного здоров’я, що в даному випадку мало досягатися за допомогою профілактичної роботи в таких напрямках:

1. Вікова психогігієна.
2. Психогігієна умов життя.
3. Психогігієна праці та навчання.
4. Психогігієна сім’ї [69, с. 16].

Всесвітня організація охорони здоров’я визначає здоров’я, як стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя. З цим погоджується і значна кількість дослідників які прямо або посередньо розуміють зміст поняття “здоров’я” і з позиції не лише медичної норми (відсутність нездорової симптоматики), а й об’єктивних особистісних показників, які відповідальні за цілісність, стабільність, позитивність у ставленні до свого здоров’я [69, с. 17].

Психологічне здоров’я визначається як показник нормального розвитку особистості (І.В. Дубровіна), найбільш адекватна міра індивідуального і суспільного добробуту (В.А. Лищук), продукт творчої самореалізації, самовираження, саморозвитку індивіда (А. Маслоу), особистісна зрілість (Ф. Перлс), інтегративний показник життєво важливих функцій особистості людини, зокрема сім’ї (В.С. Торохтій), міра творчості особистості (В.О. Моляко), показник духовності особистості (Е.О. Помиткін), чинник соціальної «успішності» індивіда (Т.А. Тунгусова) тощо.

Крім того, враховуючи значущість ціннісних орієнтацій в житті людини, їх вплив на становлення і розвиток останньої ми розглянемо психологічне здоров’я у співвідношенні з сенсом життя.

Синдром “вигорання” доволі відомий і широко досліджується в закордонній психології. Щодо вітчизняної науки, то даний феномен як самостійний практично не вивчався. В існуючих роботах він здебільшого розглядався в контексті більш широкої проблематики.

Відповідно сучасним даним, під “психічним вигоранням” розуміється стан фізичного, емоційного та розумового виснаження. Цей синдром включає в себе три фундаментальні складові: емоційну виснаженість, деперсоналізацію та редукцію професійних досягнень [69, с. 20].

Розвиток даного феномену відбувається за умов присутності негативних впливів під час професійної діяльності людини, цим він є відмінним від різних форм емоційної ригідності, яка визначається особливостями нервової системи, ступеню рухливості емоцій, психосоматичними порушеннями.

Професійний стрес – це вироблений особистістю механізм психологічного захисту в формі повного чи часткового виключення емоцій у відповідь на психотравмуючі дії [63, с. 59]. Частково це функціональний стереотип, оскільки дозволяє людині дозувати і економно віддавати енергетичні ресурси. В той же час, можуть виникати його дисфункціональні наслідки, коли “вигорання” негативно впливає на виконання професійної діяльності і відношеннях з партнерами.

Емоційне вигорання є формою професійної деформації особистості.

Даний тип стереотип емоційного сприйняття формується під впливом ряду факторів – зовнішніх та внутрішніх.

Зовнішні фактори такі:

—         хронічна напружена психоемоційна діяльність спеціаліста працюючого з людьми, потрібно постійно емоційно включатися в різні аспекти спілкування;

—         дестабілізуюча організація діяльності. Нечітка організація і планування праці, нестача спорудження, погано структурована інформація, завищені норми контингенту з яким пов’язана професійна діяльність;

—         підвищена відповідальність за виконуємі функції і операції. Представники масових професій здебільшого працюють в режимі зовнішнього і внутрішнього контролю, на них лежить моральна та юридична відповідальність за благополуччя довірених їй осіб;

—         неблагополучна психологічна атмосфера професійної діяльності. Остання визначається двома обставинами конфліктністю по вертикалі в системі “керівник-підлеглий” та по горизонталі в системі “колега-колега”. Нервовість навколо спонукає одних втрачати емоції, а інших — шукати заходи економії своїх психічних ресурсів. Рано чи пізно обачлива людина з добрими нервами буде схилятися до тактики емоційного вигорання: триматися від усього і всіх якнайдалі, не приймати все близько до серця, берегти нерви;

—         психологічно тяжкий контингент з яким має діло професіонал у сфері спілкування. В данному випадку йдеться про психічно тяжкий контингент клієнтів, пацієнтів та партнерів в професійній діяльності, до яких виникла необхідність ігнорування. Але емоційна відчуженість може бути використана в непідходящий момент і тоді людина не здатна ввійти в потреби нормального партнера. На цьому поприщі виникають непорозуміння і конфлікти – той випадок коли емоційне вигорання виявилось своєю дисфункціональною стороною [63, с. 60-61].

Таким чином, роблячи деякі висновки можна стверджувати, що зовнішні фактори, провокуючі професійний стрес, це своєрідна група організаційних факторів, куди входять умови матеріального середовища, змісту роботи і соціально-психологічні умови діяльності.

Додаючи до вищесказаного треба зазначити, що головний нахил в вивчені факторів робочого середовища було зроблено на параметрах діяльності та об’єму роботи: подовження робочого дня, робочі перерви, зміст праці (якісні, кількісні аспекти роботи з клієнтами). Також важливим фактором в цьому руслі є ступінь самостійності і незалежності співробітника в своїй діяльності, можливість приймати важливі рішення. Практично всі дослідження підтверджують негативну кореляційну залежність між вказаними змінними і вигоранням [63, с. 62].

Внутрішні фактори, що спричиняють емоційне вигорання, такі:

1. схильність до емоційної ригідності. Емоційне вигорання, як засіб психологічного захисту швидше виникає у емоційно стриманих людей;
2. інтенсивна інтеріоризація обставин професійної діяльності. Це психічне явище виникає у людей з підвищеною відповідальністю за свою справу, виконуєму роль;
3. слабка мотивація емоційної віддачі в професійній діяльності. Тут існує два аспекти:

—        спеціаліст не вважає за необхідне виявляти співчуття клієнту;

—         систему самооцінки спеціаліст підтримує матеріальними чи позиційними досягненнями;

4. Моральні дефекти і дезорієнтація особистості.

Можливо, спеціаліст має моральний дефект як став працювати з людьми чи надбав їх під час професійної діяльності. Моральна дезорієнтація викликається іншими причинами – невмінням бачити відмінність між добром і злом щодо особистості [63, с. 63].

Визначивши фактори, що призводять до розвитку синдрому, ми маємо розглянути безпосередньо його прояви чи симптоми.

Емоційне вигорання – динамічний процес, який виникає в повному співвідношенні з механізмом розвитку стресу [59, с. 23].

Г. Сельє, засновник вчення про стрес, розглядає його як не специфічну захисну реакцію організму у відповідь на психотравмуючий фактор.

1. Фаза “Напруження”. Напруга має динамічний характер, вона включає декілька симптомів:

— симптом “переживання психотравмуючих обставин”. Посилюється усвідомлення психотравмуючих факторів професійної діяльності. Якщо людина не ригідна то роздратованість зростає, призводить до відчаю;

— симптом “невдоволення собою”. В разі невдач людина відчуває невдоволення собою, професією, посадою, обов’язками;

— симптом “загнаність в клітку”. Коли психотравмуючі обставини є значним пресингом і видалити їх неможливо, до людини приходить відчуття безвиходді;

— симптом “тревоги і депресії”. Крайня точка в формуванні напруги при розвитку синдрому.

2. Фаза “Резистенції” має наступні симптоми:

—         симптом “неадекватного вибіркового емоційного реагування”. Тут діє принцип “хочу чи не хочу”: захочу приділю увагу партнеру, буде настрій – відгукнусь на його стан і потреби;

—         симптом “емоційно-моральної дезорієнтації” нерідко у спеціаліста виникає потреба в самовиправданні. Не проявляючи емоційного включення відносно суб’єкта він захищає свою стратегію, наприклад: “це не той випадок, щоб хвилюватися”, чи “чому я повинен всім співчувати”;

—         симптом “розширення сфери економії емоцій”. Мається на увазі перенос емоційної скупості на близьких і рідних людей;

—         симптом “редукція професійних обов’язків”. Спроби полегшити і скоротити обов’язки, які потребують емоційних затрат [58, с. 124].

3. Фаза “Виснаження” характеризується падінням загального енергетичного тонусу і послабленням нервової системи:

—         симптом “емоційного дефіциту”. До спеціаліста приходить відчуття, що емоційно він не в змозі допомогти суб’єктам своєї діяльності;

—         симптом “емоційної відчуженості”. Особистість практично повністю виключає дії з сфери професійної діяльності;

—         симптом “деперсоналізації”. Часткова чи повна втрата цікавості до людини-суб’єкта професійної діяльності, яка напрягає своїми проблемами, потребами, неприємна її присутність і сам факт її існування;

—        симптом “психосоматичних і психовегетативних порушень”. Симптом виявляється на рівні фізичного і психічного самопочуття, у вигляді різних відхилень (поганий настрій, асоціації, безсоння, почуття страху, неприємні відчуття в серці, загострення хронічних захворювань) [58, с. 125].

Таким чином, ми розглянули етіологію та симптоми феномену емоційного вигорання. Треба зауважити, що данний компонент психологічного здоров’я, був вибраний для дослідження нами невипадково, адже з нашої точки зору, це поширене в наш час явище, в деякій мірі співпадає з проблемами сенсу життя, які в наш час прискорення, стресу та технічного прогресу набули теж неабиякої ваги.

Це пов’язано з проблемами взаємовідносин, набуття цінностей, еволюцією особистості, пошуком сенсу життя та можливості реалізації духовного та інтелектуального потенціалу.

1.2.    Проблема сенсу життя в сучасній гуманістичній психології

Таким чином, ми розглянули таке нове і популярне в сучасній психології поняття як психологічне здоров’я. Проаналізував ряд теорій і концепцій, розглянувши позиції сучасної науки відносно даного поняття, ми дійшли висновку, що психологічне здоров’я має своєрідне підґрунтя – сенс життя.

Природно ми не можемо стверджувати, що сенс життя є первинним в виникненні всіх психічних дисфункцій. Крім того визначаємо, що психологічне здоров’я багатогранне, тому розглядання його лише з позиції сенсу життя буде занадто вузько. Про те в рамках цієї роботи такий підхід виправданий, адже співвідноситься з професійним стресом, котрий ми розглядаємо як захисну реакцію під час подолання труднощів на шляху професійного зростання і завдяки цьому самоактуалізації і самореалізації – пошуку і реалізації сенсу життя.

Самореалізація особистості є невід’ємною умовою побудови нею свого життєвого шляху для реалізації цілей і життєвих цінностей.

Багаточисленні психологічні дослідження вказують на те, що потреба в визначені сенсу життя, це одна з важливих потреб особистості.

Визначення останнього необхідне людині для відчуття впевненості, стійкості та направленості життя, наданні їй цілісності в часі і різноманітних проявах: “Для збереження душевної рівноваги людині потрібна якась мета в житті, яку він вважає високою, і гордість, що він працює для її реалізації” (Т.Сельє) [42, с. 43].

Сенс життя, сенс буття — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення особистості [59, с. 57].

Питання про сенс життя також може розумітися як суб’єктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя.

Проблема сенсу життя виникає перед конкретною людиною або тоді, коли вона, відхиляючись від повсякденних справ, усвідомлює свою кінцевість, або тоді, коли за різними причинами вона втрачає віру у цілі та ідеали, якими жила. В підсумку, на перший план виходить фундаментальне питання: “Чи варто жити і навіщо жити?” Поняття сенсу життя відображує суттєві характеристики людського буття і тому пов’язано з такими поняттями — як Любов, Віра, Надія, Свобода, Краса, Праця, Свідомість, Смерть тощо. Сенс життя людини полягає в шуканні цього сенсу, але сам пошук як раз і є життям людини. Припиниться пошук — урветься людське життя. Філософський аспект даної проблеми передбачає розгляд наступних питань:

— Сенс життя людини міститься в кожній окремій життєвій ситуації або усвідомлюється в кінці людського життя?

— Чи виражається він у вищих (Бог, біблійні заповіді) або в повсякденних земних цінностях?

— Чи пов’язаний він із загальнолюдськими або індивідуальними цінностями окремої людини?

Серед закордонних дослідників ідеї повноцінного розвитку людини висувались давно. Наприклад, вся етика Аристотеля будувалась як наука про людину, мета життя якої полягає в формуванні вільного, розумного, активного суб’єкту.

Спіноза вважав, що мета людини в тому, щоб стати тою ким вона є потенційно: “ Розгортання специфічних можливостей кожного організму, для людини — це стан, в якому вона найбільш людяна”.

Пізніше аналогічні ідеї сформував Д.Д’юі. Згідно з цим вченням, мета людського існування полягає “ … в зростанні і розвитку людини в межах її природи і життєдіяльності” [47, с. 14].

Серед закордонних психологів ідеї цільової обумовленості розвитку психіки активно розробляв Е. Фромм. Неможливо зрозуміти людську особистість, казав Фромм “якщо ми не розглядаємо людину в усій її цільності враховуючи… питання про сенс її існування” [47, с. 14].

Альберт Енштейн якось зауважив, що той, хто відчуває своє життя позбавленим змісту, не тільки нещасний, але і нездатний до нього. І дійсно, стремління до сенсу має в собі те, що в американській психології отримало назву “цінність для виживання” [47, с. 16].

Віктор Еміль Франкл, відомий віденський психіатр, творець логотеорії і логотерапії (яка базується на основній потребі знаходження сенсу життя у людини) під час Другої Світової війни провів понад три роки в фашистських концентраційних таборах «Аушвіц» та «Дахау», де загинули його батьки, брат та вагітна жінка. На основі власного досвіду він стверджує, що в таких екстремальних ситуаціях найбільші шанси вижити мали тільки ті, хто був спрямованим в майбутнє, на діла, які на них чекали, на сенс, який вони хотіли реалізувати. Згодом американські психіатри дістали підтвердження цієї ідеї на матеріалах військовополонених, які перебували в японських, північно-корейських і північно-в`єтнамських таборах [47, с. 19].

Чи не мусить це, що знаходить підтвердження стосовно окремих людей ствержувати і відносно до цілого людства? І чи не повинні ми приділити більше уваги питанню: а може єдиний шанс людства на виживання саме в спільному для всіх завданні, в одному загальному стремлінні до абсолютного сенсу, до Бога?

Цей сенс не можна дати, створити, а тим більше змусити до нього – його треба знайти. І, кажучи словами св. Августина, не зазнає серце чоловіка спокою, аж поки не відшукає та не реалізує сенс і ціль життя. Саме Церква повинна допомогти сучасній людині відкрити правдивий сенс її життя: для Христа, з Христом і в Христі.

Сенс життя не тільки може, а і повинен бути знайдений, і в пошуках сенсу людиною керує її совість. Одним словом совість – це орган чуття. Можна її визначити як здатність знайти той єдиний і винятковий сенс, який міститься в будь-якій ситуації. Винятковість – це якість не тільки однієї ситуації, але і цілого життя, бо життя складається з унікальних ситуацій. Кожна людина є унікальною за своєю суттю та у своєму існуванні. Саме тому нікого не можна замінити і неможливо повторити чиєсь життя. Рано, чи пізно земне життя закінчиться з усіма його неповторними можливостями реалізації сенсу.

Гіллей, великий єврейський мудрець, який жив близько двох тисячоліть тому, дуже стисло і влучно зумів це передати. Він казав: “Якщо я цього не зроблю – то хто зробить? І якщо я не зроблю цього негайно, тепер – то коли ж мені це зробити? Але якщо я зроблю це тільки для себе самого – то хто я такий?” [47, с. 21].

Отже, існують унікальні сенси індивідуальних ситуацій. Але ми не повинні забувати, що серед них є і такі, що мають щось спільне, а значить притаманне людям певного суспільства. Більше цього – це сенси, які люди спільно поділяють на протязі всієї історії. Ці сенси і є тим, що ми називаємо вартостями. Таким чином вартість можна окреслити як скристалізований в певних ситуація сенс, який належить суспільству, навіть, людству.

Підсумовуючи вище вказане, можна зробити деякі висновки, по-перше дослідники визначають наявність мети як, певного процесу психічного розвитку людини, а по-друге, вважають цією метою максимально повне усвідомлення людиною своїх потенційних можливостей.

Тільки усвідомив себе, своє особистісне “Я”, людина здатна виявити свою неповторність, індивідуальність. Вона при цьому дійсно вільна і щаслива від того, що “віднайшла проблему людського існування” [47, с. 21].

Відомий дослідник цієї проблеми В.Франкл стверджує відносність сенсу людського життя. В самому загальному вигляді сенс життя визначається ним як ставлення конкретної людини до тієї ситуації, в якій вона перебуває в кожну дану мить. За думкою Франкла, існує ряд основоположних цінностей, орієнтуючись на які людина здійснює пошук сенсу життя:

— цінності творення (творча трудова діяльність);

— цінності переживання (краса природи, мистецтва);

— цінності спілкування (любов, дружба, співчуття);

— цінності подолання людиною самої себе, здобування влади над собою (своїми інстинктами, потягами, пристрастями) [47, с. 22].

Доки людина живе, вона має можливість реалізовувати певні цінності. Сенс життя може бути виражений і іншими параметрами: право на життя, смерть, безсмертя. Право на життя, “святість життя” визначається її первинною заданістю. Смерть є критерієм тієї вищої цінності, заради якої людина здатна віддати своє життя і яку вона визначає для себе інтуїтивно: Бог, Вітчизна, любов, діти та ін. І, нарешті, пошук безсмертя у вигляді пам’яті людства, нащадків, прагнення до злиття душі з Богом та ін. Пошук і вивчення сенсу життя людиною завжди носить індивідуальний особистісний характер.

В.Франкл прагнення до пошуку і реалізації людиною сенсу свого життя взагалі розглядав як вроджену мотиваційну тенденцію, характерну для всіх людей, що є головною рушійною силою поведінки і розвитку особистості. З життєвих спостережень, клінічної практики і різноманітних емпіричних даних Франкл зробив висновок, що для того, щоб жити і активно діяти, людина повинна вірити в сенс своїх дій.

Відсутність сенсу породжує в людині стан, який дослідник назвав екзистенційним вакуумом. Саме він, відповідно поглядам Франкла, є причиною, що в широких масштабах породжує специфічні “ноогенні неврози».

Необхідною умовою психологічного здоров’я є певний рівень напруження, виникаючий між людиною, з одного боку, і локалізованим в зовнішньому світі сенсом, який йому треба реалізувати, з іншого боку.

Відповідно Франклу людина не формує сенс, а знаходить його в світі об’єктивної дійсності. Саме для того, в психологічній структурі особистості є особливий “ ноетичний вимір”, в якому локалізовані сенси [47, с. 24].

Франкл також визначив цінності життя, які дозволяють людині зробити своє існування наповненим сенсом: цінності творчості, відчуттів та цінності ставлення.

Приорітет віддається цінностям творчості, шляхом реалізації яких є праця.

З числа цінностей відчуттів Франкл зупиняється на любові, коханні, що мають багатий ціннісний потенціал.

Однак центральне місце в логотерапії займають цінності ставлення, з находженням сенсу свого існування в ситуаціях, які здаються безвихідними, без сенсу.

Питання пошуку сенсу є стержневим в практиці логотерапії. Однак знайти сенс це не головне, необхідно ще реалізувати його. Реалізація сенсу для людини — імперативна необхідність, адже саме таким чином людина реалізує сама себе.

Прагнення до втілення унікального сенсу свого життя робить кожну людину унікальною особистістю. Франкл говорить також про сенс самої особистості, її індивідуальності. Цей сенс завжди пов’язаний з соціумом в своїй орієнтації, на який сенс індивіда трансцендує себе. І навпаки, сенс соціуму констатується існуванням індивідів [47, с. 25].

Далі, просуваючись в цьому руслі, розглянемо введене Франклом поняття супер-сенсу. Мова йдеться про сенс того цілого, в світлі якого набуває сенсу людське життя, про сенс Всесвіту, буття, історії. Цей сенс трансцендентний людському існуванню.

Особистість вільна знаходити і реалізовувати сенс життя, навіть якщо її свобода пригнічується об’єктивними обставинами. Це досягається завдяки тому, що людська поведінка визначається перш за все цінностями і сенсами, що локалізовані в ноетичному вимірі. В цій якості особистість характеризується двома фундаментальними, онтологічними характеристиками: здатністю до самотранстенденції і самовідхилення.

Перша виявляється в можливості постійного виходу людини за рамки самої себе, в напрямку чогось, що не існує в неї. Друга визначається в можливості людини піднятися над собою і ситуацією, і подивитись на себе зі сторони.

Важливим питанням вчення про свободу волі є «Для чого, людина має цю свободу?» Франкл надає таку відповідь – «Це свобода взяти на себе відповідальність за своє життя, свою долю, свободу слухати. Своє сумління приймати рішення щодо свого життя, це свобода змінюватись, свобода того, щоб бути саме таким, і свобода стати іншим». Франкл визначає людину як істоту, яка постійно вирішує чим вона буде в наступний момент. Свобода це не те, що вона має, а те що вона є [47, с. 27].

Поняття сенсу надійшло в психологію з донаукових спроб пояснення людської поведінки.

Першою системою наукової психології, яка звернулась до сенсу за для пояснення поведінкових проявів людини, став психоаналіз.

Розкриття сенсу дій та мимовільних реакцій людини є головною характеристикою психоаналітичного направлення. Однак, треба зауважити, що відповідні висловлювання Фрейда, щодо сенсу не дозволяють дійти конкретного визначення. В даному випадку можна визначити чотири не співпадаючі трактовки сенсу в різних контекстах. В першому розумінні, сенс сновидіння, чи сенс символу – це процес мислення. Друге розуміння — рівняє сенс з метою даного психічного акту. Третє розуміння має відмінність від другого додаванням вказівок на важливість цього акту. Нарешті, четверте розуміння рівняє сенс дії з лежачими за ними прихованими мотивами. Здебільшого ці мотиви не усвідомлюються про те не завжди [24, с. 86].

Таким чином, коли Фрейд говорить про усвідомлення певного психологічного акту, чи сенсу, це вказує на наступне:

1. Даний акт є для суб’єкта важливим в наслідок того, що …
2. Він заміняє інший психологічний акт, котрий не може безпосередньо з’явитися в поведінці в наслідок особистісних цензур і який вказує нам на …
3. Мету, що є в основі цього акту. Мета в свою чергу, породжується …
4. Мотивом реалізації бажання. Самий зв’язок даного акту з мотивом йде до …
5. Афективних відчуттів мавших місце в історії життя суб’єкта і наклавших відбиток на формування та реалізацію його мотивів [24, с. 87].

Перше альтернативне, по відношенню до Фрейдівського, розуміння сенсу сформував А.Адлер.

Адлер характеризує свою систему індивідуальної психології як вчення про сенс людських дій і експресивних проявів, рухів, про сенс, який люди надають світу і самім собі. Трактовка безпосередньо самого сенсу, в цьому разі, відмінна від психоаналітичної. Так, якщо Фрейд та його послідовники шукали витоки сенсу в минулій історії життя особистості, її афективних почуттях і бажаннях, то Адлер пов’язує поведінкові сенси з сенсом всього життя особистості, її життєвим стилем, життєвим планом, з питанням “Навіщо?”, поставленим по відношенню до аналізуємих вчинків, на противагу Фредівському “Чому?” [24, с. 87].

Саме індивідуальний сенс життя, розуміння якого є за Адлером ключовим до розуміння всієї особистості в цілому, виступає як одне з центральних пояснюючих понять. Сенс життя первинний по відношенню до сенсів окремих дій.

Сенс життя Адлер пов’язує з своєю уявою про три фундаментальні життєві проблеми, витікаючі з трьох об’єктивних аспектів людського буття [24, с. 88].

Факт життя людини на землі в конкретних умовах існування породжує проблему праці і професійного самоствердження. Факт життя людини в суспільстві продовжує проблему міжособистісних відношень. Факт існування двох статей породжує проблему відношення між ними. Сенс життя, за Адлером, визначається цими трьома зв’язками; правильне їх вирішення допомагає нам знайти його. Він формується практично вже в перші чотири — п’ять років життя і визначає направленість поведінкових проявів.

Таким чином, відповідно уявленням Альфреда Адлера, саме сенс життя знаходить своє відображення в усіх поведінкових проявах, установках, психічних процесах і характері індивіда, і є першопричиною його сенсу.

Однак Адлер іде далі за Фрейда ще в одному напрямі. Для нього мають сенс не тільки людські дії, але й прояви зовнішнього світу. Тобто ми завжди сприймаємо дійсність через сенс, який ми їй надаємо [24, с. 88].

Окремі положення, близькі до поглядів Адлера, відображаються в деяких роботах К.Г.Юнга. Він висунув положення, відповідно якому люди стоять перед завданням знайти сенс, дякуючи якому вони взагалі можуть жити.

К.Г.Юнг пише, що сенс неможливо вивести з природних умов існування людини із необхідності добувати хліб, кормити сім’ю і виховувати дітей. Сенс життя пов’язаний лише з постановкою духовних і культурних цілей, прагнення до яких є необхідною умовою душевного здоров’я [24, с. 89].

Крім того, з позиції сенсу Юнг зачіпає вікові і диференційно-психологічні аспекти.

Він відмічає, що в молодому віці сильніша орієнтація на дію, а пізнання сенсу життя стає важливим в старшому віці. Важливість сенсу життя можуть заперечувати люди з низькими потребами чи соціально не пристосовані, а ті хто до цих категорій не відноситься, напевне зіткнуться з цим питанням.

Однак, сенс життя для Юнга не є чимось сугубо суб’єктивним. Він застерігав про небезпеку відчуження особистості, втрати нею реальності в випадку орієнтації на соціальні ролі, або на надуманий, або нав’язаний самій собі сенс [24, с. 89].

В психодинамічних теоріях З.Фрейда, А.Адлера і К.Г.Юнга знаходяться в зародковій формі всі загальні ідеї, характерні для більш пізніх підходів до проблеми сенсу.

Фрейд визначив усвідомлений характер мимовільних поведінкових проявів і фантазій, просліджував зв’язок сенсу з актуальними мотивами і історією життя особистості.

Адлер звернув увагу на фінальні зв’язки поведінкових сенсів з сенсом життя, загальним його направленням, розробив першу психологічну теорію сенсу життя і його впливу на психічні процеси, а також звернув увагу на суб’єктивний сенс, який набувають для людини обставини її життєдіяльності.

Юнг, відмітив фундаментальну спрямованість людини на пошук сенсу свого життя, визначив її як соціальне завдання і потребу, а також підкреслив соціокультурну обумовленість як індивідуального сенсу життя, так і сенсу сновидінь і продуктів фантазії.

Проаналізувавши теоретичні підходи доходимо висновку, що сенс — саме загальне утворення системи особистості. В внутрішньому світі людини це утворення може мати різний вигляд, при чому не лише в якості повної життєвої позиції чи розгорнутої “філософії життя”, але й як невід’ємна від особистості внутрішня віра в ті чи інші цінності, складаючи сенсовий стержень життя. В цьому є відмінність цільного внутрішнього буття безпринципного існування.

Свідомо прийняті цінності орієнтації, набувають внутрішньому світі людини статус аксіом, постійно направляючи життя.

В спокійні еволюційні періоди життя сенс може не усвідомлюватись, та це не означає, що він не як не виявляється в внутрішньому світі суб’єкта — він існує як своєрідна внутрішня впевненість особистості в правильності свого життя.

Загострена проблема сенсу життя здебільшого постає в періоди життєвих криз, коли перед людиною виникає проблема безцільності існування і поряд з питанням “Як?” і “Коли?” гостро постає “Навіщо?”.

Це тяжкий період життя, однак необхідний для подальшого особистісного розвитку, формування нових, більш зрілих, ціннісних орієнтацій і мотивів.

Ключовою точкою відліку свого життя вважають підлітковий і юнацький вік, коли відбувається формування самосвідомості в цілому. Сенс зароджується у вигляді своєрідної дифузної мрії і виростає до конкретних питань щодо своєї життєвої перспективи, коли роздуми розгортаються в системі життєвих планів, в яких особистість має реалізувати себе [13, с. 28].

В віці біля 30 років можливо виникнення розвитку життєвої кризи. Коли діяльність і існування переоцінюється вже з позицій їх важливості для приймаємих особистістю цінностей.

Наступна криза виникає в 40 років, це час прощання з молодістю, втрати ілюзій, необхідності перебудовувати життя і знаходити в ньому нові життєві цілі. Вважається, що це найтяжчий період, критична зона песимізму, коли аналізується досягнене і підсумовується втрачене.

Та з роками, після п’ятдесяти років життя налагоджується. Головним сенсожиттєвим завданням старості є прийняття свого життя, як єдино важливого, яке переробити вже неможливо, можна тільки переоцінити його. Високий рівень задоволеності сенсом життя в старості пов’язаний ще й з приходом особливої мудрості, з подякою приймати те, що є, і не вимагати неможливого [13, с. 29].

Людина живе і мислить. Якщо людина ставить пуд сумнів доцільність життя, вона починає замислюватись над тим, що таке Любов і Смерть, яким чином вони співвідносяться і де її місце в цій системі. Чому так відбувається? Яким чином і що впливає на нас? Чому потрібно жити? Чи можна сказати, що людина живе заради того, щоб жити? Сенсом життя є сам процес життя..?

Пошуки цієї істини існування можуть бути самою істиною. Вже це придає сенс процесу міркування, а цей самий процес також може виступати надійною платформою для просування життєвим шляхом. Пізнання істини через самореалізацію, особливо самореалізацію в мистецтві, наповнює життя людини найбільш глибоким сенсом. Це є висока концентрація зусиль для досягнення і самовираження. Не стільки є важливим результат, скільки сам процес, коли людина розкривається в своїй праці, намагається віддавати все в процесі свого розвитку. Головне, щоб творіння, ідея, прагнення не набувало рис „божественності”, не ставало сенсом життя як таким, бо часто це призводить до фанатичного ставлення, пізніше до абсурду розуміння співставності компонентів життя, світу, себе і всього іншого. Саме тому багато митців балансують на грані геніальності і абсурду [13, с. 32].

Один з багатьох варіантів, який можна розглянути: сенс життя у осягненні істини. Істина є неосяжною, але шлях її пізнання є розвитком людської особистості, сходження за нескінченними сходинкам вгору. Навіщо йти, якщо це не матиме завершення? Сенс не в результаті, не в кінцевій меті, а в самому процесі пізнання глибокого і неосяжного. Якщо нам відкриється хоча б мізерна часточка чогось безмежно великого – це вже буде сенсом нашого існування, не порожнього і безсутнісного, а сповненого розумінням того, що в шляху пізнання істини ми розвиваємося. Розвиток є рухом, а рух є безпосереднім проявом життя.

Потрібно тільки найбільш повне і цілісне усвідомлення того, що в неосяжності істини є сама суть істинності, тому що кожна дія, думка, фраза, творіння є носієм певної частини скінченності і істинності, і саме із цього витікає: справжня істинність завжди абстрактна, нескінченна, ідеальна, неосяжна… І людина в своєму розвитку, процесі пізнання є носієм (кожна своєї) певної частини істини світу, яка у гармонійному поєднанні становить Істинність Буття, яку теж неможливо цілком усвідомити і осягнути ніякій живій істоті цього світу, бо вона сама є носієм і складовою частиною мозаїки. Таким чином вибудовується певна картина абстрактного напряму думки, яка відкриває в дуже маленькій мірі і пускає малесенький промінчик світла у бездну темряви цього питання, а можливо й життя… Але проблема людей є саме в цьому усвідомленні та розумінні своєї причетності до світу, істини, життя; взаємодії та взаємозв’язку кожної складової з кожною наступною і з всією системою, якщо це можна так назвати… (Бо з іншого боку все є хаотичним, але хаотичність може мати сенс… хоча б в самій собі: сенсом хаосу є хаотичність). Тому все залежить від можливості кожного осягнути в певній мірі усю цю гармонійність або хаотичність, мозаїку в своєму цілісному прояві єдиної картини, безмежність і нескінченність, необхідність або безпідставність руху… Не важливо, як людина робить це (на інтуїтивному рівні, просто відчуваючи щось в наслідок виру подій власного життя, чи через логічне розуміння, роботу думки і осмислення, можливо через поєднання першого і другого), важливо те, наскільки близько кожен із нас відчуває і розуміє необмеженість, неосяжність, гармонійність в хаотичності, істину існування нас в цьому світі. Чим ближчі ми до істини, тим далі від суїциду. Найголовніша причина пошуку, прагнення завершити своє існування – ставлення в різних його проявах і концепціях у зв’язку з іншими життєвими положеннями людини і подіями до сенсу життя, його сприйняття вцілому. Це і визначає нашу позицію в критичних ситуаціях, тоді коли ми замислюємось: Що робити? Що значить буденність? Який вихід? Для чого? Смерть?… Що вона є? Можливо сенсом життя є смерть? Абсурдність всього цього усвідомлюють багато самовбивць, іноді пов’язуючи це з абсурдністю, буденністю самого життя… А іноді і ні. Але тоді виникає закономірне питання: Наскільки ми, кожен із нас розуміє і усвідомлює сенс життя?.. Достатньо щоб подолати певний бар’єр і піти далі чи ні… Відповіддю є тільки вчинок людини [13, с. 34-35].

Але це ніяк не означає що можна осягнути нескінченність і сенс свого життя. Все це також змінюється і зростає, і в основі цього осягнення є також недосяжність. Все є нескінченним і неосяжним, прагнемо пізнати незбагненне і знаємо про це, навіть розуміємо, що неповністю знаємо і ніколи не пізнаємо до кінця. В цьому намагаємося знайти певну логіку, сенс. Слова Альбера Камю тут скажуть більш ніж потрібно: „Скорее всего мы никогда не сможем постичь другого человека; в нем всегда остается нечто, недоступное нашему познанию, мимолетное и ускользающее” [13, с. 37].

У кожного своє розуміння оточуючого світу, своя усвідомлена чи не усвідомлена позиція ставлення до істини і її шляху до нескінченного осягнення її, свій сенс життя… Ніхто не взмозі вирішити внутрішні протирічча особистості, крім неї самої. Шлях до щастя – пізнання самої себе. Іноді це і є основний спонукальний мотив жити, та істина, розуміння якої може врятувати від бажання пізнати смерть і розкрити новий сенс буття. Можливо, саме до цього пізнання нам потрібно іти… [13, с. 38]

У житті сучасної людини поліфонічно поєднані сенси багатьох культур, що генерують смислову перспективу персонального, особистісного ставлення до життя, що осягається. Можливість і здатність осмислити навколишнє і своє життя з’являється у взаємодії індивіда із зовнішнім світом, у спілкуванні з іншими людьми і самим собою.

Людина осмислює (наділяє сенсами) все, що її оточує, а також власні дії, вчинки, моральне значення своєї діяльності — для самоствердження. На певному рівні соціально-психологічної зрілості особистості в структурі самосвідомості виникає потреба, задовільнення якої являє собою складне і необхідне завдання: осмислення буття людини і визначення сенсу власного життя, свого призначення, покликання.

Якщо звернутися до історії філософсько-етичного обгрунтування сенсу людського життя, то виявляється, що багато сучасних уявлень, теоретичних досліджень з цього питання в своїх обгрунтуваннях сходить до ідей минулого, наповнюючись конкретним змістом даного історичного часу, його культури.

Античні філософи стверджували, що сенс життя міститься в тих формах і засобах життєздійснення, які облагороджують, підносять людину над її природним існування. Розум, знання, здатність творити добро запобігають стихійній течії життя і упорядковують прагнення і цілі людини. Тому сенс життя вбачається в удосконаленні свого розуму, своїх прагнень і здібностей, як тих, що забезпечують вище благо [79, с. 24].

Філософсько-релігійне розуміння сенсу життя в Середні віки, яке потіснило антропоцентричні погляди античних філософів, зв’язало цінності життя людини з потойбічним, божественним світом і підкорило сенсожиттєвий вибір людини волі Бога. Тепер сенс життя вбачався у поклонінні Всевишньому, подоланні в собі гріховності, моральному бутті заради досягнення Божої благодаті.

Епоха Відродження з новою енергією активізувала проблему обгрунтування сенсу життя реальної людини як творчої індивідуальності, яка здатна бути тою, ким бажає.

Питання про призначення людини, значимість її життя, сенс її діяльності незмінно ставить філософсько-етична думка Нового часу. Так, наприклад, І. Кант стверджує, що людина належить, перш за все, до світу умодосяжного, у зв’язку з чим Добро, Воля і Обов’язок, пробуджені власним розумом, визначають, спрямовують і надають цінності людському життю [79, с. 24].

Г. Гегель вбачав призначення людини в тому, щоб підняти своє окреме існування до загальної природи, що, в свою чергу, пов’язано з опануванням досвіду роду людського, його культури, з прилученням до загальних духовних цінностей і суспільно значимої діяльності [79, с. 25].

Питання про сенс життя, що постає перед кожною людиною, що мислить, завжди має минуле — в історичному досвіді, і свою новизну — у свідомості і самосвідомості конкретної історії і особистості.

У пошуках сенсу життя для людини неприпустимі позиції інших, бо це буде не свій, а чужий сенс. Безперечно, особистісний сенс не утворюється ізольовано від суспільства, його цінностей та ідеалів, які індивід опановує в процесі формування свідомості і самосвідомості. Але вивчити, виховати сенс життя неможливо, а кожній людині потрібний власний життєвий сенс, можливість чого лежить у площині індивідуального бажання, усвідомленого пошуку і утвердження як результату самостійної творчості особистості. І, незважаючи на те, що, як свідчать соціологічні дослідження, сенси життя різних людей достатньо типові, кожен з них індивідуальний, неповторний, унікальний за емоційною і змістовою наповненістю, як унікальна і неповторна кожна людина. Сенс життя тісно пов’язаний з головною метою життя людини. Головна чи кінцева мета життя — це стійка, істотна мета, що виражає корінні інтереси особистості, відносно якої усі інші проміжні життєві цілі служать засобом. Мета життя виступає провідним орієнтиром життєвої діяльності, пов’язуючи останню з ідеалом особистості. І саме в цій своїй якості мета життя близька до поняття сенсу життя, але не тотожна йому. Визначення мети життя — один із способів усвідомлення сенсу. Злиття ідеалу і мети надають життю людини сенс [66, с. 326].

Необхідність сенсовизначення життя зумовлена потребою людини в орієнтуванні власного існування і прогнозуванні результатів власної життєдіяльності, що стає важливою суб’єктивною умовою самореалізації особистості.

Зрозуміло, що з розвитком особистості сенс життя може змінюватись. Це зумовлено матеріально-економічними, соціальними, духовними змінами, досвідом, а наслідок — зміна потреб, ціннісних орієнтацій, ідеалів.

Матеріальні основи життя грають значну роль у формуванні сенсожиттєвих позицій. У сучасній дійсності ми маємо можливість спостерігати, як економічна нестабільність у суспільстві і соціальні проблеми, що виникають через неї, деформують життєві орієнтації багатьох людей незалежно від віку і статі.

Зміни життєвих сенсоутворень пов’язані також з досвідом, набутим роками. Кожна соціальна роль (син, дочка, учень, студент, фахівець, чоловік, дружина, мати, батько тощо), що «програна», пережита індивідом в особистісному досвіді, накопичує все новий потенціал осмислення життєвих пріоритетів, викристалізує цілі, які позначають перспективний рух у бутті [66, с. 328].

Слід ще раз підкреслити, що у суспільній свідомості містяться сенси, вже накопичені поколіннями, ціннісні переваги різних культур і суспільно заохочені життєві цілі та ідеали. У духовному світі окремого індивіда ці смисли фіксуються у вигляді стійких соціальних стереотипів, якими людина користується, надаючи сенс своїм діям. У процесі набуття життєвого досвіду ці сенси переробляються, опрацьовуються й обираються особисто найбільш значущі. Сенс життя може бути пов`язаний із суспільно значущими цілями та ідеалами, а також індивідуалістично орієнтованими [79, с. 27].

Для першої орієнтації характерне поєднання, сполучення сенсів суспільно значущого й особистого буття, коли служіння спільній справі, безкорислива турбота про інших людей тощо стає особистим благом і сенсом життя. В індивідуалістичних сенсах превалює орієнтація на задоволення власних пристрастей, потягів, іноді за рахунок і на шкоду колективним. Сучасні соціологи, філософи, що досліджують цю проблему, визначають, що зміст сенсу життя є своєрідним відбиттям історичних умов і можливостей реалізації людиною себе. За умов обмежених можливостей задоволення елементарних потреб, сучасна людина зневірюється в цінності завдань суспільного прогресу, все більш замикаючись на проблемах життєзабезпечення, розв’язання яких визначає її життєві цілі. Суперечливий характер досягнення таких цілей ускладнює узгодження кінцевої мети і моральних ідеалів життя, внаслідок чого сенс життя, позбавлений морального змісту, усвідомлюється як прагматична, утилітарна мета. Такі уявлення вважаються морально шкідливими, але вони відбиваються у способах і результатах досягнення індивідом провідних цілей і можуть призводити до відчуття невдоволеності власним життям [79, с. 28].

Отже, сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу життя є відображення у свідомості людини об’єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб’єктивними задумами і об’єктивними результатами і, нарешті, рівень розуміння і обгрунтування свого призначення і покликання, покладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення [13, с. 42].

Щастя — це вищий прояв реалізації сенсу життя особистості. Без усвідомлення сенсу людського буття неможливо зрозуміти, яким чином людина може бути щасливою.

В уявленнях про щастя перевагу має емоційний, почуттєвий бік моральної свідомості, що відбиває високий ступінь внутрішньої задоволеності людини всією своєю життєдіяльністю чи окремими її моментами на основі самореалізації особистих потреб і здібностей, інтересів і цілей, бажань та ідеалів. Визначення нормативного змісту щастя було головним завданням з моменту його виникнення. Мислителі прагнули з багатьох індивідуальних уявлень вивести загальне поняття істинного людського щастя. Як же історично розвивалася проблема щастя?

Сократ говорив, що щастя — зовсім не радість, задоволення, воно — в іншому: у внутрішньому стані душі, у володінні чеснотами, головна з яких — справедливість. Мислитель був переконаний, що щасливою може бути тільки людина прекрасна душею, справедлива, та, чия душа не зачіплена злом, або, поступившись, прагне звільнитись від зла. Справжнє, істинне щастя — це турбота про свою душу, орієнтація на розум, істину і доброзичливість, прагнення завжди залишатися людиною, зберігати свою внутрішню гідність [13, с. 44].

Платон також вважав, що щастя — доброчинність, а найвища чеснота — справедливість. Саме вона — Справедливість, є ключем до щастя. Філософ знаходить справедливість у державі, що об’єднує усіх індивідів у єдине ціле, що приборкує індивідуалізм у різних його проявах і здатна, за Платоном, забезпечити щастя. Але у Платона це щастя не особисте, а щастя цілого, держави [13, с. 44].

Інших поглядів дотримувався Епікур: краса почуттєвої насолоди, захоплення життям — ось цінності людської душі, яка не вічна, вона розпадається, зникає у вічності, а щастя — явище земне, прижиттєве. Проте, наполягаючи на насолоді, Епікур на живу, яскраву стихію почуттів накладає заборони і норми розумного, стверджуючи, що, якщо жити розумно і морально, можна жити приємно. І йде далі. Блаженство і щастя — це шлях до свободи, звільнення від страхів, журби, страждань. Епікур виступив проти святого: він прагнув звільнити людину від страхів перед невідомим — волею Богів, Роком, Долею — і відкрити шлях до віри в собі. Саме власна свобода від страхів, заборон робить людину щасливою. А щаслива людина не буде вершити зло [13, с. 45].

Християнська релігія забороняла людині любов до самої себе, почуттєві радощі та задоволення. Земне життя короткочасне і завдання в нього інші: підготовка собі раю в іншому, потойбічному світі, де і очікує щастя. Гуманісти Відродження, а слідом за ними — французькі матеріалісти повстали проти цієї догми. Вони були свого роду продовжувачами ідей Епікура, але їх світогляд був дітищем свого часу, де вихідною проблемою був пошук можливості поєднання особистих і суспільних інтересів, особистого і суспільного щастя. Вони вважали, що справа держави розсіяти ілюзії, створити ідеальні закони і досконале виховання, що спонукає до дійсного щастя.

Іммануїла Канта хвилювала антитеза: «Обов’язок — особисте щастя». Він розводить ці поняття, вважаючи, що щастя абсолютно вклоняється вигоді, користі, зраджує добро, тобто суперечить моральності. Найпрекрасніше в людині — служіння обов’язку, вірність йому всупереч пристрасті, успіху. За Кантом, щастя — це моральне щастя, воно дається людині за морально гідне життя [13, с. 46].

Гегель пов’язує цю проблему з призначенням людини. Призначення людини як розумної, духовної істоти Гегель бачить у її здатності активно втручатися у зовнішні обставини, підкоряти їх собі, вільно обирати долю, прилучатись до світу людської культури. На цьому шляху людина стикається з безліччю суперечностей, але розум дозволяє не ховатись від них, а переборювати. Щастя пробивається крізь муки і страждання, воно активно, діяльно працює для свого здійснення.

Матеріалістичне осмислення історії людського суспільства К. Марксом і Ф. Енгельсом розкрило нову сторінку в обгрунтуванні існуючої суперечності між особистим і суспільним, щастям і обов’язком, викриваючи сутність людського самовідчуження, роздвоєння. Філософи стверджували, що зміна людського життя, знищення матеріальних суперечностей неодмінно призведе до зникнення моральних суперечностей. І ця форма існування суспільства — комуністична — може бути досягнута спільною працею індивідів, для яких дане завдання стає особистою потребою й ідеалом. У прагненні до комуністичного ідеалу людина все більше наближається до справжнього, істинного щастя. «Щастя — це боротьба», — коротко сформулював К.Маркс [13, с. 47].

Виведення формули щастя — класична філософська проблема. Множинні спроби реалізації теоретичних схем загального щастя не завершувались успіхом. Нові теоретичні схеми не відповідали потребам більшості, філософська формула щастя передбачає щастя нелегке, важке, можливість бути щасливим за будь-яких умов життя і приписує тому, хто бажає щастя, остерігатися зовнішніх благ, обмежувати свої потреби, уникати задоволень. Повсякденні ж уявлення про щастя, навпаки, сподіваються на вдачу, щасливий збіг обставин, на досягнення всього, до чого притягує і чого хотілося б мати. Ці два боки щастя завжди співіснують у суспільній свідомості, підтверджуючи і спростовуючи один одного, перетворюючись в особистісних розуміннях. Особливість щастя полягає в тому, що для нього немає рамок, воно завжди нове, несподіване, неповторне, воно в постійному русі, становленні. Розуміння щастя одного індивіда не співпадає із розумінням іншого.

Пов’язано це з тим, що щастя суб’єктивне, індивідуальне за формою переживання, але об’єктивне за змістом. Як поняття моральної свідомості, щастя за своїм об’єктивним змістом спирається на деякі загальні уявлення і закономірності щасливого життя, які присутні в суспільному досвіді й безпосередньо впливають на індивідуальні мрії, завдання, ідеали. Наприклад, задоволеність своєю роботою, радість спілкування з друзями, щастя сімейного життя тощо опосередковуються об’єктивною соціальною, моральною цінністю цих форм людського життя (праці, дружби, сім’ї тощо). Що ж може бути загальним у понятті щастя?

Безперечно, щастя — це стан душі. Л. М. Толстой чудово зазначив, що щастя не в тому, щоб робити завжди, що хочеш, а в тому, щоб хотіти того, що робиш. Очевидно, перше, що обумовлює щастя, це здатність до його відчуття. Бути щасливим — означає бути самим собою, усвідомлювати себе у стані задоволеності життям, окремими його актами, досягненням поставленої мети тощо, що, у свою чергу, є ознакою глибини і талановитості особистості, тобто здатності бути щасливою [13, с. 50]. Далі, переживання щастя безперечно пов’язане із станом піднесення життєвих сил, здібностей, творчих досягнень, втілення життєвого задуму, тобто щастя — почуттєво-емоційна форма можливостей самореалізації особистості, що, у свою чергу, базується на генеральних цілях, сенсах та ідеалах життя. Щастя — це відчуття, усвідомлення та інтегральне позитивне ставлення суб’єкта до своєї моральної діяльності на основі власного розуміння сенсу життя, що переживається у вигляді оптимістичного умонастрою, задоволення повнотою свого буття, реалізацією цілей.

Сенс життя, щастя, обов’язок — це результати ціннісного засвоєння складних зв’язків, суперечностей, сутностей соціо­культурних реалій, в яких відбивається моральне ставлення людини. Відображуючи специфіку буття, творчості і стосунків суспільної людини, вони несуть у собі інформаційне і спонукаюче навантаження, яке орієнтує людську свідомість на вироблення моральних форм життя [13, с. 52].

1.3.    Інтерсуб’єктно-діалогічна класифікація емоцій, почуттів і цінностей як феноменів

 

Цікавим напрямком вивчення значущої сфери особистості є інтерсуб’єктний-діалогічний підхід, основою якого є розуміння діалогу не як приватного феномена мовного спілкування або комунікативної взаємодії, а як духовно-екзистенційного, гуманітарно-культурного, інтерсуб’єктно-онтологічного явища, сутність якого відкривається в поєднанні його багатогранних — парадигмальних і дисциплінарних рівнів, ракурсів, проекцій і аспектів.

Одним з основних моментів діалогічного підходу є уявлення про три парадигми (і рівні) психологічного дослідження — об’єктний, суб’єктний і інтерсуб’єктний, — які було висунуто Г.А.Ковальовим [28, с. 77].

Змістовно і конструктивно діалогічна класифікація емоцій і почуттів являє собою “Поле почуттів” з 290 емоцій і почуттів, які представляють 35 видів почуттів й емоцій, які належать до об’єктного, суб’єктного та інтерсуб’єктно-діалогічного рівнів.

До складу кожного з 35 видів почуттів входить від 6-7 до 10-14 почуттів і емоцій: 1. до складу об’єктного рівня входить 78 почуттів і емоцій, 2. до складу суб’єктного включається 86 почуттів і 3. до складу інтерсуб’єктно-діалогічного 121 почуття й емоція [28, с. 78].

У коло емоцій і почуттів об’єктного рівня (блока) входить 11 видів емоцій і почуттів: почуття володіння, соматичні емоції, гедоністичні почуття, емоції слабості, почуття емоційної відчуженості, маніпулятивні почуття й емоції, агресивні почуття й емоції, невротичні почуття й емоції, почуття й емоції дезорієнтації, почуття й емоції приниження, почуття й емоції несвободи.

До складу емоцій і почуттів суб’єктного рівня (блока) входить також 11 видів почуттів і емоцій: почуття самосвідомості, почуття й емоції нарциссизму, вольові почуття й емоції, почуття й емоції суперництва, почуття й емоції ідентифікації, комунікативні почуття й емоції, моральні почуття й емоції, пізнавальні почуття й емоції, соціальні почуття, праксические почуття, ринкові почуття й емоції [28, с. 79].

У сферу почуттів і емоцій діалогічного, інтерсуб’єктного рівня (блока) включається 13 видів почуттів і емоцій: почуття самоактуалізації, почуття щиросердечності, романтичні почуття, альтруїстичні почуття, моральні почуття, естетичні почуття, сімейно-родові почуття, соціокультурні почуття, діалогічні почуття, духовні почуття, значущи почуття, творчі почуття, катарсичні почуття [28, с. 79].

Важливим аспектом діалогічного розуміння природи людини є виділення двох фундаментальних іпостасей його існування — сфер самобуття і співбуття, що одержують феноменологічне вираження в принципах ідентифікації і відокремлення. Принципи ідентифікації і відокремлення універсальні і на кожному рівні — об’єктному, суб’єктному, інтерсуб’єктному — утілюються специфічним чіном, створюючи споконвічні контури диференціації й угруповування видів почуттів і емоцій.

Так, на рівні об’єктності початок самобуття поєднаний з почуттями володіння, гедоністичними почуттями, соматическими почуттями й емоціями слабості. Соматичні почуття й емоції пов’язані з безпосередньо-органічним переживанням самобуття. Гедоністичні почуття виражають органіко-індивідні переживання задоволення самобуття. Почуття й емоції слабості (тобто ослаблення, приниження самобуття — індивідні) пов’язані з органіко-індивідними переживаннями станів хворобливого самобуття.

На суб’єктному рівні початок самобуття складається з почуттів самосвідомості, нарциссизму, вольових почуттів і почуттів суперництва. Під почуттями самосвідомості припускаються почуття раціоналістично-діяльнісного усвідомлення себе, що веде до індивідуалізації, що нерідко утотожнюють із процесом самоактуалізації особистості. На наш погляд, справжня самоактуалізація можлива лише на інтерсуб`єктному рівні, тоді як на суб’єктному рівні можлива тільки раціоналістично-цільова, монологічно-егоцентрична індивідуалізація суб’єкта [48, с. 165].

Можливість формування егоцентризму одержує своє пряме втілення у виді нарцисичних почуттів, що одержали велике поширення в сучасному соціумі і культурі — культурі самовдоволеного раціоналізму, успіху і досягнень, релятивістської моралі.

До складу почуттів самобуття суб’єктного рівня (блока) ми включили вольові почуття, оскільки вольові переживання органічно пов’язані з почуттями й емоціями людини й утворюють те, що називають «емоційно-вольова сфера». Очевидно, що вольові прояви людини мають процесуальний характер і внаслідок цього мають усі підстави вважатися почуттями і переживаннями.

Почуття суперництва виражають активні переживання, пов’язані зі здійсненням конкурентного відокремлення і є змістовно-логічною протилежністю со-буттєво-ідентифікаційних почуттів. У визначеному змісті почуття суперництва двоїсті, тому що втілюють у собі суперечливу єдність самобуття і со-буття, відокремлення й ідентифікації, а тому природу почуттів суперництва можна розглядати як приграничний феномен між зазначеними полюсами. Виходячи зі сказаного, почуття суперництва можна назвати почуттями активно-суб’єктної ідентифікації, що відокремлює.

Початок співбуття й ідентифікації на суб’єктному рівні почуттів і емоцій укладається з комунікативних почуттів, почуттів (власне) ідентифікації і моральних почуттів, хоча комунікативно-ідентифікаційний початок властивий багатьом іншим суб’єктним почуттям (соціальним, ринковим, праксичним). Розрізнення комунікативних і ідентифікаційних почуттів і емоцій є достатньо умовним, оскільки всі почуття ідентифікації є комунікативними, як і усі виділені нами комунікативні почуття мають ідентифікаційну природу [48, с. 167].

Включення пізнавальних почуттів до складу суб’єктних принципово важливо, оскільки сутнісний зміст діяльнісно-практичної суб’єктності людини значною мірою визначається раціоналістично-інтеллектуалістичним світоглядом, що визначає егоцентрично-монологічне світовідношення людини сучасної цивілізації, сучасної науково-технічної і товарно-ринкової культури.

У блоці суб’єктних почуттів виділяється також група соціально-практичних почуттів, у якій входять соціальні, ринкові і праксичні почуття. Виділення цих груп почуттів диктується вихідними визначеннями почуттів і емоцій як ставлень людини до самої себе, інших людей, до праці і товариства. Включення ринкових почуттів у спектр соціально-практичних почуттів диктується, на наш погляд, необхідністю вивчення сучасного змісту і стану розвитку цих почуттів у різноманітних соціальних прошарках теперішнього соціуму [48, с. 167].

На рівні інтерсуб’єктних, діалогічних почуттів повною мірою виявляються іпостасі «самобуття», «со-буття» і «іно-буття», проте, у ще більшій мірі, чим на об’єктному і суб’єктному рівнях, виявляється взаємопроникнення почуттів один до одного.

До групи «само-буттєвих» почуттів насамперед належать такі види почуттів, як почуття самоактуалізації, романтичні почуття і щиросердечні почуття. Треба сказати, що на рівні інтерсуб’єктно-діалогічних почуттів виявляється — парадоксальна — «со-битійність» і «іно-битійність» багатьох почуттів сфери «самобуття» [48, с. 168]. Справді, такі щиросердечні самобуттєві почуття як теплота, ніжність, сердечність виражають найглибшу інтерсуб’єктну інтенціональність, тобто спрямованість на со-буття з іншими людьми, а почуття любові, щирості, чистоти і простоти відчиняють перед людиною вимір «іно-буття». Романтичні почуття ліричності, сентиментальності, смутку, туги очевидно со-буттєво інтенціональні, а романтичні почуття відвертості, фантазії, наївності вводять людину в сферу почуттів «іно-буття». Варто підкреслити, що завдяки романтичним почуттям сфера почуттів самобуття збагачується новим джерелом суб’єктності, як позитивно-споглядального суб’єктного світосприйняття. З іншого боку, багато видів почуттів і конкретні почуття інших видів можуть розглядатися, як безпосередньо, так і почуття, що органічно характеризують «самобуття» людини, наприклад, відкритість, свобода, інтуїція, ідеали, розум, надія, культура, відвертість і ін. [48, с. 168].

До групи почуттів «со-буття» — інтерсуб’єктного рівня — ставляться альтруїстичні почуття, моральні почуття, родові почуття і естетичні почуття. Альтруїстичні почуття найбільш явно і безпосередньо орієнтовані на іншу людину, тому вони є найбільш інтерсуб’єктними, максимально «іншо-центрованими». Альтруїстичні почуття не мають (і не можуть мати) аналогів на суб’єктному, а тим більше об’єктному рівнях ієрархії почуттів і емоцій, оскільки сутність цих почуттів полягає у відмові від монологічно-егоцентричної життєвої орієнтації суб’єктного й об’єктного рівнів психічних явищ. На відміну від моральних почуттів суб’єктного рівня, моральні почуття інтерсуб’єктного рівня втілюють у собі соціально-загальнолюдські імперативи і життєві цінності морального самовизначення відношень і вчинків людини [60, с. 322].

Сімейно-родові почуття є, на наш погляд, онтологічно-онтогенетичним вираженням інтерсуб’єктно-ідентифікаційнних коренів людського со-буття. Незважаючи на їхню споконвічну-універсальну природу, здавалося б, що визначає їхнє місце в числі суб’єктних або навіть об’єктних почуттів, пропонується родові почуття відносити саме до духовно-інтерсуб’єктних почуттів, оскільки вони несуть у собі найбільше глибокі і потужні початки інтерсуб’єктності [60, с. 323].

До со-буттєво-ідентифікаційних почуттів відносять також соціокультурні почуття (патріотизм, інтерес до історії і культури свого й інших народів, потребу бути сучасним і ін.), що виражають соціоментальні орієнтації людини. Соціокультурні почуття є втіленням соціально-діалогічних, соціально-духовних орієнтацій і культуроментальних ідентифікацій людини.

До числа «со-буттєвих» почуттів можна було б віднести багато інших почуттів — і насамперед діалогічні, духовні, сенсові — котрі також мають глибокі й органічні корені со-буттєвості-ідентифікаційності.

У групу «іншо-буттєвих» почуттів інтерсуб’єктного рівня ми включаємо творчі і катарсичні почуття, оскільки вони пов’язані з глибоким перетворюванням зовнішньої, об’єктивної або внутрішньої, суб’єктивної реальності людського буття. Творчі і катарсичні почуття й емоції найбільш яскраво і глибоко виражають вільну, гетеростатично-екстатичну, інтуітивно-парадоксалістичну природу і потенціал інтерсуб’єктно-діалогіченого «іно-буття» людини [60, с. 324].

На наш погляд, вищевказана інтерсуб’єктно-діалогічна класифікація почуттів і емоцій відчиняє ряд цікавих можливостей для емпірико-практичного вивчення сенсової сфери особистості.

1.4. Юнацький вік — час пошуку сенсу життя

Юність – завершальний етап формування особистості. За віковою періодизацією юнацький вік поділяють на дві частини: рання юність (14,5-15 – 17 років) та старший юнацький вік (18–25 років) [30, с. 96].

Юність — завершальний етап фізичного розвитку індивіда. У зовнішньому вигляді зникає властива підліткам диспропорція тіла й кінцівок, незграбність рухів, довгов´язість. Розвивається моторика, досконалішою стає координація рухів. Тілесна конституція, особливо обличчя, набуває специфічно індивідуального характеру.

Фізичний розвиток полягає насамперед у збільшенні зросту, ваги тіла й окружності грудної клітини. Акселерація фізичного розвитку помітна і в юності. Вона виявляється в скороченні строків статевого дозрівання і закінченні росту. Статеве дозрівання юнаків і дівчат порівняно з попередніми поколіннями закінчується на 2-3 роки раніше, показники їх фізичного розвитку зараз стали вищими за ті, що були 10-15 років тому.

У старшокласників в основному закінчується окостеніння скелета, удосконалюється м´язова система. Відбувається розвиток м´язової тканини, відповідно збільшується м´язова сила. Підвищується фізична витривалість і працездатність організму. Відбувається подальше удосконалення координації рухів [30, с. 97].

У юнацькому віці вдосконалюється функціонування серцево-судинної системи, нервова регуляція її діяльності. Стабілізується кров´яний тиск, серцево-судинна система стає витривалішою до навантажень. Збільшується життєва ємність легень, особливо у хлопців, витриваліше функціонує дихальний апарат.

Продовжується функціональний розвиток нервових клітин головного мозку удосконалення нервової системи сягає високого ступеня. Встановлюється стійка рівновага у функціонуванні ендокринної системи. Співвідношення активності залоз внутрішньої секреції стає таким, як у дорослого. Поступово зникає характерна для підлітків підвищена збудливість і неврівноваженість.

Отже, рання юність є періодом відносно спокійного біологічного розвитку організму, більш ритмічної його життєдіяльності, збільшення фізичної сили і витривалості.

Розвиток психіки і пізнавальної діяльності. В юнацькому віці закріплюються і вдосконалюються психічні властивості особистості. Водночас відбуваються якісні зміни всіх показників психічної діяльності, які є основою становлення особистості.

Одним з важливих аспектів психічного розвитку в юнацькому віці є інтенсивне інтелектуальне дозрівання, провідна роль в якому належить розвитку мислення. Навчальна діяльність створює сприятливі умови для переходу учнів до вищих рівнів абстрактного й узагальнюючого мислення. Старшокласники більш усвідомлено і міцно оволодівають логічними операціями. Наукові поняття стають не тільки предметом вивчення, а й інструментом пізнання, аналізу й синтезу [30, с. 98].

Дедалі відчутнішою стає потреба в науковому обґрунтуванні та доведенні положень, думок, висновків, критеріями істинності яких виступають не конкретні факти дійсності, а логічні докази. Здатність логічно мислити стає джерелом критичного ставлення до засвоюваних знань, висловлювань дорослих.

Розвиток мислення характеризується подальшим збагаченням фонду добре засвоєних умінь, навичок мислительної діяльності, способів і прийомів розумової роботи. Формування їх залежить від методів навчання.

Мовлення старшокласників ускладнюється за змістом і структурою, збагачується новими науковими і технічними термінами. Удосконалюються мовні засоби передачі думок, відбувається засвоєнння і використання норм літературної мови.

Вдосконалюється спостережливість, здатність помічати в об´єктах суттєві зовнішні ознаки, точніше й об´єктивніше їх відображати. Розвивається самоспостереження (за своїми діями, поведінкою, переживаннями, думками). Юнаки і дівчата заглиблюються у свій внутрішній світ, аналізують його, зіставляють дані своїх спостережень із спостереженнями за дорослими, ровесниками, з описами внутрішнього світу героїв літературних творів. Самоспостереження стає невід´ємною складовою самопізнання, прагнення до самовиховання [30, с. 98].

Розвивається репродуктивна і творча уява, критичність у ставленні до витворів уяви, посилюється самоконтроль, реалістичність у співвіднесенні образів уяви, особливо мрій, з дійсністю, своїми можливостями.

Довільне запам´ятовування стає набагато ефективнішим від мимовільного, відбуваються зміни у процесах логічного запам´ятовування, зростає продуктивність пам´яті на думки, на абстрактний матеріал. Основою запам´ятовування матеріалу стають виявлені логічні зв´язки. Намічається спеціалізація пам´яті, пов´язана з основними інтересами старшокласників, їх намірами щодо вибору майбутньої професії. Удосконалюються способи заучування за допомогою застосування раціональних прийомів [30, с. 99].

Становлення особистості. Інтелектуальний розвиток тісно пов´язаний з тенденціями особистісного зростання старшокласників.

Збагачується емоційна сфера. Нові емоції виникають не тільки завдяки конкретним об´єктам, а й через стосунки з іншими людьми, види діяльності, їх зміст, перебіг і результати. Нові життєві обставини, нові обов´язки й успіхи в їх виконанні породжують і нові переживання.

Усвідомлення й дотримання певних норм поведінки, прийнятих у суспільстві, вироблення свого ставлення до суспільного життя породжують глибокі, міцні й тривалі моральні емоції. Вони різноманітніші за своїм змістом і спрямованістю, ніж у підлітків. Розвиваються почуття гуманізму, колективізму, дружби і товаришування, честі, обов´язку і відповідальності. У зв´язку з розвитком свідомості, оцінювання власних вчинків, формується таке складне почуття, як совість.

Совість — особлива форма самоконтролю, важливий компонент моральної самосвідомості.

Вона постає внаслідок самооцінки особистістю за критеріями добра і зла, справедливості, порядності своїх вчинків і дій, нерідко виявляється у формі болісного усвідомлення своїх вад, моральної недосконалості.

Особливо загострюються почуття, пов´язані з усвідомленням свого “Я”, власної гідності, потребою дружити, товаришувати. Пошук друзів, спілкування з ними — важливе джерело емоційних переживань старшокласників.

Рання юність — пора виникнення і переживання першого кохання, яке відчутно впливає на емоційне життя старшокласника, становлення його особистості. Цю пору називають “періодом утворення пар”, перших побачень, перших почуттєвих контактів і відповідного зближення. Настає певна стабілізація, врівноваженість у стосунках молоді обох статей. Інтимні переживання наближаються за своєю формою до почуттів дорослих людей. У групових стосунках зникає антагонізм статей, розширюються контакти, товариська приязнь і дружні стосунки між хлопцями і дівчатами. Виникають та розвиваються нові форми спілкування з прихованими чи явними еротичними елементами (симпатія, приязнь, флірт, кокетування, залицяння, закоханість). Дівчата і хлопці вчаться звертати на себе увагу осіб протилежної статі, розуміти смаки й уподобання іншої сторони, пристосовуватися до них. Отже, у старшому шкільному віці створюється сприятливий ґрунт для формування міжстатевих стосунків молодих людей, які духовно збагачують їх [17, с. 29].

З розвитком свідомості й самосвідомості, цілеспрямованості її діяльності формуються вольові якості. Закріплюється здатність керуватись у своїй поведінці й діяльності більш віддаленими цілями, усвідомлення своїх обов´язків. Зміцнюються сила волі, витримка, наполегливість, самоконтроль. Збагачується мотиваційна база вольових дій, здатність до критичного їх аналізу, що виявляється в розсудливості, обдуманості, критичності й самовладанні. Зменшується навіюваність, імпульсивність.

Вибір професії стає центром психологічного розвитку старшокласників. У зв´язку з виникненням життєвих планів у них формується вміння підпорядковувати свою поведінку конкретним цілям майбутнього самостійного життя, перебудовувати мотиви діяльності. На перше місце виступають відповідальність перед собою, почуття суспільного обов´язку, ідейні переконання, моральні принципи, якими старшокласники починають керуватися в повсякденному житті. Відбувається формування самоконтролю, самозобов´язання, самонаказу [17, с. 30].

Формуються основні риси характеру особистості. Дедалі більшого значення набуває система переконань, нових потреб, інтересів та ідеалів, які визначають напрям життєвої активності, ставлення до оточення, самого себе, суспільних обов´язків.

Спілкування з ровесниками та дорослими. Фактором формування особистості у цей період є спілкування з ровесниками, дорослими. Впливовим є класний колектив, в якому проходить значна частина життя молоді, відбувається навчальна діяльність, виникають різноманітні форми суспільних контактів, що регулюються правилами, нормами колективного співжиття. Формуються різні види мікрогруп — групи найближчих приятелів, друзів, товариські групи, компанії. Порівняно з підлітками, юнаки більше приділяють уваги внутрішнім якостям друзів: інтелектуальним запитам, світоглядним настановам, моральним потребам тощо, ставлять високі вимоги до дружби [17, с. 30].

Відбуваються зміни у ставленні старшокласників до дорослих людей, особливо до батьків і вчителів. Основним стає принцип рівноправності. Воно починає залежати від того, наскільки дорослі зважають на дорослість і самостійність молодої людини, правильно оцінюють їх. Проте можливість конфліктів з дорослими не зникає. Молодь вбачає причини своїх конфліктів з дорослими передусім у якостях дорослих: їх консервативному способі мислення, прихильності до застарілих правил поведінки, суворому дотриманні давніх звичаїв, застарілості етичних переконань, естетичних уподобань, смаків тощо; надмірному обмеженні свободи молодих людей, вимаганні від них повної слухняності, неадекватних методах виховного впливу. Водночас серед причин конфліктів, що залежать від них самих, старшокласники називають низьку успішність, порушення правил поведінки, ігнорування слушних настанов батьків, зневажливе ставлення до їх рекомендацій, вказівок, доручень та заборон, деякі риси особистості (неслухняність, упертість, егоїзм, лінощі, самовпевненість тощо) [30, с. 101].

Загалом молодь охоче вислуховує поради, аргументовані пояснення, наставляння батьків, вчителів, знайомих, які користуються в них авторитетом, довірою. Таке ставлення до дорослих пов´язане з пошуками молодими людьми свого місця в суспільстві, друзів як серед ровесників, так і серед дорослих.

Кожна молода людина раніше чи пізніше вирішує проблему власної оцінки свого існування. У період старшого шкільного віку відбувається рефлексія власного життєвого шляху, з’являється потреба реалізувати себе, тобто стати людиною, яка зробила саму себе. К. Обуховський пише, що так само як властивістю птаха є потреба літати, так властивістю дорослої людини є потреба знайти сенс життя.

Потреба у сенсі життя проявляється у тому, що без появи у старшокласника цінностей, які визначають сенс існування, його життєдіяльність не відповідає власним можливостям, не спрямована в майбутнє і негативно ним оцінюється.

Нереалізована потреба пошуку сенсу життя проявляється у станах напруги і може призвести до виражених нервових розладів. «…Таємниця буття людського, — читаємо в романі Ф. Достоєвського «Брати Карамазови», — не в тому, щоб тільки жити, а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення собі, для чого їй жити, людина не погоджується жити і швидше знищить себе, ніж залишиться на землі, хоча б навколо неї все були хліби» [17, с. 34].

В.Франкл у своїх дослідженнях показав, що відсутність сенсу життя породжує вже в юності стан «ноогенного неврозу» — відчуття пустоти, що призводить до виникнення думок про самогубство або до самого самогубства (аутоагресія) [17, с. 34].

Деякі психологи, наприклад А. Маслоу, вважають, що задоволення вищих потреб, їх виникнення пов’язане з задоволенням нижчих та є можливим лише за цієї умови.

В. Франкл дотримується іншої точки зору. Потреба в самоактуалізації, яка виражається в формі пошуків людиною сенсу життя, виступає на перший план, незважаючи на те, чи задоволені «нижчі» потреби. Потяг до пошуку та реалізації людиною смислу життя В. Франкл розглядає як природжену потребу, притаманну всім людям, як основний двигун поведінки та розвитку особистості. В. Франкл узагальнив основні шляхи, з допомогою яких людина може зробити своє життя осмисленим: по-перше, це те, що людина дає світу (творчість та її результати); по-друге, це те, що людина бере від світу (переживання цінностей); по-третє, позиції, які людина обирає відносно того, що вона не в змозі змінити, а може лише оцінити [6, с. 211].

Відповідно до цього відокремлюють 3 групи цінностей сенсу буття: цінності творчості, цінності переживання, цінності відношення.

Сутність цінностей творчості становить праця, яка є внеском у суспільство, а не просто виконання певних функцій. Тобто, не від нашої професії, а від нас самих залежить, чи само реалізуємося ми на роботі.

Серед цінностей переживання В. Франкл особливо виділяє кохання, яке, на його думку, не осліплює, а навпаки, робить людину зрячою. Кохання дозволяє побачити те, що є лише можливістю.

Третя група цінностей стосується ставлення людини до свого життя. Те, як вона сприймає тягар долі, мужність, яку виявляє у стражданнях та випробуваннях. Отже, людина завжди в змозі віднайти смисл свого буття за будь-яких обставин [6, с. 212].

Те, що кожна людина вільна у виборі позиції не тільки стосовно своєї фізичної, але й психічної природи, найяскравіше та найдраматичніше проявляється у тих випадках, коли необхідно обирати позицію по відношенню до своєї нездорової психіки.

Одна жінка десятиліттями страждала галюцинаціями. Вона постійно чула жахливі голоси, які насміхалися над усім, що вона робила. Якось її спитали, яким чином їй вдалося зберегти присутність духу. Вона відповіла: «А я просто думаю: чути такі голоси значно краще, ніж бути зовсім глухою». Як відважно мирилася жінка з симптомами шизофренії, не втрачаючи здатність володіти собою. У цій жартівливій, але мудрій відповіді схована свобода духу.

В. Франкл започаткував новий напрямок у психотерапії, так звану «логотерапію», яка нині дуже популярна в західних країнах і виконує завдання корекції уявлень про сенс буття людини. Причому йдеться не про те, щоб дати людині конкретні вказівки, як і для чого їй жити, а про те, як допомогти їй віднайти свою власну мету, шлях, життєве завдання, відповідні її індивідуальності та унікальним обставинам життя, допомогти зрозуміти, що життя ніколи, навіть перед смертю, не буває безнадійним та безглуздим [6, с. 213].

У служінні справі, або в коханні до іншої людини, або у відношенні до власної долі існує сама людина, сенс її буття. «Двері» до щастя відкриваються «ззовні».

Старшокласники активно засвоюють дані положення, вивчаючи різноманітні предмети, відвідуючи театри, беручи участь у диспутах.

Якщо у людини немає сенсу в житті, наявність якого зробило б її щасливою, вона намагається здобути відчуття щастя, насолоди, відкидаючи необхідність сенсу життя, і робить страшну помилку. Чим сильніше людина відчуває потяг до насолоди, тим швидше вона від неї тікає. В нормі насолода ніколи не являється метою людських прагнень. Вона є побічним ефектом досягнення мети-цінності. Якщо людина робить щастя предметом своїх прагнень, вона втрачає з поля зору причини для щастя, і щастя зникає.

Сенси не можуть даватися готовими, вони повинні знаходитися старшокласниками в результаті власних пошуків. Справді, жити легше, коли нічого не треба обирати й додумувати самому, коли тебе заздалегідь навчено до чого прагнути, що й як робити. От тільки людина, разом з тягарем свободи вибору, втрачає радість власного існування. Більше того: який власний смисл може бути в житті, коли воно — лише такий от відробіток чиїхось задумів. Сенс буття, як найбільш узагальнений регулятор життя людини, може існувати у двох формах: як свідоме уявлення людини щодо головних цілей та цінностей її існування і як реальна спрямованість її життя на реалізацію певних цілей та цінностей [6, с. 215].

Сенс буття так чи інакше притаманний людині зовсім не обов’язково як розгорнута «філософія життя», а здебільшого як віра у певні цінності, що утворюють стрижень особистості і не дозволяють життю людини розпастися на непов’язані між собою етапи існування. Хоча сенс життя і осмислює людські справи, і може надихати людину на істинно великі справи, але, навпаки, жодна справа не може осмислити сама по собі людського життя. Тож доктор Фауст, котрий вважав, що спочатку була Дія (а не смисл, не слово, не логос), недарма підписав угоду з чортом [6, с. 215].

Людина, відокремлена від світу у своєму егоїстичному «Я», керуючись мотивацією «загарбати і з собою прагне взяти їх у домовину» (Т.Г. Шевченко), зі смертю справді перестає існувати, і її післясмертне буття обмежене цією домовиною. Людина, поєднана зі світом багатьма зримими та незримими зв’язками, не може зникнути безслідно [6, с. 216].

Якщо я був добрий — то світ, хоч трохи, але став добріший, якщо я був розумний — то й світ, хоч трохи, але порозумнішав, якщо я був мужній, то й світ, хоч трохи, але змужнів. Мої розум, доброта, відчуття прекрасного можуть втілюватися в результатах праці, творах мистецтва, впливах на інших людей. Лише таким чином людина має шанс увічнити своє скороминуче перебування у цьому світі, залишаючи йому в дарунок свою безсмертну особистість. І серед великої кількості видів діяльності, які здатні втілити найкращі здобутки життя людини, немає професії, яка б здавалася мені більш привабливою, ніж діяльність педагога. Він, піднявшись високо над повсякденним та розглядаючи все з гуманної точки зору, сприяє втіленню у життя вічних ідеалів добра та справедливості.

Питання про сенс буття зароджується спочатку у вигляді неясної мрії, а потім виростає в уявлення про певну життєву перспективу, майбутнє самовизначення, життєвий ідеал тощо. Роздуми про сенс буття в юнацькому віці спрямовані у майбутнє, на пізнання свого життєвого призначення, а відповідь на це питання звичайно розгортається у системі конкретних життєвих планів, які старшокласник має намір реалізувати. У цьому віці питання про сенс буття (для чого?) не відділяється від уявлень про життєві цілі (що робити?) [6, с. 217].

Розгляд потреби смислу життя — актуальна і суто психологічна проблема для раннього юнацького віку, коли саме життя потребує від юнаків та дівчат здійснювати пошук сенсу свого життя.

Висновки до 1-го розділу

В першому розділі ми здійснили аналіз наукових теорій і концепцій щодо психологічного здоров’я та сенсу життя людини і можемо зробити наступні висновки.

Психологічне здоров’я визначається як показник нормального розвитку особистості (І.В. Дубровіна), найбільш адекватна міра індивідуального і суспільного добробуту (В.А. Лищук), продукт творчої самореалізації, самовираження, саморозвитку індивіда (А. Маслоу), особистісна зрілість (Ф. Перлс), інтегративний показник життєво важливих функцій особистості людини, зокрема сім’ї (В.С. Торохтій), міра творчості особистості (В.О. Моляко), показник духовності особистості (Е.О. Помиткін), чинник соціальної «успішності» індивіда (Т.А. Тунгусова) тощо.

Під “психологічним вигоранням” розуміється стан фізичного, емоційного та розумового виснаження. Цей синдром включає в себе три фундаментальні складові: емоційну виснаженість, деперсоналізацію та редукцію професійних досягнень.

Емоційне вигорання – динамічний процес, який виникає в повному співвідношенні з механізмом розвитку стресу.

Тільки усвідомив себе, своє особистісне “Я”, людина здатна виявити свою неповторність, індивідуальність. Вона при цьому дійсно вільна і щаслива від того, що “віднайшла проблему людського існування”.

По-перше дослідники визначають наявність мети як, певного процесу психічного розвитку людини, а по-друге, вважають цією метою максимально повне усвідомлення людиною своїх потенційних можливостей.

Ключовою точкою відліку свого життя вважають підлітковий і юнацький вік, коли відбувається формування самосвідомості в цілому. Сенс зароджується у вигляді своєрідної дифузної мрії і виростає до конкретних питань щодо своєї життєвої перспективи, коли роздуми розгортаються в системі життєвих планів, в яких особистість має реалізувати себе.

Сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу життя є відображення у свідомості людини об’єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб’єктивними задумами і об’єктивними результатами і, нарешті, рівень розуміння і обгрунтування свого призначення і покликання, покладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.

Потреба у сенсі життя проявляється у тому, що без появи у старшокласника цінностей, які визначають сенс існування, його життєдіяльність не відповідає власним можливостям, не спрямована в майбутнє і негативно ним оцінюється.

Нереалізована потреба пошуку сенсу життя проявляється у станах напруги і може призвести до виражених нервових розладів. Відокремлюють 3 групи цінностей сенсу буття: цінності творчості, цінності переживання, цінності відношення. Сенси не можуть даватися готовими, вони повинні знаходитися старшокласниками в результаті власних пошуків. Сенс буття так чи інакше притаманний людині зовсім не обов’язково як розгорнута «філософія життя», а здебільшого як віра у певні цінності, що утворюють стрижень особистості і не дозволяють життю людини розпастися на непов’язані між собою етапи існування. Хоча сенс життя і осмислює людські справи, і може надихати людину на істинно великі справи, але, навпаки, жодна справа не може осмислити сама по собі людського життя.

РОЗДІЛ 2. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ВЗАЄМОЗВ`ЯЗКУ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗДОРОВ`Я І СЕНСУ ЖИТТЯ МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ

2.1. Процедура проведення експерименту

Науково-теоретичний огляд і аналіз психологічних досліджень відносно проблеми психологічного здоров’я і сенсожиттєвої орієнтації, зроблений нами в першому розділі, дозволив встановити, що багато дослідників психологічних порушень розглядають питання про сенс життя як важливий чинник або навіть як компонент психологічного здоров’я, а ряд інших вчених і практиків, що вивчають проблему сенсу життя, вважають, що останній має серйозний вплив на стан психологічного здоров’я особистості.

Більшість психологічних досліджень, в яких розглядаються будь-які взаємозв’язки психологічного здоров’я і сенсу життя, являють собою частіше всього теоретичні, концепції і підходи, а конкретних емпіричних досліджень виконано дуже мало.

Виходячи з цього, ми визначаємо наступні цілі нашого емпіричного дослідження як з`ясування впливу характеристик сенсу життя на психологічне здоров’я молоді.

Гіпотеза нашого дослідження полягає у тому, що розвиток і функціонування сфери сенсу життя особистості позитивно впливає на стан її психологічного здоров’я.

Перша задача емпіричного дослідження впливу характеристик сенсу життя на психологічне здоров’я молоді полягає в установленні взаємозв’язку між особливостями емоційного вигорання (як характеристики психологічного здоров’я) і особливостями (параметрами) структури надії (як характеристики ціннісної-сенсової сфери свідомості особистості респондентів).

Друга задача нашого емпіричного дослідження складається у виявленні взаємозв’язку особливостей емоційного вигорання (психологічного здоров’я) і структури граничних сенсів життя особистості.

Третя задача нашого дослідження полягає у вивченні взаємозв’язку психологічного здоров’я й особливостей інтимно-дружньої комунікації.

Наше дослідження проходило в три етапи:

На першому етапі – здійснювалось вивчення та аналіз теоретичних надбань вітчизняної та зарубіжної науки з проблеми впливу характеристик сенсу життя на психологічне здоров’я молоді з метою виявлення найбільше цікавих і актуальних проблем і питань емпіричного психологічного дослідження обраної нами наукової проблеми.

Вивчення даних аспектів проблеми призвело до виявлення та оперування відповідними теоретичними поняттями та загально-методологічними принципами.

На другому етапі відбувався відбір методик дослідження емпіричного дослідження психологічного здоров’я і сенсів життя. На цьому етапі дослідження ми обрали в якості методик експериментального вивчення психологічного здоров’я методику емоційного вигорання, а в якості методик дослідження ціннісної-значеннєвої сфери особистості — поліфонічну методику «Надія» і методику граничних змістів (Д.О.Леонтьєва).

Третій етап нашого дослідження був присвячений визначеню бази емпіричних досліджень, а також організації умов для проведення експериментальної роботи з досліджуваними.

Четвертий етап нашого дослідження полягав у проведенні експериментальних досліджень із трьома групами респондентів: хворі, що знаходяться на стаціонарному лікуванні в гастроентерологічному відділенні обласної лікарні; люди, що працюють у державних закладах; люди, що не працюють у даний момент.

П’ятий етап містить у собі опрацювання отриманих експериментальних матеріалів і виявлення основних результатів емпіричного дослідження.

Шостий етап дослідження полягав в аналізі, інтерпретації й узагальненні отриманих результатів дослідження співвідношення впливу сенсу життя на психологічне здоров’я респондентів.

2.2. Характеристики груп респондентів

В дослідженні приймали участь три групи людей – це молоді люди (жінки і чоловіки віком від 15 до 25 років).

Перша група — хворі, що знаходяться на стаціонарному лікуванні в гастроентерологічному відділенні Кіровоградської обласної лікарні — 10 респондентів.

Друга група — люди, що працюють у державних закладах (працівники операційного відділення Кіровоградської обласної лікарні, працівники автоматизованої телефонної станції, службовці) – 15 респондентів.

Третя група — люди, що у даний час не працюють (учні, студенти, тимчасово не працюючі) – 15 респондентів.

Перші дві категорії склали піддослідні відібрані за соціальним фактором. Виходячи з того, що в рамках цієї роботи за показник психологічного здоров’я ми приймаємо синдром “емоційне вигорання”, або професійний стрес, логічним було дослідити цей прояв у людей діяльність яких пов’язано з впливом психотравмуючих факторів.

Робота проводилась індивідуально. Часовий проміжок діагностики в середньому сягав 40 – 60 хвилин.

За для більш об’єктивних результатів ми прагнули розширити діапазон дослідження професійного впливу від непрацюючих (за різних обставин) до представників різних сфер діяльності.

Середній вік цієї вибірки складав 20 років.

2.3. Методики емпіричного дослідження психологічного здоров’я і сенсу життя

Виходячи з науково-теоретичного аналізу проблеми взаемозв’язку психологічного здоров’я та сенсової сфери особистості ми визначили основні цілі та завдання нашого емпірико-практичного дослідження, які обумовили вибір методик нашого дослідження.

В даному емпіричному дослідженні, у відповідності з планом, були використані наступні психодіагностичні методики:

1. Методика «Діагностики рівня емоційного вигорання» В.В. Бойка;
2. Методика “Надія” (Г.В.Дьяконова);
3. Методика межових сенсів (ММС) (по Д.О. Леонтьєву);
4. Проективна методика “Напиши листа другу” (З.Гришанової);

5.Методика “Психологічна автобіографія“ (Л.Ф.Бурлачук, О.Ю.Коржової).

Розглянемо методики більш докладно.

1. Методика “Емоційного вигорання” В.В. Бойка;

Для дослідження особливостей психологічного здоров’я ми обрали методику “Емоційного вигорання”.

Методика діагностики “емоційного вигорання” складається з 84 питань — стверджень на які піддослідним пропонується відповісти враховуючи наступну інструкцію: “Читайте ствердження і відповідайте “так” чи “ні” . Прийміть до уваги, що, якщо в питальнику йде мова про партнерів, то маються на увазі суб’єкти вашої професійної діяльності – пацієнти, клієнти, замовники і інші люди, з якими ви щоденно працюєте” (Додаток А.).

Шкала «Напруга» містить з`ясування 4-симптомів:

1. Переживання психотравмуючих обставин:
2. Незадоволеність собою:
3. «Загнаність у клітку»:
4. Тривога і депресія:

Шкала „Резистенція” містить з`ясування 4-симптомів:

1. Неадекватне виборче емоційне реагування:
2. Емоційно-моральна дезорієнтація:
3. Розширення сфери економії емоцій:
4. Редукція професійних обов’язків:

Шкала „Виснаження” містить з`ясування 4-симптомів:

1. Емоційний дефіцит:
2. Емоційна отстраненность:
3. Особистісна отстраненность (деперсоналізація):
4. Психосоматичні і психовегетативні порушення:

Інтерпретація результатів.

Запропонована методика дає докладну картину синдрому «Емоційного вигорання». Насамперед треба звернути на окремо взяті симптоми. За показником виразності кожного симптому можна з`ясувати як підрахувати:

1. 9 і менш балів — не сформований симптом;
2. 10-15 балів — симптом, що формується;
3. 16 і більш сформований симптом;
4. 20 і більше балів – домінуючий симптом в фазі чи в усьому синдромі «емоційного вигорання».

Методика надає можливість побачити ведучі симптоми «вигорання». Істотно важливо відзначити, до якої фази формування відносяться домінуючі симптоми й у якій фазі їхнє найбільше число.

Подальший крок в інтерпретації результатів опитування — осмислення показників фаз розвитку стресу — «напруга», «резистенція» і «виснаження». У кожній з них оцінка можлива в межах від 0 до 120 балів. Однак зіставлення балів, отриманих для фаз, не правомірно, тому що не свідчить про їхню відносну роль чи внеску в синдром. Справа у тому, що вимірювані в них явища істотно різні — реакції на зовнішні і внутрішні фактори, прийоми психологічного захисту, стан нервової системи. За кількісними показниками правомірно судити тільки про те, наскільки кожна фаза сформувалася, яка фаза сформувалася в більшому чи меншому ступені:

— 36 і менш балів — фаза не сформувалася;

— 37-60 балів — фаза в стадії формування;

— 61 і більш балів — фаза, що сформувалася.

Оперуючи значеннєвим змістом і кількісними показниками, підрахованими для різних фаз формування синдрому «вигоряння», можна дати досить об’ємну характеристику особистості і, що не менш важливо, намітити індивідуальні міри профілактики і психокорекції.

Висвітлюються наступні питання:

• які симптоми домінують;
• які сформовані і домінуючі симптоми супроводжують «виснаження»;
• чи з’ясовне «виснаження» (якщо воно виявлене) факторами професійної діяльності, що ввійшли в симптоматику «вигорання», чи суб’єктивними факторами;
• який симптом (які симптоми) найбільше обтяжують емоційний стан особистості;
• у яких напрямках треба впливати на виробничу обстановку, щоб знизити нервову напругу;
• які ознаки й аспекти поводження самої особистості підлягають корекції, щоб емоційне «вигоряння» не наносило збитку їй, професійній діяльності і партнерам [4, с. 211-213].

Оперуючи смисловим змістом і кількісними показниками, можна дати достатньо об’ємну характеристику особистості і її стану щодо професійного стресу.

2. Для дослідження особливостей “надії”, як підстави людського існування, ми обрали методику “Надія” Г.В.Дьяконова. Виходячи з уявлення про те, що психологічна феноменология почуття надії виражає екзистенційно-онтологічну глибину і духовно-сенсову повноту ставлень особистості, що життєвопідтримують, Г.В.Дьяконов висуває концепцію природи почуття надії як складного, багатокомпонентного і багаторівневого феномена, що виражає ставлення до широкого кола життєвих явищ і цінностей, що дають людині психологічну опору й орієнтацію в її дійсної і потенційно можливої — духовно-трансцендентному житті (1992, 2000, 2001, 2002).

На відміну від західних психологів, що відносять почуття надії до обмеженого кола суб’єктно-об’єктних почуттів, Г.В.Дьяконов розробив інтерсуб’єктну (діалогічну) концепцію структури почуття надії [18, с. 173].

У змістово-феноменологічному плані почуття надії людини є цілісно-процесуальною єдністю численних суб’єктно-діяльнісних та мотиваційно-ціннісних утворень. Згідно з ідеями інтерсуб’єктно-діалогічного підходу Г. Ковальова, Т. Флоренської та іншими розробками, на підтвердження гіпотези, що розвиток і функціонування сфери сенсу життя особистості позитивно впливає на стан її психологічного здоров’я.

Основу змісту почуття надії становлять три види її особливостей (параметрів) – об’єктні, суб’єктні та інтерсуб’єктні.

До об’єктних компонентів (параметрів) опитувальника „Надія” відносяться три особливості надії: а) віра в магію; б) орієнтація у часі; в) здоров’я [18, с. 173].

До числа суб’єктних особливостей (параметрів) опитувальника „Надія” входять:

а) знання й уміння;

б) індивідуальність;

в) сила волі;

г) ставлення до суспільства;

д) професійність;

ж) соціальний статус;

з) раціональність;

е) почуття й емоції;

і) уміння знаходити шляхи вирішення проблем.

До інтерсуб’єктних особливостей опитувальника належать:

а) відносини з людьми;

б) ставлення до любові;

в) духовні почуття;

г) творчість;

д) ставлення до сімейного життя;

ж) вищі людські цінності;

з) родові почуття;

е) моральні почуття;

і) естетичні почуття [18, с. 174].

Психодіагностичний опитувальник „Надія” виявляє індивідуально-особові особливості структури надії і містить 21 компонент-параметр надії (перелічені вище).

Конструкція опитувальника „Надія” дуже проста. Він складається з 6 комплектів тверджень, що відповідають 21 вимірюванню-параметру почуття надії. В кожному з 6 запитань типу: „Які з наступних особливостей Вашого життя дають вам надію?” випробовуваному надається можливість обрати кілька відповідей (від 3 до 8) з 21 пункту-твердження (які відповідають параметрам опитувальника) [18, с. 174].

Конструктивна простота опитувальника дещо маскує поліфонічну складність почуття надії людини. Найважливішими конструктивними принципами методики психодіагностики надії як екзистенційно-онтологічного явища вважаємо принципи поліфонії, цілісності, свободи й спонтанності вибору, проективності, суб’єктності й інтерсуб’єктності.

Звертаючись до характеристики конструктивно-методичних принципів методики, ми, розпочинаємо реалізацію третього завдання. Слід відзначити, що, розглядаючи основні конструктивно-методичні принципи опитувальника, ми розкриватимемо й інші важливі структурно-змістові й процесуально-динамічні особливості діалогічно-поліфонічної методики діагностики надії.

Перший конструктивний принцип опитувальника – принцип поліфонії (поліфонічної феноменології) – полягає в уявленні про надію як багатокомпонентне й багаторівневе явище. Очевидно, що таке розуміння є новим для психологічного дослідження надії.

Принцип свободи випробовуваного полягає в тому, що йому надається велика кількість виборів з кожного питання (з яких він може обирати від 3 – 4 до 8 – 10 варіантів відповіді) та, відповідно, з усіх запитань опитувальника. Не менш важливо й те, що випробовуваний вільний і у виборі способу відповідей, тобто у виборі їх порядку й послідовності. Поліпараметрична конструкція опитувальника створює можливості для такого широкого вибору, що при цьому значно скорочуються можливості раціонального контролю, раціонального усвідомлення випробовуваним своїх емоційно-ціннісних переваг. Все це створює добрі умови для того, щоб у процесі вільного вибору випробовуваний здійснював багато виборів не раціонально, а, значною мірою, спонтанно, емоційно, інтуїтивно [18, с. 176].

Відповідно до уявлень герменевтики, процес вибору запропонованих тверджень можна трактувати як певний дискурсивний процес, як актуальну подію, як перехід від потенційності до актуальності самобуття випробовуваного, в ході яких формуються нові смислові комбінації, нові суб’єктні висловлювання, що складаються з варіантів обраних відповідей. Таким чином, відповіді випробовуваного на кожне з 6 запитань методики „Надія” здійснюються не як об’єктно-структурне семіологічно-синхронічне реагування, а як реальне суб’єктно-подійне, семантично-діахронічне явище, як акт і процес висловлювання випробовуваного, який визначає своє буття у просторі значень та смислових висловлювань [18, с. 177].

Значні можливості для вільно-спонтанних відповідей перетворюють методику „Надія” на один з видів проективних методів психологічного дослідження [18, с. 177].

Опитувальник „Надія”, заснований на принципах свободи, спонтанності й проективності, ставить випробовуваного в активну позицію суб’єкта. При роботі з опитувальником випробовуваний вільно-спонтанно виявляє свої емоційно-ціннісні переваги і в набагато більшій мірі виступає в якості суб’єкта вибору й самодослідження.

На першому етапі вибору параметрів надії випробовуваний прочитує зміст запропонованих варіантів відповіді на запитання і виокремлює певні суб’єктивно значущі для нього варіанти відповідей, що виступають як смислові „фігури” на „тлі” решти менш значущих варіантів відповідей. Проте, як правило, основна робота з виявлення значущих „фігур” здійснюється на другому етапі – етапі огляду, співвідношення й осмислення змісту та значущості для випробовуваного виокремлених „фігур” на „тлі” решти альтернатив питання. Відтак випробовуваний робить вибір пунктів відповідей шляхом множинного порівняння і, отже, вибір кожного варіанта здійснюється в контексті смислової цілісності сукупності всіх варіантів відповіді [18, с. 179].

Незважаючи на відносну короткочасність відповіді на кожне запитання методики „Надія” (вибір варіантів відповідей триває не більше 2 – 5 хвилин), наступною особливістю опитувальника слід вважати процесуальність суб’єктного та вільно-спонтаного вибору суб’єктивно значущих для випробовуваного відповідей, що виражають параметри його надії. Процесуальність вільно-поліфонічного вибору має подвійну природу, оскільки здійснюється за допомогою механізмів симультанного й сукцесивного осмислення та вибору особистісно значущих особливостей надії.

Динаміка суб’єктивних виборів при роботі з опитувальником „Надія” істотно відрізняється від лінійного механізму послідовних виборів, що лежить в основі багатьох традиційних особистісно-комунікативних опитувальників.

Особливість опитувальника „Надія” — інтерпретативний характер методики. Інтерпретативність є конструктивно-методичним принципом опитувальника і має два вектори – зовнішній і внутрішній, інтрасуб’єктний та інтерсуб’єктний. Внутрішня, інтрасуб’єктна інтерпретативність органічно пов’язана з контекстуальністю сприйняття, осмислення й прийняття рішення про вибір варіантів відповіді випробовуваним. Власне кажучи, контекстуальність сприйняття й осмислення альтернатив і є інтрасуб’єктною інтерпретацією значення запропонованих альтернатив у їх взаємоспіввідношенні. Зовнішня, інтерсуб’єктна інтерпретативність пов’язана з тим, що експериментатор повинен не просто співвіднести отримані дані з нормативними критеріями (як це часто буває при аналізі результатів тестування), але здійснити їх більш-менш цілісну інтерпретацію, що відповідає сутності особистості, котра вивчається [18, с. 181].

3. Методика межових сенсів (ММС) по Д.О. Леонтьєву.

Методика межових сенсів (ММС) по Леонтьєву має ряд загальних рис з проективними методами. Хоча, з іншого, боку сенс завдання в даному випадку один і той же для експериментатора і для досліджуємого, від якого вимагається максимальне усвідомлення цього сенсу. Класичні проективні методи є суб’єкт — об’єктними – спонтанна продукція досліджуємого, виливаючись в заготовлені форми стає об’єктом інтерпретації з боку експериментатора. Методика межових сенсів скоріше суб’єкт — об’єктна, де експериментатор і досліджуємий в маєвтичному діалозі сумісно усвідомлюють суб’єктивну реальність піддослідного.

На відміну від проективних методів глибинного аналізу несвідомого (ммс) має сенс віднести до класу методів глибинного аналізу свідомого.

Процедура проведення методики межових сенсів.

Методика можливих сенсів є індивідуальною за формою проведення і діалогічною за своєю природою. Вона не потребує ніякого оснащення, крім олівця і паперу. Методична процедура являє собою структуровану серію питань і відповідей. Питання, задані експериментатором, мають такий вигляд: „Навіщо люди працюють…?”. Перше питання здебільшого задається до будь-яких повсякденних занять, наприклад: „Навіщо люди дивляться телевізор?” . Відповідь повинна відповідати питанню, тобто починатися “Для того щоб…”, а не „Тому що …”. З отриманої відповіді експериментатор формулює нове запитання, отримуючи нові відповідь. Ланцюг стверджень кінчається, коли виявляється межовий сенс, далі якого досліджуємий вже не спроможний відповісти на питання „Навіщо …?”, реагує або тавтологією („жити щоб жити”), чи спирається на природу людини, устрій світу тощо. Іноді зустрічаються псевдомежові сенси, коли питання ставить піддослідного в глухий кут і він просто відмовляється відповідати [27, с. 136].

Вийшовши на межовий сенс експериментатор повертається до залишених на передніх етапах відповідей і аналогічним чином прослідковує їх до межового сенсу. Ця процедура повторюється з усіма категоріями, які вказувались досліджуємим на будь-якому етапі бесіди. Нерідко нові лінії вливаються в уже існуючі. Однак людина може відповісти інакше, тоді діалог слід продовжити до нового межового сенсу.

Кількість вихідних категорій і їх конкретний набір можна варіювати, виходячи з задач дослідження і в залежності від його протікання.

Діалогічна класифікація почуттів і емоцій відчиняє цікаві можливості її застосування як концептуально-методичної основи інтепретації даних, отриманих при вивченні граничних змістів людини. Методика вивчення граничних сенсів (Д.О.Леонтьєва) лишає значну свободу у виборі засобів змістовної інтепретації відповідей випробуваних, що виражають динаміку і побудову сфери їхніх межових сенсів [27, с. 137].

Система інтепретації межових сенсів, запропонована Д.О.Леонтьєвим, спирається на невеличку кількість змістовно-тематичних категорій сенсового аналізу (саморозвиток, користь, сім’я, прямування до бога, розуміння, досягнення, улюблена робота, процес життя й ін.). Використання розгорнутої інтерпретаційної системи понять і категорій діалогічної класифікації почуттів і емоцій надає в розпорядження дослідника 35 видів почуттів і емоцій, що включають у свій склад 290 конкретних понять, що дозволяють охопити широку множину феноменів межових сенсів. Позитивним моментом діалогічної класифікації межових сенсів є виділення в ній трьох рівнів аналізу — об’єктного, суб’єктного і інтерсуб’єктно-діалогічного [27, с. 138].

Первинним етапом інтерсуб’єктної інтепретації сукупності межових сенсів досліджуваємого є контент-аналітична категорізація усіх відповідей піддослідного, що спирається на структурно-категоріальну основу інтерсуб’єктно-діалогічної класифікації емоційно-ціннісно-сенсових явищ у сфері межових сенсів. Другим етапом інтерсуб’єктної інтепретації межових сенсів піддослідного є підрахунок кількості усіх виділених одиниць аналізу відповідно до їхньої приналежності видовим, груповим або уровневим категоріям.

На третьому етапі інтепретації системи межових сенсів досліджуємого здійснюється змістовно-порівнянний аналіз видо-группової структури межових сенсів, що дозволяє розкрити індивідуально-цілісну характеристику сфери межових сенсів і цінностей випробуваного.

На четвертому етапі аналізу сфери межових сенсів людини можливий аналіз динаміки зміни і розвитку сенсів у послідовності відповідей як піддослідної [27, с. 139].

На закінчення аналізу й інтепретації сфери, структури і динаміки межових сенсів і цінностей досліджуваної людини можлива узагальнена характеристика основних індивідуальних особливостей і закономірностей побудови і прямування сенсів даного досліджуємого.

4. Проективна методика “Напиши листа другу” (З.Гришанової).

Для вивчення психічного стану і особистості, ми вирішили застосувати проективну методику З.Гришанової “Напиши листа другу” [4, с. 417].

Згідно концепції проективних методик кожний емоційний прояв індивіда, його сприйняття, почуття, вислови, рухи несуть на собі відтиск його особистості. Саме тому, ми маємо можливість отримати інформацію щодо людини, минаючи контроль свідомості.

Існує багато варіантів проекції інформації. В нашому випадку було застосовано метод контент-аналізу – систематизованої фіксації і квантифікації одиниці сенсу в досліджуємом матеріалі.

В психології та психодіагностиці контент — аналіз базується на спрямованості щодо аналізу відповідей піддослідного. Особливе позитивне явище спостерігається в тім, що метод нерідко дозволяє виявити приховану тенденцію у відповідях і інших видах інформації, характеризуючих досліджуємого.

Проведення контент-аналізу потребує виконання ряду вимог до організації етапів і процедур. Найбільш важливим є визначення категорій аналізу — ключових елементів, визначених відповідно завданню дослідження. Категорії повинні бути повними, осягати всі частини фіксуємого змісту.

Після визначення категорій, відповідно їм виділяються одиниці аналізу — лінгвістичні елементи мови, чи елементи змісту, експресивні елементи мовної продукції.

Джерелом інформації для контент — аналізу можуть бути різні види мовної продукції матеріалу і документи, прямо чи опосередковано характеризуючи вивчаємі особливості особистості.

За автором методики З. Гришанової, в якості об’єкту дослідження ми розглядали епістолярні твори респондентів.

В якості категорій конвент-аналізу було взято визначені З.Гришановою п’ять показників психологічного здоров’я, сформованих в рамках поглядів А.Маслоу, К. Роджерса, Р.Мея, а саме :

—         прийняття відповідальності за своє життя;

—         саморозуміння і прийняття себе;

—         вміння жити в теперішньому;

—         усвідомлення індивідуального буття;

—         здатність до розуміння і прийняття інших [4, с. 418].

Відповідно вказаним категоріям автором методики було підібрано одиниці аналізу, частота яких вказує на наявність чи відсутність тієї чи іншої категорії.

5. Методика “Психологічна автобіографія“ (Л.Ф.Бурлачук, О.Ю.Коржової) належить до ситуаційних психодіагностичних методик і була розроблена для оцінки ситуаційних особливостей життєвого шляху та перспектив особистості. Методика дозволяє виявити особливості сприйняття значущих життєвих ситуацій, а саме найбільш важливих подій в житті людини. Це особливі ситуації тісно пов’язані з особистістю досліджуваного. Називаючи значущі події свого життя, людина переломлює їх через своє „Я” [3, с. 185].

Методику «Психологічна автобіографія» можна віднести до проективних методик, оскільки відповіді досліджуваних характеризуються невизначеністю та неоднозначністю. На перший план виступає особистісне значення відповідей – як змістовних характеристик названих подій (тип, вид), так і їх формальних особливостей (кількість, „вага”, вказана ступінь значущості, час подій) [3, с. 186].

Надійність даної методики полягає в тому, що вона дає можливість „вловлювати” найтонші нюанси в психічному стані досліджуваного. Тому надійність методики можна розуміти як аспект валідності.

Методика характеризується високою поточною валідністю (достовірність відмінностей по всім показникам, як правило від р < 0,05 до р < 0,001) і може використовуватися як при обстеженні соматично здорових, так і соматично хворих.

Техніка проведення дослідження

Для отримання свідчень про переживання, пов’язані з найбільш значущими сферами життя, досліджуваному пропонується перерахувати найбільш важливі, з точки зору досліджуваного події минулого і майбутнього життя. Кількість подій не обмежується. Потім досліджуваного просять дати кількісну оцінку кожній події і вказати приблизну дату. Розроблений бланк обстеження, а також таблиці обробки даних.

Далі опишемо основні показники за якими проводиться аналіз результатів обстеження.

1. Продуктивність сприйняття образів життєвого шляху (визначається за кількістю названих подій).
2. Оцінка подій.

А. Значущість життєвих подій (визначається за „вагою”, якою наділяє досліджуваний ту чи іншу подію).

Б. Степінь впливу подій (відповіді досліджуваного поділяються по степені впливу на події, які здійснюють значний вплив (4 – 5 балів), помірний вплив (3 бали), малий вплив (1 – 2 бали)).

3. Середній час ретроспекції та антиципації подій ( для отримання показника середнього часу ретроспекції подій слід підрахувати час, який пройшов після кожної вказаної події і поділити отриману суму на загальну кількість подій минулого. Аналогічно визначається показник середнього часу антиципації подій.
4. Зміст подій.

А. Тип і вид значущих подій.

Типи подій:

І. Біологічний (наприклад, травма, народження дитини ).

ІІ. Особистісно – психологічний (наприклад, вибір життєвого шляху, події пов’язані з використанням вільного часу).

ІІІ. Тип подій, які належать до змін фізичного середовища (наприклад: землетрус, політ).

ІV. Події, які належать до змін соціального середовища (шлюб, просування по службі).

За видом події можуть належати до наступних життєвих сфер:

1. батьківська сім’я;
2. шлюб;
3. діти;
4. місце проживання;
5. здоров’я;
6. „Я”;
7. суспільство;
8. міжособистісні відносини;
9. матеріальне становище;
10. навчання, підвищення кваліфікації;
11. робота [3, с. 188].

Вибір даних психодіагностичних методик обумовлений метою нашого дослідження: з`ясування впливу характеристик сенсу життя на психологічне здоров’я молоді.

На нашу думку, для вивчення впливу сенсу життя на психічне здоров’я найбільш доцільно використовувати проективні методики, які дають можливість вивчити суб’єктивну сторону життя людини.

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОЗВ`ЯЗКУ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗДОРОВ`Я І СЕНСУ ЖИТТЯ У МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ

3.1.    Дослідження зв`язку між показниками „Емоційного вигорання” та „Надії” молодих людей

Головною метою нашого дослідження було вивчення взаємозв’язку між психологічним здоров’ям та сенсами життя.

В теоретичному аналізі проблеми ми вказали, що одним з інтегральних підходів до психологічного здоров’я є індивідуальні особливості емоційного вигорання.

Внаслідок цього, основною методикою вивчення психологічного здоров’я, в нашому емпіричному дослідженні, ми визначили методику діагностики стану емоційного вигорання.

Ми поділяємо точку зору психолога Г.В. Дьяконова, який розглядає надію як своєрідне відображення ціннісно-сенсової сфери особистості.

Виходячи з цього одним з аспектів емпіричного вивчення сенсів життя ми позначили дослідження надії за допомогою методики Г. В. Дьяконова [18, с. 173].

Результати і аналіз дослідження “емоційного вигорання” у представників трьох груп піддослідних.

Провівши діагностику ми отримали показники, які найшли своє відображення в наступній табл. 3.1.

Таблиця 3.1.

Зведена таблиця показників “емоційного вигорання” у трьох груп респондентів (%)

Фази “емоційного вигорання”	Групи респондентів
	Хворі	Непрацюючі	Працюючі
1. “Напруження ”	5,5	5,58	6,84
2. “Резистенції”	8,7	8,86	10,1
3. “Виснаження”	6,0	5,17	7,8

 

Розглянемо спочатку загальні показники всіх груп.

Характер динаміки розвитку професійного стресу в нашому випадку, підтверджує класичне уявлення щодо захисних механізмів психіки і співвідношення їх з реальними психотравмуючими факторами.

Так, найвищі показники розвитку симптомів професійного стресу, мають представники третьої групи, здебільшого працівники операційної та АТС.

Найнижчі показники, з незначним відривом від непрацюючих мають хворі люди.

Характер розподілу в групі вказує на тенденцію стійкості до синдрому здебільшого у безробітних хворих, а також маючих тяжкі соматичні порушення.

Серед непрацюючих, найменш “вигорівшими” є студенти, а найбільш постраждалими від стресу є непрацюючі молоді люди.

Проведемо пофазовий аналіз отриманих даних для кожної групи.

Перша група – хворі люди.

Фаза “Напруження”.

Нагадаємо — напруження має динамічний характер, що обумовлюється виснажливою дією або посиленням психотравмуючих факторів.

В нашому випадку посилення психотравмуючих факторів ми пов’язуємо з порушенням фізичного здоров’я. Беручи до уваги, що сформовані симптоми, по даній фазі присутні лише у працюючих хворих, маємо зробити висновок, що соматичні розлади посилюють дію негативного професійного впливу.

Ведучими симптомами є: “переживання психотравмуючих обставин” — присутні у 27% піддослідних групи, та “ загнаність в клітку” – його мають 20% піддослідних.

Фаза “Резистенція”.

Ця фаза присутня, коли людина усвідомлюючи чи не усвідомлюючи прагне до психологічного комфорту, знизити тиск об’єктивних чи суб’єктивних обставин за допомогою різних засобів.

Наприклад сформований симптом “неадекватне емоційне реагування” мають 60% хворих. “Емоційна дезодаптація” присутня у 47% піддослідних, а “редукція професійних обов’язків” характерна для 40%.

Фаза “Виснаження”.

Крайня ступінь розвитку стресу, що характеризується падінням загального енергетичного тонусу і послабленням нервової системи.

В нашому досліджені, ця фаза стала показником групової відмінності щодо формування синдрому.

Забігаючи наперед відмітимо, що майже в усіх групах фази склали східні симптоми, різниця полягала лише в їх кількісній характеристиці. Це вказує на певну, так би мовити схематичність, в розвитку “вигорання”.

Однак у випадку з хворими людьми, на відміну від інших контрольних груп, домінуючою стала фаза “виснаження”, а точніше її крайній вияв симптом “психосоматичні та психовегетативні порушення” (мають 33 % піддослідних).

Як витікає з назви, симптом виявляється на рівні фізичного і психічного самопочуття. З позиції “емоційного вигорання” це відбувається за умовно–рефлекторним зв’язком негативного сприйняття. Багато з того, що відноситься до суб’єктів професійної діяльності, провокує відхилення в соматичному і психосоматичному стані.

Однак ми схильні вважати, що в нашому випадку розвиток виснаження відбувається не під впливом факторів професійної діяльності, а в наслідок порушення фізичного здоров’я, тобто не праця призводить до погіршення стану, а навпаки, проблеми зі здоров’ям погано впливають на діяльність.

Друга група – непрацюючі за різних обставин молоді люди.

Фаза “Напруження”.

Відмічається найнижчий показник серед усіх даних по групі, що вказує на наявність більш сформованих захисних механізмів.

Визначальними є симптом “переживання психотравмуючих обставин” – він сформований у 20% непрацюючих, а також симптом “тривога і депресія” — присутня у 27% досліджуємих.

Фаза “Резистенції”.

Має найвищий показник по групі. Та треба зауважити, що високий фазовий результат не є показником значного порушення психічного здоров’я (“Вигоряння”) серед непрацюючих людей.

При більш детальному аналізі виявилось, що повністю сформована фаза “резистенціі” відмічається лише у 33% піддослідних даної групи.

Фаза “Виснаження”.

Найнижчий показник по групі і вибірці результатів всіх груп піддослідних.

Сформована фаза спостерігається у 7% непрацюючих.

Ведучими симптомами є “емоційний дефіцит”, він присутній у 27% піддослідних, та симптом “психосоматичних та психовегетативних порушень”, його мають 20% піддослідних.

Третя група – працюючі в державних установах.

Фаза “Напруження”.

Сформовані симптоми по даній фазі мають 27% представників розглядаємої групи.

При цьому показниками виступають наступні прояви: “Переживання психотравмуючих обставин” – симптом сформований у 33% піддослідних; “Загнаність в клітку” – відчуття характерне для 47% ; “Тривога та депресія” – присутня у 47% досліджуваних працівників.

Фаза “Резистенція”.

Дана фаза має найбільший показник не лише в групі працюючих людей, а й в вибірці даних всіх трьох груп піддослідних.

Сформовані симптоми фази мають 73% досліджуваних.

Серед провідних можна відмітити наступні симптоми: “Редукція професійних здібностей”- складає 80% присутності; “Неадекватне емоційне – реагування”- 73% сформованого симптому.

Таким чином дійшли висновку щодо правомірності нашого припущення: чим сильніша для негативного професійного впливу, тим більше сформованість захисних механізмів.

Фаза “Виснаження”.

Виходячи з показників, маємо зробити висновок, що чим краще розвинуті захисні механізми, тим менше можливості розвитку психосоматичних порушень.

У працюючих людей сформована фаза “ Виснаження” характерна для 20%.

Ведучими симптомами є: “Емоційний дефіцит”- присутній у 47% у піддослідних та “психосоматичні та психовегетативні порушення”- відповідно мають 33% представників групи.

Результати і аналіз дослідження за методикою “Надія” у представників трьох груп піддослідних.

Можливість і необхідність інтерпретаційного аналізу результатів опитування за методикою „Надія” набагато ширша й багатоплановіша, ніж при роботі з традиційними опитувальниками й тестами.

Інтерпретація результатів дослідження особливостей надії випробовуваного може здійснюватися у двох основних формах: по-перше, у неалгоритмічно-якісному, цілісно-змістовому аналізі отриманих даних та їх суб’єктивно-смисловому описові й, по-друге, у формі застосування методів мультифакторної психосемантичної статистики (кластерний аналіз, факторний аналіз тощо), які так само припускають кваліфіковану психологічну інтерпретацію даних.

Здійснивши багатопланове емпіричне дослідження особливостей почуття надії за допомогою опитувальника „Надія”, ми одержали ряд важливих результатів.

По-перше, було підтверджено правомірність виокремлення об’єктних, суб’єктних та інтерсуб’єктних компонентів надії.

По-друге, ми виявили певні соціально-професійні й статевовікові особливості надії.

По-третє, було знайдено значущі й психологічно релевантні співвідношення особливостей надії з такими особливостями випробовуваних, як егоцентризм, соціоцентризм, колективізм, сенсожиттєві орієнтації, моральні почуття, емпатія, тривожність, нейротизм, стрес та емоційне вигорання тощо.

Здійснивши аналіз даних, що свідчать про валідність і надійність опитувальника „Надія” ми дійшли висновку, що методика вивчення надії є новим видом психодіагностичних методів, які розкривають сферу інтерсуб’єктно-діалогічної психодіагностики та її нові можливості.

Отримані результати методики «Надія” ми відобразили в табл 3.2.

Таблиця 3.2.

Таблиця середніх показників методики “Надія” у трьох груп респондентів

№ п/п	Категорії “Надія”	Групи респондентів
		Хворі ( Х)	Непрацюючі ( Х)	Працюючі (Х)
1	А	2,4	1,6	1,4
2	Б	3,5	3	2,3
3	В	3,2	1,6	1,7
4	Г	3,9	1,6	1,8
5	Д	2,1	1,7	1,2
6	Е	3	0,8	0,4
7	Ж	0,8	0	0
8	З	2,7	1,6	1,3
9	І	3,5	1,7	2,3
10	К	2,7	1,7	2,3
11	Л	1,5	0,6	1,6
12	М	—	—	—
13	Н	2,7	1,1	1
14	О	0,6	0,8	0
15	П	2,25	0,6	0,7
16	Р	0,75	0,8	0,8
17	С	3	0,8	1,6
18	Т	3,5	2,3	0,8
19	У	1,9	0,9	0,2
20	Ф	0,8	0,6	0,8
21	Х	1,2	0,6	0,9
22	Разом	52,2	25,8	23,1

 

Як вже зазначалось вище, професійна діяльність має значний вплив, як на розвиток особистості в цілому, так і на її ціннісно-сенсову структуру, наприклад в разі самовизначення, самоактуалізації і, нарешті, самореалізації. Саме тому, враховуючи, що почуття є своєрідним відображенням ціннісно-сенсової сфери особистості, продовжуючи дослідження нами було вирішено застосувати методику Г.В.Дьяконова “Надія” [18, c. 174].

Теоретичні підходи щодо вищевказаної методики ми вже розглядали в попередній главі. Тому залишається лише проаналізувати отримані дані.

Опрацювання результатів тестування піддослідного проводилися шляхом простого підрахунку кількості пунктів відповіді, набраних піддослідними за кожним виміром-параметром при відповідях на всі шість питань. Очевидно, що найменша кількість відповідей за кожним параметром Опитувальника „Надія” рівняється нулю (коли респондент не вибрав жодного пункту за даним параметром у всіх шести питаннях), а максимальна кількість можливих відповідей дорівнює 6 (коли випробуваний зробив вибір на користь даного параметра у всіх шести питаннях). Отже, континуум можливих рівнів надії за кожним параметром знаходиться в межах від 0 балів до 6 балів, що означає, що шкала оцінки рівня прояву якогось параметру надії є семибальною.

Орієнтовна оцінка проводиться в такий спосіб: низькому рівню прояву якогось параметру надії відповідають 0 і 1 бал, високому рівню прояву параметру надії відповідають 5 і 6 балів, а середньому рівню — 2, 3, 4 бали.

По-перше слід відмітити загальні показники щодо категорій “Надія” в цілому.

Так, аналізуючи дані табл. 3.2. доходимо висновку, що найбільше мають надію хворі люди, сума середніх показників яких сягають ΧΣ46 балів. Крім того, звертає увагу широкий діапазон виборів наданих відповідей (категорій надії).

Наступними за результатами стала група непрацюючих людей, сума середніх показників яких склала ХΣ24,4. І фактично аналогічні дані отримані серед працюючих людей, сума середніх показників яких становить ХΣ 23.

Тепер повернемось до аналізу окремих категорій методики “Надія”. Результати аналізу показників ми наводимо в приведеній нижче таблиці 3.3.:

Таблиця 3.3. Інтерпретація категорій методики «Надія»

Найбільш значеневі категорії “Надії”	Групи респондентів
	хворі	непрацюючі	працюючи
Б Особистість, індивідуальність	Покладають надію на особистість і індивідуальність	Покладають надію на особистість і індивідуальність	Покладають надію на особистість і індивідуальність
В Сила волі	Покладають надію на силу волі	Покладають надію на силу волі	Покладають надію на силу волі
Е Духовні відчуття	Покладають надію на духовні відчуття	Не покладають надію	Не покладають надію на духовні відчуття
Ж Віра в соціальний розвиток	Не покладають надію	Не покладають надію	Не покладають надію на соціальний розвиток
І Ставлення до сім’ї	Покладають надію на сім’ю	Покладають надію на сім’ю	Покладають надію на сім’ю
К Професіоналізм	Покладають надію на професіоналізм	Не покладають надію	Покладають надію на професіоналізм
П Стан здоров’я	Покладають надію на стан здоров’я	Не покладають	Не покладають надію на стан здоров`я
Т Відчуття	Покладають надію на відчуття	Покладають надію на відчуття	Не покладають надію на відчуття
У Моральні відчуття	Покладають надію на моральні відчуття	Не покладають надію	Не покладають надію на моральні відчуття

 

Для виявлення більш глибоких закономірностей та особливостей взаємозв’язку компонентів психологічного здоров’я та ціннісно-сенсової сфери піддослідних, крім аналізу середніх значень всіх компонентів психічного здоров’я та сенсової сфери ми провели кореляційний аналіз (за Пірсоном) взаєзв’язку ряду компонентів структури емоційного вигоряння та структури надії. Зупинимось на основних одержаних результатах.

Перш за все, ми здійснили інтеркореляційний аналіз 12 показників фаз емоційного вигорання та перших чотирьох компонентів структури надії для группи працюючих респондентів.

Серед коефіцієнтів кореляції першого компоненту надії – знання, вміння, здібності – з показниками емоційного вигорання є тільки один високозначущий зв’язок – з емоційно-моральною дезорієнтацією: р˂-0,727 (рівень значимості 1%).

Негативний коефіцієнт кореляції в данному випадку вказує на те, що знання, вміння та здібності добре впливають на емоційно-моральну орієнтацію працюючих респондентів.

Серед кореляцій другого компонента надії – особистості, індивідуальності – з показниками емоційного вигорання є три значущи кореляції (на рівні 5%): з психосоматичними порушеннями (р˂– 0,574), тревогою та депресією (р˂ –0,578) та неадекватним емоційним реагуванням (р˂–0,596). Негативний знак цих кореляцій означає, що підтримка працюючих піддослідних своєї особистості та індивідуальності (як фактор надії) допомагає запобігти та здолати психосоматичні порушення, тревогу та депресію, неадекватне емоційне реагування.

Кореляції третього компонента надії – сили волі – з показниками емоційного вигорання є незначними, а отже, сила волі ніяким чином не впливає на емоційне вигоряння у працюючих піддослідних. Цей факт очевидно, вказує на те, що волевий вплив як раціонально-усвідомлене не здатне торкатися емоційно-неусвідомлюваних рівней особистісно- психосоматичної саморегуляції людини.

Четвертий компонент надії – ставлення до інших людей – також не має значущих кореляцій з показниками емоційного вигорання (як і в попередньому випадку сили волі). Це вказує на те, що актуальні міжособистісні відношення практично не впливають на показники емоційного вигорання (психологічного здоров’я). Значення цього факту більш глибоко проясняється при аналізі подальших кореляційних зв’язків емоційного вигорання з іншими компонентами структури надії.

Розглянемо кореляційні взаємозв’язки компонентів надії не з усіма показниками 12 фаз емоційного вигорання, а лише з інтегральними показниками за фазами “напруження, “резистенції” і “виснаження” (кожна з яких складається з чотирьох диференційованих фаз).

Аналіз кореляційних зв`язків фази “Напруження” емоційного вигорання з компонентами надії свідчить про відсутність значущих кореляцій, що виправдовується двома обставинами: по-перше, інтегральний фактор по фазі “напруження” підраховує показники дифференційованих фаз, внаслідок чого загальна картина взаємозв’язків згладжується; по-друге, напевне вказує на те, що всі компоненти надії «зпрацьовують» не на підвищення емоційно-стресового напруження, а на зниження цього напруження.

Кореляційні зв’язки інтегрального показника за фазою “Резистенція” з компонентами надії також всі незначні, що залишає в силі пояснення вказане вище.

Взаємозв’язок інтегрального показника по фазі “Виснаження” з компонентами надії виявило один значимий коефіцієнт кореляції – зі “станом здоров’я” (р˂-590). Негативне значення коефіцієнта говорит про те, що добрий стан фізичного здоров’я стає фактором перешкоджаючим виснаженню як емоційно-стресовому вигорянню.

Аналогічний аналіз взаємозв’язку показників психологічного здоров’я (емоційного вигорання) з компонентами надії (як прояв ціннісно-сенсової сфери) ми проводили за експериментальними даними групи непрацюючих людей.

Кореляційний аналіз показників інтегральної фази “напруженння” з компонентами структури надії, виявив три значимі коефіцієнта кореляції (на рівні р˂0,05): з “відношенням до сім’ї” (р˂–0,503), “вірою в людські цінності”(р˂0,57) та “стан здоров’я” (р˂–0,584). Ці кореляції означають, що позитивне ставлення до сімейного життя та добрий «стан здоров’я» сприяють зниженню психоемоційного напруження, а “віра в людські цінності” потребує від респондентів «напруження» психоенергетики.

Виявлення взаємозв’язку компонентів надії свідчать лише про один значущий зв’язок — сила волі з інтегральною фазою “резистенції” (р˂0,52), що означає, що вольова активність підтримує не зниження резистенції. Цей результат схожий з взаємозв’язком сили волі і емоційного вигоряння у працюючих піддослідних, що деяким чином підтверджує його невипадковість.

Інтегральна фаза “виснаження” не має значимих кореляцій з компонентами надії, що також співпадає з тенденцією виявленою нами по даному взаємозв’язку для групи працюючих піддослідних.

Аналіз взаємозв’язків показників емоційного вигорання і компонентів надії у групі хворих респондентів виявив наступні показники.

Інтегральна фаза “напруження” значимо корелює з чотирма компонентами надії – професіональніми здібностями (р˂0,53), станом здоров’я (р˂0,594), соціальним статусом (р˂0,594) та ставленням до сім’ї (р˂–0,489). Ці кореляції вказують, що у хворих людей думки про своє здоров’я, соціальний статус та професійні здібності викликають напруження, а думки та почуття пов’язані з сім’єю, знижують психоемоційне напруження.

Виявлення взаємозв’язку емоційного вигорання по інтегральній фазі “резистенція” з компонентами надії визначило два коефіцієнта кореляції: високозначиму кореляцію з “родовими почуттями” (р˂–0,665, значимість на рівні 1%), та значиму кореляцію з “професіональними здібностями” (р˂0,539, значимість на рівні 5%). Ці взаємозв’язки означают, що “резистенція” знижується, коли піддослідні (хворі) думают та переживають “родові потуття», та підвищується, коли вони розмірковують про свої “професійні здібності”.

Кореляційний аналіз інтегральної фази “виснаження” з компонентами надії виявив всього один, але значущий коефіцієнт кореляції – з “родовими почуттями ( р˂-0,664). Очевидно, що даний результат прямо перекликається з попереднім результатом (по фазі “резистенції”).

3.2.    Особливості психологічного здоров’я та „межових сенсів” молодих людей

Другим завданням нашого емпіричного дослідження було виявити особливості взаємозв’язку психологічного здоров’я та сенсожиттєвого простору особистості.

Для реалізації цього завдання була застосована методика “межових сенсів” Д.О. Леонтьєва (обробка і інтерпретація якої відбувалась за модифіцированою схемою діалогічної класифікації подчуттів і емоцій).

Деякі особливості процедурної частини мала діагностика хворих. В окремих випадках ступень тяжкості соматичного здоров’я чи особливості лікування призводили до того, що робота набувала вигляд своєрідного експерименту, проходячи під час безпосередньо лікувальної процедури.

Щодо інших груп піддослідних, то люди не мали великого бажання працювати в даному руслі, іноді навіть спостерігалось роздратування і відмова продовжувати далі, що, на наш погляд, є показником нормального процесу, коли досліджувані усвідомлюючи факт сенсу життя, аналізуючи його, починали відчувати труднощі і психічний дискомфорт.

Отримані показники аналізу змісту і структури межових сенсів ми наводимо в таблиці 3.4.

Таблиця 3.4.

Таблиця показників “межових сенсів” у трьох груп респондентів

Групи	Рівні
	Об’єктний X	Суб’єктний X	Інтерсуб’єктний Х
Хворі	9,15	3,5	16
Непрацюючі	9,5	3,8	10,5
Працюючі	5,0	5,0	17

 

Аналіз результатів першої групи респондентів – хворих людей.

В даному випадку присутній розподіл здебільшого між об’єктним та інтерсуб’єктним рівнями в класифікації почуттів.

В ієрархічній структурі почуттів цих піддослідних виділяються наступні, які в рамках нашої роботи можна пов’язати з певними сенсами життя.

1) Самоактуалізація: респонденти по-різному розкривають її зміст: «Для того, щоб реалізувати себе в житті», «Щоб вдосконалюватись», «Щоб не деградувати» тощо.

Доволі високий показник має рацію якщо врахувати, що значну кількість респондентів в цій групі склали люди працездатного віку, які мають певні хронічні захворювання.

2) Душевність: з точки зору сенсожиттєвих орієнтацій, душевність вказує на прагнення жити для людей. “Щоб навколишнім було добре. Щоб менше було злочинності, наркоманів тощо”.

3) Сімейно-родові почуття: найбільш значимий показник в вибірці розглядаємої групи, який крім того співвідноситься з показниками “Надії”, та чітко прослідковується при смисловому аналізі листів, за проективною методикою “Напиши листа другу”.

Таким чином доходимо висновку, що сенсоутворення значно пов’язано з сім’єю. А в разі порушення соматичного здоров’я людина має можливість в деякій мірі стабілізувати психоемоційний стан, отримуючи підтримку і турботу з боку близьких.

4) Духовні почуття: приймаючи до уваги тяжкість соматичного стану, можна прослідити тенденцію покладання надії на надприродне, духовне: «Щоб в наступному житті мені легше жилось. Щоб зжити зі своєї карми все погане, а залишити все добре».

5) Сенсові почуття: Даний показник може служити певним підтвердженням нашої гіпотези, адже вказує на те, що в любій ситуації, умовах і стані людина прагне до пошуку і реалізації сенсу свого існування. Відносно емоцій об’єктного рівня можна відмітити сконцентрованість на соматичній групі відчуттів.

Аналіз результатів другої групи респондентів – непрацюючих людей.

На об’єктному рівні ведучими є ряд психосоматичних емоцій.

1) Соматичні: здебільшого вислови вказували на втому і напруження: “Щоб вижити”, “Щоб бути здоровим”, “Не звалитися з ніг”.

Така позиція, фіксації рефлексії на своїх соматичних відчуттях, стала характерною для даної групи респондентів, що ми пов’язуємо принаймні з двома причинами:

1. Іпохондрія – втікання від труднощів життя в хворобу.
2. Страх залишитись безпомічним перед життям.

2) Гедоністичні: ці емоції набувають в даному випадку специфічного змісту. Сюди відноситься, перед усім, прагнення наповнити своє життя позитивними емоціями (значну кількість піддослідних даної групи склали студенти). Перед цим вказується бажання різноманітного і цікавого життя сповненого радощами, а також комфорту і благополуччя.

3) Слабкості: протилежні попередній категорії, вони характерні для реального життя безробітних людей, а також пенсіонерів: “Щоб жити економічно. Завжди бути потрібною”, “Щоб не вмерти з голоду”. З висловлювань можна визначити тенденцію порушення психологічного здоров’я в бік депресії, апатії тощо.

4) Невротичні почуття: негаразди та нестабільність життя, соціальна незахищеність призводять до зростання напруження, нервовості, роздратованості: “Щоб усім було доступне життя”, “Щоб не було багатих і бідних”. Крім того, непрацюючі працездатного віку сповнені тривоги, страху за себе, свою сім’ю, майбутнє своїх дітей, що негативно впливає на їхнє психологічне здоров’я.

Інтерсуб’єктний рівень у непрацюючих характеризується наступними групами почуттів:

1) Сенсові почуття: мають найвищий показник серед даних цієї групи. Здебільшого сенсожиттєвий простір особистості відкривається за допомогою таких висловлювань: “Досягати нового, щоб було для чого жити“, “Реалізувати себе” тощо.

2) Сімейно-родові почуття: можна відмітити актуальність цього сенсу для всіх груп респондентів. Він є провідним в показниках проведених нами досліджень. Це вказує на значущість цього сенсу в ієрархічній структурі ціннісно-сенсової сфери особистості.

3) Самоактуалізація: показник цього прояву життєдіяльності вказує на те, що за різних обставин людина прагне самоактуалізуватися за для самореалізації і розкриття своїх вмінь і можливостей.

Аналіз результатів третьої групи – працюючих в державних установах людей.

В вибірці показників, по даній групі спостерігається зміщення здебільшого на інтерсуб’єктний рівень, де ведучими є такі сенсозначущі чуттєві категорії:

1) Сенсові почуття: для працюючих провідним є реалізувати первинну функцію людини, яку вони вбачають в праці, пошуку свого шляху, в тому, щоб виконати своє призначення: “Набувати знань, досягати результатів в праці і професії”.

2) Сімейно-родові почуття: як і в попередніх групах працюючі люди значно зосереджені на сімейно родових зв’язках.

3) Самоактуалізація: для працюючих людей, ця категорія виявляється здебільшого в контексті професійного розвитку і зростання: “Щоб на роботі завжди бути першим”, “Щоб набути досвід і стати добрим професіоналом”.

Наші данні отримані на підгрунті дослідження з невеликою кількістю респондентів (15 чоловік). Однак нам важливо констатувати не кількісне співвідношення показників між групами, а їх якісні відмінності.

Аналіз показує, що досліджуємі хворі усвідомлюють відмінності між динамікою сенсів життя і їх реальним станом. Вони вважають, що розширення високих життєвих сенсів допомагає подолати нездоров’я, подовжує життя тощо.

В групі непрацюючих людей, в наявних умовах у одних виникає ломка сенсів, звуження їх до елементарного бажання вижити. Вихід з кризи вони вбачають у відмові від вирішення соціальних проблем, сконцентрованості на собі, піклуванні про те, як жити економно, зберегти здоров’я тощо. Усвідомлення в якості головної проблеми “я – для себе” викликає втікання від широких соціальних сенсів, породження в якості головних – індивідуальних сенсів. Однак інші, наперекір життєвим негараздам, залишаються вірними собі, головному сенсу свого життя, шукають шляхи його реалізації в наявних умовах.

Працюючі люди прагнуть здебільшого до реалізації широких соціальних сенсів – праця, прагнення жити для людей, бути корисним для своєї Вітчизни.

Групові сенси включають такі важливі поняття, як сім’я, діти, родинні зв’язки. Індивідуальні сенси розкриваються в поняттях “жити для себе”, здоров’я, кар’єра, благополуччя, становлення нових якостей особистості.

3.3.    Психологічне здоров’я та сенс інтимно-дружньої комунікації молоді

Цікавим аспектом у визначенні співвідношення психологічного здоров’я і ціннісно-сенсової сфери особистості, є вивчення взаємозв’язку особливостей психологічного здоров’я з особливостями інтимно-дружнього спілкування.

Для вирішення цього завдання було застосовано одну з сучасних проективних методик – “Контент-аналіз епістолярних творів” за З. Гришановою. В другому розділі нашої дипломної роботи ми вже зверталися до методики, розглядаючи її теоретичні та методологічні аспекти.

В дослідженні приймали участь вказані раніше три групи піддослідних. Термін виконання цієї методики в середньому сягав 30 – 40 хвилин.

Під час написання творів спостерігалась позитивна настроєність і активність респондентів, ступінь включеності яких відобразився перед усім в характері їх відповідей.

Перший тип – звернення до реальної особи: “Саша, ти питаєш мене як я живу?”, — з подальшим розкриттям фактів особистісного життя.

Другий тип – написання твору. Нарративний характер розповіді про себе і своє життя: “Живу. Ходжу на роботу. Збираюсь на море”.

Третій тип – твори-роздуми. Співвідношення своїх уявлень про минуле, теперішнє і майбутнє: “В минулому нам було добре. Тепер взагалі неможливо жити. А що буде далі?”.

Розглянемо тепер результати дослідження, спрямованих безпосередньо на вивчення компонентів психологічного здоров’я, в контексті сенсу життя і його впливу на долю людини.

При обробці, за допомогою контент-аналізу отриманих листів, ми спирались на п’ять категорій, визначених З. Гришановою, які, на наш погляд, являючись компонентами психологічного здоров’я, тісно співвідносяться з індивідуальними сенсами особистості. Зведені показники за методикою “контент-аналізу епістолярних творів” ми наводимо нижче.

Таблиця 3.5.

Таблиця показників за проективною методикою “Напиши листа другу” трьох груп респондентів, (%)

Категорія контент-аналізу	Групи респондентів
	Хворі	Непрацюючі	Працюючі
1. Прийняття відповідальності за своє життя	20	27	60
2. Прийняття себе	50	47	60
3. Вміння жити в теперішньому	70	87	87
4. Усвідомлення індивідуального буття	30	27	47
5. Прийняття інших	100	73	67

 

Інтерпретація результатів:

На підґрунті отриманих результатів ми сформулювали наступні, основні висновки щодо психологічного стану та особливостей життєвих сенсів і їх співвідношення в трьох досліджуємих нами групах.

З нашої точки зору, психологічне благополуччя являє період оптимального вияву активності, прямо спрямованої на самопідтримку, формування себе як цілого, або, по іншому, в якості суб’єкта психологічного захисту.

В світлі контент-аналізу епістолярних творів така позиція виявляється у співвідношенні пасивних і активних граматичних конструкцій в письмовій мові авторів творів.

За нашими даними найбільш цілісними, і виходячи з цього, здоровими є працюючі люди, життєдіяльність яких відбувається в системі конструктивного напрямку “ Я- здоров’я”.

Приймаючи відповідальність за своє життя суб’єкт має можливість збереження своїх феноменологічних контурів, особистісної цільсності, в разі чого формується психологічна захищеність, збільшується стресостійкість тощо.

Однак під час зіткнення з конфліктами, чи кризовою ситуацією (в нашому випадку за такі ми приймаємо соматичні порушення та соціальні негаразди), на рівні психологічного сприйняття може вмикатися інший процес ідентифікації свого “Я” – перехід і посилення “Я” до “Ми” [19, с. 293]. Така позиція формує деструктивний напрямок “Ми – здоров’я”, коли відповідальність за себе і своє життя людина прагне перекласти на інших (сім’ю, медичний персонал, релігійну групу, професійний колектив тощо). Таким чином, людина в умовах незахищеності захищає сама себе і отримує свої приблизні феноменологічні контури.

Напевне звідси витікають і високі показники серед хворих і непрацюючих людей в категорії “Прийняття інших людей”, яка формується на засадах: спрямованості на іншого, включеності в іншого, невротичної любові тощо.

Та треба зауважити, що такі своєрідні симптоми утікання, витіснення причин тривог та напруження відбуваються при достатньо високому рівні інтеграції “Я”. На що вказують показники таких категорій психічного здоров’я як: “Прийняття себе”, “Вміння жити в теперішньому”, “Усвідомлення індивідуального буття”. Завдяки цьому відбувається часткове усвідомлення та осмислення переживаємого. Особистість змінюється, але не повністю та лише на деякий час. Як, тільки сила хвилювань послаблюється, особистість повертається до свого status gwo.

Позитивний аспект в даному випадку, полягає в тому, що не дивлячись на відсутність стійкого переформування свого образу “Я” у індивіда залишається модель, яку можна використовувати до завершення трансформації.

При такій стратегії відбувається переосмислювання ситуації, реальні визначення ролі особистості в житті, формування планів на майбутнє. Це стає можливим не лише при спиранні на потреби вітального та соціального рівнів, але й при активізації духовного потенціалу.

Завершальноюю методикою, яка була використана в нашому дослідженні – це методика «Психологічна автобіографія». Отже, опишемо результати даної методики.

Як ми вже зазначали, дана методика є ефективною для вивчення життєвого світу особистості. Методика дозволяє визначити найбільш важливі події, які мали місце у минулому індивіда, а також з`ясувати певні бажані для неї життєві плани, задуми, до реалізації яких вона прагне, тобто дає можливість виявити перспективу особистісного розвитку.

В результаті кількісної та якісної обробки результатів були отримані відповідні показники:

1. Продуктивність сприйняття образів життєвого шляху.

Для отримання валідного показника повинно бути вказана достатня кількість подій. Чим більше подій називає досліджуваний, тим вища його загальна продуктивність, що характеризує, як правило, насиченість психологічного часу, легкість актуалізації образів минулого і майбутнього, а також адекватність психічного стану і соціальну адаптованість. Особливо важлива ознака — наявність відповідей про майбутні події та сумні. Чим менше таких відповідей, тим більше хвилювання за майбутнє, витіснення хвилюючих подій і психотравмуючих подій минулого.

В таблиці наведені дані, які свідчать про наявність достатньої кількості подій у відповідях досліджуваних – 25,08%.

Таблиця 3.6.

Кількість життєвих подій респондентів за методикою «Психологічна автобіографія», (%)

Загальна кількість подій	Кількість минулих подій	Кількість майбутніх подій	Кількість радісних подій	Кількість сумних подій
25,08	14,12	11,12	21,59	3,48

Стосовно подій, то, як ми бачимо з таблиці 3.6., переважають радісні події – 21,59%. Це означає, приблизно 21,59% респондентів надали перевагу радісним подіям.

Даний показник загальної кількості подій збігається з нормативними даними. Як ми вже зазначали, це свідчить про високу продуктивність та насиченість психологічного часу індивіда. Проте, врахування тільки кількісного показника не достатнє. Для виявлення особливостей життєвого шляху, перспектив особистості не менш важливим є якісний показник. Мається на увазі зміст подій. Часто відмічаються несерйозні та легковажні відповіді (наприклад, вперше спробував алкогольні напої; люди і покемони (популярні герої з мультфільму) будуть жити на Марсі тощо).

При порівнянні з кількістю сумних подій ми бачимо значне переваження радісних подій. Показник сумних подій становить лише 3,48%. Можливо, така тенденція пов’язана з юнацьким максималізмом, коли людина ніби дивиться на світ через рожеві окуляри, звертаючи увагу на приємні, веселі сторони події, не враховуючи при цьому наслідків чи труднощів, які можуть виникати на шляху до досягнення мети.

Також, як ми бачимо, переважає кількість подій минулого (14,12%) порівняно з майбутніми (11,12%). Звичайно, майбутнє є більш невизначеним і непередбачуваним, тому і події майбутнього називається менш впевнено. Майбутнє пов’язане з прогнозуванням, плануванням подальшого життя і, переважно, називаються події найближчого часу.

2. Оцінка подій.

А. Значущість життєвих подій.

Чим більша “вага“ життєвих подій, тим вища значущість тих чи інших подій (бажаних, майбутніх чи минулих, а також подій, які належать до різних типів і видів).

Таблиця 3.7.

Вага життєвих подій респондентів за методикою «Психологічна автобіографія», (%)

Загальна „вага” подій	„Вага”минулих подій	„Вага” майбутніх подій	„Вага” радісних подій	„Вага” сумних подій
81,44	37,25	48,70	98,59	8,59

 

Згідно табл. 3.7. найбільш значущими є події майбутнього ( 48,70% ) і радісні події ( 98,59% ), оскільки їх кількість найвища.

Тобто 48,70% відповідей досліджуваних вказують на значущість майбутніх подій і 37,25% — минулих.

Відмінність між показниками значущості радісних і сумних подій більш різка: радісні події – 98,59%; сумні – 8,59%.

Такі результати можна пояснити специфікою юнацького віку. Як відомо, для цього віку характерно прагнення визначити власні цілі, перспективи, знайти себе і своє місце у житті. Проте досягнення поставлених цілей вимагає відповідальності, наполегливості і терпіння, що не завжди враховується у юності. Молодь вступає у доросле життя з великими планами, задумами і одночасно, не маючи достатнього досвіду, не будучи готовими долати перешкоди на шляху до реалізації власних цілей.

Як ми бачимо, низьким є показник значущості сумних подій (8,59%). Для людини характерна опора на позитивні переживання. Але значне переваження радісних подій може бути пов’язане із бажанням знецінити події, які були травмуючими (чи є) для індивіда, з прагненням забути їх.

Б. Ступінь впливу подій.

Таблиця 3.8.

Кількість життєвих подій респондентів за методикою «Психологічна автобіографія», (%)

Кількість значних подій	Кількість подій помірного значення	Кількість менш значних подій
21,27	2,08	1,57

 

Згідно отриманим даним перевага надається більш високим за значністю подіями. Називаються головні події життя і зрозуміло, що вони здійснюють значний вплив.

3. Середній час ретроспекції і антиципації подій.

Найбільш важливий діагностичний показник – віддаленість названих подій в минуле. Чим вона менша, тим більше людина відкрита досвіду теперішнього. Чим більша віддаленість подій в минуле (середній час ретроспекції), тим більший ступінь їх реалізованості. Чим більша віддаленість подій в майбутнє, тим більший ступінь їх потенційності.

Таблиця 3.9.

Середній час антиципації і ретроспекції життєвих подій респондентів за методикою «Психологічна автобіографія», (%)

Радісні події	Сумні події	Події в цілому	Радісні події	Сумні події	Події в цілому
3,25	0,19	3,44	4,19	0,70	4,89

 

Згідно даним табл. 3.9. у відповідях респондентів спостерігається тенденція називати більш віддалені події минулого і більш близькі майбутнього. Легше пригадати минулі події, ніж передбачити майбутні, які характеризуються невизначеністю, особливо в наш час.

В цьому аспекті нас найбільше цікавить середній час антиципації подій, оскільки він визначає цілі особистості, перспективи її розвитку. Як ми вже зазначали, чим більша віддаленість подій у майбутнє, тим більший ступінь їх потенційності, тобто можливості реалізувати їх. Для цього необхідні знання своїх здібностей, усвідомлення інтересів, що відбуваються в процесі самопізнання.

Якщо цього немає, то індивід не може визначити свої цілі, тобто переживає певні труднощі в особистому самовизначенні.

За результатами нашого дослідження великий показник середнього часу ретроспекції: 4,89%, а показник середнього часу антиципондії становить 3,44 %. Середній час ретроспекції вказує на міру реалізованості минулих подій, тобто, на основі цього можна робити висновки наскільки повноцінним є життя людини. Це може бути показником рівня задоволеності життям.

Переважання середнього часу ретроспекції може вказувати на те, що у цьому віці є тенденція “жити сьогоднішнім днем” не замислюючись, особливо, над майбутнім.

5. Зміст подій.

Типи подій:

І. Біологічний.

ІІ. Особистісно – психологічний.

ІІІ. Тип подій, які належать до змін фізичного середовища.

ІV. Події, які належать до змін соціального середовища.

Даний показник дає змогу виявити найбільш значущі для юнацького віку події, тобто події, які посідають важливе місце у житті юнаків. Цей показник характеризує змістовну сторону відповідей респондентів.

Таблиця 3.10.

Вага життєвих подій в залежності від їх змісту за методикою «Психологічна автобіографія» (%)

Тип подій				Вид подій
І	ІІ	ІІІ	ІV	1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	11	12
8,83%	44,48	—	34,27	-0,40	6,14	4,74	1,93	-1,40	26,6	1,80	10,36	3,70	25,89	6,61	0,31

 

Якщо розглянути тип подій, то тут на перший план виступають події, пов’язані з особистісно – психологічними змінами (наприклад, вибір життєвого шляху, події пов’язані з проведенням вільного часу). Серед відповідей досліджуваних зустрічаються, наприклад, такі: “Дуже гарно зустріла Новий рік”; “Виїзд за кордон”; “Почав займатися спортом”; “Стану аптекарем” та ін). Події даного типу назвали 44,48% досліджуваних (ІІ тип).

Увага до власної особистості — типове явище у даному віці. Відкриття власного “Я”, самопізнання, самоаналіз займають важливе місце у житті юнаків та дівчат, і є важливою умовою становлення особистості у ранньому юнацькому віці.

На другому місці події, які належать до змін соціального середовища (шлюб, просування по службі ). Події цього типу зустрічаються у 34,27 % досліджуваних (ІV тип подій).

В цій сфері переважали події майбутнього і типовими відповідями були такі: “ Одружуюся “; “Буду мати престижну роботу”; ”Куплю авто”, тощо).

Відсутність конкретних відповідей може свідчити про не чіткість представленості у свідомості індивіда конкретних цілей та задач, а також способів їх досягнення.

Далі, за значущістю, ідуть події біологічного типу (травма, народження дитини) – І тип подій, якому належить 8,83% відповідей респондентів. Тут називались такі події, як :”Переніс операцію”; “Народження дитини”. Багато відповідей пов’язані із створенням у майбутньому власної сім’ї.

Щодо подій, пов’язаних із зміною фізичного середовища (землетрус, політ) то вони виявились не важливими. Можливо, це пояснюється байдужим ставленням до екологічних проблем, низьким рівнем екологічної самосвідомості, культури.

Виділення виду подій дозволяє визначити найбільш важливі сфери життя у юнацькому віці.

За видом події можуть належати до наступних життєвих сфер:

1. батьківська сім’я;
2. шлюб;
3. діти;
4. місце проживання;
5. здоров’я;
6. “Я “;
7. суспільство;
8. міжособистісні відносини;
9. матеріальне становище;
10. навчання, підвищення кваліфікації;
11. робота;
12. природа.

 

Серед видів подій домінуючими є події життя, пов’язані з власним “Я”. Як ми вже говорили, переживання пов’язані з відкриттям свого “Я” характерні для цього віку. 26,6% відповідей належить до цього виду. Сюди можна віднести події пов’язані з особистими переживаннями певних подій, наприклад, першого кохання; тут мова йде про “відкриття” в собі нових почуттів та їх переживання.

На другому місці – події пов’язані з навчанням та підвищенням кваліфікації – 25,89% досліджуваних відзначали події, пов’язані з даною сферою життя, як важливі. Сюди входить професійне самовизначення, тобто визначення професійних інтересів, схильностей. І знову ж таки тут переважають загальні відповіді: ”Одружуся”; ”Отримаю роботу, яка мене цікавить”.

10,36% досліджуваних відмітили важливість сфери між особистісних стосунків. Центральне місце тут належить спілкуванню з однолітками, друзями, як з дівчатами, так і з хлопцями. Наприклад, “познайомився з людиною, яка стала моїм найкращим другом”; “гарно провів з друзями свій день народження”, тощо.

Спілкування у цьому віці займає важливе місце, адже через інших, в процесі взаємодії з іншими індивід пізнає себе.

Менш важливими є події пов’язані з роботою (16,61%), одруженням (6,14%), сім’єю, матеріальним становищем (3,70%). Це, можливо, пов’язано з тим, що ці події, пов’язані з більш далекою перспективою, а події, пов’язані з навчанням та спілкуванням – ближньою.

Хоча відповіді пов’язані з даною сферою життя займають значне місце серед загальної кількості відповідей, але не є домінуючими для даного віку.

Найменш значущі події пов’язані з батьківською сім’єю (- 0,40%) та здоров’ям (-1,40 %). Це зумовлено прагненням відокремитись від батьківської опіки і самостійно планувати своє життя.

Легковажне становлення до власного здоров’я є наслідком браку інформації щодо здорового способу життя, несформованістю відповідального ставлення до фізичного стану організму.

Також спостерігається відсутність інтересу до суспільного життя, відсутність активної громадянської позиції (лише 1,80 % досліджуваних згадали про події, пов’язані із суспільними змінами).

І знову констатуємо відсутність зацікавленості зовнішнім природнім середовищем (0,31 %).

Отже, узагальнюючи все вище сказане можна виділити такі основні аспекти:

Методика «Психологічна автобіографія» дозволяє визначити важливі минулі події, які мали місце в житті людини, а також визначити перспективи її розвитку.

Інтерпретація результатів дослідження по методиці «Психологічна автобіографія»

Аналіз та узагальнення результатів дослідження за даною методикою дозволяє зробити наступні висновки :

1. В цілому можна говорити про високу продуктивність сприйняття образів життєвого шляху.

Відмічається тенденція до переважання кількості радісних подій – 21,59% над сумними подіями.

Також переважає кількість минулих подій – 14,12% порівняно з майбутніми – 11,12%.

2. Найбільш значущими є події майбутнього і радісні події. Різниця між значущістю радісних і сумних подій досить велика: 98,59% і 8,59%. Такі результати можуть бути наслідком юнацького оптимізму та максималізму.
3. Щодо степеню впливу подій, то перевага надається більш високим оцінкам, оскільки індивід називає важливі події свого життя і, зрозуміло, що вони здійснюють значний вплив на особистість.
4. У відповідях спостерігається схильність називати більш віддалені події минулого (середній час ретроспекції) і більш близькі майбутнього (середній час антиципації).
5. У житті молодих людей важливе місце займають події пов’язані з розвитком власного “ Я “ (це стосується і виду, і типу подій). Також важливе значення надається подіям, які пов’язані із змінами соціального середовища (34,27%) та подіям, які пов’язані з міжособистісними стосунками (10,36%). Поряд із значущістю власного “ Я “ (26,6%) важливе місце займає навчання (25,89%).

Достатня увага у відповідях досліджуваних надається подіям пов’язаним із роботою (6,61%), одруженням (6,14%), матеріальним становищем (3,70%).

Найменше значення надається подіям, що пов’язані з батьківською сім’єю (- 0,40%) та здоров’ям (- 1,40%).

3.4. Рекомендації молоді щодо психологічного здоров`я

Психологічне здоров’я є системою якісних характеристик індивідуального розвитку особистості на різних вікових етапах її життєдіяльності, котра розкривається через особливості індивідуально-психологічних властивостей особи, взаємин з соціумом, процесів саморегуляції й саморозвитку, реалізації актуальних потреб.

Основу психологічного здоров’я складає онтогенетичний розвиток суб’єктивної реальності людини в суспільній нормі, тобто мова йде про відтворення соціально належного в громадянині. Саме поняття “норма” в даному випадку треба розуміти як вказівку на можливості вищих соціальних досягнень. Отже, “норма” – це не середнє, а те краще, що можливе для конкретної людини за відповідних умов [14, с. 175].

Так, визначення норм психологічного здоров’я пов’язано з критеріями оцінювання стану психологічного здоров’я. Всесвітня Організація Охорони Здоров’я (ВООЗ) визначає такі критерії:

1. Усвідомлення та відчуття безперервності існування, постійність, ідентичність фізичного і психічного “Я”.
2. Відчуття подібності переживань в однотипних ситуаціях (співчуття та турбота).
3. Критичне ставлення до себе, результатів своєї діяльності.
4. Відповідність психічних реакцій силі й частоті впливів, соціальних ситуацій, обставин.
5. Здатність коригувати свою поведінку.
6. Планування своєї діяльності, реалізація цих планів.
7. Здатність змінити свою поведінку відповідно до ситуації [14, с. 178].

Психологічне здоров’я визначається двома ознаками. Перша ознака – це дотримання в основних формах проявів життєдіяльності принципу рівноваги – “золотої середини”, і тому психічна рівновага виділяється як провідна ознака психологічного здоров’я. Ця ознака знаходить своє віддзеркалення як у критеріях здоров’я людини (у визначенні ВООЗ), так і у вигляді творчої ініціативи (у професійної діяльності). Індивідуальний підхід є головною ідеєю в процесі пошуку в частині психологічних констант поведінки, способу життя, а також одним із завдань психології здоров’я [14, с. 179].

Друга ознака – це успішне пристосовування індивіда або адаптація, яка умовно поділяється на соціальну, соціально-психологічну й інтрапсихічну. Завдяки їй досягається стан “гармонії” з природою, з людьми і з самим собою. Конкретизацією цих ознак можуть бути різні критерії, які дозволяють всебічно провести оцінку психологічного здоров’я людини. Зазначимо, що критерії оцінки тісно взаємопов’язані один з одним і можуть розглядатися як загальна оцінка індивіда, його індивідуально-психологічних особливостей (показники критичності й самокритичності, здатність до самоконтролю, комунікативна ефективність, свобода від залежності, почуття гумору, самооцінка, рівень домагань, тощо) та їх застосування у професійній діяльності [14, с. 179].

Головним показником високорозвинутої особистості є психологічне благополуччя, для комплексного розвитку потрібно знати основні складові психологічного здоров`я і благополуччя:

1. Першою і найважливішою складовою є сприйняття себе як людини, вартої поваги. Це центральна ознака ментального здоров`я людини.
2. Уміння людини підтримувати позитивні, теплі, довірчі відносини з іншими. Люди з такими якостями мають вищий потенціал до любові і дружніх відносин.
3. Автономність — це незалежність і здатність людини регулювати свою поведінку зсередини, а не чекати похвали або оцінки себе з боку оточуючих. Це здатність, завдяки якій людина може не дотримуватися колективних вірувань, забобонів і страхів.
4. Екологічна майстерність — здатність людини активно вибирати і створювати власне оточення, яке відповідає її психологічним умовам життя.
5. Наявність мети в житті — упевненість в наявності мети і сенсу життя, а також діяльність, направлена на досягнення цієї мети.
6. Самоудосконалення — мало досягти тих характеристик, які були описані вище, важливо розвивати власний потенціал. Тобто повинна бути потреба реалізації себе і власних здібностей. Важливим аспектом ставлення до себе, як до особистості, здатної до самоудосконалення, є також відкритість новому досвіду.

Фактори взаємовпливу особистісних властивостей та психологічного здоров’я дають можливість прогнозувати особливості індивідуального розвитку.

До цих факторів належать: реалізація актуальних потреб, емоційна стабільність, соціальна адекватність поведінки, товариськість, стосунки з дорослими (вчителями, батьками), сформованість мотивації до навчальної діяльності, емоційне благополуччя, авторитет серед однолітків.

До критеріїв психологічного здоров’я віднесено індивідуально-психологічні особливості індивіда, його соціально-психологічну адаптацію, здатність до саморозвитку, реалізацію соціальних потреб. Означені показники пов’язані між собою складною системою взаємозв’язків й взаємовпливів та можуть використовуватись для оцінки психологічного здоров’я.

Висновки до 3-го розділу

В третьому розділі ми встановили взаємозв’язок між особливостями емоційного вигорання, як характеристики психологічного здоров’я, і особливостями (параметрами) структури надії, як характеристики ціннісної-сенсової сфери свідомості й особистості випробуваних; особливостей емоційного вигоряння (психологічного здоров’я) і структури граничних сенсів життя особистості та психічного здоров’я й особливостей інтимно-дружньої комунікації і можемо зробити наступні висновки.

Здійснивши багатопланове емпіричне дослідження особливостей почуття надії за допомогою опитувальника „Надія”, ми одержали ряд важливих результатів. По-перше, було підтверджено правомірність виокремлення об’єктних, суб’єктних та інтерсуб’єктних компонентів надії. По-друге, ми виявили певні соціально-професійні й статевовікові особливості надії. По-третє, було знайдено значущі й психологічно релевантні співвідношення особливостей надії з такими особливостями випробовуваних, як егоцентризм, соціоцентризм, колективізм, смисложиттєві орієнтації, моральні почуття, емпатія, тривожність, нейротизм, стрес та емоційне вигорання тощо.

Здійснивши аналіз даних, що свідчать про валідність і надійність опитувальника „Надія” ми дійшли висновку, що методика вивчення надії є новим видом психодіагностичних методів, які розкривають сферу інтерсуб’єктно-діалогічної психодіагностики та її нові можливості.

Аналіз показує, що досліджуємі хворі усвідомлюють відмінності між динамікою сенсів життя і їх реальним станом. Вони вважають, що розширення високих життєвих сенсів допомагає подолати нездоров’я, подовжує життя тощо.

Сенсоутворення значно пов’язано з сім’єю. А в разі порушення соматичного здоров’я людина має можливість в деякій мірі стабілізувати психоемоційний стан, отримуючи підтримку і турботу з боку близьких.

В групі непрацюючих людей, в наявних умовах у одних виникає ломка сенсів, звуження їх до елементарного бажання вижити. Вихід з кризи вони вбачають у відмові від вирішення соціальних проблем, сконцентрованості на собі, піклуванні про те, як жити економно, зберегти здоров’я тощо.

Працюючі люди прагнуть здебільшого до реалізації широких соціальних сенсів – праця, прагнення жити для людей, бути корисним для своєї Вітчизни.

Групові сенси включають такі важливі поняття, як сім’я, діти, родинні зв’язки. Індивідуальні сенси розкриваються в поняттях “жити для себе”, здоров’я, кар’єра, благополуччя, становлення нових якостей особистості.

Аналіз та узагальнення результатів дослідження за даною методикою «Психологічна автобіографія» дозволяє зробити наступні висновки:

1. В цілому можна говорити про високу продуктивність сприйняття образів життєвого шляху.
2. Найбільш значущими є події майбутнього і радісні події. Такі результати можуть бути наслідком юнацького оптимізму та максималізму.
3. Щодо степеню впливу подій, то перевага надається більш високим оцінкам, оскільки індивід називає важливі події свого життя і, зрозуміло, що вони здійснюють значний вплив на особистість.
4. У відповідях спостерігається схильність називати більш віддалені події минулого (середній час ретроспекції) і більш близькі майбутнього (середній час антиципації).
5. У житті молодих людей важливе місце займають події пов’язані з розвитком власного “ Я “ (це стосується і виду, і типу подій). Також важливе значення надається подіям, які пов’язані із змінами соціального середовища та подіям, які пов’язані з міжособистісними стосунками. Поряд із значущістю власного “ Я “ важливе місце займає навчання).

Головним показником високорозвинутої особистості є психологічне благополуччя, для комплексного розвитку потрібно знати основні складові психологічного здоров`я і благополуччя:

1. Сприйняття себе як людини, вартої поваги. Це центральна ознака ментального здоров`я людини.
2. Уміння людини підтримувати позитивні, теплі, довірчі відносини з іншими.
3. Здатність людини регулювати свою поведінку зсередини, а не чекати похвали або оцінки себе з боку оточуючих.
4. Здатність людини активно вибирати і створювати власне оточення, яке відповідає її психологічним умовам життя.
5. Наявність мети в житті — упевненість в наявності мети і сенсу життя, а також діяльність, направлена на досягнення цієї мети.
6. Самоудосконалення — потреба реалізації себе і власних здібностей. Важливим аспектом ставлення до себе, як до особистості, здатної до самоудосконалення, є також відкритість новому досвіду.

ВИСНОВКИ

Питання про сенс життя, що постає перед кожною людиною, що мислить, завжди має минуле — в історичному досвіді, і свою новину — у свідомості і самосвідомості конкретної історії і особистості.

У пошуках сенсу життя для людини неприпустимі позиції інших, бо це буде не свій, а чужий сенс. Безперечно, особистісний сенс не утворюється ізольовано від суспільства, його цінностей та ідеалів, які індивід опановує в процесі формування свідомості і самосвідомості. Але вивчити, виховати сенс життя неможливо, а кожній людині потрібний власний життєвий сенс, можливість чого лежить у площині індивідуального бажання, усвідомленого пошуку і утвердження як результату самостійної творчості особистості. І, незважаючи на те, що, як свідчать соціологічні дослідження, сенси життя різних людей достатньо типові, кожен з них індивідуальний, неповторний, унікальний за емоційною і змістовою наповненістю, як унікальна і неповторна кожна людина. Сенс життя тісно пов’язаний з головною метою життя людини. Головна чи кінцева мета життя — це стійка, істотна мета, що виражає корінні інтереси особистості, відносно якої усі інші проміжні життєві цілі служать засобом. Мета життя виступає провідним орієнтиром життєвої діяльності, зв’язуючи останню з ідеалом особистості. І саме в цій своїй якості мета життя близька до поняття сенсу життя, але не тотожна йому.

Необхідність сенсовизначення життя зумовлена потребою людини в орієнтуванні власного існування і прогнозуванні результатів власної життєдіяльності, що стає важливою суб’єктивною умовою самореалізації особистості.

Зрозуміло, що з розвитком особи сенс життя може змінюватись. Це зумовлено матеріально-економічними, соціальними, духовними змінами, досвідом, а наслідок — зміна потреб, ціннісних орієнтацій, ідеалів.

Сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу життя є відображення у свідомості людини об’єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб’єктивними задумами і об’єктивними результатами і, нарешті, рівень розуміння і обгрунтування свого призначення і покликання, покладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.

Психологічне здоров’я є системою якісних характеристик індивідуального розвитку особистості на різних вікових етапах її життєдіяльності, котра розкривається через особливості індивідуально-психологічних властивостей особи, взаємин з соціумом, процесів саморегуляції й саморозвитку, реалізації актуальних потреб.

Поняття психологічне здоров’я багатокомпонентне. В це визначення включають всі психічні порушення і хвороби, тому, щоб звузити розгляд проблеми, нами було вирішено надати увагу, такому поширеному в наш час явищу, як емоційне вигорання. Крім того, враховуючи значущість ціннісних орієнтацій в житті людини, їх вплив на становлення і розвиток останньої ми переглянемо психологічне здоров’я у співвідношенні з сенсом життя.

Сенс життя, щастя, обов’язок — це результати ціннісного засвоєння складних зв’язків, суперечностей, сутностей соціо­культурних реалій, в яких відбивається моральне ставлення до людини. Відображуючи специфіку буття, творчості і стосунків суспільної людини, вони несуть у собі інформаційне і спонукаюче навантаження, яке орієнтує людську свідомість на вироблення моральних форм життя.

Проаналізувавши теоретичні підходи доходимо висновку, що сенс саме загальне утворення системи особистості. В внутрішньому світі людини утворення може мати різний вигляд, при чому не лише в якості повної життєвої позиції чи, розгорнутої “філософії життя”, але й як невід’ємна від особистості внутрішня віра в ті чи інші цінності, складаючи сенсовий стержень життя. В цьому є відмінність цільного внутрішнього буття безпринципного існування.

Наше теоретичне дослідження також показало, що проблему психологічного здоров’я варто розглядати в зв’язку з вищими людськими почуттями і цінностями, із морально-духовним, творчо-сенсовим розвитком людини. Внаслідок глибокого й органічного взаємозв’язку психологічного здоров’я і духовно — сенсового розвитку людини доцільним є інтерсуб’єктно-діалогічний підхід до проблеми психологічного здоров’я і сенсу життя.

Вивчення проблеми впливу характеристик сенсу життя на психологічне здоров’я молоді в методичному плані призвело нас до розуміння можливості використання методологію інтерсуб’єктно-діалогічного підходу, що виявляється насамперед у доцільності застосування таких методів дослідження як діалогічна методика “Надія” , методика межових сенсів Д.Леонтьева, нарративно-проективна методика “Лист до друга”, методика “Емоційного вигорання” та методика “Психологічна автобіографія“.

Емпіричне дослідження взаємозв’язку психологічного здоров’я і сенсів життя у респондентів, що знаходяться в різних соціально-життєвих ситуаціях, підтвердило основну гіпотезу нашого дипломного дослідження про наявність глибокого взаємозв’язку психологічного здоров’я і сфери сенсів особистості.

Результати нашого емпіричного дослідження показують, що в групі фізично здорових і професійно активних респондентів найбільше високо розвинуті духовно-сенсові і сімейно-самоактуалізаційні почуття і ціннісні орієнтації, що допомагають їм підтримувати своє психічне і фізичне здоров’я в стані фахового стресу. На відміну від групи активно працюючих людей, досліджувані, що не працюють з різних пичин, мають найбільший рівень об’єктних почуттів, у яких висока частка невротичних, соматичних і гедоністичних переживань.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамова Г. С. Возрастная психология: Учебное пособие для студентов вузов. — М.: Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2000. – 624 с.
2. Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Тенденції розвитку психології в Україні: історія та сучасність». — К.: Либідь, 2006. — 478, с.
3. Альманах психологических тестов. — М. : КСП, 1995. — 397, с.
4. Анастази А. Психологическое тестирование. — СПб.; М.; Харьков: Питер, 2001. — 686 с.
5. Балл Г. О. Засади запровадження здорового способу життя української молоді // Практична психологія та соціальна робота. — 2010. — № 12. — С. 70-74
6. Бандурка О. М. Основи психології і педагогіки: Підручник. — Харків : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. — 334, с.
7. Бех І. Д. Виховання особистості. — К. : Либідь, 2008. — 838, с.
8. Бех І. Життя особистості у духовному діапазоні // Рідна школа. — 2009. — № 11. — С. 7-17
9. Бойко В. В. Энергия эмоций в общении: взгляд на себя и других. – М.: Информ. издат. дом Филин, 1996. – 210 с.
10. Бондаренко О. Ф. Психологічна допомога особистості: Навч. посібн. для студентів ун-тів. -Х.: Фоліо, 1996. — 238, с.
11. Бочелюк В. Й. Методика та організація наукових досліджень із психології. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 357, с.
12. Варій М. Й. Загальна психологія. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 967 с.
13. Веллер М. Смысл жизни. — М. : АСТ, 2007. — 380, с.
14. Грушко В.С. Основи здорового способу життя: Навчальний посібник з курсу “Валеологія”. – Тернопіль: СМП “Астон”, 1999. – 368 с.
15. Губенко О. В. Методичні рекомендації з популяризації здорового способу життя у вищих навчальних закладах // Практична психологія та соціальна робота. — 2010. — № 11. — С. 73-74
16. Гуменюк О. Психологія Я — концепції: Монографія. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. — 185, с.
17. Данилова Е.Е. Жизненная стойкость и психическое здоровье // Психическое здоровье детей и подростков в контексте психологической службы / Под ред. И.В. Дубровиной. М., 1994. – 71 с.
18. Дьяконов Г. В. Психологія духовності і діалог //Діалог. Збірник наукових праць. Психологія і педагогіка. За ред. С. Д. Максименка. – Київ – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2001, вип. 2. – С. 173 – 186.
19. Життєві домагання особистості. — К. : Педагогічна думка, 2007. — 455, с.
20. Загальна психологія: Навч. Посібник /Авт. кол.: О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін.. — К.: А.П.Н., 2002. — 461 с.
21. Загальна психологія /За редакцією академіка С.Д.Максименка. Підручник. – 2-ге вид., переробл. і доп. – Вінниця: Нова Книга, 2004. – 704 с.
22. Здіорук С. І. Духовно — моральні чинники забезпечення здорового способу життя молоді // Практична психологія та соціальна робота. — 2008. — № 12. — С. 11
23. Иванова Н. Я. Философский анализ проблемы смысла бытия человека. -К.: Наук. думка, 1980. -187 с.
24. Иманитов, В. С. Объективные смыслы жизни и существования // Вопросы философии. — 2006. — № 7. — С. 84-94
25. Каган В. Искусство жить: Человек в зеркале психотерапии. — М.: Альпина нон-фикшн, 2010. — 419 с.
26. Коган Л. Н. Цель и смысл жизни человека. -М.: Мысль, 1984. -252 с.
27. Комінко С. Б. Кращі методи психодіагностики. — Тернопіль : Карт-бланш, 2005. — 406 с.
28. Копець Л. В. Психологія особистості. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 458 с.
29. Краткий психологический словарь /Ред. — сост. Л. А. Карпенко; Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. — 2 изд., расш., испр. и доп. — Ростов н/Д: изд-во «Феникс», 1999. – 512 с.
30. Кутішенко В. П. Психологія розвитку та вікова психологія. — К.: Каравела, 2009. — 447 с.
31. Ліфарєва Н. В. Психологія особистості: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 237 с.
32. Личность. Общение. Групповые процессы: Современ. направления теорет. и прикл. исслед. в зарубеж. психологии: Сб. обзоров. — М.: ИНИОН, 1991. — 161 с.
33. Лейбин В. М. История и теория психоанализа: Программа курса лекций. — М.: Московский психолого-социальный институт: Флинта, 2000. – 412 с.
34. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М.: Политиздат, 1995. — 304 с.
35. Лушин П. В. О психологии человека в переходный период: Как выживать, когда всё рушится. — Кировоград: КОД, 1999. -204 с.
36. Макарова Л. Л. Загальна психологія: — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 198 с.
37. Максименко С. Д. Загальна психологія: Навч. посібник для студ. вуз.; Міжрегіональна академія управління персоналом. -2-е вид., стереотип. — К., 2001. — 455 с.
38. Максименко С. Д. Теоретико-методологічні засади психологічного обгрунтування заходів пропагування серед молоді здорового способу життя // Практична психологія та соціальна робота. — 2009. — № 8. — С. 59-63
39. Мартынюк И. О. Жизненные цели личности: понятие, структура, механизмы формирования. — К.: Наук. думка, 1990. — 119, с.
40. Маслоу, Абрахам. Психология бытия. — М.: Рефл-бук: Ваклер, 1997. — 300 с.
41. Маслоу, Абрахам. Загальна психологія: Навч. посібник /Авт. кол.: О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін.. — К.: А.П.Н., 2002. -461 с.
42. Москаленко А. Т. Смысл жизни и личность. — Новосибирск: Наука. Сиб. отд-ние, 1989. — 202, с.
43. Муздыбаев К. Измерение надежды // Психологический журнал. — 1999. — №4. — С. 26 – 35
44. Музиченко Л. В. Чинники формування ідентичності в юності //Наукові записки НаУКМА.- Том 22- К.: Видавничий дім «KM Академія», 2003- С. 297-299
45. Музиченко Л. Самовизначення і професійне середовище //Соціальна психологія, — 2003, — № 2. — С. 112-120
46. М’ясоїд П. А. Загальна психологія: Навч. посібник для студ. вуз. — К.: Вища школа, — 2000. — 479 с.
47. Немировский В. Г. Смысл жизни: проблемы и поиски. — К.: Политиздат Украины, 1990. — 221, с.
48. Оллпорт Гордон В. Личность в психологии. — М.: КСП+; СПб.: Ювента, 1998. — 349, с.
49. Основи психології: Підручник для студ. вузів /За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. — 4-е вид., стереотип. — К.: Либідь, 1999. — 630, с.
50. Основи психології /За ред О.В.Киричука, В.А.Роменця). — К.: Либідь, 1995. — 242 с.
51. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: У двох книгах: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Либідь, 2004 — Кн. 1: Соціальна психологія особистості і спілкування. — 2004. — 573, с.
52. Павелків Р. В. Загальна психологія. — К. : Кондор, 2009. — 570, с.
53. Первин Лоуренс А. Психология личности: Теория и исследования. — М.: Аспект Пресс, 2000. — 606 с.
54. Попов А.А., Коваленко А.С. Образ жизни и здоровье //Стратегія формування здорового способу життя. – К., 2000. – С. 49-54
55. Психология личности и образ жизни. — М.: Наука, 1987. — 219, с.
56. Психологія і педагогіка життєтворчості: Навч.-метод. посіб. /М-во освіти України. Ін-т змісту і методів навчання; Ін-т пед. АПН України та ін. ; Ред. рада: В.М.Доній (гол.), Г.М.Несен, Л.В.Сохань та ін. — К. : Б.в., 1996. — 791 с.
57. Психологія: Підручник для студ. вуз /За ред. Ю.Л.Трофімова. -К.: Либідь, 2000. — 558 с.
58. Психологія /О. В. Винославська ; за наук. ред. О. В. Винославської ; М-во освіти і науки України, Нац. техн. ун-т України «Київський політехн. ін-т». — 2-е вид., перероб. та допов. — К. : «Фірма «Інкос», 2009. — 389 с.
59. Психологічний словник /За ред. В.І. Войтка. — К.: Вища шк., 1982. — 96 с.
60. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — СПб.: М.; Харьков; Минск : Питер, 2002. — 705, с.
61. Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии. — М.: Просвещение, 1976. — 415 с.
62. Сергієнко Л. П. Основи наукових досліджень у психології:. — К.: Професіонал, 2009. — 238, с.
63. Сержантов В. Ф. Человек, его природа и смысл бытия: монографія. — Л. : Изд-во ЛГУ, 1990. — 359, с.
64. Сидоренко Ж. Соціально-психологічні передумови постановки життєвих завдань стосовно психологічного здоров’яя //Соціальна психологія. — 2010. — № 2. — С. 85-93
65. Словарь практического психолога /Сост. С.Ю. Головин. – Минск: Харвест, 1998. – 800 с.
66. Соціологія і психологія: навч. посіб. /М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка; за ред. Юрія Пачковського. — К.: Каравела, 2009. — 759 с.
67. Социальная психология личности в вопросах и ответах / Под ред. В. А. Лабунской: Учебное пособие. — M.: Гардарики, 1999. — 397 с.
68. Теоретическая и прикладная психология. — М.: Мысль, 1988. — 533, с.
69. Тимофієва М. П. Психологія здоров’я. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2009. — 294, с.
70. Титаренко Т. М. Специфіка настанов молоді на здоровий спосіб життя // Практична психологія та соціальна робота. — 2004. — № 6. — С. 65-68
71. Титаренко Т.М. Життєві кризи особистості /Основи практичної психології. Підр. К.: Либідь, 1999. – 156 с.
72. Толстограєва О. Ю. Актуальні питання психологічгного здоров’я молоді в умовах сьогодення //Практична психологія та соціальна робота. — 2007. — № 8. — С. 1-3
73. Ульянова И. Формирование смысложизненных ориентаций учащихся // Педагогика. — 2007. — № 7. — С. 43-50
74. Фромм Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992. – 430 с.
75. Холл, Кэлвин. Теория личности: Учеб. пособ. для студ. вуз. — М.: «КСП+», 1997. — 719 с.
76. Холмогорова А. Б. Культура, эмоции и психическое здоровье // Вопросы психологии. — 1999. — № 2. — С. 61-74
77. Хьелл Л., ЗиглерД. Теории личности. — СПб.: Питер Пресс, 1997,- 606 с.
78. Шакуров Р. Х. Психология смыслов: теория преодоления // Вопросы психологии. — 2003. — № 5. — С. 18-33
79. Шеховцов С. В. О целях в жизни и не только… //Психология и соционика межличностных отношений. — 2010. — № 4. — С. 24-37
80. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис: Пер. с англ. — М: Прогрес, 1996. — 344 с.

 

ДОДАТКИ

Додаток А.

Методика діагностики рівня емоційного вигорання В.В. Бойка

1. Організаційні недоліки на роботі постійно змушують нервувати, переживати, напружуватися.
2. Сьогодні я задоволен(а)ий своєю професією не менше, ніж на початку кар’єри.
3. Я помили(лась)вся у виборі професії чи профілю діяльності (займаю не своє місце).
4. Мене турбує те, що я ста(ла)в гірше працювати (менш продуктивно, менш якісно, повільніше).
5. Теплота взаємодії з партнерами дуже залежить від мого настрою — гарного чи поганого.
6. Від мене як професіонала мало залежить благополуччя партнерів.
7. Коли я приходжу з роботи додому, то якийсь час (години 2-3) мені хочеться бути наодинці, щоб із мною ніхто не спілкувався.
8. Коли я почуваю втому або напругу, то намагаюся скоріше вирішити проблеми партнера (згорнути взаємодія).
9. Мені здається, що емоційно я не можу дати партнерам того, що вимагає від мене професія.
10. Моя робота притуплює емоції.
11. Я відверто втомився від людських проблем, з якими приходиться мати справу на роботі.
12. Буває, я погано засинаю (сплю) через переживання, які пов’язані з роботою.
13. Взаємодія з партнерами жадає від мене великої напруги.
14. Робота з людьми приносить все менше задоволення.
15. Я б перемінив місце роботи, якби була б така можливість.
16. Мене часто розбудовує те, що я не можу належним чином зробити партнеру професійну підтримку, послугу, допомогу.
17. Мені завжди вдається запобігти вплив поганого настрою на ділові контакти.
18. Мене дуже засмучує, якщо щось не ладиться у відносинах з діловим партнером.
19. Я настільки втомлююсь на роботі, що вдома намагаюся спілкуватися якнайменше.
20. Через недостачу часу, втоми або напруги часто приділяю увагу партнеру менше, ніж треба.
21. Іноді самі звичайні ситуації спілкування на роботі викликають роздратування.
22. Я спокійно сприймаю обґрунтовані претензії партнерів.
23. Спілкування з партнерами спонукало мене цуратися людей.
24. При спогаді про деяких колег або партнерах по роботі у мене псується настрій.
25. Конфлікти чи розбіжності з колегами віднімають багато сил і емоцій.
26. Мені все трудніше встановлювати чи підтримувати контакти з діловими партнерами.
27. Обстановка на роботі здається мені дуже важкою, складною.
28. У мене часто виникають тривожні почуття, пов’язані з роботою: щось повинно трапитись, як би не допустити помилки, чи зможу зробити все, як треба, чи не втрачу роботу і т.п.
29. Якщо партнер мені неприємний, я намагаюсь обмежити час спілкування з ним чи менше приділяти йому уваги.
30. У спілкуванні на роботі я дотримуюсь принципу: «Не роби людям добра, не одержиш зла».
31. Я охоче розповідаю домашнім про свою роботу.
32. Бувають дні, коли мій емоційний стан погано позначається на результатах моєї роботи (менше роблю, знижується якість, трапляються конфлікти).
33. Часом я почуваю, що треба виявити до партнера емоційну чуйність, але не можу.
34. Я дуже переживаю за свою роботу.
35. Партнерам по роботі віддаєш уваги і турботи більше, ніж одержуєш від них вдячності.
36. При думці про роботу мені звичайно стає не по собі: починає колоти серце, підвищується тиск, з’являється головний біль.
37. У мене гарні (цілком задовільні) відносини з безпосереднім керівником.
38. Я часто радію, коли бачу, що моя робота приносить користь людям.
39. Останнім часом (чи як завжди) мене переслідують невдачі в роботі.
40. Деякі сторони (факти) моєї роботи викликають глибоке розчарування, викликають зневіру.
41. Бувають дні, коли контакти з партнерами складаються гірше, ніж звичайно.
42. Я розділяю проблеми ділових партнерів (суб’єктів діяльності) гірше, ніж звичайно.
43. Втома від роботи приводить до того, що я намагаюся зменшити спілкування з друзями і знайомими.
44. Я звичайно проявляю цікавість до особистості партнера більше, ніж того, що вимагає справа.
45. Звичайно я приходжу на роботу відпочилим, зі свіжими силами, у гарному настрої.
46. Я іноді ловлю себе на тому, що працюю з партнером автоматично, без душі.
47. По роботі зустрічаються настільки неприємні люди, що мимоволі бажаєш їм чого-небудь поганого.
48. Після спілкування з неприємними партнерами в мене нерідко погіршується фізичне чи психічне самопочуття.
49. На роботі я випробую постійні фізичні чи психологічні перевантаження.
50. Успіхи в роботі надихають мене.
51. Ситуація на роботі, у якій я виявився, здається безвихідною.
52. Я втратив спокій через роботу..
53. Протягом останнього року була скарга (були скарги) у мою адресу з боку партнера(ів).
54. Мені вдається зберегти нерви завдяки тому, що багато того, що виникає з партнерами я не приймаю близько до серця.
55. Я часто приношу додому :і роботи негативні емоції.
56. Я часто працюю через силу.
57. Колись я бу(ла)в більш чуйи(оіо)им і уважн(ою)им до партнерів, чим тепер.
58. У роботі з людьми керуюся принципом «не витрачай нерви, бережи здоров’я».
59. Іноді йду на роботу з важким почуттям: як усі набридли, нікого б не бачити і не чути.
60. Після напруженого робочого дня я почуваю нездужання.
61. Контингент партнерів, з якими я працюю, дуже важкий.
62. Іноді мені здається, що результати моєї роботи не коштують тих зусиль, що я затрачаю.
63. Якби мені повезло з роботою, я був би більш щасливий.
64. Я в розпачі через те, що на роботі в мене серйозні проблеми.
65. Іноді я поводжусь зі своїми партнерами так, як не хотів би, щоб поводились зі мною.
66. Я засуджую партнерів, що розраховують на особливу полегкість, увагу.
67. Найчастіше після робочого дня я не можу займатися домашніми справами.
68. Звичайно я кваплю час: скоріше б робочий день закінчився.
69. Стан, прохання, потреби партнерів звичайно мене щиро хвилюють.
70. Працюючи з людьми, я зазвичай як би ставлю екран, що захищає мене від чужих страждань і негативних емоцій.
71. Робота з людьми (партнерами) дуже розчарувала мене.
72. Щоб відновити сили, я часто приймаю ліки.
73. Як правило, мій робочий день проходить спокійно і легко.
74. Мої вимоги до роботи, яку я вконую, вище, ніж те, чого я досягаю в силу обставин.
75. Моя кар’єра склалася вдало.
76. Я дуже нервую через все, що пов’язано з роботою.
77. Деяких зі своїх постійних партнерів я не хотів би бачити і чути.
78. Я схвалюю колег, що цілком присвячують себе людям (партнерам), забуваючи про власні інтереси.
79. Моя втома на роботі звичайно мало позначається (ніяк не позначається) у спілкуванні з домашніми і друзями.
80. Якщо надається випадок, я приділяю партнеру менше уваги, але так, щоб він цього не помітив.
81. Мене часто підводять нерви в спілкуванні з людьми на роботі.
82. До всього (майже до всього), що відбувається на роботі, я втратив інтерес, живе почуття.
83. Робота з людьми погано вплинула на мене як професіонала — озлобила, зробила нервовим, притупила емоції.
84. Робота з людьми явно підриває моє здоров’я.

 

Обробка даних

Кожен варіант відповіді попередньо оцінений компетентними суддями тією чи іншою кількістю балів, що вказується в «ключі» поруч з номером судження в дужках. Це зроблено тому, що ознаки, які включені в симптом, мають різне значення у визначенні його ваги. Максимальну оцінку — 10 балів — одержала від суддів ознака, найбільш показова для симптому. Відповідно до «ключа» здійснюються наступні підрахування:

1) визначається сума балів роздільно для кожного з 12 симптомів «вигорання»;

2) підраховується сума показників симптомів для кожної з трьох фаз формування «вигорання»;

3) знаходиться підсумковий показник синдрому «емоційного вигорання» — сума показників усіх 12-ти симптомів.

Переживання психотравмуючих обставин:

+ 1(2), +13(3), +25(2), -37, +49(10), +61(5), -73(5).

2. Незадоволеність собою:

-2(3), +14(2), +26(2), -38(10), -50(5). +62(5), +74(3).

3. «Загнаність у клітку»:

+3(10), +15(5), +27(2), +39(2), +51(5), +63(1), -75(5),

4. Тривога і депресія:

+4(2), +16(3), +28(5), +40(5), +52(10), +64(2), +76(3).

«Резистенція»:

1. Неадекватне виборче емоційне реагування:

+5(5), -17(3), +29(10), +41(2), +53(2), +65(3), +77(5).

2. Емоційно-моральна дезорієнтація:

+6(10), -18(3), +30(3), +42(5), +54(2), +66(2), -78(5).

3. Розширення сфери економії емоцій:

+7(2), +19(10), -31(2), +43(5), +55(3), +67(3), -79(5).

4. Редукція професійних обов’язків:

+8(5), +20(5), +32(2), -44(2), +56(3), +68(3), +80(10).

Виснаження:

1. Емоційний дефіцит:

+9(3) +21(2), +33(5), -45(5), +57(3),’-69(10), +81(2).

2. Емоційна отстраненность:

+10(2), +22(3), -34(2), +46(3), +58(5), +70(5), +82(10).

3. Особистісна отстраненность (деперсоналізація):

+11(5), +23(3), +35(3), +47(5), +59(5), +71(2), +83(10).

4. Психосоматичні і психовегетативні порушення:

+ 12(3), +24(2), +36(5),+48(3), +60(2), +72(10), +84(5).

 

Додаток В.

Ключ до методики “Напиши листа другу” за З. Гришановою

Категорія А – присутня, якщо зустрічаються активні граматичні конструкції. Відсутня, якщо зустрічаються пасивні граматичні конструкції.

Категорія В – присутня, якщо зустрічаються позитивні характеристики себе чи явищ, що відносяться безпосередньо до автора. Відсутня, якщо зустрічаються негативні характеристики себе чи явищ, що відносяться безпосередньо до автора.

Категорія С — присутня, якщо зустрічаються конструкції з використанням теперішнього часу. Нагадування про теперішнє з радістю. Відсутня, якщо використовувались конструкції минулого часу. Нагадування про минуле з жалістю.

Категорія Д – присутня, при наявності чітких планів на майбутнє, згадувані про сенс свого життя. Відсутня, при відсутності чітких планів на майбутнє, розгубленість, згадування про відсутність сенсу життя.

Категорія Є — відсутня, якщо зустрічаються скарги, звинувачення в адрес інших протиставлення себе іншим.

Наведені вище категорії і одиниці аналізу, використовуються в якості “ключа” для обробки отриманих матеріалів і визначення таким чином цікавих особливостей і проявів особистості.

Інструкція піддослідним: “Вашим завданням буде написати листа своєму другу. Продовжуйте після вказаного вступу:

Добрий день, друг.

Ти просиш мене розповісти про своє життя, про те, що мене радує і що хвилює. А ще ти питаєш мене про плани на майбутнє…”