Право Галицько-Волинського князівства

Вступ

Зі великих князівств, які в цей час існували на території України, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 р. Романом Метиславичем. Проіснувало воно до 1340 р. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзначався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціально-економічного й політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада: він міг приймати законодавчі акти, здійснювати поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Тема: „Право Галицько-Волинського князівства”.

1. Утворення Галицько-Волинського князівства

Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд занепадала і упродовж двох століть Київська Русь розпалась на 15 окремих земель, зросло значення західних земель, які лежали далі від воєнних дій і боярство яких стало економічно і політично могутнім, — Галичини (назва походить від м. Галич, тепер Івано-Франківської області, що вперше згадується в угорських джерелах 896 р. та в Іпатіївському літописі 1113 р.) і Волині (назва походить від м. Волинь, тепер с. Грудек Замойського воєводства Польщі) [1, с. 57].

Формування Галицького князівства почалось у другій половині 11 ст.; цей процес пов`язаний з діяльністю внука Ярослава Мудрого – Ростислава Володимировича – засновника галицької династії. Одним з найперших галицьких князів був син Володимира Великого Борис, згодом Всеволод (у Володимирі на Волині); приблизно у 1050-1054 рр. Галичину отримав Ростислав, якого звідти близько 1060 р. витіснили його дядьки, і він помер у 1067 р. у Тьмуторокані (Кубань), а Галичину і Волинь отримав син Ізяслава Ярославича Ярополк. Приблизно у 1085-1087 рр. Всеволод Ярославич (Великий Київський князь у 1078-1093 рр.) відібрав у нього галицько-волинські землі і віддав їх Ростиславичам – 3 синам Ростислава Володимировича: Рюрику — західну частину (Червену Русь – Перемишль), Володару — центральну (Звенигород), Василькові — південну (Теребовлю). По смерті Рюрика у 1094 р. Володар і Василько розділили Червену Русь і вели боротьбу за незалежність удільних князівств Галицької землі від Києва. Любецький з`їзд 1097 р. закріпив за ними їх міста, а Перемишль став столицею Галицької держави. Однак, на підмову волинського князя Давида, за нібито змову Василька з Мономахом про захоплення Київського престолу, Великий Київський князь Святополк Ізяславич (1093-1113) осліпив Василька. У 1099 р. Святополк з уграми рушив війною на Галичину, але Володар і Василько перемогли їх під Перемишлем, і Ростиславичів було визнано спадковими князями Червеної Русі (сучасна Перемишльщина) [1, с. 58].

У 1124 р. обидва брати (спершу Василько) померли. Галицьку землю розділили сини Володимира — Ростислав взяв Перемишль і Володимирко Звенигород, та сини Василька – Юрій взяв Галич і Іван Теребовлю. Близько 1131 р. Ростислав помер, і Володимирко передав його сину Івану Берладнику Звенигород, а сам перебрався у Перемишль. У 1141 р. померли сини Василька, не залишивши нащадків, тож Володимирко прилучив їх землі до Перемишльщини та, прогнавши Івана зі Звенигорода (давши йому кілька міст і сіл), об`єднав Перемишльське і Звенигородське князівства та став єдиним володарем держави (3/4 Галичини) і переніс столицю із Перемишля до Галича (у 1141 р.) і назвав державу Галицьке князівство. Воно простягалось від Сяну і Вислока на заході до Дунаю на південному сході і охоплювало у т.ч. Буковину і майже всю Румунію. У 1144 р. Великий Київський князь Всеволод Ольгович послав у Галичину військо (у т.ч. з поляками і уграми), щоб приєднати її до Києва; Володимирко програв битву під Перемишлем і сплатив йому викуп – 1400 грн. срібла. У 1153 р. Володимирко помер, і у 1153-1187 рр. князював його син Ярослав Осмомисл, який поширив кордони держави аж до гирла Дунаю, де заснував м.Новий (Малий) Галич (тепер м.Галац у Румунії), перебував у дружніх стосунках з Великим Київським князем, і його князювання стало періодом розквіту Галицького князівства. Князювання його сина від Ольги Володимира ІІ Ярославича (1187-1199) було завершенням династії Ростиславичів, оскільки він не мав синів [1, с. 59].

У 1199 р. бояри закликали волинського (спершу новгородського) князя Романа Мстиславича (1199-1205), внука Ізяслава ІІ Мстиславича, який об`єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинське князівство зі столицею у Галичі, потім Холмі (тепер м.Холм у Польщі), а з 1272 р. у Львові. Він підкорив Чернігівщину, здійснив переможні походи на Литву, Польщу, Угорщину, половців; здобув Київ, де Великим Київським князем був його тесть Рюрик, і посадив там дворідного брата Ярослава, а потім сина Рюрика Ростислава. У 1205 р. Роман загинув у битві з польським князем Лєшком під Завихостом над Віслою. Знову розпочались міжусобиці, боротьба великої земельної знаті. Вдова Романа, що мала синів 3-річного Данила і 1-річного Василька, намагалась князювати від імені Данила, але інші князі вигнали її із Галича; почались втручання іноземних держав; лише волинські бояри залишались опорою Романовичів. У 1205-1211 рр. князювали внуки Ярослава Осмомисла, сини Ігоря Святославича – Ігоровичі: Володимир у Галичі, Роман у Звенигороді, Святослав у Володимирі-Волинському. У 1211-1212 рр. князював галицький боярин Володислав Кормильчич, який спирався на іноземні сили. У 1214-1219 рр. князював син угорського короля Андрія ІІ, під опіку якого переїхала в Угорщину вдова Романа із синами, Коломан Угорський, одружений з дочкою польського князя Лєшка і посаджений у Галичі та коронований Папою Римським, а Лєшко взяв Перемишльську і Берестейську волості, а Романовичам віддали Володимир. Невдовзі внаслідок сварки Андрія ІІ і Лєшка той закликав новгородського князя Мстислава Удатного, який вигнав угрів і князював у 1219-1228 рр. [1, с. 60].

У 20-х рр. Данило і Василько князювали у Волині. По смерті Удатного у 1228 р. Данило, що був князем Волині і Холмщини, розпочав боротьбу за Галичину з угорцями, іншими князями і боярами. У 1238 р. він після кількох невдалих спроб оволодів Галичем, у 1239 р. Києвом, а у 1246 р. під Ярославом (тепер на території Польщі) переміг коаліцію поляків, угорців і бояр і остаточно поширив владу на Галичину, об`єднавши її з Волинню. Данило фактично не підкорився владі Золотої Орди; у 1240 р. татари зруйнували Київ, де сидів намісник Данила воєвода Дмитро, рушили на Волинь і Галичину, зруйнували Галич, та у 1243 р. залишили Україну. У 40-і рр. Данило заснував м. Холм, куди переніс столицю з Галича; у 50-і рр. (очевидно, у 1256 р.) заснував Львів на честь сина Лева, який одружився з дочкою угорського короля Бели ІV Константою (а син Шварно одружився з дочкою литовського князя Міндовга і став у 1267 р. першим українсько-литовським князем). У 1245 р. Данило з Васильком розгромили останнього претендента на галицький престол – чернігівського князя Ростислава, зятя угорського короля, що спробував за допомогою поляків і угрів захопити Галичину. Тоді Данило взяв собі Галичину, а Василько Волинь, та вони становили єдину державу. У 1250 р. Данило отримав від татар ярлик на княжіння, тобто вимушено визнав себе васалом хана (інакше, за висунутим ханом ультиматумом, він посадив би у князівстві свого ставленика-намісника). У 1253 р. папський посол (Інокентія IV) Опізон у м.Дорогичині коронував Данила [1, с. 61].

По смерті Данила у Холмі після Бурундаєвого погрому у 1264 р. залишились: його брат Василько у Волині та спершу також у Галицькій і Перемишльській землях, син Лев спершу у Теребовлянській землі, а згодом у Галичині, син Мстислав спершу у Холмі, а згодом у Теребовлі, син Шварно у Холмі. Лев І князював у 1264-1301 рр.; захопив Закарпаття і Люблінську землю; підтримував дружні відносини з Угорщиною і Чехією. У 1269 р. помер Шварно, у 1270 р. – Василько, і волинським князем став його син Володимир, який помер у 1289 р. бездітним, тож передав свій уділ Теребовлянському князю Мстиславу. Внаслідок того, Галицько-Волинська держава розділилась на дві: одну отримав Лев, а другу Мстислав. Лев переніс столицю до Львова. По смерті Лева князював його син Юрій І Львович (1301-1308), який заволодів усією державою, так як Мстислав помер без спадкоємців, і прийняв титул короля та утворив у 1303 р. окрему Галицько-Волинську митрополію (першим галицьким митрополитом став Ніфонт). Юрій І переніс столицю до Володимира-Волинського; уклав союз із мазовецьким князем Казимиром Куявським і одружився з його дочкою, уклав союз з німецькими хрестоносцями проти Литви; його князювання було періодом найбільшого розквіту держави [1, с. 62].

Останніми галицькими князями з династії Романовичів були сини Юрія І Андрій і Лев ІІ, які спільно князювали у 1308-1323 рр. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Польщею і Литвою. Вони обоє загинули у війні з татарами, не маючи синів, тож галицькі бояри запросили на престол сина польського князя Тройдена і сестри Андрія і Лева ІІ Марії – мазовецького князя Болеслава, вихрещеного у православного Юрія ІІ Тройденовича (1325-1340), він одружився з дочкою литовського князя Гедиміна, а свою дочку видав заміж за сина Гедиміна литовського князя Любарта. Та невдоволені його політикою, бояри отруїли його у Володимирі у 1340 р. і запросили на престол Любарта (1340-1349), вихрещеного у православного Дмитра. Він сидів у Луцьку, а у Львові фактично правив посаджений польським королем Казимиром ІІІ Великим у ході його першого походу на Галичину (з якого він був змушений повернутись у Польщу, де розпочались масові народні заворушення) воєвода Дмитро Детько. Любарт був останнім Галицько-Волинським князем. Побоюючись, що він приєднає Галичину і Волинь до Литви, Казимир Великий у 1349 р. здійснив другий похід на Галичину, здобув Львів і згодом західну частину Волині – Холм і Белз; а литовські феодали оволоділи більшою частиною Волині – Володимиром, Луцьком, Кременцем та ін. Так Галицько-Волинська держава припинила існування [1, с. 63].

2. Суспільний та державний устрій князівства

Особливістю Галицько-Волинського князівства було утворення численної групи боярства, яка зосереджувала майже усі земельні володіння. Так, у Галичині вотчинне землеволодіння виникло раніше і розвивалось інтенсивніше, ніж князівський домен, у ході чого більшість общинних земель були захоплені боярами, а крім того, галицькі князі, намагаючись заручитись підтримкою місцевих феодалів, роздавали їм частину своїх земель. На Волині землеволодіння бояр і князів розвивались паралельно.

Найвагоміше становище серед феодалів посідало старе галицьке боярство – “мужі галицькі”. Вже у 12 ст. вони виступають проти будь-яких спроб обмежити їхні права на користь князівської влади і зростаючих міст. Лише князь Роман каральними заходами послабив позиції місцевої земельної аристократії. Другу групу становили служилі феодали, джерелами землеволодінь яких були князівські пожалування, конфісковані і перерозподілені князями боярські землі, самовільні загарбання общинних земель. Вони володіли землею здебільшого умовно – за несення служби. Служилі феодали поставляли князеві військо із своїх залежних селян; тож галицькі князі опирались на них у боротьбі з боярством. До панівного класу належала і велика церковна знать: архієпископи, єпископи, ігумени монастирів та інші, які володіли селянами і обширними землями, часто захопленими в общин [3, с. 94].

Основну масу сільського населення становили смерди – як вільні, так і залежні селяни. Здебільшого селянське землеволодіння було общинним “дворищем” – об`єднанням кількох селян-общинників, яке згодом поступово розпалось на індивідуальні двори. Феодально залежні селяни відбували повинності у розмірах, встановлюваних самочинно феодалами, у вигляді ренти – спершу відробітної, яка в 11-12 ст. була замінена на продуктову.

У 12-13 ст. у державі налічувалось понад 80 міст, серед яких найбільшими були Берестя (пізніше Брест), Володимир, Галич, Львів, Луцьк, Перемишль, Холм та ін. Галич був великим торгівельно-ремісничим і культурним центром; у ньому укладався Галицько-Волинський літопис та інші писемні пам`ятки 12-13 ст. Більшість міського населення становили ремісники, які утворювали ювелірні, гончарні, ковальські і склоробні майстерні; особливо прибутковою була соляна торгівля [3, с. 94].

Особливості державного устрою Галицько-Волинського князівства: 1. держава тривалий час не поділялась на уділи; лише по смерті Данила вона розпалась на Галицьку і Волинську землі, які теж стали подрібнюватись; 2. влада фактично перебувала у руках великого боярства. Князівська влада передавалась у спадок старшому сину, при якому вагому роль відігравала мати-вдова. Попри систему васальної залежності поміж членами князівського дому, кожне князівське володіння було політично доволі самостійним. Галицьке боярство як потужна політична сила часто розпоряджалось князівським престолом – запрошувало і скидало князів, а також вело боротьбу з небажаними князями, — запрошуючи на підмогу угорців і поляків, убивали князів (у 1208 р. були повішені князі Володимир і Роман Ігоревичі), виганяли їх з Галичини (у 1226 р.), а боярин Володислав Кормильчич навіть проголосив себе князем у 1213 р. Часто боярські заколоти проти князя очолювали представники церковної знаті; у такому протистоянні князі опирались на середніх і дрібних феодалів і міські верхи [3, с. 95].

Галицько-волинські князі мали широкі адміністративні, військові, судові і законодавчі повноваження; зокрема, призначали посадових осіб у містах і волостях, надаючи їм землеволодіння за службу. Князі збирали податки, карбували монету, розпоряджались казною, визначали розмір і порядок стягнення митних поборів. Вони мали вплив на церковні справи – єпископи призначались за їх згодою, а вже опісля посвячувались у сан Київським митрополитом. Князі формально були головнокомандувачами усіх збройних сил та відали зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Вони видавали грамоти щодо різних питань управління, однак бояри часто не визнавали їх.

Галицько-Волинській державі було відоме спільне правління двох великих князів – з 1245 р. правління князівством здійснювалось у формі своєрідного керівного дуумвірату Данила, який безпосередньо правив у Галичині та Дорогочинській, Белзькій і Холмській землях на Волині, і Василька, який владарював над Володимиром з більшою частиною Волині. Наприкінці 13 ст. виникла потенційна можливість встановити дуумвірат Лева (Галицького) і Володимира (Волинського), та внаслідок їхніх міжусобиць вона не була реалізована. А сини князя Юрія Андрій і Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних відносинах; так, у спільній грамоті 1316 р. вони називають себе “князями всієї Русі, Галичини і Володимирії” [3, с. 96].

Для підтримання свого авторитету князі прослуговувались титулами “руські королі”, (королівським титулом володів Данило і Юрій, “принцепаси”, “князі Руської землі”; а в окремі періоди навіть вважались “самодержцями”, тобто необмеженими правителями [3, с. 97]. Атрибутами влади були корона, герб, стяг, печатка. Однак, князі були змушені допускати бояр до управління державою, і, попри свій авторитет і владу, фактично залежали від боярства та були змушені захищати їхні інтереси. Тобто, формою правління Галицько-Волинського князівства була феодальна монархія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Бояри здійснювали владу за допомогою Ради бояр, до складу якої входили знатні і великі бояри-землевласники, єпископи і вищі державні посадовці (суддя князівського двору, деякі воєводи і намісники), очолювали її найвпливовіші бояри; її склад, права і компетенція не були точно визначені. Боярська рада скликалась, здебільшого, за ініціативою самого боярства, князь не мав права скликати її за власним бажанням (без погодження з боярством) і не міг видавати жодного акту ( за часів Юрія ІІ найважливіші документи він підписував лише спільно з боярами) чи здійснити будь-яку політичну акцію без її відома і згоди. Боярська рада втручалась навіть у сімейні справи князя – так, спалили другу нешлюбну дружину Ярослава Осмомисла Настасію Чагрівну. Тож, не будучи формально вищим органом влади, Боярська рада фактично управляла державою; а оскільки до її складу входили бояри, які займали найважливіші адміністративні посади, їй фактично підпорядковувався увесь державний апарат управління [3, с. 98].

Іноді за надзвичайних обставин галицько-волинські князі для зміцнення своєї влади скликали Віче, яке не було постійною установою і не мало вагомого значення. У ньому могло брати участь усе населення, та вирішальну роль відігравала феодальні верхівка. Галицько-волинські князі брали участь у загально-руських феодальних з`їздах, а іноді скликались феодальні з`їзди безпосередньо Галицько-Волинського князівства – наприклад, у м. Шарці у першій половині 12 ст. для розв`язання питання про міжусобиці між синами Перемиського князя Володаря Ростиславом і Володимиром [3. с. 98].

У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірцево-вотчинне управління – особи, які займали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, паралельно здійснювали різні функції управління у межах того князівства. Очолював цю систему (апарат управління усім господарством князівського домену) двірцевий (двірський), який відав двором (палацом) князя, супроводжував князя у його виїздах за межі князівства, а також часто заступав князя, виступаючи від його імені, в управлінні, війську (у т.ч. забезпечував охорону князя на час військових дій), суді — як суддя князівського двору.

До двірцевих чинів належали: печатник, стольник, ловчий, конюший, збройник, отроки, дітські, ключники та ін. Печатник відав князівською канцелярією (складав тексти грамот або керував роботою з їх складання, засвідчував князівські документи, зберігав їх та розсилав на місця), охороняв князівську скарбницю, яка водночас була і князівським архівом, зберігав князівську печатку. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писців, перекладачів та ін. Стольник завідував столом князя, прислуговував йому за столом, відповідав за якість страв і сервування столу, а також наглядав за своєчасним надходженням доходів з князівських землеволодінь. Ловчий відав полюванням князя. Конюший обслуговував князівську кінницю. Збройник відав справами озброєння князівського війська. Отроки супроводжували і охороняли князя у походах. Дітські охороняли князя у мирний і воєнний час, виконували допоміжні функції при проведенні князем суду, забезпечували виконання судових рішень і реалізацію державних актів. Поступово їхні посади перетворювались у двірцеві чини, і під їхнім керівництвом діяли численні князівські ключники [3, с. 100].

У Галицько-Волинському князівстві існувала доволі розгалужена система місцевого управління, яке будувалось на основі системи “кормління”. Територія держави спершу поділялась на тисячі і сотні. З поступовим входженням тисяцьких і сотських з їхнім управлінським апаратом до складу двірцево-вотчинного апарату князя виникли посади воєвод і волостелів, яких призначав князь, відповідно, у воєводства і волості – адміністративно-територіальні одиниці, які замінили тисячі і сотні; вони здійснювали адміністративні, військові і судові повноваження. У міста князь призначав посадників, які здійснювали адміністративну і військову владу, виконували судові функції, збирали данину і мита з населення. Цікаво, що Данило пробував запроваджувати європейське самоврядування у містах Галичини. Воєводи, волостелі і посадники мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який опирались при здійсненні управління підвладною їм територією. У сільських общинах обирались старости, які відали адміністративними і дрібними судовими справами та виконували деякі поліційні функції; вони підпорядковувались місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій займали, головно, бояри. Незначні функції виконували биричі – збирали податки і данину, мостники – збирали плату за проїзд через мости, митники – стягували мита та ін [3, с. 101].

Військо становили професійні князівська дружина і боярські загони (на заклик князя бояри мали з`явитись на чолі своїх загонів до місця зборів), на час ворожих нападів — народне ополчення, а також князі використовували наймані загони іноземців, які, однак, були ненадійними. З метою посилення боєздатності збройних сил та послаблення власної залежності від великих бояр Данило Галицький у середині 40-х рр. 13 ст. сформував регулярну піхоту (“пішці”) і переозброїв кінноту, в яких служили умовні володільці (держателі) земельних наділів, малі і середні бояри та залежні селяни цих земель, а також до піхоти могли входити жителі міст. Командував військом здебільшого сам князь, а також призначений ним і підпорядкований йому воєвода.

Суд не був відокремленим від князівської адміністрації. Існував церковний суд, який діяв на підставі Церковних статутів князів Володимира і Ярослава.

Галицько-Волинська держава проіснувала на сто років довше, ніж Київська Русь, її населення досягло високого рівня культури, і в цілому вона мала вагоме державно-політичне і культурно-духовне значення для всієї України.

3. Особливості права Галицько-Волинського князівства

Система права Галицько-Волинського князівства мало відрізнялась від правових систем інших князівств періоду феодальної роздробленості.

Судова система Галицько-Волинської держави не відокремлювалась від князівської адміністрації. Вищою судовою інстанцією були князь, а в окремі періоди — боярська рада. Від імені князя не зрідка суд здійснював двірський, який був “суддею князівського двору”. Князівське судочинство здійснювали також княжі тіуни, вірники, мечники, отроки. Право суду належало й посадовцям місцевого рівня: тисяцьким, посадникам, воєводам, волостелям, а також великим землевласникам: вони судили залежних від них селян. Значною була роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення церковних законів, шлюбно-сімейні й деякі цивільні справи, що стосувалися церковного майна. Судовий процес мав такі ж елементи, як і в Київський Русі, й мав змагальний характер [7, с. 72].

Джерелами церковного права в Галицько-Волинській Русі були церковні постанови та “устави”. Зокрема, поширеними були “устави” Київської Русі — “Устав Володимира Великого” (Святого) та “Устав Ярослава Мудрого” [7, с. 72].

Продовжували діяти дещо змінені норми “Руської Правди”. Галицько-волинські князі видавали також власні акти, та більшість з них до нас не дійшли. Збереглась, зокрема, Грамота князя Івана Ростиславича Берладника 1134 р., яка врегульовувала економічні зв`язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими та іншими іноземними купцями, встановлюючи для них пільги. Так, болгарські купці звільнялись від сплати мита, коли привозили до Малого Галича товари “на ізклад”. При торгівлі “на исьвоз” [7, с. 73](місце розташування суден) мито сплачувалось, навпаки, лише у Малому Галичі.

“Рукописання” (заповіт) князя Володимира Васильковича 1287 р. закріплювало норми спадкового права у Володимиро-Волинському князівстві, а саме, визначала порядок передачі князем Володимиром права експлуатації феодально залежного населення своїм спадкоємцям, зокрема, м. Кобрин (тепер Брестської області) та с. Городел (поблизу Володимира-Волинського) і с. Садове (на межі пізніших Володимирського і Луцького повітів) з людьми, даниною і митом заповідались дружині князя. У цілому цей документ свідчив про такі способи набуття феодальних землеволодінь у 13 ст.: спадкування, князівське дарування та купівля землі.

Уставна грамота Володимиро-Волинського князя Мстислава Даниловича 1289 р. встановлювала розміри і форми феодальних повинностей міського населення на користь державної влади. Вона була видана внаслідок законного заволодіння м. Берестя князем Мстиславом. Берестя разом з іншими містами бездітний володимирський князь Володимир Василькович заповів двоюрідному братові Мстиславу; однак жителі Берестя, скориставшись тяжкою хворобою Володимира, уклали угоду з племінником Мстислава князем холмським Юрієм І, на підставі якої він почав князювати у цьому місті та в інших містах північної частини Волині. Шляхом дипломатичних переговорів і воєнних погроз Мстислав примусив Юрія І залишити зайняті ним міста і, на початку 1289 р. вступивши до Берестя, видав грамоту, яка відображала соціально-економічні умови у державі у 13 ст [7, с. 74].

Збереглись документи юридичного характеру, складені у 14 ст., мабуть, на основі норм “Руської Правди”, — грамоти, договори, у т.ч. міжнародно-правові, поручительства тощо, більшість з яких містять відомості про інститути права власності і зобов`язального права.

Так, Грамота Олехно Ромашкевича про передачу майна Григорію Тункелю 1347 р. встановлює, що придбане внаслідок купівлі поле Григорій може продати, подарувати, обміняти та використати для своєї мети на власний розсуд, ніким і нічим не обмежений. Тож зміст Грамоти свідчить про здійснення дарування землі, сіл, садиб, млинів. Поширеним був також договір купівлі-продажу рухомого майна і договір обміну. Часто право власності на майно, придбане за угодою, підтверджувалось спеціальною князівською грамотою [7, с. 74].

Був відомим договір позики, що часто спричинювався до кабали позичальника, який був неспроможним повернути позичене з нарахованими відсотками. Притому, як запорука виконання зобов`язань передбачалась застава рухомого майна.

Деякі відомості про правові норми цього періоду, зокрема про міжнародні договори, законодавчу діяльність князів і нововведення у галузі кримінального права, збереглись у літописах. Так, з тексту Іпатіївського літопису випливає, що у Галицько-Волинському князівстві стала розглядатись як самостійний вид злочину змова проти князівської влади; зокрема, у 1245 р. був засуджений боярин Володислав Кормильчич як “лихий змовник землі” [7, с. 75].

Містяться деякі відомості і з кримінального права. Так, серед видів покарань називаються смертна кара, конфіскація майна, штрафи.

Руська Правда та інші джерела права не відрізняли кримінальне правопорушення від цивільно-правового. Нанесення потерпілому фізичної, матеріальної чи моральної шкоди визнач-лось як “образа” (злочин). Суб’єктами злочину були тільки вільні люди. За холопів і челядинів матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися санкціями суворішими, аніж життя, честь і майно простих людей. Про це свідчить, зокрема, ст. 3 Розш. ред. Руської Правди: “якщо хто уб’є князівського мужа в розбої, а головніка не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова — 80 гривен, а за простолюдина — 40 гривен” [9, с. 16]. Стосовно віку, з якого настає кримінальна відповідальність, то таких даних джерела староруського права не містять. Руська Правда розрізняє суб’єктивну сторону злочину, умисел та необережність. Так, якщо вбивство скоєно в стані афекту, випадково (“у пиру”),винний ніс відповідальність разом з общиною (ст. 4 Розш. ред.).Коли ж убивство зумисне (“стал на розбой”), “то за разбойника люди не платять, но відадять и всего с женою и с детми напоток и на разграбление” (ст. 5 Розш. ред.) [9, с. 17]. Досить просто розв’язувалась проблема співучасті: розподіл функцій не здійснювався і всі співучасники злочину відповідали порівну. Злочини поділялися на такі види: проти князівської влади (повстання, перевіт — перехід на сторону ворога); проти церкви та християнської моралі (віровідступництво, церковна татьба, нищення хрестів, розриття могил, чародійство тощо); проти особи (убивство, тілесні пошкодження, побиття); майнові (розбій, крадіжка, пошкодження, незаконне користування чужим майном, привласнення загублених коней, зброї, одежі тощо); проти сім’ї й моральності (розпуста, багатоженство, співжиття з черницею, кума з кумо ю, згвалтування, сексуальні збочення тощо) [9, с. 18].

Покарання, за Руською Правдою, були досить м’якими. До монголо-татарської навали Русь (чи не єдина в Європі) не знала смертної кари як юридично санкціонованого вбивства. Щоправда, літопис засвідчує її застосування в окремих випадках за державні злочини. Так, у 1068 р. були страчені через повішення учасники повстання проти князівської влади. За звичай існувала й кровна помста, яку сини Ярослава Мудрого замінили на грошову віру (ст. 2 Розш. ред.). Вищою мірою покарання були потік і пограбування, коли майно злочинця конфісковувалося, а його разом із сім’єю виганяли з общини або перетворювали на холопів. Поширеними були грошові покарання (віра й продаж), які стягувалися на користь князя. Віра присуджувалася за вбивство і становила 40 гривень, а продаж у розмірі від 3 до 12 гривень — за інші злочини. За вбивство княжого мужа, як уже зазначалося, сплачувалась подвійна віра. Це були відчутні матеріальні стягнення, якщо взяти до уваги, що за 2 гривні можна було придбати корову або до десяти баранів. Варто зазначити, що Володимир Великий, мабуть, під впливом візантійського права, замінив віру на смертну кару, але ненадовго, бо це негативно позначилося на прибутках державної скарбниці. Відома й дика віра, яку сплачувала верв, коли на її території знаходили вбитого, а вбивцю з якихось причин община не видавала (не вдалося розшукати тощо). Гроші виплачувалися родичам убитого (головництво), а також потерпілим від образ (урок).Судовий процес носив змагальний (обвинувальний) характер, сторони в ньому були рівноправними. Він починався із заклича — публічної заяви потерпілого про пропажу та її прикмети (ст. 32 Розш. ред.). Хоча чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом не було, певні процесуальні дії могли застосовуватися тільки щодо кримінальних справ [9, с. 19]. Наприклад, гоніння сліду, — тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід вівдо верви, вона мала видати винного чи платити дику віру. Специфічною процесуальною дією був звод: коли особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем. Набувач вказував на того, у кого він ту річ придбав (“поиди насвод, кде есть взял”, — ст. 35 Розш. ред.), той у свою чергу міг вказати на третього і т. д. Судовими доказами вважалися: свідчення видоків (очевидців правопорушення), послухів (свідків доброї чи недоброї слави підозрюваного), зовнішні прикмети, речові докази, власне зізнання. У випадках, коли не було інших доказів, могла застосовуватись присяга (рота), що супроводжувалася цілуванням хреста, а також суди божі (судовий поєдинок, ордалії — випробування водою чи розпеченим залізом) [9, с. 19].

При випробуванні водою підозрюваного кидали зв’язаним у воду, і якщо він тонув, то вважався невинним. При випробуванні розпеченим залізом, невинним визнавався той, у кого не залишалося слідів опіків. Рішення суду виносилися в усній формі, а до їх виконання залучалися спеціальні посадові особи (вірники, наприклад, збирали кримінальні штрафи за вбивство).

Правова система Галицько-Волинського князівства розвивалася під впливом західноєвропейського феодального права. У ХIV ст. на західноукраїнських землях з’являється магдебурзьке право, на основі якого здійснювалося самоврядування в містах. Визначалися, зокрема, права міських станів, порядок обрання та функції органів міського самоврядування, регламентувалася діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів, регулювався порядок суду та судочинства [6, с. 81].

На Галицько-Волинських землях першими отримали таке право міста Санок (1339), Львів (1356), Кам’янець-Подільський (1374). Але воно поширювалось головним чином на німецьких колоністів, виводячи їх з-під юрисдикції місцевих феодалів. На переважну більшість українського міського населення, оскільки воно було православним, дія магдебурзького права не поширювалася.

Як покарання застосовувались смертна кара, тюремне ув`язнення, вигнання, конфіскація майна та ін.; наприклад, князь Роман Мстиславич присудив бояр Кормильчичів до вигнання “за невірність”, боярин Жирослав був покараний вигнанням і конфіскацією землі, князь Данило наказав ув`язнити Доброслава [6, с. 82].

За Данила Галицького, який закликав німецьких колоністів селитись у містах, у межах Галицько-Волинського князівства вперше починає діяти магдебурзьке право як право самоврядування міст.

Галицько-Волинське князівство явило собою продовження традиції русько-українського державотворення на початковому етапі розвинутого феодалізму та характерної для нього феодальної роздробленості. На зламі історії воно не дало Польщі захопити західноукраїнські землі. Особливістю державного устрою було те, що галицько-волинські князі не мали широкої економічної й соціальної бази, а тому їх влада значною мірою обмежувалася боярством. Підгрунтям правової системи стало право Київської Русі. Основними джерелами права залишалися норми звичаєвого права й Руської Правди.

Давньоруське право розвинулося в князівському законодавстві. Наслідком впливу західноєвропейського середньовічного права стала поява в містах магдебурзького права, юрисдикції якого поки підлягали лише іноземці.

Феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодала. Воно закріплювало права міських станів — купців, міщан, ремісників. Було юридичним виявом успіхів міського населення у боротьбі проти феодалів.

Встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоуправління, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Воно узаконювало нерівність у правах, зважаючи на стать, походження, віросповідання.

Першими українськими містами, що одержали магдебурзьке право, були Володимир-Волинський (1324р.), Львів (1352р.), Кам'янець (1374р), Київ (1494р ). Магдебурзьке право Києву було підтверджене у 1802 р. — Олександром І, на відзнаку чого на березі Дніпра був встановлений пам’ятний знак [6, с. 84].

На Чернігівщині магдебурзьке право отримали Новгород-Сіверський (1620р.), Стародуб (1620р.), Чернігів (1623р.), Ніжин (1625р.), Батурин (1654р.), Козелець (1656р.), Остер (1662р.). Мали те право й інші містечка [6, с. 84].

Висновки

Судова система Галицько-Волинської держави не відокремлювалась від князівської адміністрації. Вищою судовою інстанцією були князь, а в окремі періоди — боярська рада.

Негативну роль в історії Галицько-Волинської держави зіграло боярство. Його постійна боротьба за владу, інтриги, суперечки, нехтування громадськими інтересами спричинилися до занепаду в середині XIV ст. Галицько-Волинської держави. Однак до занепаду спричинилися також і зовнішні фактори: Польща, Угорщина і Литва давно вже зазіхали на українські землі. 1340 р. галицький князь Юрій II був отруєний боярами. Польща використала безладдя, внаслідок чого Галичина, Холмщина, Белзька земля, а потім західне Поділля до I пол. XV ст. підпали під владу Польщі. Центральні українські землі (Київщина, Волинь і Східне Поділля, а також частина Чернігівщини) увійшли до складу Литовської держави. З того часу Україна на тривалий час втратила самостійність.

Список використаних джерел

Алексєєв Ю. М. Історія України: Навчальний посібник для іноземних студентів вищих навчальних закладів. — К. : КСУ, 2005. — 337, с.
Іванов В. М. Історія держави і права України: навчальний посібник. — К.: МАУП, 2002 — Ч. 1. — 2002. — 261, с.
Історія держави і права України: академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів / Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. — К. : Ін Юре, 2000 — Т.1. — 2000. — 646, с.
Історія держави і права України: Підручник /За ред. А. С. Чайковського; Міністерство освіти і науки України (Київ). — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 510, с.
Історія державності України: Експериментальний підручник / За заг. ред. О. М. Бандурки, О. Н. Ярмиша. — Харків : Одіссей, 2004. — 606, с.
Кузьминець О. В.Історія держави і права України: Навчальний посібник. — К.: Україна, 2000. — 427, с.
Музиченко П. П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. — 3-тє вид., стереотип. — К. : Знання, 2001. — 429 с.
Орленко В. І.Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів. — К. : Вид. Паливода А. В., 2006. — 161, с.
Руська правда: Посібник із законодавства Київської Русі /Укл.: О. Д. Брайченко. — Кіровоград : Б. в., 1995. — 40 с.
Терлюк І. Я. Історія держави і права України. — К.: Атіка, 2006. — 399 с.
Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. / М-во освіти і науки України ; Упоряд.: А.С. Чайковский (кер.), О.Л. Копиленко та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 654, с.

Освіта та самоосвіта