ВСТУП

РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЖАНРОВИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ПУБЛІЦИСТИКИ

1.1. Поняття публіцистики

1.2. Походження публіцистики

1.3. Типологія та жанри публіцистики

Висновки до 1-го розділу

РОЗДІЛ 2. ПУБЛІЦИСТИЧНІ ТВОРИ ІВАНА БАГРЯНОГО

2.1. Життєвий і творчий шлях письменника

2.2. Публіцистика І.Багряного

2.3. Публіцистика І.Багряного в газеті „Українські вісті”

Висновки до 2-го розділу

РОЗДІЛ 3. ЖАНРОВІ ТА МОВНІ ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІЦИСТИКИ ІВАНА БАГРЯНОГО

3.1. Лексичні засоби публіцистики Івана Багряного

3.2. Стилістика фразеологічних одиниць у публіцистиці Івана Багряного

3.3. Образні засоби публіцистики Івана Багряного

3.4. Перифрази як засіб експресії в публіцистиці Івана Багряного

Висновки до 3-го розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Пріоритетним напрямком сучасної лінгвостилістики є дослідження мовотворчості письменників, культурних діячів, публіцистів тощо. Зокрема маловивченою й не завжди об’єктивно оціненою є мовна особистість письменника, публіциста, політика Івана Багряного, який був виразником антирадянської ідеології. Творчість лауреата Національної премії України імені Т.Г.Шевченка Івана Павловича Багряного і до сьогодні продовжує залишатись об'єктом усіляких спекуляцій і фальсифікацій, піддається зневажливим і погромним оцінкам з боку певних суспільно-політичних.

Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним і в еміграції, в діаспорі — його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних.

Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер за його творами ставляться фільми, з'являються дослідження про нього. Актом справедливості і визнання (хоч і запізнілого) стало присудження йому посмертно в березні 1992 року найвищої відзнаки держави — Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Отже Іван Багряний на сьогодні вже не є постаттю невідомою для читача в Україні.

Активна громадянська позиція, гнівний протест проти всієї радянської системи, прагнення продовжити національні ідеї доби УНР спонукали до того, що І. Багряний став відомим політичним діячем, якого Ю. Лавріненко назвав "найвидатнішим політичним речником першої еміграції з Радянського Союзу" [25, с. 241]. Саме в еміграції він активно розгорнув свою політичну діяльність, очолював УРДП, організував газету і видавництво "Українські вісті", був обраний головою Української Національної ради, згодом – віце-президентом Української Народної Республіки у вигнанні. Він згуртував українців різних політичних сил навколо однієї спільної ідеї – національної.

Найбільше І. Багряний поцінований як письменник, публіцистика ж була предметом поодиноких досліджень В. Гришка, І. Дзюби, Г. Костюка, В. Наддніпрянця, О. Утріско та ін., які вивчали її проблемно-тематичні аспекти, та окремо досліджений памфлет "Чому я не хочу повертатись в СРСР?", натомість не повною мірою досліджена політична публіцистика і провідна в ній – національна ідея. Зміст публіцистичного матеріалу відображає стан справ у суспільстві з певних світоглядних позицій тієї чи іншої соціальної групи і має на меті формування чи підтримування або заперечення певних світоглядних позицій читача матеріалу, а отже, має чітку (явну або приховану) ідеологічну компоненту. "Публіцистичний твір у тій чи іншій мірі завжди інтегрований з найважливішим сегментом загального дискурсу – політичним дискурсом, який несе в собі ідеологічний зміст" [21, с. 165].

У своїх політичних виступах, памфлетах, статтях, рефлексіях, доповідях він наголошував на необхідності здобуття Україною державності, перебудови її в "прогресивну форму сучасної національної держави"; відстоювання національної ідеї, розмежування понять "національна ідея" і "націоналізм"; відродження національної свідомості: "Україна або повстане волею й енергією реально існуючих творчо-продуктивних та бойових сил нації, або її ніколи не буде"; об'єднання національно-патріотичних сил в Україні та за її межами для боротьби за самостійну, незалежну Україну.

Потужний патріотичний потенціал, наскрізна визвольна ідея, утвердження національної та особистої гідності людини — це прикметні риси доробку митця, яскраво заявлені і в поезії, і в прозі, і в публіцистиці, і в мемуаристиці, і, звичайно, в драматургії, у царині якої він залишив непроминальний слід.

Його творчість спрямована на викриття й засудження тоталітарної сталінської репресивної системи й займає особливе місце в українській літературі.

На жаль, саме ця ділянка творчої діяльності письменника і нині перебуває десь на периферії зацікавлень багрянознавців.

З літературознавчого погляду аналіз творчого доробку І.Багряного знаходимо в працях Ю.Войчишин, О.Гаврильченка й М.Коваленка, В.Гришка, І.Дзюби, М.Жулинського, О.Ковальчука, Г.Костюка, Ю.Лавріненка, О.Логвиненко, Л.Череватенка, О.Шугая. Світогляд цього письменника відбито також у листуванні з Дмитром Нитченком.

І.Багряний тривалий час був штучно вилучений із материкового мовно-літературного процесу, він змушений був емігрувати. Фактично лише в 90-і роки ХХ ст. читачі України одержали можливість вільно читати його художні твори, а публіцистичні тексти І.Багряного стали тут відомими ще пізніше. Окреме, найповніше, видання публіцистичних творів І.Багряного побачило світ 1996 р. у видавництві „Смолоскип”, яке в наш час носить його ім’я.

Загалом же публіцистичний доробок Багряного являє надзвичайний інтерес і, як вже говорилося, багато в чому повчальний і не втратив своєї актуальності. Не всі, певно, погодяться з поглядами автора, але, поза сумнівом, кожному можуть дати неабиякий імпульс для роздумів, для порівняння двох уже досить віддалений періодів нашої світової історії і висновків про минуще і стале в ній, про динаміку суспільно-політичних процесів та критерії їх оцінки, про пошукування інтелектуального ключа до них.

Водночас публіцистика Багряного є квінтесенцією національної гідності і суверенності, обстоюванням повноти національного буття. Вона подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму – як у його популярно-вульгарних формах, так і в прогресистських і інтелектуальних. У нього була та швидка і безпомилкова реакція на імперіалістичний подразник, якої так бракує нинішній наші публіцистиці.

Публіцистика для І.Багряного була органічною сферою виявлення його політичної, інтелектуальної й творчої енергії; значною мірою вона виростала з художньої творчості, у рамках якої йому було дещо затісно. Значну частину творчої спадщини Івана Багряного, зокрема художню, досліджено мовознавцями (М.Братусь, Т.Коць, Г.Маклаковою, Н.Сологуб, О.Чумак, А.Яровою). Проте поза увагою дослідників залишилась публіцистика, яку в мовознавчому аспекті не вивчали. Аналіз цих текстів може дати цінні відомості про жанри публіцистичного стилю, його мовностилістичну систему, зокрема про індивідуальний стиль письменника-публіциста.

Дослідження й вивчення мови статей, памфлетів, рефлексій, есе І.Багряного поглиблює знання з історії літературної мови, розвитку її стилів, українознавства. Публіцистичний доробок цього майстра слова є виявом національної гідності, обстоюванням повноти національного буття української людини.

Актуальність теми дослідження. Публіцистика І.Багряного, яка протидіяла й суперечила імперським інститутам, була захована в архівах КДБ і вперше побачила світ в еміграції. Саме тому вона тривалий час не була предметом дослідження.

Публіцистичний стиль української мови ще недостатньо вивчений. Праці на цю тему раніше спиралися в основному на мову засобів масової інформації радянського часу. Розвідки визначних українських публіцистів, слово яких було забороненим для масового читача, не вивчалися. Отже, актуальність роботи вже в самому матеріалі дослідження.

Наукову цінність має мовознавчий аспект аналізу цього матеріалу, оскільки він виявляє лексичні та фразеологічні засоби публіцистики І.Багряного, використані ним стилістичні прийоми, функціонування слів-концептів, у яких сконцентровано світобачення, естетичне кредо цього талановитого письменника першої половини ХХ ст.

Тема: «Жанрові особливості публіцистики Івана Багрянова».

Мета дослідження проаналізувати багатогранну публіцистичну спадщину І.Багряного, виявити її жанрову специфіку.

Для досягнення поставленої мети потрібно було вирішити такі завдання:

— зміст поняття публіцистики;

— проблема походження публіцистики;

— розкрити типологію та жанри публіцистики;

— показати життєвий і творчий шлях письменника;

— охарактеризувати публіцистичні твори Івана Багряного;

— визначити жанрові та мовні особливості публіцистики письменника.

Матеріалом дослідженняпослужили публіцистичні твори, зібрані у виданні: Іван Багряний. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе / Упор. О.Коновал. – К.: Смолоскип, 1996. – 856 с. Ці твори були вперше опубліковані в 1946 – 1963 рр. у журналі „Наші позиції” та газеті „Українські вісті” – виданнях УРДП, які в еміграції організував і впродовж 1946 – 1963 рр. очолював І.Багряний.

Об’єктом дослідження: публіцистичні жанри: шляхи розвитку, теоретичні основи.

Предмет аналізу– публіцистика Івана Багряного.

Методи дослідження. Опрацювання матеріалу здійснювалося з позицій системного підходу до аналізу мови публіцистичних текстів.

Основні методи аналізу– описовий та метод контекстуального аналізу, який дав можливість виявити змістові та естетичні функції концептуально наповнених автором слів, специфіку мови письменника. Використано також прийом декодування тексту.

Наукова новизнароботи полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві проаналізовано особливості мови публіцистики І.Багряного та визначено її мовностилістичні домінанти, виявлено слова-концепти й співвіднесено їх із світобаченням письменника.

Теоретичне значення. Досягнуті результати дослідження поглиблюють теорію аналізу публіцистичного тексту; сприяють збагаченню знань про публіцистичний стиль, особливості його взаємодії з науковим, художнім, розмовним стилями; розширюють жанрові межі дослідження лексики і фразеології публіцистичного тексту.

Результати дослідження доповнять українську лінгвістику новими інтерпретаціями мовного матеріалу, новими спостереженнями над способом реалізації письменником своїх світоглядних, ідейно-естетичних засад.

Практичне значення. Одержані результати дослідження можуть знайти застосування в працях з української стилістики, лінгвоаналізу публіцистичного тексту, у спецкурсах і спецсемінарах з історії української літературної мови, на заняттях з української мови та літератури, а також при створенні словника мови І.Багряного.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЖАНРОВИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ПУБЛІЦИСТИКИ

1.1. Поняття публіцистики

Публіцистика — в рейтингу найбагатозначніших наукових понять, для яких існує ціла низка дефініцій, тлумачень та різночитань, як-от, приміром, із поняттями культура (більше 200 визначень) чи філософія (давній український адекват — любомудріє) [45, с. 296]. Звісно, така багатозначність спричинена передусім складністю змісту самого поняття, поліваріантністю його тлумачень та іманентною характеристикою, що зазвичай є парадигматичною. У нашому дослідженні ми зробимо невеликий моніторинг існуючих дефініцій на позначення публіцистики, спробуємо їх систематизувати та визначити підходи до розуміння цього поняття. Окрім того, на основі синтезу результатів дослідження запропонуємо експериментальне гіпотетичне визначення (definitio) публіцистики.

Отож, розпочнемо із моніторингу існуючих визначень поняття публіцистики, а насамперед зі словників. Одинадцятитомний тлумачний словник української мови за редакцією І. Білодіда подає таке визначення: “Публіцистика — це рід літератури, що висвітлює актуальні проблеми сучасності; сукупність літературних творів цього роду… Відбиття актуальних проблем сучасності у творах інших родів літератури” [52, с. 167]. З огляду на таке визначення, виникають дві зауваги: по-перше, якщо публіцистика — рід літератури, чому у літературознавчих словниках і загалом у літературознавстві прийнято виокремлювати лише три класичні роди літератури: епос, лірику і драму? По-друге, відображення актуальних проблем у творах інших родів літератури — це вже не публіцистика, а властиво публіцистичність, — ці два поняття не тотожні, і в журналістиці прийнято чітко їх розрізняти. “Під останньою слід розуміти певні тенденції, елементи, ознаки публіцистики, — пише В. Здоровега, застерігаючи від підміни одного поняття іншим, — стильові особливості, властиві насамперед іншим потокам журналістської інформації, деяким видам наукових праць, творам художньої літератури, іншим видам мистецтва, включаючи образотворче мистецтво (плакат, карикатура), музику (гімн, ода). Публіцистичність — проникнення характерного для публіцистики методу у твори непубліцистичні за своєю основою” [27, с. 34]. У зазначеній вище словниковій статті, як бачимо, в одне поняття зведено два. Там само на позначення “публіцистичності” читаємо: “Коли публіцистика — це певний вид творчості, то існує ще й поняття публіцистичності, яке означає певну манеру письма, стильові особливості” [27, с. 35]. І знову спостерігаємо, як в одній статті поєднано два різних поняття: публіцистичності (хоча “певна манера письма” не вичерпує і не пояснює терміну) та власне публіцистичного стилю (про нього йтиметься нижче). Отож, підсумовуючи написане, отримаємо цілий спектр різнорідних значень: публіцистика — рід літератури, сукупність творів, певний спосіб відображення, вид творчості (журналістська діяльність), стиль.

У тлумачному словнику російської мови С. Ожегова публіцистикою названо літературу зі суспільно-політичних питань сучасності. Словник іншомовних слів подає таке визначення: публіцистика (лат. рublicus суспільний) — вид літератури, присвячений обговоренню насущних соціальних питань з метою безпосереднього впливу на суспільну думку; публіцистика тісно пов’язана з поточною пресою (твори цього виду — статті, нариси, памфлети, фейлетони). Як бачимо, тут публіцистика — не рід, а вид літератури; окрім того, у визначенні подано розрізнення публіцистики та поточної преси (інформаційного журналізму) [43, с. 722].

В електронному варіанті літературної енциклопедії автор статті про публіцистику Б. Горєв вважає, що це — ділянка літератури, яка займається політичними та суспільними питаннями з метою втілювати певні погляди в широких колах читачів, створювати і формувати суспільну думку, розпалювати певні політичні кампанії. Також, на думку автора, зародження публіцистики відбулося разом із появою масового читача та засобів відтворення літературних творів (книгодруку), себто на початку капіталістичного періоду в Європі, а саме — у XV ст. в Італії (де, за Б. Горєвим, з’явилась перша газета і перший памфлет). Зазначимо, що думки автора щодо генези публіцистики суперечать науковій версії більшості журналістикознавців [37, с. 19].

До речі, в українському літературознавчому словнику-довіднику серії Nota Bene за редакцією Р. Гром’яка та Ю. Коваліва стаття на позначення публіцистики відсутня (натомість тут подано статтю про публіцистичну лірику).

У короткому тлумачному словнику журналістських термінів і понять Г.І.Вартанова читаємо таке визначення: публіцистика (латин.) — рід літературної творчої діяльності, що оперативно досліджує, узагальнює й трактує з авторських позицій актуальні проблеми дійсності з метою збудження громадської думки, оперуючи при цьому засобами логічного мислення та емоційного впливу [18, с 45]. У словниковій статті подано жанри публіцистики (стаття, огляд, рецензія, есе) та перелічено відомих українстьких публіцистів (Іван Франко, Микола Хвильовий, Іван Багряний, Сергій Плачинда, Степан Колесник) [21, с. 33]. Словникової статті на позначення публіцистичності у словнику немає, але повернімося до поданих Г. Вартановим жанрів публіцистики: лише один (есе) є справді публіцистичним, три інші (стаття, огляд і рецензія) в журналістиці прийнято зараховувати до аналітичних, а не пубіцистичних жанрів. До останніх, окрім есею, належать: нарис, зарисовка, фейлетон, памфлет, гумореска, байка, пародія та ін. Отож, навіть у спеціалізованому словнику спостерігаємо такі прикрі неточності [18, с. 46].

Ще один короткий словник журналістики російського науковця Б. Н. Лозовського подає два визначення публіцистики: рід літератури і журналістики, в якому розглядаються актуальні політичні, економічні, літературні, філософські та інші проблеми з метою впливу на сучасну суспільну думку, мораль та існуючі політичні інститути, а також з метою їхнього закріплення чи зміни відповідно до класових інтересів (в класовому суспільстві) чи до соціальних і моральних ідеалів. Друге визначення таке: публіцистика — один з видів журналістських текстів, головною характеристикою яких є актуальність та масштабність розробленої теми, емоційна насиченість викладу, тенденційність та пристрасність автора, полемічність, літературна майстерність [18, с. 47]. Два вище наведені визначення вказують на два різні підходи (масштаби) до розуміння публіцистики: перший — рід (загальне), другий — вид (конкретне), в якому, до слова, автор поєднав дві самодостатні парадигми публіцистики — публіцистичний жанр і публіцистичний стиль.

Відома російська дослідниця публіцистики В. Учьонова зауважує, що більшість науковців, сперечаючись про деталі визначення, таки сходяться на тому, що публіцистика (тут вона посилається на В. Горохова) — це специфічна царина суспільно-політичної творчої діяльності, що переслідує мету актуального ідеологічного впливу на суспільну думку, свідомість та поведінку мас [53, с. 19].

Актуальна дія, за В. Учьоновою, передбачає єдність оперативності та соціальної значимості публіцистичної інформації: “Це завжди політично та ідеологічно чітко орієнтований вплив, мета якого — реальний соціально-перетворюючий ефект”. Радянське журналістикознавство найчастіше розглядало публіцистику в ідеологічному ключі, посилаючись на таке визначення Н. Грибачова: публіцистика — гостропроблемне звернення до спільноти людей з метою переконання, тлумачення, полеміки, агітації та пропаганди. Звісно, зведення досліджуваного поняття лише до форми пропаганди й агітації не вичерпує, більше — спотворює саму природу публіцистики [53, с. 20].

Помітно, що у спеціалізованій літературі визначення публіцистики відходить від площини літератури, прямуючи до власне журналістики (як самодостатньої та рівноправної з літературою сфери). Приміром, російський науковець Г. В. Прутцков вважає, що публіцистика — своєрідний ступінь між журналістикою та літературою, вищий вид журналістики, що зародився в Древній Греції, разом із публікою, яка вміла самостійно мислити і потребувала обговорення насущних проблем суспільства і влади [44, с. 98].

1.2. Походження публіцистики

Зупинимося на походженні публіцистики. Її генеалогію від Давньої Греції (на відміну від вище поданого погляду Б. Горєва) проводили ще наприкінці XIX ст. німецький економіст Карл Бюхер (в наукові розвідці 1892 року “Виникнення газети”) та німецький журналіст, письменник, автор тритомної фундаментальної історії німецького друку Людвіг Саламон (“Загальна історія преси”, 1907 р.). У сучасному журналістикознавстві цієї позиції дотримуються як українська школа журналістики (В. Здоровега, Й. Лось, М. Шлемкевич, Д.Прилюк, А.Москаленко.), так і російська (Л. Світіч, В. Учьонова, З. Смелкова, В. Ворошилов, Г. Прутцков та ін.). Принагідно зазначимо, що, на відміну від Росії, в Україні донині не створено ані кафедр публіцистики, ані інститутів публіцистики (як-от Вільний Російсько-Німецький інститут публіцистики МДУ ім. М.В. Ломоносова, відкритий 1994 року за сприяння інститутів публіцистики Майнцького та Мюнстерського університетів) [44, с. 101].

Отож, за Г.В. Прутцковим, публіцистика — межове явище, якісно краще від інших форм журналістики. Аналогічні думки півсторіччя тому висловив відомий український науковець, доктор філософських наук, член Української Вільної Академії Наук і НТШ Микола Шлемкевич (1894-1966) у своїй програмній статті “Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики)”. Автор чітко розрізняє публіцистику (первинне) та журалістику (вторинне, похідне), вважаючи, що журналістика — це новий тип публіцистики. Публіцистику він теж зараховує до “межових речей”, додаючи до літератури інші суміжні з публіцистикою сфери: науку, мистецтво, релігію, історію, філософію тощо.

М. Шлемкевич вважає, що дати точне визначення публіцистики згідно з вимогами логіки складно, однак він береться за виведення означення, намагаючись окреслити найближчий рід і специфічну різницю виду всередині того роду (Definitio fit per genus proximum et differentiam specificam). І, якщо фізіологію та астрономію автор легко окреслює відповідно до поданого “рецепту”, то найближчого роду для публіцистики він не знаходить: “Не можна включити її ні в поняття релігії, ні мистецтва, ні науки. В своєму повному засягові вона не вміщається ні в одній з названих ділянок духової культури. А все ж вона в їх сусідстві, і публіциста зачисляємо до родини співтворців чи співробітників духової культури” [55, с. 110].

Тож, початкова дефініція М. Шлемкевича така: публіцистика — одна з ділянок духової культури, споріднена з наукою, мистецтвом, релігією, але не одна з них. Так само автор не може знайти видову різницю в середині роду: в науці, приміром, різниці існують або в предметі (але публіцистика — багатопредметна), або в методі (автор вважає, що немає спеціальної публіцистичної методи) [55, с. 112].

Щоправда, в сучасному журналістикознавстві зазвичай вирізняють як предмет і об’єкт публіцистики, так і спеціальний публіцистичний метод (В. Здоровега, М. Скуленко).

Після цих міркувань Шлемкевич “зрікається точної логічної дефініції” і пробує окреслити показове означення (definitio per demonstrationem), себто приблизний перелік того, що зазвичай зараховують до змісту поняття публіцистики. В цьому контексті автор наводить цілу низку жанрових форм публіцистики, їх особливості та авторів: промови і послання; газетну і журнальну статтю; фейлетони, реферати-доповіді, есеї, ескізи, розвідки; актуальні праці політично-ідеологічного, критично-естетичного, світоглядового змісту та ін. Нарешті, не маючи змоги вмістити публіцистику в якомусь одному понятті, Шлемкевич образно уподібнює її до міфу, що має будити життя і заливати його собою, мов весна чи море.

Не тільки у публіцистиці, а й у філософії автор не може визначити рід і предмет, що споріднює між собою два поняття. Що більше, Шлемкевич їх поєднує, пропонуючи кілька образних синкретичних визначень, з-поміж яких класичне і всюди цитоване — про публіцистику як лаву життя, а також таке: “Публіцистика — це дрімуча філософія, а філософія — це свідома своїх далекосяжних цілей і своїх методичних засад публіцистика” [55, с. 114]. Водночас автор подає певну ієрархічну типологію публіцистики: спочатку це рівень щоденників та тижневиків; потім — журнальні огляди, студії, етюди, есеї; і аж тоді – твори світоглядової публіцистики, що межують із філософією. Отож, Шлемкевич ви окремлює в публіцистиці (рід) власне світоглядову (філософську) публіцистику (вид) як самодостатній і найвагоміший корпус макротекстів.

Попри розлогі та масштабні студії публіцистики, Шлемкевич таки не дає остаточної самодостатньої дефініції, залишаючи нам до роздумів лише вище зазначені спроби, головно образні, а не наукові. До таких класичних образних визначень належить і цитата відомого російського публіциста А. Аграновського: “Публіцистика починається там, де є мисль… Публіцистика повинна будити думку” [45, с. 297].

Нарешті, розглянемо спроби окреслення точної дефініції двох львівських науковців В. Здоровеги та Й. Лося. Професор В. Здоровега вважає, що доцільно розрізняти публіцистику в широкому та вузькому професійно-журналістському значенні слова [35, с. 19].

Надаючи перевагу “логічно і практично виправданому погляду на публіцистику у більш вузькому значенні”, науковець пропонує таке визначення: “Публіцистика — це твори, в яких оперативно досліджуються й узагальнюються з особистих, групових, державних, загальнолюдських позицій актуальні факти та явища з метою впливу на громадську думку, суспільну свідомість, а відтак на соціальну практику. При цьому публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкретнообразного мислення, впливаючи на розум і почуття людини, стимулюючи її певні вчинки, соціальну активність” [35, с. 21].

Публіцистика в широкому розумінні, на думку науковця, — це всі публічні виступи на актуальні суспільно-політичні теми, а отже, практично всі журналістські виступи. Причому В. Здоровега вважає, що М. Шлемкевич трактував публіцистику в найширшому значенні. Одначе, зауважимо, що, судячи зі статті Шлемкевича, автор також розумів публіцистику на двох рівнях: широкому (про який пише В. Здоровега й А. Аграновський), а також вужчому (рівень світоглядової публіцистики (СП)) [27, с. 59].

І якщо, справді, на першому рівні (рід) у Шлемкевича йдеться чи не про всі журналістські виступи, то на другому (вид) — лише про публіцистику філософського спрямування: універсальну, автентичну, субстанційну, людинотвірну, концептуальну (а вона займає лише невеликий сектор публіцистики як такої) [55, с. 117].

На наш погляд, саме про публіцистику в найширшому значенні з наголосом на ознаках СП йдеться в дефініції Й. Лося: “Публіцистика – словесна й візуальна сфери моделювання свідомості, вияв динамізму людського духу, політичне й морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохопний засіб формування особистості, площина зазначення вартостей та інтересів людей, соціальних груп і націй, втілення їхньої культурної ідентичності”. Автор переконаний, що ми донині спрощено трактуємо публіцистику, хоча “принаймні наша українська традиція дає переконливий матеріал ширше й автентичніше глянути на цю сферу творчості” [36, с. 108].

1.3. Типологія та жанри публіцистики

Нагадаємо, що дати визначення — це передусім розкрити зміст предмета, зрозуміло пояснити його значення чи низку значень (що не мають суперечити одні одним), виявити його сутність, звести до єдиної ідеї уявлення про нього. Натомість щодо визначень публіцистики ми маємо багато ідей, різномасштабних, різнорівневих і часом суперечливих; з огляду на наявність яких виникає необхідність скрупульозної розробки відповідної дефініційної типології в межах публіцистики, що її ми спробуємо розпочати.

Отож, висновуючи зазначені дефініції, можна чітко виокремити щонайменше три визначальні сфери функціонування публіцистики (а відповідно, три підходи до її розуміння):

— публіцистика як сфера літератури (художня публіцистика): В. Шкляр, Г. Вартанов, І. Білодід, С. Ожегов, В. Даль, Б. Горєв, та ін. (більшість словників та енциклопедій);

— публіцистика як сфера філософії, релігії, науки (світоглядна публіцистика): М. Шлемкевич, Б. Прутцков, Й. Лось;

— публіцистика як сфера журналістики (т. зв. газетна/журнальна, теле-, радіопубліцистика): В. Здоровега, Б. Лозовський, В. Учьонова, Л. Світіч, Н. Грибачьов, В. Горохов та ін. (спеціалізована фахова література) [22, с. 42].

Перші два підходи ґрунтуються на широкому розумінні публіцистики (на цьому рівні говоримо про феномен публіцистики як про синкретичне, синергетичне, міждисциплінарне явище, про поняття публіцистичного жанромислення (В. Буряк), про макротексти (філософські, релігійні, наукові) як найпотужніший корпус істин); натомість третій підхід передбачає вузький, власне професійний спосіб розуміння поняття (саме тут говоримо про публіцистичні жанри, стиль, метод, предмет, функції, струткуру, про публіцистику як професію та науку) [22, с. 43].

Із вище наведених дефініцій очевидним є те, що у визначеннях публіцистики переможно домінує перший літературознавчий підхід, спричинений, очевидно, саме літературною формою існування публіцистики в період зародження; значно пізнішим оформленням журналістики в окрему, незалежну від літератури, галузь; а також історичною тяглістю літературно-публіцистичної дифузії з огляду на різноманітні історичні обставини (з-поміж яких перш за все цензура змушувала публіцистів шукати прихистку та хованку в літературі, себто ховатись між рядків). Цим останнім можна пояснити виникнення парадоксального, на перший погляд, жанру — публіцистичної лірики, в якій поєднано логіку фактів із емоційним забарвленням, де ідеологічні та соціальні цінності часто змагаються із естетичними (подекуди на шкоду останнім). До речі, публіцистична лірика (І. Драч, Б. Олійник, С. Жадан) має свої жанрові форми: відкритий лист, репортаж, щоденник, послання, монолог та ін. [27, с. 65].

У статті "Публіцистика і перебудова соціально-політичного мислення" В. Здоровега підкреслює думку про те, що публіцистика за своє природою, статусом у суспільстві повинна втручатись у хід соціально-політичних подій, перебудови самого мислення [27, с. 70].

Відмінність публіциста від фахівця певної галузі в тому, що він бачить явища цілісно, в складних зв'язках і опосередкуваннях. Його цікавить суспільна значущість факту і явища, їхня соціальна повчальність, філософський, людинознавчий аспект будь-якого явища. Виступи публіцистів — це, крім усього іншого, запрошення до співроздумів, співтворчості, спільної дії, формування активної позиції.

Учений зауважує, що, підтримуючи критичний підхід до явищ життя в сучасній публіцистиці, вважаючи його неодмінною ознакою реалізму, не слід втрачати правильного методологічного орієнтира. Журналіст ніколи не повинен ставити перед собою упередженого завдання: за будь-яку ціну розхвалити чи, навпаки, розкритикувати. Завдання публіцистів у цьому плані дуже відповідальне — правдиво відтворити життя, не відступати від правди, хоч би якою прикрою вона була. Вчений висловлює думку про те, що для успішного функціонування публіцистики потрібна відповідна атмосфера, відповідний клімат і державна підтримка. Без такої підтримки навіть найчесніші зусилля літераторів залишаться гарними намірами [27, с. 71].

Можливості вітчизняної публіцистики В. Здоровега оцінює більш оптимістично, ніж художньої літератури, проблемність якої останнім часом "була приглушена". Вчений зауважує, що через безнадійну описовість, спрощення складних питань життя, прикрашування реальної дійсності українська література не виходить на всесоюзну арену творами документально-публіцистичного жанру. Тому дослідник вважає за необхідне заглибитись у творчу практику сучасних публіцистів, які вміють гостро й аргументовано обстоювати свої погляди і з болем у серці говорять про негаразди в житті, в соціальній практиці.

У праці "Збагнути день сущий" (1988) вчений простежує, чим зумовлений прорив публіцистики на передову прискорення соціальних процесів, що відбувались у суспільстві, і робить теоретичний аналіз поетики документального жанру, якісно новий поворот розвитку якого (середина 80-х рр.) розпочався саме з публіцистики [27, с. 72].

Володимир Здоровега вважає, що публіцистика є одним із різновидів документалістики. Поняття документалістики в певному розумінні значно ширше від поняття публіцистики, але розмова про документалістику неодмінно приводить до розмови про публіцистику — і навпаки.

Учений припускає, що в документалістиці загалом домінує публіцистичний метод дослідження дійсності. Насамперед тому, що маємо справу з вивченням реального факту, до того ж актуального в даний час. Актуального — тобто соціально і політично вагомого.

Науковець називає публіцистику серцем документалістики, але зауважує, що не все документально точне в літературі — публіцистика, а отже, поняття публіцистики і публіцистичності не "перекривають" поняття "документальна література", "документалістика" [27, с. 74].

Ілюстративність, поверхова описовість, на думку вченого, — вода багатьох творів документально-публіцистичного плану, автори яких не можуть обійтися без пишномовного пустослів'я, нав'язливості та бездоказовості, тимчасом, як від художньої публіцистики життя вимагає наукового, реалістичного підходу до показу як успіхів, так і негативних явищ, уміння не тільки порушувати серйозні питання, а й пропонувати шляхи їх вирішення.

У своїх останніх дослідженнях В. Здоровега звертається до творчості І. Франка, цього "справжнього, багатогранного і багатоликого, повнокровного і неповторного у своїй величі художника і мислителя", який активно займавсь як літературою, так і журналістикою і заклав добрі наукові засади теорії публіцистики, роблячи наукові висновки, формулюючи уроки, що їх підказувала повсякденна практика.

На жаль, зауважує В. Здоровега, навіть побіжний аналіз сучасної української публіцистики, надто з тієї високої філософсько-політичної вершини, на яку підніс її своєю творчістю і думками про значення та роль публіцистичного слова І. Франко, свідчить про величезну різницю між вимогами часу і реальним станом функціонування цього виду духовно-практичної діяльності.

Істотним недоліком української, навіть точніше україномовної публіцистики, стає її зацикленість лише на питаннях національно-культурних. І в цьому дуже помітна відмінність від досвіду І. Франка, який ніколи не відокремлював національного від соціального, постійно заглиблювався в економіку, у сферу фінансових, податкових, адміністративно-правових стосунків між людьми. Це надзвичайно важливо сьогодні, коли люди чекають поліпшення якості життя, нормалізації правових стосунків, наведення елементарного порядку в країні.

Необхідність своєрідної істотної трансформації публіцистики, на думку В. Здоровеги, обумовлена передусім змінами в соціальних стосунках сучасного суспільства, активними пошуками діалогу, а не конфронтації. Із засобу тенденційного впливу, тиску на аудиторію ЗМІ дедалі більше стають посередниками між джерелом інформації та аудиторією першочергово засобом інформування, всебічного і об'єктивного, з викладом різних точок зору. Щоб успішно функціонувати в сучасних умовах, публіцистика повинна позбутися властивої їй у минулому войовничості, посилити свої аналітично-дослідницькі властивості, вміння всебічно аргументувати, логічно переконувати, об'єктивно висвітлювати різні погляди [27, с. 76].

Жанри публіцистики — не що інше, як більш чи менш сталі форми донесення до читача змісту твору. Жанр — не самоціль, він залежить від життєвого матеріалу, від завдань, що їх вирішує літератор, від його індивідуальних уподобань. Інакше кажучи, зміст твору диктує вибір жанру, а не навпаки [33, с. 204].

Після уважного вивчення кращих зразків публіцистики В. Здоровега робить висновок про певний тип мислення, для якого характерні певні особливості. Перша з них полягає в тому, що публіцист ніби мислить вголос. Він подає на суд читача не лише остаточний результат, висновок зі своїх міркувань, а й сам процес знаходження істини, з його болючими пошуками, сумнівами, помилками. Друга особливість цього типу мислення в тому, що публіцист завжди бачить суспільно-політичний аспект явища, про яке йдеться. Третя особливість полягає у своєрідному, тільки для публіцистики характерному сплаві поняття і образу. Науковець зауважує, що "стосовно публіцистики правильніше буде говорити не про художню образність, не про художнє освоєння світу, а про конкретно-образне мислення, до якого, паралельно з логічно-абстрактним, вдається публіцист. Художній образ у всіх його різновидах у певному переломленні входить у це мислення як його складова частина" [27, с. 77].

Парадокс публіцистики, а точніше, своєрідність психології творчості публіциста, на думку вченого, полягає не в тому, що публіцист робить певні логічно-абстрактні висновки, а потім втілює їх в образну форму. В. Здоровега переконаний, що ця думка теоретично хибна, не має ніякого підтвердження у публіцистичній практиці. Процес життєвих спостережень, аналізу дійсності, процес народження образів, висновків взаємозв'язаний, одночасний, його не можна роз'єднати ні в часі, ні в просторі, тому справжній парадокс і справжня складність публіцистики як виду творчості полягає в необхідності поєднання в ній раціональних та емоційних елементів.

На думку вченого, в публіцистиці, у переважній більшості її жанрів, образ слугує здебільшого як засіб, на відміну від мистецтва, де образ є одночасно і метою, і засобом досягнення мети. Образне відтворення світу в публіцистичних творах — це засіб досягнення мети, що допомагає краще розкрити думку, донести її до читача. В. Здоровега не погоджується з Ю. Лазебником з приводу того, що коли автор уникає образного мислення, його твір не може бути віднесений до жанрів публіцистики. Вдаючись до деякого спрощення, В. Здоровега називає образ у публіцистиці одним з "аргументів", а образність — "суттєвою, характерною ознакою публіцистики, але не єдиною, і в певній мірі похідною". Науковець досліджує співвідношення публіцистики та публіцистичності і дає цим поняттям своє визначення [27, с. 79].

"Публіцистика — твори (переважно надруковані у періодичній пресі чи оприлюднені з допомогою інших засобів масового зв'язку), в яких оперативно досліджуються, висвітлюються та узагальнюються з певних класових, партійних позицій актуальні факти і явища. Формуючи громадську думку, впливаючи на суспільну свідомість і подаючи своїм словом певну соціально-практичну допомогу тим, до кого він звертається, публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного та конкретно-образного мислення, впливаючи як на розум, так і на почуття" [56].

Якщо публіцистика — це певний вид творчості, то публіцистичність — це певна тенденція, певна манера письма, певні стильові особливості, властиві як звичайній інформації, так і науковим працям, і творам художньої літератури. Публіцистичність — це якість, що може бути притаманна творові будь-якого роду і жанру. У наступних працях В. Здоровега доповнює це визначення: "Під публіцистичністю слід розуміти певні тенденції, елементи, ознаки публіцистики, стильові особливості, властиві насамперед іншим потокам журналістської інформації, деяким видам наукових праць, творам художньої літератури, іншим видам мистецтва, зокрема й образотворчому мистецтву" [56].

Публіцистичність, вважає вчений, — проникнення характерного для публіцистики методу в твори, непубліцистичні за своєю основою. Публіцистичність виникає тоді, коли автор прагне зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, зумовити відповідну реакцію. Поняття публіцистичності органічно охоплює широке суспільне звучання, проблемність, тенденційність, полемічність і специфічну, притаманну публіцистиці образність.

Публіцистику в поетичному ключі досліджує доктор філологічних наук, завідувач катедри міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка Володимир Шкляр. Проблеми віршованої публіцистики (специфіка, жанри, майстерність) і продуктивно-творчої інтеґрації публіцистики і художньої літератури — теми, що лежать в основі кандидатської та докторської дисертацій науковця, а також цілої низки його книг, з-поміж яких — “Поет і газета” (1986 р.) [56].

У контексті цієї першої парадигми публіцистики не можемо не торкнутися (принаймні побіжно) проблеми її викладання у вищій школі. Річ у тім, що в межах дисципліни зарубіжна література до уваги беруться зазвичай художні твори письменників, а більша частина з них має також публіцистичні доробки.

Своєю чергою, журналістські дисципліни оминають цей корпус художньої публіцистики, вважаючи її сферою літератури. Таким чином, ця terra incognita так і залишається білою плямою на журналістській мапі. До прикладу, візьмімо творчість видатного французького письменника, драматурга, публіциста В. Гюго.

“Досі так складалось, що у журналістських підрозділах вищих навчальних закладів майбутні журналісти здебільшого вивчали романи та поеми Віктора Гюго, аніж його публіцистику, — пише у передмові до свого навчального посібника про публіцистику великого француза О. Мелещенко. — Під час опанування дисципліни “Історія зарубіжної журналістики” ні на лекційних, ні на семінарських заняттях публіцистичні твори В. Гюго не потрапляли до поля зору студентів, особливо із спеціалізації “Міжнародна журналістика” [37, с. 115]. Хоча сам автор визнає, що такий поділ на журналістську та літературну сторони творчості француза є деякою мірою штучний, адже творчість В. Гюго, як і багатьох інших письменників, публіцистична за своєю природою.

Розв’язання цієї проблеми теоретично не таке вже й складне: або розширення навчальних програм і відповідно збільшення годин на впровадження в предмет зарубіжної літератури блоку художньої публіцистики (логічною відтак буде зміна назви на “історію зарубіжної літератури та публіцистики”); або ж впровадження окремих курсів (чи спецкурсів) з вивчення конкретного предмета — художньої (літературної) публіцистики (де би студенти вивчали не тільки тексти, але й історію та теорію цього виду публіцистики). На практиці все виглядає значно складніше… [37, с. 116]

Другу парадигму публіцистики (СП) ми неодноразово розглядали в наших попередніх дослідженнях, а відтак детально зупинятися на ній тут не будемо. Це така ж terra incognita у навчальних програмах для майбутніх журналістів, які передовсім мали би розумітися на світових макротекстах, а зокрема на світомоделях, впроваджених різними мислителями-публіцистами, що пояснюють людині світ навколо і саму людину у світі. У філософії прийнято розрізняти три історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний та філософський. Саме цим шляхом прямувала і досі прямує СП, зароджуючись ще у міфах і кристалізуючись у релігіях (екуменічна, християнська, ісламська та ін. публіцистика), філософії та науці [27, с. 95].

Третій підхід до розуміння публіцистики — визначальний у журналістикознавстві: тут детально розроблено типологію публіцистичних жанрів, особливості публіцистичного методу, предмета, функцій, структури, характеристики стилю і професії (зокрема тип мислення автора, рівні сприйняття реципієнта), механізми дії на авдиторію тощо. В контексті цього підходу йдеться про публіцистику у найвужчому (професійному) розумінні: це оперативна публіцистика газет, журналів, ТБ, яка межує із аналітикою (англійською публіцистика перекладається як аналітична журналістика, колумністика) [27, с. 96].

Публіцистика за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо) [34, с. 50].

Жанри публіцистики — не що інше, як більш чи менш сталі форми донесення до читача змісту твору. Жанр — не самоціль, він залежить від життєвого матеріалу, від завдань, що їх вирішує літератор, від його індивідуальних уподобань. Інакше кажучи, зміст твору диктує вибір жанру, а не навпаки [34, с. 51].

На цьому рівні також розрізняють тематичну типологію публіцистики:

• культурологічна публіцистика (мистецтвознавча, літературознавча, театральна, архітектурна, музична, кінопубліцистика тощо);
• політична (зокрема партійна, ідеологічна);
• розслідувальна;
• економічна;
• медична (практично відсутня в ЗМІ);
• спортивна (до речі, саме на цьому грунті “виріс” роман відомого англійського письменника і публіциста Ч. Діккенса “Посмертні записки Піквікського клубу” 1937 року, в літературі цей жанр окреслений як спортивна повість) та ін. [34, с. 51].

Окрім того, типологію публіцистики можна продовжити й за іншими ознаками: за історичними епохами, за геополітичними та національними ознаками, за ідеологічним спрямуванням, за каналом передачі, за формою вираження тощо (розробка докладної типології публіцистики вимагає окремого ґрунтовного дослідження).

Ми, своєю чергою, пропонуємо також розрізняти рівні актуалізації публіцистики, змішування яких і є найчастіше причиною неточних дефініцій та цілої низки протиріч в межах єдиного поняття. Отож, публіцистика актуалізується на таких рівнях:

— публіцистичний стиль (з-поміж інших: книжковий, розмовний, офіційно-діловий, науковий, конфесійний; причому на стику стилів з’являються симбіозні — науково-публіцистичний та художньо-публіцистичний стилі);

— публіцистичний метод (прийнято зараховувати до спеціальних методів та членувати на метод вивчення і метод викладу (документалізм), “лабораторний” метод мислення (за В. Здоровегою), метод переконання (за М. Скуленком) та ін.);

— публіцистичні жанри (нарис, зарисовка, фейлетон, есей, памфлет, гумореска, байка, пародія, слово; сюди додаються також нові симбіозні жанри);

— публіцистичний метатекст (сукупність усіх публіцистичних творів);

— публіцистика як професія (на жаль, в українській системі освіти не готують за спеціальністю публіцистика);

— публіцистика як наука (термін публіцистикознавство практично не вживаний);

— публіцистика як жанромислення (з-поміж художнього та наукового мислення як певного виду свідомісного відображення інформації (за В. Буряком);

— публіцистика як соціокультурний феномен (найширший рівень, інтелектуальна аура землі (В. Вернадський), сектор Ноосфери, що містить в собі цілу систему публіцистики (в усіх її проявах та рівнях актуалізації) [27, с. 112].

Вважаємо, що саме цей останній рівень розуміння публіцистики є найадекватнішим і найвичерпнішим (себто є родовим поняттям відносно видового розмаїття), є вихідною точкою до розуміння феномену у всій його цілісності, а відтак на його основі спробуємо створити пробну дефініцію-синтез.

Публіцистика — це складний соціокультурний феномен, що одночасно виявляє себе у сферах журналістики (газетна/журнальна, теле-, радіопубліцистика), літератури (художня публіцистика), філософії (світоглядна публіцистика); актуалізується на різних рівнях (стиль, метод, жанр, метатекст, професія, наука, світогляд, явище) з метою продуктивного впливу на об’єкт (особа-людство, країна-світ), який в результаті стає суб’єктом (співтворцем-відтворювачем) феномену, впроваджуючи його в приватне та суспільне життя (від самопізнання і світопізнання — до самореалізації та світоперетворення), забезпечуючи історичну тяглість феномену в просторі і часі [27, с. 115].

Під жанрами в теорії журналістики розуміються стійкі типи публікацій, об'єднані схожими змістовно-формальними ознаками. Подібного роду ознаки називаються жанротворчими факторами. Як основні серед них виділяють такі фактори: предмет відображення, тематична настанова (функція) відображення, метод відображення. Знання жанрових ознак дозволяє журналісту краще уявити мету своєї творчості, цілеспрямовано підібрати матеріал і представити його відповідно до вимог жанру. Читачу, глядачеві і слухачу знання жанрових особливостей допомагає зорієнтуватися у світі публіцистичних творів, знайти матеріали, що цікавлять його, і більш ясно уявити собі інформаційні можливості публікацій різного типу. Таким чином, розуміння жанрової специфіки публіцистичних творів має значення як для автора, так і для адресата.

У формуванні набору характеристик публіцистичних текстів, що визначають їхню жанрову приналежність, найбільш значну роль відіграє метод відображення дійсності.

У журналістиці, як зазначає дослідник О. Тертичний існує три головних способи відображення: фактографічний; аналітичний; наочно-образний.

Перший і другий способи відрізняються один від іншого, насамперед, ступенем глибини проникнення в сутність предмета відображення.

Перший спосіб націлений на фіксацію деяких зовнішніх, очевидних характеристик явища, на одержання коротких фактів про предмет (що, де і коли відбулося?)

Другий спосіб націлений на проникнення в сутність явищ, на з'ясування схованих взаємозв'язків предмета відображення.

Третій спосіб наочно-образного відображення дійсності націлений не тільки і не стільки на фіксацію зовнішніх рис явища чи раціональне проникнення в суть предмета, скільки на емоційно-художнє узагальнення пізнаного. Нерідко це узагальнення досягає такого рівня, що називається публіцистичною (чи навіть — художньою) типізацією, що зближає журналістику з художньою літературою.

На основі цих способів виділяються три групи жанрів: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні.

Аналітичні жанри поділяються на традиційні, що давно використовуються в журналістиці, та нетрадиційні, що сформувалися досить недавно, коли в них з'явилася потреба. До традиційних належать: аналітичний звіт, аналітична кореспонденція, стаття, аналітичне інтерв'ю, коментар, рецензія, аналітичний огляд. До нових, нетрадиційних — анкета, моніторинг, рейтинг, прогноз, версія, експеримент, лист, сповідь [46, с. 87].

Аналітичний звіт. Звіт як тип публікацій є одним з найбільш старих жанрів журналістики. Насамперед, це стосується саме того його різновиду, що називається інформаційним звітом. Він існував довгий час у формі усних повідомлень, доповідей імператорам, царям чи населенню про якісь форуми, засідання парламентів, збори та інші явища. З появою газет, такого виду звіт перекочував на їхні сторінки (він, наприклад, представлений у першій російській газеті — петровських «Відомостях»). Спочатку публікації, що називаються нині звітами, мали назву «репортаж» (тобто повідомлення), але згодом репортажами стали називати публікації схожі на сучасні нариси і репортажі [46, с. 88].

Предметом журналістського аналітичного звіту, як і звіту інформаційного, виражаючи мовою сучасної науки, є результат вербальної діяльності спеціально зібраної групи людей, а простіше кажучи — виступу, доповіді, розмови учасників усіляких зборів, засідань, з'їздів, злетів, конференцій тощо. Цей же предмет, зрозуміло, може бути відображений журналістом і в жанрі замітки, репортажу, кореспонденції властивими цим жанрам способами, мовою й ін. Але ця обставина аж ніяк не заважає вести мову про аналітичний звіт як про самостійний жанр журналістики [46, с. 88].

Відбір може робитись, на основі тематичної єдності ряду виступів. І в цьому випадку автор одержує можливість розглянути якусь одну сторону актуальної дійсності з позицій різних доповідачів. Він може зосередити увагу на якомусь одному, найбільш значному виступі і з його позицій висвітлити різні проблеми реального життя. У будь-якому випадку аналіз виходить за рамки виступів, що пролунали самі по собі.

Однак це не може сприйматися автором аналітичного звіту як привід для перекручування змісту і форми виступів учасників. Він може трактувати, інтерпретувати, пояснювати ці виступи, але це повинно бути зроблено так, щоб аудиторія змогла легко відрізнити думки самого автора від думок, що пролунали у виступах учасників форуму, і уявити собі об'єктивну картину того, що відбувалося.

Аналітична кореспонденція. У кореспонденції аналіз поглиблюється, стає масштабніше. Його предметом стає локальна, обмежена часом чи простором ситуація. Вона може бути зв'язана з будь-якою сферою нашого життя. Тому кореспонденція стала одним з улюблених жанрів публіцистики в газетах. Її автор прагне дати читачу досить повне представлення про ситуацію що виникла — найважливіших її сторонах — і висловити свою думку про подальший її розвиток і можливі його результати. Це визначає особливості структури кореспонденції. Звичайно вона поєднує кілька фактів і їхніх подробиць, які пов'язані з розглянутою ситуацією і розкривають її розвиток. Якщо головним для автора стає повідомлення про нову ситуацію, він створює інформаційну кореспонденцію, схожу на велику замітку. Але якщо він не обмежується повідомленням про виникнення ситуації, а ставить перед собою задачу піддати її аналізу і дати їй оцінку, у газеті з'являється аналітична кореспонденція. Роль автора в ній зростає, він виражає свою думку про ситуацію, що описує й аналізує. Йому доводиться не обмежуватися відповідями на відомі нам питання: що відбулося, де відбулося, коли відбулося, характерні для процесу підготовки газетних текстів у жанрах оперативної невинної інформації, але і відповісти на обов'язкові для нього питання: чому відбулася і чому виникла ситуація про яку він повідомляє? [46, с. 90]

У зв'язку з цим зростає значення і переконливість кореспонденції. Журналіст прагне переконати читача у своїй правоті, аргументувати своє відношення до того, що повідомляє. Найкращими аргументами для нього є факти, що він приводить у своєму тексті, логічно з'єднуючи їх між собою.

Аналітичне інтерв'ю. Жанр інтерв'ю є результатом «закріпленості» у журналістському тексті форми одержання автором цього тексту визначених фактів про дійсність за допомогою методу інтерв'ю. Як відомо, сам по собі метод інтерв'ю відноситься не до теоретичних, а до емпіричних. Очевидно, з цієї причини і жанр інтерв'ю часто відносять до інформаційних жанрів, що базується саме на інформації, отриманій в результаті застосування емпіричних методів дослідження.

Інтерв'ю, як і інші емпіричні методи, застосовується для одержання вихідних фактів, необхідних для підготовки не тільки інформаційних виступів, але й аналітичних. Інформація, отримана методом інтерв'ю, може бути трансформована і представлена, наприклад, на газетній смузі у вигляді кореспонденції, звіту, репліки, статті. Це означає, що використання даного методу при зборі інформації ще не породжує автоматично жанр інтерв'ю. Лише, у випадку яскравого виявлення в тексті «ходу» застосування цього методу він може визначати форму такої публікації як діалогічну, питально – відповідальну [46, с. 91].

По цій домінуючій ознаці текст може бути названий жанром інтерв'ю. Однак те, до якої групи жанрів можна відносити конкретне інтерв'ю — інформаційним чи аналітичним, залежить від змісту тексту, викладеного у формі інтерв'ю. Якщо інформаційне інтерв'ю несе в собі лише повідомлення про факт, відповідаючи на питання: хто? Що? Де? Коли?, то аналітичне інтерв'ю, крім того, містить і аналіз факту, відповідаючи при цьому на питання: чому? Яким чином? Що це означає? тощо. Роль автора аналітичного інтерв'ю полягає насамперед у тому, що своїми питаннями він задає насамперед напрямок аналізу, що звичайно здійснює сама людина у якої беруть інтерв'ю.

З цією метою питання формулюються таким чином, що вони вимагають висвітлення вузлових моментів якої-небудь події, явища, процесу, ситуації.

Коментар. Для позначення самостійного жанру журналістики слово «коментар» стало застосовуватися в нашому сторіччі. Публікації, що підходять під це визначення, «коментували» (пояснювали, обговорювали, роз'яснювали) важливі події. В даний час у комплексі основних журналістських форм коментар займає своє важливе місце. З його допомогою автор виражає відношення до актуальних подій, формулює зв'язані з ними завдання і проблеми у формі стиснутого аналізу чи недоліків досягнень, а також виражає їхню оцінку, прогнозує розвиток і т.д. Коментар різниться від інформаційних жанрів саме наявністю аналізу. Від статті, огляду, й інших аналітичних жанрів коментар відрізняється тим, що в ньому звичайно аналізується якесь явище, що вже відоме аудиторії, і в цьому аналізі превалює відношення до предмета відображення [46, с. 93].

Функції жанру коментарю нерозривно зв'язані з його предметом. Питання про предмет коментарю не слід відносити до академічних — він виникає з повсякденної журналістської практики. Визначення мети майбутнього виступу припускає ясність у встановленні його предмета. Коментар розповідає про взаємозв'язки виявленого предмета. Питання, що розв'язуються з його допомогою, націлені на пізнання суті явищ, на оперативне рішення задач, на спонукання до дії. Нескінченне розмаїття конкретних коментованих проблем може бути у великій мірі охоплено поруч з типовими питаннями, зведеними у групи: про особливості чи нові якості факту, його цінності; про причини, умови, передумови існування фактів; це зв'язано з питаннями про прецеденти, паралелі; про мету, мотиви, плани дій учасників коментованої події (факту); про порядок розвитку коментованого явища; про тенденції, закономірності розвитку суспільства, що виявляються в коментованому факті, про протиріччя усередині цього факту; про завдання, що випливають з факту, що коментується, про шляхи і методи їхнього рішення в конкретній ситуації; про вірогідність фактів, що коментується. Аналогічно відомим питанням, властивим інформаційному повідомленню: що? Де? Коли? Як?, коментарю властиві питання: що (хто) дійсно? При яких обставинах? Чому? Кому вигідно? Яка ситуація? Що робити? Як краще? Які існують розходження, протиріччя? Як виявляється напрямок розвитку? Яка його стратегія і тактика?

Чим ясніше задум автора, тим точніше його рішення про постанову визначених питань, на які треба відповісти. Чим ясніше мета і постанова питань, тим цілеспрямованіше збирається інформація, тим глибше осмислюється взаємозв'язок предмета, тим легше і впевненіше зрештою пишеться матеріал. При всій еластичності форми коментар володіє міцною структурою. Коментар являє собою в цьому плані (за винятком коротких форм коментарю) структуру доказового міркування з приводу якогось одного основного питання. Це визначено змістом, функціями, предметом жанру. У ході міркування, що коментується, нова подія зв'язується з більш широкими загальними процесами, ситуаціями і завданнями, як правило, вже відомими аудиторії. Таким чином, здійснюється інтерпретація нових явищ, їхнє пояснення, оцінка. Вдалий коментар має завжди гарний логічний висновок. Факти, що коментуються, коментують їх деталі, подробиці служать аргументами на користь висунутої автором тези чи посиланнями з його виводу [46, с. 95].

Анкета. У журналістиці поряд з такими методами збору інформації, як спостереження, інтерв'ю, опитування й ін., застосовується метод анкетування. Даний метод прийшов у журналістику із соціології і застосовується для одержання фактів за визначеними питаннями від широкого кола людей. У результаті обробки даних анкетування створюються публікації, що володіють своєрідними рисами, що дозволяють об'єднати їх (публікації) у самостійну жанрову групу.

Назва цього жанру може бути утворена від назви методу одержання інформації, що виступає головним жанротворчим фактором. Інакше кажучи, цей жанр може бути названий «анкетою» за зразком жанру «інтерв'ю», що теж отримав свою назву від найменування відповідного методу.

Анкетування дає в розпорядження журналіста досить складний і різноманітний матеріал. Такий характер його має на увазі, як мінімум, дві обставини. По-перше, те, що анкета, як правило, містить у собі досить багато різних питань, націлених на з'ясування тих чи інших сторін явища, що стає центром уваги анкетованих. При цьому організатора анкетування (чи журналіста) можуть цікавити як характеристики самого предмета (тобто факти про суть предмета, його кількісних і якісних характеристиках), так і відношення анкетованих осіб до того предмета, що вони розглядають [46, с. 97].

Моніторинг. Тип публікацій, що з'являються на сторінках сучасної періодичної преси під рубрикою «моніторинг» одержав свою назву від активно використовуваного в даний час при вивченні процесів, що протікають у суспільстві, однойменного виду соціологічного дослідження. Моніторингом називається визначене «спостереження» за яким-небудь явищем, систематично повторюваний «замір» тих самих параметрів у визначеній сфері діяльності. Предметом моніторингу виступають конкретні характеристики (вибір їх залежить від мети моніторингу) різних явищ безпосередньо в момент дослідження.

У ході моніторингу активно застосовуються різні методи, особливо статистичні, контент-аналіз (наприклад підраховується скільки разів протягом визначеного часу на сторінках якоїсь газети з'являється ім'я визначеного політика) і т.д. Моніторинг дає можливість побачити, так сказати, «зріз» якогось явища, насамперед у вигляді сукупності статистичних даних, що «виявляють» щохвилинну тенденцію розвитку цього явища. Зазначені особливості предмета, мети, методів відображення дійсності при підготовці публікацій, обумовлених поняттям «моніторинг» і стають основою, що визначає характер цих публікацій як «представників» самостійного жанру журналістики [46, с. 98].

Рейтинг. Назва даного жанру походить від англійського «rating», що переводиться як «оцінка», «класифікація». Основним жанротворчим фактором, що визначає своєрідність публікацій періодичної преси, що відносять до жанру рейтингу, виступає цільова настанова. Мета публікації подібного роду полягає в тому, щоб здійснити певне «ранжирування» подібних явищ за якоюсь конкретною ознакою. Ця мета досягається насамперед за рахунок застосування таких методів як аналогія і порівняння. Явища, щодо яких складаються рейтинги, належать до самих різних сфер діяльності — економіки, фінансів, політики, культурного життя, спорту і т.д. Рейтинги часто публікуються як у спеціалізованих, так і в суспільно-політичних виданнях. Їх можна зустріти на сторінках газет і журналів, у теле- і радіопередачах. Популярність такого жанру пояснюється тим, що аудиторія ЗМІ хоче знати пріоритети, що існують на сьогоднішній день у тій чи іншій важливій для них сфері. Виборцям, наприклад, важливо знати, який політичний діяч лідирує, а який є аутсайдером політичного життя. Вкладникам важливо знати, які банки найбільш надійні, а які можуть «розвалитися». Аматори музики прагнуть довідатися, скажемо, яка музична група чи співак користається найбільшою популярністю в населення тощо [46, с. 99].

Рецензія. Слово «рецензія» латинського походження («recensio») і в перекладі означає «перегляд, повідомлення, оцінка, відгук про що-небудь». Можна сказати, що рецензія — це жанр, основу якого складає відгук (насамперед — критичний) про твір художньої літератури, мистецтва, науки, журналістики тощо. В якій би формі не був даний такий відгук, суть його — виразити відношення рецензента до досліджуваного твору. Відмінність рецензії від інших газетних жанрів відображається насамперед у тому, що предметом рецензії виступають не безпосередні факти дійсності, на яких засновані нариси, кореспонденції, замальовки, репортажі і т.п., а інформаційні явища — книги, брошури, спектаклі, кінофільми, телепередачі

Основу рецензії складає аналіз, тому необхідно, щоб він був всебічним, об'єктивним. Автор рецензії повинен уміти помітити в аналізованому твору те нове, що може стати «центром», навколо якого будуть «обертатися» його думки, його судження. Дуже часто рецензенти зосереджують свою увагу на переказі сюжетних ліній твору, вчинках персонажів. Це не повинно бути самоціллю. Тільки в тому випадку, якщо такий переказ органічно вплетений у канву аналізу, він стає виправданим. Особливо невдалим такий шлях резензування буде тоді, коли аудиторія добре знає твір про який йде мова [46, с. 100].

Стаття. Жанр статті є головним в аналітичній журналістиці. Поняття «стаття» походить від латинського слова «articulus» і означало спочатку теж саме, що і «суглоб», «член», «частина Цілого». Це пояснює, чому в журналістській практиці будь-яка окрема публікація, будучи частиною, наприклад, усього тексту газетного номера, може бути названа «статтею». Не випадково також, що, мабуть, за винятком коротких повідомлень, статтями називають величезне число публікацій різних жанрів. Але коли мова заходить про цілком визначений жанр «стаття» (у вузькому змісті цього слова), то під нею розуміють публікації, що аналізують деякі ситуації, процеси, явища, що лежать у їхній основі, закономірні зв'язки з метою визначення їхньої політичної, економічної чи іншої значимості і з'ясування того, які позиції варто зайняти, як поводитися, щоб підтримати чи усунути таку ситуацію, такий процес, таке явище [46, с. 101].

Ще точніше можна визначити статтю як жанр призначений насамперед для аналізу актуальних, суспільно значимих процесів, ситуацій, явищ і керуючих ними закономірностей. Аналітичне обговорення предмета в статті повинно бути проведене так, щоб читачі могли, використовуючи публікацію, міркувати далі над цікавлячими їх питаннями. Таким чином, можна говорити про особливу функцію статті. Вона полягає в тому, що стаття пояснює читачам як суспільну, так і особисту значимість актуальних процесів, ситуацій, явищ, їхні причинно-наслідкові зв'язки, й у такий спосіб ініціює читацькі міркування, дії, зв'язані з предметом відображення в публікації. Крім того, вона звертає увагу аудиторії на ті завдання, проблеми, що виникають у зв'язку з описуваними ситуаціями, показує, які стратегічні чи тактичні інтереси маються в тих чи інших учасників цих ситуацій. Вдала стаття створює реальне представлення про актуальну ситуацію, є основою для виготовлення ідей, імпульсів, що випереджають вживання практичних заходів.

Огляд. Визначальна ознака жанру огляду — єдність наочного висвітлення суспільних подій і думки оглядача, що глибоко проникає у суть процесу, ситуації. Це стає ясним у ході визначення функції і предмета огляду. Обдивлятися — значить спостерігати й обмірковувати замічене (але аж ніяк не любуватися їм). В огляді яскраво виявляється позиція журналіста. Оглядач повинен:

— збуджувати інтерес аудиторії, розповідати їй про події, процеси, що відбуваються в суспільному житті;

— відстоювати передові точки зору і сприяти удосконаленню «особистої стратегії» громадян;

— виявляти в явищах їх сутність, показувати протиріччя дійсності;

— через з'ясування сутнісних зв'язків, визначення лінії розвитку явищ, прогнозувати, осмислювати хід суспільного розвитку;

— сприяти практичному рішенню проблем суспільства [46, с. 103].

Визначення цих функцій жанру допомагає змалювати загалом предмет огляду. Його складають загальні питання політики, економіки, характерні соціальні явища і тенденції їхнього розвитку, питання способу життя і міжлюдських стосунків і багато чого іншого. Предметом огляду можуть бути ідеї, що взяті з філософії, історії, літератури. Для предмету огляду характерний просторово-часовий чи тематичний зв'язок явищ, що оглядаються. Не випадково огляди мають строгу періодичність виходу у світ (щоденні, щотижневі, щомісячні). Вони як би підбивають підсумок визначеного періоду життя, діяльності в тій чи іншій сфері суспільного буття. Саме зазначена особливість зв'язків предмету огляду дозволяє головним чином відрізнити огляд від статті (для предмета останньою характерною рисою є причинно-наслідковий зв'язок відображуваних феноменів).

Оскільки огляди публікуються з визначеною періодичністю, то це позначається і на виборі тем, характері, глибині аналізу. Чим рідше публікуються огляди, тим більше в автора можливостей знайти в потоці подій факти, найбільш цікаві для аудиторії, проаналізувати їх, узагальнити. Разом з тим тривалі проміжки часу між виходами оглядів призводять до того, що аудиторія вже досить багато знає про ті події, що стають предметом огляду, з оперативних публікацій (репортажів, звітів, кореспонденції й ін.). Це припускає, що оглядач, що має досить часу для міркування, аналізу, може знайти в цих подіях взаємозв'язок, ще невідомий аудиторії, що залучить її увагу до опублікованого огляду.

Прогноз. Становлення жанру «прогноз» відбувалося протягом останніх десяти років і прямо зв'язано з процесами реформування суспільства. Бажання довідатися, що чекає надалі, і викликало вал пророкувань, пророцтв, прогнозів, що захлиснув сторінки вітчизняної преси, що стали, мабуть, одним з найбільш помітних і постійних для неї з тих пір явищ. Та й чи не завдання журналіста, використовуючи можливості «жанру» Касандри (саме ця міфічна богиня володіла даром пророкування в досконалості), допомогти своєї аудиторії довідатися щось про завтрашній день? Тому що, як говорить прислів'я, «хто попереджений — той озброєний».

Пророкування чи прогнози — це судження про майбутнє. Прогноз, що завжди збувається, називають «пророцтвами». Іноді поняття «прогноз» журналісти заміняють поняттям «гіпотеза». Гіпотеза, як і прогноз, у ряді випадків може розглядати деякі явища віднесені в майбутнє. Але вона може бути звернена й у минуле. Прогноз же завжди зв'язаний тільки з майбутнім тих чи інших явищ. Крім того, прогноз завжди розглядає майбутній стан вже існуючих явищ. На відміну від нього в гіпотезі може йти мова про явища, що ніколи не існували чи не існують у даний момент. Не зовсім вірно ототожнювати прогноз із версією. Версія — це можливий варіант розвитку події. За допомогою версій звичайно намагаються пояснити факти, що вже здійснилися. Але іноді версія викладає варіант розвитку якогось явища в майбутньому. У цьому випадку поняття «версія» і «прогноз» можуть збігатися [46, с. 106].

На сторінках сьогоденної преси журналісти як автори прогнозів виступають відносно рідко. Найчастіше їх складають фахівці, експерти, учені відповідної сфери діяльності. Так відбувається, коли видання має на меті дати серйозний прогноз. Причиною звертання журналістів саме до таких людей є, зрозуміло, ті знання якими вони володіють. В оптимальному випадку — це точні знання. Спираючись саме на них і можна зазирнути в майбутнє. Але точність знань про сучасний стан прогнозованого явища — не гарантія точності передбачення його майбутнього.

Версія. Такого роду публікація базується на неповних доказах, на припущеннях автора. Версія виключає категоричність висновків, виводів. Основним фактором, що породжує жанр версії, є метод дослідження дійсності, обумовлений як «домисел», «вимисел». Цей метод є ведучим у літературно-художній творчості. Оцінюючи роль даного методу в мистецтві і літературі, письменник Костянтин Паустовський стверджував, що факт, поданий літературно, зі згущенням декількох характерних рис, освітлених світлом вимислу, відкриває сутність речей яскравіше, ніж інший, скрупульозно складений звіт [46, с. 107].

У журналістиці на відміну від літератури цей метод пізнання дійсності звичайно вважається негожим, оскільки він дає необґрунтоване чи недостовірне знання. Це насамперед треба віднести до випадків неправильного, недоречного його використання. Однак без застосування домислу взагалі журналіст обійтися не може, мова йде про «дозоване» застосуванні його.

Домисел стає неминучим, коли журналіст реконструює невідомі деталі якогось у цілому вірогідно відомого явища, події. Цей метод дає аудиторії можливість більш яскраво побачити подію, про яку повідомляє журналіст, а сам автор за допомогою деталізації події одержує додатковий шанс привернути увагу аудиторії до свого виступу. Застосовуючи домисел, створюючи версію тих чи інших подій, автор повинен обов'язково вказати на умовний характер своїх тверджень. Це вбереже його від обвинувачень з боку «героїв» публікації в наклепі.

Експеримент. Даний жанр «проявився» у вітчизняній журналістиці в якості самостійного на початку 90-х рр. Однак по суті своїй матеріали, подібні тим, що зараз часто можна зустріти під рубрикою «експеримент» (це поняття, як відомо, позначає один з методів дослідження дійсності), публікувалися на сторінках преси протягом десятиріч. Тільки виходили вони у світло під іншими «іменами» — чи то нарису, чи то кореспонденції, чи то фейлетону тощо [46, с. 108].

Виділення, що спостерігається в останні роки, в самостійну групу (родину) публікацій, що базуються на проведених їхніми авторами експериментах, мабуть, викликано прагненням журналістів підкреслити саме ту обставину, що при зборі інформації, використаної потім у публікаціях, ними був застосований саме даний, а не якийсь інший метод. Не в меншій мірі це прагнення — відповідь на актуальні інформаційні очікування частини сучасної аудиторії ЗМІ, орієнтованої на одержання «живої», сенсаційної інформації.

Якщо взяти репортаж, кореспонденцію, звіт, рецензію та інші жанри, то можна стверджувати, що вони ґрунтуються на інформації, отриманій такими методами, що дозволяють журналісту перебувати у відносно пасивній, відстороненій позиції зовнішнього спостерігача стосовно предмета свого інтересу, дозволяють вивчати його з боку, не втручаючи в те, що відбувається.

Такого роду пасивність журналіста звичайно не дуже сприяє появі в газеті чи журналі цікавого матеріалу. Крім того, предметом відсторонених спостережень найчастіше стають повсякденні ситуації, яких у житті завжди більше, ніж незвичайних. Це теж не допомагає підготовці публікацій, що захоплюють увагу аудиторії.

Лист. Лист як журналістський жанр виник у результаті пристосування форми особистого і ділового переписування для нестатків журналістики. Публікація листів — це вже не приватне переписування між людьми. Адже, будучи опублікованим, лист стає надбанням не одного обличчя чи їхньої групи, а тисяч і навіть мільйонів людей, тобто масової аудиторії. У силу цього представляти даний жанр можуть повною мірою тільки такі листи, що торкають інтереси, важливі для широкої аудиторії. Привнесення в ділове чи особисте переписування ідей, значимих для суспільства в цілому, було необхідною умовою становлення листа як самостійного жанру журналістики. Значний вплив на характер жанру зробили усілякі листівки, прокламації, що поширювалися серед населення в періоди всіляких суспільних катаклізмів — бунтів, повстань, революцій. Такі листівки, прокламації публікувалися й у газетах, що не пройшло для журналістики безвісти [46, с. 110].

Публікації, виконані в жанрі листа, часто називають епістолярною журналістикою (від греч. epistola — послання). Епістолярну журналістику (у жанровому відношенні) варто відрізняти від публікацій самих різних жанрів (починаючи з замітки і закінчуючи повноцінним нарисом), що містяться під рубрикою «Листи наших читачів» у багатьох газетах і журналах. У даному випадку рубрика означає лише те, що матеріал надійшов у редакцію поштою і що автор його не є штатним працівником редакції. На жанр публікації така рубрика не впливає, і її не можна вважати жанроформуючим фактором (хоча, зрозуміло, під цією рубрикою може бути опублікований текст, що дійсно являє собою твір епістолярної публіцистики).

Сповідь. До сповіді як жанру журналістики належать публікації, предметом яких є внутрішній світ авторів цих публікацій. Основним методом, що застосовується при підготовці таких публікацій, є самоаналіз. Даний жанр журналістики має свої корені в літературі, релігії, філософії [46, с. 111].

Бажання «сповідатися» у пресі виникає в багатьох людей. Інколи в «неординарних особистостей», і в людей незвичайних, а часом — і у великих. Зрозуміти це можна. Питання в даному випадку в іншому: чому свої одкровення наші сучасники все частіше воліють публікувати в пресі?

Одне з пояснень полягає в тому, що одкровення перед Богом приносить людині одні наслідки, а перед людьми — зовсім інші. Що може дати людині релігійна сповідь? Віруючі знають це добре. Релігійна сповідь завжди є покаяння, тобто добровільне визнання в зроблених непорядних вчинках, у помилках, у «гріхах», що полягають у забутті норм і розпоряджень церковного віровчення. Людина, що звіряє свої вчинки з божественними заповідями і завітами, може мати болісні переживання, зняти які і повинна релігійна сповідь.

Отже, жанр, безумовно, — один з елементів форми журналістського, як і літературного твору взагалі. Він завжди визначається задумом, змістом, роллю яку виконує певна публікація на газетній полосі.

У добре осмисленій концепції видання, а відтак у редакційному замовленні враховуються всі моменти змісту і форми. Про один і той же предмет, явище, подію можна написати різні за жанрами публікації. Журналістська практика свідчить, що навіть досвідчений журналіст не завжди може виконати замовлення у заздалегідь запрограмованому жанрі.

Різні жанри журналістських та літературних творів прийнято групувати відповідно в інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні. Жанри групуються на таких засадах: домінування повідомлення — в інформаційних жанрах; аналітичного початку — в публіцистичних творах; а ще складнішого поєднання аналізу й образно-художнього осягнення реальності — у художньо-публіцистичних творах.

До традиційних аналітичних жанрів належать: аналітичний звіт, аналітична кореспонденція, стаття, аналітичне інтерв'ю, коментар, рецензія, аналітичний огляд. До нетрадиційних: анкета, моніторинг, рейтинг, прогноз, версія, експеримент, лист, сповідь. Це публікації, головне призначення яких аналізувати, осмислювати події, факти, явища, зокрема і готові тексти — виступи політиків, вчених, наукові та художні твори, публікації преси, кіно [44, с. 155].

Відповідно до потреб формування громадської думки та виховання людських переконань, на думку В. Здоровеги, у публіцистиці виробився відповідний метод впливу на читача.

Публіцистика виробила своєрідний метод мислення вголос. Він найкраще сприяє тому, щоб читач спільно з публіцистом відкривав істину та засвоював її як власне відкриття. Цими потребами продиктована притаманна публіцистиці емоційність і образність, без яких неможливо викликати адекватні почуття, а отже, досягти сприймання висловлених ідей не тільки розумом, а й серцем.

Публіцист повинен уміти показати зв'язок, залежність, повну або часткову відповідність адресованих читачеві ідей, поглядів інтересам не тільки колективу, але й конкретного індивіда.

Те, що певна істина неодноразово проголошувалася, не означає, що вона відома широкому загалу. Для багатьох людей вона може бути новою. Публіцист, який доводить до читачів цю істину, звісно, не відкриває її людству, якому вона взагалі може бути відомою. А от для більшості індивідів, на яких розраховує свій виступ публіцист, може бути новою або порівняно новою, тобто не цілком засвоєною. Отже, публіцист не завжди відкриває нове для людства, але завжди робить "відкриття" для якоїсь частини людей, несе їм нову як подієву, так інтерпретаційну інформацію. Без цього творчість публіциста не сприймалася б читачем і не мала б впливу на інших людей.

Говорячи про публіцистику як про поняття збірне, В. Здоровега вказує на те, що конкретні публіцистичні твори різняться між собою не тільки певними зовнішніми ознаками стилю, а й значно суттєвішими внутрішніми властивостями, які власне, й визначають сам стиль. Учений вважає, що однією з таких властивостей є співвідношення у творах дослідницьких і пропагандистських якостей. Йдеться не про протиставлення, а лише про те, що в одних творах дослідницький струмінь потужніший, в інших – слабший. В одних творах читач ніби прилучається до автора в його пошуках істини, і ця співучасть є найкращим способом переконування, завоювання однодумців, а в інших – цей елемент "першовідкривача" незначний, автор розкриває загальновідомі істини, ніби наново відкриваючи їх для адресата [27, с. 169].

Учений переконаний, що істина, коли мовиться про явища суспільні, — не набір певних правил чи аксіом, які публіцист повинен лише ілюструвати; розкриття певного загального положення на конкретному новому матеріалі, розкриття відомої закономірності в новій, не подібній до іншої ситуації — це завжди пошук, творчість.

Конструюючи визначення, ми мали на меті: по-перше, виокремити три визначальні сфери функціонування публіцистики, а отже, три самодостатні публіцистичні парадигми (видові поняття) та підходи до їхнього розуміння. Кожна з парадигм має власне розлоге визначення в межах родового поняття, а відтак є відносно самостійною стосовно інших двох.

По-друге, ми вказали на всі можливі публіцистичні рівні (від стилю — до феномену), адже саме тут спостерігаємо найбільше плутанини та нечіткості у низці розглянутих визначень. Власне їхня сукупність витворює багатогранний понятійний спектр в межах феномену, збагачуючи та ускладнюючи його (кожен рівень аналогічно має свою розроблену понятійну нішу). Нарешті, ми наголосили на головній меті публіцистики, що і визначає сутність феномену (тут ми наслідуємо чи не всіх авторів визначень, які солідарні в цьому питанні). На наш погляд, тут важить передусім процес інтеграції об’єкта у світ, процес його перетворення на активного суб’єкта, причому перетворення на мікро- (людина) та макрорівні (світ).

Звісно, феномен публіцистики складно вмістити в одну-єдину наукову формулу, яка так чи інак відіграватиме роль прокрустового ложа. Проте на сучасному етапі вивчення публіцистики, шукаючи її визначення, необхідно врахувати усі сфери і рівні її функціонування, розмаїття її проявів та типологічних ознак. Бо, беручи до уваги лише одиничний її вияв, ми ризикуємо спотворити розуміння цілого (бо ж за деревами не видно лісу), ризикуємо залишитися на маргінесах феномену, що його слід вивчати в сукупності, прямуючи дедуктивною стежиною від загального до конкретного, від цілого до часткового, від родового до видового. Різнотлумачення публіцистики свідчать передовсім про її багатогранність та невичерпність, універсальну часо-просторову мобільність, про потребу нового структурно-системного концептуального підходу до її вивчення під сучасну пору [27, с. 171].

Висновки до 1-го розділу

Публіцистика — рід літератури, сукупність творів, певний спосіб відображення, вид творчості (журналістська діяльність), стиль.

Словник іншомовних слів подає таке визначення: публіцистика (лат. рublicus суспільний) — вид літератури, присвячений обговоренню насущних соціальних питань з метою безпосереднього впливу на суспільну думку; публіцистика тісно пов’язана з поточною пресою (твори цього виду — статті, нариси, памфлети, фейлетони).

У короткому тлумачному словнику журналістських термінів і понять Г.І.Вартанова читаємо таке визначення: публіцистика (латин.) — рід літературної творчої діяльності, що оперативно досліджує, узагальнює й трактує з авторських позицій актуальні проблеми дійсності з метою збудження громадської думки, оперуючи при цьому засобами логічного мислення та емоційного впливу. У словниковій статті подано жанри публіцистики (стаття, огляд, рецензія, есе) та перелічено відомих українстьких публіцистів (Іван Франко, Микола Хвильовий, Іван Багряний, Сергій Плачинда, Степан Колесник).

Сфери функціонування публіцистики (а відповідно, три підходи до її розуміння):

— публіцистика як сфера літератури (художня публіцистика): В. Шкляр, Г. Вартанов, І. Білодід, С. Ожегов, В. Даль, Б. Горєв, та ін. (більшість словників та енциклопедій);

— публіцистика як сфера філософії, релігії, науки (світоглядна публіцистика): М. Шлемкевич, Б. Прутцков, Й. Лось;

— публіцистика як сфера журналістики (т. зв. газетна/журнальна, теле-, радіопубліцистика): В. Здоровега, Б. Лозовський, В. Учьонова, Л. Світіч, Н. Грибачьов, В. Горохов та ін. (спеціалізована фахова література).

Жанри публіцистики — не що інше, як більш чи менш сталі форми донесення до читача змісту твору. Жанр — не самоціль, він залежить від життєвого матеріалу, від завдань, що їх вирішує літератор, від його індивідуальних уподобань. Інакше кажучи, зміст твору диктує вибір жанру, а не навпаки.

Публіцистика за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі: а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Жанри публіцистики — не що інше, як більш чи менш сталі форми донесення до читача змісту твору. Жанр — не самоціль, він залежить від життєвого матеріалу, від завдань, що їх вирішує літератор, від його індивідуальних уподобань. Інакше кажучи, зміст твору диктує вибір жанру, а не навпаки.

На цьому рівні також розрізняють тематичну типологію публіцистики: культурологічна публіцистика (мистецтвознавча, літературознавча, театральна, архітектурна, музична, кінопубліцистика тощо); політична (зокрема партійна, ідеологічна); розслідувальна; економічна; медична (практично відсутня в ЗМІ); спортивна (до речі, саме на цьому грунті “виріс” роман відомого англійського письменника і публіциста Ч. Діккенса “Посмертні записки Піквікського клубу” 1937 року, в літературі цей жанр окреслений як спортивна повість) та ін.

Публіцистичний стиль як компонент літературної мови має мовні засоби, які перебувають поза межами літературної мови (просторічну лексику, діалектні елементи тощо). Це зближує його із розмовним та художнім стилями й істотно відрізняє від наукового та офіційно-ділового.

Позамовну основу публіцистичного стилю складають три групи чинників: 1) функціональні, які передбачають наявність у ньому трьох функцій (інформаційної, дієвої та естетичної) у писемній формі й чотирьох (плюс комунікативна) – в усній; 2) екстралінгвальні; 3) індивідуально- й соціально-особистісні (у цьому випадку спостерігаємо релевантність чинника адресант – адресат, оскільки цьому різновиду мови властива функція впливу).

Публіцистика реалізується в таких жанрах, як публіцистична стаття, памфлет, есе, рефлексія, доповідь. Публіцистичний стиль – один із найдієвіших і найпоширеніших. Основна його функція – активний вплив на читача або слухача, прагнення переконати в правильності висловлених думок, агітація. Твори публіцистичного стилю характеризуються не тільки чіткістю, послідовністю, докладністю, логічністю викладу, а й емоційністю.

На відміну від автора художнього твору, публіцист безпосередньо звертається до читача зі своїми думками, почуттями, оцінками. Саме відкритою оцінністю, явним вираженням світоглядної позиції автора публіцистичний стиль відрізняється від художнього, бо у відкритій оцінці – важлива прикмета і властивість публіцистичного стилю. На відміну від художніх творів у публіцистиці не підтекст, а сам текст цілком відповідно виражає авторське ставлення до описуваних фактів.

Автор – основний стилетворчий чинник публіцистичного тексту, у якому сконцентровано провідні стильові напрямки й тенденції епохи. Для кожної епохи характерний свій узагальнений тип автора, який конкретизується в багатьох публіцистичних текстах.

За визначенням С.Єрмоленко, публіцистичність тексту досягається завдяки влучним характеристикам, епітетам, нагнітанням оцінок, лексично-семантичним повторам. Це універсальні засоби, що ними послуговуються автори публіцистичних текстів. Отже, публіцистизм – це структурно-семантична та емоційно-оцінна експресивна одиниця мови. Поняття публіцистичний стиль – ширше, ніж мова засобів масової інформації. Мова преси як жанровий різновид публіцистичного стилю, що використовується в ЗМІ й виконує інформативну функцію, – це мова періодичних видань, яка орієнтується на загальнолітературні норми. У ній виробляються певні соціальні та мовні стереотипи. У наш час мову преси доповнюють електронні засоби.

РОЗДІЛ2. ПУБЛІЦИСТИЧНІ ТВОРИ ІВАНА БАГРЯНОГО

2.1. Життєвий і творчий шлях письменника

Що ми знаємо про Івана Багряного, а точніше — що ми про нього знали до останнього часу? Знали, що це запеклий антикомуніст, переконаний ворог Радянського Союзу, спритний емігрантський діяч, бездарний графоман, який у своїх незчисленних опусах люттю безсилою сходить до українського народу, закликає до братовбивчої різанини, до війни, до повалення соціалізму. Що вже говорити про спеціальну, специфічну, пропагандистську літературу, — не будемо витрачати часу на цитування викривальних «праць». Ось приклад свіжіший, а від того ще більш промовистий: датована 1988 роком Українська літературна енциклопедія (том 1, стор. 108) всі твори, що їх Іван Багряний видав за кордоном, характеризує як «позначені антирадянським спрямуванням» [25, с. 240]. Коротко і ясно. Цю характеристику написав, у всякому разі підписав, не хто інший, як відомий прозаїк Павло Загребельний. Колега його Юрій Смолич, спогади якого ще донедавна були чи не єдиним джерелом відомостей про 20 — 30-ті роки в українській літературі, досить прихильно схарактеризувавши багатьох тогочасних українських письменників, заявляв теж категорично: «І вже справді зовсім інша річ — Багряний.

Зовсім інша тому, що по війні, на еміграції, Багряний посів одне з найвизначніших місць поміж найбільш запеклих ворогів: утворив націоналістичну партію УРДП, став її лідером та очолив УНРаду — так званий «уряд УНР у екзилі, останній петлюрівський послід на емігрантському контрреволюційному загумінку» [20, с. 7].

Цікаво, чи не правда? Є рація навести розлогіший уривок цієї колоритної «Розповіді…» Юрія Смолича, навести без змін і скорочень: так переконливіше.

«Я пам’ятаю, як Багряний починав. Він подавав безперечні надії, якщо судити з поетичного роману «Скелька», який звернув на себе увагу тогочасних літературних керівників і вивів його автора в літературу.

Багряний (справжнє прізвище Лозов’ягін) появився з Охтирки чи Богодухова на хвилі другого покоління пожовтневої літератури. Був він з літературної богеми, до того ж у Харкові бездомний і якийсь час проживав у Вражливого — двома поверхами нижче піді мною у будинку «Слово». Я часто заходив до Вражливого — ми з Вражливим водночас захоплювались вивченням французької мови, грою на більярді та полюванням. Якийсь час в квартирі Вражливого, — коли від нього пішла дружина, — взагалі утворилося пристановище богеми: на столі в їдальні постійно ночував Плужник, на другому — Багряний, переночувати міг взагалі кожний бездомний. Щовечора заходили Підмогильний, Ковтун, Сухомлин, ще хтось. Багряний рідко бував «вдома» — був непосидючий, мав якісь побічні знайомства й приятелювання. З’являвся він несподівано — бушував, лаяв весь світ і облягався спати на письмовому столі. Звідтам, з того стола, його і забрано» ("Розповідь про неспокій триває», Київ, «Радянський письменник», 1969) [20, с. 8].

Тепер надамо слово самому Іванові Багряному, який в документі, що зветься «Моя коротка біографія», посвідчив про себе таке: «Народився 1907 року 19 вересня (2 жовтня за новим стилем), в селі Куземин на Полтавщині (Україна), в Зіньківському повіті. В родині муляра» Пізніше жив і виростав у місті Охтирці, на Харківщині. Освіта : спершу закінчив церковно-приходську школу, в 1916 — 1920 роках вищепочаткову школу, потім, у 1922-1923 роках, скінчив Краснопільську художньо-керамічну профшколу, а з 1926 до 1930 року вчився в Київськім художнім інституті (колишній Всеукраїнській мистецькій Академії). Інститут закінчив, але до захисту диплома не був допущений через політичну «неблагонадійність». Бо саме в час навчання в інституті мав ще інший фах — літературу, в якій проявив свої антирежимні, самостійницьки, антикомуністичні настановлення [20, с. 8].

Як письменник і поет, належав до так званих «попутників», тобто письменників «непролетарських» щодо ідеології. Літературну кар’єру почав у 1926 році в Києві, в журналі «Глобус» та «Життя й Революція». В 1929 році мав уже три окремих книжки і підданий совєтською критикою остракізмові, яко «антисовєтський» поет і письменник, «куркульський ідеолог». Початок остракізму був покладений статтею марксівського критика Правдюка в журналі «Критика» (число 10 за 1931 рік, Харків) Організаційно належав до літературної організації «Марс» (Майстерня Революційного Слова), що була організацією так званих «попутників» і куда входили найвидатніші письменники-попутники того часу: В.Підмогильний, Д. Фальківський, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Є. Плужник, Т. Осьмачка. Також був приятелем найбільш опозиційно настроєних письменників і політичних діячів України в кінці 20-х років — таких, як М. Хвильовий, Остап Вишня, М. Куліш, М. Яловий, П. Христовий, О. Досвітній тощо» [20, с. 9].

Ми свідомо навели «висновки» начебто фахових коментаторів перед свідченнями самого Івана Багряного про себе. Його біографія густо пересипана вигадками як злонавмисними, що їх поширювали політичні супротивники, так і наївно-безглуздими, що є плодами простодушного неуцтва. Ще матимем нагоду в цьому переконатися, але спиратись будемо тільки на факти: інакше мало що ми збагнемо у творчості Івана Багряного. І в його життєписі також.

Отже, народився Іван Лозов’ягін у козацькім краю, де одвіку жиди горді, відважні, сильні духом і тілом люди, щохвилини готові життям заплатити за свободу свою і своїх родаків. До речі, невипадково ця прикордонна територія породила стільки видатних митців, адже творчість є прямим продовженням незалежності. Пам’ять про героїчну боротьбу і жертовність предків не вмирала ніколи в нащадках і рано чи пізно втілювалась у легенди, пісні, поезії…

Тамтешніх козаків «упевнена рука зміцняла сивого Мазепу» (Є. Маланюк), не побоялись вони в одчайному змаганні стати на бік палкого гетьмана. Зіньківський полк, між іншим, охороняв Карла ХІІ, короля Швеції. А розплатився з козаками за це російський цар Петро І, не лише постинавши голови, а й наказавши стерти з лиця землі села їхні — разом з дідами, дітьми, всякою живністю. Як бачимо, тактику випаленої землі було випробувано задовго до XX століття.

Далі налягло поневолення, покріпачення, задурманювання свідомості, послідовне занижування морального, освітнього, духовного рівня «простих людей». І коли сталася, вибухла революція, що принесла неминучі зміни і великі надії — разом, звичайно, з муками і кров’ю, десятилітній Іван Лозов’ягін це сприйняв не як історичну аномалію, не як відхилення від верстової дороги вселюдського розвитку, а як єдино можливий порятунок для змученого, виснаженого українського народу — порятунок, бо тільки таким, революційним шляхом сягнути можна було і соціального, і національного визволення. Тут не скажеш краще і точніше, аніж сказав, сформулював це Іван Багряний у своєму славетному романі: «Він належав до того покоління, що разом із старшими прийшло зухвало в історію й відчинило само собі й своїй клясі двері грудьми, офірувавши за те свою молодість зелену і буйну, ще майже дітьми бувши. Отакий Корчагін з «Як гартувалася сталь» Островського. Але не літературний, а реальний. Отакий романтик, хрищений в огні й бурі революції й фанатично віруючий в історичну місію своєї кляси, але не за приписами офіційної політичної спекуляції й не в ім’я її інтересів, а за приписами свого серця й в ім’я інтересів свого народу. Того народу, що мусить бути гегемоном на своїй землі. А його кляса — його авангард» Звучить як маніфест [20, с. 11].

Так, і революцію, і громадянську війну і пореволюційні складнощі юнак сприйняв не як щось стороннє чи далеке, а як свою кровну справу — як відродження покривдженої ворогами України трудової. Це була воістину його революція, його епоха, його суспільство — не оновлене, а нове. І тому якось не віриться в деякі факти, якими журнал «Україна» приголомшив своїх читачів: йдеться про нібито участь Івана Багряного в «робітничій опозиції» (за твердженням Олега Гаврильченка й Анатолія Ткаченка). Неймовірним це видається. «Робітнича опозиція» виникла 1920 року, а вже 1922 року на XI з’їзді РКП (б) її розгромили — ну, а якого віку був тоді Іван Лозов’ягін? Та й не це головне, а ось що: «загальна його настроєність. Не виступав він тоді в ролі свідомого борця з режимом. Навпаки, йдучи в літературу, досить рано — за звичаєм тих часів, обрав собі промовистий псевдонім: Багряний. Як Багрицький, Голодний, Первомайський, Свєтлов. Не грав, не догоджав комусь, не придурювався — щиро вірив. Хотів, амагався щиро вірити. Хоча вже мав порахунки з «владою трудящих». 1920 року, в Куземині, де Іван жив у діда по матері, 92-річного однорукого пасічника… Втім, Багряний згодом усе описав: «…одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших дідових онуків, під наш несамовитий вереск замордували діда, а з ним й одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів й реготались…Вони всі гидко лаялись. Під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосіма і Савватія все було забризкане кров’ю. Кров усе життя стоятиме мені в очах» [20, с. 12].

Чекістами були «якісь озброєні люди"! Віра — і кров. Це полюси багрянівського світовідчування, і на цьому треба наголосити: воно багато нам прояснить у подальшій його долі, отаке поєднання протилежностей. Він рано почав писати, ще в школі редагував рукописний журнал «Надія», не просто мріяв про літературну діяльність, а й діяв, дуже рішуче. О. Шугай у статті «Через терни Гетсиманськрго саду» ("Літературна Україна», 6 вересня 1990 року) називає видану ще 1925 року в Охтирці (під псевдонімом І. Полярний) збірку оповідань «Чорні силуети». Факт несподіваний, вражаючий. Але цікаво, чому сам Іван Багряний про цю книжку не прохопився ніде і півсловом? Забув? Чи згадувати соромився? Щось не в характері це Багряного. Правда й те, що він не мав доброго літературного вишколу, знав цю слабину, та не вельми нею журився. Впевненістю і честолюбством не обділив його Бог. Майже одразу Багряний заговорив не лише від власного імені.

Була чи не була книжка 1925 року, та читачеві українському Багряний став відомий з публікації поезії у журналі «Глобус», де працював відповідальним секретарем його земляк Б. Антоненко-Давидович.

1927 року Іван Багряний опублікував у журналі «Всесвіт» два прозових твори — «З оповідань старого рибалки» та «В сутінках», їх на сьогодні забуто, вони залишились поза увагою дослідників — і даремно. В кожному разі, до другого оповідання треба придивитися пильніше: там уперше з’являється майбутній герой «Саду Гетсиманського», аltег еgо письменника — «зав. політосвітою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрій», «гарячий Андрій» В цьому портреті неважко розпізнати автопортрет. Але що діється з героєм! [20, с. 13]

Разом з адміністратором цукроварні Ігнатом Соломоновичем той Андрій приїздить у підшефне село читати лекції. «Одна мусіла бути по агрономії, друга про міжнародне становище — обидві з діапозитивами» [20, с. 16]. Начальства, як водиться, немає — кого де шукати? Збігаються селяни і… заходжуються прибульців бити. До того ж ненависть їхня обертається не стільки проти Ігната Соломоновича, єврея, а проти

Андрія — проти «свого». Їх ведуть у сільраду, і тут все розвиднюється: 1920 рік, продрозверстка в цьому селі. «Тепер Андрій не виправдовувався, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так… корінь зла десь там… коли він з братвою тут розкулачував… Скільки років пройшло, а пізнав Сміян. О, хіба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре…(…) О, ніколи вони не забудуть цього». Щасливий випадок, здається, рятує Андрія: йому щастить втекти, і його переховує у себе в хаті секретар сільради, який дістає в пітьмі «запилену карабінку, обойму патронів, мисливську рушницю — вибирай, заряжай». «Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху». Не витримавши напруження і побоюючись за родину товариша, Андрій вирішує тікати з села. Знаючи, що на нього чекають засіди. Вже за селом, коло останнього млина «з реготом на нього насіли». І побили до смерті. «Коли Ігнат Соломонович з’явився в лікарню, Андрій, тільки що привезений, лежав нерухомо. Ні лиця на ньому, ні вигляду…Без всяких ознак життя»… [20, с. 14]

Розв’язка цілком трагічна: безвихідь, морок. Є сенс порівняти це оповідання з романом «Сад Гетсиманський»: його герой, теж Андрій, пройшовши крізь пекло, не тільки не зазнав поразки, а й піднісся морально, серцем посвітлів. Та все ще попереду.

Тим часом Іван Багряний швидко набирав літературні очки. 1927 року виходить у кооперативному видавництві «Маса» збірка віршів «До меж заказаних» (тобто заборонених). Деякі межі поет зумів переступити, й ортодоксальна критика відреагувала негайно. 1928 року в рідній Охтирці, з допомогою земляків, завжди радих посприяти ближньому, надто коли за це віддячено пляшкою оковитої, Багряний публикує поему «Аvе Магіа» На титульній сторінці стояло: Видавництво «САМ». Отже, Іван Багряний був, по суті, батьком українського самвидаву. Поема описувала, живописала історію нещасної дівчини, що не з власної волі стала проституткою, народила сина, і от цей син тяжко від того страждає. Відомий вуспівський голобельник Б. Коваленко схарактеризував усе чітко: «порнографічний натуралізм (…) та густа домішка слинявого сентименталізму» [20, с. 14]. Роздратував критика не так зміст, як присвята, яку варто навести:

Вічним бунтарям і протестантам,

Всім, хто родився рабом і не хоче бути ним,

Всім скривдженим, і зборканим,

І своїй бідній матері крик свого серця присвячую.

А тих, хто ще сумнівався, про яку матір мовиться, переконував остаточно вступ, написаний як лист до друга: «Друже мій любий! Прошу не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати Не іменуй же мене поетом, бо слово поет скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар…Не іменуй же мене поетом, мій друже. Я хочу бути тільки людиною, яких мало на світі, я хочу бути тільки нею… Ударившись об мур підлості, вифарбленої в красивий колір, і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче. Проте я де шкодую — так мусіло бути. Це наука (…) Ти збентежений! Так-так, це ж виходить за рямці твого розуміння. Не турбуйся, це ж просто: ти кажеш «Обминай те каміння, будь гнучким, будь липким, улесливим, запобігливим і, головне, будь покірним — і ти будеш щасливий». Це кажеш ти, що маєш титул редактора… Ну, а я кажу: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ. Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт, і не буде того, хто міг би й купити. Пробував і я ходити по-твоєму і як ходять інші, і не зумів. Це гидко. Це більше ніж гидко. А гидше те, що такі та шукають сучка в оці твоєму» [20, с. 15].

Наступна поема Івана Багряного «Комета», яку автор надіслав до журналу «Глобус», потрапила не до редакції, а до спеціалістів з ГПУ, що безпосередньо зайнялися Іваном Багряним. Що ж їх занепокоїло? Дати відповідь нам допоможе бодай одна строфа:

Звідкіль вітри історії гудуть —

Чито із Заходу, чи просто десь із Сходу?

Із Кобеляк гудуть, мій друже Паперов,

Із Кобеляк гуде той вітер неспокійний.

Колись він сам за все промовить слово,

Колючий, неминучий і постійний.

Читачеві невтаємниченому треба підказати, що заштатні Кобеляки були місцем народження Української комуністичної партії, яка вже вважалася націонал-ухильницькою, а значить, контрреволюційною. Тобто ГПУ мало підстави зацікавитися творчістю й особистістю Івана Багряного, як кажуть, впритул.

1930 року поет — цілком офіційно — опублікував у харківському видавництві «Книгоспілка» історичну поему «Скелька» — чи не найпершу в українській радянській поезії (в усякому разі «Марину» М. Рильського Іван Багряний випередив за кілька років). Скелька — то назва села, що сосідувало з Куземиним і Грунем (звідки походять, між іншим, брати Губенки — Василь Чечвянський та Остап Вишня) [20, с. 16].

В основу поеми лягла місцева легенда про те, як у XVIII столітті селяни, вчорашні козаки, доведені до відчаю здирством, насильством, брутальністю колонізаторів, знищили російський монастир, оплот русифікації й покріпачення.

Журнал «Критика» друкує статтю О. Правдюка під недвозначною назвою «Куркульським шляхом»: «Своїм виступом в «Аве Марії» Багряний довів, що він не тільки не мириться з радянською дійсністю, а й має намір боротися проти неї, змінити її [20, с. 16].

Ця сама тенденція вельми виразно відбивається і в «Скельці». Багряний у всіх історичних процесах 17 — 18 сторіччя бачить лише одне: національне поневолення України». І далі: «Тут все скеровано проти російської церкви на Україні та проти колонізації України російським царатом. Але не в цім лежить центр ваги та політична спрямованість цього твору. Він лежить, деінде і сягає далеко далі… [20, с. 17]

Автор — знаний своїм езопівським стилем і тут вірний собі — цілком прозоро і єхидно включає раз-по-раз свою історичну тему в сьогоднішню дійсність окремими натяками…»

Гучний скандал, страшні звинувачення. І все-таки то була ще «пристрілка» — без «оргвисновків». Судячи з усього, Іван Багряний мав би нарозумитися й повестися обачніше. Але не той був темперамент — і виховання не те. Всі, хто зустрічався з Іваном Багряним, усі в один голос твердять, що він «базікав», «молов язиком», «був необережний у висловах». Усі одностайно підтверджують: «він нічого не боявся». А чого б і кого б він мав боятися, він, який трактував себе як повновладного і законного господаря своєї країни? І не криючись декларував, як от у поемі «Комета» [20, с. 17]:

Поети-євнухи у наш двадцятий вік!

Звичайно, не усі і не на всій планеті.

Я лиш всього про земляків моїх —

Лише про них — про євнухів-поетів.

Родившись з крилами, не вчилися літать,

Родившись гордими, навчились плазувати…

І от тепер:

вони в капелі сплять —

В капелі євнухів при папі!..

Відвертіше висловитись неможливо. Іван Багряний немовби не помічав, не хотів помічати, що ситуація (і культурна, і політична) змінилася — і то дуже різко — на гірше.

Слід по собі він залишив — так у літературі, як і в людській пам’яті — вельми тривкий. Не дивно, що через кілька десятиліть (і яких десятиліть!), буквально сьогодні ще можна зібрати цінні відомості про Івана Багряного з уст, здавалось би, людей випадкових. Власне, всі, хто був з ним знайомий, згадують його найкращими словами.

1930 року заявляється у Харкові збірка оповідань Івана Багряного «Крокви над табором» — назва більш аніж образна. Щось нуртувало в ньому, віщувало майбутнє.

Унікальний спогад Дмитра Чуба (Д. Нитченка), давнього багрянівського приятеля і дослідника його творчості: «В середині 1932 р. Багряний подає до видавництва «Література і Мистецтво» свій новий прозовий роман «Мариво», але його посилають на рецензію не куди-небудь, а до ЦК партії, звідки твір повертається з негативною рецензією Барана, який знову закидав авторові різні ідеологічні збочення. Рецензія настільки була безнадійно гостра, що авторові не дали навіть копії, що дуже рідко траплялось. Мені пощастило дістати і, щоб ніхто не знав, я дав йому копію тієї рецензії (…) Бачачи таке упереджене до нього ставлення, автор хотів змінити назву твору і, за умовою зі мною, вислати його з якогось іншого міста чи залізничної станції, подавши фіктивну адресу і змінивши прізвище. Це б поліпшило становище тим, що рукопис послали б якомусь іншому звичайному рецензентові, а не до ЦК» [42, с. 136].

Та невдовзі Багряного заарештовують. Це сталося не в Києві, як доводить журнал «Україна», а в Харкові — на розі Сумської вулиці і Шпитального провулка. Серед білого дня і на очах у перехожих, зосібна письменника Валер’яна Поліщука. Івану Багряному закарбувалось у пам’ятку спершу здивування Поліщукове, який, уздрівши колегу в супроводі агента ГПУ, запитав: «Куди?» І запам’ятався його сміх: «А-а-а… На фабрику-кухню!» Здогадався Поліщук правильно, а от веселився даремно: удачливому і дотепному Валер’янові судилася ще страшніша, аніж Багряному, доля. На тій же «фабриці-кухні» спечено було смертний вирок для Поліщука. І для десятків інших українських письменників. Таким чином, Багряному ще поталанило: дістав лише п’ять років заслання [42, с. 137].

Діялося, нагадаємо, вже після «викриття» й засудження СВУ та УНЦ, напередодні Великого Голодомору і Великого Терору. Але порівняно м’який вирок випадковістю не був. Ще дізнавшися тільки про арешт Багряного, знайомий письменник мовив: «Ну, цей не розколеться!» І Багряний «не розколовся» — він виграв той бій [42, с. 137].

Власне, критися йому не було потреби: стежили за ним давно, всі його рукописи потрапляли до «літературознавців» з ГПУ. Які, достеменно все вивчивши, запропонували Багряному вибір: або доля Чупринки, або доля Тичини. «Невідомо, яка чекає на Тичину» — відказав Іван Багряний, розвеселивши понурих господарів п’ятиповерхової внутрішньої тюрми по вулиці Чернишевського, 19. Поводився Іван Багряний вкрай зухвало і незалежно. Слідчий Херсонський, що вів його справу, не знав української мови — Багряний добився, щоб йому дали слідчого-“україніста».

Хоч на нього й гримали: «Это вам не петлюровская организация!» Втім, поступилися. Взагалі, мужня поведінка Івана Багряного заімпонувала чекістам. Прокурор запитав його: «Бувши на нашому місці, що б ви зробили такому злочинцеві, як ви?» — «Я б розстріляв, — відповів Багряний і пояснив: — Коли ви дасте мені кілька років, то виховаєте з мене контрреволюціонера. Тож або випустіть, або розстріляйте». Судді зареготали: нечасто їм доводилось чути подібні відповіді. За вироком трійки Багряний відправився у заслання, відбути яке мав на Далекому Сході [20, с. 18].

Після одинадцятимісячного сидіння в камері ця подорож на східні окраїни «соціалістичної батьківщини» могла виглядати як нагорода. Могла б! «Тую «родіну», — писав згодом Багряний, — я пройшов від Києва до Чукотки, до Берінгової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ГПУ — НКВД, переходячи поступово через всі митарства… І в іншому місці: «Присуд відбував у таборах так званого Бамлагу. Терміну не добув, бо в 1937 році втік» [20, с. 18].

Біографія Івана Багряного рясніє отакими загадками, з приводу яких лютують політичні супротивники і сперечаються дослідники. Не маючи в своєму розпорядженні документальних відомостей, не беремося щось заперечувати чи стверджувати. Можемо хіба що викласти факти. Багряний тікає з табору 1936 року, переховується між українцями Зеленого Клину (Буреїнський та Сучанський райони).

Одружується, і того ж таки року народився у нього син Борис. Не витримавши туги за Україною, Іван Багряний пробирається в рідну Охтирку, додому. Розкошував серед рідкі недовго: на четвертий день його за доносом сусіда схопили й відпровадили до Харкова. Де він просидів два роки і чотири місяці в новій, «радянській» тюрмі на подвір’ї обласного НКВД, і в старій, ще «царській» тюрмі на Холодній горі. Не просто просидів: його було нещадно катовано, топтано, бито, з нього вправно видобували необхідні зізнання, провокували, обіцяли, погрожували… Оцей харківський в’язничний досвід і став підмурівком «Саду Гетсиманського», твору, що уславив ім’я Івана Багряного на весь світ. Можна дискутувати з приводу, що було тут реальністю, що є вимислом, але одне ясно: авторові не довелося довго вишукувати головного героя. Андрій Чумак — це він сам, Іван Лозов’ягін. Іван Багряний. Микола Островський. Павка Корчагін, який дожив до 1937 року і потрапив у єжовські застінки. Він не здався, не розколовся, не зрадив ідеалів своєї юності, своєї віри в майбутнє, в високе призначення рідного народу. Чого це йому коштувало, ви вже прочитали і в романі Багряного, і в інших незчисленних публікаціях на цю тему. «Наказ партії, наказ великої доби! — узагальнював Олександр Семененко у книзі «Харків, Харків». — Методи мучительства були однакові і в Москві, і на Україні, і в Алма-Аті, і в Хабаровську, і в Тбілісі, і в Черкасах, і в Харкові». Уточнимо: так, методи були схожі, проте звинувачення пред’являли різні — в тій же Москві, в Алма-Аті, в Тбілісі, в Харкові. А одним з диявольських винаходів сталінської імперії на території України було звинувачення в українському націоналізмі, до того ж — буржуазному чомусь. Коли одне знайомство з діячами української культури вже підводили під параграфи кримінального кодексу [20, с. 20].

Придивімось, як боронить себе Андрій. «Я не визнаю пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою, — каже він в очі своїм мучителям-слідчим. І так само не визнаю соціалізму, будованого тюрмою й кулею. Ось це вкупі і є все моє кредо». Цитуємо: «Його зворушувала трагічна покора всіх оцих приречених і вона ж його обурювала. Власне, обурював цинічний тріумф тих усіх костоправів, їхнє безмежне панування над людськими душами при допомозі жаху, їхній глум над людьми, що вони їх звикли розглядати лише як об’єкти для своїх ідіотичних вправ, як «людішек», як «дірку від бублика», обурювало їхнє усталене правило, що ніщо їм не може протистояти, з якого — правила, — мовляв, немає винятків і не може бути. Та невже ж не може бути винятків з правила?» [20, с. 21]

І ще: «Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот.

Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом». Андрій Чумак — Іван Багряний вибрав першу. Допомогло йому, підтримало, врятувало його не лише відчуття своєї політичної правоти, а й соціальна порядність і національна гідність. Усе те, що складає поняття «честі»: честь роду і честь народу. Вона й дозволяє навіть на дні пекельного пекла не втрачати людської подоби, передусім бачити у в’язнях собі подібних, ким би вони не були з походження — українцями, росіянами, поляками, вірменами, євреями, німцями, курдами. Дозволяє і до катів своїх ставитись не тільки без упередження, а навіть із співчуттям.

Усвідомлення духовної й моральної вищості дає право герою «Саду Гетсиманського» заявити: «Так! До кінця!.. Якщо так, то ворог до кінця! До гробу! До перемоги!!! Якщо так, то до кінця!» І клятви своєї він дотримав.

Восени 1940 року Івана Багряного звільняють «за недостатністю матеріалів для повторного засудження». Звільняють з відбитими легенями і нирками, звільняють під нагляд, але випускають на волю. Бо не дав Іван Багряний жодних компрометуючих свідчень ані про себе, ані проти інших, не підписав брехливих протоколів. Таких упертюхів небагато знайшлося по слідчих ізоляторах НКВД, але якусь частину тих, хто не зламався на допитах, після падіння Миколи Єжова й облудної постанови про перекручення в боротьбі з ворогами народу відпустили на волю. Як можна було збагнути, не назавжди. «Умовне звільнення, — пише в біографії Багряний, — було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати» [20, с. 22].

Кілька місяців Багряний пропрацював декоратором в охтирському клубі, та коли спалахнула війна, його забирають в народне ополчення. Опинившись на окупованій території, повертається до Охтирки, редагує місцеву газету «Голос Охтирщини» Невдовзі пересвідчується, що ніяких інших цілей, крім загарбницьких, німці на Україну не принесли, — і вступає в конфлікт з окупаційною владою. Внаслідок чого кидає газету і перебирається до Харкова, де влаштовується художником у Харківський драматичний театр. Пише комедію-сатиру «Генерал» і пропонує до постановки. Головний режисер із жахом відмовився. Що мав він рацію, нас переконає пролог до «Генерала»: «…2041 рік… Сонячний Київ — серце сонячної, свобідної і, нарешті, радісної моєї Країни. Це буцімто вже настала нарешті епоха всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок після жаскої, макабричної ночі минулого. Епоха шанування людської гідності і людського права — дихати, жити, думати і одверто говорити… Епоха культу матері і дитяти… Епоха торжества людського щирого серця, вільного, невтероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт……І вже нібито немає ніякої цензури ані на мисль, ані на почуття, вже немає жандармів, ані посіпак, ані концтаборів, немає репатріації, інквізиції, ізоляції, немає провокаторів, ані донощиків, ні тих, що б’ють письменників і поетів по голові і затикають уста ганчіркою… Все те ніби щезло назавжди — провалилося туди, звідки було й прийшло, — у пекло… [20, с. 24]

…Свобода… Вже можна вільно думати, одверто говорити і навіть писати, і навіть виставляти…»

Незадовго перед тим гестапо провело акцію по ліквідації опозиційної української інтелігенції, сотні тисяч українців вивозились на примусові роботи до рейху, — отже, багрянівські думки звучали особливо актуально. Втім, комедію його не виставлено й досі.

1943 року Багряний в Києві. Григорій Костюк залишив нам тогочасний його (барвистий і кумедний) опис-портрет людини, яка не викликає, кажучи м’яко, довіри: «Великий, безладний вихрястий чуб на голові, суворе, з вольовими складками обличчя, в важких юхтових чоботях, у зимовому, грубої вовни пальті, ясного зеленкуватого (жіночого) кольору, та ще з якимось рижим хутряним ковніром. Треба знати, що то був ще теплий, навіть задушливий серпневий день, і навіть такий виряд викликав страх.

— Куди ти так капітально вирядився?

— Куди? — у волинські ліси. Далі нам іти нікуди, відповів він ніби серйозно, ніби жартома [20, с. 26].

Я тоді ще не знав, що він уже якоюсь мірою був повний з оунівським антинімецьким підпіллям. До речі, забігаючи наперед, варто сказати, що це незугарне, типово радянського виробу пальто зіграло свою історичну ролю. Коли Багряний грав уже досить активну, ролю в пропаганді УПА, бандерівський провід зауважив, що не личить такій поважній особі українського руху супротиву ходити в такому непрезентабельному пальті. Хтось із командирів УПА викинув це пальто, а Багряному дав нове шкіряне пальто, що його оунівці захопили в якомусь військовому німецькому склепі» [20, с. 27].

Забігаючи наперед, скажемо, що цей трофейний дарунок перетворився потім на підставу для звинувачень: у шкіряних пальтах, мовляв, ходили енкаведисти. Але — по порядку.

Перебравшись до Галичини, Іван Багряний справді працював у пропагандистському апараті ОУН — писав коломийки, пісні, листівки, малював агітаційні плакати, регулярно виїздив на Волинь і в Карпати, в розташування бойових загонів УПА. В Моршині, на нелегальній квартирі, протягом чотирнадцяти днів створює роман «Звіролови» — на основі безпосередніх вражень і переживань, набутих під час утечі з далекосхідного концтабору. Цей роман здобув (разом з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин») першу премію на закритому літературному конкурсі 1944 року у Львові.

Працездатність і активність висотаного поневіряннями Івана Багряного вражає. На ім’я Романа Шухевича він подає меморандум з вимогою (!) створити підпільний уряд УПА. Пропозиція сподобалась і незабаром утілилась у так звану УГВР (Українську Головну Визвольну Раду). Втім проти участі автора ідеї у ВЗ (Великому Зборі) категорично висловилась могутня СБ (Служба Безпеки) . Через те, що в лютому — березні 1943 року Іван Багряний, не бажаючи напризволяще кидати дружину з двома дітьми, перебував в Охтирці, яку зайняли частини Червоної Армії [47, с. 122].

На рівні Проводу відбулося переголосування, і Багряному таки видали мандат, проте на 1-й ВЗ УГВР (липень 1944 року) він не з’явився. Дедалі більше знайомих і непривабливих рис помічав Іван Багряний в діяльності ОУН-Б, суперечності між ним і Проводом загострювались.

У липні 1944 року Багряний опиняється в Словаччині, а в вересні його під час облави на емігрантів схопили й відправили до Німеччини. Як «ост-арбайтер» він ішачив під Берліном, на станції Темпельгоф. Перед падінням третього рейху тікає в Тіроль, далі в Інсбрук, звідки 1946 року перебирається в Баварію, в Новий Ульм, де розташовано було великий табір переміщених осіб (ді-пі) з України.

Провадить шалену громадську діяльність: засновує газету «Українські вісті"; створює потужну організацію МУР (Мистецький Український Рух); виступає ініціатором, а потім стає лідером УРДП (Української Революційної Демократичної Партії); обирається заступником голови, а тоді й головою УНРади (Української Національної Ради) тощо. Юрій Смолич усе це, разом узяте, називає: «ладнав «лави» націоналістичної контрреволюції на вислузі в нових після гітлерівців господарів». Дуже однозначно і неточно. Візьмемо хоча б УРДП. Вона зароджується 1945 року. Себто коли Багряний остаточно розчарувався в політиці і практиці ОУН-Б. Згідно з першим проектом програми і першим її маніфестом «Наші позиції», що їх написав Іван Багряний, вона звалася Українська Демократично-Республіканська Партія (УДРП). Цитуємо: «Ця назва означала, що це є партія боротьби за самостійну соборну державу у формі Української Демократичної Республіки, прототипом якої для нас була тоді й лишилася потім та є також і сьогодні демократична Українська Народна Республіка (УНР) 1918-1919 рр.» [20, с. 29].

(Резолюційна декларація 10-го з’їзду УРДП). Згодом — цитуємо — «саме революційні методи боротьби за українську самостійну державність було взято для окреслення характеру нашої партії в її назві — Українська Революційно-демократична Партія (УРДП)». Аж нарешті 1990 року 10-й з’їзд УРДП, зважаючи на появу нових політичних течій в Україні, одностайно вирішив «включитися в сучасний загальноукраїнський самовизвольний рух на батьківщині, що мусить бути світовим рухом усіх українців, де б вони не перебували, в ідейному сенсі — як допомогова частка зокрема Демократичної і Республіканської партій того руху, під своєю родовою багрянівською назвою — Українська Демократично-Республіканська Партія (УДРП)» [20, с. 30]. Як бачимо, ідейні засади Багряного зберегли свою злободенність понині.

Незважаючи на гучні титули і посади, жилося йому важко і скрутно. Навіть у матеріальному плані: у нього вже була нова родина, пішли діти, а це вимагає витрат. Про аспект моральний годі й говорити: як і в Радянському Союзі, так і на еміграції комусь муляв Іван Багряний очі, когось не влаштовував, «не вписувався» в загальний пейзаж. Його, правда, не посадили, не катували, але били йому вікна, проколювали шини автомобіля (коли той з’явився), тероризували наклепами, тримали в постійному психологічному напруженні погрозами. А відмінність полягала в тому, що на Україні його таврували як націоналіста й антирадянщика, а у «вільному світі» називали агентом НКВД, прислужником Москви, „радували” повідомленнями типу «Іван Багряний є свідомий комуніст і провокатор». І т. д. і т. п. Надто несхожа на інших, надто яскрава й своєрідна то була особистість. Надто незвичні думки виголошував Іван Павлович і відстоював. Надто неймовірної тактики дотримувався. Надто витикався з шеренги, забігав порівняно з іншими — і дратував їх [20, с. 31].

Тож не вишукуймо «темні сторінки», «темні плями» його біографії (до нас це зроблено значно ретельніше, а звернімося радше до багрянівського доробку.

Написав він справді багато — в усіх жанрах. Викликавши і заздрість, і невдоволення, і захват. Залежно від того, як і хто читав його твори.

1956 року (рік XX з’їзду КПРС) славні ловці душ присилували старшого сина багрянівського Бориса виступити по радіо з викриттям і напучуванням свого батька. Ситуація — вигадаєш, то не повірять. І для Багряного це був жорстокий удар. Але повівся він по-гоголівському, відповівши: «Якщо ти — Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити» [20, с. 31]. Духом він залишався нездоланний, але тіло зраджувало — навіть його залізний організм надірвався. До туберкульозу, набутого в тюрмі, долучився діабет, потім — серцева хвороба. Він стає завсідником лікарень і клінік, але, й прикутий до ліжка, невтомно працює. Лежачи, пише на спеціально для нього виготовленій дошці, яку ставили йому на груда (знову пригадується мимоволі Островський).

Нездійсненні задуми знесилювали його вкрай. Замислив, наприклад, роман про панцерник «Потьомкін»: «Що з того вийде, я ще не знаю. Моя ж мета така: повстання на «Потьомкіні» вернути українській історії, бо через пасивність нашої літератури його від нашої історії відібрано». Цькували його нещадно — і до останнього дня. Після його смерті знайшли недописаного листа: «Друже мій! Я вже задихаюсь. Щоби уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзости (такої безкінечної і такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи — це душа поета і митця. А значить, вежа зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати — не має панцира, та я все це витримуватя мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово!? [20, с. 32]

Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого призначення… Серце кожного поета і романтика мусить іти на Годгогу».

Помер він 25 серпня 1963 року в санаторії Сан Блазієн (Німеччина). Йому погіршало, він покликав лікаря і сказав йому по-німецьки: «Я вмираю…» Знепритомнів, заговорив українською мовою — його ніхто не розумів. Дали йому укол. Багряний заснув — і не прокинувся. Шухляди, стіл, підлога — все було завалено рукописами,

Поховали Івана Багряного в Новому Ульмі. Скульптор Леонід Молодожанин, автор пам’ятника Тарасу Шевченкові у Вашінгтоні, зробив гарний нагробок, на якому викарбувано рядки із «Золотого бумеранга» [47, с. 123]:

Ми є. Були. І будем ми!

Й Вітчизна наша з нами.

Що ж, відав Іван Багряний, що пише.

Виходить» знав, що для його поезії ще настане час.

Виходить, передчував, коли з такою впевненістю писав у памфлеті «Чому я не хочу вертати на «родіну»:

«Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам — Українському Народові — буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості» [47, с. 123].

Здається, ми дожили до години, коли Іван Багряний повертається.

2.2. Публіцистика І.Багряного

У політичній публіцистичній спадщині І. Багряного виділяються провідні теми, серед яких осмислення подій в Україні та за її межами за часів Сталіна й Хрущова, зокрема й такі події, як укладення договору між Польщею, СРСР і Чехо-Словаччиною про діяльність, спрямовану проти партизанських груп; висвітлення діяльності УРДП, зокрема, проведення з'їздів цієї партії; висвітлення перебігу судового процесу між російським емігрантом Кравченком, автором книги "Я вибрав свободу" і редакцією "Українських вістей"; полеміка з українськими націоналістичними, прокомуністичними та російськими виданнями, зокрема з Р. Абрамовичем у "Социалистическом вестнике", "Новом мире", "Известиях" щодо російського шовінізму; осмислення діяльності Американського Комітету звільнення народів СРСР; розгортання процесу репатріації до СРСР; проведення конгресу вільної преси в Берліні тощо.

Та провідною для публіцистики І. Багряного, як і для його художньої творчості, паростками якої стали лірика та історична белетристика, що ґрунтувалися на соціологічній концепції історії України, стає національна ідея. У романістиці ("Скелька", "Тигролови", "Сад Гетсиманський", "Людина біжить над прірвою") простежується продовження проблем пробудження національної самосвідомості, проблеми національного життя українців-таборян, інтелектуального поступу української нації та ін., що органічно пов'язано з його публіцистикою та політичними концептами УРДП.

У своїх політичних виступах, памфлетах, статтях, рефлексіях, доповідях він наголошував на необхідності здобуття Україною державності, перебудови її в "прогресивну форму сучасної національної держави" [24, с. 82]; відстоювання національної ідеї, розмежування понять "національна ідея" і "націоналізм"; відродження національної свідомості: "Україна або повстане волею й енергією реально існуючих творчо-продуктивних та бойових сил нації, або її ніколи не буде"; об'єднання національно-патріотичних сил в Україні та за її межами для боротьби за самостійну, незалежну Україну: "Ми ставимо завданням організацію всіх потенціальних сил українського народу в єдиний революційний фронт, зорієнтований на більшість" [24, с. 82].

Образ України та її долі І. Багряний створює вже у першому своєму публіцистичному виступі – полум'яному політичному памфлеті "Чому я не хочу повертатись до СРСР?" У ньому центральними образами-антиподами стали образ "родіни" й України (у подальшому таке протиставлення міститься у таких виступах, як "Доповідь на ІІ з'їзді УРДП", "Чад імперії", "Істерика російського фашизму", "До питань стратегії й тактики нашої визвольної боротьби", "Як українці програли процес Кравченка", "2 х 2 = 4" та ін.), для створення яких автор, з одного боку, вдається до іронії і сарказму, використовуючи суржик, як-от: "родіна", "совітська родіна", "необятна родіна", загальний концтабір, з іншого – використовує патетику і співчуття через емоційність, наснаженість, великою кількістю риторичних фігур (запитань, окликів) виражає любов до України-Вітчизни, однієї з "рівноправних", забризканих кров'ю від "варфоломіївських ночей", з доведеним до людожерства народом, матерями й сестрами найшляхетнішого племені, вимордуваною інтелігенцією [24, с. 82]. Вона одна з найбільш поневолених радянською системою республік, яка прагне вирватися з концтабору: "І насамперед до цього стремить Україна – найбільша з радянських республік після Росії й найбільша з націй, тією Росією поневолених" [24, с. 83]. Натомість СРСР автор вважав концентраційним табором: "Висловлюючись фігурально, це великий концентраційний табір багатьох націй, цей світ утримується в купі силою фізичного й морального терору органів влади російської більшовицької імперії, і як кожен "путній" концентраційний табір, цей світ підмосковський має непереможну тенденцію геть розбігтися" [24, 83].

Незважаючи на те, що Україна є частиною СРСР, автор переважно розглядає її як окрему державу, постійно наголошує на самобутності, традиціях і окреслює в подальших публіцистичних виступах перспективи її розвитку як незалежної держави. Україна для Багряного мислиться як самодостатня територія, соціально-політичний топос, де стикаються філософські, історіософські, культурологічні, економічні, релігійні та інші ідеї, що становлять внутрішній простір. Це вже не покірна російська провінція Малоросія, у ній зникли поняття "малорос", "хохол" і "велика частина неукраїнського етнічного населення сьогоднішньої України заявляє себе все ж таки українцями за державною приналежністю" [24, с. 83]. Тож омріяна Україна для Багряного – незалежна, рівноправна з іншими вільними країнами у світі. Не останню роль у її розбудові він відводить для українців-емігрантів, на плечі яких покладена особлива місія в українському державотворенні: "Своєю відданістю українському народові, своєю невтомною енергією і, як треба буде, своїм життям і кров'ю ми відкриємо нову сторінку української історії. Сторінку довершених змагань за свободу, добробут і національно-державну незалежність" [24, с. 83]. Еміграція мусить виробити тактику, створити не лише окремі партії на зразок УРДП, а має сформувати єдиний національний фронт, доказом чого є створення УНРади та ВО. І тому важливу роль у політичному житті емігрантів І. Багряний відводить українській еміграційній пресі, такій як газета "Українські вісті" у Європі (у якій певний час був редактором і журналістом) та "Український прометей" у США, яку вважав найбільш демократичною. Саме преса виявилася, на думку публіциста, надзвичайно живучою, агресивною, непримиренною щодо комунізму та фашизму, й оптимістичною [24, с.84]. Серед основних завдань преси він визначає вміння організувати й урухомити волю народних мас і найголовніше – вона має виконувати велику функцію "як в царині боротьби з нашим одвічним ворогом, в царині боротьби за визволення нашого народу, так і в справі ідейного та політичного виховання людських мас і їх духовної організації" [12, с. 418].

Основу концепцій П. Куліша, В. Антоновича, М. Драгоманова, а в ХХ ст. В. Липинського, Ю. Липи, Д. Донцова, а згодом й І. Багряного становило вивчення соціокультурної самобутності українського народу, ототожнення українців із хліборобсько-селянською верствою як провідною, націєутворюючою категорією народу та фундаментом для створення державності. Виокремлюючи в українському селянстві як домінуючі риси "хуторянство", прагнення до просвіти (М. Драгоманов) або традиціоналістське збереження основоположних засад буття суспільства (В. Липинський), мислителі загалом подали панорамну картину світоосмислення українського селянства як переважаючої не лише кількісно, а й світоглядно верстви народу. І такий селянський світогляд ототожнювався з загальносуспільним, оскільки селяни отожнювалися з пасіонаріями – саме хліборобська соціокультурна спільнота визначала не лише тип світосприйняття, а й особливий тип етики, моралі, культури. Невипадковим у зверненні І. Багряного до проблем молоді великої України, розділеної на схід і захід, між якою "вирита глибока прірва" різною дійсністю та системами виховання і яку необхідно мобілізувати до боротьби за українську ідею, закцентовано на національних рисах української молоді, серед яких і релігійність, і вихованість, і схильність до бунтарства, і кмітливість, і тяжіння до героїчного, і вільнолюбство та ін. Зрештою, на думку публіциста, справжнє обличчя східної молоді зумовлене породженням хвильовізму і презентоване героями творів М. Хвильового (Аглая з "Вальдшнепів" та ін.) Тому основою будь-якої національної молодіжної організації має бути "не націоналістичний шовінізм, а український територіальний патріотизм, про який так твердив наш славний соціолог В. Липинський" [13, с. 375].

Певний час І. Багряний поділяв погляди Д. Донцова щодо націоналізму та державницьких ідей, але згодом в їх поглядах, за твердженням дослідників, була помітна стабільність протистояння, виявлена зокрема в "словесних дуелях" публіцистів з різних питань, як це помітно у полемічних статтях "Національна ідея і "націоналізм" чи "Відповідь Д. Донцову і його деяким учням" та ін. Автор стверджував, що "націоналізм", як певне наповнення змістом національної ідеї слід відмежовувати від певних його носіїв (касти), від певного національного й соціального середовища, оскільки він зовсім не вичерпує поняття національна ідейність" [13, с. 377], і застерігав від провокацій та спекуляцій цими поняттями. Натомість, аргументуючи кожне своє положення і спростовуючи тези опонентів, наголошував, що носієм національної ідеї є цілий український народ (українське селянство, робітництво й українська робітничо-селянська інтелігенція). Першим гідним презентантом, "пророком і апостолом українського національного відродження", "мучеником за українську національну ідею" вважав Т. Шевченка, протиставляючи його думки тезам Д. Донцова.

Як очільник УРДП, І. Багряний ставив своєю метою боротьбу за незалежну демократичну Україну, орієнтуючись на всі трудові та національно свідомі елементи в самій УРСР, серед яких надавав важливого значення робітництву, професійним кадрам та молоді, котрі сприятимуть будівництву незалежної України. У цьому й виявилося переосмислення принципів ідеології українського визвольного руху. Адже фактично І. Багряний поєднував ідеї національного визволення з ідеями соціальної демократії, чим був близький до Микити Шаповала. Запоруку успіху публіцист бачив у об'єднанні всіх українських сил. Саме такі тези є провідними для полум'яних памфлетів і політичних виступів, опублікованих у подальшому в газеті "Українські вісті", – "Апологетика ідейного роззброєння і наша відсіч", "Дніпро впадає в Чорне море", "До питань стратегії й тактики нашої визвольної боротьби", "Доповідь на ІІІ з'їзді УРДП", "Доповідь на ІІ з'їзді УРДП", "Істерика російського фашизму", "Молодь великої України і наші завдання", "На новий шлях", "Національна ідея і "націоналізм". Так, визнаючи завдання молоді в програмних статтях "Молодь Великої України і наші завдання" та "До проблеми молоді", він наголошує на проблемах організації молоді та її виховання: "Потрібна організація молоді не "націоналістична", а національна… Така організація може називатися й Спілка Української Молоді. Але демократичні засади її мусять бути такими, щоб вона була українська спілка молоді… І керівництво в ній мусить належати не духовним "дідам", а молоді, яка кликала б старших собі на допомогу з числа тих, кого вона поважає…" [11, с. 366]. А найголовнішою для молоді має стати ідея, "що виросла органічно, корінням з його простого, але всесильного інстинкту самозахисту і боротьби за існування та самоствердження як особи і як спільності нації" [11, с. 366]. Справжнім обличчям такої молоді має стати породження хвильовізму і такі його взірці, як образи молоді, створені Аркадієм Любченком у "Вертепі", Юрієм Яновським у ряді романів, М. Хвильовим у "Вальдшнепах". У побудові демократичної України важливим опертям, на думку І. Багряного, є "наявність великих кількісно і високих якісно фахових кадрів з усіх ділянок науки, техніки, мистецтва, господарства… ті кадри існують не на тлі темної, затурканої маси анальфабетів, а на тлі загальної письменності українського народу" [11, с. 367]. Далекозорість і проникливість публіциста виявились у тому, що він не лише визначив ті сили в Україні, попри скептичне ставлення окремих політиків-емігрантів, а й довів, що саме ці кадри та великі українські резерви по концентраційних таборах усього СРСР, скориставшись сприятливим ґрунтом для ідеї української державності (відсутність ворожості до етнічного неукраїнського населення і ненависть до тоталітарного та фашистського режимів), збудують незалежну державу.

Сотні статей вийшло з-під пера Івана Багряного — різного змісту і різного рівня. Та були серед них і такі, що їх не визначиш інакше, як «документи доби». Наприклад, блискучий памфлет 1946 року «Чому я не хочу вертати на «родіну», перекладений багатьма мовами. Так він починався: «Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть повертатись додому, під большевизм, дивуючи тим цілий світ [25, с. 249].

Хоча іноді творчий доробок автора й зазнавав критики з погляду недосконалості мови, але з іншого боку твір був неперевершений за змістом, гостротою піднятої теми. Недаремно ж зараз в світі Багряного називають “речником першої еміграції з Радянського Союзу”. Можливо, саме завдяки цьому публіцист і здобув таку широку славу, а його твори вивчаються та їх люблять. Тим більше, що він чи не один з перших почав піднімати з забуття теми близького минулого – знищення провідних представників української інтелігенції, катування їх в сталінських таборах і тюрмах. Багряний першим розповів в своєму романі “Сад Гетсиманський” жахи радянських концтаборів, які пережив сам. А пізніше не забув викласти їх і у своїх публіцистичних творах [25, с. 249].

У воєнні та післявоєнні роки в еміграцію виїхало багато вихідців з України. Однак, із усієї численної і не бідної талантами еміграції Іван Багряний виявився письменником та публіцистом найбільш відомий: його доробки були переведені на кілька європейських мов. Не в останню чергу тому, що все, написане Іваном Багряним, звернено до всього народу, а не до малої його частки, еміграції, що роздирається до того ж протиріччями і постійними сварами. Це перший мій висновок щодо публіцистичної творчості Багряного – вона була звернена та написана до всіх – від сусіда в будинку до закатованого в Сибірі українця.

У своїй публіцистиці Багряний ставить надто часто питання щодо майбутнього України, української нації, що необхідно зробити для її щасливого й незалежного життя. Питання з одного боку риторичне й водночас звернене до потенційних відповідачів цієї справи перед українським народом. Тож й не дивно, скільки публіцист сильним словом зажив собі ворогів за життя – химерних “жуків” і досить реальних та владних [24, с. 86].

Іванові Багряному було лише 25, коли його заарештували. Але молодий поет устиг уже засвідчити свій небуденний хист збіркою віршів «До меж заказаних» (1929); поемою «Монголія» (1927), в якій образ далекої азіатської країни постав не у звично-екзотичному, а швидше в історіософському плані, а контраст величного минулого і жалюгідного сьогодення містив для українського читача прозорі ілюзії; поемою «Аве Марія» (1929) з її гімном бунтарству і запереченням духовного рабства — теж досить небезпечний на ті часи пафос; історичним романом у віршах «Скелька» (1930), який постав на основі місцевих народних переказів і «антирелігійна» спрямованість якого була формою викриття експансії російської православної церкви, її колонізаторської і русифікаторської ролі в Україні [25, с. 251].

Певно, саме неординарний характер творчості привернув увагу чекістів до молодого поета, як і його незалежна вдача та приналежність до запідозреного в нелояльності «Марсу». А втім, під підозрою була вся українська інтелігенція. У всякому разі, інкриміновано Багряному його ймовірні погляди, як видно з його «Свідчень про свою контрреволюційну діяльність» (назву таким документам давали самі чекісти), що їх вперше опублікував у «Літературній Україні» (від 6 лютого 1992 року) дослідник творчості Івана Багряного Олександр Шугай. У цих зізнаннях Іван Багряний так викладає свої «ще не зовсім сталі» переконання:

1) «Я мушу працювати для української культури насамперед і твори мусять бути національними не тільки формою, а й змістом. Я — український письменник».

2) «Національну політику розв'язано не досить вдало, вірніше, в цій справі багато перекручень, як-то: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть в націоналізмі. Потім: російській культурі надається перевага й створено для неї кращі умови, за рахунок нашої російська культура домінує. Ми в неї в давній залежності».

3) «В своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву»… [11, с. 314]

І ще: «Протягом 29-30, 31 та 32 pp. погляди мої змінилися лише в той бік, що стали сталішими та поширились на іншу ділянку нашої дійсності. Так, я вважав, що ми скривджені й економічно, що, мовляв, багато віддано, а мало за те маємо»… [11, с. 318]

Неважко побачити, що, незалежно від того, чи це добровільні свідчення, чи вимушені, чи й самим слідчим писані, — вони відбивають настрої мислячої частини української інтелігенції, коло тем і уявлень, популярних в Україні 20-х — початку 30-х років, — і саме тих, яких боявся режим і яких дошукувалися репресивні органи.

Арешт і засудження не паралізували вольової вдачі Івана Багряного. Судячи з усього, він не був зляканою безмовною жертвою, а, наскільки це виявлялося можливим за різних ситуацій, вів ідеологічний і психологічний двобій із своїми переслідувачами — слугами системи (відлуння якого — і в пізнішому романі «Сад Гетсиманський», де вгадується й особисто пережите), тікав із заслання, дістав новий строк. Взагалі, все його життя сповнене дії, ризику і драматичних пригод, що відбилися і в його творчості. Тут треба згадати і про фатальну недугу — туберкульоз легенів, — яку він дістав чи то в тюрмі, чи то на засланні і яка переслідувала його до останніх днів, укоротивши віку.

Вийшовши на волю в перші дні війни, опиняється під німецькою окупацією, намагається віддатися національно-культурній роботі, але, не бачачи умов для цього і пересвідчившись у геноцидному для українського народу характері фашистського «визволення», знаходить шлях до українського підпілля, в якім працює в його референтурі пропаганди, пишучи пісні, статті, малює карикатури та плакати, бере участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та у виробленні програмових документів, зорієнтованих на об'єднання всіх незалежницьких сил та подолання впливу тоталітарних і авторитарних ідеологій, на поворот до демократичної політичної концепції.

В еміграції, живучи переважно в Німеччині, Іван Багряний виявив велику творчу енергію в широкому інтелектуальному і громадянському діапазоні — як поет, романіст, публіцист, політичний мислитель і діяч, організатор політичного життя. З-під його пера виходили поезії, частина яких об'єднана в збірці «Золотий бумеранг» (1946; ця збірка дала підставу Ю. Шереху-Шевельову поставити ім'я автора поряд з Уласом Самчуком, як двох найвидатніших письменників української еміграції); романи «Тигролови» (1944, друга редакція — 1946-1947), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Антон Біда — герой труда» (1956), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси «Морітурі», «Генерал», «Розгром» та інші твори [24, с. 87].

Однією з головних тем творчості Івана Багряного було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних, органів — тут він використав багатий матеріал особистих вражень. Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм більшовицької влади. Юрій Шерех-Шевельов назвав його «справжньою енциклопедією радянської політичної в'язниці» [54, с. 175] і спростував тезу про Солженіцина як першовідкривача цієї теми: роман Багряного з'явився набагато раніше за твори останнього. Критик говорить про «разючу подібність» «Саду Гетсиманського» і «Архіпелагу ГУЛАГ» (попри більшу масштабність останнього), а водночас зауважує, що «брак сприятливої кон'юнктури 1950 року супроти 1970 і класичне українське невміння виходити поза своє гетто спричинилися до того, що роман Багряного не здобув і одної тисячної частки тієї популярності, якої осягла документальна епопея Солженіцина» [54, с. 176].

І все-таки саме романи Багряного — «Тигролови» і «Сад Гетсиманський» — стали тими, що були перекладені англійською та деякими іншими мовами і здобулися на певний резонанс на Заході.

Багатьма європейськими мовами був перекладений і його памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», що мав великий розголос серед української еміграції та у світі. Це — один із шедеврів багатогранної і темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольних змагань, — до неї і звернемося далі.

Памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» був відповіддю на облудні заклики радянської пропаганди і на безсоромні дії західних урядів, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР — прямо в концтабори. Це була відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта — перебування у вільному світі — для боротьби за її свободу. Це був і гіркий Докір західній громадськості, яка в більшій своїй частині сліпо не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму або й, загіпнотизована сталінською пропагандою, вороже ставилася до втікачів з СРСР, як до нібито фашистських «колабораціоністів» [24, с. 84].

У цьому памфлеті Багряний, зокрема, писав:

«Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміле, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої великі гріхи перед своєю Вітчизною?

Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожістю.

Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де родився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.

Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік у федерації, званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни [11, с. 484].

Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї.

Чому?

Бо там більшовизм.

Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно».

І далі, розповівши «страшну правду про тамтешній світ», Іван Багряний закінчує свій пристрасний памфлет — заклик до людської совісті й розуму — такою відчайдушною пропозицією:

«Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром.

Нам світ може не повірити. Добре!

То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, утікачів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних.

Нехай нам влаштують суд.

Але на такий суд Сталін не піде!

Ми того суду не боїмося, але він його боїться — «сонцю подібний», «батько народів», «наймудріший з мудрих», «найдемократичніший з демократичних» боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом»… [42, с. 129]

Полум'яний памфлет Івана Багряного, його пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції (як і інших народів) у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння — стає в 40-і роки одним із тих документів, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб», — а водночас це був і початок деміфологізації сталінського режиму [42, с.130].

Разом з Г. Костюком, С. Підгайним та іншими Багряний створив Українську революційно-демократичну партію (УРДП), яку очолював від 1948 р. до своєї смерті в 1963 р., та був ініціатором створення Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ).

Іван Багряний поєднував ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників, селян, трудову інтелігенцію. У цьому він був близький до Микити Шаповала — діяча і теоретика українських соціалістів-революціонерів у першій третині XX століття.

Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії, Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ». Проте на відміну від своїх опонентів, які також залюбки оперували поняттям «український народ», він зупиняється над соціальним змістом цього поняття: «Робітничо-селянська сьогоднішня Україна має відмінну соціальну структуру, відмінні передумови, що зумовлює наповнення національної ідеї відповідним змістом, отією «своєю правдою». Та «своя правда» виходить від першоджерел — від інтересів цілого того народу і ставить ту народну правду, «смердівську» правду, що дуже мало має спільного з кастовою правдою ідеологів «Націоналізму» [42, с. 131].

Як одне з найважливіших завдань І. Багряний завжди висував: «Об'єднати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину українську цілість» [11, с. 255].

Публіцистика І.Багряного була органічною сферою виявлення політичної, інтелектуальної і творчої енергії. І навряд чи був справедливий Улас Самчук, коли дорікав Багряному, що той “що той розмінює на непотрібне” свій талант. Громадський темперамент Багряного не вміщався в річищі суто художньої творчості і проривався навіть і поезії та прозі – політичними деклараціями та політичною сатирою. Зате й навпаки – в його публіцистиці на ідеологічній конструкції та логічні виклади лягає печать емоційності та поетичного візіонерства, не кажучи вже про стилістичну багатобарвність і часом “світіння” слова [38, с. 93].

Загалом же публіцистичний доробок Багряного являє надзвичайний інтерес і, як вже говорилося, багато в чому повчальний і не втратив своєї актуальності. Не всі, певно, погодяться з поглядами автора, але, поза сумнівом, кожному можуть дати неабиякий імпульс для роздумів, для порівняння двох уже досить віддалений періодів нашої світової історії і висновків про минуще і стале в ній, про динаміку суспільно-політичних процесів та критерії їх оцінки, про пошукування інтелектуального ключа до них.

Водночас публіцистика Багряного є квінтесенцією національної гідності і суверенності, обстоюванням повноти національного буття. Вона подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму – як у його популярно-вульгарних формах, так і в прогресистських і інтелектуальних. У нього була та швидка і безпомилкова реакція на імперіалістичний подразник, якої так бракує нинішній наші публіцистиці.

Я є українець, робітник з походження, маю 39 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес» по Європі — утікаючи перед репатріаційними комісіями з СССР що хочуть повернути мене «на родіну» [11, с. 32].

Я не хочу повертатись на ту «родіну». Нас сотні тисяч тих, що не хочуть повертати. Нас беруть зі застосованням зброї, але ми чинимо скажений опір, — ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам совєтською пропагандою: більшовики зробили для 100-а національностей єдину «совєтську родіну» і нав’язують її силою — цю страшну «тюрму народів», іменовану СССР» [11, с. 34]. Далі — не згірше.

В такому ж дусі і стилі написана сатирична поема «Антон Біда, герой труда» (1947). Але поряд — лагідні дитячі твори «Казка для дітей» і «Телефон». І — вагома багрянівська лірика. 1946 року виходить збірка віршів «Золотий бумеранг», що підсумовувала поетичну його творчість за два десятиліття (підзаголовок — «Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного») [31, с. 11].

Друком з’являються п’єси Івана Багряного — «Генерал» (1947), «Морітурі» (1947), «Розгром» (1948).

Ще 1946 року виходить (у відновленому, переробленому і розширеному вигляді) роман «Тигролови» (колишні «Звіролови»). «Тигролови» перевидавалися українською, перекладалися англійською (США, Канада, Англія), німецькою, голландською мовами — і повсюдно тішились незмінним успіхом. Упорядник і коментатор «Розстріляного Відродження» Юрій Лавріненко (Дивнич) не сумнівався: «Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли шкуру зека, оста, «советского человека» і показали під нею незломну горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя й боротьби» [31, с. 11].

1950 року, коли у видавництві «Україна» виходить роман «Сад Гетсиманський», Багряний послав його, супроводивши дарчим написом, Винниченкові. У відповідь одержав листа: «Вельмишановний Іване Павловичу, велике спасибі Вам за присипку книги і за книгу. Вона — великий, вопіющий і страшний документ. Про неї можна говорити книгами, і, мабуть, чулі люди будуть так говорити. Зараз нічого більше казати не буду про саму книгу. Але хотів би Вас запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь для оголошення цього документу перед світовою опінією? Чи робляться заходи про переклад її на чужинні мови (..) Я зроблю все, що сила моя буде, для Вашої великої книги і для істини» [31, с. 12].

Володимир Винниченко своєї обіцянки дотримав і знайшов як перекладача (ним виявився Григорій Алексинський), так і видавництво, де «Сад Гетсиманський» вийшов французькою мовою. Роман сильне справив враження і на критиків, і на читачів.

1953 року з’являється «Огненне коло" — повість про трагедію галицької молоді, що в лавах дивізії «Галичина» була розвіяна під Бродами. 1957 року виходить «Маруся Богуславка», яку Багряний представив як першу частину трилогії «Буйний вітер», так і не дописаної. 1965 року, по смерті Багряного, було видруковано роман «Людина біжить над прірвою», над яким автор працював паралельно із «Садом Гетсиманським» у 1948-1949 рокдх. Дія роману відбувається 1943 року на території, яка поперемінно переходить то до німців. то до радянців. Архітектор Максим Колот, виходячи з власного досвіду, може порівняти особливості й «переваги» однієї й другої тоталітарних систем. У передмові, що красномовно зветься «Невгасна віра в людину», Василь Гришко твердив: «Тут маємо вже насправді своєрідний героїчний епос» у якому, як уже було зазначено, наявні навіть елементи мітотворчості — не в сенсі творення віддаленої від реальності поетичної вигадки, а в сенсі перетворення реальності, як такої, в реальність поетичну [31, с. 13].

Дійсно, ця надзвичайна історія «бігу над прірвою» — це ціла героїчна сага про надлюдські пригоди однієї й одинокої серед ворожих їй сил людини в безприкладному єдиноборчому поході насупроти й наперекір усім цим ворожим силам, та навіть і наперекір цілому байдужому до неї світові, в якому вона приречена на загин; про зухвалий виклик людини цілому цьому світові і про те, як всупереч усьому, переборюючи найнеймовірніші труднощі й перешкоди, включно з немилосердними до неї стихіями природи, людина таки перемагає» [31, с. 14].

Соціалізм, комуністичну ідеологію Іван Багряний знав не збоку, як щось чуже й далеке, — він внутрішньо пережив її, вижив, відродився з неї, очистився — тому судив про неї глибше, точніше й справедливіше, ніж інші, від початку до неї далекі; тому бачив її «зсередини»; тому міг давати прогнози, що справджувалися.

У згаданому памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Іван Багряний писав:

«Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне, як щез фашизм німецький.

Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнської правди і справедливості» [11, с. 425].

Актуальною й пророчою на сьогодні залишається теза І. Багряного про необхідність відродження національної свідомості: "Україна або повстане волею й енергією реально існуючих творчо-продуктивних та бойових сил нації, або її ніколи не буде" [12, 246]. І. Багряний вибудовував власну політичну платформу, синтезувавши здобутки попередніх політичних діячів і публіцистів, таких як В. Липинський, Д. Донцов, М. Шаповал, М. Хвильовий та ін. У своїй концепції він був далекий від романтично-піднесеного образу, створюваного в інших колах української еміграції, зокрема У. Самчуком, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, О. Ольжичем, оскільки його уявлення закорінене на тогочасних реаліях та прагматичному підході.

Отже, політична публіцистика свідчить про те, що для І. Багряного як публіциста, письменника, журналіста провідною стала національна ідея, в якій він, з одного боку, підтримував ідею провідних очільників УНР, продовжуючи традиції, з іншого – висловив оригінальні положення своєї концепції побудови незалежної демократичної України, які, як підтвердила історія, справдились, бо ж залишаються актуальними і на сьогодні. Така публіцистика (більшою мірою памфлети) не тільки відтворила політичну діяльність І. Багряного, активного борця, а й сприяла поширенню національної ідеї та її підтримки серед українців-емігрантів і українців материкової України, надихала вірою в перемогу.

Сьогодні Іван Багряний вертається в Україну. Сьогодні Україна його вшановує. І стверджуються горді слова Багряного, викарбувані на його могилі:

Ми є. Були. І будем Ми!

Й Вітчизна наша з нами.

2.3. Публіцистика І.Багряного в газеті „Українські вісті”

Після другої світової війни чимало українців перебувало в Німеччині й Австрії Це втікачі від сталінського тоталітарного режиму і вивезені гітлерівськими окупантами на примусову роботу. Емігрантів з України налічувалося понад 250 тисяч. Масову еміграцію спричинили жахливі національно-політичні та суспільно-економічні умови життя; нещадна експлуатація російською владою; заборона української мови. Лише завдяки діаспор ній пресі та окремим політичним діячам, які творили громадську думку вдалося вистояти. Серед славетних постатей і публіцист Іван Багряний.

Українська еміграція чітко розмежувалася на політичну й заробітчанську. До чого закликало українське друковане слово? До самоорганізації, до всенаціональної єдності емігрантів як передумова національного визволення і забудови самостійної держави. Але таємні агенти окупантів з України намагалися сіяти в українській діаспорі розбрат і ворожнечу, щоб таким чином позбавити її єдності в боротьбі за національну ідею. Саме тоді діаспорна преса взяла на себе роль вчителя і вихователя, організатора й інформатора, вартівника і захисника долі зарубіжного українства. Вона фактично стала зброєю в боротьбі за справедливість, за демократичний принцип волі народам і волі людині. Ця тема актуальна і до сьогодні. Молоді публіцисти досі займаються вивченням історії преси і щоразу дивуються, відкриваючи нові сторінки минулого. На, здавалося, звичні речі, після ретельного опрацювання, дивишся по-новому, глибше.

Дану тему, а зокрема постать І. Багряного вивчали як вітчизняні науковці, так і діаспорні, серед яких Наталя Сидоренко, Олександр Мукомела, Іван Дзюба, Осип Зінкевич. Вони навчили «часників звертатися до спадщини видатного публіциста. Дали поштовх до ретельного опрацювання цієї тематики.

Спонтанно Німеччина стала центром української еміграції, осередком, організаційною структурою життя по таборах і приватних домах. З'явилися установи, товариства, об'єднання, союзи тощо. Відтак заявила про себе преса. Почав виходити націоналістичний тижневик "Час", який невдовзі злився з паризьким пресовим органом "Українець". У Мюнхені виходить, також націоналістичного спрямування, "Українська трибуна" — найпопулярніше видання української діаспори в Німеччині та в інших країнах [48, с. 166].

Трохи згодом, у лютому 1954 року, друком виходить орган ОУН "Шлях перемоги" — громадський політичний тижневик, який багато місця відводив для літератури і мистецтва, виступав на тему життя молоді, жіноцтва, подавав коментарі та огляди міжнародних подій, хроніки таборового життя переміщених осіб, інформацію з України.

Європейська повоєнна еміграція значно збільшила і заокеанські поселення. Німеччина стала осередком розселення переміщених осіб до заокеанських країн: Канади, США, Аргентини. Австралії. І ось тоді емігранти — колишні працівники пера в Україні — пожвавили організаційне життя української діаспори, суттєво розвинули журналістику, журналістською майстерністю підвищили її мовно, тематично, піднесли на вищий рівень пресові органи в цілому. На тлі цього історичного періоду особливо вирізняється постать Івана Багряного з його газетою "Українські вісті" [48, с. 167].

Публіцист і поет, романіст і політичний діяч набув популярності серед емігрантів з України своїм памфлетом "Чому я не хочу вертатися до СРСР?". Це й справді шедевр публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольного процесу.

Найбільш повно і характеристично про І. Багряного сказав академік І. Дзюба: "Постать Івана Багряного — одна із найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, у УРСР, він не для всіх виявився бажаним і "зручним" і в еміграції, в діаспорі — його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до кримінальних засобів. Замовчуваний в Україні протягом повоєнних років, він (Багряний) лише останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Нині опубліковано ряд його романів, за його творами знімаються фільми, ставляться спектаклі, з'являються дослідження про нього. Актом справедливості і визнання (хоч і запізнілого) стало присудження йому посмертно в березні 1992 року найвищої відзнаки нашої держави — Державної премії України імені Тараса Шевченка" [25, с. 252].

В еміграції І. Багряний виявив надзвичайну творчу енергію не лише як поет і романіст, а й публіцист і політичний діяч, організатор політичного життя. Великого розголосу серед української еміграції та й у світі набув його памфлет "Чому я не хочу повертатися до СРСР?", це й справді шедевр темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольних змагань. Очолюючи Українську революційно-демократичну партію /УРДП/, Багряний розгортав активну політичну діяльність, спрямовану на консолідацію українських політичних сил, що й відбилося в його публіцистичній, журналістській продукції.

Політичне мислення Багряного, реалістична і демократична політико-ідеологічна програма, на якій він стояв, забезпечили йому послідовників не лише в ФРН, а й в усіх країнах розселення української політичної еміграції. Іван Багряний заснував газету "Українські вісті", що, як він вважав, "була трибуною нової з-під радянської робітничо-селянського еміграції, бідної матеріально, але сильної духом" [24, с. 85].

"Українські вісті" стали своєрідним показником, а можливо, й мірилом вартостей абсолютної більшості українського середовища, яке було піддане більшовицькій нівеляції. І тому значення цього середовища і його виразника — "Українських вістей" — суттєве з погляду морального і політичного також.

Слово "Українських вістей" розвіювало тумани зневіри в наше національне майбутнє, утверджуючи думку про самостійну і незалежну Українську державу, гартувало незламну волю і бажання боротися. Так "Українські вісті" були трибуною найпередовішої частини еміграції, яка щиро боролася за свободу слова, сумлінності, преси для українців.

"Українські вісті" були не простою пересічною газеткою, а гучним рупором, який на повну силу використовував Іван Багряний як публіцист і політик, стаючи на захист розстріляних і зневічених іншими нищівними засобами: насильства мільйонів людей саме за прагнення до національного самовиявлення, до свободи слова і преси, до свободи релігії, зокрема, і до свободи совісті взагалі. Це були мільйони селян, які критикували політику колективізації, українські пролетарі, що наважувалися критикувати політику діючого уряду, сотні тисяч українських інтелігентів, які мали сміливість не лише не мовчати, а й писати у пресі про настрої народу. Це були ті, що мріяли про волю і незалежність України. Саме цій меті присвятив своє життя Іван Багряний разом зі своїми "Українськими вістями", що виходили під його орудою [24, с. 86].

Іван Багряний глибоко усвідомлював, яку колосальну силу несе в собі друковане слово, преса і відповідно її поціновував: "чи треба говорити, яку колосальну функцію виконала за це десятиліття і виконує тепер наша преса як в царині боротьби з нашим одвічним ворогом, в царині боротьби за визволення нашого народу, так і в справі ідейного та політичного виховання людських мас і їх духовної організації" [24, с. 86].

"Українські вісті" функціонували на утриманні членів партії та симпатиків, а також широких читацьких кіл.

За "Українськими вістями", з різницею у п'ять років, почав виходити "Український Прометей" у США, що теж належав до пресових органів УРДП. Окрім цих двох часописів, існував центральний орган УРДП "Наші позиції" — журнал політичної проблематики, а також журнал "Штурм". Вся ця преса здебільшого демократична і є незаперечним свідченням дієвості партії, якій вона належала. Як безпосередній учасник творення цієї преси, а особливо "Українських вістей", Іван Багряний розумів, що чим поважніший пресовий орган, тим вагомішу роль він відіграє у формуванні громадської психології, і навіть найменший шкіл на шпальтах такого часопису виконує велику функцію. Багряний-публіцист використовував чи не кожен випуск "Українського слова", аби подати свій голос за правду і волю України. Ось лише деякі з багатьох публіцистичних статей, заголовки яких вже говорять самі за себе: "Комунізм, фашизм і революційна демократія" (1947), "Дніпро впадає в Чорне море" (1949), "Смітник імперії і сталінські "апельсіни" (1950), "Як ми розуміємо єдиний національний фронт" (1952), "Московська крапка над "І" (1956), "Нова фаза наступу на еміграцію і наша відповідь" (1957), "Чий Шевченко?" (1958), "Росія і ми" (1960) та ін. [55, с. 133]

Особливо актуальним є сьогодні занепокоєння Івана Багряного долею української мови, боротьба за її чистоту. Зокрема, у "Слові до читачів" (Українські вісті. — 1963. — 21, 28 квіт.) Багряний писав: "Ми мусимо і далі продовжувати своє діло (тобто української політичної еміграції. — Автор), виконувати своє призначення в ім'я свободи нашого народу. Мусимо бути на варті його інтересів постійно і неухильно. А особливу увагу мусимо приділити пресі. Сьогодні, в умовах наступу ворога на українську культуру і мову в Україні, розбудовуймо вільну пресу у вільному світі! … І чим вона буде міцніша, тим опір буде реальнішим" [55, с. 134].

Слід зазначити, що 20-ті роки минулого століття стали знаковими тим, що в цей час на чужині з'являються інформативні часописи української політичної еміграції. Для них характерна публіцистика — статті на політичні, економічні, історичні теми, в яких, зокрема, вимальовуються інтереси до робочого люду. Свідченням цього є навіть самі назви: "Боротьба", "Нова доба", "Воля України", "Борітеся — Поборете!", "За державність" та ін. Серед видавців видатні особистості: М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, О. Олесь. За редакцією останнього виходив журнал "На переломі", що ставив за мету "стати осередком чистого духовного життя за кордоном… стати висловом національного сумління.

Наприкінці 30-х років преса української еміграції широко розгортається й охоплює різні галузі національно-соціального життя. У цей час у різних місцях Європи виходить низка "Вістей" та бюлетеней поодиноких організацій, серед яких чимало присвячених інформації чужинців.

Це насамперед "Українкор", "Український тиждень", "Наша культура", "Рідна мова" та ін.

На цьому історичному тлі особливий інтерес викликає Іван Багряний — одна з найяскравіших постатей у вітчизняному письменстві.

Висновки до 2-го розділу

Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним і в еміграції, в діаспорі — його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних.

Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер за його творами ставляться фільми, з'являються дослідження про нього. Актом справедливості і визнання (хоч і запізнілого) стало присудження йому посмертно в березні 1992 року найвищої відзнаки держави — Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Отже Іван Багряний на сьогодні вже не є постаттю невідомою для читача в Україні.

У своїй публіцистиці Багряний ставить надто часто питання щодо майбутнього України, української нації, що необхідно зробити для її щасливого й незалежного життя. Питання з одного боку риторичне й водночас звернене до потенційних відповідачів цієї справи перед українським народом.

Однією з головних тем творчості Івана Багряного було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних, органів — тут він використав багатий матеріал особистих вражень. Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм більшовицької влади.

Іван Багряний поєднував ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників, селян, трудову інтелігенцію. У цьому він був близький до Микити Шаповала — діяча і теоретика українських соціалістів-революціонерів у першій третині XX століття.

Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії, Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ».

Публіцистика І.Багряного була органічною сферою виявлення політичної, інтелектуальної і творчої енергії.

Загалом же публіцистичний доробок Багряного являє надзвичайний інтерес і, як вже говорилося, багато в чому повчальний і не втратив своєї актуальності. Не всі, певно, погодяться з поглядами автора, але, поза сумнівом, кожному можуть дати неабиякий імпульс для роздумів, для порівняння двох уже досить віддалений періодів нашої світової історії і висновків про минуще і стале в ній, про динаміку суспільно-політичних процесів та критерії їх оцінки, про пошукування інтелектуального ключа до них.

Водночас публіцистика Багряного є квінтесенцією національної гідності і суверенності, обстоюванням повноти національного буття. Вона подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму – як у його популярно-вульгарних формах, так і в прогресистських і інтелектуальних. У нього була та швидка і безпомилкова реакція на імперіалістичний подразник, якої так бракує нинішній наші публіцистиці.

В еміграції І. Багряний виявив надзвичайну творчу енергію не лише як поет і романіст, а й публіцист і політичний діяч, організатор політичного життя. Великого розголосу серед української еміграції та й у світі набув його памфлет "Чому я не хочу повертатися до СРСР?", це й справді шедевр темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольних змагань. Очолюючи Українську революційно-демократичну партію /УРДП/, Багряний розгортав активну політичну діяльність, спрямовану на консолідацію українських політичних сил, що й відбилося в його публіцистичній, журналістській продукції.

Політичне мислення Багряного, реалістична і демократична політико-ідеологічна програма, на якій він стояв, забезпечили йому послідовників не лише в ФРН, а й в усіх країнах розселення української політичної еміграції. Іван Багряний заснував газету "Українські вісті", що, як він вважав, "була трибуною нової з-під радянської робітничо-селянського еміграції, бідної матеріально, але сильної духом".

"Українські вісті" стали своєрідним показником, а можливо, й мірилом вартостей абсолютної більшості українського середовища, яке було піддане більшовицькій нівеляції. І тому значення цього середовища і його виразника — "Українських вістей" — суттєве з погляду морального і політичного також.

РОЗДІЛ 3. ЖАНРОВІ ТА МОВНІ ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІЦИСТИКИ ІВАНА БАГРЯНОГО

3.1. Лексичні засоби публіцистики Івана Багряного

Найбільш типовою для публіцистичного стилю є суспільно-політична лексика, оскільки саме з нею пов’язане формування публіцистики. Лексичний склад письменник добирає цілеспрямовано, відповідно до своєї позиції, яка має засвідчити оцінку описуваних явищ, фактів дійсності. І.Багряний у своїх творах використовує значну кількість суспільно-політичних термінів.

В іронічно-саркастичному дусі використовує публіцист також значну частину загальновживаної лексики. Саме завдяки переміщенню її в галузь політики, компонуванню з політичними термінами, а також внаслідок переносного вживання цій групі лексики властива гостра сатирична експресія.

Під пером публіциста стилістично нейтральна лексика набуває важливих художньо-зображальних функцій, стає ефективним засобом сатири, оскільки при переосмисленні нейтрального слова можуть з’явитися додаткові емоційно-експресивні відтінки. Наприклад, І.Багряний, характеризуючи постать Й.В.Сталіна, використав загальновживані лексеми батько, господар, хазяїн, які переосмислені й звучать як іронічно-сатиричні перифрази для негативного оцінювання цього політичного керівника: „Ми того суду не боїмося, але він (Сталін – О.К.) його боїться – „сонцюподібний”, „батько народів”, „наймудріший з мудрих” „найдемократичніший з демократичних”, боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом, то був би найцікавіший і небувалий скандал в історії” [13, с. 320].

Численну групу загальновживаних слів, ужитих у переносному значенні, І.Багряний використовує для характеристичної оцінки осіб. Особливого значення в його творах на позначення негативної оцінки людей набули назви тварин, птахів, риб, рослин, наприклад, збільшовичена курка, політичні барани, червоний крокодил: „Якщо та курка, чи то пак українська безпартійна радянська інтелігенція (службовці всіх профілів), несе яйця для Сталіна, тобто „планує, будує й винаходить” для радянської держави, то геть одірвати їй голову” [11, с. 198].

Стилістичні функції побутової лексики в публіцистиці І.Багряного зумовлені сатиричною трансформацією її семантики, наприклад: „… апофеоз вишиваних сорочок, соловейків, романтичної тирси, широких шароварів, сатани в бочці і т. д. – словом, оту зворушливу „малорасєйську” Україну, отой хуторянський примітив з усіма кашенківськими та грінченківськими сентиментальними аксесуарами…” [13, с. 506](І.Багряний має на увазі трактування ворогом української державницької ідеї)

У творчості Івана Багряного значне місце займає лексика, що в прямому розумінні слова стосується кухарської справи, вона набуває переносних значень. Ці слова послаблюють свої зв’язки з власне кухарською справою й починають позначати поняття політичного життя: куховари з московської кухні, донцовська каша, розхльобувати сталінську кашу, російсько-український двомовний вінегрет, заокеанський кисіль та ін., наприклад: „Час би вже внести ясність у ту кашу, що її варять, жонглюючи, деякі „революційно” монархічні кухарі на еміграції”.

І.Багряний навіть створив індивідуально-авторські афоризми, наприклад, із словом масло: „Комунізм і масло – це речі несумісні”; „Якщо є комунізм – то немає масла”; „Якщо не буде масла – то не буде комунізму”; „Щоб масло здобути – треба комунізму не бути”. Усі пустопорожні розмови Хрущова про масло І.Багряний називає „ахінея з маслом” або „масляна ахінея” [13, с. 482].

Публіцистична спадщина І.Багряного насичена великою кількістю термінів різних галузей науки:

1. Медична лексика: поставити діагноз, лікар, особа в білому халаті з лікарською слухавкою й чарочкою мікстури в руці, московська біла бацила , гангрена, „паранойя”, чума, проказа, невиліковні болячки московської віспи, параліч думки, ідейна анемія, політичні шизофреники, розлив політичної жовчі, сталінські вівісекції, епідемія терору та ін.

2. Мистецька лексика: увертюра справжніх військових приготувань, московська ювілейна феєрія, хрущовське циркацтво, жонглювання словами, балаганний циркач, комуністична сталінська еквілібристика, ризикована акробатика на линві брехні тощо.

3. Ботанічна лексика: радянська місячна берізка, космічне лісонасаджування, національна російська клюква, червона московська омела.

4. Зоологічна лексика: хрущовський ведмедик, царство московського червоного ведмедя, американський політичний струсь, радянський червоний крокодил, крокодиляче милосердя, крокодиляча амністія, московський роздрочений „мішка” тощо.

5. Лексика, пов’язана з журналістикою й видавничою справою: журналісти, автори – войовники пера і слова, робітники редакції, шпальта газети, тираж та ін.

6. Конфесійна лексика: церква, свобода совісті, постулати християнства, священик(и), Святвечір, Храм Божий, Христос, апостол (апостоли й діячі московської комуністичної Мекки, чорні душі Сталінових апостолів соціалізму), янгол, комуністичне пекло, гітлерівський „рай” тощо.

7. Військова лексика: більшовицький фарватер, сторпедувати організацію спільного ринку, лавірувати та ін.

Термінологічна лексика, введена письменником у мовну тканину публіцистичного тексту в непрямому значенні, стає засобом гострої сатири. І.Багряний уживає чималу кількість російських за походженням слів, транскрибуючи їх українською графікою. Як правило, це найчастотніші слова радянської пропаганди, що дає можливість публіцистові особливо дошкульно висміювати, викривати радянську ідеологію, радянський спосіб життя: ізмєннікі, прєдатєлі, совєтська власть, совєтська Україна, українскіє сєпаратісти, здєльщіна, родіна, ізлішкі, істреботряд, щаслівая радостная жізнь, частноє ліцо, ласковая мать, емігрантскіє вожді, єдіномисліє, кусочєк масліца, дєржать нос по вєтру, комуністичні тунєядці. Використовуючи росіянізми в публіцистиці, Іван Багряний надає специфічного колориту тій чи іншій фразі, щоб точно, влучно, часто із сарказмом, іронією схарактеризувати певне явище, предмет чи політичний процес.

І.Багряний вдається також до створення нових слів, які здатні повніше відбити емоції, що хвилюють письменника, тонше вплинути на читача. Призначення цих новотворів не стільки комунікативне, скільки художньо-естетичне. Вони покликані (особливо в публіцистиці) посилити сугестивну функцію мови. Творяться вони, як правило, за продуктивними в мові моделями, тому легко сприймаються читачами, наприклад: лякайло, язикомахайло (Хрущов), п’ятиколонник чистої води (Плющ); гнілушкін (Ленін), всеобпльовувачі, кремляни, козакоманія, українотяпська „душонка” п. Абрамовича, політичне малахіанство, старшобратня КПРС, блискучевідокремленські позиції, окомнеморгальне крутійство радянської амбасади, справа „відфашизовування” націоналістів, процес відмужиковування України, всьоравношництво, самсобівелосипедист, провокаційні кивиморги, україножери, грузиножерство, гореполітикани, дьогтьомази, епідемія реброламання, радянські пам’яткороби.

Велику групу назв осіб становлять іменники-юкстапозити, у яких один із компонентів виступає в ролі означуваного, другий – у ролі означення (прикладки). Такі поєднання слів з’являються як уточнення ознак у межах відношень рід – вид, схожість однієї особи з іншою, наприклад: імперіалісти-зайди, країни-сателіти, душогуби-рецидивісти, бурлака-емігрант, народ-богатир, народ-ліліпут, поплентачі-коритники, бубон-глушитель, навчитель-ментор (Хрущов).

Звертають на себе увагу складні слова, що постали із дієслівних словосполучень. Вони позначають, як правило, певні дії, діячів тощо, відбиваючи типові для тоталітарної системи явища: спалахопускання, димопускателі, феєрверкороби, туманопускання, зубозагаворювальний, кулакомахання, реброламання окомнеморгальне тощо.

Досить помітну групу становлять відабревіатурні утворення: есесерівська дійсність, емведівські собаки, емвеесівські газети, діпівські умови. Серед новотворів І.Багряного значне місце займають суфіксальні утворення, які письменник уживає з метою негативної оцінки: підляпувачі, підсвистувачі, піддакувачі, підсюсюкувачі, поплентачі. Певну роль у творенні суфіксальних слів відіграють зменшувальні утворення від прізвищ певних історичних персонажів. Ці форми найчастіше передають зневажливе ставлення публіциста до тих або інших персонажів: керенчики, денікінчики, врангелівчики, сталіненята, кохенята, геббельсята, деспотенята.

Публіцистичний словник мови І.Багряного налічує значну кількість слів, які письменник поновив, відсвіжив, вивів із забуття чи напівзабуття. Ми називаємо їх „освіженими”. У Словнику української мови ці слова супроводжуються різними обмежувальними ремарками (заст., рідковж., діал. тощо): народний вітія, групова заїлість, безмежна закукуріченість, люта ловитва, маєстат королів, китайський мамут, охочекомонні опричники, Гагарінський параван.

Колористика в публіцистиці І.Багряного представлена скромно, але переважно з концептуальним наповненням.

В основному розглянуто лексеми, що позначають „партійні” кольори – червоний (червона жандармерія – робітничо-селянська міліція; червоний близнюк фашизму – комунізм; червоні дивізії – радянські війська; червона імперія – СРСР; російський червоний фашизм – більшовизм; червона Росія; червона російська кліка; лави червоної партизанки; червона московська інквізиція; червоний окупант; сталінська червона деспотія тощо); чорний (найчорніша російська реакція, чорний ворон, чорна реакція, чорна ера, часи чорної сталінщини та ін.); білий (білий російський фашизм, білофашисти, московська біла бацила, біле великодержавництво і т. ін.). Натрапляємо й на деякі інші лексеми на позначення кольору: золотий, рябий, перістий, кривавий, іржавий, зелений.

Серед власних назв, що функціонують у публіцистичній спадщині І.Багряного, можна виділити кілька груп найактуальніших і, відповідно, найчастотніших.

І. Імена, пов’язані з життям, культурою, історією українського народу, зокрема із сучасними для письменника громадськими й політичними діячами тощо: І.Мазепа, С.Петлюра, С.Бандера, М.Грушевський, Б.Антоненко-Давидович, В.Винниченко, Б.Грінченко, О.Довженко, М.Драгоманов, І.Котляревський, І.Ле, М.Куліш, У.Самчук, М.Хвильовий, Т.Шевченко і багато інших.

Переважну більшість імен цих діячів публіцист згадує із симпатією. Так, з особливою любов’ю І.Багряний пише про М.Хвильового, перед яким схилявся за його відважну боротьбу проти режиму Сталіна. Найбільш частотні імена: В.Ленін, Й.Сталін, М.Хрущов, Гітлер, Д.Кеннеді, Т.Шевченко, М.Хвильовий, які є важливим фрагментом публіцистики письменника.

Серед політичних діячів особливе місце займають імена тих, хто „розпинав” Україну, насамперед Сталіна, з іменем якого пов’язаний голодомор, а також масові репресії 30-х років. Його прізвище „обростає” перифразами, іншими образними утвореннями. З часом ім’я Сталіна в публіцистиці І.Багряного почало вживатися просто на позначення часу: за Сталіна, зі смертю Сталіна. Але емоційно-оцінний потенціал цього імені в попередніх творах І.Багряного змушує читача сприймати це ім’я негативно, як символ страшних часів.

„Будований комунізм” у публіцистиці І.Багряного одержує назву „Сталінська комуністична химера”, пор. також „царство сталінського соціалізму”. „Кошмар сваволі садиста” – так характеризує письменник добу панування Сталіна. І.Багряний відповідно до свого улюбленого прийому символічного використання назв тварин прирівнює Сталіна до скорпіона: „скорпіон, злобна і жалюча істота, отруйна й немилосердна в своїй злобі” [11, с. 202].

Значне місце в публіцистиці І.Багряного займає Микита Хрущов, наступник Сталіна в керівництві КПРС, якого публіцист характеризує як першого сталінця. І.Багряний дошкульно зазначає:

„Хрущов – фаховий, спеціально вповноважений від ЦК КПРС замилювач очей”.

ІІ. Географічні назви. Переважна більшість їх виступає в прямому значенні як назви місця певної дії, перебування персонажів творів письменника. Але досить часто такі номени набувають символічного звучання. Це назви певних місцевостей, населених пунктів, які мають історичне значення:

Крути, Базар, Дніпро, Вінниця, Дахау, Бухенвальд, Соловки, Сибір, Урал тощо.

Унаслідок незвичного пов’язання в єдине ціле слів, дуже далеких своїми смисловими сферами, різних за значенням та емоційним забарвленням, з’являються нові смислові відтінки, нові експресивні якості, які є виразними викривальними засобами зображення дійсності. Вони створюють своєрідну прикмету індивідуального стилю письменника.

3.2. Стилістика фразеологічних одиниць у публіцистиці Івана Багряного

Публіцистика І.Багряного насичена великою кількістю фразеологізмів як у первісному, нетрансформованому, так і в трансформованому, модифікованому, вигляді. Стилістичне використання фразеологічних одиниць (ФО) І.Багряним є творчим, прийоми їх уживання – найрізноманітніші. У нетрансформованому вигляді І.Багряний застосовує всі стилістичні типи фразеологізмів: міжстильові, або нейтральні, розмовно-побутові та книжні.

Міжстильові ФО використовуються як один із засобів урізноманітнення, увиразнення публіцистичного тексту. Фразеологічний зворот при такому вживанні не має додаткових експресивно-стилістичних властивостей, наприклад: Тема нашої статті – підбити підсумки недавній (та ще й досі, здається, не вщухлій) дискусії навколо статті „2 х 2 = 4”.

Використовуючи в публіцистичних текстах розмовно-побутові фразеологізми без зміни їх усталеної форми й змісту, І.Багряний створює яскраві сатиричні картини, чим досягає великої сили викриття негативних явищ. Це ФО типу: пасти задніх, заговорювати зуби, каламутити воду, на власній шкурі тощо.

Публіцист часто використовує книжні фразеологізми як античного, так і біблійного походження із збереженням їх змісту та форми, наприклад: вогнем і мечем, умивати руки, прокрустове ложе, за китайським муром, пальма першості. Книжні ФО в публіцистиці І.Багряного трапляються рідше, але служать також для стилістично зниженого висловлення, виражаючи іронію, насмішку, сарказм, наприклад:

„Тож тим більше цей смертний може надіятися, що його голос до „Голосу Америки” не може залишитися гласом вопіющого в пустелі” (автор має на увазі свій відкритий лист до дирекції „Голосу Америки”).

І.Багряний досить часто використовує фразеологічні звороти, ужиті в трансформованому вигляді, які набувають нових художніх якостей. Дослідження мови публіцистики І.Багряного дає підстави виділити такі основні прийоми індивідуально-художньої обробки і вживання загальномовних фразеологізмів:

І. Заміна одного з компонентів фразеологічного звороту новим елементом з метою надання фразеологізмові сатиричної експресії або інтенсифікації наявного в ньому сатиричного забарвлення, іноді сарказму, іронії, гумору, наприклад:

„І бандерівський „Українець – час”, і гетьмансько-монархічний „Український робітник” заграли в ту саму дудку, що й попередні” (пор. танцювати (скакати) під дудку); „Врангелівські й денікінські недобитки та все всеросійське чорносотенне шумовиння, що, без сумніву, теж „будувало Україну” вогнем і мотузкою, а поки після „будівництва” тікало з Криму в Чорне море, розгромлене й викинуте з України насамперед українською селянською армією Нестора Махна” (пор. вогнем і мечем); „Ліпше знати, хай і найжорстокішу, але правду, аніж тішити себе рожевими ілюзіями, бо можна тяжко прорахуватись” (пор. рожеві мрії).

IІ. Сатиричне використання фразеологізму виявляється в розширенні його новими (конкретними за змістом) словами, наприклад:

„Цей сірий, нерозшифрований вовк в овечій – раніше марксо-ленінській, а тепер національно-монархічній шкурі, на нашу думку, присвятив себе спеціальній ролі в процесах українсько-культурного й національного відродження в українській визвольній боротьбі”, пор. із ФО вовк в овечій шкурі.

III. Уживання не фразеологічного звороту як такого, а його загальнонародного змісту або основного образного стрижня. Фразеологічного звороту як цілісної смислової одиниці при такому вживанні в контексті вже немає, однак для правильного розуміння змісту і сприймання його естетичних якостей необхідно знати й мати на увазі загальнонародний фразеологізм з тим самим значенням його структури, з яким він існує в мовній системі, наприклад, у І.Багряного „Змагання за проблематичний заокеанський кисіль” (пор. молочні ріки й кисільні (масляні) береги).

ІV. Вдалим прийомом використання ФО є індивідуально-авторські перетворення за моделями, які існують у мові. Так, фразеологічні варіанти побудовано з одночасним використанням однієї лише структури, наприклад: натягуючи їх на марксистську колодку (голоблю) (пор., повертати голоблі). І.Багряний ще більше увиразнює сатиричність образу в тексті, використовуючи нагромадження кількох нетрансформованих фразеологізмів народно-побутового характеру та трансформованого фразеологічного звороту, наприклад:

„Українська національна інтелігенція була зігнана зі світу не ким іншим, як, насамперед, тим орденом марксистських ідеологів, що озброєний Марксовою діалектикою, не за страх, а за совість крутив мізки суспільству, натягуючи їх на марксистську голоблю”.

Користуючись прийомами трансформації загальномовних фразем, публіцист знаходить своєрідні фразеологічні контексти, які оновлюють, модифікують структуру і зміст стійких мовних сполук.

3.3. Образні засоби публіцистики Івана Багряного

Через всю творчість Івана Багряного проходить власне одна лексико-семантична образна парадигма Україна, а номінативно-образний ряд СРСР, Росія, Москва сприймається у зв’язку з цим центральним образом. Виділяти ці домінанти в публіцистиці І.Багряного нам дозволяє різний характер емоційно-оцінного наповнення цих понять: ностальгії, безмежної туги за рідною землею через образ України й несприйняття радянської тоталітарної системи через образ Москви (Росії) – як причини розлуки письменника-публіциста з рідною землею й усіх його поневірянь на еміграції.

До макрополя „Україна” в публіцистиці І.Багряного входить ряд наповнених спільною семантикою мовних одиниць: ласкава мати, Своя Хата, дике поле (дикий степ), долина сліз і страждань, соборна колонія тощо, які проходять через усю тканину тексту.

Образ України для публіциста – це образ Вітчизни, землі, на якій він народився й виріс: „саме слово „Вітчизна” наповнене святим змістом”. Для нього Україна – це „земля, де народився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері”. Автор сумує за справжньою матір’ю – Україною, а не за радянською мачухою („ласковой матерью”), бо це для нього – „фальсифікат, загримоване „під матір” солом’яне комуністичне, партійне опудало, за яким справжня мати – наша ласкава мати Батьківщина – кинута в пил, ламає руки в відчаї і в сльозах і немає права голосу, щоб озватися до своїх бідолашних дітей”. Таким чином, у семантику образу України в І.Багряного входить образ матері, який є політично озвученим у творчості публіциста.

Авторську позицію виявляє метонімічний образ зденаціоналізованої України, яку він називає „диким степом”, „диким полем, яке поросло більшовицькими бур’янами та кукілем”. У СРСР – „тюрмі народів” – „Україна є найбільш заогненим пунктом”.

Мова художньої публіцистики часто потребує декодування. Так, І.Багряний з болем у серці говорить про Батьківщину, яку радянська тоталітарна система обернула на „долину сліз і страждання”, „юдоль сліз і народного горя”. Декодування допомагає асоціювати ці синонімічні перифрази на позначення образу України з біблійним висловом і таким чином відчути всю концептуальну глибину авторського слововживання.

Діаметрально протилежним до образу України в публіцистиці Багряного є загальний образ держави СРСР (Союзу Радянських Соціалістичних Республік).

У публіцистичному доробку І.Багряного виділяємо лексико-семантичне поле СРСР (Росія, Москва), до якого входить ряд інших наповнених спільною семантикою мікрополів-перифраз: сталінська тюрма народів, російська тюрма народів, неосяжна тоталітарна тюрма народів, комуністична тюрма народів; комуністичний концтабір, імперіалістичний російський концтабір; більшовицька московська імперія, пролетарська імперія; сталінська соціалістична, дротом обгороджена соціал-касарня, царство безправ’я й рабства [30, с. 15].

Публіцист часто вдається до непрямої характеристики, іронічно використовуючи радянські штампи й кліше, нерідко супроводжуючи їх лапками для зниження звучання цих визначень.

Пор.: соціалістична „родіна”, „совітська родіна”, „необ’ятна родіна”; країна „цвітучого соціалізму, країна будованого соціалізму, найщасливіша країна світу”; царство сталінського соціалізму; цитадель жидівських погромів; фортеця світового комунізму, арсенал т. зв. світової революції; сталінський „рай”; сталінська соціал-комуністична будова, скована енкаведистськими обручами; світ під сталінським полюсом; більшовицька машина терору [30, с. 16].

Ці характеристики сповнені негативних емоційно-експресивних оцінок, протилежних характеристиці образу України.

Отже, можна виділити основні мікрополя в лексико-семантичному полі СРСР з домінантами: „тюрма народів”, „родіна”, „імперія”, „концтабір”, царство, цитадель, фортеця, форпост, „рай”, „касарня” тощо.

У І.Багряного СРСР – величезна супердержава – асоціюється із солдатською казармою, у якій людей, як „тих рабів ганяють на сталінській мотузці та саджають по тюрмах”, бо „концепція соціалізму … неминуче приводить до ганебної зрівнялівки, до аракчеєвської уніфікації людини, до касарні рівних у злиднях, … до знеосіблення людини” [30, с. 16].

3.4. Перифрази як засіб експресії в публіцистиці Івана Багряного

Активним засобом оцінності, творення образності в І.Багряного є перифрази. Нерідко вони створюють синонімічні ряди. Т.Г.Шевченко в нього – „апостол українського національного відродження”, „борець і мученик за українську національну ідею”, „великий народний революціонер”, „великий Кобзар”. Миколу Гоголя І.Багряний називає „метром в чужій літературі”; диригента Нестора Городовенка – „магом інтерпретації пісні”; царя Петра І –„деспотом України”; Катерину ІІ – „розпиначкою й закріпачувачкою українського народу”; Гітлера – „першим сталінським генералом у війні проти самого себе”, Еріха Коха – „опікуном з києм і мотузкою” тощо. Тут варто порівняти перифрази, які характеризують, наприклад, Петра І, Катерину II чи Еріха Коха. Вони відбивають їхню схожу діяльність щодо поневолення українського народу.

Перифрази роблять публіцистичний текст більш виразним, дієвим та цілеспрямованим. Ці описові звороти вторинної номінації в І.Багряного більше наближаються до метафори, метонімії, виражаючи семантику слова чи словосполучення переносно, за принципом подібності й суміжності.

Залежно від семантики, структури та експресивної наповненості перифрази в публіцистиці І.Багряного можна розподілити на кілька семантичних типів.

1. Перифрази на позначення осіб:

1) відомих людей, а саме культурних (письменників, поетів, музикантів), державних і політичних діячів, історичних осіб, міфологічних та біблійних образів:

М.Хвильовий – „найбільший ворог Москви”, „мученик нашої нації”; І.Мазепа – „полюс опортуністичного табору”, А.Рябишенко – „людина непересічного формату”, „послідовний і невгнутий борець за українську справу”, „твердий політик”, „спокійний, розумний і державний муж”, Сталін – „соловецький кат”, „наступник царя Ірода ХХ ст.”;

2) людей за родом їхньої діяльності, професії тощо: „слідчі з ромбами” – для характеристики високого службового статусу слідчих, пор. також „найбільші тузи” – генерали ДПУ-НКВС, „робот соціалістичної ідеї” – людина в СРСР.

2. Перифрази на позначення власних назв, які стають символами щодо важливості своїх характеристик:

СРСР – „тюрма народів”, „совітська родіна”, „царство сталінського соціалізму”; Москва – „серце московської імперії”; Соловки – „радянське Дахау”; Україна – „долина сліз і страждань”, „найбагатша земля в Європі”, „соборна колонія”; Харків – „колиска УРСР” (тобто – перша столиця УРСР).

3. Перифрази на позначення політико-філософських категорій: більшовизм – „червоний московський імперіалізм”, „насильство над людиною”, „новітнє кріпацтво”, „російський червоний фашизм”, „озброєний до зубів комунізм”; більшовики – „кати мого народу”; соціалізм – „царство абсолютного поневолення особи, уніфікації людини, правопорядок касарні”, „диктатура доктрини і соціальної фразеології”; націоналізм – „речник не цілого українського народу, а лише певного середовища”.

4. Перифрази на позначення якоїсь суспільної сукупності людей:

український народ – „єдиний і законний господар української землі”, „продуцент”, молодь України – „справжні аристократи духу і розуму”, українська нація – „населення УРСР, причісуване більшовиками під одну гребінку”, партія українських робітників і селян – „авангард українських продуцентів і войовників”, інтелігенція – „аристократка селян і робітників”, селянство – „біологічна субстанція української нації”.

5. Перифрази на позначення різних реалій: релігія – „сталінське знаряддя політичної махінації”, церква – „знаряддя духовної опіки”, революція – „неминучий супутник війни” тощо.

Спостереження над функціонуванням перифраз у мові публіцистики І.Багряного дає підстави говорити як про узусний (узусно-контекстуальний), так і про індивідуально-авторський (власне контекстуальний) характер перифрастичності відповідних номінацій.

Особливу роль у структурі публіцистичного тексту статей І.Багряного відіграв заголовок, у якому яскраво відбито подвійну природу висловлювання – спираючись на відоме, розкрити шляхи пізнання невідомого. Заголовки-перифрази в публіцистичних статтях І.Багряного мають подвійне експресивне навантаження: до експресії, закладеної в перифрастичне висловлювання його мовною природою, додається експресивність заголовка як комунікативно значущої одиниці.

Перифрастичні заголовки статей І.Багряного щодо граматичної структури можна поділити на кілька типів:

1. Вони можуть виражатися словосполученням іменника в називному відмінку із залежним прикметником, наприклад:

„Кривавий ієрогліф” – самогубство письменника Олександра Фадєєва; „Мурова політика” – засіб перетинання шляху до свободи, до правди в радянському суспільстві; „Трикутний торг” – нарада щодо створення єдиного фронту народів СРСР; „Великий іспит” – існування протягом п’яти років нової еміграційної газети „Українські вісті”.

2. Значну групу заголовків-перифраз у публіцистиці І.Багряного утворюють генітивні конструкції, у яких виразно простежується образне ядро завдяки зіставленню двох понять, наприклад:

„Чад імперії” – російська проімперіалістична політика; „Лицарі абсурду” – рятівники того, що не може й не повинно бути врятованим; „Тріумф рабовласників” – примусова репатріація до СРСР; „Пошесть уніфікації” – боротьба з „культом особи”; „Агонія банкротів” – критичне становище вождів КПРС; „День жалоби” – 7 листопада – день 40-річчя більшовицької узурпації влади над мільйонами радянських людей.

3. Натрапляємо на структури номінативних речень, утворених іменником у називному відмінку, словосполучення з вихідною іменниковою словоформою. Зміст таких заголовків-перифраз з’ясовується в основній частині повідомлення, наприклад:

„Богатир” і „Ліліпут” – СРСР і Куба.

4. Спостерігаємо в публіцистиці І.Багряного перифрастичні заголовки фразеологічного характеру:

„Троянський кінь” – таємна радянська ракетна база на Кубі проти США; „Крокодиляче милосердя” – декрет про амністію; „Коса на камінь” – тактика Хрущова в холодній війні із Заходом; „Млин, що не меле” – конференція про роззброєння, приречена на фіаско.

Отже, перифраза – невичерпне джерело формування заголовків. Цей описовий зворот вторинної номінації є одним із виразних художньо-зображувальних засобів, якими широко послуговується українська публіцистика взагалі й художня публіцистика Івана Багряного зокрема [30, с. 18].

Проаналізувавши публіцистичний стиль із урахуванням праць відомих лінгвостилістів, ми дійшли висновків у формулюванні стильових рис публіцистики. Це:

1) логічність, чіткість, послідовність викладу;

2) особливий характер стандартизованості газетної мови;

3) соціально закріплена газетна експресія;

4) розширення семантики за рахунок функціональної трансформації значень слів (метафоричне застосування наукової термінології) [30, с. 19].

Висновки до 3-го розділу

У загальних висновках підсумовано основні результати дослідження:

Загалом у своїй роботі ми дослідили мову публіцистики Івана Багряного шляхом аналізу мовних засобів. З’ясовано, що основу публіцистичної лексики письменника становить експресивно забарвлена суспільно-політична термінологія, яка є специфічною для публіцистики, добирається письменником цілеспрямовано, відповідно до авторської позиції; загальномовні метафори-публіцистизми підтверджують тематичне спрямування творчості І.Багряного, надають свіжості, актуальності та художньо-пізнавальної досконалості його викладові.

Використання загальновживаної, побутової лексики в іронічно-саркастичному дусі, внаслідок компонування її з політичними термінами та переносного вживання, набуває гострої сатиричної експресії.

Термінологічна лексика, введена письменником у мовну тканину публіцистичного тексту в непрямому значенні, стає засобом гострої сатири.

Індивідуально-авторські новотвори І.Багряного є своєрідним експериментом публіциста, вони показують потенційні можливості української мови.

Актуалізація семантично оновлених чи „освіжених” І.Багряним слів, які нерідко мають образну сполучуваність, увиразнює публіцистичну творчість письменника, робить її самобутньою.

Функціональне навантаження кольороназв є стилістично вмотивованим і художньо виправданим; власні назви концептуалізуються, їх смислові функції часто набувають символічного значення сталінської епохи, стають основою перифраз.

І.Багряний є оригінальним у доборі фразеологічних одиниць. Користуючись прийомами трансформації загальномовних фразем, публіцист знаходить своєрідні фразеологічні контексти, які оновлюють, модифікують структуру і зміст усталених мовних сполук.

Максимально естетично наповненими мовними одиницями в публіцистиці І.Багряного є макрополе Україна та СРСР.

Активним стилістичним засобом вираження ідейно-естетичного кредо в публіцистиці І.Багряного виступають перифрази. Ці описові звороти вторинної номінації часто є заголовками.

Публіцистика І.Багряного різножанрова й різноманітна за оформленням текстів. Вона художня й політична одночасно, але має документальну основу. Це своєрідний сплав, синтез кількох стилів української літературної мови: художнього, наукового та розмовного.

Додатки „Словник перифраз” та „Покажчик публіцистичних висловів Івана Багряного” є втіленням авторського кредо письменника-публіциста. Вони дають підставу говорити про збагачення І.Багряним публіцистичного стилю української мови.

Мова публіцистики І.Багряного – не тільки форма думки, а й спосіб її народження. Вона віддзеркалює світобачення письменника, політичні реалії його епохи.

ВИСНОВКИ

Публіцистика — рід літератури, сукупність творів, певний спосіб відображення, вид творчості (журналістська діяльність), стиль.

У тлумачному словнику російської мови С. Ожегова публіцистикою названо літературу зі суспільно-політичних питань сучасності. Словник іншомовних слів подає таке визначення: публіцистика (лат. рublicus суспільний) — вид літератури, присвячений обговоренню насущних соціальних питань з метою безпосереднього впливу на суспільну думку; публіцистика тісно пов’язана з поточною пресою (твори цього виду — статті, нариси, памфлети, фейлетони).

У короткому тлумачному словнику журналістських термінів і понять Г.І.Вартанова читаємо таке визначення: публіцистика (латин.) — рід літературної творчої діяльності, що оперативно досліджує, узагальнює й трактує з авторських позицій актуальні проблеми дійсності з метою збудження громадської думки, оперуючи при цьому засобами логічного мислення та емоційного впливу. У словниковій статті подано жанри публіцистики (стаття, огляд, рецензія, есе) та перелічено відомих українстьких публіцистів (Іван Франко, Микола Хвильовий, Іван Багряний, Сергій Плачинда, Степан Колесник).

Сфери функціонування публіцистики (а відповідно, три підходи до її розуміння):

— публіцистика як сфера літератури (художня публіцистика): В. Шкляр, Г. Вартанов, І. Білодід, С. Ожегов, В. Даль, Б. Горєв, та ін. (більшість словників та енциклопедій);

— публіцистика як сфера філософії, релігії, науки (світоглядна публіцистика): М. Шлемкевич, Б. Прутцков, Й. Лось;

— публіцистика як сфера журналістики (т. зв. газетна/журнальна, теле-, радіопубліцистика): В. Здоровега, Б. Лозовський, В. Учьонова, Л. Світіч, Н. Грибачьов, В. Горохов та ін. (спеціалізована фахова література).

Жанри публіцистики — не що інше, як більш чи менш сталі форми донесення до читача змісту твору. Жанр — не самоціль, він залежить від життєвого матеріалу, від завдань, що їх вирішує літератор, від його індивідуальних уподобань. Інакше кажучи, зміст твору диктує вибір жанру, а не навпаки.

Публіцистика за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі: а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо); б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми); г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Жанри публіцистики — не що інше, як більш чи менш сталі форми донесення до читача змісту твору. Жанр — не самоціль, він залежить від життєвого матеріалу, від завдань, що їх вирішує літератор, від його індивідуальних уподобань. Інакше кажучи, зміст твору диктує вибір жанру, а не навпаки.

На цьому рівні також розрізняють тематичну типологію публіцистики: культурологічна публіцистика (мистецтвознавча, літературознавча, театральна, архітектурна, музична, кінопубліцистика тощо); політична (зокрема партійна, ідеологічна); розслідувальна; економічна; медична (практично відсутня в ЗМІ); спортивна (до речі, саме на цьому грунті “виріс” роман відомого англійського письменника і публіциста Ч. Діккенса “Посмертні записки Піквікського клубу” 1937 року, в літературі цей жанр окреслений як спортивна повість) та ін.

Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним і в еміграції, в діаспорі — його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних.

Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер за його творами ставляться фільми, з'являються дослідження про нього. Актом справедливості і визнання (хоч і запізнілого) стало присудження йому посмертно в березні 1992 року найвищої відзнаки держави — Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Отже Іван Багряний на сьогодні вже не є постаттю невідомою для читача в Україні.

У своїй публіцистиці Багряний ставить надто часто питання щодо майбутнього України, української нації, що необхідно зробити для її щасливого й незалежного життя. Питання з одного боку риторичне й водночас звернене до потенційних відповідачів цієї справи перед українським народом.

Іван Багряний поєднував ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників, селян, трудову інтелігенцію. У цьому він був близький до Микити Шаповала — діяча і теоретика українських соціалістів-революціонерів у першій третині XX століття.

Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії, Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ».

Публіцистика І.Багряного була органічною сферою виявлення політичної, інтелектуальної і творчої енергії.

Загалом же публіцистичний доробок Багряного являє надзвичайний інтерес і, як вже говорилося, багато в чому повчальний і не втратив своєї актуальності. Не всі, певно, погодяться з поглядами автора, але, поза сумнівом, кожному можуть дати неабиякий імпульс для роздумів, для порівняння двох уже досить віддалений періодів нашої світової історії і висновків про минуще і стале в ній, про динаміку суспільно-політичних процесів та критерії їх оцінки, про пошукування інтелектуального ключа до них.

Водночас публіцистика Багряного є квінтесенцією національної гідності і суверенності, обстоюванням повноти національного буття. Вона подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму – як у його популярно-вульгарних формах, так і в прогресистських і інтелектуальних. У нього була та швидка і безпомилкова реакція на імперіалістичний подразник, якої так бракує нинішній наші публіцистиці.

В еміграції І. Багряний виявив надзвичайну творчу енергію не лише як поет і романіст, а й публіцист і політичний діяч, організатор політичного життя. Великого розголосу серед української еміграції та й у світі набув його памфлет "Чому я не хочу повертатися до СРСР?", це й справді шедевр темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольних змагань. Очолюючи Українську революційно-демократичну партію /УРДП/, Багряний розгортав активну політичну діяльність, спрямовану на консолідацію українських політичних сил, що й відбилося в його публіцистичній, журналістській продукції.

Політичне мислення Багряного, реалістична і демократична політико-ідеологічна програма, на якій він стояв, забезпечили йому послідовників не лише в ФРН, а й в усіх країнах розселення української політичної еміграції. Іван Багряний заснував газету "Українські вісті", що, як він вважав, "була трибуною нової з-під радянської робітничо-селянського еміграції, бідної матеріально, але сильної духом".

Загалом у своїй роботі ми охопили кілька важливих актуальних проблем лінгвостилістики:

1) поняття публіцистичного стилю та його основні ознаки, лексико-фразеологічні властивості, образна своєрідність;

2) проблема лексико-семантичної трансформації в індивідуальному стилі;

3) символізм та метафоризація лексичних одиниць;

4) перифраза як описовий зворот, явище вторинної номінації;

5) оказіональне та узуальне в індивідуально-авторському словнику.

Уперше в українському мовознавстві досліджено мову публіцистики Івана Багряного шляхом аналізу мовних засобів. З’ясовано, що основу публіцистичної лексики письменника становить експресивно забарвлена суспільно-політична термінологія, яка є специфічною для публіцистики, добирається письменником цілеспрямовано, відповідно до авторської позиції; загальномовні метафори-публіцистизми підтверджують тематичне спрямування творчості І.Багряного, надають свіжості, актуальності та художньо-пізнавальної досконалості його викладові.

Використання загальновживаної, побутової лексики в іронічно-саркастичному дусі, внаслідок компонування її з політичними термінами та переносного вживання, набуває гострої сатиричної експресії.

Термінологічна лексика, введена письменником у мовну тканину публіцистичного тексту в непрямому значенні, стає засобом гострої сатири.

Індивідуально-авторські новотвори І.Багряного є своєрідним експериментом публіциста, вони показують потенційні можливості української мови.

Актуалізація семантично оновлених чи „освіжених” І.Багряним слів, які нерідко мають образну сполучуваність, увиразнює публіцистичну творчість письменника, робить її самобутньою.

Функціональне навантаження кольороназв є стилістично вмотивованим і художньо виправданим; власні назви концептуалізуються, їх смислові функції часто набувають символічного значення сталінської епохи, стають основою перифраз.

І.Багряний є оригінальним у доборі фразеологічних одиниць. Користуючись прийомами трансформації загальномовних фразем, публіцист знаходить своєрідні фразеологічні контексти, які оновлюють, модифікують структуру і зміст усталених мовних сполук.

Максимально естетично наповненими мовними одиницями в публіцистиці І.Багряного є макрополе Україна та СРСР.

Активним стилістичним засобом вираження ідейно-естетичного кредо в публіцистиці І.Багряного виступають перифрази. Ці описові звороти вторинної номінації часто є заголовками.

Публіцистика І.Багряного різножанрова й різноманітна за оформленням текстів. Вона художня й політична одночасно, але має документальну основу. Це своєрідний сплав, синтез кількох стилів української літературної мови: художнього, наукового та розмовного.

Мова публіцистики І.Багряного – не тільки форма думки, а й спосіб її народження. Вона віддзеркалює світобачення письменника, політичні реалії його епохи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Багряний, І. Вибрані твори [Текст] /І. Багряний /Упоряд., передмова та коментарі М.Балаклицького. Худож. оформл. У.Мельникова. – К.: Смолоскип, 2006. – 687 с.
2. Багряний, І. Генерал: Комедія-сатира. [Текст] /І. Багряний — Мюнхен: Україна, 1948. — 94 с.
3. Багряний, І. Генерал: Комедія-сатира [Текст] /І. Багряний /Передм. та упорядкування В.Скрипки // Березіль. — 1992. — № 5-6. — С.13-69
4. Багряний, І. Генерал: Комедія-сатира [Текст] /І. Багряний / Близнята ще зустрінуться: Антологія драматургії української діаспори / Упорядкування і вступна стаття Лариси Залеської Онишкевич. — К., 1997. — С.397-495
5. Багряний, І. Морітурі: Драматична повість. — [Текст] /І. Багряний Б.м.: Золота брама, 1947. — 126 с.
6. Багряний, І. Морітурі: Драматична повість [Текст] /І. Багряний Післяслово М.Скиби // Березіль. — 1994. — № 10-12. — С.30-123
7. Багряний, І. Морітурі: Драматична повість [Текст] / Багряний І. Тигролови: Роман: Морітурі: Драматична повість. — К.: Наук. думка, 2000. — С.243-363
8. Багряний, І. Розгром: Повість-вертеп. — [Текст] /І. Багряний Б.м.: Прометей, 1948. — 125 с.
9. Багряний. І. Розгром [Текст] /І. Багряний // Вибрані твори: У 2 т. — К.: Юніверс, 2006. — Т. 2. — С. 527-652
10. Багряний, І. Розгром [Текст] /І. Багряний // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літ.-наук. зб. Вип.3. — К.-Херсон: Просвіта, 2007. — С.116-167; Вип. 4. — С. 131-181
11. Багряний, І. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе [Текст] /І. Багряний / Упоряд. О.Коновал. Передм. І.Дзюби. Післямова Г.Костюка. – 2 вид. – К.: Смолоскип, 2006. – 856 с.
12. Багряний, І. Листування 1946-1963. [Текст] /І. Багряний Т.1. — К., 2002. — 705 с.
13. Багряний, І. Публіцистика. [Текст] /І. Багряний — К., 2006. — 856 с.
14. Багряний, І. Сад Гетсиманський. [Текст] /І. Багряний — К., 1991. — 390 с.
15. Багряний, І. Тигролови. Огненне коло. [Текст] /І. Багряний — К., 1996. — 400 с.
16. Братусь, М. Кольористий епітет як ознака тоталітарної доби (за творами І. Багряного) [Текст] /М. Братусь/ Дивослово. — 2000. — № 10. — С. 14- 15
17. Буряк, В. Жанровість як система людського мислення // Збірник праць наукового центру періодики [Текст] /В.Буряк — Львів, 2005. — Вип.13. — С. 337-343
18. Вартанов, Г. І. Засоби масової інформації. Короткий словник термінів і понять [Текст] /Г.І.Вартанов / За ред. проф. А. А. Чічановського. — К.: Грамота, 2005. — 64 с.
19. Гаврильченко, О. Багряний І. Сад Гетсиманський [Текст] /О.Гаврильченко — К.: Наук. думка, 1997. – 167 с.
20. Гаврильченко, О. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного [Текст] / О.Гаврильченко, А. Коваленко/ Багряний І. Сад Гетсиманський: Роман. — К.: Дніпро, 1992. — С.5-31
21. Глушко, О.К. Публіцистика незалежної України [Текст]: Хрестоматія / Відкритий міжнар. ун-т розвитку людини "Україна" ; укл.: Олександр Глушко, Віталій Карпенко. — К. : Університет "Україна", 2009. — 505 с.
22. Глушко, О.К. Журналістське розслідування. Історія, теорія, практика. [Текст] /О.К. Глушко. Навчальний посібник.2-ге видання, пер. і доп. К.: Видавництво: Арістей. — 2006. – 144 с.
23. Грибачов, Н. Не то, чтобы этот клин не пахался… [Текст] /Н.Грибачев/ Журналист. — 1976. — № 7. – С. 47-49
24. Дзюба, І. Громадянська снага і політична прозірливість (Про публіцистику І. Багряного) [Текст] /І. Дзюба// Слово і час. — 1996. — № 10. — С. 82 – 87
25. Жулинський, М. Іван Багряний [Текст] /М. Жулинський / Ґроно нездоланих співців: Літературні портрети українських письменників ХХ сторіччя, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм: Навчальний посібник для вчителів та учнів старших класів середньої школи. — К.: Український письменник, 1997. — С.240-255
26. Залеська-Онишкевич, Л. Драматургія української діяспори [Текст] // Близнята ще зустрінуться: Антологія драматургії української діяспори / Упор. та автор передм. Л.Залеська Онишкевич. — К.- Львів: Час, 1997. — С.9-32
27. Здоровега, В. Й. Теорія і методика журналістської творчості. [Текст] /В.Здоровега Підруч. — 2-ге вид., перероб. і допов. — Львів: ПАІС, 2004. — 268 с.
28. История печати: Антология в двух томах [Текст] / Сост. Я. Н. Засурский, Е.Л. Вартанова. — М.: Аспект Пресс, 2002. — Т.1. — 419 с.
29. История печати: Антология в двух томах [Текст] / Сост. Я. Н. Засурский, Е.Л. Вартанова. — М.: Аспект Пресс, 2001. — Т.2. — 494 с.
30. Кліщова, О. Є. Мова публіцистики Івана Багряного. [Текст] Дис… канд. філол. наук: 10.02.01 / НАН України; Інститут української мови. — К., 2003. – 22 с.
31. Костюк, Г. Літературна спадщина І. Багряного [Текст] /Г. Костюк/ Слово і час. — 2001. — № 4. — С. 10 — 17
32. Литературная энциклопедия. [Текст] В 11 т. — М., 1929-1939
33. Літературознавчий словник-довідник [Текст] / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ “Академія”, 1997. — 752 с.
34. Лозовский, Б. Н. Журналистика: краткий словарь [Текст] /Б. Н. Лозовский. — Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2004. — 116 с.
35. Лось, Й. Журналістика перед новим викликом [Текст] /Й. Лось /Вісник Львів. ун-ту. Сер. журналістика. — 2004. — Вип. 25. — С. 18-44
36. Лось, Й. Світоглядна публіцистика як формуючий принцип суспільства [Текст] /Й. Лось / Ex professo: Зб. наук. праць. — 2001. — Вип. 3. — C. 107-121
37. Мелещенко, О. К. Публіцистика Віктора Гюго (1802-1885) [Текст] /О.К.Мелещенко/ Навчально-методичний комплекс: Навчальний посібник; Хрестоматія; Теми рефератів, тести: Для студ.-журналістів і філологів. — К.: ПВП “Задруга”, 2003. — 224 с.
38. Немченко, Г. Вежі духовності: [Текст] /Г. Немченко, І. Немченко/ Посібник з літератури української діаспори. — Херсон: Айлант, 2000. — 252 с.
39. Немченко, І. Багатогранність творення образу України в драматичній повісті Івана Багряного "Морітурі" [Текст] /І. Немченко / Печатное слово. — 2006.- № 3.- С.23-27
40. Немченко, І. До проблеми дослідження драматургії Івана Багряного (художня своєрідність комедії-сатири "Генерал") [Текст] /І. Немченко //Південний архів: Філол. науки: Зб. наук. праць. — Херсон, 2005. — Вип.ХХІХ. — С.76-80; Література. Театр. Суспільство: Зб. наук. праць. — Херсон, 2005. — С.100-106
41. Немченко, І. Передслів'я редактора [Текст] /І. Немченко / Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літ.-наук.зб. Вип.3. — К.-Херсон: Просвіта, 2007. — С.5-6
42. Нитченко, Д. Фрагменти із життя І. Багряного. [Текст] /Д. Нитченко — Полтава, 1993. — 300 с.
43. Ожегов, С. И. Словарь русского язика [Текст] /С.Ожегов — М., 1973. — 846 с.
44. Прутцков, Г. В. Введение в мировую журналистику: Антология в двух томах [Текст] /Г. Прутцков – Т. 1. М.: Омега-Л, 2003. — 416 с.
45. Публіцистика [Текст] //Літературознавча енциклопедія /Автор-укладач Юрій Ковалів. — Т. 2. — К.: Академія, 2007. — С. 296-297
46. Публіцистика [Текст] //Мала філологічна енциклопедія /Уклали Олександр Скопненко, Тетяна Цимбалюк. — К.: Довіра, 2007. — С. 344
47. Скиба, М. Його ера починається завтра [Текст] /М. Скиба// Березіль. — 1994. — № 9-10. — С.122-123
48. Скорина, Л. Література та літературознавство української діаспори [Текст] /Л. Скорина. Курс лекцій: 2-е вид. — Черкаси: Брама-Україна, 2005. — 384 с.
49. Скрипка, В. На хресному шляху [Текст] /В.Скрипка // Березіль. — 1992. — № 5-6. — С.13-14
50. Словарь иностранных слов. [Текст] 18-е изд., стер. — М.: Рус. Яз., 1989. — 624 с.
51. Українське слово. [Текст] Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. — К., 1994. — 719 с.
52. Учебное пособие по курсу “История зарубежной журналистики. Введение в мировую журналистику” [Текст] — М.: Омега-Л, ИМПЭ им. А.С. Грибоедова, 2003. — Т. 1. — 416 с.
53. Ученова, В. В. У истоков публіцистики. [Текст] /В.Ученова — М.: Изд-во Москов. ун-та, 1989. — 214 с.
54. Шерех, Ю. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. [Текст] /Ю. Шерех — Торонто, 1991. — 350 с.
55. Шлемкевич, М. Новочасна потуга [Текст] /М. Шлемкевич / Верхи життя і творчости. — Нью-Йорк; Торонто, 1958. — С. 109-146
56. http://journlib.univ.kiev.ua