Вступ

Актуальність теми. Всебічне філософське осмислення особливостей детермінізму було здійснено у філософській спадщині радянського періоду (І.С. Алєксєєв, Л.Г. Антипенко, Я.Ф. Аскін, Л.Б. Баженов, В.Г. Іванов, Б.М. Кєдров, О.С. Кравець, В.І. Купцов, М.Л. Лезгіна, Л.О. Мікешина, І.З. Нальотов, В.П. Огородников, М.Є. Омеляновський, М.О. Парнюк, Б.Я. Пахомов, М.В. Пилипенко, О.С. Разумовський, Г.І. Рузавін, Ю.В. Сачков, Г.О. Свєчников, М.О. Слемнєв). На межі ХХ-ХХІ ст. філософські дослідження концепції детермінізму не втрачають своєї актуальності.

Протягом ХХ ст. йшла гостра дискусія стосовно наукового статусу принципів детермінізму та причинності у зв’язку з новими відкриттями в квантовій механіці. Як відзначає дослідник О.О. Печонкін, редукція хвильового пакету (в ортодоксальній інтерпретації — не спричинена, акаузальна зміна хвильової функції) була прямим викликом для причинності, який зробила квантова механіка [20, с. 174]. Ця проблема є актуальною і зараз, навіть ставлення до редукції хвильової функції стає «класифікаційним принципом» для багатьох інтерпретацій квантової механіки [16, с. 3].

Методологічний принцип детермінізму є одночасно й основним принципом філософського навчання про буття. Сам термін «детермінація» походить від латинського determine (визначаю) і може бути розшифрований як обов’язкова визначуваність усіх речей і явищ у світі іншими речами і явищами. Найчастіше замість предиката «визначуваність» у це формулювання підставляють предикат «обумовленість», що додає самому формулюванню двозначність, тому що створюється враження, що фактори, які детермінують, у такий спосіб зводяться тільки до умов, хоча останні при усій своїй значимості є лише одним з цих факторів.

Питання детермінації ретельно обговорювалися і в космології ХХ ст. Чи є Всесвіт причинно-зв’язаним? Яка причина розширення Всесвіту? Наскільки обґрунтованою є екстраполяція еволюції зірок і чорних дірок? Чому Всесвіт є тим, а не іншим, має ті властивості, які ми спостерігаємо? Чи є життя на Землі результатом чистої випадковості? Пріоритет вирішення цих складних питань спадково переходить до космології ХХІ ст. Як відзначає В.В. Казютинський: «…космология ставит проблему причинности не менее широко, чем квантовая механика, но решение этих вопросов гораздо менее ясно, и мы путаемся даже в правильной постановке этих вопросов» [11, с. 272].

Серед різноманітних форм детермінації, що відбивають універсальний взаємозв’язок і взаємодію явищ у навколишньому світі, особливо виділяється причинно-наслідкова, чи каузальна (від лат. causa — причина), зв’язок, знання якого нічим не заміниме для правильного орієнтування в практичній і науковій діяльності. Тому саме причина виступає найважливішим елементом системи факторів, що детермінують. І все-таки принцип детермінізму ширше принципу каузальності: крім причинно-наслідкових зв’язків він містить у собі й інші види детермінації (функціональні зв’язки, зв’язок станів, цільову детермінацію і т.д.).

Стосовно співвідношення синергетики та детермінізму вітчизняна дослідниця І.С. Добронравова звертає увагу на те, що загальноприйнятої концепції детермінізму у філософських основах синергетики поки що немає, «… хотя и естественнонаучные и философские предпосылки для адекватного понимания причин самоорганизации, на мой взгляд, уже налицо» [22, с. 214]. Щодо епістемологічної значущості принципу детермінізму серед науковців, то тут зустрічаються полярні позиції. Так, з одного боку, існує радикальна позиція одного із засновників синергетичної концепції — нобелівського лауреата І. Пригожина, який на порозі ХХІ ст. опублікував статтю з категоричною назвою: «Детермінізму немає ні в суспільстві, ні в природі» [18]. З іншого боку, однодумці І. Пригожина (С.П. Курдюмов, О.М. Князєва) не такі категоричні у висновках і осмислюють «новий образ детермінізму» [8]. Таким чином, як відзначає Н.А. Мещерякова: «… проблемное поле детерминизма расширяется, но вместе с тем обнаруживается и явная недостаточность его собственно философской интерпретации» [10, с. 18]. Це, в свою чергу, потребує нового філософського дослідження концепції детермінізму.

Аналіз літератури. Нові філософські дослідження концепції детермінізму на пострадянському просторі представлено роботами Н.А. Мещерякової [10], Г.А. Югая [27] та науковими збірками «Причинність і телеономізм у сучасній природно-науковій парадигмі» [20], «Спонтанність і детермінізм» [22].

Н.А. Мещерякова, розглядаючи історико-філософський аспект становлення концепції детермінізму від Фалеса до К. Маркса, відзначає, що детермінізм не є стільки методологічною проблемою, як зазвичай представлено в нашій літературі, скільки проблемою екзистенціально-метафізичною, історико-філософською, культурологічною [10, с.4-5].

Перспективним напрямом для окремого дослідження є концепція «інформаційної детермінації», яка розглядається Г.А. Югаєм. Він визначає інформацію як найуніверсальніший атрибут матерії, що забезпечує її самовіддзеркалення, самоорганізацію і самодетермінацію [27, с. 166]. Дана концепція розглядається також і іншими дослідниками в культурологічному [14] і економічному [12] аспектах.

Матеріали, представлені в збірниках «Причинність і телеономізм у сучасній природно-науковій парадигмі» [20], «Спонтанність і детермінізм» [22] є дуже різноманітними. Так, у збірнику «Спонтанність і детермінізм» йдеться про епістемологічні аспекти детермінізму (М.Є. Омеляновський, Ю.В. Сачков, Г.І. Рузавін, Л.Б. Баженов, Н.Ф. Овчинников), питання причинності та квантової онтології (А.Ю. Севальников, С.П. Кулик, В.Д. Єрєкаєв, О.В. Белинсь-кий), проблема детермінізму в контексті постнекласичної науки (О.Н. Голубєва, А.Д. Суханов, В.І. Самохвалова, І.С. Добронравова, О.А. Мамчур, В.Г. Борзенков, В.Д. Захаров, В.Я. Пермінов, С.Н. Коняєв).

У збірці «Причинність і телеономізм у сучасній природно-науковій парадигмі» [20] у зв’язку з розвитком синергетики обговорюється науковий статус принципів детермінізму та причинності на рубежі ХХІ ст., осмислюється звернення до цільових причин для обґрунтування процесів самоорганізації та когерентності й корелятивних зв’язків як нових форм детермінізму. Розглядається проблема причинності в контексті наукового раціоналізму (О.А. Мамчур, М.О. Абрамов, І.О. Акчурін, В.В. Казютинський, А.Ю. Севальников, Н.Ф. Овчинников); аналізується причинність у контексті категорій складності, інформації, спонтанності, автономності (Г. Патті, Ю.В. Сачков, О.О. Печонкін, В.І. Корогодін, Б.Л. Корогодіна, А.І. Панченко, І.В. Мелик-Гайказян).

Враховуючи різносторонність даного пласта досліджень та обмеженість рамками статті, доцільно зосередити увагу лише на проблемних сторонах концепції детермінізму в сучасній науці.

Таким чином, метою даного дослідження виступає систематизація головних проблемних аспектів у нових дослідженнях концепції детермінізму.

1. Поняття та значення детермінізму у філософії

Детермінізм у своєму історичному розвитку пройшов два основних етапи — етап класичного (метафізичного, механістичного) детермінізму й етап детермінізму посткласичного, діалектичного по своїй сутності.

У джерелах метафізичного трактування детермінізму ми виявляємо атомістичну концепцію Демокрита, що (на відміну від концепції Епікура) заперечувала випадковість, приймаючи її просто за непізнану необхідність. Такий детермінізм надалі розвивається Ф. Беконом, Т. Гоббсом, Б. Спинозою, Р. Декартом, Ж. Ламетрі, П. Гольбахом і іншими філософами Нового часу. Спираючи на праці своїх попередників і на основні ідеї природознавства И. Ньютона і К. Ліннея, французький астроном і математик П. Лаплас у роботі «Досвід філософії теорії імовірностей» (1814) довів ідеї механістичного детермінізму до логічного кінця: він виходить з постулату, відповідно до якого зі знання початкових причин можна завжди однозначно вивести наслідку.

Цікаво відзначити, що вже до початку того ж самого XIX століття під впливом розвитку теорії імовірностей (якою займався П. Лаплас), соціальної статистики і т.д. виник цілий ряд питань, які були нерозв’язні з позицій лапласовського детермінізму:

1. Як сполучити його концепцію з емпіричними спостереженнями, що виявляють відхилення від необхідності, відсутність «чистого» прояву закону у всіх його конкретних утіленнях?
2. Як сполучити механізм лапласовського детермінізму з теорією імовірностей, що оперує поняттям «випадковість»?

У працях Лапласа тут протиріччя не було, тому що він витлумачував суб’єктивістські і випадковість, ототожнюючи її з незнанням причин, і імовірність, відносячи її до нашого знання про процес (об’єкті), але не до самого процесу (об’єкту)[1] . У дійсності ж імовірність, як уже говорилося, визначає ступінь можливості прояву об’єктивного по своїй природі випадкового явища.

Міркування над цими питаннями поволі підточували підвалини лапласовського детермінізму, але проривши до більш широкого розуміння визначеності у світі був здійснений завдяки двом епохальним подіям у природознавстві — дарвінівської теорії походження видів і особливо появі квантової механіки. З’ясувалося, що багато законів, що пояснюють світ, носять статистичний характер, тобто не допускають однозначної передбачуваності і, отже, є законами ймовірними.

Говорячи про цей посткласичний, діалектичний етап в розвитку детермінізму, ми не можемо не згадати Епікура, у навчанні якого про мимовільне відхилення атома від прямої лінії в основі вже містилося сучасне розуміння детермінізму.

Одна з перших проблем, з якою стикається дослідник концепції детермінізму, пов’язана з термінологічною неоднозначністю, яка виникає через неоднозначне співвідношення детермінізму і причинності, детермінізму і випадковості. Дані категорії в дослідженнях або протиставляються, або не мають чітких меж. Так, ще вітчизняний дослідник М.Є. Омеляновський звертав увагу на проблему відсутності загальноприйнятої точки зору серед «фізиків, що дотримуються діалектичного матеріалізму» щодо вживання терміна «детермінізм» та недостатню визначеність питання співвідношення детермінізму й причинності [22, с.13-14]. Наприклад, В.О. Фок і Д.І. Блохінцев віддавали перевагу терміну «причинність» на відміну від терміна «детермінізм». На думку Д.І. Блохінцева, «ілюзія детермінізму» у сфері мікросвіту «становится попросту вредным самообманом», хоча це не означає, «.что в статистических теориях не имеет места причинность» [1, с.44-45]. Аналогічна позиція зустрічається і серед сучасних фізиків, наприклад, доктор фізико-математичних наук Л.В. Прохоров стверджує, що в квантовій механіці є причинність, але нема детермінізму [21, с. 86]. Дослідниця Н.А. Мещерякова, в свою чергу, відзначає «непопулярність» терміна «детермінізм» серед західних науковців вже на початку ХХ ст. через асоціації з необхідністю й фаталізмом, а в наші дні — у зв’язку з бурхливим розвитком синергетики [10, с. 13]. Л.Б. Баженов, вказуючи на дану термінологічну проблему, відзначає, що такому стану речей сприяє та обставина, що слово «невизначеність» в англійській мові передається як «індетермінованість» [22, с. 74].

У той же час, ряд філософів, все ж таки, віддає перевагу категорії детермінізму. В.П. Огородников, виділяючи різні призначення детермінантів (одні з детермінантів виступають причиною, другі — умовою, треті — функціональним відношенням), визнавав помилковим зведення всіх типів детермінації до причинності [13, с. 56].

Спроба об’єднати в єдину термінологію категорії детермінізму і причинності, детермінізму і випадковості викликає «змішану термінологію» [22, с. 181]. Наприклад, дослідниця Н.А. Мещерякова, відзначаючи, що класифікацій детермінізму стільки ж, скільки авторів, що працюють над цією проблемою [10, с. 18], розрізняє «каузальний детермінізм» і «детерміновану каузальність» [10, с. 86]. У дослідницькій літературі поряд з «імовірнісним», «жорстким», «м’яким» детермінізмом [22, с. 181], зустрічаються «слабкий» [22, с. 215], «науковий» детермінізм [20, с. 99-100] та ін.

До проблеми термінологічної неоднозначності примикає проблема визначення детермінізму, яка виражається, з одного боку, в необхідності перегляду існуючих визначень, а з іншого — у відсутності загальноприйнятого чіткого визначення детермінізму.

Серед основних визначень детермінізму філософи в радянський період виділяли: взаємообумовленість і всебічний зв’язок явищ матеріального світу [22, с. 15]; відносну необхідність і універсальну взаємодію [4, с. 64]; доктрину, що визнає загальний характер принципу причинності [22, с. 74]; детермінізм як теорію відносин опосередковування, вчення про процес, згідно з яким події є відзначеними заздалегідь, а не стаються випадково й у довільному порядку, а виникнення речей визначається іншими явищами [15, с. 42, 57]. Найбільш поширеного значення набули визначення Б.М. Кєдрова [6, с. 41], який називає детермінізм загальним ученням, що визнає існування всеосяжного зв’язку явищ і заперечливе існування яких-небудь явищ і речей поза цим зв’язком. О.С. Кравець узагальнює головні визначення детермінізму в рамках діалектичного матеріалізму як вчення про універсальний зв’язок та універсальну обумовленість явищ [9, с. 3]. Але на думку М.О. Парнюка, визначення детермінізму як вчення про загальний, універсальний зв’язок всіх речей (явищ) світу не вичерпує змісту цього поняття. «В категориях детерминизма отражается не только всеобщность и универсальность взаимодействия, но в особенности производящая, результативная сторона взаимодействия. Во взаимодействии сам факт существования одной из сторон не зависит от существования другой стороны» [15, с. 42].

Необхідність перегляду визначень поняття детермінізму серед сучасних дослідників підтримує Н.А. Мещерякова, яка також не погоджується із загальноприйнятими визначеннями детермінізму, тому що «.определение не должно в себе самом содержать возможности его противоречивого толкования» [10, с. 16]. Вона обґрунтовує свою точку зору, аналізуючи ключові поняття з визначень: універсальність, обумовленість, зв’язок явищ. Відзначаючи, що універсальність — термін, що означає як різноманіття, так і загальне, єдине (універсальний ключ — ключ, що відкриває всі замки), дослідниця акцентує увагу на тому, що в данному значенні «…универсальность есть прямое утверждение редукционизма как сведения всего многообразия связей к одной-единственной. Но именно против этого, самым энергичным образом выступают сами авторы указанных дефиниций» [10, с. 16]. У свою чергу, визначення детермінізму через обумовленість є двозначним в аналогії з кондиціоналізмом, а на думку Н.А. Мещерякової, не варто основою визначення робити поняття, що провокує такі небажані аналогії. З приводу визначення детермінізму через зв’язок явищ, дослідниця звертає увагу на те, що автори, вводячи словосполучення «зв’язок явищ» у визначення детермінізму навряд чи розуміють під детермінізмом просторово-часову послідовність подій. Але що ж інше виходить зі скільки-небудь строгого тлумачення універсального зв’язку, що інтерпретується в термінах «зв’язку явищ»?! — ставить запитання авторка [10, с. 16].

Ще однією проблемною стороною визначення детермінізму є підміна загального поняття детермінізму його окремим варіантом, що було одним із головних чинників критичного перегляду концепції детермінізму в період становлення квантової механіки. Як відзначає Б.М. Кєдров, заперечення закономірності мікропроцесів, оголошення їх акаузальності, індетермінованості не відбулося б, «.если бы созданию квантовой механики не предшествовал взгляд, что детерминизм вообще — это лапласовский, механический» [5, с. 34]. Один із засновників квантової механіки М. Борн, аналізуючи суть поняття «детермінізм», відзначав: «Механические законы обладают тем свойством, что точно заданное начальное состояние (конфигурация и скорости) однозначно и точно определяет конечное состояние для любого момента времени» [3, с. 164]. У такому трактуванні поняття детермінізму звичайно підпадає під неминучу критику, оскільки ми не можемо знати точно задане початкове становище системи. Філософи неодноразово вказували, що полеміка навколо лапласовської форми детермінізму (свідомо вузького фізичного формулювання детермінізму) є помилковою [4, с. 81].

Гостроту вирішення цієї проблеми можна добре проілюструвати знаменитою полемікою В.О. Фока і Н. Бора, яка привела до зміни поглядів останнього. У 1957 р. В.О. Фок висловлює незгоду з Н. Бором і критикує його за вжиту ним термінологію. Приводом для полеміки була заява Н. Бора про «неконтрольовану взаємодію» та протиставлення «принципу доповнювальності» — «принципу причинності». Але, як відзначав В.О. Фок: «Бор понимает причинность в узком механическом смысле — в смысле детерминизма лапласовского типа. Таким образом, фактически Бор имеет в виду несовместность квантовой механики с детерминизмом лапласовского типа, но не с принципом причинности в более общем смысле. А тогда с ним можно согласиться» [24, с. 463]. Під впливом дискусій з В.О. Фоком, Н. Бор визнав, що «…следует отказаться только от детерминизма лапласовского типа, но не от причинности вообще, что термин «неконтролируемое взаимодействие» неудачен, а что на самом деле все физические процессы контролируемы» [25, с. 518-519]. Як пише сам В.О. Фок [23, с. 602], при особистому обговоренні в Копенгагені в 1957 р. Н. Бор погодився із зауваженнями, це відобразилося в його статті «Квантова фізика і філософія» [2], в якій він вперше розділяє поняття «причинність» і «детермінізм» (у значенні лапласовського детермінізму) і вказує, що причинність у значенні відношення причини і наслідку повністю зберігається в квантовій фізиці, яка вимагає відмови лише від «класичного ідеалу детермінізму».

2. Проблеми свободи волі та механістичного детермінізму у філософії

Масштабні соціально-політичні трансформації сучасного світу надають нам можливість скористатися досвідом розвинених демократичних держав для оптимізації державного будівництва, реформування політичної системи, всебічного забезпечення прав і свобод людини, утвердження гуманістичних цінностей відкритого вільного суспільства. Реалізація цієї можливості потребує вирішення комплексу проблем, серед яких однією із ключових є проблема детермінізму і свободи волі. Результати розв’язання проблеми свободи волі, у свою чергу, визначають юридично-світоглядну спрямованість юридичної науки.

Подолання механіцизму у розв’ язанні проблеми детермінації і свободи волі можна простежити у німецькій класичній філософії, зокрема у працях Г. В. Ф. Гегеля та І. Канта. Відомий німецький філософ Гегель (1770-1831) вважав, що людина не в практичній діяльності, а в мисленні шукає своєї свободи, оскільки свобода волі дана нам як факт свідомості [3, с. 47]. Він стверджував, що представники матеріалістичного детермінізму були праві, коли не визнавали за свавіллям статус вільної волі. На думку Гегеля, щоб воля могла стати дійсно вільною, людина мусить вміти себе обмежувати, суб’єкт має заперечувати абстрактно-загальне на користь особливого і конкретного. «Свобода полягає у тому, щоб бажати щось певне, але в цій визначеності все ж залишатися в собі і знову повертатися в лоно загального [3, с. 80]. Для цього необхідний збіг суб’єктивних і об’єктивних цілей, і, щоб знайти вільну волю, людина має знайти поза собою підгрунття їх збігу. Людина, яка думає, що обирає довільно, виявляється невільною, оскільки їй невідомі підстави власного вибору. Отже, замість того, щоб керуватися розумною необхідністю, вона детермінується сліпим, незрозумілим випадком. Тому, Гегель бачить дійсну основу вільної волі у пізнанні. Якщо Спіноза гадав, що природа є причиною самої себе, то в Гегеля вільний дух є причиною самого себе [9, с.167].

Принципи автономності людської волі протиставив механістичному детермінізму Кант (17241804). Він розмежував світ явищ, в якому має місце каузальність, що встановлює природну необхідність, і світ речей у собі, де має місце нормативна або моральна причинність, що встановлює необхідність повинності. На основі цих двох порядків здійснюється приписування наслідку, яке й визначає свободу. Кант писав: «Одну і ту ж волю в її вияві… можна мислити, з одного боку, як необхідно пристосовану до закону природи і тому необхідну, з іншого боку, як таку, що належить речі в собі, отже, таку, що не підлягає закону природи і тому як вільну»[4, с. 93-94]. Таким чином, один і той самий вчинок, розглянутий з різних сторін, — тобто з позицій сутнього або належного, — одночасно може бути охарактеризований як явище, підпорядковане законам казуальності, і як акт вільної волі.

Свобода людини, як істоти, що обмежена природною необхідністю, за Кантом може бути зрозуміла лише за допомогою категоричного ім-перативу або внутрішнього морального закону, що діє у світі «речей у собі». У цьому розумному світі лише категоричний імператив є практичним законом. Моральний же закон ми усвідомлюємо тоді, коли позначаємо собі максими волі, свобода якої незалежна від емпіричних умов: «Моральний закон виражає автономію чистого практичного розуму, тобто свободи, причому закон чистої вільної волі припускає, що вона цілком незалежна від емпіричної сфери, а необхідність, котру він виражає, відрізняється від природної необхідності і полягає лише у формальних умовах можливості закону»[9, с. 155].

Мусимо погодитись з С. Д. Цаліним, що як і у сфері чистого розуму, практичний розум має примиритися з непізнаванністю джерела категоричного імперативу, або морального обов’ язку [9, с. 156]. Отже, намагаючись зберегти цілісність і незалежність науки і моралі, відводячи кожній із них власну сферу, Кант вкрай загострив протилежність між розумом теоретичним і практичним.

Проблему детермінізму і свободи волі розглядав австрійський юрист Ганс Кельзен (18811973), професор Венського, Кельнського, Женевського та Каліфорнійського університетів, автор більш ніж 600 наукових праць, серед яких найбільш відома «Чисте вчення про право» (1934), в якій сформульовано доктрину нормативного ідеалізму, або нормативізму.

На думку сучасного вченого-юриста Р. Т. Мухаєва, вчення Кельзена можна вважати теорією етатистського позитивізму, оскільки завданням науки оголошується лише вивчення власної сутності позитивного права, пізнання шляхом аналізу його структури [7, с. 499]. Кельзен оголошував предметом вивчення наукової юриспруденції (за його термінологією «чистого вчення про право») позитивне право в прямому смислі слова, очищене від інших соціальних наук: соціології, етики, психології, політології. З таких же позицій він підходив і до вирішення питання про свободу волі як у вказаній книзі, так і в праці «Каузальність і приписування наслідку» (1954).

Протилежність між необхідністю, що панує у природі, і свободою, яка є у суспільстві, він пов’язував з фундаментальною різницею між приписуванням наслідку та каузальністю, саме з тим фактом, що приписування наслідку має кінцеву точку, а каузальність її не має. Повторюючи аргументи прихильників механістичного детермінізму і розглядаючи людину як частину природи, Кельзен визнавав, що вона не є вільною, поведінка людини, що тлумачиться як факт природи, спричиняється іншим фактом, є наслідком цих фактів, залежить від них. Стверджуючи, що людина є «вільною» як моральна чи правова особистість, дослідник мав на увазі зовсім інше. Коли людина стає відповідальною (у позитивному чи негативному значенні цього слова) за свою моральну чи аморальну, протиправну чи таку, що реалізується в рамках права поведінку, це означає, що поведінка людини інтерпретується за умовами морального чи правового закону як заслуга, гріх, чи протиправна дія, і заслузі приписується (як наслідок) винагорода, гріхові — спокута, а протиправній дії — покарання, то таке приписування знаходить у поведінці людини, витлумаченій як заслуга, гріх чи протиправна дія, свою кінцеву точку. Саме винагорода, спокута й покарання приписуються як специфічний наслідок до специфічної умови [5, с. 109, 110].

Слід зважити на те, що винагороджується, спокутується чи карається не умова, за якої вимагається певна поведінка, що заслуговує на такий наслідок, а сама поведінка людини. Поведінка, яка є кінцевим пунктом приписування наслідку (а це приписування відображає існуючу — відповідно до моральних чи правових норм — відповідальність), згідно з принципом каузальності й природним порядком є не кінцевим пунктом, а лише етапом нескінченного ряду незалежно від того, розглядатимемо ми цю поведінку як причину, чи як наслідок. У цьому, за Кельзеном, і полягає справжнє уявлення про те, що людина є «вільною» як суб’єкт морального чи правового порядку, тобто як член суспільства, як моральна і правова особистість. Той факт, що людина, перебуваючи в полі морального і правового порядку, є вільною, означає, що вона є кінцевим пунктом приписування наслідку, можливого лише на основі цього нормативного порядку. Але свободу розуміють як поняття, протилежне каузальній визначеності. Вільним вважається те, що не підлягає законові каузальності. Зазвичай вважають, що оскільки людина вільна у своєму виборі, то вона несе на собі відповідальність за свою поведінку. Кельзен акцентує увагу на тому, що установлення нормативного порядку, який регулює поведінку людини й лише на основі якого можна приписати наслідок, передбачає, що воля людини, чия поведінка регулюється, визначається каузально, а отже, не є вільною. Такий порядок сприяє формуванню мотивів поведінки, нормує її. Воля людей при цьому визначається мотивами. Отже, причиною поведінки стає уявлення про норму. Нормативний порядок долучається до каузального процесу, до потоку причин і наслідків. І лише на основі такого нормативного порядку, який визначає каузальність щодо волі людей, підпорядкованих цьому порядкові, може здійснюватись приписування наслідку [5, с. 112].

Кельзен дійшов висновку, що приписування наслідку робить можливим не свобода, тобто не каузальна незумовленість волі, а саме навпаки, каузальна зумовленість волі робить можливим приписування наслідку. Людині приписується наслідок її поведінки не тому, що вона вільна, а людина вільна тому, що винагорода, спокута чи покарання приписуються певній людській поведінці як передумові таких наслідків. Людина вільна тому, що її каузально зумовлена поведінка є кінцевим пунктом приписування наслідку. А вона може стати кінцевим пунктом приписування наслідку — також якщо має причинно-наслідкову зумовленість. Отже, каузальність природного порядку та свободи, що існує за морального чи правового порядків, не суперечать одна одній. Так само немає суперечності між природним порядком з одного боку й моральним і правовим порядками з іншого. Адже природний порядок є порядком буття, а моральний порядок і правовий порядок є порядком повинності; логічна ж суперечність може виникнути між двома видами буття або між двома видами повинності, але не між буттям та повинністю (як предметом висловлювання) [5, с.117].

Отже, аргументація каузальності і приписування наслідку у Кельзена схожа на ту, яку застосовував Кант. Але за Кельзеном свободу визначає приписування наслідку, що базується на двох різних порядках, а саме — каузальному, що встановлює природну необхідність, та нормативному, або моральному, який встановлює необхідність повинності. Кант же бачить свободу не в причині, яка викликана іншою причиною, а в такому стані, коли не спрацьовує закон, згідно з яким кожна причина повинна мати наслідок, а кожний наслідок повинен мати причину. На його думку, цей закон спрацьовує безвідмовно в емпіричному світі — світі почуттів та явищ. Тому нормативний порядок, приписування наслідку, а заодно і свободу він переносить у світ «речей у собі».

Підводячи підсумок вищевикладеному, можна зробити висновок, що протиставлення необхідності і свободи, характерне для механічного детермінізму, спиралось на певну методологічну основу, а саме на ототожнення причинно зумовленого і необхідного. Наслідком цього стало заперечення випадковості, оскільки остання, у свою чергу, ототожнювалась з безпричинністю, яка відкидалась детермінізмом. При цьому не розрізнялись поняття випадковості і свободи, що призводило до абсолютизації необхідності.

Не можна вважати бездоганною ідею самовизначень волі, коли людина діє начебто за своєю волею і не перебуває під впливом жодних мотивів. Заслуговує на увагу думка англійського мислителя Д. Прістлі (1733-1804), що «мотивом тут є бажання показати свою свободу і незалежність, що аж ніяк не означає, що людина діяла… без будь-яких мотивів» [1, с. 409]. Мотив викликає бажання, бажання визначає волю, а воля породжує дію. Скільки б проміжних ланок не вводили дослідники, у кінцевому підсумку дія здійснюється відповідно до мотиву, випливає з нього і залежить від нього. Це означає, що існує постійний і необхідний зв’язок між мотивами і вчинками, що саме мотиви є причинами вчинків і у цьому плані вони не відрізняються від будь-якої іншої причини у світі.

3. Дослідження проблемних аспектів концепції детермінізму на межі ХХ – ХХІ ст.

На межі ХХ-ХХІ ст. серед науковців (особливо західних країн) підміна загального значення детермінізму його окремим варіантом, який зводиться до лапласовського детермінізму або передбаченості, продовжує своє існування. І якщо в середині ХХ сторіччя як фізики, так і теоретики науки (М. Борн, К. Поппер) під детермінізмом розуміли жорсткий однозначний, лапласовській детермінізм, то і наприкінці ХХ сторіччя з точки зору І. Пригожина: «Детерминизм — точка зрения, согласно которой эволюцией управляет некоторый набор правил, позволяющий из любого конкретного начального состояния порождать одну и только одну последовательность будущих состояний» [17, с. 180]. Як відзначає Г.І. Рузавін, із праць І. Пригожина випливає, що під детермінізмом той розуміє механістичний детермінізм лапласовського типу [22, с. 54]. На думку І. Пригожина, хоча розвитком динамічної системи управляє детерміністичний закон, але на практиці наше незнання початкових умов виключає всяку можливість детерміністичних прогнозів [19, с. 124].

Аналогічну точку зору висловлює й сучасний методолог науки Н.Ф. Овчинников, представляючи основну ідею «наукового» детермінізму (у його відмінності від детермінізму «здорового глузду», метафізичного й теологічного) в тому, що «.любое событие предопределено начальными условиями и может быть предсказано с необходимой нам степенью точности» [20, с. 88]. Як відзначає Н.Ф. Овчинников, специфіка наукового детермінізму полягає в тому, що найнікчемніша розбіжність у точному знанні початкових умов, яка визначена початковим завданням прогнозу, може привести до передбачення іншої події [20, с. 102], що викликає сумнів у застосуванні принципу «наукового» детермінізму. Перші сумніви в «науковому» детермінізмі, як вказує дослідник, історично виникли з появою співвідношення невизначеностей Гейзенберга, пов’язаного з неможливістю точного визначення початкових умов [20, с. 103]. Але слід зауважити, що в ототожненні детермінізму з передбаченістю приховується помилка, про яку вже попереджалося у філософській літературі. Так, на думку В.П. Огородникова, не можна ототожнювати детермінізм з передбаченістю, тому що прогноз може бути здійснений і на підставі зв’язку, що не є детерміністським. Таким є стійкий зв’язок станів у часі — одне за іншим (класичним прикладом цього є зміна дня і ночі) [13, с. 73-74].

Важливо, що як детермінізм (із його твердженням про наперед визначені напрями вчинків людини), так само й індетермінізм (із його уявленням про випадковість цих вчинків) залишають людину без відповідальності за власні дії: відповідальність покладається або на загальні закони світобудови, або на ситуативні капризи інстинктів.

Проблема свободи волі при її логічному аналізі зводиться до питання відношення людської індивідуальності та універсальності, або ж залежності часткового, одиничного буття від всезагальної цільності. Реальна свобода – творча і конструктивна сторона людського буття, вона втілює усвідомлену волю. А воля виявляється в тому, що людина свідомо протиставляє себе об’єктивним, чужим обставинам буття.

Завдяки свободі волі ці «природні» обставини сприймаються, осмислюються і перетворюються у внутрішні підстави життєдіяльності. Свобода волі людини має характерні онтологічні виміри, тісно пов’язана з певними формами буття, як з зовнішньою відчуженою природою так з внутрішнім, духовно‒екзистенційним станом окремого індивіда.

Наступний пласт проблемних аспектів детермінізму в сучасних дослідженнях пов’язаний з визначенням наукового статусу і визнанням універсальності принципу детермінізму.

Наукова значущість принципу детермінізму ставиться під сумнів у зв’язку з вирішенням двох фундаментальних проблем -випадковості і розвитку. З точки зору Н.А. Мещерякової, онтологія класичного раціоналізму, по суті, не справилася з їх вирішенням [10, с. 24]. Тому в сучасній науці вони знову стають підґрунтям для критики концепції детермінізму. На думку дослідниці, саме із затвердженням синергетики випадковість беззастережно входить в нашу свідомість як самостійний початок світу [10, с. 6]. Так, І. Пригожин хоч і не відкидає повністю детерміністські аспекти (які домінують в інтервалах між біфуркаціями), але робить ставку на випадковість: саме випадкові елементи (або флуктуації) відіграють основну роль поряд з біфуркаціями [19, с. 235].

Г.І. Рузавін відзначає, що І. Пригожин наполегливо підкреслює активність матерії, роль випадковості та нестабільності в процесі еволюції матеріальних систем [22, с. 53]. Оскільки переважна більшість матеріальних систем відноситься до систем нестійких і хаотичних, то для їх адекватного опису непридатні детерміністські закони (що описують рівноважні системи та виражають стійкі відносини між змінними). Як вважає І. Пригожин: «От детерминистических, обратимых процессов физика движется к стохастическим и необратимым процессам» [19, с. 236]. Яким чином ми виходимо за межі детермінізму? Як показують закони природи, сформульовані І. Ньютоном, Е. Шредінгером і А. Енштейном, детермінізм піддається «математизації» відповідно до чітко визначених механізмів. Навпаки, відхилення від детермінізму вимагають введення таких антропних понять, як випадковість або акциденція [17, с. 19].

З погляду Г.І. Рузавіна, ствердження І. Пригожина «про заміну детермінізму нестабільністю» є справедливим у двох відношенях: «во-первых, оно опирается на современные представления о неустойчивости как источнике необратимости и неравновесности систем в процессе их становления и эволюции; во-вторых, классические детерминистские законы представляют собой предельный случай стохастических законов» [22, с. 54]. З даною точкою зору І. Пригожина не згодні О. Князева і С. Курдюмов, які стверджують, що, ставлячи в центр проблемного поля одне уявлення -нестабільність, не можна відкидати інше — стабільність, детермінізм [7, с.40-45]. Стабільність і нестабільність є діалектично взаємопов’язаними категоріями, тому вони не виключають, а припускають і доповнюють одна одну.

Питання, яке не менш активно обговорюється сучасними дослідниками і пов’язане з науковою значущістю і універсальністю принципу детермінізму — це його психологічний характер. Думка про психологічний характер причинності (у більш поширеному контексті — детермінізму), висловлена в історії філософії Д. Юмом, Б. Раселом, має своє продовження і в сучасності. З погляду Л.Б. Баженова, причинність — не стільки факт реального буття, скільки спосіб нашої організації знань [11, с. 250]. Як відзначає І.А. Акчурін, вже в структурі мови між підметом і присудком якимось чином формулюється причинний зв’язок. «И вопрос о том, где причина -здесь она или ее формирует наш мозг — это сейчас далеко не тривиальный вопрос» [11, с. 261].

Коментуючи виникнення нових інтерпретацій квантової механіки внаслідок незадовільного пояснення поведінки мікрооб’єктів в ортодоксальній інтерпретації, О.Л. Мамчур теж відзначає, що в даному випадку ми зіткнулися з психологічними особливостями самого розуму. «Видимо, причинное объяснение, понятое именно как указание на механизм порождения, является, говоря словами И. Канта, одной из «потребностей» Разума. Пока такое объяснение не достигнуто, Разум будет испытывать беспокойство, чувство интеллектуального дискомфорта. Предлагая Разуму отказаться от причинного объяснения, мы вступаем в противоречие с его глубинными «потребностями» и «интересами» [11, с. 251]. Посилаючись на дослідження нейробіологів і антропологів, О.Л. Мамчур називає головну особливість переробки інформації нашим мозком як «детермінативністю», тобто «.мозг «навязывает» действительности определенность и детерминизм даже там, где эта действительность ими заведомо не обладает» [11, с. 251-252]. Проте науковий статус і універсальність детермінізму і причинності (як одного з головних детермінантів [13, с. 56]) піддаються критиці сучасними дослідниками.

В.Д. Захаров, спираючись на критику детермінізму К. Поппером (він вважає, що формула причинності нефальсифіковувана), відзначає, що на такому «принципі» не можна побудувати фізичну теорію, яка не зводилася б до тавтології, тобто не виправдовувалася б жодним експериментом. Як підкреслює дослідник: «Формула детерминизма не избавляет нас от метафизики, поскольку требует нечто трудно вообразимое — некоего Демона («демона Лапласа»), который знал бы все начальные условия» [22, с. 272-274].

Традиційні погляди на причинність застаріли у світі сучасної науки. Так, на думку І.А. Акчуріна, в рамках класичного трактування філософської категорії причини без урахування категорії когерентності неможливо пояснити одночасне узгоджене одне з одним у просторі та часі протікання в живій клітині тисяч і тисяч аллостерічних (сильно залежних від тривимірної просторової конфігурації молекул) біохімічних реакцій і біофізичних процесів [20, с. 41-42]. У свою чергу, як відзначає О.А. Мамчур, не існує причинного пояснення і при теоретичній реконструкції явищ мікросвіту, оскільки квантова механіка дотепер не дала однозначної відповіді на питання про можливу поведінку мікрооб’єктів, забезпечуючи тільки ймовірнісні прогнози цієї поведінки [11, с. 246].

У світлі сучасного розвитку синергетики, з погляду Д.С. Чернавського, вимагає ревізії і саме поняття «причини», оскільки часто як причина фігурує внутрішня властивість системи, а не зовнішня дія [26, с. 14]. Витіснення причинності на задній план відзначає і Н.Ф. Овчинников: пояснювальними підставами в різних областях науки починають виступати інші принципи — структури, системності, самоорганізації [20, с. 88].

Дослідник Г. Патті звертає увагу на проблему «нисхідної причини» (різнорівневе, ієрархічне виділення сукупності й інтегрованості причинних ланцюгів) [11, с. 284]. Наприклад, зіткнення більярдних кульок можна пояснити кожного разу на новому рівні матеріальної дійсності: механічно, через деформації електронних орбіт, через віртуальні процеси. Якщо ми більш уважно і ретельно розглядатимемо причину даного явища, то ми її втратимо. Тоді постає питання: на якому ж рівні існує дана причина? Виходить, що причинність — коментує дану ідею В.Д. Єрекаєв — це якийсь інтеграл від безлічі причинних ланцюгів, рядів [11, с. 284]. У такому разі, згідно з Г. Патті, причинність є корисною концепцією тільки тоді, коли вона асоціюється з силою і контролем [20, с. 144], тобто ми можемо говорити про ту або іншу причину тільки в тому сенсі, в якому ми маємо можливість виділити її з «континуальної множини причинних ланцюгів», що формують дане явище. «Следовательно, не существует какой-то одной причины данного явления. Конкретная, выделенная наблюдателем причина всегда представляет собой интегральное действие континуума «нисходящих» причинных цепей, сопричастных данному явлению» [11, с. 285].

В сучасних філософських течіях є різні погляди на свободу діяльності людини, але вони сходяться на розумінні того, що свобода – це здійснення волі, тобто є специфікою людської діяльності, що випливає із внутрішніх потреб людського буття. Тому свобода можлива там, де людина усвідомлює суть своєї волі і наслідки її реалізації. При виборі підстав свободи дороги філософів розходяться. Так, наприклад, релігійна філософія виходить із подвійного витлумачення сутності свободи. По‒перше, свобода є звільнення або спасіння від звабливих гріхів людського існування як «маєти маєт» і здобуття вічного життя. Друге поширене у християнстві тлумачення свободи пов’язане з гадкою, що Бог, створивши людину, дозволив їй вибирати «дорогу до Бога» чи «дорогу до диявола», зробити вибір між добром і злом.

У певному розумінні вся духовно‒моральна проблематика людського існування загалом починається з того, що розвиток культури ставить людину перед вибором, смислові засади якого закладені в універсумі духовності. Реалізуючі свою свободу вибору, людина обирає життєвий шлях, сферу діяльності, партнерів по спілкуванню, ту або іншу систему ціннісних орієнтацій тощо. При цьому, однак, кожен вибір чогось певного є водночас відмовою від чогось іншого. Вже тільки через це жоден конкретний вибір не в змозі вичерпати всю безмежність запитів, реально звернених до особи, безмежність можливостей, що становлять неповторне життєве тло її існування. Тому постає питання визначення критеріїв морального вибору людини [13].

У процесі вибору і прийняття рішення важливого значення набуває воля особистості. Воля – усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об’єднує два основі компоненти: чуттєво‒ціннісний і раціональний [14].

Висновки

Отже, принцип детермінізму є важливим науковим інструментом пояснення й передбачення майбутнього. У сучасній літературі термін детермінізм зустрічається в самих різних значеннях: лапласовський, теологічний, технологічний, соціальний, економічний, географічний і ін.

У кожному зі своїх основних історичних типів (міфологічному, теологічному й науковому) розуміння принципу детермінізму (що характеризується ознаками необхідності, причинності) від радикальних форм трансформувалося до свого «пом’якшеного» варіанту. Це стало можливим за допомогою діалектичного синтезу понять детермінізму й індетермінізму.

Так, міфологічний детермінізм від крайньої форми, представлений у класичній античності вченням про долю (богині Мойра, Адрастея), із кризою полісного укладу перейшов до вчення про випадок (богиня Тюхе). Діалектичним синтезом даної тези й антитезису з’явилося вчення про необхідність і випадковість у філософії Аристотеля.

У теологічному детермінізмі відповідною тезою й антитезисом стали навчання Августина й Пелагія про приречення й волю волі, які були аналогічно синтезовані в богословській системі Фоми Аквінського.

Науковий детермінізм від «твердого» лапласовського варіанта прийшов до свого заперечення у квантовій механіці, а в результаті синтезу — до утворення імовірнісного детермінізму. Цей синтез перебуває ще в стадії розробки. Істотний внесок у його становлення вносять представники синергетичної школи.

Таким чином, проведений аналіз говорить про те, що межа між детермінізмом і індетермінізмом не є чіткою. Розуміння детермінізму виступає як досить гнучке, відкрите для нових типів детермінації, які фіксують різноманітні форми взаємозв’язків і взаємин явищ об’єктивної реальності.

Список використаної літератури

1. Блохинцев Д. Принципиальные вопросы квантовой механики / Д.И. Блохинцев. — М. : Наука, главн. ред. физ.-мат. лит., 1966. — 160 с. — (Серия: Философские проблемы естествознания).
2. Бор Н. Квантовая физика и философия / Нильс Бор ; пер. В.А. Фок // Успехи физических наук, 1959. — Т. 67, вып. 1. — С. 37-42.
3. Борн М. Непрерывность, детерминизм, реальность / Макс Борн ; [пер. с англ. И. С. Алексеева] // Размышления и воспоминания физика: сборник статей / Макс Борн ; [отв. ред. Э.И. Чудинов , сост. У.И. Франкфурт]. — М. : Наука, 1977. — С. 162-188.
4. Иванов В.Г. Детерминизм в философии и физике / В.Г. Иванов; Академия наук СССР, ленинградская кафедра философии. — Л. : Наука, 1974. — 183 с.
5. Кедров Б.М. Научная концепция детерминизма / Б.М. Кедров // Современный детерминизм. Законы природы / Редкол: Г.А. Свечников, Н.Т. Абрамова, М.Ф. Веденов, Ю.В. Сачков. — М. : Мысль, 1973. — С. 6-35.
6. Кедров Б.М. О детерминизме / Б.М. Кедров // Философские науки. — 1968. — № 1. — С.41-48.
7. Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Основания синергетики. Режимы с обострением, самоорганизация, темпомиры. — СПб. : Алетейя, 2002. — 414.
8. Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Синергетика как новое мировидение: диалог с И. Пригожиным // Вопросы философии, 1992. — №12.
9. Кравец А.С. Проблема детерминизма (предисловие) / А.С. Кравец // Детерминизм и современная наука: Межвузовский сборник научных трудов / Воронежский ордена Ленина гос. ун-т им. Ленинского комсомола ; [отв. ред. проф. А.С. Кравец]. — Воронеж. : Изд. Воронежского ун-та, 1987. — С. 3-8.
10. Мещерякова Н.А. Детерминизм в философском рационализме: от Фалеса до Маркса / Н.А. Мещерякова; Воронежский государственный университет кафедра философии. — Воронеж : Изд. Воронежского гос. ун-та, 1998. — 168 с.
11. Многоликий детерминизм на рубеже веков: Материалы «Круглого стола» // Причинность и телеономизм в современной естественно-научной парадигме / ИФРАН; [Отв. ред. Е.А. Мамчур, Ю.В. Сачков]. — М. : Наука, 2002. — С. 245-287.
12. Молчанов Н.Н. Информационный детерминизм в экономике / Н.Н. Молчанов // Вестн. С.-Петерб. ун-та. Сер. 5, Экономика. — 2004. — Вып. 4. — С. 35-48.
13. Огородников В.П. Познание необходимости. Детерминизм как принцип научного мировоззрения / В.П. Огородников. — М. : Мысль, 1985. — 206 с.
14. Оленев С.М. Детерминация культурогенетического процесса: Информационные и метаинформационные факторы: монография. -М. : МГУКИ, 2002. — 200 с.
15. Парнюк М.А. Принцип детерминизма в системе материалистической диалектики / М.А. Парнюк; АН УССР, каф. философии. — К. : Наукова думка, 1972. — 356 с.
16. Печенкин .А. Три классификации интерпретаций квантовой механики / Печенкин А.А. // Философия науки. — Вып.5. : Философия науки в поисках новых путей / [Отв. ред. И.Т. Касавин, В.Н. орус]. -М. : ИФРАН, 1999. — С. 164-183. — Режим доступа: http://www.philosophy.ru/iphras/library/phnauk5/pechen.htm
17. Пригожин И. Конец определенности. Время, хаос и новые законы природы / Илья Пригожин ; пер. с англ. Ю.А. Данилова. -Ижевск: НИЦ Регулярная и хаотическая динамика, 2000. — 208 с.
18. Пригожин И. Творящая натура: детерминизма нет ни в обществе, ни в природе // Эксперт, 2000. — №48 (260).
19. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой / Илья Пригожин, Изабелла Стенгерс ; пер. с англ. Ю.А. Данилова; Общ. ред. В.И. Аршинова, Ю.Л. Климонтовича и Ю.В. Сачкова. — М. : Прогресс, 1986. — 432 с.
20. Політичний детермінізм (нарис теорії влади) / С. Кононенко // Антологія творчих досягнень. — К.: ІСЕМВ НАН України, 2004. — Вип. 1. — С. 210-215.
21. Проблема свободи волі: від механістичного детермінізму до нормативного ідеалізму / В.І. Тимошенко // Проблеми філософії права. — 2006-2007. — Т. IV-V — С. 232-235.
22. Спонтанность и детерминизм / ИФРАН ; [редкол. В.В. Казютинский и др.]. — М.: Наука, 2006. — 323 с.
23. Фок В.А. Замечания к статье Бора о его дискуссиях с Эйнштейном / В.А. Фок // Успехи физических наук. — 1958. — Т. 66. — Вып. 4. — С. 599-602.
24. Фок В.А. Об интерпретации квантовой механики / В.А. Фок // Успехи физических наук, 1957. — Т. 62. — Вып. 4. — С.461-474.
25. Шаталович І.В. Нові дослідження проблемних аспектів концепції детермінізму на межі ХХ – ХХІ століть // Філософія. Культура. Життя. – 2010. — №34. – с. 215-225
26. Чернавский Д.С. Синергетика и информация / Д.С. Чернавский. — М. : Знание, 1990. — 48 с. — (Новое в жизни, науке, технике. Сер. «атематика, кибернетика»).
27. Югай Г.А. Голография вселенной и новая универсальная философия. Возрождение метафизики и революция в философии / Г.А. Югай. — М. : Крафт +, 2007. — 400 с.