Вступ

Індукцією називається умовивід, у якому на основі знання частини предметів класу робиться висновок про всі предмети класу, про клас в цілому. Індукція — це умовивід від часткового до загального. Термін “індукція” походить від латинського слова inductio, що означає “наведення”.

Індукція, як і будь-який умовивід, складається із засновків і висновку. Засновки в індукції — це судження про окремі факти, одиничні предмети або групи предметів і явищ. Висновок — судження про клас предметів або явищ у цілому.

Будується індуктивний умовивід так. У процесі пізнання предметів якогось класу ми виявляємо, що кожен предмет, який спостерігаємо, має ознаку Р. Під час подальшого спостереження предметів цього класу ми відмічаємо, що й вони мають ті ж самі ознаки. Не досліджуючи останніх предметів класу, ми робимо узагальнюючий висновок, що всі предмети цього класу мають ознака Р. У вигляді формули індуктивний умовивід Засновки в цьому умовиводі не вичерпують увесь клас металів, у них ідеться лише про чотири хімічні елементи, що входять до цього класу, висновок — це судження про клас у цілому; ознака, яка належить кожному із перелічених металів, приписується у висновку усім металам. Таким чином, тут від знання частини предметів класу зроблено перехід до знання класу в цілому.

Сутність індукції, її особливості й значення краще за все розкриваються у порівнянні її з дедуктивним умовиводом.

Індукція, як і дедукція є умовиводом опосередкованим, висновок робиться не з одного, а з кількох засновків. Але якщо в дедуктивному умовиводі кількість засновків чітко визначено (силогізм, наприклад, складається тільки з двох засновків), то в індуктивному умовиводі кількість засновків може бути найрізноманітніша, більшою чи меншою, у залежності від того, скільки вивчено окремих фактів, одиничних предметів або явищ.

1. Поняття та різновиди індукціїв науковому пізнанні

Індукція — 1) метод наукового пізнання, який полягає в дослідженні руху знань від одиничного до часткового або й загального; 2) вид опосередкованого умовиводу, в якому з одиничних суджень-засновків виводять часткове або й загальне судження-висновок.
Серед індуктивних умовиводів виділяють такі види індукції:

• повна індукція – заключення належить тільки до тих випадків, які розглянуті у посилках. Наприклад: Прямокутні трикутники мають площу, що дорівнює половині добутку (множенню) основи на висоту. Тупокутні трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку основи на висоту. Гостровугільні трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку основи на висоту. Значить всі трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку основи на висоту.
• неповна індукція – заключення належить не лише до випадків, які розглянуті у посилках, але і до всіх випадків того ж роду.

Неповна індукція – це умовивід, в якому на основі належності ознаки деяким елементам чи частинам класу робиться висновок про її належність класу в цілому (поля пшениці).

Індуктивний перехід від деяких до всіх не претендує на логічну необхідність, бо повторюваність ознаки може бути результатом спів падання. Їй характерно ослаблене логічне слідування — істинні засновки забезпечують отримання не достовірного, а лише проблематичного висновку. Отже, неповна індукція належить до правдоподібного (недемонстративного) умовиводу.

По способу відбору вихідного матеріалу розрізняють два види неповної індукції: 1) індукцію шляхом перерахування, яка отримала назву популярної індукції і 2) індукцію шляхом відбору – наукова індукція.

Популярна індукція – це узагальнення, якому шляхом перерахування встановлюють належність ознаки деяким предметам чи частинам класу і на цій онові проблематично робиться висновок про її належність всьому класу. Деколи її називають індукцією через просте перерахування. Обґрунтованість висновків в популярній індукції визначається головним чином кількісним показником: співвідношення досліджуваної множини предметів (взірця чи вибірки) до всього класу (популяції). (фактичні презумпції – досвідне узагальнення – тікання від суду, погроза вбивства, вкрадені речі (речовий доказ) свідчать про злочин і т.д.). Вона має евристичну функцію, наводить на думку що повторюваність невипадкова. Але в умовах, коли досліджуються лише деякі представники класу, є можливість помилкового узагальнення. Обов’язково враховувати – суперечливі випадки, суб’єктивізм відбору версій, які говорять лише за, і ті, що проти відкидають, з множини фактів вибирають лише ті, які є переважаючими в досвіді і будують на їх основі поспішне узагальнення (суєвір’я).

Наукова індукція – це умовивід, в якому узагальнення будується шляхом відбору необхідних і виключення випадкових обставин. В залежності від способів дослідження розрізняють: (1) індукцію методом відбору (селекції) і (2) індукцію методом виключення (елімінації).

Роль індуктивних умовиводів у юриспруденції є не менш важливими, ніж роль дедуктивних умовиводів, та умовиводів за аналогією. Оскільки індуктивні умовиводи рухаються від часткового знання до загального, вони дають змогу узагальнювати та систематизувати інформаційний матеріал, зводити їх до одного знаменника, допомагають складати загальне уявлення про те, що відбулося. З окремих розрізнених фактів будується конкретна картина.

Важливе значення індуктивні умовиводи посідають під час доведення тієї чи іншої гіпотези, велике значення їм належить в доведенні і спростуванні. Звісно, не можна уособлювати індуктивні умовиводи від інших умовиводів, однак їхнє значення для юриспруденції є досить вагомим.

2. Значення індукції у практичній діяльності

Наукова індукція — неповна індукція, в якій на підставі пізнання необхідних ознак деяких предметів певного класу робиться загальний висновок про всі предмети цього класу.

За схемою міркування (від знання окремих предметів певного класу до знання всього класу) наукова індукція не відрізняється від популярної. Відмінність її полягає в характері та природі засновків і способі їх підбору.

Якщо в популярній індукції засновки для узагальнення беруть переважно випадково, то в науковій їх підбирають свідомо, з урахуванням того, наскільки істотними є зв'язки, які в них відображаються. При цьому великого значення надають причинно-наслідковим зв'язкам речей. Автори, що вдаються до наукової індукції, не задовольняються відомими фактами. Вони одержують факти, використовуючи такі методи, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент.

Сила наукової індукції полягає в тому, що кожний її крок пов'язаний з фактами, досвідом, вона часто піддається перевірці. А слабкість — у тім, що всезагальні висновки не піддаються перевірці емпіричними засобами, тобто з допомогою верифікації.

Оцінюючи пізнавальні можливості наукової індукції, треба пам'ятати і про історичну обмеженість людського досвіду.

Індукція через відбір фактів, що виключають випадковість узагальнення, відрізняється від популярної індукції впорядкованістю відбору випадків-фактів. Вона розглядає не перші що попалися, а систематизовано підібрані, підібрані певним чином, заплановані випадки, чим і підвищує ступінь вірогідності свого висновку. Так, щоб судити про якість продукції, що випускається, молочного заводу, консервної фабрики або цигаркового цеху, не розкриваючи кожну пляшку, консервну байку, не викурюючи кожну сигарету, треба по певній системі, за певним планом вибрати десяту (соту або іншу) одиницю продукції й на підставі її якості зробити загальний висновок про якість всієї продукції. Тут також, як і в популярній індукції, чим більше буде розглянуто випадків, тим вище стане й ступінь вірогідності висновку. Строго говорячи, цьому виду індукції відповідають і всі види соціологічних досліджень, статистичні узагальнення.

Наукова індукція гідна особливого виділення й розгляду, тому що вона не просте узагальнення, вона — особливий вид умовиводу про причину.

На відміну від дедуктивних категоричних умовиводів, де зв'язок крайніх термінів установлюється через їхнє відношення до середнього, тобто в посилках цей зв'язок не даний безпосередньо; в індуктивних умовиводах зв'язок, установлюваний у висновку, поданий безпосередньо в самих посилках. Іншою особливістю індуктивних умовиводів є те, що вони ніколи (за єдиним виключенням) не дають абсолютно достовірного знання. Індуктивні умовиводи по суті своєму завжди дають знання проблематичне, імовірне, правдоподібне. Єдиним виключенням є умовивід по так званій повній індукції. Але оскільки повна індукція застосовна в обмежених випадках і не відповідає природі індукції — давати більш загальне, ніж вихідне, тобто нове знання, тому наукова цінність і значимість повної індукції незначна.

Наукова ж цінність і значимість індукції полягає саме в тім, що вона розширює наше знання, поширює знання, отримане з обмежених предметних областей, на більше широку предметну область, на область невідомого. У практиці наукового й повсякденного пізнання, у практиці наукового дослідження ми постійно користуємося індукцією для досягнення цінних і в цілому правильних наукових положень. Висновок, наприклад, закону всесвітнього тяжіння на підставі тільки частини досліджених властивостей предметів спостережуваного миру не втрачає своїй науковій цінності й значимості щодо всього (і не спостережуваного в тому числі) миру.

3. Індуктивні методи встановлення причинних зв’язків між явищами

І. Метод єдиної подібності.

Якщо певна обставина постійно передує досліджуваному явищу при мінливості всіх інших обставин, то імовірно, що саме воно і є причиною явища.

Схема методу:

А → а (тобто імовірно, що А і є єдиною причиною (із всієї сукупності А, В, С, D) явища а).

II. Метод єдиного розходження.

Якщо певна обставина присутня тоді, коли має місце досліджуване явище, і відсутня тоді, коли це явище відсутнє (а все інше залишається незмінним), то саме ця обставина і є ймовірною причиною досліджуваного явища.

A → а (імовірно, що А є причиною а)

III. Поєднаний метод подібності й розходження.

Якщо два або більше випадки, в яких має місце досліджуване явище, подібні тільки однією обставиною, що передує виникненню цього явища, а два або більше випадки, в одному з яких це явище відсутнє, а в іншому присутнє, відрізняються тільки відсутністю/ присутністю цієї обставини, то, ймовірно, ця обставина і є причиною досліджуваного явища.

Схема методу:

А → а (імовірно, що А — причина а)

IV. Метод супровідних змін.

Якщо при зміні однієї з обставин, що передують виникненню досліджуваного явища, змінюється й саме явище, то імовірно, що саме ця обставина і є причиною цього явища.

Схема методу:

ABCD → abсd A₁BCD → a₁bсd A₂BCD → a₂bcd

A → а (імовірно, що А — причина а)

V. Метод залишків.

Якщо дві або більше сукупні причини породжують стільки ж сукупних явищ (наслідків) і відомо, що частина цих причин породжує відповідну частину явищ, то причина, що залишилася, імовірно, породжує те явище, що залишилося.

Схема методу:

ABC → abc

BC → bc

А → а (імовірно, що А — причина а)

Аналогія — традуктивний умовивід, у якому на основі подібності предметів за одними якимись ознаками робиться висновок про їхню подібність і за іншими ознаками.

Схема міркування за аналогією:

А має ознаки abсd

В має ознаки abc

Імовірно, що В має також і ознаку d

Також говорять про аналогію властивостей і аналогії відносин, а також про строгу, нестрогу й помилкову аналогію.

Строга аналогія — аналогія, що будується на основі знання про наявність необхідного зв'язку між ознаками, що переносяться.

Нестрога аналогія — аналогія, в результаті якої на основі подоби предметів за одними якимись ознаками робиться висновок про їхню подобу за іншими ознаками без знання про зв'язок одних ознак з іншими.

Нестрога аналогія дає тільки ймовірний висновок.

Помилкові аналогії є софістичним прийомом і використовуються для введення в оману.

Отже, індукція буває повна, неповна і математична. Повна індукція означає, що вивчаються всі предмети даного класу, а посилками служать або одиничні, або загальні судження. Неповна індукція застосовується, коли ми, не спостерігаючи всі випадки досліджуваного явища, висновок робимо для всіх випадків.

Повною індукцією називається умовивід, у якому загальний висновок про клас предметів робиться на основі вивчення всіх предметів цього класу.

Повна індукція складається із засновків і висновку.

Розрізняють засновки подвійного типу 1. Засновки, у котрих виражені судження про окремі факти, їх у повній індукції стільки, скільки налічується предметів, що складають даний клас. 2. Один із засновків у повній індукції є судження, у котрому виражено знання про те, що перелічені предмети вичерпують собою клас досліджуваних предметів. У практиці мислення цей засновок звичайно не висловлюється, а мається на думці.

Повна індукція дає висновки не імовірні, а достовірні. У індукції важлива перевага повної індукції. Основою достовірності висновків є те, що засновки у повній індукції вичерпують клас предметів.

Повна індукція застосовна не завжди. Вона можлива лише в тих випадках, коли кількість предметів, що складає клас, невелика, чітко обмежена і всіх їх можна вивчити.

Висновки

Логічний перехід від знання про окремі явища до узагальненого знання здійснюється в формі індуктивного умовиводу, чи індукції (лат. industio — наведення).

Індуктивним є умовивід, в якому на основі належності ознаки окремим предметам чи частинам деякого класу роблять висновок про його належність класу в цілому.

Основна функція індуктивних виводів в процесі пізнання – генералізація, тобто отримання загальних суджень. В залежності від повноти і закінченості емпіричного дослідження розрізняють два види індуктивних умовиводів: повну і неповну індукцію.

Повна – умовивід, в якому на основі належності кожному елементу чи частині класу певної ознаки робиться висновок про приналежність ознаки класу в цілому.

Неповна індукція – це умовивід, в якому на основі належності ознаки деяким елементам чи частинам класу робиться висновок про її належність класу в цілому (поля пшениці).

Популярна індукція – це узагальнення, якому шляхом перерахування встановлюють належність ознаки деяким предметам чи частинам класу і на цій онові проблематично робиться висновок про її належність всьому класу.

Наукова індукція – це умовивід, в якому узагальнення будується шляхом відбору необхідних і виключення випадкових обставин. В залежності від способів дослідження розрізняють: (1) індукцію методом відбору (селекції) і (2) індукцію методом виключення (елімінації).

Список використаної літератури

1. Івін О. Логіка: Експериментальний навч. посібник для факультат. курсів за вибором учнів ст. кл. загальноосвітних шкіл, ліцеїв, гімназій/ Олександр Івін,; Міжнародний фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". — К.: АртЕк, 1996. — 231 с.

2. Арутюнов В. Логіка: Навчальний посібник/ Вячеслав Арутюнов, Дмитро Кірик, Володимир Мішин; М-во освіти України. Київ. нац. економічний ун-т. — К.: КНЕУ, 1997. — 186 с.

3. Дуцяк І. Логіка: Навч. посібник для студ. вуз./ Ігор Зенонович Дуцяк,. — Львів: Просвіта, 1996. — 127 с.

4. Жеребкін В. Логіка: Підручник/ Василь Жеребкін,. — 7-е вид., стереотипне. — К.: Знання, 2004. — 255 с.

5. Конверський А. Логіка: Підручник для студ. вуз./ Анатолій Євгенович Конверський,; Анатолій Конверський. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. — 394 с.

6. Решетов О. Логіка: Навч. — метод. посіб. для студ. вищ. навчальних закладів/ Олександр Решетов,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. – 52 с.

7. Тофтул М. Логіка: Посібник/ Михайло Тофтул,. — К.: Академія, 2003. — 367 с. .

8. Хоменко І. Логіка: Підручник для студ. вищих навч. закладів/ Ірина Хоменко; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка . — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 335 с.