Вступ

Актуальність. Політичний ринок як засіб організації політичного життя суспільства найповніше проявляє себе в умовах демократії та лібералізму. Це особливо добре видно на прикладі розвитку України, політичне життя якої, незважаючи на тривалі періоди бездержавності й тоталітарного пригнічення, зберегло глибокі демократичні традиції. Починаючи з народного віча Київської Русі і до виборчих методів формування державної влади в козацько-гетьманській республіці, а потім і в УНР, спостерігаємо незмінну прихильність українського суспільства до принципів демократії, що обумовлюють формування тих чи інших елементів політичного ринку та певних політичних технологій.

Особливо прискорився процес маркетизації політичної сфери України від початку 90-х років ХХ століття – в умовах формування нового, демократичного суспільства. Новизна, складність і масштабність сучасної соціальної трансформації накладає відбиток на перебіг усіх політичних процесів, у тому числі й на політичний маркетинг, який багато в чому переживає період свого становлення і, як і вся наша демократична система, є ще вкрай недосконалим. Однак традиції нашого народу, особливості його менталітету й досить високий рівень політичної культури дозволяють будувати оптимістичні прогнози щодо перспектив розвитку в Україні методів і засобів політичного маркетингу.

Тема: «Політичний ринок».

Мета: охарактеризувати історичний розвиток та сучасний стан українського політичного ринку.

Завдання роботи:

• показати витоки та історичний розвиток політичного ринку на Україні;
• соціологічні дослідження політичного ринку;
• розкрити сучасний стан українського політичного ринку.

1. Витоки та історичний розвиток політичного ринку на Україні

Цивілізований політичний маркетинг як складова політичного життя суспільства може сформуватися тільки при певному рівні демократії, розвинутому парламентаризмові і сталій альтернативній виборчій системі. В демократичному суспільстві завжди існує альтернатива політичного вибору, а відтак створюються сприятливі умови для формування цивілізованого політичного ринку – ринку влади з пропозицією різних програм, ідей і кандидатів з урахуванням «попиту» – інтересів електорату, тобто народу, який є джерелом влади.

Однак теорія, принципи функціонування сучасного політичного ринку в українському політичному менеджменті на загал ще залишаються „цариною незвіданою”, широким полем для політологічних досліджень [14, с. 30]. Тим часом вченим-політологам є на що спертися, окрім досягнень західної науки. Маємо на увазі глибокі демократичні традиції українського народу. Та й існуючий нині в нашому суспільстві ідеологічний плюралізм дає вдячний матеріал для наукових узагальнень і вироблення практичних рекомендацій. Використання сучасних маркетингових технологій сприятиме впорядкуванню, легітимізації політичного життя, гармонізації відносин між владою і народом, підвищенню авторитету й ефективності діяльності владних структур, повнішому задоволенню інтересів і прагнень громадян, реальному забезпеченню їхніх прав, вдосконаленню демократичних інститутів держави.

Демократія і політичний маркетинг взаємозалежні та взаємообумовлені. Однак не можна не відзначити, що в умовах нинішнього перехідного періоду і наша демократія, і наш політичний ринок ще не досягли того рівня, який би задовольняв потреби суспільства. Але це не може бути підставою для песимістичного погляду на наше політичне майбуття. Зважмо: як багато впродовж віків робилося для того, щоб викоренити наші демократичні традиції, однак вони завжди зберігалися в пам’яті народній і так чи інакше сприяли процесові самоорганізації нашого суспільства уже в сучасну епоху.

Основи політичного ринку почали складатися ще в давні часи в міру формування влади як важливого соціально-політичного феномена, що визначало головні імперативи життя будь-якого цивілізованого суспільства. У різні епохи і в різних країнах він мав свої особливості. Якщо використовувати аналогію, то треба визнати, що в ранньому середньовіччі політичний ринок скоріш нагадував «натуральний обмін» чи «первісне нагромадження» влади, де широко використовувалися методи насильства й диктату. Так, у часи Київської Русі племена, що входили до її складу, змушені були разом з матеріальною даниною віддавати князеві й частину своєї свободи, одержуючи навзамін обіцянку піклуватися про їхній захист від зовнішніх ворогів [14, с. 31]. Зрозуміло, що в середньовічній державі можливості політичного вибору в людей були вкрай обмежені.

З розвитком і ускладненням політичної сфери відбувається розширення й удосконалення політичного ринку. Спостерігається загальна закономірність: чим демократичнішим ставало суспільство, тим більше людей залучалося до процесу політичної купівлі-продажу, тим більша їх кількість брала участь у виборі політичних альтернатив і формуванні влади.

На наших теренах певні тенденції демократичного розвитку проявилися вже в період існування Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Демократичність тодішнього соціально-політичного і культурного життя викликала появу відповідних методів формування суспільної думки, зміцнення суспільної моральності. Серед них почесне місце посідали «повчання» – твори морально-етичної проблематики, в яких висловлювалися судження про доцільність певних уявлень та норм поведінки. До нас дійшло, наприклад, «Повчання дітям» Володимира Мономаха. У ньому великий князь викладає не тільки моральні настанови, але й закликає нащадків берегти цілісність держави [14, с. 31].

Звісно, не варто перебільшувати рівень середньовічної демократії в Київській Русі та сприймати приклади закликання князів на престол за допомогою віча і окремі спроби альтернативного впливу на суспільну думку вже як безпосередній прояв республіканізму. Одначе ніяким чином не можна ігнорувати роль традиційного східнослов’янського демократичного фактора в політичному житті суспільства і формуванні методів впливу на суспільну думку.

Подальший історичний етап розвитку держави, політичного ринку був надзвичайно складним. Відбувався процес розпаду, поліцентризації і державної трансформації Київської Русі, що збігся з історичною трагедією нашого народу – татаро-монгольською навалою. Виникла загроза самому існуванню східних слов’ян та їх багатої культури. Проте найстрашнішого не відбулося. Народ, незважаючи на тяжкі історичні умови, вижив, зберіг свої звичаї і традиції.

Від середини ХІV століття українські землі входять до складу Литовського князівства. Особливістю цього державного утворення було те, що його населення на 90 відсотків складалося із слов’ян. Тому тут спочатку переважали українські традиції, культура, мова і навіть православна релігія. Українці мали можливість розвивати свої демократичні традиції, більше того – впливати на політичний клімат всього Литовсько-Руського князівства. Так, звід законів «Руська правда» став основою для розробки Литовського статуту. Багато українських міст одержало європейський статус місцевого самоврядування – магдебурзьке право. У ті часи налагодилося досить тісне і плідне співробітництво українського народу з багатьма європейськими країнами. Українці прилучалися до цінностей західноєвропейської цивілізації, яка навіть тоді відзначалася певним рівнем розвитку демократії [14, с. 32].

Надалі, коли утворилася Річ Посполита, становище українців різко ускладнилося. Національне, економічне, політичне та релігійне гноблення сприяло нагромадженню потенціалу соціального протесту, що, зрештою, призвело до пасіонарного викиду енергії українського народу в процесі його самоорганізації у вигляді масштабної революційної Національно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького в середині ХVІІ століття.

У ті роки характер політичного процесу різко змінився. Однак демократичні традиції збереглися й одержали подальший розвиток у наступний період, сприяючи формуванню національного політичного ринку.

Казацько-гетьманську християнську республіку, що сформувалася в процесі Визвольної війни, багато дослідників вважають класичним результатом політичної самоорганізації українства [14, с. 32].

Демократичні традиції державного устрою розвинулися й збагатилися в умовах козацько-гетманської держави. Саме тоді утвердився, по суті, республіканський демократичний лад: реальною була рівноправність громадян-козаків, діяла козача рада, функціонували обрані органи влади – від гетьмана до старшини й отаманів, існував козачий «присуд» тощо.

Як і в часи Київської Русі, у якій функціонувало народне віче, козаки демократично обирали лідерів. Особа, що обиралося в козацький уряд, повинна було двічі відректися від пропонованої посади і погоджувалася лише на третю пропозицію – після важливих домовленостей, що прикривалися ритуальною сваркою і погрозами. А вся церемонія виборів закінчувалася покладанням старими козаками на голову обраного жмені землі. Цей символ означав, що обраний стає слугою громади, яка його обрала.

Ця соціополітична і психологічна схема побудови влади грунтувалася на особливостях української ментальності, національної психіки. У той же час говорити, що демократизм українського суспільства є лише наслідком психологічних факторів, як справедливо відзначає В. Бебик, було б неправильно. На формування ментальності впливають соціокультурні фактори. З урахуванням того, що в період існування козацької держави не склалися постійні соціальні структури, соціальним прошаркам була притаманна «розмитість», а самосвідомість українців, в силу умов попереднього історичного розвитку, була малорозвиненою, можна стверджувати, що такі обставини не були сприятливими для формування національної абсолютистської влади [1, с. 24].

Генеральний уряд, що складався з козачої старшини, був вищим ешелоном влади в республіці, повноваження якого поширювалися на всі землі України, підконтрольні Війську Запорозькому. Генеральний уряд був підзвітний органу державної влади, який можна вважати зразком українських демократичних інститутів – військовій раді, зборам усього війська. Скликали їх для вирішення найважливіших питань соціально-політичного життя, ведення війни, виборів гетьмана і складу генерального уряду. Поточне керування здійснювалося генеральним урядом у складі гетьмана та її найближчих помічників – членів ради генеральної старшини [1, с. 25].

Гетьман був офіційним главою держави, наділявся широкими повноваженнями для здійснення політичних, військових, господарських, фінансових і судових функцій. Члени генеральної старшини виконували функції міністрів та керували конкретними сферами громадського життя. Місцеве управління здійснювалося полковими урядами, що обиралися полковою радою. Ця рада мала велику вагу і при необхідності могла не тільки обмежити свавілля полковника, але й позбавити його влади. Сотенний уряд представляли сотник та його помічники. У містах правили виборні міські старшини, у селах – сільські отамани. У великих містах, що мали привілей на магдебурське право, влада належала магістратам.

Звертає на себе увагу той факт, що представники державної влади і місцевого самоврядування усіх рівнів були виборними і звітували перед своїми виборцями.

Таким чином, у період, що розглядається, продовжували розширюватися й зміцнюватися демократичні традиції українського народу, формувалися елементи політичного ринку влади. В «Історії запорозьких козаків» Д. Яворницький докладно описує порядок проведення військових, курінних і паланочних рад, що були вищими адміністративними, законодавчими і судовими органами [1, с. 26]. Аналіз цього джерела показує, що, незважаючи на удавану стихійність виборів козацької старшини, існували команди «піарщиків», які могли сформувати думку козацької ради і забезпечити обрання певної особи на адміністративну посаду.

Особливо чітко простежується робота з організації суспільної думки, коли йшлося не про вибір військової старшини, а про інші питання, наприклад, походи проти ворогів. У цьому випадку козацька рада розділялася на два кола (дві партії): чернь і старшина, заможні козаки. Якщо чернь рішуче відмовлялася від пропозиції, то партія заможних з нею спочатку начебто погоджувалася. Однак у той же вечір починався процес, який можна назвати якщо й не політичним маркетингом, то, напевне, «політичним торгом» з використанням досить ефективних агітаційно-політичних технологій. Представники партії, що програла, оперативно проводили «антирекламну кампанію» проти прийнятого рішення. Робота велася індивідуально, по куренях. Посол країни, що просила козаків про допомогу, обіцяв винагороди. Козацька старшина, що клопотала про тем ж саме, починала умовляти козацьку раду погодитися на принадні та вигідні умови, «щоб не піддатися загальній ганьбі й осміянню за відмову в похвальному підприємстві проти ворогів Христової віри». Якщо рада стояла на своєму, тоді кошовий отаман виходив з «кола», повідомляючи, що не бажає залишатися ватагом людей, які не дорожать військовою честю, козацькою славою та добрим ім’ям. Г. Почепцов справедливо бачить у цих перипетіях елементарні методи політичного торгу, «маркетинговий хід», відомий ще з античних часів [12, с. 39].

Уся ця кампанія тривала доти, доки посол не приймав всі умови козаків та нагороджував їх, як правило, авансом у кілька тисяч золотих, котрі після прилюдного перерахування переходили до військової скарбниці.

Отже, приймалося рішення, протилежне попередньому.

Таким чином козацька старшина досягала своєї мети, застосовуючи такі, якщо використовувати сучасну термінологію, стратегії паблик рилейшнз, як посилання на авторитет неформальних лідерів, розробку повідомлень з урахуванням схильності „електорату” до рішення «за» чи «проти», ритуальну театралізованість дії.

До професіоналів високого класу, що володіли талантом формувати суспільну думку на користь своєї ідеї, варто віднести Б. Хмельницького. Він, можна сказати, інтуїтивно використовував принципи і методи, властиві сучасній усній комунікації, які передбачають для підвищення сили впливу слова використання динамічного живого спілкування. Сучасні політтехнологи добре знають, що сприйняття яскравої промови в юрбі різко підвищує ефективність звернення, оскільки люди, що стоять пліч-о-пліч, приходять у збуджений стан, швидше солідаризуються з промовцем.

Як відомо, демократизм українства різко контрастував абсолютистській традиції Московської держави. Про це переконливо писав М. Грушевський: «Непорозуміння виникали на перших же порах, коли конституційні звички українського населення зіштовхувалися із самодержавними принципами Москви» [12, с. 41]. Відомо, коли козацька старшина, поступившись вимозі московського уряду, складала присягу російському самодержцеві і забажала, щоб і він присягнув у відповідь, то одержала відмову. Бояри мотивували це тим, що російський цар-самодержець не зв’язує себе присягою з своїми підданцями. Така заява викликала в українців велике здивування, бо це ніяк не в’язалося в їхній уяві про демократичний характер міждержавних відносин.

Б. Хмельницький дуже швидко відчув протилежну політико-ментальну установку нового сюзерена і став шукати інших союзників, готувати нові геополітичні комбінації, внаслідок яких міг би розраховувати на підтримку в боротьбі і проти Польщі, і проти Росії. Однак планам великого гетьмана не судилося реалізуватися – 1657 року він помер.

У контексті історико-політологічного підходу до аналізу проблеми варто згадати про ще одну подію, що свідчить про високий рівень демократизму української політичної еліти. Мова про конституцію П. Орлика – «Пакти і Конституція прав і вільностей Запорозького Війська» (1710 рік). Вона виходила з визнання природних прав народу і проголошувала незалежність Війська Запорозького, соборність українських земель, передавала вищу законодавчу владу своєрідному парламентові – військовій козацькій раді. У Конституції чітко проглядалися положення про три гілки влади, що взаємно врівноважували одна одну, що є однією з найважливіших умов демократичного устрою суспільства [12, с. 42].

Період Української революції 1917 – 1920 років, який став новою серйозною спробою відновити українську державність у її традиційних демократичних формах. Розмах національно-визвольної боротьби українського народу дозволив вже в листопаді 1917 року проголосити Українську Народну Республіку, спочатку на автономних засадах, у складі єдиної Росії. Слід зазначити, що вже тоді у Третьому Універсалі Центральна Рада проголосила традиційні для українського народу демократичні принципи – свободи слова, преси, віросповідання, зборів, недоторканності особи. Було скасовано смертну кару [12, с. 42].

Подальша зміна політичної обстановки – перемога більшовиків у Росії і їхня навала на українські землі значно посилила динамізм усіх соціально-політичних процесів. 22 січня 1918 року Центральна Рада видає Четвертий Універсал, у якому проголошує повну незалежність УНР. Відтак було створено державу, яка протягом чотирьох місяців свого існування використовувала парламентську форму правління. Навіть в останній день своєї діяльності Центральна Рада лишилася вірною принципам демократизму. Вона обрала першого президента УНР і затвердила Конституцію республіки – «Статут про державний устрій, права і волі УНР». Та історичні обставини склалися так, що цей документ не встиг стати чинним. Разом з тим, він є важливим історико-правовим актом, у якому викладено бачення тодішньої політичної еліти майбутнього українського державного устрою [12, с. 43].

Конституція УНР основним принципом функціонування державних структур проголосила суто демократичний принцип розподілу влади на три гілки. Законодавча влада належала Всенародним Зборам, обраним шляхом голосування. Рада Міністрів визначалася вищим органом виконавчої влади. Вищою судовою владою повинний був бути Генеральний Суд, обраний Всенародними Зборами. Громадянам УНР гарантувалися всі демократичні свободи, а національним меншинам забезпечувалося право національної автономії. Вищим законодавчим органом, який тоді зароджувався, мали стати Національні Установчі Збори, що обиралися також демократичним шляхом – прямим і таємним голосуванням, з урахуванням принципу пропорційного представництва. Вищим виконавчим органом ставала Національна Рада, що мала обиратися Національними Зборами. Разом з тим, усі постанови, що відносилися до її компетенції, повинні були розглядатися і затверджуватися Всенародними Зборами УНР [12, с. 44].

На основі проаналізованих фактів можна зробити висновок, що головним принципом формування тогочасної української державної системи виступав традиційний демократизм. Конституція передбачала створення парламентської республіки, адже Всенародні Збори мали бути провідником державної політики, їм належало, наприклад, право оголошувати вотум недовіри урядові й окремим міністрам.

Політологи А. Слюсаренко і М. Томенко, відзначаючи “всесилля парламенту”, вважають, що “юридичним нонсенсом була відсутність в основному законі УНР посади голови держави (президента) і глави уряду (прем’єра)” [12,с. 45]. Однак реальне політичне життя вносило свої корективи. На останньому засіданні Малої Ради Президентом України був обраний М. Грушевський. Незважаючи на істотні юридичні вади, положення Конституції УНР свідчать про дотримання принципів традиційного демократизму українського народу. Лідери тодішніх політичних сил виявили цілком європейський характер політичного мислення.

Процес державотворення в Наддніпрянщині надихнув західне українство використати сприятливі політичні умови (військова поразка і розвал Австро-Угорської імперії) на створення власної державності. І тут державотворення відбувалося цілком демократичним шляхом. Спочатку, 18 жовтня 1918 року, у Львові парламентарії, лідери політичних партій і церковних ієрархів Східної Галичини та Буковини ухвалили рішення про утворення Української Національної Ради – представницького органу. Крім того, було оголошено про намір об’єднати всі західноукраїнські землі в єдне ціле. Після досягнення згоди між усіма партіями регіону 9 листопада 1918 року було утворено уряд – Генеральний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Незабаром було офіційно проголошено нову державу – Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Був схвалений Тимчасовий Основний Закон ЗУНР, що разом з пізнішими доповненнями визначив сутність і особливість нового державного ладу [12, с. 46].

Прагнення до національної єдності українства обумовило вступ ЗУНР у правові відносини з УНР. 22 січня 1919 року в Києві був проголошений Акт злуки (об’єднання) двох українських держав, відповідно до якого ЗУНР гарантувалася повна автономія, зберігалися її органи влади з усіма їх повноваженнями. У перші місяці існування соборна УНР була конфедеративним утворенням. Остаточне рішення про характер державної структури відкладалося до Установчих Зборів, які так і не удалося провести. Оцінюючи політичні засади ЗУНР, варто підкреслити, що вони, як і в УНР, відповідали основним принципам демократії.

Ретроспективний аналіз свідчить, що, в основному, всі українські політичні сили прагнули на основі демократичних принципів, узгоджених рішень створити цивілізовану державу, демократичне законодавче поле, яке стало б надійною основою для стабільного функціонування усіх форм і методів політичного ринку влади.

2. Соціологічні дослідження політичного ринку

Політичний ринок — це система взаємодії конкуруючих політичних сил (суб'єктів політичних відносин), які змагаються за право розпоряджатися часткою політичної влади, яка їм довіряється пересічним громадянином під час виборів. Ми можемо говорити про виникнення процесу куплі-продажу влади, або обміну її кожним із виборців на іміджі партій, блоків або кандидатів. У процесі виборів відбувається конкуренція уявлень-образів різних політичних сил у свідомості кожного окремого виборця, а також усвідомлення своїх власних політичних інтересів та потенційних переваг від результатів голосування [2, с. 106].

Сегментація політичного ринку — це виділення більш-менш однорідних груп споживачів політичного "товару" — виборців. Громадяни, що мають гарантоване право приймати участь у виборах мають назву – електорат [9, с. 12].

Сегментом політичного ринку називають електоральну групу, що характеризуються спільними політичними поглядами, переконаннями та уподобаннями та відрізняються від інших подібних груп за рядом ознак.

Головна мета сегментації — не просто виділити якісь особливі групи споживачів на ринку, а пошук таких груп, котрі ставлять конкретні вимоги до даного виду політичного "товару", що суттєво відрізняються від вимог інших груп виборців [9, с. 12].

Сегменти повинні значно "відстояти" один від одного завдяки принциповій різниці між товарами. Лише тоді можливо запобігти усередненню "товару", тобто втраті його конкурентних переваг. Надмірна кількість характеристик не бажана, тому що це ускладнює інформаційне забезпечення сегментації, а також зменшує ємність політичного ринку [9, с. 12].

Сегментація не разовий процес, а аналітичне завдання маркетингу, що потребує постійної уваги.

Сегментування політичного ринку проводиться з урахуванням географічних, демографічних, психографічних та інших факторів, що впливають на поведінку виборця.

Сегментація за географічним принципом дозволяє визначати групи споживачів за природнокліматичними умовами

1. Регіональна демографія — передбачає розподіл ринку з урахуванням географічних відмінностей (Крим; Закарпаття, Середня Азія, Далекий Схід).

2. Адміністративний розподіл — республіка, місто, область. Україна поділяється на 9 регіонів таким чином:

— Київська, Чернігівська, Житомирська області;

— Харківська, Сумська;

— Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська;

— Закарпатська, Чернівецька;

— Херсонська, Одеська, Миколаївська;

— Рівненська, Волинська;

— Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська;

— Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька, Вінницька;

— Автономна Республіка Крим.

— м. Київ [9, с. 13-14].

Чисельність та щільність населення.

В міських населених пунктах України виділяють сегменти з чисельністю населення (у тис. осіб): до 5; 5- 20; 20-50; 50-100; 100-250; 250-500; 500-1 млн.; більше 1 млн. [9, с. 14]

Клімат — помірно-континентальний, континентальний, субтропічний, морський.

Сегментування за демографічним принципом передбачає розподілення на групи за такими демографічними даними як стать, вік, склад сім'ї та етап її життєвого циклу, сфера діяльності, освіта, релігійні переконання, національність.

1. Вік — визначають групи споживачів:

— молодші за 6 років;

— 6-11 років;

— 12-19 років;

— 20-34 роки;

— 35-49 років;

— 50-64 роки;

— старші за 65 років.

2. Стать — чоловіча, жіноча.

3. Склад сім'ї. За складом зарубіжні маркетологи визначають сім'ї, в яких:

— 1-2 особи;

— 3-4 особи;

— 5 осіб та більше

4. Етап життєвого циклу сім'ї. Згідно з цією характеристикою визначають:

— молодих одинаків;

— молоду сім'ю;

— молоду сім'ю з маленькими дітьми;

— молоду сім'ю з молодшою дитиною віком до 6 років;

— молоду сім'ю з дитиною віком 6 років і більше;

— подружжя похилого віку з дітьми;

— подружжя похилого віку, без дітей, молодших за 18 років;

— одинаки середнього та.похилого віку та інші.

5. Рівень доходів на місяць (у євро або доларах США):

— до 25;

— 26-50;

— 51-100;

— 101-200;

— 201-500;

— більше 500.

6. Види професій — службовці державних установ, технічні спеціалісти, менеджери, керівники середнього рівня управління, студенти, пенсіонери, працівники сфери обслуговування, вчителі середніх шкіл, безробітні.

7. Рівень освіти — початкова освіта, середня освіта, середня спеціальна освіта, незакінчена вища освіта, вища освіта, вчений ступінь.

8. Релігійні переконання — православний, католик, іудей, баптист та інші.

9. Національність — українці, росіяни, євреї, татари та інші [9, с. 15].

При сегментуванні за психографічними факторами покупців розподіляють на групи:

1. За належністю до соціального класу — незаможні, середнього достатку, достатку більшого за середній рівень, високого достатку.

2. За стилем життя — богемний, елітарний, молодіжний, спортивний.

3. За особистими якостями — амбіційність, імпульсивність, авторитарність тощо.

4. За адаптивністю споживачів до нового "товару" — розподіл споживачів за реакцією на появу нового політичного "товару" або нової ідеологічної платформи [9, с. 16].

Факторії поведінки виборця

1. Ступінь випадковості голосування:

— голосування носить випадковий (емоційний) характер;

— голосування носить свідомий (раціональний) характер.

2. Пошук вигоди від політичної діяльності:

— шукає власну користь;

— думає про суспільну користь;

— шукає компроміс між власною та громадською користю;

— безкорисний.

3. Статус постійного прибічника кандидата (ідеї, організації):

— відсутність такого статусу;

— наявність такого статусу в минулому;

— тимчасовий (ситуаційний) прибічник;

— новий прибічник (неофіт);

— постійний прибічник.

4. Ступінь компетентності.

5. Ступінь включеності до політичної діяльності

6. Ступінь демонстрації лояльності до кандидата (організації, ідеї).

7. Емоційне ставлення кандидата (організації, ідеї) [9, с. 17]:

— ентузіаст,

— позитивне;

— байдуже;

— негативне;

— вороже.

Сегментація ринку — один із найважливіших інструментів маркетингу. Від того, наскільки вдало визначений сегмент, залежить успіх політичного "товару" у конкурентній боротьбі.

1. Електоральний потенціал сегмента. Вибраний сегмент має гарантувати необхідну політичну підтримку для перемоги на виборах. Ось чому спочатку роблять спробу орієнтовно визначити кількість потенційних прибічників та противників партії або кандидата в сегменті.

2. Доступність електорату в сегменті — наскільки кандидат (партія) має можливості для впливу на даний електоральний сегмент, донесення до нього інформації про своїх ідей та діяльність.

3. Конкуренція в сегменті, яка має дати відповідь про:

— принципові можливості та виборчій досвід конкурентів в сегменті;

— частку сегмента, що контролюється ними;

— можливі форми роботи вашого кандидата (партії) в сегменті або вихід на ринок з новим "товаром" або зміна сегменту чи ринку взагалі (якщо це можливо).

4. Суттєвість сегменту. Наскільки великою є частина цього сегмента відносно всього електорату даного політичного ринку.

5. Можливості доступу до ЗМІ, ведення агітаційної роботи та PR- діяльності в сегменті.

6. Можливість сервісу в сегменті. Присутність у сегменті можливостей для залучення фахівців; ресурсів та прихильників для реалізації маркетингової діяльності у сегменті.

7. Залежність сегмента від стримуючих факторів:

— економічних — слаборозвинута соціально-економічна сфера, наявність-відсутність підприємств-монополістів, великого промислово-фінансового капіталу;

— політичних — стабільність ситуації в регіоні, можливість виникнення конфліктів (політичних, військових, соціальних, етно-релігійних), акцій протесту, масових заворушень, законодавче забезпечення, адміністративний ресурс;

— кримінальних — вплив організованої злочинності, розвинута "тіньова економіка", складна кримінальна ситуація, діяльність екстремістських та терористичних угруповань [9, с. 18-19].

3. Сучасний стан українського політичного ринку

Проголошення 1991 року незалежності України відкрило широкі можливості для використання і примноження демократичних традицій державного облаштування. Проте в умовах докорінної соціально-політичної трансформації їх потенціал не був належно використаний. На думку багатьох аналітиків, в країні встановилася лише «напівдемократія» [5, с. 40].

Однак і досягнутого применшувати не слід. У наше політичне життя увійшли альтернативні вибори, яких тривалий час не знало українське суспільство. Сформувалися три гілки влади – найважливіша ознака демократичного правління. Поступово формується політичний ринок влади, на якому використовуються з більшим чи меншим успіхом сучасні технології політичного маркетингу.

Однак усі ці позитивні процеси відбуваються не безболісно. Періодично виникає протистояння між законодавчою і виконавчою гілками влади. Час від часу нецивілізовано загострюються відносини з опозиційними силами. Поширилася корупція. Деякі політичні сили вдаються до «брудних» піарівських акцій та політичних технологій. Але якщо підходити з широких історико-філософських позицій, то всі ці явища можна віднести до симптомів хвороби зростання, обумовленими динамічними трансформаційними процесами, формуванням принципово нового соціально-політичного укладу.

Особливість полягає в тім, що політичний ринок у пострадянському просторі складався занадто швидко, часто методом спроб і помилок. На Заході, наприклад, секуляризація і маркетизація проходили поступово, крок за кроком [5, с. 42].

Тривалий час паралельно продовжували існувати неринкові елементи, що заповнюють „простір” між керуючими і керованими. В Україні ж після краху старої системи влади політичний вакуум не міг бути заповнений ні традиціями, ні ритуалами, ні стереотипами свідомості та поведінки. Їх потрібно було відроджувати, а це справа не одного дня.

Українська політична традиція «два козаки – три гетьмани», що суперечить усім законам соціології, але підтверджена тисячолітньою історією України в черговий раз вивела країну з рівноваги.

Або, навпаки, ввела в комфортний для нас стан хаосу як української версії рівноваги. Черговий політичний розгардіяш, проте, став перспективою для деяких політиків, зв'язаних раніше коаліційними або партійними зобов'язаннями. Серед нових фаворитів опинилися, зокрема, Раїса Богатирьова і Арсеній Яценюк, які підсвічуються світлом зірок Володимира Литвина і Віктора Януковича, які ось-ось зійдуть з небосхилу [15].

На сьогодні склалася нормальна для української політики ситуація – Президентом хоче бути прем'єр, тоді як президент хоче тільки одного – спокою. Чи не ту ситуацію ми спостерігали в 2000 році? Або за часів Лазаренка? Або в 1993-му – за часів прем'єрства Кучми? Оскільки ні спокою, ні стабільності не передбачається взагалі ніколи, основні фінансово-промислові групи, які хочуть залишатися такими, змушені вести постійну війну за збереження своєї присутності в політиці. Точніше, власне української політики вже не залишилося як явища: жодна політична сила на сьогодні не є виразником інтересів будь-якого електорального поля. Жодна політична сила не пропонує ніякої концепції розвитку країни. І, нарешті, жодна політична сила не відрізняється україноцентризмом, основними відмінностями псевдополітичних платформ чомусь є відмінності в їх геополітичних орієнтаціях, обумовлених, насамперед, бізнес-інтересами своїх інвесторів. Як результат для більшості політичних сил Україна розглядається виключно в короткостроковій перспективі – як засіб для вирішення локальних завдань бізнесу, а не як держава і суспільство. Одна з основних демократичних свобод – свобода вибору в українській реальності є нічим іншим як свободою вибору на користь тієї ФПГ, чиї підприємства розміщені на території проживання виборця. Народ переважно знає, хто за ким стоїть, але все одно вимагає нових видовищ[15].

Висновки

Попри всі труднощі суспільство нагромаджує досвід проведення виборчих кампаній, цивілізованого формування органів державного управління і місцевого самоврядування. Усе це створює сприятливі умови для широкого використання в політичному житті маркетингових відносин, сучасних політичних технологій, використання конкретних соціологічних досліджень, методів паблик рилейшнз. Так, під час виборів народних депутатів України та органів місцевого самоврядування, що відбулися в березні 2006 року, спостерігався, незважаючи на певні недоліки, не тільки вищий рівень їх організації, але й ширше використання виборчих технологій, запозичених у західних демократій: поліпшилося рекламування партій і політичних лідерів, різноманітнішими й ефективнішими стали комунікативні засоби, методи паблик рилейшнз тощо. Український політичний ринок набрав цивілізованішого вигляду, що значно підвищило можливості електорату зробити вільний вибір [15].

Аналітики стверджують, що нині в Україні методи і форми політичного маркетингу використовуються вже досить широко. Однак застосовується й багато політичних технологій маніпулятивного характеру.

Новим тестуванням нашого суспільства на демократизм стануть президентські вибори 2010 року. Вони вимагатимуть від усіх політичних сил нових значних зусиль для подальшого формування цивілізованого політичного ринку, пошуку й використання нових, ефективніших методів політичного маркетингу.

На всіх етапах історичного розвитку політичній культурі українського народу був притаманний демократизм. Ці традиції сприяють перебудові політичного життя, організації його згідно з сучасними стандартами демократії.

Список використаних джерел

1. Бебик В.М. Політологія для політиків і громадянина: Монографія. – К.: МАУП, 2004. – C. 334

2. Бурдье П. Теория рационального выбора// Социологические исследования. — 2003. — № 8. — С. 104-113

3. Варій М. Й. Політико-психологічні передвиборчі та виборчі технології: Навч.-метод. посіб. – К.: «Ельга, Ніка-Центр», 2003. – С. 223, 270

4. Выдрин Д. Политика: история, технология, экзистенция. – К.: «Либідь», 2001. – С. 240

5. Кочубей Л. О. Виборчі технології: Навч. посіб. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2008. – 232 с.

6. Малкин Е., Сучков Е. Политические технологии. – М.: «Русская панорама», 2006. – С. 24

7. Мойсеєв В.А. Паблік рілейшнз: навчальний посібник. – К.: Академвидав, 2007. – С. 115

8. Морозова Е. Г. Политический рынок и политический маркетин: концепции, модели, технологии. – М.: „Российская политическая энциклопедия” (РОССПЭН), 1999 – С. 24

9. Політичний маркетинговий аналіз: метод, практика: монографія / Шубін С.П. – К.: Ґенеза, 2007. – С. 89.

10. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Шемшученка Ю. С., Бабкіна В. Д. – К.: Вид-во «Ґенеза», 2007. – С. 191

11. Полторак В. А. Політичний маркетинг та організація виборчих кампаній // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. — № 1. – С. 61 – 79

12. Почепцов Г.Г. Інформаційна політика: навчальний посібник. – К.: Знання, 2006. – С. 453

13. Пушкарева Г.В. Политический менеджмент: Учеб. пособие для студ.управленческих спец. вузов /Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова. Факультет гос. управления; Академия народного хозяйства при Правительстве РФ. — М. : Дело, 2005. – 399 с.

14. Пшизова С. Н. Демократия и политический рынок в сравнительной перспективе // Полис. – 2008. — № 2. — С. 30-44