Вступ

Перехідному стану в економіці приділяють найбільшу увагу економісти-теоретики протягом останніх десятиліть. Загальним проблемам перехідних процесів у економіках різних країн, а також проблемі трансформаційної економіки як поняттю присвячені роботи таких українських вчених, як М. Долішній, А. Гальчинський, В. Геєць, А. Грищенко, М. Гуревичов, І. Лук шин, А. Покритан, В. Тарасович та ін., а також зарубіжних вчених А. Бузгалін, А. Іларіонов, Я. Корнаї, В. Мау, Р. Нурєєв. Такий інтерес має, передусім, практичний характер і спрямований на пошук оптимального шляху для досягнення певної запланованої системи господарювання, якою, наприклад, може бути розвинена соціально-ринкова економіка в постсоціалістичних країнах. При цьому часто мають на увазі, що перехідний стан — це явище тимчасове, яке необхідно якомога швидше пройти, здолати і зосередити зусилля на побудові рівноважної, функціональної ринкової економіки. Більш універсальним є розуміння переходу як прояву одного із основних законів динаміки в економіці, закону переходу кількісних змін в якісні. З цієї точки зору, перехідний стан є не просто випадковістю, а закономірним та незворотнім етапом розвитку будь-якої економічної системи. Процес збалансованого, поступового нагромадження кількісних змін обов’язково повинен перейти в етап швидких якісних змін. Тобто перехідний стан — це особливий стан системи, який має якісно нові властивості [6, с. 17].

Д.А. Козуб у своїй праці «Перехідні процеси в економіці індустріального типу: зміст і методи структурування» виділяє найбільш загальні властивості перехідного стану, виходячи із визначення перехідного процесу як фази якісних змін, до яких можна віднести міжсистемність; нестійкість; нестаціонарність; непостійність складу; нелінійність, перервність; зменшення ефективності функціонування, криза, погіршення характеристик системи; інформаційний перегрів [11, с. 46]. Перехідні періоди також характеризують як такі періоди розвитку суспільства, для яких притаманні якісні зміни в основних законах функціонування суспільства, рух до нової економічної організації [3, с. 65].

На думку деяких дослідників [9, с. 135], найістотнішою перешкодою на шляху перехідного періоду є відсутність справжньої системи чітко визначених прав на власність, яка є одним із фундаментальних компонентів організаційної інфраструктури ринкової економіки і водночас життєво необхідною умовою виникнення і розвитку нового стабілізуючого сектора класу малого та середнього підприємництва. Для швидкої й ефективної передачі державного майна у приватні руки розроблено нові методи та схеми приватизації. Одним із таких методів у країнах Центральної та Східної Європи, що передбачав передачу державного майна приватному сектору, став метод малої приватизації.

Розділ 1. Теорія саморегулювання

Ринкова економіка, як відомо, є товарним виробництвом, або економікою, що розвивається за економічними законами товарного господарства. Сучасна ринкова економіка має постійно регулюватися. Розрізняють саморегулювання економіки та державне її регулювання.

Саморегулювання ринкової економіки здійснюється через такі інструменти, як ціна, попит і пропозиція, конкуренція.

Ціна. Зміна відносних цін є орієнтиром для виробника щодо визначення необхідності зміни обсягів виробництва. Зміна цін впливає на вибір технології виробництва. Ціни, нарешті, визначають споживача певного продукту.

Попит і пропозиція. Попит — заявлена на ринку потреба в товарах. Вона визначається кількістю товарів, яку споживачі зможуть придбати за існуючих цін і доходів. Пропозиція — це кількість товарів, яку можуть поставити на ринок виробники за існуючих цін. Зміна співвідношення між попитом і пропозицією зумовлює коливання ринкових цін навколо так званої рівноважної ціни. За допомогою цих коливань установлюється той рівень цін, за якого об’єктивно забезпечується рівновага попиту і пропозиції та в кінцевому підсумку рівновага виробництва і споживання.

Конкуренція. Мета кожного виробника — отримання прибутку, а отже, розширення масштабів економічної діяльності. Це неминуче призводить до боротьби між виробниками за найвигідніші умови виробництва, найкращу позицію на ринку тощо. Якщо пропозиція товару перевищує попит на нього, то посилюється конкурентна боротьба між виробниками. Для того щоб вистояти у цій боротьбі, кожен з них змушений знижувати ціну на товар. Наслідком цього є скорочення обсягів виробництва цього товару. Якщо попит на товар більший, ніж його пропозиція, конкурують покупці. Через підвищення ціни збільшується пропозиція товару.

Конкуренція є важливим елементом саморегулювання ринкової економіки.

На сьогодні у загальносвітовому масштабі найбільш актуальним є питання переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. Його особливістю є не тільки зміни в матеріальній основі суспільства (технологія, техніка, рівень життя), а й переоцінка ціннісних орієнтацій, менталітету людей. Основними напрямками цих змін є гуманізація та екологізація. Більшість економічно розвинених країн на сьогодні знаходяться в перехідному стані до постіндустріального, інформаційного суспільства. Проте плавність, поступовість цього процесу не дає змоги помітити якісні стрибки, які обов’язково наявні в кожному перехідному стані. До таких якісних змін можна віднести пріоритет екологічних цінностей над економічними, гуманізацію та демократизацію насамперед відносин в економічній сфері, послаблення впливу просторових обмежень на діяльність людини і, як прояв цього, появу всіляких економічних та політичних міждержавних союзів і об’єднань, а також світове поширення та розвиток діяльності транснаціональних корпорацій. Ці процеси значною мірою впливають на розвиток малого та середнього підприємництва, оскільки з’являються все нові й нові замовлення для нього і використання його послуг як субпідрядника великого, зокрема міжнародного бізнесу.

Процеси в перехідних економіках є результатом не тільки ринкової трансформації, але й наслідком загальносвітових тенденцій руху до постіндустріального суспільства [2, с. 38]. Таким чином, ми маємо змогу спостерігати накладання одне на одного двох типів перетворень у світовому господарстві — ринкового та постіндустріального. У цьому плані основним завданням трансформаційних економік є не просто реформувати свою економічну систему для створення ринкових умов господарювання, а й створити всі необхідні передумови для формування постіндустріального типу суспільства з його якісними особливостями та ціннісними ідеалами, зокрема й у економічному житті. Хоча, на думку багатьох вітчизняних та зарубіжних дослідників, практичний хід реформ у країнах Центрально-Східної Європи та колишнього СРСР показує, що для більшості з них характерною є деіндустріалізація національної економіки [4, с. 77], здебільшого цей процес деіндустріалізації не має нічого спільного із прогресивним рухом до постіндустріального суспільства. Понад це, у структурі промисловості зменшується частка високотехнологічних виробництв і зростає частка ресурсозатратних виробництв, пов’язаних з первинною обробкою сировини.

Проте рух перехідних економік до постіндустріального суспільства має деякі особливості порівняно з розвиненими ринковими державами. Так, у трансформаційних економіках на перший план виходить процес імпорту нових технологій, оновлення основних фондів, запровадження загальносвітових стандартів якості [14, c. 39].

Розділ 2. Трансформаційна економіка з прикладами зарубіжних країн

Досвід економічних перетворень, набутий у країнах Центральної та Східної Європи, дає змогу виділити найбільш вірогідні тенденції та закономірності трансформаційної економіки для здійснення ринкових перетворень. Вихідним пунктом ринкових перетворень у всіх країнах була відміна контролю над цінами, що переважно призвело до подорожчання значної маси товарів. У всіх країнах виникла необхідність управляти відкритою інфляцією. Уряди багатьох країн почали застосовувати монетарні методи для подолання інфляції, яка часом досягала дуже значних розмірів. Серед таких методів були і маніпулювання відсотковими ставками на кредити, і зміна розмірів обов’язкового банківського резервування, і лібералізація імпорту. Проте часто ці монетарні заходи лише погіршували ситуацію, що склалася. У трансформаційних економіках реакції господарюючих суб’єктів на заходи монетарного характеру істотно відрізняються від реакції підприємств ринкового господарства. Отже, жодна перехідна економіка не змогла на практиці уникнути інфляційного зростання цін. Цьому є декілька причин. По-перше, уряду важко відмовитись від отримання інфляційного податку в той момент, коли постає нагальна потреба в коштах для фінансування соціальних видатків і підтримки державних підприємств. По-друге, висока інфляція знецінює заощадження населення і цим забезпечує однакові умови для конкуренції різних груп товарів. По-третє, рівень цін, що постійно зростає, призводить до виділення тих підприємств і державних органів, які здійснюють активну цінову політику. Таким чином, інфляція змушує пристосовуватись до нових ринкових умов та відіграє позитивну інституційну роль.

Ще однією тенденцією, притаманною для країн з трансформаційною економікою, є неодмінне виникнення конфлікту між нагромадженням та споживанням, який в основному вирішується на користь споживання. Конкурентну боротьбу в перехідній економіці ведуть не за зниження витрат виробництва, а за посилення корпоративної влади як форми контролю за виробництвом та ринком, за одержання дешевих кредитів та ресурсів. На відміну від ринкової економіки, де ціна розглядається як точка рівноваги між попитом і пропозицією товару, у перехідній економіці вона перебуває під впливом влади монопольних структур. Насамперед це стосується цін на сировину, устаткування, робочу силу. У трансформаційних економіках можна спостерігати значну розбіжність цін на одну й ту саму продукцію не тільки в межах країни, але і в межах одного регіону чи міста. Це є наслідком того, що переважна більшість цін встановлюється монопольним способом, оминаючи конкурентні механізми.

Проте однією з найбільш істотних характерних для перехідної економіки рис більшість науковців визнають глибокий спад виробництва. Так, відомий угорський економіст Я. Корнаї назвав це явище «трансформаційним спадом» [7, с. 4]. Спад зумовлений тим, що у перехідній економіці втрачають силу передусім старі інститути та механізми діяльності, а нові ринкові ще тільки формуються. До найбільш характерних рис трансформаційного спаду можна віднести: перехід від ринку продавця до ринку покупця; структурну перебудову, яка в перехідний період протікає інтенсивніше порівняно зі звичайним економічним циклом; порушення економічної координації, тобто невизначеність і ризик; незавершеність основних інституційних перетворень і, насамперед, невизначеність прав власності, а також відсталість і недосконалість фінансового сектора; різке скорочення інвестиційної діяльності; зубожіння значної частини населення та швидка диференціація доходів; високий рівень інфляції та гіперінфляція тощо.

Однією з головних рис трансформаційного спаду Я. Корнаї називає перетворення платоспроможного попиту на визначальний фактор економічної динаміки. Тобто, перехідна економіка стає тоді переважно ринковою, коли головним обмеженням господарського зростання виявляється обмеженість попиту. Сигналом закінчення трансформаційного спаду стає утворення на місці ринку продавця ринку покупця.

Ознакою закінчення трансформаційного спаду і утворення ринкової економіки може слугувати такий показник, як зростання валових інвестицій в економіку, який визнаний головним критерієм виходу зі спаду у доповіді Економічної комісії ООН для Європи [10, с.81]. У країнах -«лідерах», до яких належать такі країни Центрально-Східної Європи, як Чехія, Угорщина, Словенія та Польща, платоспроможний попит став одним із головних факторів стабілізації та пожвавлення виробництва.

Отже, в економіці перехідного типу відбуваються важливі структурні зрушення, тобто структурна перебудова. Структурна перебудова економіки потребує певного механізму — певних засобів, форм і методів, за допомогою яких вона здійснюється в найкоротші строки і з найбільшим ефектом. У кожній країні існує своя специфіка структурної перебудови, але є й дещо загальне, до чого належить процес нагромадження капіталу. Створилася й продовжує свій розвиток ціла індустрія нагромадження капіталу, яка за помірну плату може надати індивідуальному підприємцеві чи окремому підприємству змогу профінансувати свій бізнес. Найпоширенішою формою фінансування підприємницької діяльності є іноземні інвестиції. Вони сприяють розвиткові не лише країн з трансформаційною економікою, а й досить часто високоіндустріальних держав, наприклад США, економіка яких останніми роками перетворилась в одного з найбільших споживачів іноземних інвестицій [5].

Нагромадження капіталу у формі іноземних і внутрішніх інвестицій є неодмінною умовою здійснення визначеної структурної перебудови національної економіки, в якій поступово починає все більшу роль відігравати малий та середній бізнес.

Розділ 3. Проблематика саморегулювання в трансформаційній економіці України

Аналізуючи стан й перспективи розвитку економічної системи України, слід відзначити, що за роки незалежності не вдалося створити економічну систему, здатну забезпечити прогресивний розвиток країни; процес суверенізації було обмежено здобуттям зовнішніх політичних атрибутів (40% покриття дефіциту державного бюджету припадає на зовнішні джерела); серйозну загрозу для безпеки держави становлять «тінізація» та криміналізація економіки (тіньовий сектор становить до 50% економіки).

Серед причин економічної кризи в Україні є відсутність або нерозвиненість багатьох необхідних інститутів (інститут — це порядок, закріплений у формі закону або установи, це створені людьми норми, правила поведінки, які структурують політичні, економічні і соціальні взаємодії), які опосередковують зв’язки між ринком, державою і суспільством. В Україні не сформовано ефективних механізмів взаємодії держави і ринку. Держава неохоче підтримає бізнес, а бізнес здебільшого обходить інтереси держави. Відбувається боротьба груп інтересів. Ці групи отримують можливість прямо впливати на розробку законотворчих і урядових документів. Нині бізнесмени іронізують, що найбільш доходними із існуючих цінних паперів є постанови уряду. Інвестиції в лобізм є високопродуктивними і підтверджують тезу інституціоналізму про наявність “ренто орієнтованої поведінки” [2].

На думку деяких дослідників, найістотнішою перешкодою на шляху перехідного періоду є відсутність справжньої системи чітко визначених прав на власність, яка є одним із фундаментальних компонентів організаційної інфраструктури ринкової економіки і водночас життєво необхідною умовою виникнення і розвитку нового стабілізуючого сектора класу малого та середнього підприємництва. Для швидкої й ефективної передачі державного майна у приватні руки розроблено нові методи та схеми приватизації. Одним із таких методів у країнах Центральної та Східної Європи, що передбачав передачу державного майна приватному сектору, став метод малої приватизації. [3].

Розвиток саморегулювання й посилення взаємодії саморегулівних організацій і державних органів є необхідними умовами підвищення якості регулювання та доступною для суб’єктів ринку альтернативою державному втручанню в економіку. В умовах інтернаціоналізації фінансових ринків і ускладнення їх структури, поряд зі створенням об’єднань саморегулівних організацій за галузевою (професійною) ознакою, виникає об’єктивна потреба у формуванні міжгалузевих, міждержавних і міжнародних союзів саморегулівних організацій.

Досвід розвинутих країн світу переконливо свідчить, що наявність у системі національного регулювання діяльності фінансових установ саморегулівних організацій і розширення основ саморегулювання є обов’язковими умовами для стабільного розвитку фінансових ринків.

Створення механізму саморегулювання на фінансових ринках, що розвиваються, вимагає розробки чітких принципів взаємодії державних органів і саморегулівних організацій, насамперед шляхом створення ефективної системи підзвітності.

Отже, саморегулювання фінансового ринку буде ефективним при кращому розвитку, вдосконаленню та функціонуванні ринку. Саморегулівні організації фінансового ринку повинні забезпечувати діяльність професійних учасників фінансового ринку. Також розробляти і затверджувати правила та стандарти професійної поведінки. З метою посилення ролі саморегулівних організацій і професійних об’єднань на фінансовому ринку потрібно розробити і прийняти закон про саморегулювання на фінансових ринках [10, c. 84-85].

Метою функціонування саморегулюючих організацій фондового ринку є забезпечення діяльності професійних учасників фондового ринку, які є їх членами, розробка й запровадження правил та здійснення відповідного виду діяльності. До основних функцій саморегулюючих організацій на ринку цінних паперів належать такі:

• нормотворча, що реалізується шляхом прийняття внутрішніх нормативних актів, які регулюють порядок здійснення професійної діяльності та проведення операцій з цінними паперами;
• контрольна — полягає в організації нагляду за дотриманням учасниками ринку цінних паперів внутрішніх вимог саморегулюючих організацій і національного законодавства;
• примусова, що передбачає розробку санкцій, заходів впливу та дисциплінарних заходів щодо членів саморегулюючих організацій;
• арбітражна, яка реалізується через діяльність створених при саморегулюючих організаціях третейських судів.

Як засвідчила світова практика, найефективнішим використання принципів саморегулювання є у країнах з тривалим досвідом функціонування фінансових ринків. В Україні використання можливостей саморегулюючих організацій має бути пов’язане передусім з перенесенням на них частки витрат щодо регулювання, делегуванням функцій моніторингу ринку, забезпечення правозастосування та інших аспектів детального адміністрування, а також залучення їх до захисту прав споживачів фінансових послуг і реалізації фінансових програм.

Протягом останніх років проводиться послідовна робота щодо запровадження єдиного підходу до створення й функціонування саморегулюючих організацій, передання їм частини регуляторних повноважень для здійснення державного регулювання фінансового ринку та створення уніфікованої правової бази за кожним видом професійної діяльності.

Підвищення ролі саморегулювання на фінансовому ринку має відбуватися шляхом поступового передання повноважень саморегулюючим організаціям.

Зі свого боку організації повинні функціонувати відповідально, втілювати передовий досвід та здійснювати моніторинг своїх ринків, виходячи не тільки із власних економічних, репутаційних інтересів.

Включення саморегулювання до загального державного регуляторного режиму функціонування установ фінансового сектору дає змогу ефективної реалізації державних цілей відповідно до інтересів як суспільства, так і суб’єктів регулювання [5, c. 17-18].

Висновки

Таким чином, для формування позитивного тренда в умовах постіндустріальної трансформації необхідний державний вплив на економіку, який полягає в наступному: вибір національних пріоритетів розвитку, зокрема в області високотехнологічного і наукоємного секторів; збалансованість як державних, так і приватних інвестицій в НДДКР і формування на цій основі приватно-державного партнерства; створення нових структур національної інноваційної системи у формі кластерів новітніх технологій, що є технопарками, науковими центрами; стимулювання університетів для переходу від класичної схеми «наука + освіта», до схеми «наука + освіта + інноваційний бізнес»; вдосконалення інституційної бази нової економіки, зв’язаної з використанням інтелектуальної власності.

Особлива організуюча роль держави у вітчизняній економіці пов’язується з недостатньою або заниженою активністю суспільства та індивідів. В ході ринкових реформ черговий раз виявилася неготовність значної частини населення до самостійного заняття бізнесом. Замість активної участі в ринкових відносинах одна його частина відійшла у бік самоізоляційної пасивності, інша — спекуляції і рекету, і лише третя повелася відповідно до етики підприємництва. Відповідно ми стикаємося з викликами, які вимагають певних змін. При цьому слід пам’ятати: хто не міняється згідно з викликами, той програє.

Список використаної літератури

1. Барановський О. Проблеми власності та легалізації капіталів і доходів в Україні / О. Барановський, В. Сіденко // Дзеркало тижня. — 2004, 15 травня.
2. Біляцький С. Аспекти трансформації світової економіки // Краєзнавство. Географія. Туризм. — 2005. — № 11. — С. 3-6
3. Бузгалин А. Либерализация Versus Модернизация (сравнительный анализ переходных экономических систем) / А. Бузгалин, А. Колганов // Вопросы экономики. — 1998, № 8. — С. 38-56.
4. Буркальцева Д. Механізми кредитування економіки в умовах трансформаційних перетворень // Банківська справа. — 2008. — № 4. — С. 72-80
5. Геєць В. Деякі порівняльні ознаки трансформаційних моделей економіки України і Росії // Економіка України. — 2005. — № 5. — С. 4-18
6. Дем’яненко П.В. Ринкова трансформація економіки: стан, проблеми, перспективи // Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 7. — С. 241- 249
7. Душанич Т.Н. Экономика переходного периода / Т.Н. Душанич, И.Б. Душанич. — М.: Институт международного права и экономики, 1996. — 184 с.
8. Економіка зарубіжних країн: Підручник / [А.С. Філіпенко, В.А. Вергул, Т.С. Бура- ківський та ін.]. — К.: Либідь, 1996. — 416 с.
9. Єрохін С.А. Загальний сценарій структурної трансформації розвинутих країн // Актуальні проблеми економіки. — 2002, № 11. — С. 2-8.
10. Касич А. О. Інтеграційні завдання України в умовах трансформації моделі розвитку глобальної економіки // Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 7. — С. 78 — 86
11. Микицей Н. Особливості приватизації у країнах з трансформаційною економікою // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 10. — С. 161-165
12. Позняков С. Шляхи трансформації методу адміністративно-правового регулювання відносин у сфері економіки // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 1. — С. 25-28
13. Полозенко Д.В. Гроші та фінанси в умовах трансформаційної економіки // Економіка АПК. — 2007. — № 10.- С.64-70
14. Філіппов В.В. Основні напрямки макроекономічного регулювання трансформаційної економіки України // Вісник Київського інституту бізнесу і технологій. — 2010. — № 3. — С. 38-40
15. Штепа Л. О. Оцінка відносин власності в умовах трансформації економіки України // Фінанси України. — 2005. — № 4.- С.13-15