ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи дослідження

1.1. Поняття про роман, різновиди роману

1.2. Поняття про епістолярний роман

1.3. Французький роман Ж.Ж. Руссо «Юлія або Нова Елоіза»

РОЗДІЛ 2. «Страждання молодого Вертера» Й.В. Гете як епістолярний роман

2.1. Ознаки епістолярного роману у творі Й.В.Гете

2.2. Традиції епістолярного роману ХVІІІ ст. в «Стражданнях молодого Вертера» Й.В.Гете

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

У вітчизняній лінгвістиці епістолярний роман як специфічний жанр художнього тексту, який походить від сполучення певної форми вираження – листа – та літературного жанру – роману, досі залишається недослідженим. Композиція епістолярного роману виявляє характеристики свого подвійного походження: з одного боку, форма листа зобов’язує до особливої комунікативної структури, а жанр роману, з іншого боку, модифікує його зміст і значення шляхом інтроспекції та пошуку вірогідності твору. Можна було б стверджувати, що роман в листах походить із перетину форми листа та жанру роману. Але, насправді, виявляється, що неможливо розділити ці два явища, до того ж їхні складники та їх поєднання формують епістолярний роман як жанр.

Дотепер у радянському та вітчизняному мовознавстві вивчався лише епістолярний текст, який до того ж не був об’єктом комплексного аналізу, а досліджувався тільки один із його аспектів: синтаксичний (С.В.Антоненко, Г.І.Сумкіна), лексичний (І.О.Іванчук), або стилістичний (Л.М.Кецба, Е.М.Ножкіна, О.М.Сєдова). Це пояснюється невирішеною досі проблемою визначення місця епістолярного стилю в системі функціональних стилів, на що вказує цілий ряд дослідників (Н.І.Гайнулліна, О.Г.Єліна, Л.М.Кецба, О.М.Сєдова). Не можна створити цілісної картини функціонування тексту, не розглядаючи своєрідності епістолярного тексту серед текстів різної функціональної приналежності. Звернення до епістолярного роману, що є прикладом французького художнього епістолярного тексту, виправдане при розв’язанні проблеми визначення місця епістолярного стилю в системі функціональних стилів, а також при вирішенні питань щодо лінгвостилістичного аналізу та інтерпретації художнього тексту.

Тема:«Традиції епістолярного роману ХVIII ст. в «Стражданнях молодого Вертера» Й.В. Гете.»

Мета: розкрити традиції епістолярного роману ХVIII ст. в «Стражданнях молодого Вертера» Й.В. Гете.

Завдання роботи:

• поняття та різновиди роману;
• охарактеризувати епістолярний роман;
• французький роман Ж.Ж. Руссо «Юлія або Нова Елоіза»;
• показати ознаки епістолярного роману у творі Й.В.Гете «Стражданнях молодого Вертера»;
• традиції епістолярного роману ХVІІІ ст. в «Стражданнях молодого Вертера» Й.В.Гете.

РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи дослідження

1.1. Поняття про роман, різновиди роману

Роман (фр. roman — романський) — найпоширеніший у 18-20 століттях епічний жанровий різновид, місткий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів [3, с. 122].

Головними структурними елементами роману є розповідь та творений нею уявний світ у просторі й часі, населений персонажами, наповнений подіями, укладеними в сюжет. Крім оповіді (виклад від першої особи) або розповіді (виклад від третьої особи), роману властива пряма мова персонажів (у вигляді діалогів, монологів), описи, авторські відступи. Залежно від різновиду роману, авторського стилю чи творчої манери письменника співвідношення між ними різноманітні — від переваги оповіді (розповіді), що є характерним для класичного роману, до переваги опису, діалогу чи монологу (внутрішнього монологу у психологічному романі, опису в документальному романі).

Розповідач у своїй класичній формі, сформованій реалістичним романом, — авторитарний творець уявного світу, котрий верховодить образами, формує їх, замикає в міцних, остаточних рамках своєї інтерпретації та оцінки. Роману 20 ст. притаманний інший тип розповідача: розповідач вступає у «діалогічні стосунки з чужими свідомостями»; інші свідомості є рівноправними щодо нього. В такого роману є своя традиція — від Ф. Рабле, М. де Сервантеса, Х.-Я.-К. Гріммельсгаузена. Та особливо виразно вона виявлена у психологічному романі «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. В українській літературі елементи діалогічності, поліфонії наявні в «Перехресних стежках» І. Франка [24, с. 175].

Розповідь визначає і сюжетну схему роману: від найпростішої, епізодичної, яку частіше спостерігамо в повісті, оповіданні, до складної, розгорненої, притаманної творові з багатолінійним сюжетом. Якщо в романі 18-19 ст. сюжет, як правило, відповідає хронологічному й логічному розгортанню подій, то у 20 ст. він порушений причинно-часовою послідовністю, бо автор зміщує хронологічний і логічний перебіг подій. Пов'язані ідейним задумом, сюжетом, персонажами, романи утворюють дилогії, тетралогії та цикли.

Роман, як оповідний прозовий твір, знала і антична література (Лонг, Харитон, Геліодор у давньогрецькій та Петроній, Апулей у давньоримській), і давні східні літератури, проте у літературознавстві прийнято відділяти ці літературні форми від сучасного роману.

У своїй сучасній формі роман почав зароджуватись у середині 12 столітті на хвилі прагнень ознайомити європейське суспільство (передусім французьке) з античними міфами, творами античних авторів. Так з'являються перші романи: "Роман про Александра, «Роман про Фіви», «Роман про Трою», «Роман про Енея» — компіляції, переспіви античних авторів. Тоді романом називали розповідний твір, написаний котроюсь із романських мов (не латинською). У середні віки також виникають лицарські романи (куртуазні, а також цикл артурівських романів Кретьєна де Труа). Ці твори були поетичними і все ще сильно відрізнялись від роману у його сучасному вигляді, тому деякими дослідниками прийнято розглядати ці жанри разом з античним романом, окремо від сучасного [24, с. 176].

В епоху Відродження з'являються пародії на лицарський середньовічний роман («Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле) — роман з елементами реалізму, у формі казки-сатири, запозиченої з фольклору; «Дон Кіхот» М. де Сервантеса — проообраз реалістичного роману.

Етапним для жанрового розвитку роману було 18 ст. Саме тоді, в епоху Просвітництва, постали авантюрний роман («Історія Жіль Блаза» А.-Р. Лесажа), сентиментальний роман («Сентиментальна подорож» Л. Стерна), готичний роман («Замок Отранто» Г. Волпола), а також роман з елементами сатири й пародії («Мандри Гуллівера» Дж. Свіфта, «Історія пригод Джозефа Ендрюса та його приятеля Авраама Адамса» Г. Філдінга) [24, с. 177].

Як головний жанр у 18 ст. роман виступає насамперед в англійській літературі. Класичних рис роман досягає у 19 ст. як реалістичний роман, якому передують романи, писані романтиками, — Й.-В. Ґете, В. Скоттом, В. Гюґо, Жорж Санд. Романтики розвинули роман історичний («Айвенго», «Роб Рой» В. Скотта), стали з'єднувальною ланкою між романтичним і реалістичним романом. Реалістичний роман розвивають О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, Ч. Діккенс, О. Пушкін, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Панас Мирний, Б. Прус та ін. [24, с. 177]

Роман 20 століття — це різноманітні типи й різновиди роману, при формуванні яких виразно спостерігається змішування жанрів. Єдиної класифікації різновидів роману немає. Залежно від літературних епох, періодів, течій, стилів і теоретичних засад розрізняють роман просвітницький, середньовічний, бароковий, сентиментальний, романтичний, екзистенціалістичний тощо За змістом — соціальний, сімейно-побутовий, соціально-побутовий, історичний, філософський, сатиричний, пригодницький, біографічний, науково-фантастичний та ін [3, с. 123].

За часом розгортання сюжету — історичний (зображуються минулі події), сучасний (зображуються теперішні події), роман про майбутнє (зображуються передбачені автором події, наприклад, у науково-фанастичному романі).

За тематикою чи зображуваним середовищем — урбаністичний роман, мариністичний роман, часом їх вважають підвидами роману, класифікованих за змістовим принципом, (наприклад, автобіографічний роман — різновид біографічного, роман на тему села — різновид соціального, родинний роман — різновид сімейно-побутового) [3, с. 124].

В Україні роман з'явився пізніше, ніж в інших країнах Європи, що було зумовлено культурно-політичною ситуацією, гострою цензурою, що переслідувала все українське. Спочатку українські романи писалися російською мовою (Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Пантелеймон Куліш).

Першим романом українською мовою є «Чорна рада» Пантелеймона Куліша (1846). Значно розвинув український реалістиний роман Панас Мирний («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»). Розвиток українського роману пов'язаний із творчістю українських письменників 20 століття: Володимира Винниченка, Віктора Петрова, Валер'яна Підмогильного, Миколи Хвильового, Уласа Самчука, Наталени Королеви, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Володимира Дрозда, Віктора Міняйла, Івана Чендея, Романа Іваничука, Романа Федоріва, Романа Горака та ін. [24, с. 178]

Різновиди роману:

1. За змістом.

Роман автобіографічний — жанровий різновид роману, в якому головним персонажем виступає сам автор, а події, вміщені у фабулі, — достеменні події з його життя.

Як образ головного персонажа, так і його сюжет — це художня обробка фактів, пережитих автором. Одним із найдавніших автобіографічних романів є «Сповідь» Блаженного Августина. Типовий зразок автобіографічного роману — «Сповідь» Ж.-Ж. Руссо.

Автобіографічний роман не слід ототожнювати з романом-щоденником, мемуарною прозою. В мемуарній прозі автора передовсім цікавить світ, який він описує, а відтак — власна персона. У щоденнику немає розриву між часом написання і часом, про який йдеться в оповіді. Як різновид біографічного роману, роман автобіографічний більш концентровано й послідовно втілює авторські погляди, суб'єктивно трактуючи події й факти життя [24, с. 178].

Елементи автобіографізму простежуються в романах «Дума про тебе», «Гусі-лебеді летять» М. Стельмаха, «Чайка» Д. Бузька, «Волинь» У. Самчука та ін.

Рома́н біографічний — жанровий різновид роману, в центрі опису якого — життя певної історичної особи — вченого, полководця, письменника, митця, суспільного діяча тощо.

Біографічний роман спирається на документи, водночас значна роль у ньому відводиться художньому вимислу, який белетризує твір, нерідко заповнює прогалини у біографічних даних. Продуктивний жанр 20 ст.

Приклади біографічного роману — «Біографія Ф. Тютчева» І. Аксакова, «Величне і земне» Дж. Вейса, «Молодість короля Генріха IV» Г. Манна, «Тарасові шляхи» О. Іваненко, «Дочка Прометея» М. Олійника, «Сторонець» Р. Андріяшика, «Марія Башкирцева» М. Слабошпицького та ін. Значна доля біографізму — в романах «Мертва зона» Є. Гуцала, «Чайка» Д. Бузька [24, с. 180].

Роман історичний побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт — з художнім вимислом, справжні історичні особи — з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи.

Історичний роман започаткували твори про Александра Македонського, Троянську війну з 1 ст. н.е., а також французькі псевдоісторичні романи 17 ст. У них історія була лише тлом для змалювання незвичайних пригод персонажів, а історичні факти нерідко підмінювалися фантастикою (звідси назва «псевдоісторичний роман») [24, с. 181].

Перший справжній історичний роман створив В. Скотт («Уеверлі», «Роб Рой», «Айвенго», «Квентін Довард»), котрий зумів поєднати історичний факт з художнім вимислом, користуючись при цьому як романтичними, так і реалістичними способами зображення. Цей тип дістав назву «вальтерскоттівський», справив великий вплив на розвиток історичного роману в європейських літературах.

В епоху романтизму історичний роман став одним із найбільш поширених літературних жанрів, що було викликано глибоким зацікавленням історіософією. Для реалістичного історичного роману 19-20 ст. вірність історичній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності. Через те історичний роман нерідко виконує певне ідеологічне призначення. Іноді історична епоха — лише тло для змалювання актуальних подій. Для сучасного історичного роману характерне зближення з іншими різновидами роману — пригодницьким, писхологічним та ін. Його мова, як правило, певною мірою архаїзована [3, с. 125].

Роман пригодницький (фр. roman d'aventures) — роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується несподіваним їх поворотом, великою динамікою розгортання.

Для пригодницького роману характерні мотиви викрадення й переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування. Одним із перших таких творів були «морські» романи Дж.-Ф. Купера й Ф. Марієтта, історико-пригодницькі О. Дюма-батька, соціально-пригодницькі Е. Сю. Пригодницький роман має типологічні подібності з фантастичним романом та науково-фантастичним (Жуль Верн, О. Толстой), детективним і політичним (Л.-А. Буссенар, Л. Жаколіо, Ю. Семенов). Різновидом пригодницького роману можна вважати сенсаційний роман, у сюжеті якого є подія або повідомлення, що справлюять сильне враження [3, с. 126].

Одним із засновників українського пригодницького роману з елементом сенсації був Г. Лужницький, автор книг «Кімната з одним входом» 1930, «Гало, гало, напад на банк» 1935 та ін. Типовим прикладом пригодницького роману вважаються «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолича.

Іноді різновидом цього жанру називають авантюрний роман. У своєму романі «Двері в день» Ґео Шкурупій поєднує елементи авантюрного, пригодницького роману та репортажу.

Роман соціально-побутовий — основний різновид реалістичного роману.

Для нього характерна ідеологізація приватного життя, побуту персонажів. Письменники-реалісти, передовсім французькі реалісти Стендаль, О. де Бальзак, Флобер Гюстав, англійські Ч. Діккенс і В. Теккерей — розсувають сюжетні рамки й до особистісного, долучають сцени й епізоди, що охоплюють життя усього суспільства та епохи. Соціально-побутовий роман часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий спосіб намагається розв'язати його або констатує неможливість усунення конфлікту (І. Тургенев, Л. Толстой, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін.) [3, с. 126].

Це майстерно змальовано й у соціально-побутовому романі 20 ст. (Дж. Лондон, Г. Манн, Е.-М. Ремарк, Гемінґуей Ернест Міллер, А. Моравіа, Л. Арагон, Шолохов Михайло, Болеслав Прус, Я. Івашкевич, К. Чапек, Самчук Улас, М. Стельмах та ін.). Сьогоднішній соціально-побутовий роман здебільшого набуває рис психологічного роману («Сестри Річинські» Вільде Ірина).

Соціально-психологічний роман — це роман, у якому суспільнозначущі події і суспільні процеси передаються шляхом розкриття психології героїв, їх думок, прагнень і переживань.

Роман фантастичний (грец. phantastike — здатність уявляти) — роман, сюжет якого ґрунтується на фантастиці, тобто уявний світ якого не відповідає наявному реальному світу або прийнятому, усталеному поняттю можливого.

Художній образ у фантастичному романі виходить за межі мімезису, твориться шляхом моделювання письменником «нового» світу, котрий живе за своїма законами й нормами, чи завдяки створенню автором двох паралельних світів — дійсного та ірреального, фантастичного. Витоки цього жанру — у середньовічному лицарському романі 14-15 ст., котрий, у свою чергу, сягав глибин міфотворчої народнопоетичної свідомості [3, с. 127].

Нерідко до фантастики вдаються при створенні реалістичного, філософського, сатиричного та інших романів («Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова, «Сто літ самотності» Г. Гарсіа Маркеса). Різновидом фантастичного роману є науково-фантастичний.

Роман філософський — великий епічний твір, в якому безпосередньо викладається світоглядна або етична позиція автора.

Як окремий жанр сформувався в епоху Просвітництва (Вольтер — «Кандід, або Оптимізм», «Простодушний», «Мікромегас»; Дені Дідро — «Жак-фаталіст та його господар»), виник з необхідності популяризації філософії раціоналізму, сатиричного зображення суспільних норм, законів і політичних подій.

У 20 ст. великого поширення набуває роман соціально-філософський, де у концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменника, його історична концепція, глобально осмислюється історична епоха. Класичними у такому жанрі є твори Анатоля Франса «Боги жадають», «Сучасна історія», «Таїс», «Острів пінгвінів», «На білому камені», або ж роман Томаса Манна "Зачарована гора" [24, с. 183].

Роман детективний, або кримінальний (англ. detective novel, від detektive — слідчий; нім. Kriminalroman, від лат. criminalis — злочинний, той, що стосується вивчення злочинів) — один із видів детективної літератури (іноді виділяється як різновид пригодницького роману) [3, с. 128].

Характерна ознака детективного роману — надзвичайна динамічність сюжету: події розгортаються швидко, з великим напруженням. Найчастіше це пошуки і встановлення справжнього злочинця. Класичними у такому розумінні вважаються детективні романи А. Конан-Дойля, В. Коллінза, Агати Крісті, Ж. Сіменона, Ф. Достоєвського. У другій половині 20 ст. виник новий різновид детективного роману — так званий «чорний» американський роман, де увага зосереджується не на пошуках злочинця, а на його вчинках. Детективний роман, сформувавшись у 19 ст., став одним із найпопулярніших серед різновидів такої літератури.

Роман крутійський (ісп. novela picaresca, від picaro — шахрай, крутій) — різновид епічного жанру, одна з найдавніших форм європейського роману.

Виник в Іспанії (анонімна повість «Ласарильйо з Тормеса»). Крутійський роман розповідає про пригоди хвацького пройдисвіта, авантюриста — пікаро, вихідця з низів або декласованого дворянства, який повністю ігнорує обов'язкові суспільні моральні норми. Як правило, це слуга, бездомний жебрак, «лицар випадку». Крутійський роман виник із культурно-історичної ситуації, коли Європа переповнилася бурлакуванням. Крутійський роман став антиподом лицарського роману з його шляхетними героями [3, с. 129].

У крутійському романі відсутня складна композиція, як правило, тут однолінійний сюжет, події розгортаються у хронологічному порядку, оповідь ведеться найчастіше від першої особи, що імітує форму автобіографічних спогадів героїв; сюжет має авантюрний характер. Найбільшого розквіту крутійський роман досяг в Іспанії у 17 ст. («Життєпис крутія Гусмана де Альфараге» М. Алемані-де-Енеро, «Історія життя пройди на ім'я Дон Паблос» Ф. Кеведо-і-Вільєгаса, «Кульгавий біс» Л. Велеса де Гевари) [3, с. 129].

Активно проникає до Латинської Америки (Фернандес де Лісарді та ін.), невдовзі вплинув на жанровий розвиток літератур інших європейських країн. Його художні прийоми використав Д. Дефо, Г. Філдінг, Х.-Я.-К. Гріммельсгаузен, П. Скаррон, А.-Р. Лессаж, М. Гоголь та ін. Оскільки герой крутійського роману «мандрує» у своїх пригодах різними соціальними середовищами, такий жанр допомагав письменникам створити загальну картину суспільства, містив елементи критики й сатири.

У 20 ст. деякі художні прийоми крутійського роману використовують Т. Манн, Дж. Стейнбек та ін. В українській літературі мало виявлений.

Роман науково-фантастичний — великий епічний твір, дія в якому відбувається в майбутньому щодо часу його написання, тобто якому властиві прогностичні функції.

Для науково-фантастичного роману характерна орієнтація на високі досягнення наукової та технічної думки; поряд із фантастичними елементами у ньому мають місце наукові гіпотези, технічна фантазія, мисленнєве експериментування. Початки науково-фантастичного роману — 19 ст. (Ж. Верн).

Найвищого розвитку досягає у 20 ст. Порушує і складні суспільні, соціально-політичні, філософські, морально-етичні проблеми (А. і Б. Стругацькі, Г. Уеллс, С. Лем, К. Чапек, Р. Бредбері, А. Кларк та ін.).

Роман тендеційний — різновид роману, в якому уявний світ, витворений автором, підпорядкований певний ідеологічній позиції.

Письменник відверто прагне підвести читачів до зазаделегідь окреслених висновків, популяризує ті чи інші політичні переконання. Герої такого твору чітко й виразно поділяються на «позитивних» і «негативних»; в уста героїв «позитивних», як правило, вкладаються політичні «істини», вони стають виразниками ідеологічних чи політичних переконань автора. Тенденційний роман був типовим для радянської літератури (яскраві зразки — «День отця Сойки» С. Тудора, роман Ю. Смолича).

За напрямком:

Готичний роман, або роман жахів — роман, в якому зображено незвичні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил.

Цей жанр формувався в Англії наприкінці 18 ст. Творцем готичного роману вважається Г. Волпол, автор «Замку Отранто» (1765). Видатними авторами готичного роману 18 ст. були А. Радкліф, М. Льюїс. Дія в готичному романі відбувається найчастіше в середньовічному готичному замку, перейнятому атмосферою таємничості. Іноді картини страху в готичному романі мали зворотний, комічний ефект, але найчастіше зберігали виховне, дидактичне призначення [3, с. 130].

Готичний роман вплинув на творчість видатних письменників першої половини 19 ст. — Е.-Т.-А. Гофмана, Дж. Байрона, О. де Бальзака та ін., — сприяв формуванню нових жанрів у романістиці (сенсаційного, фантастичного роману). Відновлюється в дещо зміненій формі у літературі 20 ст. Зокрема, в українській літературі — у формі химерного роману, з «химерами», «чортівнею», «козацькими пригодами».

Елементи химерного роману притаманні творам О. Стороженка, М. Йогансена, О. Ільченка, В. Міняйла, В. Дрозда, В. Яворівського, П. Загребельного, Д. Білого. Прикладом химерного роману є дилогія В. Земляка «Лебедина зграя», «Зелені млини».

Загалом найхарактернішими рисами готичного роману є:

1. Сюжет будується навколо таємниці — наприклад, чийогось зникнення, нерозкритого злочину тощо. Зазвичай використовується комбінація кількох таких тем.

2. Оповідь огорнута атмосферою страху і розгортається у вигляді неперервної серії загроз спокою, безпеці й честі героя та героїні.

3. Похмура і зловісна сцена дії підтримує загальну атмосферу таємничості й страху. Більшість романів мають місцем дії древній, покинутий, напівзруйнований замок чи монастир із темними коридорами, таємними кімнатами, запахом тліну і таємничими тінями. Обстановка включає завивання вітру, бурхливі потоки, дрімучі ліси, безлюдні місцини, розриті могили — все, що здатне посилити страх героїв і читачів.

4. У ранніх готичних романах центральний персонаж — дівчина; вона гарна, мила, скромна і в фіналі її чекає подружнє щастя, статус у суспільстві й багатство. Але, що характерно для романтичних героїнь вісімнадцятого століття, їй притаманна також чутливість, сентиментальність. Вона любить гуляти в самоті лісовими галявинами, мріяти при місяці коло вікна своєї спальні, легко плаче, а в вирішальну хвилину непритомніє.

5. Сама природа сюжету вимагає присутності героя-негідника. У міру розвитку готичного жанру негідник витісняє героїню, що завжди була не стільки особистістю, скільки набором жіночих чеснот, із центру уваги читача. У пізніх зразках жанру він отримує повноту влади і зазвичай є двигуном сюжету [24, с. 188].

Всі ці риси були відомі у прозі й драматургії і раніше, але саме в готичному романі вони ввійшли в настільки виразне й ефектне поєднання, що твір, у якому немає бодай однієї з цих рис, уже не можна віднести до чистого готичного жанру.

Ще за напрямком можна виділити наступні різновиди роману: просвітницький; середньовічний; бароковий; сентиментальний; романтичний; постмодерний та інш [3, с. 132].

За формою:

Роман у віршах — різновид змішаного жанру, який поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді з суб'єктивністю, притаманною ліричним творам.

Роман у віршах став популярним у 19-20 ст. Межують з ним драматична поема, віршована повість. В Україні помітне пожвавлення цього жанру спостерігається у 60-70-ті 20 ст. (хоча представлений він і у 30-50-ті: «Марина» М. Рильського, «Червоногвардієць» В. Сосюри) «Поліська трилогія» О. Підсухи, «Молодість брата» Л. Первомайського, «Маруся Чурай» Ліни Костенко.

1.2. Поняття про епістолярний роман

Сучасні мовознавці по-різному підходять до вирішення питання про місце епістолярного стилю в системі функціональних стилів: заперечують його існування (Т.П.Зоріна), співвідносять його з поняттям “жанр” (Т.П.Іванова, О.П.Брандес), розглядають його як синтез жанрів та стилів (С.І.Прохоров, L.Versini), з певними застереженнями визначають його як підстиль розмовного стилю (Е.М.Ножкіна, О.Б.Сиротиніна) [19, с. 93].

Недоцільним, на нашу думку, є застосування лінгвістичного поняття “жанр” стосовно епістолярного стилю, оскільки воно є вужчим за поняття “стиль” і розглядається сучасною лінгвістикою як різновид функціонального стилю. Епістолярний стиль також не варто трактувати в межах розмовного стилю через те, що для розмовного мовлення первинною є усна форма реалізації, а для епістолярного стилю письмова реалізація є єдиною.

Поряд із думкою про те, що епістолярний стиль не виокремлюється серед інших стилів, все більшого поширення набуває погляд про виділення епістолярного стилю в системі функціональних стилів (С.П.Бибик, С.Я.Єрмоленко, Л.М.Кецба, О.Г.Тодор). Крім того, епістолярний стиль визначається специфічними позамовними факторами, до числа яких відносяться віддаленість комунікантів у часі та просторі, бажання встановити контакт за допомогою листа, сфера письмового особистісного спілкування, та мовними факторами, серед яких виділяється наявність композиційної рамки, використання лексики, пов’язаної з процесом письмової комунікації, синтез розмовних та книжних конструкцій. Усе це свідчить про те, що епістолярний стиль є окремим різновидом літературної мови, що дозволяє виділити його в системі функціональних стилів. У текстах, що належать до епістолярного стилю, реалізуються комунікативна, когнітивна, емотивна та фатична функції мови [19, с. 93].

Французький епістолярний роман з’явився наприкінці XVII століття, коли жанр власне роману переживає поступову кризу, яка відзначається, перш за все, пошуками правдоподібності. Роман звинувачується у відсутності природності, правди та моралі. У цей період виникають три близькі форми роману, які пропонують, кожна по-своєму, спроби вирішити дану проблему: новела (історична), роман-мемуари та роман в листах (R.Favre). Перші дві, новела та роман-мемуари, звертаються до історії в пошуках правдивих картин життя. Епістолярний роман заглиблюється у сферу приватного, не шукає в минулому моделей для зображення, а пропонує нову форму вираження – форму суб’єктивності. Епістолярний роман наближує читача до відчуттів персонажів у момент їх переживання: висловлювання в епістолярному романі здійснюється від першої особи в теперішньому часі. Категорія теперішнього часу у творі має значення одночасності подій та моменту їх опису, події проживаються та описуються персонажами поступово. Йдеться про гомодієгетичну оповідь, зосереджену на самому персонажеві (G.Genette). Категорія теперішнього часу в епістолярному романі нівелює різницю між героєм, який проживає свою історію, та героєм, який її розповідає [19, с. 94].

Серед прагматичних особливостей французького епістолярного роману фігурують відношення подвійного висловлювання, що наближує його до драматургічного твору. У першому плані висловлювання, внутрішньотекстовому, відбувається спілкування між персонажами, а в другому плані, позатекстовому, здійснюється взаємодія між автором і читачем (В.І.Лагутін). Через листування персонажів автор звертається до читача. Саме це подвійне висловлювання перетворює стилізовані листи на літературний жанр. Гіпотетичний читач сприймає листування як виставу, постановку, а автор, у свою чергу, ставить на сцені це листування [19, с. 95].

1.3. Французький роман Ж.Ж. Руссо «Юлія або Нова Елоіза»

Епістолярний роман посідає окреме місце в літературі Відродження та Просвітництва не тільки Франції, а й усього європейського світу. Він уплинув певною мірою на розвиток романного жанру в цілому. У ХХ столітті власне роман має спільні риси з епістолярним романом у тому, що у ньому персонажі та читач занурюються в теперішній час, у момент виконання дії, та заперечується роль автора як обізнаного в усьому розповідача (L.Versini). Сьогодні письменники не звертаються до форми власне листа, вони замінюють її на щоденник або внутрішній монолог, своєрідний ненаписаний щоденник. Така тенденція не була поширеною у XVIII столітті, але вона намічається в деяких епістолярних романах та проміжних формах між діалогом і монологом, які використовують такі автори, як Дідро та Стерн [19, с. 96].

Жан-Жак Руссо, французький філософ-просвітитель, письменник, композитор.

Жан-Жак Руссо писав поеми, вірші, комедії («Нарціс», 1753, «Військовополонені», опубл. 1782), романи. Також є автором опер («Сільський чарівник», 1753), до яких створював лібретто та музику. В книзі «Еміль, або Про виховання» (1762) втілив свої педагогічні погляди.

В епістолярному романі «Юлія, або Нова Елоїза» (1761) засуджував станове суспільство, протиставляючи йому природне почуття любові. У романі "Юлія, або Нова Елоїза" уперше на межі 60-х і 70-х років XVII століття пролунало щире сло во про нездоланну могутність вільної любові, що не знає стану ворожнечі і лицемірства. Успіх книги був безприкладним. У педагогічному романі "Еміль, або про виховання" (1762) Руссо показав розбещеність феодально-схоластичної системи виховання і блискуче виклав нову демократичну систему, здатну формувати і вирощувати працьовитих і доброчесних громадян, які добре знають ціну передовим суспільним інтересам [24, с. 103].

В автобіографічній «Сповіді» (опубл. 1782-89 рр.) розповів про своє життя, духовні пошуки, переживання тощо. Трактат викликав позитивні відгуки в Гете, Гетеєра і Канта. А у "генератора" Французької революції Робесп'єра ця книга була в буквальному значенні настільною. Крім того, Руссо писав статті з актуальних політичних, економічних, музичних та інших питань для "Енциклопедії", що редагувалася д'Аламбером і Дідро. Цікава його стаття "Про політичну економію", опублікована в 1755 році в V томі "Енциклопедії". Він висвітив у ній соціально-економічні проблеми, зокрема, майнові відносини, державне управління, суспільне виховання. У 1756 році Руссо виклав зміст великої праці Шарля де Сен П'єра "Міркування про вічний мир". У дусі демократичного гуманізму він покритикував криваві грабіжницькі війни і виразив своє гаряче прагнення до миру, до порятунку людства від спустошливих воєн і до перетворення всіх народів у єдину дружну родину. Ця робота була опублікована посмертно, у 1781 році [24, с. 104].

Художні твори Руссо пробуджували гуманне ставлення до бідних, любов до природи, сприяли гармонійному розвитку особистості, виховували почуття громадянського обов'язку. Літературна діяльність Руссо викликала до життя течію русоїзму, близьку до сентименталізму.

Великий вплив Руссо мав на представиків романтизму в літературі, в т.ч. і українських. Зокрема, український класик Іван Франко в статті «Влада землі в сучасному романі» й «Передньому слові» до «Перебенді» Т.Г.Шевченка писав про складний характер творів Руссо, підкреслював їх вплив на молодого Т.Шевченка, вказував на світовий резонанс його суспільних і естетичних ідеалів.

У просвітителів ідеальним героєм є той, що живе за законами природи і не знає вад цивілізації. Таку людину можна знайти, на думку Руссо, тільки серед селян: “Під селянським одягом хлібороба, а не під позолоченою сухозліткою придворного ховається сила та доброчесність душі” [24, с. 105]. Він протиставляє багатих і бідних на користь останніх, і Юлія, героїня роману “Юлія, або Нова Елоїза”, радить коханому “піднятися на горища або спуститися в підвали, де живуть чесні працівники – це клас людей, який треба найбільш поважати” [24, с. 105]. Руссо стверджував також, що зрозуміти народ не можна в столиці, де під впливом світського товариства всі робляться схожими одне на одного. Щоб пізнати життя народне, треба, на його думку, їхати до провінції, “де у жителів ще сильна схильність, яку дала їм природа” [24, с. 105]. Він підкреслював, що “чистою радістю може бути тільки загальна радість, а дійсні почуття панують тільки серед народу” [24, с. 106].

РОЗДІЛ 2. «Страждання молодого Вертера» Й.В. Гете як епістолярний роман

2.1. Ознаки епістолярного роману у творі Й.В.Гете

Гете — найвизначніший німецький поет, прозаїк, драматург, майстер художньої, виразної мови; філософ, натураліст і державний діяч. Його життя і діяльність нерозривно пов’язані з великим катаклізмом, котрий перетворив — під гуркіт війн і революцій — Європу феодальну, дворянсько-монархічну на Європу буржуазно-капіталістичну. Гете володів кількома іноземними мовами (французькою, італійською, англійською), вивчав художню літературу, історію, природничі науки, займався музикою та малюванням. Народився 28 серпня 1749 року у Франкфурті-на-Майні, "вільному" імперському місті, котре за часів дитинства й ранньої юності Гете залишалось наполовину середньовічним містом. Йоганн Вольфганг — син заможного імперського радника Йоганна Каспара Гете, котрий не міг похвалитися родовитістю, і Катаріни Єлизавети, уродженої Текстор [21, с. 53].

В автобіографічній книзі "Поезія і правда" (1814) поет писав про своє народження: "Двадцять восьмого серпня 1749 року, опівдні, з дванадцятим ударом дзвону, я з’явився на світ у Франкфурті-на-Майні. Розташування сузір’їв сприяло мені…" [21, с. 53] Поет був переконаний, що розташування планет впливає на долю, і у Всесвіті кожному випадає особливе місце, тому що людина — суттєва частка космосу. Гете вірив у свою зірку і з усіх сил сприяв щасливому призначенню. Його заповнене різноманітними заняттями й пошуками життя було суворо підпорядковане внутрішній дисципліні. Він вибудовував свою біографію за ретельно обміркованим і тільки йому відомим планом.

Роман "Страждання юного Вертера" (1774), написаний у Веймарі, де Гете за наполегливою вимогою батька стажувався в імперському суді, зробив автора уславленим не тільки у всій Німеччині, але й у всій Європі. Гете обрав для "Вертера" епістолярну форму. Листи — це своєрідна сповідь героя. Події роману відбуваються з травня 1771 року по грудень 1772 року. Отже, час дії і час написання роману надзвичайно близькі. Епістолярний роман — улюблений жанр епохи сентименталізму. Гете цілком в дусі сентиментальних творів прославляє любов, глибокі щирі почуття, на які здатна людина незалежно від своєї станової приналежності. Гете одним з перших виголосив світові свої ідеї: гідність людини не в її предках, не в майновому стані, а в ній самій — в її особистості, в її таланті, інтелекті й вчинках [21, с. 54].

На схилі років Гете розповів у "Поезії і правді" про те, що він написав "Страждання юного Вертера", щоб звільнитися від думки про самогубство, яка переслідувала його. Однак вчинок Вертера виявився настільки заразливим, що після видання перекладів роману у Франції (1774), в Англії (1776), Голландії (1781), Італії (1781), Швеції (1783) і Росії (1788) Європою прокотилася хвиля самогубств юнаків, котрі готові були ціною життя довести істинність своєї пристрасті [21, с. 54].

Дія роману в листах, а саме цей жанр, характерний для літератури XVIII ст., його вибирає Гете для свого твору, відбувається у одному із невеличких німецьких містечок наприкінці XVIII ст. Роман складається із двох частин, це листи самого Вертера і доповнення до них під заголовком "Від видавця до читача". Листи Вертера адресовані його другу Вільгельму, у яких автор прагне не скільки описати події життя, скільки передати свої почуття, навіяні знайомством з навколишнім світом [21, с. 55].

Вертер, юнак з небагатої сім'ї, освічений, схильний до малярства і поезії, поселяється у містечку, щоб побути на самоті. Він насолоджується природою, спілкується з простими людьми, читає свого улюбленого Гомера, малює. На заміському балі молоді він знайомиться з Шарлоттою С. та закохується у ній безпам'яті.

Лотта, так звуть дівчину близькі та знайомі, — старша дочка княжого амтсмана, всього у їхній родині дев'ять дітей. Мати у них померла, і Шарлотта, незважаючи на свою молодість, зуміла замінити її своїм братам і сестрам. Вона як приваблива зовні, а і володіє самостійністю суджень. Вже у перший день знайомства у Вертера з Лоттой можна знайти збіг смаків, вони охоче розуміють одне одного.

Відтоді юнак щодня більшу частину часу проводить у домі амтсмана, що у годині ходьби від міста. Разом з Лоттой він відвідує хворого пастора, їздить доглядати за хворою дамою у місті. Кожна хвилина, проведена поблизу неї, доставляє Вертеру насолоду. Але справжнє кохання юнака з початку приречене на страждання, тому що в Лотти є наречений, Альберт, який поїхав влаштовуватися на солідну посаду.

Приїжджає Альберт, і він відноситься до Вертера привітно і делікатно приховує прояви свого відчуття до Лотти, але закоханий юнак ревнує її до нього. Альберт стриманий, розумний, вважає Вертера людиною непересічною і прощає йому його неспокійний норов. Вертеру ж важко, і сама присутність третьої особи при побаченнях з Шарлоттою, він впадає то в невтримне веселощі, то в похмурі настрої.

Якось, аби хоч трохи відволіктися, Вертер збирається верхом в гори і просить у Альберта позичити в дорогу пістолети. Альберт погоджується, але попереджає, що вони не заряджені.

Вертер бере один пістолета i докладає до чола. Цей необразливий жарт перетворюється на серйозну суперечку між молодими людьми, про долю людини, його пристрасті і розум. Вертер розповідає історію про дівчину, покинуту коханим, яка кинулася у ріку, оскільки без нього життя втратило будь-який сенс.

Альберт вважає цей вчинок "дурним", він засуджує людину, яка, захоплюється пристрастями, втрачає здатність розмірковувати. Вертеру, навпаки, неприйнятна надмірна розумність.

На день народження Вертер одержує у подарунок від Альберта пакунок: у ньому бант з сукні Лотти, коли він побачив її вперше. Юнак страждає, він розуміє, що слід зайнятися справою, поїхати, але весь час відкладає момент розлучення. Напередодні від'їзду він іде до Лотти. Вони ідуть в улюблену альтанку в саду. Вертер щось говорить про майбутню розлуку, але дівчина, ніби відчувши її, заводить балачки про смерть і про те, що буде з нею. Вона згадує свою матір, останні хвилини перед розставанням із нею. Схвильований її розповіддю, Вертер знаходять у собі сили залишити Лотту.

Юнак їде до іншого міста, він працює чиновником при посланнику. Посланник прискіпливий, педантичний і дурний, але Вертер завів дружбу з графом фон К. і намагається в розмовах із ним скрасити свою абсолютну самітність. У містечку, як з'ясувалося, дуже сильні станові забобони, і молодій людині раз у раз нагадують про його походження.

Вертер знайомиться з дівчиною Б., яка віддалено нагадує йому незрівнянну Шарлотту. З нею він часто розмовляє про своє колишнє життя, зокрема розповідає їй і про Лотту.

Навколишнє суспільство досаждає Вертеру, і його відносини з посланником робляться дедалі гіршим. Справа закінчується тим, що посланник скаржиться на нього міністру, той же як людина делікатна, пише юнакові лист, у якому вимовляє йому за надмірну образливість і намагається направити його сумасбродні ідеї тим шляхом, де вони знайдуть собі правильне застосування.

Вертер тимчасово примиряється зі своїми становищем, але відбувається "неприємність", яка змушує його залишити службу. Він був з візитом у графа фон К., засидівся, тим часом почали з'їжджатися гості. У містечку ж цьому не було прийнято, щоб у дворянстві з'являлася людина низького стану. Вертер не відразу зрозумів, що відбувається, при цьому, побачивши знайому дівицю Б., він розговорився із нею. Тільки коли всі почали коситися на нього, а його співрозмовниця ніяк не могла підтримати розмову, граф, відкликавши юнака убік, делікатно попросив піти. Юнак поспішно пішов. Наступного ж дня всім містом пішли плітки, що граф фон К. вигнав Вертера зі свого вдома. Не дочевшись, що його попросять залишити службу, юнак подає прохання про відставку і виїздить.

Спочатку Вертер їде в родинний маєток і віддається солодким спогадам про дитинства, потім приймає запрошення князя і їде в його володіння, але він тут почувається теж не на своєму місці. Нарешті, нездатний більш переносити розлуку, він повертається у місто, де живе Шарлотта. За цей час вона стала дружиною Альберта. Молоді люди щасливі.

Поява Вертера вносить розлад у їх сімейне життя. Якось, гуляючи околицями містечка, Вертер зустрічає божевільного Генріха, який збирає букет квітів для улюбленої. Пізніше він дізнається, що Генріх був переписувачем в батьківському інституті Лотти, закохався у дівчину, і любов звела його з розуму. Вертер відчуває, що образ Лотти переслідує його і в нього не вистачає сил покласти край стражданням. На цьому листи молодого чоловіка обриваються, і про його подальшу долю ми дізнаємося вже від видавця.

Любов до Лотти робить Вертера нестерпним для оточуючих. З іншого боку, поступово у душі молодої людини дедалі більше закріплюється рішення залишити світ, бо просто піти від коханої він не може. Якось він застає Лотту, яка перебирає подарунки рідним напередодні Різдва. Вона звертається до нього з проханням прийти до них не раніше святвечора. Для Вертера це означає, що його позбавляють останньої радості у житті.

Повернувшись додому, Вертер упорядковує свої справи, пише прощального листа своїй коханій, відсилає слугу з запискою до Альберта за пістолетами. Рівно опівночі у кімнаті Вертера лунає постріл. Вранці слуга знаходить молодого чоловіка, ще дихаючого, на підлозі, приходить лікар, але вже пізно. Альберт і Лотта важко переживають смерть Вертера. Ховають його неподалік від міста, на тому місці, що він вибрав собі сам.

Вертер — герой роману Гете, який став першим твором нової німецької літератури, який отримав європейський резонанс. Особистість Внртера вкрай суперечлива, його свідомість розколота; він — у постійному розладі і з оточуючими, і з собою. Вертер, як і молодий Ґете і його друзі, представляють покоління бунтуючої різночинної молоді, величезні творчі можливості і життєві вимоги якої зумовили їх непримиренний конфлікт з відсталим суспільним укладом. Доля Вертера є свого роду гіперболою: всі протиріччя загострені у ній до краю, і це веде до загибелі. Вертера представлено в романі як людину надзвичайної обдарованості. Він — хороший рисувальник, поет, наділений тонким і різноманітним відчуттям природи. А перші сторінки роману пронизані почуттям радісного поєднання Вертера зі стихіями природи. Але саме тому, що Вертер є "природною людиною" (як мислили просвітителі), він пред'являє суворі, часом непомірні вимоги до свого оточенню і до суспільства. Вертер з усе зростаючою образою бачить навколо себе "боротьбу дрібних честолюбств", відчуває "нудьгу у суспільстві мерзенних людців, кишащих навколо" [14, с. 70]. Йому огидні станові перепони, щокроку він бачить, як аристократизм вироджується в порожнє чванство.

Вертер почувається найкраще у суспільстві простолюду і дітей. Він наділений великими знаннями, свого часу намагається зробити кар'єру (служить в якогось посланника), йому покровительствує освічений граф К. Але посланник виявляється дрібним, прискіпливим педантом, граф К. (задля своїх знатних гостей, не терпить присутності різночинців) кривдить Вертера. Вертер пориває з ними, а коло його знайомих дедалі більше тане. Поступово вся людське життя починає представлятися йому якимось заздалегідь відомим круговоротом.

Любов тому й постає єдиною втіхою для Вертера, що вона не піддається механічно встановленому порядку. Любов для Вертера — це торжество живого життя, живої природи над мертвими умовностями (невипадково Лотта, як і Вертер "дитя природи", їй чужі умовності і вдавання). Разом з тим поведінка Лотти відмічена печаткою двоїстості і коливань: відчуваючи чарівність Вертера і силу його любові, вона може розірвати зі Альбертом, своїм нареченим; той самий двоїста гра триває і після заміжжя Лотти. Хвилини емоційного, стихійного тяжіння один до одного чергуються з болісними розлуками. Потроху Вертер дійшов твердого переконання, що йому не дано здійснити своє життєве покликання, що всі його покинули і не розуміють, і це штовхає його до фатального рішення [14, с. 71].

Роман "Страждання юного Вертера" залишився у світовій літературі як неперевершений твір про трагічну нерозділену любов.

У 1775 році Гете прийняв запрошення саксен-веймарського герцога Карла-Августа і переїхав до Веймара. Він став першим міністром герцога, одержав титул таємного радника. Дослідник творчості Гете Н. Н. Вільмонт так пояснив мотиви цього вчинку: "Від’їжджаючи до Веймара, Гете плекав надію домогтися радикального поліпшення суспільних відносин хоча б на невеликому клаптику німецької землі, у володіннях Карла-Августа, для того, щоб цей клаптик землі послугував зразком для всієї країни, і проведені там реформи стали б прологом загальнонаціональної перебудови німецького життя". Гете незабаром переконався, що це було утопією, бо герцог, зрозуміло, забув про свої благі наміри. Гете поступово обмежує, свою державну службу, залишаючи за собою лише театр і навчальні заклади [9, с. 20].

Утомлений та розчарований, Гете в 1786 році їде з Веймара і два роки проводить в Італії. Він жадібно всотує враження від навколишнього життя, тонко поціновує витвори мистецтва. Простоту й спокійну велич античної культури він називає головним художнім принципом, вивчає античне й ренесансне мистецтво, пробує себе в живописові. Відмовившись від бунтарства ранніх років, він вбачає мету своєї творчості в мирній пропаганді просвітницьких ідей. У його трагедії "Іфігенія в Тавриді" (1779-1786), написаній на сюжет давньогрецького міфу, нова героїня виступає справжнім борцем проти варварства й жорстокості, діючи силою переконання. Але потім Гете повертається до Веймара і залишає його тільки заради недовгих поїздок до Карлсбада, Марієнбада та до інших місць, де він поправляв здоров’я. Усе життя Гете тепер протікає у Веймарі, де до нього приходить світове визнання, розкривається його універсальний талант поета й прозаїка, драматурга й літературного критика, театрального постановника, актора, художника, археолога й натураліста [9, с. 21].

Гете зазвичай подовгу працював над більшістю своїх творів. Приміром, задум драми "Егмонт" виник ще у 70-х роках XVIII століття. Однак поет закінчив її в Італії в 1787 році, а в наступному — надрукував. У трагедії відбилося юнацьке захоплення Гете Шекспіром. Німецький драматург, як і Шекспір, звертається до історичної епохи, вкрай напруженої, коли в тугий вузол протиріч сплелися політичні й релігійні конфлікти. Прагнучи відтворити події правдиво, Гете обирає прозаїчну форму, що для того часу було новаторством, адже драми писалися віршами [9, с. 22].

2.2. Традиції епістолярного роману ХVІІІ ст. в «Стражданнях молодого Вертера» Й.В.Гете

Поетика любовного листа має свою особливу специфіку, що сягає своїми коріннями в давнину. Адже скільки часу існує кохання, стільки часу існують любовні листи. На початкових етапах розвитку епістолографії існувала сувора жанрово-стильова регламентація. Вже пізніше в період розвитку сентименталізму виникає епістолярна проза та белетристика. У період розвитку романтизму лист ще більше далекий від канонічної форми. Він навпаки набуває художньої форми.

У розвідці А.Єлистратової “Епістолярна проза романтиків” спостерігаємо той факт, що епістолярій та листи як художні твори не розмежовуються. Для епістолярної прози доби романтизму характерним є неспокій, до якого призводить шукання свого “я”. Опис відходить на другий план. Головними є також перебої настрою та інтонації, багатошаровість смислу, а звідси – розрив поступовості – повернення до одного і того ж предмета у світі нового емоційного досвіду, суб’єктивна розкутість, розвиток художнього, мистецького начала [8, с. 247].

Гете — у найкращих своїх творах — це найдовершеніший зразок мислення в образах. Поезія Гете внутрішньо пронизана філософією, і не тільки там, де поет прямо переповідає про високі істини, але й там, де він розповідає, наприклад, про якесь інтимне переживання,- він є найглибшим філософом. Дослідники підрахували, що Гете написав понад 1600 віршів. Його твори народжувалися як відгук на безпосередні життєві враження і переживання. Він віддавався цілком, почуттям, пристрасть веліла йому висловити її в поетичних рядках. Разом з тим Гете завжди надзвичайно скромний і коректний у передачі ліричних переживань. Вірш "Побачення і розлука" (1771) присвячений Фрідеріці Бріон. Попри схвильованість і надлишок почуттів, ліричний герой є шляхетно-цнотливим. Зустріч закоханих відбувається тільки в мріях і спогадах [8, с. 248].

Початок творчого шляху Гете пов’язаний з літературним рухом, представники якого виступали під девізом "Буря і натиск!" Ці поети і драматурги іменували себе "штюрмерами" — від німецької назви "Sturm und Drang".

Вірш "Прометей" — це темпераментний монолог заступника людей Прометея, який кидає тиранові Зевсу виклик, стверджуючи, що верховний небожитель — лише породження людських забобонів і страхів.

Волелюбні бунтарські настрої молодого Гете проявилися також у його драмі (1773), матеріалом для якої послугував життєпис Готфріда фон Берліхінгена, написаний ним у 1557 році, але надрукований в 1731 році. Гец (скор. від Готфрід) — реальна історична особа. Наслідуючи Шекспіра, Гете ігнорує три єдності у класицизмі, у драмі 56 швидко змінюваних епізодів, безліч персонажів. "Гец фон Берліхінген" написаний прозою, герої розмовляють простою, часом навіть грубуватою народною мовою.

Н.Вільмонт у коментарях до видання “Страждання юного Вертера” пише, що основою для написання роману був Вецлар, куди Гете прибув у травні 1772 р. Однак Гете не заглядав до судової палати. Навпаки, він дуже часто заходив до будинку амтмана, куди його тягло почуття до Шарлотти, нареченої секретаря посольства Іоганна Крістіана Кестнера, з яким приятелював Гете. Гете покидає Вецлар, безнадійно закоханий, але з бажанням зберегти свободу для літературної творчості [5, с. 7].

Але Гете ні в якій мірі не Вертер, скільки би автор не наділяв героя своїми душевнодуховними якостями, в тому числі й ліричним обдаруванням.

“Страждання молодого Вертера” – роман у листах, жанр, характерний для літератури XVIII століття. Листи в романі написано одною рукою, рукою головного героя (крім приписки “видавця”). Це надає твору своєрідної ліричності й монологічності, а це дає можливість романісту крок за кроком слідувати за наростанням душевної драми юнака.

Подальше дослідження епістолярного роману є перспективним як у галузі лінгвопоетики й прагматики, так і в галузі наратології. Інтерес викликає вивчення художніх образів персонажів інших романних жанрів відповідно до їхньої статусної мовленнєвої поведінки. Перспективним також, на наш погляд, є дослідження таких піджанрів епістолярного стилю, таких як власне лист та лист відомих людей.

ВИСНОВКИ

Епістолярний стиль виокремлюється в системі функціональних стилів як окремий різновид. Він характеризується як позамовними факторами, а саме ситуацією часової та просторової віддаленості комунікантів, бажанням установити контакт за допомогою листа, сферою письмового особистісного спілкування, так і мовними факторами: наявність композиційної рамки, залучення лексики, пов’язаної з процесом письмової комунікації, синтез розмовних та книжних конструкцій.

У французькому епістолярному романі художній образ персонажа, будучи основним засобом вираження суб’єктивної модальності тексту, розкривається перш за все в мовленні персонажа. Мовлення персонажа, в свою чергу, зумовлене статусною поведінкою останнього. Аналіз статусної поведінки персонажів в епістолярному романі дозволяє краще зрозуміти їхнє місце у композиції твору, а аналіз мовних засобів, використаних у мовленні персонажів, надає змогу зробити висновок про соціальний статус героя, його культуру й освіту, характер, психічний стан, інколи про вік персонажа.

Іронія у французькому епістолярному романі XVIII-XX століть розкривається не тільки в окремих іронічних висловлюваннях персонажів як стилістичний троп, а й у композиції твору, в оповіді.

Інтертекстуальні зв’язки у французькому епістолярному романі представлені в усіх формах (цитування, посилання на інший текст, плагіат, натяк, пародія, стилізація), проте намічаються певні тенденції.

Французький епістолярний роман як жанр поступово віджив своє та перевтілився у близький за формою роман-мемуари та новелу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аникст А.М. Творческий путь Гете. – М., 1986. – 543 с.
2. Артамонов С. и др. История зарубежной литературы XVII–XVIII в. — М., 1973. – 284 с.
3. Богословский В.Н. История зарубежной литературы. – М., 1989. – 466 с.
4. Гібер Й. Енциклопедія людського буття. Творчість Гете // Тижневик “ЗЛ”.– 1999. – № 40. – С. 3.
5. Гете "Страдания юного Вертера" БВЛ, Москва, 1980. – 210 с.
6. Ґете Йоганн Вольфґанґ фон // УСЕ Універсальний словник-довідник. — 4-е видання. — 2006. — С. 348
7. Демченко В. Д. “Вертер” Гете и проблема романа в критике немецкого Просвещения // Гетевские чтения. 1984. – М., 1986. – С. 56-71
8. Елистратова А. Английский роман эпохи Просвещения.– М., 1966.– 469 с.
9. Затонський Д. В. Гете: “Поезія і правда” як сучасний урок // Вікно в світ: Німецька література. – 1999. – № 3. – С. 18-23
10. Кессель Л. М. Гете и “Западно-восточный диван”. – М., 1973. – 140 с.
11. Кокарєва В. Нерозгадана таємниця природи (Уроки аналізу оригіналу та перекладів балади Гете “Лісовий цар”) // Всесвітня література та культура. – 2001. – № 3. – С. 7-10
12. Конради К.О. Гете. Жизнь и творчество: В 2 т. / Половина жизни. Итог жизни / Пер. с нем. Предисл. и общая редакция А. Гугнина.– М., 1987.– Т. 1 – 592 с. Т. 2.– 648 с.
13. Кочур Г. Сонячний геній (Й. В. Гете) // Гете Й. В. Твори.– К., 1969.– С. 3-41
14. Миримский М. “Страдания юного Вертера” (Гете) // Миримский М. Статьи о классиках. – М., 1966. – С. 69-79
15. Мосійчук І. “Щоб поета зрозуміти…” / Урок позакласного читання з вивч. поезій Й. Гете / // Заруб. літ. в навч. закл. – 2000. – № 11. – С. 14-16
16. Німецький геній та формування особистості // Зарубіжна література. – 1999. – № 6
17. Руссо Ж.-Ж. Юлия, или Новая Элоиза // Избр. соч.: В 3 т. – М.: Гослитиздат, 1961. – Т.2. – С.13-726
18. Скварчинська С. Автор “Вертера” как художественный образ забытой повести. Перев. с польск. // Сравнительное изучение литератур. – Л., 1976. – С. 391-397
19. Структурна типологія епістолярного роману (на матеріалі творів XVII-XX століть) // Проблеми семантики слова, речення та тексту: Зб. наук. пр. / Київськ. нац. лінгв. ун-т. – К.: Видавничий центр КНЛУ, 2004. – Вип. 11. – С. 93-98
20. Шалагінов Б. Б. Естетика Й. В. Гете. – К., 2002. — 152 с.
21. Шалагінов Б. Й. В. Гете // Вікно в світ. – 1999. – № 1. – С. 52-74
22. Шалагінов Б.Б. Естетика Й. В. Ґете: Дослідження.- К.:Вежа, 2002. — 149 с.
23. Шалагінов Б.Б. Шлях Ґете: Життя. Філософія. Творчість.- Харків: Ранок, 2003. — 287 с.
24. Шаповалова М.С. Історія зарубіжної літератури. – Львів: Вища школа. – 1982. – 440 с.
25. Якимович Т. К. Ґете Йоганн Вольфганг //Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 416-417