Вступ

Актуальність. По сьогоднішній день в юридичній літературі звертається увага на багатозначність і нечіткість поняття “джерело права”, а також численність джерел права. Однак у радянській правовій системі джерелом права здебільшого визнавалися нормативно-правові акти. Практично не змінилися погляди правників з цього приводу і зараз. У багатьох випадках джерела права ототожнюються з його формами. Так, В.Шаповал зазначає, що формами існування будь-якої галузі національного права є нормативно-правові акти, що належать до формальних джерел права. Ту саму ідею висувають і автори підручників з теорії держави і права, які визнають юридичні джерела (форми) або соціально-соціальні джерела офіційно-документальними формами вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і надають їм юридичне, загальнообов’язкове значення.

До загально-соціальних джерел відносять економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші фактори, що породжують або обֹєктивно обумовлюють виникнення правових норм. В російській літературі зустрічається ще більша градація. Тут зустрічаються матеріальні, ідеальні та юридичні джерела права.

Матеріальні – ґрунтуються на системі об’єктивних потреб суспільного розвитку, своєрідності даного способу виробництва, базисних відносинах. Але суспільні потреби мають бути осмислені та скориговані законодавцем у відповідності до рівня його правосвідомості та політичної орієнтації. На його позицію можуть впливати особливості міжнародної та внутрішньополітичної обстановки, деякі інші фактори. Всі ці обставини у своїй сукупності і становлять ідеальне джерело права.

Результат ідеологічного осмислення потреб суспільного розвитку шляхом ряду правотворчих процедур отримує своє вираження в юридичних актах, які є юридичним джерелом права. В цьому випадку юридичне джерело права та форма права співпадають за змістом.

Але в деяких видання поняття „джерела права” і „форми права” не ототожнюються. Вони, за твердженням авторів, тісно взаємопов’язані, але не збігаються. Якщо „форми права” показують, як зміст права організовано і виражено ззовні, то „джерела права” – це витоки формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження.

Тема: «Поняття та види джерел права».

Мета: з`ясувати  поняття джерела права та описати його види.

Завдання роботи:

• визначити поняття „джерело права”;
• охарактеризувати та види джерел права: правовий звичай, правовий прецедент; нормативно-правовий договір; нормативно-правовий акт; правова доктрина; релігійні тексти як джерело права.

Об’єктом роботи є джерела права.

Предметом роботи є  вивчення  теоретичних аспектів сутності  та видів джерел права.

Методи роботи метод критичного аналізу наукової та методичної літератури; практичного досвіду, опис, систематизація, класифікація.

Структура роботи. Робота складається із вступу, 2-х розділів, висновків, списку використаних джерел. І має загальний обсяг 32 сторінки.

1.   Поняття „джерело права”

Право сучасної України переживає період оновлення та входження у європейський правовий простір. Важливим з огляду на необхідність приведення українського права у відповідність з нормами та принципами міжнародного права є вивчення європейського правового досвіду та європейської правової доктрини. Одна з проблем, яка досліджується сьогодні науковцями Європи, – проблема джерел права (ця проблема активно обговорюється також українськими та російськими теоретиками). Проблема зумовлена не тільки науковим інтересом, а й важливістю з’ясування особливостей права міждержавних об’єднань, зокрема права Європейського Союзу, що є сьогодні реальністю і конкурує з національним правом.

Студентам-юристам, як правило, з метою кращого з’ясування пропонується розуміння понять «джерело права» та «форма права» як тотожних. Як відомо, джерело права – це спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву правових норм. У наукових дослідженнях ці поняття розмежовуються. Спробуємо розглянути природу такого розмежування та його особливості в правовій системі України.

Поняття «джерела права», на думку деяких дослідників, запропоноване римським вченим Тітом Лівієм, який у своїй «Історії» називає закон ХІІ таблиць джерелом усього публічного та приватного права. Відомі правознавці Г. Гроцій, Ш.Л. Монтеск’є, Т. Гоббс розглядали джерела права у поєднанні з іншими юридичними проблемами, наприклад, поняттям права, застосуванням та тлумаченням права. Велика увага джерелам права приділялась у дореволюційній російській юридичній науці ХІХ століття. Проблема джерел права розглядалася через дослідження поняття «джерела права», дослідження різних видів джерел права (основний акцент при цьому робився на три їх види – закон, звичай та прецедент), характеристику кожного джерела права.

На початку ХХ ст. науковці вирізняють багатозначність цього терміна. Під ним розуміли:

а) сили, що творять право, наприклад, воля народу, правосвідомість, державна влада;

б) матеріали, що лягли в основу певного законодавства, наприклад, римське право стало джерелом німецького цивільного кодексу;

в) історичні пам’ятки права, наприклад, «Руська Правда»;

г) засоби пізнання чинного права або

а) джерела пізнання права;

б) джерела права в матеріальному розумінні чи правостворюючі фактори;

в) джерела права в формальному розумінні.

В останньому випадку під джерелами пізнання права розумілось усе те, що містило інформацію про право, наприклад, тексти законів, судові справи, літописи, записи звичаїв тощо. Основним джерелом права в матеріальному розумінні виступає правосвідомість суб’єктів права. Джерела права в формальному розумінні – фактори, через які здійснюється об’єктивація права, тобто створення системи загальнообов’язкових правил поведінки.

Розуміння різновидів джерел права та бачення їх ієрархії залежало загалом від того, до якої наукової школи належав дослідник. Так, представники історичної школи права на перше місце ставили звичай, позитивісти – нормативно-правовий акт, теоретики соціологічного та психологічного напрямів – судову практику і звичаєве право.

У сучасній юридичній літературі також простежується певний плюралізм щодо поняття «джерела права». Поняття «джерело права» більш широке, ніж поняття «форма права». Під джерелом права необхідно розуміти три фактори:

— джерела в матеріальному розумінні (наприклад, форми власності, потреби та інтереси людей);

— джерела в ідеологічному розумінні (наприклад, правова доктрина та правосвідомість суспільства);

— джерела у формально-юридичному розумінні, які і є формою права (нормативний акт, нормативний договір, правовий звичай та юридичний прецедент).

Теорія комунікативного права дає підстави розрізняти низку понять, пов’язаних із терміном «джерело права», а саме: «джерело права», «джерело правового тексту», «джерело норм права», «джерело суб’єктивних прав і обов’язків». Кожне з понять має своє змістове навантаження. Так, під джерелом права як цілісним явищем необхідно розуміти спільну діяльність членів суспільства, спрямовану на задоволення своїх потреб (необхідність спільної діяльності породжує феномен права). Вольові настанови чи домовленості об’єктивуються у формі правового тексту. Найбільш відомими джерелами правового тексту у світовій практиці виступають міфи, правові звичаї, судові прецеденти, судова й адміністративна практика, нормативно-правові договори, правова доктрина, священні книги, акти міжнародного права, нормативно-правові акти.

Термін «джерело права» використовується для позначення одночасно змістовних і формальних джерел права. Змістовні джерела права – це явища соціального буття, які виступають основою права (моральні, релігійні, філософські принципи, вимоги життєвої ситуації тощо). Формальні джерела права – це правові акти, в яких містяться правові норми.

Нарешті, «джерела права» – це створювані чи санкціоновані державою офіційно документовані способи вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов’язкового характеру. Джерела права визнаються державою, мають офіційний та публічний характер. Існують три основних види джерел права, які відповідають трьом формам позитивного права («право законодавця», «звичаєве право», «право суду»).

У контексті сказаного до джерел права сучасної України можна віднести правосвідомість громадян нашої держави, традиції українського права, потреби правового регулювання суспільних відносин, інтереси правотворчих суб’єктів, міжнародні стандарти щодо прав людини, юридичну практику, Основний Закон тощо.

Юридичне поняття «форми права», на думку деяких науковців, з’явилось через неоднозначність розуміння джерел права. Поняття «форми права» було покликане іменувати різні види права, що містили юридичні норми, вибір способів закріплення яких залежав від волі держави. Найчастіше під формою права розуміють спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву права. На основі такого розуміння пропонується виокремлення внутрішньої і зовнішньої форм права. Внутрішня форма права – це її структура та зв’язки (сюди належить система права, структура її елементів). Розуміння зовнішньої форми права визначається тим, що розуміється під змістом права (оскільки форма вважається способом існування та вираження змісту). З одного боку, існує позиція згідно з якою зміст права – це воля держави, а форма права – це юридичні норми; з іншого боку, – позиція згідно з якою змістом права вважається не державна воля (це його сутність), а самі юридичні норми.

Розкрити зовнішню форму права – означає вияснити яким способом реалізується воля суб’єктів творення права і яких форм набувають правові норми. Право завжди набуває певних форм, воно завжди формалізоване. Зовнішню форму права можна виділити як спосіб вираження, існування, перетворення правових норм, що діють у певній державі.

Сьогодні у літературі найчастіше вирізняють чотири основних (класичних) форми права: судовий прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий акт, нормативний договір.

Поряд з цим, згадується і про правові доктрини, релігійні книги, акти міжнародного права, судову та адміністративну практику, тлумачення законів. Світова практика знає також таку особливу форму права, як принципи права. Характеристика даних форм права та їх співвідношення потребує окремого дослідження (як і проблема співвідношення форми права та правової форми). Для правового регулювання суспільних відносин в Україні, видається, найчастіше застосовуються нормативно-правовий акт та нормативний договір. Використання ж інших форм права має свої особливості.

На основі наведеного можна зробити висновок про доцільність розмежування двох понять – «джерела права» та «форми права». Джерела права – це його ідейні витоки, в основі яких лежать аксіологічні орієнтації та правові настанови особи, соціальної групи, суспільства. Форми права – це способи об’єктивації та формалізації останніх у правових нормах. Необхідність такого розмежування зумовлюється гуманістичною спрямованістю сучасного права. Людина та її природні права визнані найвищою соціальною цінністю. Відповідно потреби та інтереси особи, необхідність їх всебічного забезпечення будуть виступати постійним джерелом юридичного права. Так, вироблені людством принципи стосовно відносин між особою та державою матеріалізуються у міжнародному та національному праві.

У правознавстві та юридичній практиці термін „джерело права” розуміється, як правило, багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна „форма права”. Але для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання для правильного використання в правозастосуванні саме форм права.

Термін „джерело” права має глибоке коріння, тому і має багато значень:

— фактори, що обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права: система соціально-економічних відносин (матеріальне розуміння):

— сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право (ідеалістичне розуміння);

— історичні пам’ятники, що колись мали значення діючого права: Руська Правда в Київській Русі, Закони Хаммурапі у Вавілоні;

— способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм (спеціально-юридичне розуміння) (це є власне форма права).

Вибір терміну „джерела права” приписують Тіту Лівію, який у своїй „історії” називає Закон ХІІ Таблиць джерелом права. Історики держави і права ще досі називають історичні пам’ятники джерелами права.

Багатогранність терміну „джерело права” вимагає теорію права замінити його іншим терміном – „форми права”. Форми права – це по суті різні види права, які склались історично і які вибирає держава, відрізняються вони по способу оформлення змісту норм права. Це зовнішня форма існування змісту норм права (тобто тут форма збігається із спеціально-юридичним розумінням джерела права). Тому,  потрібно вживати термін форма (джерело) права, хоча й вжиток терміну форма права не буде неправильним.

Отже, джерело права – це:

— зовнішнє оформлення змісту загальнообов’язкових правил поведінки, що офіційно встановлені або санкціоновані державною владою або загальновизнані суспільством – правові звичаї, рішення, прийняті на всенародних і місцевих референдумах;

— вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення (розглядаються як юридичні форми (джерела) права);

— спосіб зовнішнього оформлення правових норм, що засвідчує їхню державну загальнообов’язковість, тобто це способи форми вираження і закріплення державної волі.

Як правило, українські правознавці (Копєйчиков, Кравчук, Котюк) виділяють 4 види форм (джерел) права: нормативно-правовий акт,  правовий звичай,  судовий чи адміністративний прецедент,  нормативний договір).

Львівський правознавець Андрусяк виділяє 6 видів форм права: правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, релігійні канонічні тексти та міжнародно-правові акти. Я ж погоджуюсь з поглядами О.Ф. Скакун, яка виділяє 7 видів форм (джерел) права:

1. Правовий звичай.
2. Нормативно-правовий акт.
3. Правовий прецедент.
4. Нормативно-правовий договір.
5. Правова доктрина.
6. Релігійно-правова норма.
7. Міжнародно-правовий акт.

2. Класифікація джерел права

2.1. Правовий звичай

Правовий звичай — це одне з джерел права, звичаєве право — це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв.

Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права — закону, або писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права. Тільки теоретики так званої “історичної школи права”, яка існувала в XIX столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права і закону. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Отже, характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується.

Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві. Звичаєве право не приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування поміж правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності і щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права.

В цілому ж, можна дата таке визначення правового звичаю — це норма позитивного права, що виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з боку держави, з правосвідомості всього народу або певних суспільних груп та набула юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як обов’язкової. На нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло застосування. Це пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і перестають відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись в норми права, закріплені в нормативно-правових актах. По-друге, при розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчої влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю. На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо. Звичай має більше значення в релігійно-общинній правовій системі, яка має місце в деяких країнах Азії та Африки.

2.2. Правовий прецедент

Правовий прецедент (від лат. praecedens — той, що попереду) — джерело права, виражене в об’єктивованому рішенні органу держави, містить юридичне положення або надає тлумачення спірному питанню, або ж вирішує не передбачене у законі питання, якому надається формальна обов’язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ.

При розгляді справи суддя повинен обов’язково враховувати обставини справи, у зв’язку з якими прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рішення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики. Офіційно вважається, що суддя не створює право, а вирішує справи відповідно до існуючих (у законі або у раніше вирішеній справі) правових норм. З іншого боку, приймаючи рішення суддя формулює правило, для застосування якого в майбутньому обов’язковим є тлумачення, тому остаточно прецедент є результатом узагальнення судової практики з його застосування.

Структура правового прецеденту містить три елементи: встановлення конкретних обставин справи, правові принципи, які застосовуються при її розгляді і вирішенні, та висновок у справі. Особливістю правового прецеденту як джерела права є те, що не все рішення є обов’язковим, а лише його частина racio decidendi, що у перекладі означає сутність рішення, а на практиці — це сформульоване судом правило. Racio decidendi містить правові принципи, які застосовуються для вирішення правових питань відповідно до конкретних обставин справи. Іншими словами це аргументація судді стосовно вирішення справи.

Судовий прецедент є обов’язковим для судів тієї ж або нижчої інстанції при розв’язанні аналогічних справ, або є таким, що слугує прикладом тлумачення закону та не має обов’язкової сили. Ступінь обов’язковості прецеденту залежить від місця в судовій системі як суду, що вирішує справу, так і суду, чиє рішення береться за зразок.

Серед основних рис судового прецеденту визначають:

— динамічність, тобто можливість при прийнятті рішення найповніше врахувати особливі й конкретні обставини справи та врахувати попередній судовий досвід;

— гнучкість як можливість судді обирати відповідний прецедент та відхиляти той, що не відповідає суттєвим обставинам справи;

— потреба високого рівня професіоналізму суддів, що виявляється у знаходженні відповідного прецеденту;

— формальна визначеність та можливість реалізації забезпечується регулярною публікацією в офіційних засобах масової інформації;

— можливість вільного тлумачення справи суддею та її вирішення відповідно до суб’єктивного розуміння ним норми.

Класифікація правових прецедентів відбувається за наступними критеріями:

— залежно від змісту прецеденту: креативні, ті, що створюють нову норму права у випадку існування прогалини у праві, інтерпретаційні, ті, що тлумачать зміст існуючих норм права;

— залежно від того, який орган постановив рішення, правові прецеденти поділяють на: судові та адміністративні.

У країнах англосаксонської правової системи прецедент тісно взаємодіє із законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Останнім часом можна простежити наступну тенденцію: кількісне зростання законів призвело до більш активного застосування прецедентів. З іншого боку, прецедент має меншу юридичну силу ніж закон, оскільки може бути ним скасований. Як правило, правовий прецедент містить норму — правило поведінки, яка регулює суспільні відносини, що не врегульовані ні законодавчими актами, ні іншими правовими актами. Велика кількість прецедентів стосовно подібних справ часто призводить до виникнення прецедентів протилежного змісту. Про певні труднощі у пошуках того чи іншого прецеденту йдеться у виданні у 1982 р. у штаті Нью-Йорк Сполучених Штатів Америки 900-томного збірника судових рішень з наступним щорічним поновленням в обсязі 12-15 томів.

У країнах романо-германської правової сім’ї, де прецеденти не визнаються джерелом права, існуюча практика (засоби, узвичаєння, прийоми) вирішення справ судовими і адміністративними органами державної влади і прийняття відповідних правових актів має характер з’ясування і роз’яснення змісту правових норм. Вищі судові інстанції узагальнюють таку практику, видаючі відповідні збірники (наприклад, Збірники постанов Пленуму Верховного Суду України).

2.3. Нормативно-правовий договір

Договір як джерело права також має тривалу історію і певне використання і поширення у сучасному правовому житті. Значна правотворча роль належить договору ще з часів родового ладу і процесу становлення держави. Саме тоді взаємовідносини між окремими групами людей, які складали певні роди чи племена, базувалися або творилися на договірних засадах, коли шляхом договірних відносин погоджувалися і встановлювалися певні правила мирного співжиття.

Ще римські юристи вважали, що виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором-погодженням громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а у випадку правового звичаю — у мовчазній згоді. І в давні часи, і на сучасному етапі правотворча роль договорів найяскравіше проявляється в галузі міжнародного права, тобто права, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної державами. Володіючи суверенітетом, держави не мають над собою якоїсь вищої влади, вони не мають ані спільного державного апарату, ані єдиного законодавчого органу, який би мав право видавати обов’язкові для держав правові норми, ані суду, який би з власного права та без попередньої їхньої згоди розв’язував спори і конфлікти між ними. Проте, все це не виключає впорядкованості міжнародних, або, власне, міждержавних відносин й існування міжнародного ладу, який є доволі стабільним. Отже, виходить, що відсутність в міжнародному житті законодавчої влади не виключає можливості творення та фактичного панування правових норм у відносинах міжнародного характеру.

Джерелами міжнародного права вважаються міжнародний правовий звичай та спільне рішення, тобто міжнародний договір. Для виникнення і чинності цього права найважливіше значення має той факт, що держави самі визнають його необхідність та вважають своїм обов’язком підпорядковуватися і виконувати норми міжнародного права. Міжнародні договори, особливо двосторонні, за винятком суто політичних та договорів, які регулюють державні кордони, мають нормативний характер, тобто встановлюють правила поведінки. Тобто, у сучасних міжнародних відносинах договори мають значення законів. Ними встановлюються точні об’єктивні норми права, які кожен з учасників договору зобов’язується виконувати, здебільшого на своїй території, стосовно другої сторони — держави — та, у відповідних випадках, стосовно громадян цієї держави. При цьому, також слід зазначити, що міжнародне право регулює найрізноманітніші проблеми, що стосуються різних галузей права — цивільного, кримінального, торгового тощо.

На нинішньому етапі можна стверджувати чітку тенденцію розвитку міжнародного права, визначальним джерелом якого є договір; роль міжнародного правового звичаю, як такого, якому бракує точності змісту та юридичної оформленості, постійно зменшується. Але договір на сучасному етапі розвитку суспільства має значення не тільки в міжнародному житті. Важливу роль в регулюванні трудових відносин відіграє договір між власником підприємства або уповноваженим ним органом та трудовим колективом, тобто всіма робітниками та службовцями даного підприємства, тобто колективний договір. В цілому, договори базуються на диспозитивних нормах права, тобто на нормах, які надають можливість учасникам правовідносин самим домовитися про взаємні права і обов’язки.

У правовому житті є два види договорів: договори-угоди та нормативні договори, останні є джерелом права. Відмінність між цими договорами полягає у тому, що в першому кожна зі сторін бажає свого результату, наприклад договір купівлі-продажу — одна сторона бажає продати, друга купити певну річ; в нормативному ж договорі обидві сторони бажають одного — встановити спільну норму; по-друге, у першому випадку мотиви в двох сторін різні, в другому — один і той самий мотив — свідомість потреби певної правової норми; і третя відмінність — договір-угода творить тільки правовідношення, нормативний договір створює об’єктивну правову норму. І, незважаючи на те, що конкретний нормативний договір спрямований на створення правової норми, покликаної регулювати відносини обмеженого кола осіб, але зважаючи на значну кількість таких договорів, вони є важливим джерелом права не тільки в міжнародному, але і у внутрішньому державному житті.

2.4. Нормативно-правовий акт

Основним джерелом права у сучасній Україні є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовий акт — це письмовий документ компетентного органу держави або самого народу, в якому закріплюються встановлені та забезпечувані державою формально обов’язкові правила фізичної поведінки суб’єктів суспільного життя. Порівняно з іншими джерелами права, нормативно-правовий акт має ряд істотних переваг. Зокрема:

— він найбільш чітко, повно і однозначно формулює права і обов’язки суб’єктів суспільного життя;

— дає можливість найшвидше і найповніше довести зміст норм права до суб’єктів суспільного життя;

— дає можливість та створює умови для адекватного (належного) і однакового розуміння норм права;

— дає можливість оперативно реагувати на потреби правового регулювання, змінюючи, встановлюючи чи скасовуючи відповідну правову норму;

— нормативно-правові акти найбільш повно і легко можуть бути систематизовані, що сприяє полегшенню користування ними, крім того, вони дають можливість для узгодження і впорядкування чинних правових норм.

Юридичні властивості нормативно-правових актів наступні:

— вони є волевиявленням держави або всього народу, тобто приймаються тільки державними або іншими органами, які мають відповідні державно-владні правотворчі повноваження, і є їхнім одностороннім волевиявленням;

— містять у собі правові норми;

— мають зовнішню форму у вигляді письмового документу встановленої форми;

— володіють юридичною силою, яка відображає їхнє співвідношення з іншими нормативно-правовими актами, місце і роль у системі законодавства та правового регулювання.

Головним критерієм поділу нормативно-правових актів є їхня юридична сила. Вони, відповідно, поділяються на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

Юридична сила — це специфічна властивість нормативно-правових актів, яка відображає їхнє співвідношення і взаємозалежність за формальною обов’язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави.

Закон —  це нормативно-правовий акт органу законодавчої влади держави або самого народу, який приймається та змінюється в особливому порядку, регламентує найважливіші суспільні відносини і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.

Юридичні властивості закону:

— він є нормативно-правовим актом органу законодавчої влади, тобто вищого представницького органу держави або самого народу. В Україні право приймати закони належить Верховній Раді України та безпосередньо народові шляхом проведення всенародного голосування (референдуму);

— закони встановлюються для регулювання найважливіших питань суспільного і державного життя. Зокрема, як передбачено ст. 18 Конституційного договору: “Виключно законами визначаються:

—  регулювання питань про права та свободи людини і громадянина, громадянство” і т. д. (всього 12 пунктів);

— він має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативних актів. Це знаходить свій вираз у тому, що акти всіх інших органів держави повинні відповідати закону і не суперечити йому, крім того, закон може бути скасований або змінений лише тим суб’єктом, який його встановлював;

— для законів встановлюється особливий порядок їхнього прийняття і введення в дію, який закріплюється у конституції та інших спеціальних законах.

Закріплена в законах обов’язкова послідовність певних дій зі створення законів називається законодавчим процесом.

Його порядок та стадії в Україні закріплені в Регламенті Верховної Ради України.

Стадії законодавчого процесу:

— законодавча ініціатива, суть якої полягає у внесенні до Верховної Ради пропозиції про необхідність прийняття того чи іншого закону;

— розробка проектів законів;

— розгляд законопроектів у комісіях Верховної Ради України;

— розгляд законопроектів на сесії Верховної Ради у першому, другому та третьому читаннях;

— прийняття закону;

— опублікування закону;

— набрання законом чинності, або вступ закону в силу.

За значенням і місцем законів у системі законодавства вони поділяються на:  конституційні, або основні.

Це Конституція та закони з питань, безпосередньо врегульованих Конституцією, наприклад “Про громадянство”, “Про загальний військовий обов’язок” та ін. Конституція є основним законом держави, саме в цьому законі закріплюються основи суспільного, економічного і політичного устрою країни, правове становище особи, її права та обов’язки, форма правління та форма державного устрою, порядок організації та компетенція органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Положення, закріплені у Конституції, конкретизуються у конституційних законах.

— звичайні, або біжучі. Це всі інші чинні в державі закони.

— надзвичайні, тобто закони, які приймаються у певних, передбачених Конституцією, випадках, наприклад надзвичайний стан, війна тощо.

Підзаконні нормативно-правові акти — це нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Види підзаконних нормативно-правових актів в Україні:

• Укази Президента України;
• постанови Президії Верховної Ради України;
• постанови Кабінету Міністрів України;
• інструкції, розпорядження і накази міністерств, державних комітетів і відомств України;
• розпорядження глав обласних та районних державних адміністрацій;
• рішення виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів;
• нормативні накази та інструкції адміністрації підприємств, установ, організацій.

Дія нормативно-правових актів — це їхній фактичний вплив на суспільні відносини. Кожен нормативно-правовий акт призначений для врегулювання певних суспільних відносин, тому встановлення меж його дії є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акту.

Дія нормативно-правового акту обмежена трьома параметрами:

а) дією у часі, тобто терміном дії, або часом, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу;

б) простором, на який розповсюджується дія нормативно-правового акту;

в) колом осіб, які підпадають під дію нормативно-правового акту, тобто в яких на підставі цього нормативно-правового акту виникають конкретні юридичні права та обов’язки.

Дія нормативно-правового акту у часі обмежена моментом набрання ним юридичної сили та моментом втрати останньої.

Тобто, слід розрізняти: 1) введення в дію; 2) припинення дії; 3) зворотну силу дії.

Нормативно-правові акти починають діяти:

а) з часу, що зазначений у самому нормативно-правовому акті чи спеціально прийнятому акті;

б) після 10 днів з моменту його опублікування;

в) якщо нормативно-правовий акт не публікується, то з моменту одержання його виконавцями.

Нормативно-правові акти втрачають чинність в силу:

а) закінчення терміну, на який видавався акт;

б) відміни даного нормативно-правового акту іншим;

в) зміни обставин, для врегулювання яких був призначений нормативно-правовий акт.

Дія нормативно-правових актів у часі є:

— пряма, тобто він поширюється на всі факти, які виникли після набрання ним чинності, та на факти, які виникли до набрання ним чинності, але продовжують існувати, проте тільки з моменту набрання ним чинності;

— зворотна дія, яка має місце тоді, коли нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності, але вже з моменту їхнього виникнення, тобто відбувається перегляд попередніх рішень з цих фактів вже за новим нормативно-правовим актом;

— переживаюча дія, яка має місце у випадку, коли нормативно-правовий акт поширює свою дію тільки на нові факти, а на факти, які виникли раніше і продовжують існувати, діє попередній нормативно-правовий акт.

Пряму дію мають всі нормативно-правові акти, зворотну та преживаючу тільки у випадках, спеціально передбачених законом.

Темпоральна чинність нормативно-правових актів, тобто їхня дія у часі, звичайно, встановлюється законодавством відповідної держави. Знання цих правил — неодмінна передумова належного законного застосування і здійснення норм юридичного права.

Дія нормативно-правового акту у просторі — це поширення його впливу на певну територію, державу в цілому чи певний регіон.

Дія нормативно-правового акту за колом осіб визначається підлеглістю осіб вимогам нормативно-правових актів. Згідно зі загальним правилом, дія нормативно-правового акту поширюється на всіх осіб, що перебувають на певній території.

Найбільш складні питання виникають стосовно дії нормативно-правового акту в часі. На відміну від таких параметрів як «простір» та «коло осіб», які часто-густо вимальовуються в назві нормативно-правового акту (наприклад, Закон України » Про правовий статус іноземців», де назва говорить про те, що він діє на всій території України й стосується тільки іноземців) чи які неважко вивести з тексту нормативно-правового акту, «часовий» параметр інколи буває «закамуфльованим» чи зовсім відсутнім в конкретному нормативно-правовому акті і для його визначення необхідно звертатися до конституції, спеціальних нормативно-правових актів, положення яких покликані ліквідувати таку «прогалину».

При характеристиці дії нормативно-правового акту в часі, зокрема, закону слід розрізняти такі моменти: а) набуття юридичної сили; б) введення в дію; в) припинення дії; г) зворотну силу дії.

Перші два моменти іноді співпадають в часі. Це трапляється тоді, коли законодавчий орган приймає закон в остаточній редакції і в ньому самому чи в одночасно схваленому ним спеціальному акті прямо передбачає, що закон вводиться в дію в день його прийняття. Однак, в переважній більшості між введенням закону в дію і його прийняттям є певний розрив в часі, який установлюється або в самому законі (чи долученому до нього спеціальному акті) з зазначенням конкретної дати чи певних обставин, або який, в разі відсутності такої конкретизації, виводиться з положень конституції, а також з прийнятих в її розвиток спеціальних нормативно-правових актів.

Нормативно-правовий акт припиняє свою дію, тобто втрачає свою юридичну силу, внаслідок закінчення обумовленого терміну дії; внаслідок відміни із-за зміни обставин, які призвели до його прийняття; внаслідок заміни його іншим актом.

Типовим, нормальним, загальновизнаним є правило, що нормативно-правовий акт не має зворотної сили, тобто він не поширюється на відносини, що виникли до набуття ним чинності. Відступ від цього правило розглядається як виняток, котрий повинен знаходити своє відбиття як в конституції, та і в конкретному нормативно-правовому акті у вигляді спеціального застереження.

Вищевикладені теоретичні постулати притаманні й законодавчій практиці України. Порядок дії нормативно-правових актів закріплений, зокрема:

—  в Конституції України (ст.ст. 57, 58, 94, 102, 117);

— в Положенні про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, затвердженого Указом Президента України № 346/93 від 20.08.93 р. «Про порядок підготовки і внесення актів Президента України» із змінами , внесеними згідно з указами Президента № 454/93 від 13.10.93 р., № 512/94 від 10.09.94 р. і № 503/97 від 10.06.97 р.;

— в Указі Президента України №503/97 від 10.06.97 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України №1327/від 04.12.97 р.;

— в Указі Президента України № 493/92 від 03.10.92 р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України № 493/98 від 21.05.98 р.;

— в Положенні про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 22.12.92 р. №731 із змінами згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.94 р. № 420/94-п.

Вивчення цих документів дає можливість окреслити загальний порядок дії нормативно-правових актів в часі і виділити такі основні його положення:

— Акти Верховної Ради України (закони і постанови), акти Президента України (укази та розпорядження), акти Кабінету Міністрів України (декрети, постанови і розпорядження) не пізніш як у 15-и денний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню, тобто офіційному опублікуванню в пресі чи в окремих випадках офіційному оголошенню по телебаченню і радіо з використанням державної мови;

— Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними;

— Офіційне оприлюднення нормативно-правових здійснюється тільки після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів і з зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду;

— Офіційне опублікування нормативно-правових актів дозволяється в таких друкованих виданнях: «Офіційному віснику України», «Відомостях Верховної Ради України», газеті «Урядовий кур’єр». Причому остання має пріоритет перед першими двома, якщо в ній нормативно-правовий акт буде опублікований раніше;

— Акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні;

— Акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах;

— Акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і обов’язки громадян, набирають чинності не раніше їх опублікування в офіційних друкованих виданнях;

— Ненормативні акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть не публікуватися і доводитись до відома підприємств, установ, організацій та осіб через відповідні державні органи та органи місцевого самоврядування;

— Неопубліковані акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності з моменту одержання їх державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо органом, що його видав, не встановлено інший строк набрання ними чинності;

— Нормативні акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, з 01.01.93 р. підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України, управліннях юстиції на місцях з обов’язковим складанням ними відповідних державних реєстрів і набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання чинності;

— Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують кримінальну відповідальність особи.

Аналіз конкретних нормативно-правових актів дає можливість визначити особливості дії нормативно-правових актів у часі, оскільки положення про загальний порядок включають застереження, що цей порядок застосовується тоді, коли сам нормативно-правовий акт не передбачає іншого порядку.

В більшості нормативно-правових актів використовується досить прості формулювання: акт діє з дня його опублікування (наприклад, Закон України » Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» від 21.11.96 р., № 537/96; акт діє з дня його прийняття (наприклад, Закон України » Про надання пільг щодо обкладання податком на додану вартість продукції /робіт, послуг/, що виробляється за контрактом № 1346/38″, від 17.01.97 р., № 6/97; акт вводиться в дію з конкретної дати, наприклад, з 01.01.98 р., як це передбачено в Законі України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23.09.97 р., № 540/97.

Деякі нормативно-правові акти містять дещо складніші положення: акт набирає чинності з дня його опублікування і діє до певної дати, наприклад, до 01.01.2008 р., як це передбачено в Законі України » Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні» від 19.09.97 р., № 535/97; акт набирає чинності дня його опублікування, а ст. 3 — з 01.01.98 р., та діє до законодавчого врегулювання питань запровадження збору на загальнообов’язкове соціальне страхування, тобто обмежує з дня опублікування певної статті і передбачає припинення дії з настанням певних обставин ( Закон України «Про збір на обов’язкове соціальне страхування» від 26.06.97 р., № 402/97 [9, с. 18].

Цікавою сторінкою в нормотворчому процесі України було так зване делеговане законодавство, коли в листопаді 1992 р. Верховна Рада України прийняла ряд нормативно-правових актів, якими делегувало Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21.05.93 р., повноваження видавати декрети, які мали силу закону, для оперативного вирішення питань, пов’язаних з запровадженням ринкової реформи. Ці декрети передавались в день підписання Прем’єр-міністром України до Верховної Ради і набирали чинність, якщо протягом 10 днів Верховна Рада не накладала на них вето, але не раніше дня опублікування. Як відомо, деякі декрети, зрозуміло, з певними змінами діють і зараз, наприклад, Декрет «Про систему валютного регулювання і валютного конторолю» від 19.07.93 р, № 15. Введення цих декретів в дію також, як правило, уточнювалося в них самих — то з посиланням на конкретну дату, то на конкретні обставини, а в деяких випадках з використанням складних формул.

2.5 Правова доктрина

Правова доктрина у свій час (до XX ст.) відіграла позитивну роль. Виступаючи як одне із джерел права, вона сприяла сприйняттю римського права. Правова доктрина створювалася в університетах і впливала на формування системи права і структуру правової норми.

З затвердженням буржуазних відносин у другій половині XIX ст. концептуальною основою правотворчості, тлумачення і застосування права стала доктрина юридичного позитивізму (П. Лабанд, К. Бергбом — у Німеччині). Відповідно до цієї доктрини творцем права вважалася держава, а право і закон ототожнювалися, тому юридичний позитивізм ще одержав назву етатичного (державницького) позитивізму. Як головний елемент правової системи розглядалося законодавство (система нормативно-правових актів). Основна вада юридичного позитивізму полягала у звуженні сфери правового регулювання до законотворчості. Його позитивною рисою були акцентування уваги на цінності і важливості правопорядку для суспільства, орієнтація на додержання законності, законослухняну поведінку.

Будучи одним із неофіційних джерел права, доктрина в XX ст. відсунута на другий план основним офіційним джерелом — законом, про що свідчить кодификація законодавства. Проте вона і задач значно впливає на розвиток права. Нині роль правової доктрини визнається в законо-підготовчій роботі й правозастосовній діяльності — при тлумаченні норм права. Доктрина допомагає розробці сутністно-категоріального апарату юридичної науки, її методології, чим користується законодавець. При створенні нормативно-правового акта творець закону керується науково-доктринальним підходом до розуміння права, тлумачення правової держави та інших правових категорій. При тлумаченні норм права їх застосувач удається до допомоги коментарю до кодексу, який має доктринальний-фаховий характер. Коментарі видаються у Франції, Німеччини та інших країнах континентального права.

Водночас було б невірним перебільшувати роль доктрини як юридичного джерела права, а тим більше вважати її пріоритетним джерелом. Вплив доктрини є безсумнівним, проте вона має допоміжний характер стосовно головної форми права — закону. Офіційно вона не визнавалася і не признається джерелом права.

2.6. Релігійні тексти як джерело права

Релігійно-канонічні тексти — це норми певних релігій, які закріплюються у відповідних канонічних текстах та книгах, які регулюють правові відносини суб’єктів правовідносин, незалежно від їхньої приналежності чи неприналежності до даної релігійної конфесії. Це джерело права притаманне для релігійно-общинної правової системи або для релігійних систем права, найбільш поширеним видом яких є система ісламського права. В Україні це джерело права практично не застосовується.

Висновки

Більшість науковців правників сходяться на тому що основним джерелом права в Україні є нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт – письмовий акт-документ правотворчого органу, який містить формально обов’язкові правила поведінки загального характеру.

Багатогранність терміну „джерело права” вимагає теорію права замінити його іншим терміном – „форми права”. Форми права – це по суті різні види права, які склались історично і які вибирає держава, відрізняються вони по способу оформлення змісту норм права. Це зовнішня форма існування змісту норм права (тобто тут форма збігається із спеціально-юридичним розумінням джерела права). Тому, на мою думку, потрібно вживати термін форма (джерело) права, хоча й вжиток терміну форма права не буде неправильним.

Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією та Законом про нормативні акти. Це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії нормативно-правових актів і залежати формальною обов’язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб’єктом нормотворчості.

Найактуальнішими для правового поля України є загальний поділ за юридичною чинністю на закони та підзаконні нормативні акти і поділ за суб’єктами правотворчості, де більш ґрунтовно класифіковано саме підзаконні нормативно-правові акти.

У системі законодавства України актуальними є вимоги конституційної законності, які можна класифікувати на такі, що стосуються змісту законотворчості (своєчасна зміна, скасування старих законів та їх приписів, прийняття нових); які забезпечують ієрархічну підпорядкованість нормативно-правових актів і верховенство Конституції в системі законодавства; що регламентують окремі форми законотворчого процесу.

Список використаних джерел

Нормативно-правові джерела

1. Конституція України. – Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 26 червня 1996 року. Київ, Юрінком, 1996 р.

Спеціальна література

2. Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права: Навчальний посібник. — Львів: Фонд «Право для України», 1997. — 198 с.
3. Кельман М. С. Загальна теорія держави і права: Підручник для. — К. : Кондор, 2006. — 475, с.
4. Комаров С.А., Малько А.В., Теория государства и права. — М., Норма, 2000. – 440 с.
5. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права. — К. Юрінком, 1997. – 317 с.
6. Котюк О.В. Основи держави і права. — К., ВЕНТУРІ, 1996. – 207 с.
7. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000. – 611 с.
8. Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Нариси теорії права. К. – Видавництво „Книга”, 2004. — 374 с.
9. Назаренко Є. Закон у системі нормативних актів України //Право України. – 1995. — № 12. – с. 11-18
10. Основи правознавства: Навчальний посібник. — К. : Алерта, 2005. — 377 с.
11. Пронюк Н. Проблеми та перспективи законотворчості в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – №10. – с. 3-7
12. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Підручник. – Харків, „Консум”, 2001. – 656 с.
13. Сухонос В. В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.
14. Теорія держави і права України: Навчальний посібник. — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 367, с.
15. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник. — К. : Юрінком Інтер, 2006. – 685. — с.
16. Шаповал В. Конституція як форма (джерело) конституційного права України (питання теорії) //Право України. – 1999. – № 6. – С. 5