Вступ

Масштабні зміни, що відбулися в міжнародній системі, – припинення протистояння антагоністичних соціально-політичних систем, встановлення монополярного світоустрію, зростання загрози для глобальної і регіональної безпеки з боку міжнародного тероризму, екстремізму із застосуванням насильства, організованої злочинності і негативних наслідків нелегального обороту наркотиків— висунули на перший план проблеми становлення і формування нової системиміжнародної безпеки особливо на Європейському континенті. Мова передусім іде як про її теоретичні аспекти, які торкаються необхідності переусвідомити поняття самої міжнародної безпеки та проблеми джерел сучасних загроз, так і про роль тих міжнародних інститутів, статутним і пріоритетним завданням яких є інституціонально-функціональне зміцнення безпеки.

Історично успадковані суперечності в межах Європи часто заважають виробленню єдиної політики. Тому Європа без НАТО є політичним організмом із послабленою здатністю до дії "назовні", на периферії чи поза межами континенту. Той факт, що ЄС досі не визначився з наданням Україні навіть статусу асоційованого члена а найбільш прихильні до України політики з держав ЄС вважають, що членство України в цій організації не може відбутися раніше за 2015 p., свідчить про нездатність Європейського Союзу самостійно, без США і НАТО, сприяти поверненню України до Європи.

1. Європейська система безпеки та НАТО

Супротивники вступу України до НАТО розмірковують про намір увійти до альтернативної „всеєвропейської" системи безпеки. Однак, у Європі існують лише три реальні організації, які займаються цією проблемою.

Перша — це, власне, НАТО, по-друге, сам Європейський Союз, який охороняє свою безпеку не автономно, а у партнерстві з НАТО, що й зрозуміло.

Ще одна організація, яка працює у цій сфері та об'єднує 55 держав Європи, Азії і Північної Америки — це Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).

Цікаво, що у ЄС вже досить тривалий час борються дві тенденції. Одна з них, підтримана насамперед Францією, а з середини 1990 pp. — і Німеччиною, полягає у відокремленні у питаннях континентальної безпеки від США і НАТО та створенні власної, європейської систему безпеки.

Проти спроб підірвати монополію НАТО на гарантування безпеки в Європі активно виступають такі країни, як Велика Британія, Італія, Португалія, Нідерланди, Данія, а також усі члени НАТО з числа країн Центральної і Східної Європи, які в 2004 р. стали членами ЄС.

Ще однією формою європейської інтеграції в галузі безпеки є діяльність Західноєвропейського союзу. Ця організація, створена в 1954 році, спочатку налічувала сім членів, а з 1995 року — десять (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Іспанія, Португалія і Греція). Крім того, дві держави Західної Європи мають статус спостерігачів в організації, а дев'ять держав Східної і Центральної Європи і три держави Західної — статус асоційованих членів. У документах ЗЄС підкреслюється його покликання — бути одночасно і "оборонною складовою" ЄС і "європейською опорою" НАТО. Теоретично ЗЄС може залучати до своїх операцій, за згоди НАТО, низку багатонаціональних формувань у рамках Альянсу, зокрема 86-тисячний Єврокорпус. 23 листопада 1999 р. міністри закордонних справ і оборони 26 європейських країн, що мають відношення до ЗЄС, ухвалили рішення, згідно з яким ЄС поступово перебирає функції у сфері оборони, врегулювання та попередження локальних криз. Таким чином було фактично ухвалено рішення про поступову передачу функцій ЗЄС до ЄС зі збереженням на певний час законсервованих і урізаних структур самого Західноєвропейського союзу.

Противники формування автономних від НАТО європейських збройних сил підтримують розвиток європейської оборонної складової в ролі підсилення оборонних зусиль НАТО. Матеріалізацією цієї тенденції стало підписання 13 грудня 2002 р. Декларації з європейської політики в галузі безпеки та оборони, яка передбачає:

— гарантований доступ ЄС до механізмів оперативного планування НАТО;

— передбачення можливості використання Європейським Союзом колективних ресурсів та спроможностей НАТО;

— можливість застосування механізмів військового командування НАТО в Європі в ході операцій під проводом ЄС, зокрема перебування представника ЄС на посаді заступника Верховного головнокомандувача Об'єднаних збройних сил НАТО у Європі;

— ухвалення такої системи оборонного планування НАТО, яка б передбачала наявність сил для операцій під проводом ЄС.

Таким чином, оборонна політика ЄС перебуває повністю у фарватері НАТО.

На Заході найчастіше розглядають НАТО і ЄС як дві складові частини європейської економіко-політичної системи, де ЄС відповідає за економічну інтеграцію, а НАТО — за питання безпеки, обопільно доповнюючи одне одного.

Росія має власний інтерес у створенні автономної європейської оборонної політики, оскільки за таких умов міжнародна вага Росії, з її наявними військовими можливостями, суттєво зросте. Президент Росії В. Путін заявив, що "партнерство Російської Федерації і Європейського Союзу має включати організацію всеєвропейської системи безпеки, базовану на європейських силах". У разі витіснення впливу НАТО Росія змогла б відігравати роль супердержави щодо самих держав ЄС, які часто мають різні конкуруючі інтереси.

Між тим, при будівництві власної оборонної системи європейські держави змушені враховувати не лише факт наявності у США більш розвиненого ядерного потенціалу стримування, а и той факт, що американці тривалий час інвестували у свою безпеку більше, ніж усі європейські союзники разом. Так, скажімо, оборонні витрати США і європейських членів НАТО становили у 2006 році відповідно 490 і 243 мільярдів. За таких умов створення оборонних сил Європи означало б консервацію відставання європейських держав від США. За деякими даними, таке відставання становить щонайменше 20 років.

Існування НАТО суттєво полегшує відносини між членами ЄС, які в минулому мали складну і конфліктну історію взаємин, зокрема Німеччини і Франції, Німеччини і Польщі, Німеччини і Чехії, Румунії та Угорщини.

Через військову слабкість Європи, наявність серйозних, історично укорінених суперечностей між державами континенту, Євро-па без НАТО втратила б значну частину свого політичного потенціалу. У Європі є три досить потужні у політичному, економічному та воєнному сенсі країни (Німеччина, Велика Британія і Франція) але немає жодної великої держави, яка могла б за своїми силовими характеристиками наблизитися до США чи Росії. Найбільша держава ЄС і європейська країна НАТО — Німеччина — має лише 86 млн. населення з близько півмільярдного населення всього ЄС. В Європі є чотири великі країни (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія), кілька середніх (Польща, Іспанія) і низка дрібних. Держави ЄС не завжди здатні проводити повністю самостійну політику, оскільки залежать від російських енергоносіїв та не мають достатньої мотиваційної та силової підтримки для її здійснення.

Брак у ЄС великих держав передбачає й відсутність засобів і політичної волі реалізувати значні геополітичні цілі. Крім того, жодна країна Європи не може стати геополітичним лідером, достатньо потужним для цієї ролі та водночас таким, щоб її лідерство було сприйняте іншими країнами Європи.

Слід наголосити, що ЄС є утворенням, істотно залежним від Москви у сфері енергетики. Трохи менше 40% нафти й газу, що споживаються в Європі, надходять з Росії. У зв'язку з цим існує небезпека, що країни Європи не будуть готові до залучення України до європейських структур. Це може поставити Україну в залежність від позиції Росії, що шкідливо для вільного вибору пріоритетів зовнішньої та внутрішньої політики України.

У Європі після Другої світової війни відбулася значною мірою атрофія геополітичного мислення урядів європейських держав. Це сталося під впливом "тепличного" геополітичного клімату, створеного завдяки існуванню НАТО й залученню США до проблем безпеки в Європі за часів "холодної війни".

Навіть таке ключове для Європи рішення, як збільшення ЄС за рахунок десяти нових членів, було ухвалене Європейським Союзом лише під впливом розширення НАТО (у ході внутрішньо-європейського обговорення спочатку пропонувалося розширення ЄС на 3-7 країн). Усі країни, крім

Кіпру і Мальти, стали членами ЄС у 2004 році лише після того, як увійшли до Північноатлантичного Альянсу внаслідок рішень, ухвалених НАТО в 1997 і 2002 pp. Для інтересів національної безпеки України важливим є те, що Альянс готовий будувати свої відносини з Україною автономно від впливу інших держав, і, зокрема Росії, таким чином підтверджуючи зовнішньополітичну самостійність України.

Раптово змінювати таку ефективну систему безпеки, як НАТО європейські держави не мають ані коштів, ані бажання. Тому розвиток самостійної оборонної складової у межах Європейської політики безпеки і оборони у найближчі 10-15 років є малоймовірним. Це зумовлено відсутністю в держав ЄС достатньої мотивації, успішним захистом своїх інтересів в НАТО, а також браком ресурсів для створення системи безпеки, співмірної за надійністю з цією військовою організацією.

Отже, Альянс зміцнює силову складову Європейського Союзу, перетворюючи його фактично на нову велику державу, робить Європу невразливою для зовнішнього тиску та спроб розколоти через застарілі проблеми.

2. ОБСЄ як регіональний механізм у системі європейської безпеки

Засновницьким актом ОБСЄ є Гельсінський Заключний акт Наради по безпеці і співробітництву в Європі (НБСЄ) 1975 р. У 1994 р. відповідно до рішення Будапештської наради НБСЄ була трансформована у ОБСЄ і набула статусу міжурядової регіональної організації, хоча не має традиційного установчого документа міжнародних організацій — статуту. Мабуть тому проблема ОБСЄ полягає в тому, що вона так і не перетворилася на дієву міжнародну організацію. Хоч її назва і змінилася, вона все ще є форумом для обговорень — корисним, але все ж форумом.

Передусім, з точки зору ефективності і дієвості структури ОБСЄ, входженням до її складу колишніх радянських республік, це обернулося, по-перше істотним зростанням кількості учасників – нині це 54 держави; по-друге, трансформацією простору ОБСЄ з колишнього, євроатлантичного в нове – євразійсько-атлантичне.

Одночасно помітно погіршився механізм прийняття рішень (вони приймаються більш повільно) і рівень представництва (молоді держави не спроможні нести в повному обсязі витрати на утримання і функціонування дипломатичного апарату). Таким чином, становлення міцного виконавчого механізму у рамках ОБСЄ дедалі об'єктивно стає нагальною потребою. Уявляється, що від рішення цієї проблеми головним чином залежить майбутнє організації. У перспективі це може бути Європейська Рада Безпеки або будь-яка інша організаційна структура. Важливим питанням залишається її склад, функції і методи прийняття і реалізації рішень. Думається, що участь у цьому механізмі США, Великобританії, Франції, Росії і Німеччини повинна бути реально забезпеченою. Для інших держав необхідно передбачити систему ротації.

Основним здобутком ОБСЄ за часі існування стала координація ухвалення Договору про скорочення звичайних збройних сил у Європі. Завдяки йому встановлені кількісні обмеження на головні види звичайних озброєнь. Також ОБСЄ намагалася здійснювати посередництво або моніторинг у конфліктних зонах на територіях нових незалежних держав СНД — у Придністров'ї, Абхазії, Нагірному Карабаху і Чечні. Однак, результати діяльності ОБСЄ на цій ниві досить скромні. Вона так і не змогла врегулювати проблеми у Косово, куди була залучена перед проведенням акції НАТО в 1999 році. Інакше, напевно, і бути не могло — з огляду на обмежені можливості цієї організації. У цілому, завдання ОБСЄ принципово відрізняються від НАТО. Це, насамперед попередження конфліктів і постконфліктне відновлення, врегулювання криз, контроль за озброєнням, а також дотримання прав людини, біженців, економічний розвиток, політичні реформи та проблеми довкілля. Тому ОБСЄ — це не організація, яка гарантує безпеку. Вона лише допомагає вести діалог тим, хто інакше як крізь приціл автомата говорити не здатний.

Відсутність воєн у Європі після Другої світової війни та успішна миротворча діяльність НАТО у Боснії, Косові, Македонії стали можливими через те, що НАТО, на відміну від ОБСЄ, має реальні інструменти для силового впливу та примусового миру.

Ситуація в Європейському Союзі дещо відрізняється. З середини 1990-х років у Європі розпочалися спроби створити організацію системи безпеки самостійної від НАТО. Ця ідея стала особливо популярною після зникнення радянської загрози для Європи внаслідок розпаду СРСР.

Нездатність європейських країн без допомоги США і НАТО врегулювати конфлікти на Балканах підштовхнула ЄС до прискорення спроб створення самостійної військової структури.

У 1999 р. на саміті ЄС у Гельсінкі було ухвалено рішення про заснування Спільної європейської політики безпеки і оборони та створення до 2003 р. Європейських сил швидкого реагування в складі шістдесяти тисяч військових, зі здатністю бути транспортованими у місце призначення як у Європі, так і поза її межами впродовж шістдесяти діб. До того ж здатними автономно проводити операції протягом не менш як одного року.

Це була дуже амбітна мета. Слід зазначити, що одній з найбільш боєздатних армій ЄС — армії Великої Британії знадобилося 70 днів для того, щоб у 2003 р. переправити до зони конфлікту з Іраком 45-тисячний контингент. Тим паче, що ЄС для ротації та відновлення боєздатності необхідно мати для виконання поставлених цілей контингент втричі більший від заявленого.

Однак європейських сил у зазначений термін так і не було створено. Через брак фінансування та відсутності зацікавленості окремих держав-членів ЄС до ініціювання конкуренції нової структури безпеки з НАТО. Тим паче, що в ЄС існує тенденція до консервації розмірів оборонних витрат. Розриву ЄС з НАТО не сталося — на саміті ЄС у Ніцці 7 грудня 2000 року було ухвалене рішення, що Альянс збереже контроль над військовим плануванням, водночас, коли нові сили швидкого реагування ЄС виконуватимуть миротворчі місії на кшталт тих, що проводилися НАТО на Балканах.

Ініціатори створення автономних збройних сил ЄС не декларують протиставлення цих сил НАТО, а в самому союзі існує низка впливових держав, які заперечують необхідність існування автономних сил ЄС. Так, зокрема, навіть держави ЄС, які не є членами НАТО, такі як Швеція та Фінляндія, виступають проти появи військ спільної оборони ЄС. Водночас, стимулами до створення автономних збройних сил ЄС є те, що прибічниками цього є Франція та Німеччина, ключові за політичним впливом та економічним потенціалом держави Європейського Союзу.

3. Міжнародно-правові аспекти розвитку НАТО і Європейської системи безпеки і оборони (ESDI)

Аналіз Хартії європейської безпеки, що була прийнята 19 листопада 1999 р. на самміті ОБСЄ, указав на несумісність положень Хартії і Стратегічної концепції НАТО стосовно того, що ні на одну міжнародну організацію не може бути покладена переважна відповідальність за підтримання миру і стабільності в регіоні діяльності ОБСЄ.

НАТО є військово-політичною міжнародною міжурядовою регіональною організацією, але аналіз Засновницького договору НАТО, а також нової Стратегічної концепції НАТО 1999 р., свідчить про те, що альянс претендує на трансформацію з регіональної структури оборонного характеру в організацію для побудови і підтримання глобальної безпеки. При цьому слід зазначити, що ст. 103 Статуту ООН закріплює переважну силу зобов'язань її членів по Статуту та позбавляє правового обґрунтування як прагнення НАТО не вважати себе регіональною організацією, так і її спроби піднести можливість застосування збройних акцій без мандата Ради Безпеки ООН в принцип, як це передбачається в Стратегічній концепції.

Стратегічна концепція НАТО деформує саме право держави на індивідуальну або колективну самооборону, яка Статутом ООН допускається лише у випадку, якщо станеться збройний напад на члена Організації, і заходи здійснення якої ніяким чином не повинні торкатися повноважень і відповідальності Ради Безпеки. У Концепції чималий акцент робиться на тому, що грубі і масові порушення прав людини є ледве чи не імперативною основою для військового втручання НАТО, тобто на основі “гуманітарної інтервенції”. Але якщо гуманітарна інтервенція буде здійснена без санкції Ради Безпеки ООН, то вона суперечить основним принципам сучасного міжнародного права і становить реальну загрозу як мирним міждержавним відносинам, так і самим правам людини.

Стратегічна концепція НАТО деформує об’єктивне праводержави на індивідуальну або колективну самооборону, яка Статутом ООН допускається лише у випадку, якщо станеться збройний напад на члена Організації, і заходи здійснення якої ніяким чином не повинні торкатися повноважень і відповідальності Ради Безпеки. У якості підстави для застосування збройної сили проти третіх держав, Стратегічна концепція НАТО не посилається на допустимість так званої гуманітарної інтервенції, але в Концепції чималий акцент робиться на тому, що грубі і масові порушення прав людини є ледве чи не імперативною основою для військового втручання НАТО, тобто все зазначене вище буде робитися на основі тієї ж “гуманітарної інтервенції”. Ряд положень Концепції по суті виражає посягання НАТО на право здійснювати таку інтервенцію. При цьому, якщо в період існування традиційного міжнародного права гуманітарна інтервенція розглядалась як цілком правомірне явище, то в наш час правомірність інституту гуманітарної інтервенції стала піддаватися дедалі частіше сумнівам. Це сталося головним чином узв'язку з виникненням і розвитком такого важливого принципу міжнародного права, як принцип незастосування сили в міжнародних відносинах, котрий закріплено в Статуті ООН.

Гуманітарна інтервенція, яка здійснюється без санкції Ради Безпеки ООН, суперечить основним принципам сучасного міжнародного права і становить реальну загрозу як мирним міждержавним відносинам, так і самим правам людини. Отже, звідси зроблено висновок, що Стратегічна Концепція НАТО суперечить основним принципам сучасного міжнародного права

Отже, Стратегічна Концепція НАТО суперечить основним принципам сучасного міжнародного права.

ОБСЄ так і не перетворилася на дієву міжнародну організацію, бо ще досі не сформовано сильного виконавчого механізму організації. Тому це завдання об'єктивно стало нагальною потребою. Уявляється, що у перспективі цю роль може відігравати Європейська Рада Безпеки або яка-небудь інша структурна інституція.

Висновки

Наведені узагальнюючі висновки стосовно впливу процесу трансформації європейського та євроатлантичного простору безпеки на державну політику забезпечення національної безпеки України обумовлюють доцільність прийняття нового комплексного підходу до забезпечення національної безпеки, в основі якого – впровадження додаткових заходів за такими напрямами:

1. Зміцнення власних оборонних можливостей шляхом створення національних неядерних сил стримування на основі існуючих потужностей ОПК України, а також поглиблення військово-стратегічного співробітництва з країнами Північноатлантичного альянсу в окремих взаємовигідних сферах.

2. Підвищення статусу зовнішньополітичних гарантій безпеки України, що були надані їй країнами-членами „ядерного клубу” у зв’язку з приєднанням до ДНЯЗ, шляхом проведення відповідних переговорів та відстоювання цього механізму легітимізації міжнародного визнання рішень України на шляху до без’ядерного статусу.

Для України особливі відносини з НАТО є передумовою поглиблення взаємодії з її країнами-членами і додатковим аргументом у просуванні України до Європейського Союзу, членство в якому проголошено стратегічною метою її зовнішньої політики. Формування ЗЄПБО надає Україні додаткову можливість використати партнерські відносини з НАТО для побудови нової системи національної та активної участі у створенні європейської безпеки, але при цьому необхідно або неухильно дотримуватися вимог Конституції України в питаннях, пов'язаних із здійсненням зовнішньополітичної діяльності, забезпеченням національної безпеки України, підтриманням на належному рівні її обороноздатності і забезпечити подання на розгляд Верховної Ради України укладених від імені України угод, якими встановлюються договірно-правові основи її співпраці з міжнародними організаціями (НАТО), і згода на обов'язковість яких надається Верховною Радою України; або, виходячи з реалій, що складаються, внести в Конституцію України відповідні зміни, що стосуються питань, пов'язаних із здійсненням зовнішньополітичної діяльності, забезпеченням національної безпеки України.

Список використаної літератури

1. Вонсович О. Передумови та тенденції розвитку європейських інтеграційних процесів у сфері безпеки //Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 1. — C. 228-235
2. Грубов В. Європейська безпека на платформі НАТО: принципи та вимоги //Віче. — 2003. — № 1. — C. 38-44
3. Делінський О.А. Концептуальні аспекти становлення сучасної системи міжнародної безпеки // Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави: Матер. наук. конф. // Актуальні проблеми держави та права: Зб. наук. праць. – Одеса: Юрид. літер., 2001. – Вип. 11. – С. 593 – 598.
4. Зєлонка Я. Основні характеристики європейської політики безпеки і оборони //Національна безпека і оборона. — 2001. — № 9 . — C. 48-51
5. Кондратюк С. Перспективи різних вимірів відносин Україна-НАТО в контексті європейської безпеки //Економічний часопис. — 2004. — № 11-12. — C. 25-26
6. Морозов К. Система європейської безпеки і національні інтереси України //Універсум. — 2002. — № 9-10. — C. 12-20
7. Палій О. Європейська система безпеки не буває без НАТО/ О. Палій //Політика і час. — 2007. — № 2. — C. 37-39
8. Поляков Л. Європейська безпека: нові загрози — старі відповіді?/ Л.Поляков //Національна безпека і оборона. — 2001. — № 9. — C. 14-26
9. Роупер Л. Європейська безпека: наслідки розширення НАТО та ЄС/ Л.Роупер //Національна безпека і оборона. — 2001. — № 9 . — C. 46-47
10. Толстов С. Європейське співробітництво в сфері зовнішньої політики та політики безпеки //Інституційні реформи в ЄС. — 2003. — № 4. — C. 41-51