Тактичні прийоми викриття осіб, які дають неправдиві докази

Вступ

Актуальність теми. Згідно зі ст. 2 КПК України завданням кримінального судочинства є встановлення істини у кримінальних справах, щоб "кожен, хто скоїв злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жодний невинний не був покараний". Встановлення істини у справі здійснюється на основі доказів — фактичних даних, що можна отримати із джерел, вичерпний перелік яких зазначений у частині 2 статті 65 КПК України. Одним із найважливіших і основних джерел доказів є показання різних суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності: підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, свідків.

Тому виникає проблема, коли можна спиратися на це джерело доказів при винесенні вироку як на достовірне, і коли не можна у зв'язку з тим, що показання не відповідають об'єктивній дійсності та реальному ходові подій у силу помилки або свідомої неправди, оскільки певною мірою вона стосується викриття і виявлення неправди, найбільш раціональних наслідків цього в криміналістичному аспекті.

Визначити на основі ознак помилки і свідомої неправди, до якого виду відносяться неправдиві показання — не просте завдання, особливо тоді, коли у показаннях деяких осіб одна частина інформації може не відповідати об'єктивній дійсності у зв'язку з помилкою, а інша частина – у зв'язку зі свідомою неправдою суб'єкта.

У науковій літературі, на жаль, питання про доведення того, що показання носять свідомо неправдивий характер, докладно не висвітлювалося.

Проблема полягає в доказуванні прямого наміру (свідомості) суб'єкта (підозрюваного, обвинуваченого) на дачу неправдивих показань, оскільки жодна особа не скаже, що давала свідомо неправдиві свідчення навмисне, вона буде посилатися на те, що просто погано пам'ятає події, або на те, що на початковому етапі дізнавач, слідчий неправильно записав або зрозумів показання.

Показання інших осіб, як правило, не настільки надійний доказ у справах, в яких подаються неправдиві показання, оскільки цих осіб також можуть схилити до дачі свідомо неправдивих показань. У зв'язку з цим у таких справах у ряді випадків має місце недостатність доказового матеріалу. Тому слідчий часто змушений припинити подібну кримінальну справу, в якій давалися свідомо неправдиві показання, за недоведеністю через те, що не вдалося запобігти і подолати свідомо неправдиві показання і, відповідно, довести провину суб'єкта, що скоїв злочин.

Із проблемою доведення свідомої неправдивості тих або інших показань пов'язано те, що практика притягнення осіб до кримінальної відповідальності за дачу свідомо неправдивих показань є незначною.

Поняттю показань, тактиці та методиці допиту присвячені роботи ряду вчених: А.М.Алексєєва, Л.Є.Ароцкера, О.Я.Баєва, В.П.Бахіна, В.Є.Богинського, О.М.Васильєва, Н.І.Гаврилової, Ф.В.Глазиріна, А.К.Давлетова, Г.Г.Доспулова, С.П.Єфимичева, В.А.Журавель, О.О.Закатова, Л.М.Каневського, К.М.Каранцева, І.Кертеса, В.С.Комаркова, В.О.Коновалової, М.М.Коченова, В.Г.Лукашевича, В.А.Образцова, Б.Я.Петеліна, М.І.Порубова, О.Р.Ратінова, Р.Д.Рахунова, В.Е.Розенцвайга, Б.Г.Розовського, М.Ш.Сафіна, О.Б.Соловйова, В.Ю.Шепітька, М.Л.Якуба, О.Є.Ямпольського та інших.

Однак, незважаючи на це, в юридичній літературі відсутні єдине поняття неправдивих показань, опис психологічних особливостей їх формування, не розроблена суцільна система тактичних мір, спрямованих на їх виявлення і подолання, практики стикаються зі значними труднощами при виявленні показань, що не відповідають дійсності

Тема: «Тактичні прийоми викриття осіб, які дають неправдиві докази».

Мета: розкрити тактичні прийоми викриття осіб, які дають неправдиві докази.

Завдання роботи:

— поняття тактичного прийому;

— визначити джерела і функції тактичних прийомів;

— класифікація тактичних прийомів;

— охарактеризувати завідомо неправдиве показання;

— викриття неправдивих свідчень;

— показати тактичні засоби виявлення та викриття неправдивих показань.

1. Тактичний прийом як елемент криміналістичної тактики

1.1.Поняття тактичного прийому

Тактичний прийом є основним елементом криміналістичної тактики. В юридичній літературі визначення поняття тактичного прийому до цього часу є спірним, що викликає неоднозначне його розуміння і тлумачення.

У криміналістиці існують два основних напрями у поглядах на сутність тактичного прийому: деякі автори розглядають тактичний прийом як своєрідну наукову рекомендацію (О. М. Васильєв) [5], інші — визначають його як спосіб дії чи лінію поведінки (Р. С. Бєлкін) [4]. У визначенні поняття тактичного прийому необхідно вказувати, що це саме спосіб дії. Підставою для цього є такі міркування:

1) визначення поняття тактичного прийому як наукової рекомендації містить вказівку на джерело його формування, але не відображає самої сутності прийому;

2) в етимологічному розумінні прийом означає «спосіб здійснення чого-небудь», рекомендація ж — це тільки порада, побажання;

3) спосіб передбачає практичну реалізацію прийому, тоді як рекомендація існує лише абстрактно [4, с. 176].

Тактичним прийомом може виступати не будь-який, а лише найбільш раціональний і ефективний спосіб здійснення процесуальної дії у певних обставинах його реалізації. Раціональність і ефективність способу дії (тактичного прийому) є його істотними ознаками. Разом з тим зазначені ознаки ще не дають змоги відокремити тактичний прийом від інших способів дії (організаційних, підготовчих, технічних тощо).

Відокремлення тактичного прийому від інших способів дії криється в його психологічній сутності, особливостях психологічного механізму його реалізації. Такий механізм реалізації тактичного прийому припускає:

1) його психологічну спрямованість, пов’язану з викриттям неправди, актуалізацією забутого, відтворенням події, що трапилася, знаходженням прихованого тощо;

2) безпосередню чи опосередковану взаємодію між слідчим (суддею) і його респондентами;

3) психологічний ефект від використання прийому (що пов’язано з одержанням об’єктивних показань, виявленням слідів і знарядь злочину, встановленням місцеперебування тайника тощо) [9, с. 148].

Визначення поняття тактичного прийому передбачає урахування і такої його ознаки, як ситуаційна зумовленість. Слідча ситуація справляє чималий вплив як на обрання тактичних прийомів, так і на доцільність їх застосування в тих чи інших умовах.

З урахуванням викладеного, тактичний прийом — це спосіб здійснення процесуальної дії, спрямований на досягнення її конкретної мети, заснований на психологічному механізмі його реалізації, і найбільш раціональний і ефективний у певних ситуаціях.

Тактичний прийом виконуватиме свої функції тільки в тому разі, якщо він відповідатиме низці вимог, до числа яких належать законність, етичність, науковість, вибірковість, пізнавальна цінність.

Законність, як принцип застосування тактичних прийомів, полягає в тому, що за своїм характером, змістом і цілеспрямованістю ці прийоми повинні повністю відповідати духу і букві закону. Тактичний прийом може застосовуватися лише в межах тих слідчих і судових дій, порядок здійснення яких визначений кримінально-процесуальним законом. Відповідність тактичного прийому вимогам законності означає також й те, що він не може суперечити закону. Так, у процесі провадження такої слідчої дії, як пред’явлення для впізнання, способом дії, що порушує вимоги закону, може бути пред’явлення осіб або предметів серед меншого числа, ніж про це вказано в нормі закону (статті 174, 175 КПК) [2]. Такі дії не можна визнати тактичним прийомом, що відповідає вимозі законності.

Допустимість тактичного прийому пов’язана не тільки з його законністю, а й з етичністю. Етичність тактичних прийомів полягає в тому, що вони не можуть містити в собі елементів неправдивої інформації, введення особи в оману, вчинення такого впливу на психіку людини, що тягне за собою негативні наслідки. Неприпустимими є тактичні прийоми, засновані на насильстві, погрозах, обмані, використанні аморальних спонукань, культурної відсталості, релігійних упереджень тощо.

Важливою вимогою, що ставиться до тактичних прийомів, є їх науковість, під якою розуміють відповідність прийому науковим даним, що лежать в основі його формування. Розробка тактичних прийомів ґрунтується на даних різних наук — психології, логіки, педагогіки, лінгвістики, кібернетики та ін. Проте вимога науковості не вичерпується цим. Вона перш за все визначає природу тактичного прийому. Наукова обґрунтованість передбачає:

1) науковість прийому за джерелом його походження;

2) відповідність прийому сучасному стану науки;

3) можливість наукового передбачення результатів використання прийому [9, с. 150].

Наступною вимогою до тактичних прийомів виступає їх вибірковість як спроможність вирішувати тактичні завдання у певних ситуаціях. Ситуативний характер прийомів, залежність їх від обставин, що виникають під час провадження досудового чи судового слідства в цілому або при проведенні окремих слідчих (судових) дій, зумовлює потребу опрацювання найрізноманітніших тактичних прийомів.

Серед вимог, які висуваються щодо тактичного прийому, є також його пізнавальна цінність. Тактичні прийоми за своїм призначенням і спрямованістю сприяють пізнанню, переслідують мету одержати доказову інформацію (знайти сліди чи знаряддя злочину, одержати показання від свідка чи обвинуваченого, встановити особу злочинця чи жертви тощо).

Важливою проблемою у криміналістичній тактиці є визначення характеру взаємозв’язку і розмежування тактичних прийомів та процесуального порядку провадження слідчих і судових дій. З цього приводу в юридичній літературі висловлені дві протилежні точки зору. Прибічники однієї з них (Р. С. Бєлкін) вважають, що у кримінально-процесуальному законі можуть міститися тактичні прийоми. Вони зазначають, що тактичний прийом, який став нормою закону, не втрачає свого криміналістичного змісту. Інші криміналісти (В. О. Коновалова) стверджують, що у кримінально-процесуальному законі не можуть міститися ніякі тактичні рекомендації чи прийоми [9, с. 151].

На наш погляд, у кримінально-процесуальному законі не можуть міститися тактичні прийоми, бо, по-перше, тактичний прийом ґрунтується на процесуальних нормах і не повинен суперечити їм; по-друге, процесуальна норма, навіть альтернативна, не може бути тактичним прийомом через те, що вона має розпорядчий або обов’язковий характер у певних межах; по-третє, тактичний прийом є більш гнучким, його застосування визначається ситуаційною зумовленістю, яку законодавець у деталях передбачити не може, а може представити та приписати тільки загальний процесуальний порядок; по-четверте, тактичний прийом не може бути застосований в «усіх випадках» — лише при певних умовах, обставинах, відповідних ситуаціях його застосування буде оптимальним [9, с. 152].

1.2. Джерела і функції тактичних прийомів

При формуванні тактичних прийомів криміналістична тактика виходить з галузей наукових знань, що стоять біля джерел їх утворення і визначають їх ефективність і раціональність. Дослідження джерел тактичних прийомів дозволить виявити їх наукову спроможність, природу, оцiнити їх можливості.

У генезисі криміналістичної тактики до її джерел традиційно відносять дані таких наук, як логіка, психологія, лінгвістика, соціологія, наука управління та ін. Разом з тим розвиток окремих наук, їх інтеграція і диференціація дають змогу виявити нові джерела, що сприяють розвитку і становленню криміналістичної тактики та її ядра — тактичних прийомів. До таких джерел можуть належати дані теорії прогнозу, теорії ігор, теорії систем та ін. [14, с. 170]

Наукові положення логіки повинні посісти особливе місце при формуванні та використанні тактичних прийомів огляду місця події, допиту в усіх його різновидах, обшуку та інших процесуальних дій. Такі тактичні прийоми, як аналіз слідів та інших речових доказів, їх зіставлення з іншими даними, постановка різноманітних за своєю природою запитань допитуваному чи пред’явлення йому тих чи інших доказів містять у собі елементи логіки. Закони логіки визначають не тільки форму і зміст тактичних прийомів, а й певну послідовність їх використання, те чи інше їх поєднання у межах окремої процесуальної дії.

Важливим теоретичним джерелом тактичних прийомів виступає психологія. Її особлива роль визначається тим, що тактичні прийоми безпосередньо або опосередковано спрямовані на специфічний об’єкт — психіку людини; їх розробка і побудова ґрунтуються на психологічних особливостях процесів сприйняття, пам’яті, мислення, тих чи інших властивостях і станах; їх зміст і механізм реалізації зумовлені необхідністю здійснення психологічного впливу з метою встановлення психологічного контакту, актуалізації забутого, викриття неправди у свідченнях тощо [14, с. 171].

Особливий інтерес для розвитку криміналістичної тактики становить соціальна психологія, яка дає відомості про вікові, соціально-психологічні особливості особи, її конформність, схильність до референтної групи (референту), соціальну роль та ін. Використання даних цієї науки дозволяє більш диференційовано формувати достатні й необхідні засоби впливу на осіб різних категорій.

Розробка і застосування тактичних прийомів пов’язані з окремими напрямами математичної науки, і зокрема теорією ігор. Вплив теорії ігор на розвиток криміналістичної тактики намітився порівняно недавно. Використовуючи математичний апарат, теорія ігор винаходить такі правила поводження у конфліктних ситуаціях, які були б найкращими. Ці завдання можуть бути найбільш ефективно вирішені на рівні рефлексивного мислення і управління як ядра теорії ігор. Елементи рефлексивного мислення необхідно більш широко використовувати в процесі обрання і побудови окремих тактичних прийомів, їх систем, прогнозування можливостей їх ефективної реалізації.

Криміналістична тактика пов’язана з наукою управління, зокрема з науковою організацією праці (НОП). Вона використовує такі положення НОП, як планування діяльності, розподіл сил і засобів, економія часу.

Розгляд НОП як джерела тактичних прийомів уявляється спірним. Віднесення окремими авторами НОП до джерел тактичних прийомів пов’язане з тим, що вони ототожнюють організаційні й тактичні способи дії, ставлять між ними знак рівності. НОП може лише сприяти ефективному використанню тактичних прийомів, але не породжувати їх [14. с. 172].

Необхідно зазначити, що ізольований розгляд окремих теоретичних джерел є умовним. В усіх випадках тактичний прийом має декілька джерел. Так, постановка тих чи інших запитань допитуваному заснована на даних логіки (логічна природа запитання, його вид, форма); психології (запитання є носієм психологічного впливу); лінгвістики (запитання повинно бути правильно сформульовано з точки зору мовознавства). Пред’явлення доказів базується на даних психології (актуалізувати забуте, викрити неправду тощо); логіки (визначеність і послідовність їх пред’явлення); теорії ігор (обрання моменту пред’явлення доказів за допомогою імітації міркувань респондента; прогнозування результату реалізації прийому та ін.) [14, с. 173].

Джерелом тактичних прийомів є результати криміналістичних наукових пошуків. Як не дивно, але про це джерело забувають самі криміналісти. Сьогодні криміналістична тактика переростає свій традиційний потенціал, а це вимагає не тільки його оновлення, а й побудови систем тактичних прийомів, розробки нових способів дії. Криміналістика на основі вивчення і узагальнення слідчої практики розробляє і пропонує найбільш ефективні тактичні прийоми і засоби [14, с. 173].

Джерелом тактичних прийомів може бути й безпосередньо слідча чи судова практика. Судово-слідча практика дозволяє нагромадити необхідний емпіричний матеріал, узагальнити особливості застосування способів дії, одержати уявлення щодо прогалин і помилок, апробувати рекомендації криміналістичної теорії.

Тактичні прийоми виконують різноманітні функції і можуть бути поділені на загальні, що виходять за рамки ізольованої дії та характерні для низки процесуальних дій, та окремі, які притаманні внутрішньому змістові окремої дії. Дослідження функціонального призначення тактичних прийомів вимагає розгляду специфіки загальних і окремих функцій.

Загальними функціями тактичних прийомів можуть бути пізнавальна, прогностична, комунікативна, регулятивна. Розглянемо кожну з них окремо.

Пізнавальна функція тактичних прийомів пов’язана з одержанням доказової інформації при виконанні окремих процесуальних дій. Тактичні прийоми за своєю сутністю повинні сприяти пізнанню, переслідувати мету ефективного проведення слідчих і судових дій. Пізнавальна функція складається із застосування таких прийомів, які відповідно до мети дії, сприяють виявленню інформаційного матеріалу та встановленню істини.

Прогностична функція тактичних прийомів дозволяє слідчому (судді) правильно обрати ті чи інші способи дії, домогтися реалізації мети процесуальної дії. Ця функція охоплює три основних напрями передбачення:

1) власних дій слідчим (суддею);

2) дій інших учасників процесу розслідування (судового розгляду);

3) можливості управління здійснюваною діяльністю [14, с. 174].

Комунікативна функція проявляється у процесі спілкування слідчого (судді) з іншими учасниками в межах процесуальної дії (під час допиту, очної ставки, пред’явлення для впізнання та ін.). Ця функція тактичних прийомів включає такі напрями:

1) встановлення психологічного контакту;

2) управління спілкуванням з боку слідчого (судді);

3) здійснення психологічного впливу на підозрюваного, обвинуваченого, свідка чи іншу особу в процесі спілкування;

4) одержання слідчим (суддею) необхідної інформації в процесі спілкування [14, с. 174].

Регулятивна функція тактичних прийомів припускає можливість виявляти їх вплив на слідчу ситуацію і ситуацію процесуальної дії, змінювати їх. Правильно обраний тактичний прийом дає змогу регулювати ситуацію в потрібному напрямі (змінювати позицію учасників процесуальної дії, одержувати дані про можливе місцеперебування слідів злочину, способи їх приховування тощо). У процесі використання тактичних прийомів відбувається зміна ситуації, яку вони регулюють.

Тактичні прийоми обираються вільно та застосовуються на розсуд слідчого чи судді. Водночас необхідно враховувати можливості саме регулятивної функції тактичних прийомів, пов’язаної з відносною жорсткістю їх застосування.

Тактичні прийоми виконують також окремі функції, зумовлені специфікою процесуальної дії, її цільовою і ситуативною спрямованістю. Окремі функції являють собою диференціацію тих чи інших загальних функцій, пов’язану зі специфікою слідчої чи судової дії (огляду місця події, обшуку, пред’явлення для впізнання, допиту тощо). Так, у процесі допиту загальні функції тактичних прийомів (пізнавальна і комунікативна) знаходять свій прояв у таких окремих функціях, як функція викриття (викриття неправдивої заяви про алібі, встановлення обмови, самообмови тощо); функція спонукання (актуалізація в пам’яті забутого, стимулювання до дачі показань); функція корекції (усунення перекручень при добросовісній помилці, уточнення показань і усунення суперечностей у них). Під час обшуку як окремі функції можуть бути розглянуті діагностична (пов’язана з визначенням добровільності видачі об’єктів обшуку), пошукова (дозволить обрати напрямок пошуку і виявити те, що шукають), усунення протидії особи, яку обшукують, стимулювання її до спілкування, одержання від особи пошукової інформації тощо [14, с. 175].

Тактичні прийоми провадження окремих процесуальних дій мають багатофункціональне призначення. У процесі використання вони можуть виконувати різноманітні функції. Зокрема, пред’явлення того чи іншого доказу може бути використано для актуалізації в пам’яті допитуваного забутих обставин, викриття неправди, усунення суперечностей в його показаннях та ін. Тактичний прийом, що стосується аналізу слідів на місці події, дозволяє встановити більш широкий їх діапазон, причинні зв’язки між ними, відтворити подію, що сталася. Зіставлення окремих предметів може бути ефективним при обшуку як у разі відшукання видозмінених (знищених) об’єктів пошуку, так і при пошуку об’єктів, прихованих у спеціальних тайниках.

Окремі тактичні прийоми можуть виконувати свої функції в різних процесуальних діях. Так, постановка тих чи інших запитань (нагадуючих, доповнюючих, уточнюючих, контрольних тощо) використовується в таких діях, як допит, обшук, пред’явлення для впізнання. Роз’яснення необхідності надання допомоги органам розслідування застосовується при допиті, обшуку, слідчому експерименті. Використання можливостей типових аналогів може бути застосовано не тільки у процесі огляду місця події, а й при обшуку [14, с. 176].

Видимість функціональної уніфікованості тактичних прийомів створюється схожістю окремих цілей процесуальних дій. Разом з тим та чи інша слідча (судова) дія завжди накладає свій відбиток на функції тактичних прийомів.

1.3. Класифікація тактичних прийомів

Різноманітність тактичних прийомів вимагає їх наукової класифікації. Класифікація визначає систему підпорядкованих понять (класів, об’єктів) і використовується як засіб для встановлення зв’язку між ними. Значення наукової класифікації полягає у тому, що вона передбачає вивчення закономірностей об’єктів, дослідження їх природи.

У криміналістичній літературі здійснюються спроби класифікувати прийоми. Складність класифікації тактичних прийомів визначається великою кількістю підстав, за якими вони можуть бути поділені, та неоднозначним розумінням сутності тактичного прийому.

Аналіз праць з криміналістики свідчить, що існує близько двох десятків класифікацій тактичних прийомів, але багатьма авторами за основу класифікаційних побудов часто беруться довільні ознаки, властивості чи положення.

Найпоширенішою є класифікація тактичних прийомів за джерелом походження. Так, їх поділяють на прийоми, що ґрунтуються на застосуванні логіки, психології, НОП (О. М. Васильєв) [5]. Однак, на наш погляд, запропонована класифікація є спірною через такі міркування:

1) вона демонструє окремі джерела формування тактичних прийомів і тому має теоретичне, а не практичне значення;

2) є однобічною, бо не охоплює всі можливості формування прийомів;

3) підстава класифікації є недостатньо точною, оскільки у всіх випадках тактичний прийом має декілька джерел;

4) у цій класифікації тактичними прийомами називаються й такі, що не можуть належати до прийомів (слідча версія, планування, розміщення та використання сил та ін.);

5) до тактичних прийомів зараховані не тільки способи дії, а й методи і навіть напрями діяльності слідчого [5, с. 59].

Дискусійні погляди щодо існування двох тактик — криміналістичної та процесуальної — дали змогу окремим авторам класифікувати тактичні прийоми на передбачені законом (обов’язкові чи факультативні) та не передбачені кримінально-процесуальним законом (М. П. Шаламов). Така класифікація ґрунтується на розумінні тактичного прийому як такого, що може міститися у нормах закону. Однак такий погляд не можна визнати правильним [15, с. 127].

Викликає заперечення класифікація тактичних прийомів за рівнем їх складності — поділ на складні (комплекс, сполучення кількох простих прийомів, що забезпечують досягнення визначеної мети) та прості (елементарні) (М. О. Селіванов). Складні прийоми є не що інше, як їх системи (або, як їх іноді називають у криміналістичній літературі, тактичні комбінації). Система ж тактичних прийомів є самостійною категорією криміналістичної тактики [15, с. 128].

Класифікація тактичних прийомів повинна сприяти пізнанню їх сутності у всіх різновидах, визначенню закономірних зв’язків між ними, встановленню їх властивостей та ознак. Підставою класифікації має слугувати певна об’єктивна закономірність, яка дозволяє поділяти тактичні прийоми на ті чи інші види, відносити їх до визначеної групи.

Певний інтерес і практичне значення становлять такі підстави класифікації тактичних прийомів:

1) за видом процесуальної дії:

— тактичні прийоми огляду місця події (аналіз окремих слідів на місці події; моделювання події, що відбулась; зіставлення модельованої події та реальної картини місця події; аналіз ознак знищення слідів; зіставлення інформації місця події з типовими аналогами та ін.);

— тактичні прийоми допиту (постановка різних видів запитань; пред’явлення речових та письмових доказів; оголошення показань окремих осіб; допит на місці події; демонстрація перспектив ситуації, що склалася; переконання у необхідності надання допомоги органам розслідування та ін.);

— тактичні прийоми обшуку (залучення обшукуваного до діяльності слідчого; словесна розвідка; зіставлення виявленого з ознаками того, що шукається; аналіз ознак предмета пошуків; постановка обшукуваному уточнюючих запитань; використання можливостей типових аналогів тощо);

— тактичні прийоми інших процесуальних дій;

2) за діапазоном використання:

— тактичні прийоми, які використовуються під час провадження тільки окремих слідчих (судових) дій (допит на місці події, орієнтація на професійні навички обшукуваного тощо);

— тактичні прийоми, які використовуються у декількох (багатьох) процесуальних діях (постановка тих чи інших запитань; використання типових аналогів; аналіз слідів, предметів, їх ознак тощо);

3) за об’єктом спрямованості (або сферою реалізації):

— тактичні прийоми, спрямовані на здійснення впливу на людину (роз’яснення важливості правдивих показань; постановка контрольних, нагадуючих, доповнюючих та інших запитань; демонстрація фотознімків; оголошення висновків експертиз або результатів слідчих дій та ін.);

— тактичні прийоми, спрямовані на дослідження матеріального середовища (аналіз слідів, предметів, їх ознак, розміщення; використання уявної реконструкції окремих елементів події — моделювання з метою відтворення події, що відбулась; зіставлення слідів, виявлених на місці події, та ін.);

4) за ситуаційною варіантністю (тактичні прийоми, які диференціюються залежно від ситуації процесуальної дії).

Так, у ситуації повідомлення неправдивих показань під час допиту можуть бути виділені такі тактичні прийоми: постановка контрольних запитань, пред’явлення доказів, оголошення показань інших осіб, допит на місці події тощо;

5) за характером інформації:

— тактичні прийоми, які ґрунтуються на словесній інформації (бесіда на сторонню тему; роз’яснення значення щиросердого каяття; постановка тих чи інших запитань тощо);

— тактичні прийоми, які базуються на матеріалізованій інформації (демонстрація доказів, різної наочної інформації та ін.);

— тактичні прийоми, що засновані на логіко-розумовій інформації (аналіз окремих слідів (предметів); моделювання події, що відбулась; зіставлення інформації місця події з традиційним, природним плином події тощо) [15, с. 129-130].

2. Тактичні прийоми викриття і подолання свідомої неправди допитуваних

2.1. Завідомо неправдиве показання

Завідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого або завідомо неправдивий висновок експерта під час провадження дізнання, досудового слідства або проведення розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України або в суді, а також завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем у таких самих випадках, — караються виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років [2, с. 238].

Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисливих мотивів, — караються виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він порушує нормальну діяльність органів дізнання, досудового слідства і суду щодо виявлення та дослідження фактів і обставин, які мають значення для об'єктивного, повного та всебічного розслідування і розгляду кримінальних та цивільних справ, перешкоджає встановленню істини та постановленню правосудного судового акта.

Склад злочину, передбаченого ст. 384 КК, є формальним, його об'єктивна сторона може бути виражена в одній з таких дій:

а) неправдивих показаннях свідка чи потерпілого;

б) неправдивому висновку експерта;

в) неправильному перекладі, зробленому перекладачем. Кожна з цих дій утворює закінчений злочин [2, с. 238].

Відповідальність за ст. 384 КК настає, якщо показання, висновок чи переклад є неправдивими, тобто повністю або частково не відповідають дійсності.

Неправдиві показання свідка (лжесвідчення) чи потерпілого полягають у повідомленні недостовірних відомостей про факти та обставини, що мають значення для вирішення кримінальної чи цивільної справи.

Висновок експерта є неправдивим, якщо у ньому невірно викладений хід дослідження, зроблені завідомо неправильні висновки, перекручені певні факти та обставини.

Неправдивий переклад означає неправильну передачу тих показань, документів або інших матеріалів (наприклад, жестів і міміки глухонімих), що підлягають перекладу.

Злочин може бути вчинений тільки шляхом активної поведінки — дії, оскільки для його об'єктивної сторони необхідно, щоб свідок чи потерпілий — у своїх показаннях, експерт — у висновку, а перекладач — у перекладі діяли певним чином — повідомляли які-небудь неправдиві відомості, що стосуються тих чи інших обставин справи. Невчинення таких дій (неповідомлення відомостей), яке виражається в повному чи частковому замовчуванні яких-небудь фактів та обставин у показаннях, експертному висновку чи перекладі, не може кваліфікуватися за ст. 384 КК, оскільки є бездіяльністю і однією з форм відмови від давання показань, відповідальність за яку настає за ч. 1 ст. 385 КК [2, с. 239].

Злочин визнається закінченим при вчиненні хоча б однієї з дій, зазначених у ст. 364 КК, а момент його закінчення у кожному конкретному випадку залежить від тієї стадії кримінального чи цивільного процесу, на якій давалися неправдиві показання, був наданий неправдивий висновок або зроблений неправильний переклад.

Відповідальність за ст. 384 КК, настає лише за наявності таких умов:

1) дії винного мають бути вчинені у конкретній обстановці — при провадженні дізнання, досудового слідства та судочинстві з кримінальних чи цивільних справ, а також при розслідуванні тимчасовою слідчою чи спеціальною комісією Верховної Ради України (ст. 89 Конституції України). Причому дізнання, досудове слідство та судочинство включають і діяльність, яка пов'язана з виконанням актів, що приймаються цими органами. Тому експерт і перекладач попереджаються про відповідальність за давання завідомо неправдивих висновку чи перекладу й у тому випадку, коли вони беруть участь у виконавчому провадженні (статті 14 та 15 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р.);

2) показання, висновок чи переклад мають містити відомості про факти та обставини, що підлягають встановленню та дослідженню з кримінальної або цивільної справи і які мають значення для правильного їх вирішення та постановлення правосудного судового акта;

3) показання, висновок чи переклад мають виходити від осіб, яких у встановленому законом процесуальному порядку попереджено про кримінальну відповідальність за давання неправдивих показань (статті 167, 171, 302 КПК, ст. 182 ЦПК), неправдивий висновок (статті 196, 295 КПК, ст. 177 ЦПК) або неправильний переклад (статті 128, 285 КПК, ст. 167 ЦПК).

За частиною 2 ст. 384 КК злочин кваліфікується за умови, якщо він:

а) пов'язаний з обвинуваченням у тяжкому (ч. 4 ст. 12 КК) або особливо тяжкому (ч. 5 ст. 12 КК) злочині (коментар до ст. 12 КК);

б) пов'язаний із штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту (п. 6 коментарю до ст. 383 КК);

в) вчинюється з корисливих мотивів, тобто з прагнення одержати певну вигоду майнового характеру чи позбутися матеріальних витрат [2, с. 240].

Лише за ч. 2 ст. 384 КК слід кваліфікувати і дії судового експерта, який дає неправдивий висновок за незаконну винагороду (внаслідок підкупу), оскільки він не наділений повноваженнями службової особи, які зазначені у п. 1 примітки до ст. 364 КК (пункти 19-26 коментарю до Розділу XVII КК). Такий висновок обумовлений тим, що:

1) судовий експерт залучається до участі у процесі лише як фахівець у певній галузі знань і здійснює при цьому дослідження, використовуючи не службове становище, а лише свої професійні, науково-технічні або інші спеціальні навички та знання (частини 1 та 2 ст. 75 КПК);

2) у висновку експерт не може виходити за межі своїх спеціальних знань (ч. 2 ст. 75 КПК), а сам висновок не має наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК), не є обов'язковим для судово-слідчих органів (ч. 4 ст. 75 КПК) і підлягає оцінці на загальних підставах (ч. 1 ст. 67 КПК), нарівні з іншими доказами;

3) експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність (ч. З ст. 75 КПК), навіть якщо є працівником (представником) державної експертної установи;

4) як у КК (статті 384, 385, 386), так і в КПК (статті 77, 196, 295), а також і в ЦПК (статті 58, 177) вказується на відповідальність судового експерта не за службові, а лише за відповідні злочини проти правосуддя. Якщо завідомо неправдивий висновок експерта містив би ознаки службового зловживання (ст. 364 КК), а при даванні його за винагороду — одержання хабара (ст. 368 КК), то вказівки, що містяться у КК, КПК та ЦПК про відповідальність судового експерта тільки за злочини против правосуддя, були б зайвими. Лише за наявністю певних зазначених у законі умов дії судового експерта, який дає завідомо неправдивий висновок за незаконну винагороду, можуть бути кваліфіковані за ст. 354 КК (коментар до ст. 354 КК) [2, с. 241].

Суб'єктивна сторона злочину полягає тільки в прямому умислі, оскільки особа завідомо усвідомлює неправдивість відомостей, що містяться в її показаннях, висновку чи перекладі, і бажає їх надати. Мотиви та мета можуть бути різними (за ч. 2 ст. 384 КК — корисливі мотиви) і на кваліфікацію злочину за ст. 384 КК не впливають [2, с. 241].

Якщо дії, зазначені в ст. 384 КК, вчиняються з метою приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину, раніше вчиненого членом сім'ї, близьким родичем або самою особою, яка дає неправдиві показання (висновок, переклад), вчинене на підставі ч. 2 ст. 385 КК не містить ознак складу злочину, передбаченого ст. 384 КК. Якщо дії, зазначені у ст. 384 КК, здійснюються з метою приховування тяжкого або особливо тяжкого злочину, вчиненого іншою особою, вчинене слід кваліфікувати тільки за ст. 384 КК (коментар до ст. 396 КК). Якщо неправдиві показання (висновок, переклад) здійснюються особою під примушуванням, відповідальність за яке передбачена у статтях 373 або 386 КК, вчинене може бути кваліфіковане за ст. 384 КК лише за умови, коли відсутні підстави для застосування статей 39-41 КК (коментар до статей 39-41 КК) [14, с. 312].

Суб'єкт злочину — спеціальний', свідок, потерпілий, експерт або перекладач у кримінальному чи цивільному процесі. Однак за ст. 384 КК не можуть нести відповідальність:

а) підозрюваний, обвинувачений, підсудний, спеціаліст, цивільний позивач та відповідач;

б) особи, які давали завідомо неправдиві показання, висновок чи переклад з тієї справи, за якою вони надалі були притягнуті до кримінальної відповідальності як обвинувачені;

в) співучасники одного злочину за давання завідомо неправдивих показань щодо інших співучасників, навіть якщо кримінальна справа щодо кожного з них розслідувалася та розглядалася в окремому провадженні;

г) свідок, потерпілий, експерт та перекладач, які беруть участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення [14, с. 313].

2.2. Викриття неправдивих свідчень

Як вже відзначалось, надання неправдивих свідчень набуло досить поширений характер. Тому від слідчого вимагається велика майстерність для їх виявлення та розкриття. Причини, з яких надаються неправдиві свідчення дуже різноманітні. Свідок може надавати неправдиві свідчення через небажання приймати участь у розслідуванні, страху помсти, зацікавленості в результатах розслідування тощо. Підозрюваний — у зв'язку із наміром уникнути відповідальності, применшити свою вину, приховати співучасників тощо.

Зміну позиції особи, яка дає неправдиві свідчення, можна отримати, як правило, шляхом з'ясування та усунення причини, через яку вони надані, або на основі використання доказів, які демонструють їх неправдивість. У зв'язку з цим першочерговим завданням слідчого при наявності, неправдивих свідчень є з'ясування причини надання таких свідчень.

Неправдивість свідчень може бути встановлена слідчим за такими ознаками:

а) суперечність іншим даним по справі. Частіше за все це розходження свідчень з результатами огляду місця події, свідченнями інших осіб тощо. Іноді це може проявлятися в невідповідності фактичній обстановці, закономірності об'єктивної дійсності.

При спробі нелегального перетину кордону з Республікою Білорусь було затримано громадянина з контрабандним вантажем, який прямував на легковому автомобілі. Затриманий показав, що проїзжав з Києва а Чернігів і на зворотному шляху заблукав. Слідчий запропонував йому знову почати шлях із Чернігова. При цьому він звернув його увагу на дві обставини: по-перше, на те, що з Чернігова до Києва веде хороша асфальтована траса, а у бік Республіки Білорусь — грунтова, по-друге, на наявність на виїзді з Чернігова великої кількості вказівників напрямків руху. Після цього затриманий зізнався у намірі прямувати у бік Республіка Білорусь;

б) наявність внутрішніх протирічь у самих свідченнях. Приховуючи співучасників, підозрюваний заявив, що узяв усе вкрадене сам за один раз. Слідчий запропонував йому прикинути об'єм та вагу "взятого ним". В наслідок цього, впевнившись, що вкрадене неможливо розмістити в одному мішку і одному його нести, підозрюваний назвав своїх співучасників. Неможливість виконання вказаної дії одному була потім підтверджена при відтворенні обстановки та обставин події;

в) змальовування подій, особливо віддалених у часі, з надзвичайною точністю.

г) співпадання до найменьших деталей свідчень кількох допитуємих, що звичайно говорить про змову, оскільки у реальних свідків та учасників не може бути повного співпадання у сприйнятті, так як кожний бачить і оцінює у відповідності зі своїми особливостями, інтересами, роллю в скоєному [14, с. 346].

При розслідуванні згвалтування та убивства, здійснених особливо жорстоким способом та із специфічним знущанням над жертвою, були встановлені та викриті п'ять злочинців, які зізнались у скоєному і дали однакові показання. Слідчого насторожила швидкість зізнання злочинців у такому зухвалому злочині і він, звернувшись до матеріалів узагальнення практики розслідування убивств, проведеного Л.Г.Відоновим [14, с. 346], встановив, що убивства і згвалтування таким чином у більшості випадків скоюють неодноразово засуджені та дебіли. Серед встановлених злочинців таких не знайшлося. Провели вивчення їх оточення. Дебілів у ньому не встановили, але було кілька неодноразово засуджених. Один з них виявився отим найбільше активним співучасником — ініціатором скоєння цих злочинів і саме таким способом [14, с. 347];

д) відстутність у свідченнях неістотних подробиць, що може говорити про те, про що розповідається, не пережите допитуємим;

е) різне пояснення одних і тих же обставин на різних допитах;

ж) наполегливе, неодноразове повторення допитуємим за власною ініциативою якихось тверджень (типу "Я добре це запам'ятав", "Я цього не бачив"). Східна мудрість говорить: "Ти сказав мені в перший раз і я повірив. Ти повторив — і я засумнівався. Ти сказав в третій раз — і я зрозумів, що ти брешеш" [14, с. 347];

з) припущення обмовки;

і) наявність виразів і категорій, які не відповідають рівню освіти та розвитку допитуємого, що свідчить про те, що він говорить "з чужих слів";

к) приховування фактів, які за інформацією слідчого добре відомі допитуємому. Свідок заявив, що про скоєний злочин дізнався "з розмов". На запитання слідчого про те, кого з підозрюваних він знає, відповів заперечно. Тоді слідчий показав йому фотографію, на якій той зображений разом з ними. Таке викриття в брехні призвело до надання правдивих свідчень;

л) замовчування про те, що повинен знати долитуємий при певних обставинах (його зв'язок, характер обстановки, в якій він знаходився тощо). Відповідаючи на запитання про те/яким шляхом можна пройти в село, прямуючи в яке зникла потерпіла, підозрювана змовчала про найбільш коротку дорогу. Після запитання слідчого про цю дорогу, вона детально її змалювала але не згадала про великий яр. Це здалось підозрілим у зв'язку з чим прийняли рішення оглянути його. Там і був знайдений закопаний труп убитої потерпілої. В іншому випадку підозрювана до порушення проти неї кримінальної справи вивезла із своєї квартири усі цінні речі. На допиті вона заперечувала цей факт. Тоді слідчий запропонував їй назвати своїх родичів і знайомих. Допитуєма "забула" вказати кількох своїх добрих знайомих. Під час обшуку в цих осіб було знайдено те, що розшукувалось [14, с. 348].

Наведений перелік ознак неправди не є вичерпним. Можна відзначити окремо такі ознаки, як поведінка допитуємого, його реакція на зміст та хід розмови. Характеристику цього можна проілюструвати наступним:

"Усмішкою можна виразити все що завгодно: легке презирство та тихе обожнювання, зверхню ввічливість та ніжну поблажливість… Вона ж може ненароком видати таємне, зробити явним невидиме, скоїти зраду, виявити потрясіння та збентеження. Посмішкою можна проговоритися. Б.Шоу відзначав: "Є 50 способів вимовити слово "так", 500 способів вимовити "ні" і тільки один спосіб написати ці слова" [14, с. 349].

З урахуванням цього, слідчий повинен вміти не тільки аналізувати те, що повідомляється, але І контролювати, як все це вимовлено — бадьоро, рішуче, впевнено або, навпаки, з хвилюванням, затримкою, невпевнено, нервово тощо.

2.3. Тактичні засоби виявлення та викриття неправдивих показань

До тактичних засобів виявлення та викриття неправдивих показань належать:

1. Деталізація показань. Підозрювана скоїла квартирну крадіжку, вивезла викрадені речі та сховала їх у лісі, де вони були знайдені людьмі,. які збирали гриби. Зізнавшись у цій крадіжці, вона дала показання, що одна скоїла цей злочин та сама вивезла речі на автобусі за місто. Слічий задовільнився тим, що вона визнала себе винною і не намагався деталізувати цю частину показань. Коли справа перейшла до іншого слідчого він став з'ясовувати в неї: у чому саме нею вивозились викрадені речі, як вони були запаковані, скільки разів вона їздила з міста у ліс, на якій зупинці та з якого боку від шосе виходила, яка вартість проїзду, в скількох місцях закопувала речі тощо. На жодне з цих запитань підозрювана не змогла дати чіткої відповіді, що свідчило про наявність співучасників, хоча б під час вивезення викраденого, які в подальшому були встановлені [9, с. 288];

2. Проведення повторного допиту, що дозволяє виявити розходження, які неминучі при створїнні вигаданих подій та наповнення їх обставинами, що конкретизують ці події;

3. З'ясування контрольних даних, які дають можливість перевірити правдивість повідомленого (про погоду в день події, роботу транспорту, відключення електроенергії тощо). Свідок дала свідчення, що бачила потерпілу в день замаху на неї. Слідчий попросив її згадати весь той день з ранку. Вона розповідає та згадує, що тоді дуже поспішала, оскільки через дощ довго не могла подоїти корову. Перевіряється ця обставина та з'ясовується, що в цей день дощу не було [9, с. 289];

4. Допущення легенди, тобто вислуховування всього неправдивого повідомлення без виказування сумнівів та недовіри, щоб, по-перше, створити враження, що легенда прийнята, а, по-друге, отримати досить широку базу для наступної перевірки та викриття;

5. Покладання краю брехні на початковому етапі допиту, коли для її спростування є достатні дані;

6. Виявлення зацікавленності до незначних другорядних фактів та замовчування про інші, відомі слідству обставини (своєрідний резерв слідчого), що породжує вагання допитуємого та, можливо, перебільшене уявлення про інформацію, якою володіє слідчий, у Зв'язку з відстутністю зацікавленості до головного. Слідчий перед допитом свідка отримав дані про те, що той дав обіцянку підозрюваному (своєму начальнику) не повідомляти відоме. Запросивши його на допит, слідчий почав з'ясовувати питання, які не відносяться до суті справи. Через деякий час свідок почав виявляти хвилювання та побачивши, що слідчий не переходить до з'ясування обставин злочину, заявив, що очікував зовсім інших запитань. На це слідчий сказав, що знає про його обіцянку одному із злочинців і не розраховує на отримання правдивих свідчень. Свідок знітився, заявив, що він чесна людина і дав правдиві свідчення [9, с. 290].

7. Створення враження поінформованості слідчого про обставини скоєння злочину;

8. Викладення слідчим ймовірного ходу подій;

9. Використання темпу постановки запитань допитуємому:

а) швидкий — перешкоджає можливості обмірковування неправдивих відповідей та збільшує емоційне напруження, яке сприяє появі обмовок,

б) сповільнений — дозволяє .забезпечити деталізацію фактів та усунення від висвітлення "слабких місць" у показаннях;

10. Спростування неправдивого алібі;

11. Емоційний есксперимент, який полягає у використанні емоційних реакцій та переживань допитуємого. Чоловік підозрювався в убивстві своєї дружини, труп якої не був знайдений. Доказів його причетності було недостатньо, а сам він категорично заперечуваав це. У слідчого була телеграма, яка прийшла у відповідь на запит про розшук, з пропозицією направити чоловіка для впізнання трупа дружини. Після отримання цієї телеграми слідчий з'ясував, що це не труп жінки підозрюваного. Під час допиту слідчий на деякий час пішов з кабінету та "випадково" залишив телеграму на столі. Коли він повернувся, то по стану підозрюваного зрозумів, що він ознайомився з телеграмою. Тоді слідчий запитав:

— Вам зрозуміло з приводу чого Вас викликали на допит?

— Так, — відповів підозрюваний.

— В такому випадку розповідайте все докладно. І підозрюваний дав правдиві показання, які були підтверджені наступним розслідуванням [9, с. 291];

12. Початок допиту з обставин (епізодів) найбільш відомих слідчому та підкріплених доказами.

Робітниця бухгалтерії підозрювалась у вимаганні хабарів та крадіжках. До моменту її затримання були докази вимагань хабарів та незрозумілі способи скоєння крадіжок. Під час допиту вона все заперечувала. Тоді слідчий закінчив допит та сказав: "Продовжимо допит після проведення обшуків у Вас вдома та на роботі". З обшуку він повернувся з кіпою вилучених документів, але продовжував допит знову запитаннями про вимагання хабарів. По поведінці допитуємої він помітив, що її більше цікавить інша тема: вона була неуважною, задумливою, відповідала недоречно Через деякий час вона напряму запитала, які саме документи вилучені та чому слідчий не запитує про це.

Використовувати докази було рано і слідчий сказав, що вирішив спочатку призначити ревізію та провести судово-бухгалтерську експертизу. "Виходить, Ви мені не довіряєте?" — запитала підозрювана. Слідчий: "А як вам довіряти, якщо Ви до цього давали неправдиві показання?" Після цього він задав низку прямих запитань, що випливали з результатів обшуку. Підозрювана відповіла на них та зробила перший крок на шляху зізнання, розповіла про три епізоди крадіжки [9, с. 293];

13. Запрошення до участі в допиті авторитетних для допитуємого осіб (окрім малолітніх), чія пристутність може завадити наданню неправдивих показань;

14. Пред 'явлення доказів;

15. Застосування під час допиту звуко- і відеозапису для забезпечення повноти фіксування повідомлясмого допитусмим та спростовування заяв про помилкове здійснення протоколювання показань, а також з метою впливу, щг стримує зміну зайнятої позиції.

Підозрюваний, який визнав свою провину в убивстві боата, чий труп був знайдений в морі, з прив'язаною до нього брилою бетону, категорично заперечував участь у злочині ще кого-небудь. Під час допиту, який супроводжувався магнітофонним записом, його запитали, де була знайдена брила бетону. Запитання виявлось несподіваним і підозрюваний машинально відповів: "Я не бачив, де він її знайшов", чим виказав участь в убивстві ще однієї людини. Зрозумівши, що обмовився, підозрюваний заявив, що він не так сказав, але, прослухавши фонограму допиту, визнав, що у приховуванні трупа йому допомагав його товариш [9, с. 293].

Перелік тактичних прийомів, які сприяють виявленню та викриттю неправдивих свідчень, може бути продовжений. Окрім наведених тут слід вказати на різні засоби переконування та роз'яснення: хибності по суті та шкідливості для себе позиції зайнятої допитуємим, достатності доказів для викриття злочину свідчень допитуємого, помилковості почуття взаємовиручки шляхом демонстрування нетовариського відношення з боку осіб, яких він прикриває тощо.

Один з учасників злочинної групи, визнав свою провину, вперто не надавав ніяких показань відносно співучасників, навіть після того, як деякі з них визнали окремі епізоди своєї злочинної діяльності. У розпорядженні слідчого були дані про те, як ці особи висловлювалися про нього, про його здібності, про те як його обдурювали при розподілі "здобичі" тощо. Слідчий ознайомив підозрюваного з цією інформацією, після цього, він дав докладні показання про роль кожного із співучасників у формуванні злочинної групи, так і навіть про тих, про яких слідчому ще не було відомо. Але міра гри на протиріччях інтересів повинна бути чітко зваженою. У літературі наводиться зовнішньо нібито аналогічний приклад, неправомірність якого незаперечна для нас. Дружина намагалася приховати керівну роль свого чоловіка в злочинах, у скоєнні яких вони звинувачувались разом. У слідчому ізоляторі у чоловіка вилучили листа до його коханки: "Я виберусь скоро, а Людку посадять надовго. Нам з тобою до старості вистачить відпочивати, доки вона дочекається амністії'. Слідчий пред'явив цього листа дружині, після чого вона дала докладні показання, які викривали дійсну роль чоловіка [9, с. 295].

Припустимість такого "прийому" аргументуєтся тим, що дружина мала можливість "вільно та свідомо не змінювати свого відношення до предмету допиту". Але справа у тому, що, по-перше, при цьому має місце безцеремонне втручання у сімейне життя, по-друге, воно може призвести не тільки до руйнуванню сім'ї, але й до більш серйозних наслідків, які загрожують життю будь-кого з цього "трикутника". Тут, зрозуміло, немає обману, але є те, що можна кваліфікувати як розголошування інтимних сторін життя, які стали відомі під час розслідування. Тому при прийнятті рішення про використання будь-якого тактичного прийому повинні бути спрогнозовані та враховані ті наслідки, до яких це може призвести [9, с. 295].

В деяких випадках неправдиві показання можуть бути пов'язані з обмовленням і самообмовленням. При підозрі на обмовлення обов'зково повинно бути виявлено характер взаємовідносин, розходження інтересів. Так, якщо допитуємий був викритий у брехні іншою людиною, яка проходить по справі, то перед тим, як використовувати ці показання, треба з'ясувати їх відносини: як вони знайомі, чи не було між ними ворожості, сварки, чи не має підстав для обмовлення. Якщо є, то потрібно обміркувати необхідність пред'являти ці свідчення, якщо ж скаже, що відношення нор-мальні, то в наступному менш вірогідна заява про обмовлення.

Самообмовлення проявляється насамперед у недостатній поінформованості про обставини події, що розслідується, згоді у всьому із слідчим, в прагненні до найшвидшого завершення розслідування. Тому, як неправдиві свідчення з наміром ввести слідство в оману, так і "взяття вини" на себе повинно ретельно перевірятися та обов'язково підтверджуватися іншими даними.

Обвинувачуваний повністю визнав свою вину, що підтверджувалось матеріалами розслідування. Але при більш уважному вивченні матеріалів справи, звернули увагу на те, що він, правильно вказав місце, де були сковані трупи убитих, пози в яких вони знаходилися, вікно, через яке проник у дім убитих, однак не зміг змалювати обстановки в домі, перерахувати та охарактеризувати викрадені речі. На основі цього висунули версію про са-мообмовлення, що і підтвердилося під час перевірки [9, с. 297].

Висновки

Тактичний прийом — це спосіб здійснення процесуальної дії, спрямований на досягнення її конкретної мети, заснований на психологічному механізмі його реалізації, і найбільш раціональний і ефективний у певних ситуаціях.

Надання неправдивих свідчень набуло досить поширений характер. Тому від слідчого вимагається велика майстерність для їх виявлення та розкриття. Причини, з яких надаються неправдиві свідчення дуже різноманітні. Свідок може надавати неправдиві свідчення через небажання приймати участь у розслідуванні, страху помсти, зацікавленості в результатах розслідування тощо. Підозрюваний — у зв'язку із наміром уникнути відповідальності, применшити свою вину, приховати співучасників тощо.

До тактичних засобів виявлення та викриття неправдивих показань належать:

1. Деталізація показань.

2. Проведення повторного допиту, що дозволяє виявити розходження, які неминучі при створїнні вигаданих подій та наповнення їх обставинами, що конкретизують ці події.

3. З'ясування контрольних даних, які дають можливість перевірити правдивість повідомленого.

5. Покладання краю брехні на початковому етапі допиту, коли для її спростування є достатні дані;

7. Створення враження поінформованості слідчого про обставини скоєння злочину.

8. Викладення слідчим ймовірного ходу подій.

9. Використання темпу постановки запитань допитуємому:

б) сповільнений — дозволяє .забезпечити деталізацію фактів та усунення від висвітлення "слабких місць" у показаннях.

10. Спростування неправдивого алібі.

11. Емоційний есксперимент, який полягає у використанні емоційних реакцій та переживань допитуємого.

12. Початок допиту з обставин (епізодів) найбільш відомих слідчому та підкріплених доказами.

13. Запрошення до участі в допиті авторитетних для допитуємого осіб (окрім малолітніх), чія пристутність може завадити наданню неправдивих показань.

14. Пред 'явлення доказів.

15. Застосування під час допиту звуко- і відеозапису для забезпечення повноти фіксування повідомлясмого допитусмим та спростовування заяв про помилкове здійснення протоколювання показань, а також з метою впливу, що стримує зміну зайнятої позиції.

Список використаних джерел

Конституція України : Науково — практичний коментар /Авт. колектив: В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін; Ред. колегія: В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой; Акад. правових наук України. — Х.: Право; К.: Вид. дім "Ін Юре", 2003. — 805, с.
Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.
Бандурка О. М. Оперативно-розшукова діяльність: Підручник. 2002 — Ч.1. — 2002. — 334, с.
Белкин Р. С. Курс криминалистики: В 3 т. -М.: Юристъ, 1997 — Т.2: — 1997. — 463 с.
Васильев А. Н. Предмет, система и теоретические основы криминалистики. — М.: Изд-во МГУ, 1994. — 143 с.
Гора І. В. Криміналістика: Навчальний посібник. — К.: Алерта, 2005 — Ч. 1: Криміналістична техніка. — 2005. — 316 с.
Клименко Н.И. Кириченко А.А. Криминалистика как наука и учебная дисциплина. — Днепропетровск, 1994. — 200 с.
Криминалистика / Под ред. Н.П.Яблокова. — М., БЕК, 1995. — 708 с.
Криміналістика: Підручник для вузів системи МВС /За ред. Петра Біленчука,. — К.: Атіка, 2001. — 542, с.
Криміналістика (криміналістична техніка): Курс лекцій. -К.: МАУП, 2001. — 215 с.
Криміналістика: Підручник для студ. юридичн. спец. вузів. — К.: Ін Юре, 2001. — 682 с.
Криминалистический словарь. — М.: Юрид. лит., 1993. — 192 с.
Кузьмічов В.С. Криміналістика: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 366 с.
Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 590, с.
Скригонюк М. І. Криміналістика: Підручник. — К.: Атіка, 2005. — 495, с.
Шепитько В. Ю. Криминалистика: Курс лекций. — Харьков: Одиссей, 2003. — 351, с.

Освіта та самоосвіта