Інститути громадського суспільства територіальної громади: шляхи співпраці
Вступ
1. Інститути громадянського суспільства
2. Інституалізація демократичного самоврядування в контексті розвитку громадянського суспільства в Україні
3. Практичний досвід місцевого самоврядування на прикладі Дарницького району м. Києва
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Загальною ознакою для більшості країн в третьому тисячолітті став пошук шляхів соціально-економічної, політичної, правової й духовної трансформації. Одним з пріоритетів національних інтересів України є розвиток громадянського суспільства і його демократичних інститутів. У зв’язку з цим особливої актуальності набувають фундаментальні наукові дослідження теорії громадянського суспільства, його структури, правового статусу окремих інститутів.
Зростаючі тенденції глобалізації актуалізують питання розвитку основоположних конституційних цінностей, правового забезпечення розбудови громадянського суспільства, пошук балансу між свободою й публічною владою, потребу в гармонічному поєднанні яких значною мірою може задовольнити місцеве самоврядування. Становлення й розвиток місцевого самоврядування як основоположного інституту громадянського суспільства вимагає з'ясування ціннісних критеріїв та орієнтирів, які вказують на зміст і головні напрямки діяльності органів і посадових осіб територіальних громад.
За таких умов виникає необхідність суттєвого вдосконалення правового регулювання місцевого самоврядування з метою задоволення зростаючих потреб людини, територіальних громад і суспільства в цілому щодо організації місцевого управління, злагодженого функціонування всіх інститутів громадянського суспільства, що є головною передумову демократичних трансформацій, створення ефективної системи забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина.
Тема: „Інститути громадського суспільства територіальної громади: шляхи співпраці” .
1. Інститути громадянського суспільства
Важливим моментом становлення інститутів громадянського суспільства є визнання суспільством факту їх існування, а також визнання їх права і спроможності реагувати на процеси, які відбуваються в суспільстві, позитивно впливати на їх перебіг. Отже, механізм розвитку інститутів громадянського суспільства інкорпорує інтерактивні механізми та потребує суспільного визнання і легітимації. Перш за все – з боку державних інституцій [9, с. 80], а також з боку інших інститутів громадянського суспільства.
Механізми взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства науковці розглядають в кількох аспектах. З позиції юридичної науки, громадянське суспільство, як складова держави, є такою моделлю суспільного розвитку, яка пропонує збалансований взаємоконтроль і взаємообмеження державних органів і недержавних утворень (інститутів громадянського суспільства) для того, щоб діяльність державних органів завжди перебувала в полі зору недержавних структур, які, в свою чергу, мають співвідносити власні дії із законами та враховувати об’єктивні потреби держави [9, с. 80]. З позиції соціології, громадянське суспільство – це особливий тип індивіда, якому притаманні, з одного боку, високий рівень автономії від соціуму взагалі і від держави зокрема, а з іншого – здатність конструктивно спілкуватися з іншими особистостями заради суспільного миру. У політологічних дослідженнях (зокрема, О. Онищенко) вирізняються три моделі взаємодії держави і громадянського суспільства: конфронтаційна, патерналістська та консенсусна. Остання, на думку автора, є оптимальною [9, с. 81].
Держава та інститути громадянського суспільства, за всієї різниці між ними, мають одну мету – консолідувати суспільство. Але механізми консолідації, як і механізми внутрішньої взаємодії, у них протилежні. Інститути громадянського суспільства об’єднують людей, забезпечуючи їм можливість вільно реалізувати власні інтереси, а держава – як спеціальний інститут – примусом.
Політизація деяких інститутів громадянського суспільства (церква, ЗМІ) обумовлена тим, що держава не забезпечує умов для їх нормального функціонування. Тому деякі інститути активно вступають у політичний процес. В умовах розвинутого громадянського суспільства та правової держави кожен інститут виконує тільки йому притаманні функції.
На відміну від західних демократичних держав, де взаємодія між державою та інститутами громадянського суспільства віддзеркалює баланс сил та груп інтересів, який склався в результаті еволюції демократії, в сучасній Україні характер взаємин держави й інститутів громадянського суспільства (що практично тільки зароджуються) окреслюється тенденція до визнання: простежується зацікавленість держави до діяльності цих інститутів. Але ця зацікавленість доволі квола, бо держава ще не відчуває реальної користі від діяльності цих інститутів, а інститути, у свою чергу, не докладають достатніх зусиль, аби змінити ставлення до себе. Взаємини між ними частіше будуються на необхідності спонсорувати діяльність громадських інститутів. Хоча інститути уже могли б активніше лобіювати інтереси окремих верств населення.
Однією із складних проблем є недостатнє інформування населення про діяльність інститутів громадянського суспільства: наші ЗМІ не приділяють належної уваги процесам їх створення та діяльності. Просвітницько-рекламна діяльність у зрозумілій та переконливій формі, яка мотивує і стимулює розвиток громадських ініціатив, має бути поставлена на системну основу.
Процес модернізації політичної сфери характеризується створенням диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією ролей та інститутів. У цьому аспекті слід розглядати розширення взаємодії виконавчої влади з громадськими інституціями не як самоціль або чергову кампанію щодо взаємодії з громадськістю, а як постійну працю з використання величезного потенціалу громадських об’єднань, створенню умов для якнайкращого задоволення потреб громадян у різних сферах суспільного життя.
Одним з факторів ефективності політичної модернізації є створення багаторівневої системи відносин між органами державної влади та інститутами громадянського суспільства. Однак на цьому шляху є суттєві перешкоди. По-перше, ще не створено повноцінної нормативно-законодавчої бази, яка б регламентувала діяльність інститутів громадянського суспільства, а також держави як посередника в розв’язанні конфліктних ситуацій у громадянському суспільстві [9, с. 82]. По-друге, дається взнаки низький рівень довіри громадян до діяльності інститутів громадянського суспільства; вкрай незадовільна взаємодія цих інститутів з органами місцевої влади; відносно невисокий рівень конкурентності інститутів громадянського суспільства, брак чіткого розподілу сфер впливу між ними.
В Україні, у зв’язку з традиційно скептичним ставленням до недержавних структур, основна частина громадських функцій централізована. За даними Інституту соціології НАН України, навіть стосовно таких суто духовних інституцій громадянського суспільства, як „громадські організації”, „церква”, „творчі спілки”, „організації за інтересами”, близько 30 % респондентів вважають державне керівництво ними єдиним ефективним засобом їх розвитку [9, с. 82]. Та й взагалі рівень довіри населення до державних і недержавних структур гранично низький. За даними того ж Інституту, найвищий ступінь довіри виявляється до громадських (недержавних) інститутів – 0,35; до представницької влади – 0,32; до державних установ – в середньому 0,27; до судової влади – 0,27. Як бачимо, інститути громадянського суспільства мають все ж вищий рівень довіри у порівнянні з державними органами й установами. Можливо, це пояснюється саме тим, що інститути громадянського суспільства протиставляються державній владі [9, с. 82].
Головні риси нинішньої української реальності (недостатній розвиток економіки, невизначеність концепції громадянського суспільства, брак відповідних законів, глибоке соціальне розшарування, патерналістська ментальність, непідготовленість управлінських кадрів до вирішення завдань перехідного періоду) обумовлюють потребу визначити першочергові завдання становлення та розвитку інститутів громадянського суспільства.
На нашу думку, одним з них є створення концепції ефективної взаємодії на горизонтальному та вертикальному рівнях усіх структур громадянського суспільства з чітко зорієнтованою діяльністю та функціями усіх його інститутів. Ці програми мають бути зорієнтовані на ефективне співробітництво з державними структурами та максимально стимулювати розвиток громадських ініціатив.
Експерти зазначають, що найвищий рівень плідної співпраці існує між такими парами структур: органи місцевого самоврядування – органи державної влади; органи місцевого самоврядування – політичні партії та рухи; органи державної влади – політичні партії та рухи. Тобто, співпрацюють структури, що репрезентують сферу управління суспільством на різних рівнях [9, с. 83].
Хоча в Україні прийнято закони „Про свободу совісті та релігійні організації” (1991 р.), „Про об’єднання громадян” (1992 р.), „Про благодійництво та благодійні організації” (1997 р.), „Про молодіжні та дитячі громадські організації” (1998 р.) [5, с. 34], вони потребують доповнень, які б стимулювали вироблення нової організаційно-правової форми існування інститутів громадянського суспільства, котра враховувала б специфіку їх діяльності.
Провідними осередками діяльності інститутів громадянського суспільства мають стати місцеві структури, яким простіше лобіювати інтереси окремих громадян.
Становлення інститутів громадянського суспільства обумовлюється також потребами населення в реалізації професійних, аматорських і громадських інтересів. У цій сфері інститути громадянського суспільства, як свідчить досвід, діють ефективніше, аніж державні органи. Цьому сприяє властива їм гнучка система управління, здатність швидко адаптуватися до умов, що динамічно змінюються, певна незалежність від рішень державних організацій.
В Україні існує велика кількість недержавних організацій – понад 40 тисяч. Більшість з них опікується кількома видами діяльності, що дає їм змогу добре пристосовуватись до соціально-економічних умов і потреб потенційних клієнтів. Саме така багатовекторна природа дозволяє їм розширювати соціальну базу [5, с. 34].
Для зацікавлення державних структур діяльністю інститутів громадянського суспільства необхідно активізувати роботу громадських організацій і визначити пріоритетні напрямки їх діяльності. Передати або частково делегувати їм окремі функції державних органів – наприклад, з питань соціальної підтримки населення, реалізації ініціатив молоді і батьків у роботі з дітьми і підлітками тощо. Для України, що переходить до ринкових відносин, важливого значення набуває функціонування інститутів громадянського суспільства насамперед у галузі соціальних, правозахисних послуг, що обумовлюється складністю соціально-економічних проблем перехідного періоду.
Однією з тенденцій трансформації суспільного життя є процес політичної модернізації. Перспективи її залежать від спроможності державного режиму визначати і вирішувати першорядні проблеми громадян. Однією з таких проблем і є формування структур громадянського суспільства. Громадянське суспільство – це простір соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого, різних об’єднань, суспільних рухів і публічної комунікації. Але громадянське суспільство – це і спроба об’єднати широкий спектр діяльності агентів, незалежних від держави, спрямованої на те, щоб „відсунути” державу, розширити вплив громадянського суспільства [5, с. 36].
2. Інституалізація демократичного самоврядування в контексті розвитку громадянського суспільства в Україні
Важливо розуміти складність і суперечливість процесу побудови громадянського суспільства. Суспільство може стати справді громадянським, якщо набуде самостійності, матиме власний ґрунт і пройметься духом свободи. В Україні процес формування громадянського суспільства лише розпочинається.
У цьому контексті можна виокремити такі головні позиції: по-перше – неможливість і навіть небезпечність формування громадянського суспільства «згори» за бажанням або за планом представників влади; по-друге – перед владою стоїть завдання формувати державу як максимально сприятливий інститут для розвитку громадянського суспільства.
Без партнерських стосунків між державою та суспільством не може сформуватись ані потужна держава, ані успішне, багате суспільство, тут потрібний діалог рівних. Але це партнерство передбачає жорстке «опонування владі» з боку громадянських інституцій [11, с. 32].
Для формування інститутів громадянського суспільства необхідні: 1) ґрунтовне дослідження шляхів сприяння ефективності та функціональності систем місцевого самоврядування, розвитку багаторівневих територіальних громад і структур самоорганізації населення; 2) розробка можливих варіантів формування прозорості та публічності діяльності місцевих органів державної влади.
Місцеве самоврядування – ключова ланка громадянського суспільства, без якої Україна ніколи не зможе стати по-справжньому демократичною державою. Нині система місцевого самоврядування у нашій країн усе ще у стадії формування. Система державного управління в Радянському Союзі не залишила місця для самоорганізації та самодіяльності громадян на адміністративно-територіальному рівні. На жаль, незалежна Україна успадкувала від СРСР багато негативних рис, особливо в системі державного управління. Влада на рівні й областей, і районів належить місцевим державним адміністраціям – органам виконавчої влади на місцевому рівні. Фактичний контроль за місцевими державними адміністраціями здійснює секретаріат Президента України. Саме місцеві державні адміністрації (їхні фінансові відділи) складають бюджети областей та районів, а також бюджети тих населених пунктів, які розташовані на території відповідних областей та районів.
Незалежній Україні дісталась у спадок і радянська модель місцевих рад. Нагадаю, що за цілковитого всевладдя партійних органів (міськкомів, райкомів, обкомів КПРС) ради були декорацією неіснуючого «народовладдя». Нині всевладдя парткомів перейшло до виконкомів і підпорядкованих їм структур. Міським радам і їхнім депутатам фактично відведена формальна епізодична функція розгляду в комісіях і голосування на сесіях виконкомівських рішень. Реальний їх аналіз фактично неможливий за ситуації, коли на сесію ради виносяться десятки й сотні питань. З огляду на це можна дійти висновку: необхідно збільшити частку не епізодичних, а постійних форм діяльності місцевих рад і депутатів.
Отже, попри те, що місцевому самоврядуванню присвячено спеціальний розділ Конституції, а також Закон «По місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування не мають реальних важелів впливу на ситуацію. Потрібно розширити повноваження органів місцевого самоврядування (насамперед міських, селищних та сільських рад), особливо у фінансовій і майновій сферах.
Бюджети населених пунктів (міст, селищ і сіл), а також регіонів (областей і районів) мають складати не місцеві органи виконавчої влади, а безпосередньо ради, тобто представницькі органи населених пунктів і регіонів. Розширення податкової бази органів місцевого самоврядування та запровадження ефективної системи місцевих податків і зборів дали б справжню фінансову незалежність населеним пунктам і регіонам. Потрібно запровадити інститут комунальної (муніципальної) власності.
Місцеве самоврядування як об’єкт конституційно-правового регулювання є:
— по-перше, засадничим принципом конституційного ладу України;
— по-друге, специфічною формою народовладдя;
— по-третє, правом територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого значення.
Конституція ж чітко розмежовує місцеве самоврядування та державну владу (ст.ст. 5, 19, 38, 40), що дає можливість характеризувати місцеве самоврядування як автономну щодо держави публічну владу територіальної громади [1].
Конституція та Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачають: право територіальної громади на місцеве самоврядування здійснюється як безпосередньо з використанням різних форм прямої демократії (місцевий референдум, місцеві вибори, загальні збори тощо), так і через діяльність виборних та інших органів місцевого самоврядування.
Визначаючи суб’єктів місцевого самоврядування, Конституція ґрунтується на концептуальних положеннях громадівської теорії місцевого самоврядування, згідно з якою розрізняють «природні» та «штучні», тобто утворені актами державної влади, адміністративно-територіальні одиниці – АРК, області, райони. Право на місцеве самоврядування визнається лише за територіальними громадами адміністративно-територіальних одиниць, які виникають природним шляхом. До «природних» адміністративно-територіальних одиниць належать поселення – села, селища, міста [4].
Територіальна громада є сукупністю жителів «природної» адміністративно-територіальної одиниці – певного населеного пункту. Відповідно, право територіальної громади на місцеве самоврядування забезпечується правом кожного її члена брати участь у місцевому самоврядуванні. Водночас членами територіальної громади можуть бути і громадяни України, і особи без громадянства та іноземці, у зв’язку з чим постає питання щодо обсягу та змісту правоздатності різних категорій членів територіальної громади [4].
Конституції та закони різних держав світу неоднаково підходять до цього питання. Так, в одних державах (наприклад, Данії, Бельгії) всі члени територіальної громади, за умови проживання на її території протягом певного часу, фактично наділяються однаковою правоздатністю на участь у місцевому самоврядуванні, зокрема й можливість брати участь у місцевих виборах і місцевих референдумах. Такий підхід безпосередньо пов’язаний з визнанням відмінності різних статусів влади: державної влади як представника суспільства загалом, його політичної влади та місцевого самоврядування – публічної влади територіальної громади. В інших державах (наприклад, Російській Федерації) правоздатність членів територіальної громади диференціюється за їхнім громадянством: участь у здійсненні обох форм публічної влади – державної й місцевого самоврядування – беруть лише громадяни цієї держави.
Конституція також установлює різний обсяг правоздатності членів територіальної громади, визначає різний ступінь участі у здійсненні місцевого самоврядування. Так, за Конституцією (ст.ст. 38, 40) право обирати й бути обраними до органів місцевого самоврядування, брати участь у місцевих референдумах, рівного доступу до служби в органах місцевого самоврядування, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів і посадових осіб місцевого самоврядування гарантується тільки громадянам України [1].
Згідно зі ст. 3 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад також реалізують лише громадяни України. До того ж будь-які обмеження цього права залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняються [4].
Конкретизація форм участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування та визначення правового механізму їх реалізації мають здійснюватися згідно з чинним законодавством.
Слід зауважити, що Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» фактично обмежується лише встановленням переліку деяких форм, долучаючи до них місцевий референдум (ст. 7), загальні збори громадян (ст. 8), місцеві ініціативи (ст. 9) та громадські слухання (ст. 13) [4].
Цей перелік, як видається, є аж ніяк не повним і не містить низки форм участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування, які досить широко практикуються в зарубіжних країнах та деякими міськими громадами в Україні. До них, наприклад, можна віднести:
– індивідуальні та колективні звернення до органів і посадових осіб місцевого самоврядування (петиції);
– громадські роботи з благоустрою території населеного пункту, надання послуг соціально не захищеним мешканцям міста, – самооподаткування;
– участь у роботі органів місцевого самоврядування та органів, які вони створюють:
1) членство в комісіях, які створюють на громадських засадах при органах і посадових особах місцевого самоврядування;
2) участь у роботі фахових організацій, які створюють при виконавчих органах відповідних місцевих рад і об’єднують спеціалістів, котрі працюють у системі місцевого самоврядування або діяльність яких пов’язана з наданням громадських послуг членам територіальної громади з метою їх залучення до розробки та реалізації проектів, що передбачають підвищення якості надання таких послуг;
3) участь у роботі громадських рад, що створюються при місцевій раді з метою вивчення потреб окремих категорій жителів міста та практики надання їм соціальних послуг у системі місцевого самоврядування, залучення їх до виконання завдань та функцій місцевого самоврядування (наприклад, за рішенням місцевої ради при ній можуть бути створені ради пенсіонерів, інвалідів, іноземців, біженців, воїнів-інтернаціоналістів, учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, військовослужбовців, які не забезпечені житлом, тощо);
4) участь у проведенні громадських експертиз проектів рішень місцевої ради з питань, що мають істотне значення для територіальної громади, визначають основні напрями соціально-економічного та культурного розвитку відповідної території;
5) громадське обговорення проектів актів органів місцевого самоврядування, участь у масових акціях, метою проведення яких є привернення уваги органів і посадових осіб місцевого самоврядування до актуальних проблем загальноміського значення або проблем соціального забезпечення членів територіальної громади, охорони навколишнього середовища, підтримання громадської безпеки тощо, які потребують негайного вирішення;
6) надання матеріальної та фінансової допомоги місцевому самоврядуванню у формі добровільних пожертв, внесків до фондів, що створюються органами місцевого самоврядування, внесків до благодійних фондів, утворених із метою надання допомоги соціально не захищеним членам територіальної громади або з метою сприяння культурному й духовному розвитку, підтриманню в належному стані пам’ятників історії, культури та архітектури, природних пам’ятників [7, с. 76].
Окрім того, в чинному законодавстві, нормативних актах органів місцевого самоврядування порядок реалізації права громадян на участь у місцевому самоврядуванні, як правило, докладно не регламентується (за винятком місцевих виборів). Така ситуація дуже ускладнює впровадження нових форм у практику територіальних громад і не сприяє подальшому розвитку місцевої демократії, залученню громадян до участі у вирішенні питань місцевого значення.
Правова регламентація таких питань, на нашу думку, може бути здійснена у статутах територіальних громад на двох рівнях – законодавчому та локальному. Зокрема, предметом статуту територіальної громади можуть бути питання організації місцевих ініціатив, громадських слухань, загальних зборів громадян, індивідуальних і колективних звернень до органів і посадових осіб органів місцевого самоврядування, громадських робіт, самооподаткування, участі в роботі органів місцевого самоврядування й утворення ними органів, громадського обговорення проектів актів органів міського самоврядування
Важлива форма участі громадян у місцевому самоврядуванні – органи самоорганізації населення, під якими розуміють виборчі органи, що з дозволу міської ради створюються внутрішньоміською територіальною громадою (територіальною громадою мікрорайону, кварталу тощо) у визначеному законом та статутом міської громади порядку для вирішення питань, що належать до відання міського самоврядування та наділені міською радою частиною власної компетенції, фінансів, майна. У містах із районним поділом прийняття рішення про створення органів самоорганізації населення може бути (за рішенням міської ради) віднесене до районних у місті рад [7, с. 77].
Питанню функціонування органів самоорганізації громадян, окрім Закону «Про органи самоорганізації населення», у Конституції присвячено статті 140 і 142, де конкретизовано, що таке органи самоорганізації, як їх створюють. Зокрема, зазначено, що вони можуть бути наділені частиною повноважень і фінансів від міської ради. Проте, щоб створити органи самоорганізації, потрібні компетентні кадри.
В Україні є досвід проведення конференцій представників мешканців – по одній особі від кожного будинку мікрорайону, вулиці тощо. На них затверджують положення про орган самоорганізації. Також обирають правління з тих депутатів міської ради, які є від тієї території, плюс мешканці мікрорайону. Серед них, зокрема, створення об’єднань співвласників, до компетенції котрих належить і оперативне управління роботою з ЖЕКами. Слід зазначити, що органи громадського самоврядування в мікрорайонах працюють дуже ефективно. Не погоджуюся з такою думкою: якщо голова органу самоорганізації отримує кошти у виконкомі, то це вже є формою впливу виконкому на цю структуру. Усі питання вирішують безпосередньо мешканці відповідних мікрорайонів, вулиць, кварталів. Є чимало спірних питань. Проте ці структури надають значну допомогу навіть виконавчій владі. Знімається напруженість між населенням і представниками владних структур. Усі питання вирішуються на місцях. Якщо якесь не можуть вирішити, тоді вже звертаються до голови, заступників, керівників різних рівнів [7, с. 78].
Модель самоорганізації складається з двох компонентів:
– обрані безпосередньо під час загальноміських виборів депутати. Ця частина депутатської групи становить ядро представницького органу самоорганізації населення в межах депутатського округу;
– активісти та громадські організації у межах цієї території.
Отже, формується справжній представницький орган. Однак зрозуміло, і ми це усвідомлюємо, треба, щоб був бодай маленький виконавчий штаб: виконавчий секретар, співробітник, який опікувався б громадською приймальнею. Люди могли б звертатися туди зі своїми ініціативами. Новим у цій формі є те, що відбувається «прив’язка» не тільки відповідно до традиційних місцевих утворень (будинок, вулиця, квартал тощо), а ще й до такої химерної, але водночас досить дієвої структури, як депутатський округ. Це новий крок на шляху розвитку системи органів самоорганізації населення [7, с. 78].
Цей підхід до визначення органу самоорганізації населення дає можливість відокремити такі органи, з одного боку, від органів міського самоврядування (органи самоорганізації населення не є органами міської громади – це органи жителів міста, які становлять частину міської громади, тобто мешканців мікрорайону, вулиці, населеного пункту, що перебуває в межах адміністративних кордонів міста тощо; вони не мають власної компетенції; їхня діяльність має дозвільний характер; працівники цих органів не мають статусу муніципального службовця), з другого боку – відповідна міська рада може наділяти частиною власної компетенції, фінансів, майна лише органи самоорганізації населення.
3. Практичний досвід місцевого самоврядування на прикладі Дарницького району м. Києва
Упровадження в практику місцевого самоврядування органів самоорганізації населення сприятиме ширшій участі громадян у вирішенні питань місцевого значення, дасть змогу звільнити органи місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб від відповідальності за вирішення дрібних питань, які не мають значення для всієї територіальної громади.
Побудувати ефективну систему самоврядування можна лише шляхом активного залучення громадськості, подолання відчуження населення від органів влади та місцевого самоврядування. З метою вдосконалення організації та функціонування системи місцевого самоврядування є доцільним, ґрунтуючись на загальносвітових наробках у цій сфері, здійснити певні заходи правового й організаційного характеру.
1. Чітко визначити в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» статус внутрішньоміських і внутрішньоселищних громад районів у містах і селищах, мікрорайонів. Такі територіальні громади повинні мати змогу безпосередньо або через свої органи самостійно вирішувати деякі питання, що стосуються розвитку відповідної території населеного пункту, забезпечувати культурно-побутові й інші потреби своїх членів, брати участь у вирішенні питань загальноміського чи загальноселищного значення.
2. Передбачити можливість формування об’єднаної територіальної громади міста чи селища; визначити її статус як єдиного суб’єкта місцевого самоврядування та закріпити принцип договірного розподілу повноважень між об’єднаною територіальною громадою та її складовими частинами.
3. Конкретизувати форми безпосередньої участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування та визначити правовий механізм її реалізації, оскільки в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» наведено лише перелік цих форм.
4. Регламентувати не згадані законом форми участі громадян у системі місцевого самоврядування, які, однак, апробовані зарубіжним досвідом: індивідуальні та колективні звернення до органів і посадових осіб місцевого самоврядування (петиції), громадські роботи, самооподаткування, громадське обговорення проектів та актів органів місцевого самоврядування, участь у роботі органів місцевого самоврядування [14, с. 267].
Правова регламентація цих питань у системі місцевого самоврядування може бути здійснена на двох рівнях: законодавчому (у рамках законів «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про референдуми в Україні» та інших) і локальному (у статутах місцевих громад). Розширити перелік елементів системи місцевого самоврядування, внісши до неї: громадські формування, місцеві осередки політичних партій громадських організацій, підприємства, установи й організації, що перебувають у комунальній власності [14, с. 267].
Зокрема, предметом статуту місцевої громади можуть бути: громадські слухання; місцеві ініціативи; загальні збори громадян; індивідуальні й колективні звернення та інше.
Визначити статус, правові та організаційні форми такого важливого елементу системи місцевого самоврядування, як органи самоорганізації населення. Під органом самоорганізації населення потрібно розуміти виборчий орган, який з дозволу місцевої ради створює внутрішньомісцева територіальна громада (мікрорайону, кварталу, вулиці тощо) для вирішення питань, що належать до відання місцевого самоврядування, мають значення для відповідної внутрішньоміської чи внутрішньоселищної території, та який місцева рада наділила частиною власної компетенції, фінансів, майна.
Є доцільним запозичити зарубіжний досвід створення на всіх рівнях місцевих органів самоврядування дорадчих органів – так званих соціально-економічних комітетів.
Варто також організувати правові управлінські й адміністративно-організаційні тренінги серед представників системи місцевого самоврядування з метою поліпшення процесу прийняття рішень, підвищення професійно-інтелектуального рівня посадових осіб місцевого самоврядування. Необхідно розробити на кожному рівні місцевих територіальних громад систему публічного обговорення планованих рішень органів місцевого самоврядування з урахуванням специфіки територіальної громади.
Потрібна дослідницька робота з метою визначення проблем у сфері функціонування місцевого самоврядування та розвитку територіальних громад. Для цього варто використати різноманітні методи соціологічного дослідження (опитування, анкетування тощо) експертні наради, конференції, науково-практичні семінари. Провести тренінги серед посадових осіб і представників системи місцевого самоврядування, присвячені пошуку оптимальних методів розв’язання проблем реформування системи місцевого самоврядування у правовій, комунальній, самоорганізаційній, управлінській сферах. З метою підвищення прозорості та публічності обговорюваних тем організувати експериментальні міні-плебісцити серед різних соціальних прошарків населення, трудових колективів, мешканців кварталів, мікрорайонів з найнагальніших проблем, які визначаться під час соціологічних та експертних досліджень [14, с. 279].
Громадська приймальня депутатів Дарницької районної в м. Києві ради є формою роботи депутатів Дарницької районної в м. Києві ради з виборцями.
Громадська приймальня у своїй роботі керується Конституцією України, Європейською Хартією про місцеве самоврядування, Законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про статус депутатів місцевих рад", "Про столицю України — місто-герой Київ", «Про звернення громадян» та іншими законодавчими та підзаконними актами, а також цим Положенням [16].
Громадська приймальня працює безпосередньо з виборцями, у тісній взаємодії з районною радою, виконавчим органом ради та іншими органами державної влади та місцевого самоврядування, органами самоорганізації населення.
Діяльність громадської приймальні здійснюється в межах Дарницького району міста Києва.
Громадська приймальня створюється з метою забезпечення ефективного здійснення депутатами своїх обов'язків щодо роботи з виборцями відповідно до вимог діючого законодавства, а саме:
— підтримувати постійні зв'язки з виборцями;
— вивчати громадську думку, потреби населення, інформувати про них районну та міську владу;
— вживати заходів щодо задоволення колективних та індивідуальних потреб та законних вимог виборців.
Громадська приймальня розробляє та через відповідного депутата подає на розгляд Дарницької районної в м. Києві ради пропозиції щодо:
— планів та програм соціально-економічного розвитку району;
— роботи посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, керівників комунальних підприємств, установ, організацій в межах району;
— використання бюджетних та інших коштів, які виділяються для реалізації доручень виборців, соціально-економічних програм та проектів у межах району;
— якості надання житлово-комунальних та соціально-культурних послуг мешканцям Дарницького району.
Громадська приймальня збирає звернення мешканців району, узагальнює їх, веде листування, вживає передбачених законодавством заходів для задоволення вимог громадян, допомагає у створенні органів самоорганізації населення, організовує зустрічі депутатів з виборцями, складає щоквартальні плани своєї роботи.
Громадська приймальня сприяє проведенню громадських слухань, загальних зборів, внесенню на розгляд районної ради місцевих ініціатив членів територіальної громади, які проживають у Дарницькому районі.
Громадська приймальня сприяє висвітленню у засобах масової інформації проблем району, діяльності депутатів міської та районної ради, виконавчих органів місцевого самоврядування, органів самоорганізації населення.
Громадська приймальня звітує про свою діяльність перед виборцями, є підконтрольною та підзвітною районній раді.
До складу громадської приймальні входять: депутати Дарницької районної в м. Києві ради, помічники-консультанти депутатів районної ради, активні виборці Дарницького району, які виявили бажання брати участь в роботі громадської приймальні. Робота у громадській приймальні здійснюється на громадських засадах.
Громадська приймальня функціонує сім днів на тиждень. За депутатами Дарницької районної в м. Києві ради V скликання, які обрані за виборчими списками відповідних місцевих організацій політичних партій, чи виборчих блоків місцевих організацій політичних партій (далі — депутатські групи, фракції чи об’єднання), закріплюється один день на тиждень для роботи у громадській приймальні. Закріплення дня прийому громадян для депутатів відповідних груп, фракцій чи об’єднань здійснюється відповідно до спільного рішення керівників (представників) груп, фракцій чи об’єднань.
Роботою громадської приймальні відповідного робочого дня керує депутат Дарницької районної в м. Києві ради, обраний відповідними депутатськими групи, фракціями чи об’єднаннями. Повідомлення про обрання відповідального депутата за роботу громадської приймальні депутатська група, фракція чи об’єднання подає до секретаріату районної ради за підписом керівника, не пізніше як на третій день з моменту обрання.
Реєстрація особистого обліку виборців, що звернулися до громадської приймальні, здійснюється за допомогою журнальної форми реєстрації. Відповідний журнал реєстрації виготовляє секретаріат районної ради для кожної депутатської групи, фракції чи об’єднання.
Матеріальне та фінансове забезпечення діяльності громадської приймальні покладається на секретаріат районної ради, на депутатські групи, фракції та об’єднання [16].
Висновки
Виходячи з цього, можна зробити висновок, що для подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства в Україні необхідно:
1. Законодавчо врегулювати багаторівневу систему відносин між органами державної влади та інститутами громадянського суспільства.
2. Шляхом узагальнення результатів теоретичних досліджень створити концепцію ефективної взаємодії на горизонтальному і вертикальному рівнях усіх структур громадянського суспільства з чітко зорієнтованою діяльністю та функціями усіх його інститутів.
3. Провідними осередками діяльності інститутів громадянського суспільства повинні стати місцеві структури (територіальні громади, ради, органи самоорганізації населення), яким простіше лобіювати інтереси окремих громадян.
4. Для активізації роботи громадських організацій необхідно визначити пріоритетні напрямки їх діяльності. Передати або частково делегувати їм окремі функції державних органів (особливо у соціальній сфері, спорті, культурній діяльності).
5. Забезпечити інформованість населення про діяльність інститутів громадянського суспільства з альтернативних джерел (висвітлювати в ЗМІ роль відповідних інститутів у соціальному житті громадян, для формування позитивної громадської думки проводити на телебаченні зустрічі, „круглі столи”, дискусії представників громадських організацій з представниками гілок влади).
Отже, можна зазначити, що громадянське суспільство в Україні перебуває в стадії активного становлення. Відбувається процес його формування, створення окремих елементів, налагодження взаємодії між ними. І цей процес буде тривалим і нелегким.
Список використаних джерел
1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року (Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2222-ІУ ( 2222-15 ) від 08.12.2004, ВВР, 2005, N 2, ст.44)
2. Всесвітня декларація про місцеве самоврядування //Місцеве самоврядування. -1997. — №1 -2(3).-С. 95-97
3. Європейська Хартія про місцеве самоврядування // Місцеве самоврядування. — 1997. — №1-2(3).-С. 90-94
4. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні". 21 травня 1997 року, №280/97
5. Бакуменко В.Д., Надолішній П.І. Теоретичні та організаційні засади державного управління: Навчальний посібник. — К.: Міленіум, 2005. — С. 33 — 44
6. Державне управління і менеджмент: Навч. посібник / За заг. ред. д.е.н., проф. Г.С. Одінцової. − X.: ХарРІ УАДУ, 2007. − С. 8−41
7. Державне управління: Навч. Посіб. /А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко; За ред. А.Ф. Мельник. — К: Знання-Прес, 2008. — С. 73 – 98
8. Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади: Навч. посібник / За заг. ред. Н. Р. Нижник, В. М. Олуйка. – Львів: Вид-во Національного університету «Львівська політехніка», 2005. – 352 с.
9. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б.Авер`янова. — К.: Юрінком Інтер, 2006.-С. 80-83
10. Державне управління: Словн.-довід./ Уклад.: В.Д. Бакуменко та ін. − К.: Вид-во УАДУ, 2004.-С.5, С.211−212
11. Крупчан О.Д. Організація виконавчої влади: Моногр. — К.: Вид-во УАДУ, 2005. — С. 32 — 33
12. Малиновський В.Я. Державне управління: Навчальний посібник. — Луцьк: Ред.-вид. відд. "Вежа" Вол. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. — С. 283 — 285
13. Мескон М., Альберт М.Основи менеджмента. − М.: Дело, 2004. − С. 72−82
14. Наскрізне управління. — Львів: Вид-во ЛФ УАДУ, 2000. — С. 267, 279, 305, 351
15. Нижник Ніна, Мосов Сергій. Про співвідношення державного управління і виконавчої влади // Вісник УАДУ. — 2000. — №4. — С. 23-29