Вступ

1. Політичні зв’язки з громадськістю

2. Особливості комунікацій органів державної влади

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність роботи обумовлена тим, що в демократичній державі влада не може ефективно функціонувати без взаєморозуміння та конструктивної взаємодії із громадянським суспільством, яке являє собою безліч самодіяльних, незалежних від держави соціальних груп і індивідів (громадян), самостійно захищаючих свої інтереси.

Мета роботи: розглянути поняття й сутність комунікацій органів державної влади. Виходячи з поставленої мети, необхідно вирішити такі дослідницькі завдання: дати визначення комунікації органів державної влади; уточнити функції державної комунікації; виявити акторів даного процесу; розглянути особливості взаємин влади й ЗМІ.

Як відомо, багато політологів розглядають владу як систему комунікаційних відносин. На їх думку, влада – це система комунікацій між різними її суб'єктами. А однією з базових характеристик сучасної влади в соціумі вважається її здатність до комунікації: з суспільством у цілому, елементами громадянського суспільства, світовим співтовариством. Суб'єктом комунікації є влада, яка й організовує комунікацію. Без цього влада не могла б здійснювати свої політико-управлінські функції.

На думку С. Кащавцевої, в основі ідеальної, справді демократичної моделі політичної комунікації, до якої прагне українське суспільство, лежить діалог між «керуючими» і «керованими», що припускає рівноправний обмін точною, повною й перевіреною інформацією про політичні явища й процеси, пов'язані з фундаментальними правами й свободами особи. Інтелектуальна свобода, наявність компетентної суспільної думки, демократична політична культура, свобода засобів масової інформації від владних структур – важливі передумови оптимального розвитку політичної комунікації.

1. Політичні зв’язки з громадськістю

Політика як суспільне явище більшою мірою, ніж інші види людської діяльності, потребує спеціальних засобів інформаційного обміну, встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Саме тому комунікація є обов'язковою складовою політики загалом та державної політики зокрема.

Сучасний світ, як відомо, це світ комунікацій. Нові політичні умови привели до зміни методів комунікативного впливу, бо політика – це завжди боротьба за владу, а в цій боротьбі переможцем звичайно стає той, хто краще володіє комунікативною зброєю.

Особливо важливе місце посідає комунікація як спільна діяльність з передачі та сприйняття інформації в процесах державотворення та формуванні політики, бо традиційно влада ставиться до числа вищих соціальних цінностей, а тому в боротьбі за владу використовуються всі людські можливості й досягнення науки, у тому числі й комунікативні технології. Ефективність державного керування – це багато в чому ефективність прийняття й реалізації політичних рішень, заснованих на результативності використання політичної комунікації. Саме вона на фоні сучасних демократичних процесів в Україні виформовує політичну свідомість громадян і підштовхують їх до визначених форм політичної поведінки.

Грамотне використання політичної комунікації дозволяє впливати на політичний процес, боротися суб'єктам політики за реалізацію своїх інтересів і домагатися поставлених цілей.

Політичні зв’язки з громадськістю — це процес формування політичної громадської думки та управління нею в інтересах політичної системи або певних її елементів — держави, партій, громадських об’єднань тощо.

Політична система суспільства — це система державної, партійної влади, а також влади різноманітних об’єднань. Не ізольована вона і від зовнішнього середовища. Навпаки, у своєму функціонуванні політична система залежить як від безпосереднього потоку інформації, яка надходить із зовнішнього середовища, так і від постійного потоку інформації про власну діяльність і рух.

Світовий політичний досвід засвідчив, що необхідною і першочерговою умовою ефективного функціонування політичної системи є політичні комунікації та інформація, тому що вона є самоорганізуючою системою, яка реагує і на впливи зовнішнього середовища, і на результати власної поведінки. Фактично політична система перебуває у стані безперервного пошуку, визначення та уточнення цілей і завдань, реалізація яких залежить від ефективності комунікацій та інформації, тобто від зв’язків з громадськістю.

Зв’язки з громадськістю особливу роль у політиці відіграють тому, що політика — це усвідомлена діяльність з визначення мети і цілей розвитку суспільства, усіх його сфер, з організації, регулювання, контролю та управління процесами функціонування й розвитку всіх підсистем соціальної системи, соціальних груп і політичних організацій.

Структура політики охоплює: систему соціально-владних відносин; політичну активність, участь і діяльність суб’єктів політики; політичну культуру, традиції, свідомість, ціннісні орієнтації людей; науково-теоретичні погляди, ідеї, концепції, парадигми; політико-правові норми; прийняття і реалізацію політичних рішень та інші складові у їхній нерозривній єдності та взаємодії. Жодна з названих складових політики не може ні сформуватися, ні функціонувати, ні реалізуватися без ефективно діючої системи політичних та інших зв’язків з громадськістю.

Аналіз свідчить, що жодна політична, економічна, соціальна, духовно-культурна акція не державному або громадському рівні неможлива без активного використання системи зв’язків з громадськістю, всіх її елементів.

Політична система суспільства як система влади виконує дуже важливі функції (схема 1).

Виконання кожної з цих функцій потребує чітко налагодженої політичної комунікації та ефективної, достовірної і безперервної інформації, тобто досконалих зв’язків з громадськістю.

Справді, значення інформації та комунікацій для нормального функціонування, стабільності та ефективності політичної системи дуже велике, але не можна недооцінювати інших складових політичного процесу.

Щоб зв’язки з громадськістю забезпечували ефективне функціонування, розвиток та вдосконалення політичної системи, потрібно виконувати такі вимоги:

• інформація має безперервно циркулювати і пронизувати всю політичну систему, кожен її структурний елемент;
• усі гілки і заклади влади завжди повинні бути поінформованими, щоб влада мала можливість інформувати громадськість;
• комунікаційні мережі, інформаційні ланцюги, рух інформації від влади до громадян і навпаки мають бути різноманітними, досконалими та ефективними.

Кожна політична система створює, розгортає власну мережу політичної комунікації відповідно до своїх можливостей і економічного розвитку. Існує пряма залежність ступеня розвитку засобів масової інформації і політичної комунікації від ступеня економічного розвитку. Тому необхідно чітко визначити, якими засобами комунікації поширюється інформація.

Політична система використовує три основних способи комунікації:

1. Комунікація через засоби масової інформації— пресу, книги, плакати та електронні засоби (радіо, телебачення, телефонний зв’язок, Інтернет).
2. Комунікація через громадські організації — політичні партії, профспілки, творчі спілки, рухи, які виступають проміжною ланкою між закладами, що управляють, і громадськістю, якою управляють.
3. Комунікація через неформальні контакти, тобто через особисті безпосередні зв’язки. Цей спосіб найчастіше застосовується у примітивних, або традиціоналістських, суспільствах, але досить активно використовується і в розвинених суспільствах, навіть в умовах розквіту засобів масової інформації.

Політична система, на відміну від інших суспільних систем та організацій, наділена правом застосовувати чи погрожувати застосуванням більш або менш легітимного фізичного насильства. Габрієль Алмонд робить висновок: «Це узаконена система, яка пронизує всі «вхідні» і «вихідні» чинники суспільства, надаючи йому особливих якостей та сенсу, забезпечуючи його згуртованість як системи». Тому, на його думку, політична система виконує чотири функції «введення» (людини, соціальної групи, етносу) в політичні стосунки (схема 2).

Виконання названих функцій цілковито залежить від досконалості системи зв’язків з громадськістю. Водночас ці функції наповнюють зв’язки з громадськістю конкретним змістом.

Ефективність функціонування політичної системи суспільства зумовлена передусім тим, які політичні сили беруть участь у політичному процесі та які з них відіграють найважливішу, вирішальну роль у формуванні й функціонуванні влади.

За останні роки комунікативні технології якісно перетворили вигляд сучасного миру. Як показує світовий досвід, розвиток політичних комунікацій зумовлений ускладненням способів організації політичного спілкування. Засоби й канали доставки різноманітних відомостей зробили справжню революцію в людському спілкуванні, якісно змінили форми організації влади й сам вигляд політичного простору. Такий підхід до проблеми комунікаційного змісту політичних процесів дає підставу розглядати сучасну сферу політики як масштабний діалог владних і цивільних структур. Нині здатність учасників політичного дискурсу налагоджувати стосунки безпосередньо пов'язана з наявністю у них ефективних каналів комунікації, вмінь і навичок ефективно застосовувати прийоми спілкування, і що не менш важливо, необхідних для цього ресурсів, оскільки від рівня володіння засобами політичної комунікації великою мірою залежить становище у сфері політики тих чи інших суб'єктів, які завдяки вмінню здійснювати ефективні комунікації можуть або втратити, або набути конкурентоздатності на політичному ринку. Тому політичні комунікації служать характерним показником виникнення нових політичних практик і відносин, використання технічних можливостей у сфері влади. В них з'єднуються наміри опонентів і використовувані ними засоби спілкування із приводу влади, в них політичні можливості громадян й інститутів трансформуються в реальні владні статуси, впливають на розподіл суспільних цінностей, в них повною мірою проявляються вигоди й витрати застосування в політиці нових інформаційних технологій.

Одночасно й сама влада, її політичні структури й інститути перетерплюють істотні трансформації.

Державні структури починають освоювати технології он-лайн, піар-комунікацій, політичної реклами й інші сучасні методи спілкування із цивільним суспільством. При цьому традиційні носії політичного впливу в суспільстві – партії – поступаються провідним місцем ЗМІ й іншим інститутам, що формують інформаційний простір влади.

Активне використання мови в політиці з метою здійснення впливу зумовлене притаманними їй, як засобу комунікації, характеристиками, як, наприклад, інформування з метою спонукання, робити оцінку з метою нав'язання певного способу поведінки, встановлення переконливості, організації і т.ін. Але в політичній комунікації, на думку В.Петренко, кожен індивідуальний акт висловлювання містить деякий суб'єктивно – оціночний момент, який характеризується також і навмисним вибором засобів вираження, прогнозування прагматичного (практичного) ефекту висловлювання. Тому дослідження мови в ракурсі її використання в політичній сфері ґрунтується на вивченні закономірностей застосування суб'єктами політики мовних засобів у зв'язку зі своїми мотивами, цілями, політичною позицією та світоглядом [6, с. 28].

Отже, оскільки сьогодні майже кожне політичне угрупування прагне до того, щоб виробити власну ідеологічно орієнтовану форму мовного спілкування, тобто комунікації, саме яка на сьогодні є своєрідним системоутворюючим чинником, який забезпечує зв'язок між владою і суспільством, політична мова в цьому аспекті буде відігравати найважливішу стратегічну роль остільки, оскільки буде існувати політична система і політична конкуренція. І завдяки мові політична комунікація стає одним з важливих факторів консолідації суспільства, високого рівня легітимності політичних інститутів, узгодження політичних інтересів, суспільно-політичних конфліктів, відкритого діалогу влади й суспільства й, як наслідок, – стабільності політичної системи.

2. Особливості комунікацій органів державної влади

Багато в чому ступінь розвитку та функціонування політичної комунікації й ефективність політичної влади в ХХІ столітті буде залежати від прагнення влади до налагодження й розширення внутрішніх комунікаційних відносин. Розвиток комунікаційних зв'язків і технологій на даний момент активно здійснюється в секторі держуправління на рівні центральної влади. Істотно змінюється становище й на регіональному рівні. Владні політичні еліти все більшого числа регіонів усвідомлюють необоротність залучення України в глобальне інформаційне суспільство й тому прагнуть зайняти конкурентоспроможні позиції. Тобто комунікативна структура політичного управління держави, побудована на нових інформаційних засобах, починає пронизувати всю горизонталь влади й управління на центральному, регіональному й муніципальному рівнях.

Суб'єкти й органи влади існують для задоволення потреб громадян. Тому при прийнятті стратегічних рішень вони повинні брати до уваги думки, притаманні більшості громадян. У силу цього реалізація масштабних державних і локальних муніципальних програм багато в чому залежить від рівня їхньої підтримки широкою громадськістю, суспільно-політичними організаціями, групами інтересів і ЗМІ. Забезпечення цієї підтримки – перше завдання комунікацій органів влади (government relatіons, GR) як специфічної форми політичної комунікації.

Актором GR є орган державної влади або місцевого самоврядування, адресатом GR – населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці (держави, регіону, міста, району) у цілому, а також окремі соціальні суб'єкти й спільності.

Соціальні суб'єкти підтримують або засуджують дії влади, зокрема, виходячи зі своїх уявлень про ідеальну владу. Зміст же образа діючої влади залежить, у першу чергу, від інструментальної й комунікативної діяльності конкретних суб'єктів і органів влади. Формування позитивного іміджу влади й відповідно позитивної суспільної думки про владу – друге завдання GR.

Комунікації органів влади будуються на основі принципів інформаційної відкритості й персоніфікації. Мета комунікації органів влади – формувати й регулювати оптимальну політико-психологічну ситуацію на підвідомчій території, для того щоб забезпечити адекватне реагування населення й впливових соціальних суб'єктів на діяльність цього органа влади.

На відміну від електоральної комунікації державна комунікація, під якою розуміється комунікативна взаємодія влади й суспільства, спрямована на формування постійного конструктивного діалогу з метою забезпечення легітимності існуючого порядку й додання йому стабільності, поки ще не стала предметом дослідження вітчизняних учених.

Це пояснюється рядом причин, у тому числі тим, що даний вид політичної комунікації поки не одержав широкого поширення в процесі діяльності українських органів державного управління. У практиці діяльності українських суб'єктів політичних процесів укоренилися методи інформаційних «атак» у період виборів, у той час як діяльність з планомірного формування суспільної думки з використанням механізму зворотного зв'язку не здійснюється. Державна комунікація визначається як регулюючий і координуючий механізм у взаєминах держави й суспільства, що забезпечує стабільність і ефективність функціонування суспільного організму в цілому. На думку Т. Громової, державна комунікація виконує наступні функції:

– консервативну, спрямовану на збереження статус-кво державної системи, що сприяє стабільному існуванню соціального організму;

– координуючу, покликану забезпечувати координацію владних впливів суб'єкта управління відповідно до параметрів об'єкта управління, і їхніх можливих змін;

– інтегруючу, пов'язану зі здійсненням такої державної політики, яка б ураховувала інтереси всіх елементів суспільної системи, сприяла виробленню й прийняттю погоджених управлінських рішень;

– мобілізаційну, спрямовану на забезпечення легітимності існуючого громадського порядку, одержання і схвалення суспільства з приводу прийнятих управлінських рішень;

– соціалізуючу, пов'язану з засвоєнням у процесі інформаційного обміну соціально-політичних норм, цінностей і традицій держави, підвищенням рівня політичної компетентності громадян.

Багато дослідників справедливо вказують на те, що в цей час відбувається об'єднання, злиття політичної складової інформаційної взаємодії влади й суспільства та інформаційного ресурсу політичної влади, взаємовплив і взаємопроникнення сфер діяльності акторів політичного й інформаційного простору при активній участі засобів масової інформації [4, c. 11].

Як показує сучасна політична практика, без масових каналів – без засобів масової комунікації, які визначають порядок денний, що конструює образи, які вишиковують суспільну думку й інтереси різних суб'єктів, публічна комунікація в політиці неможлива.

Сьогодні структури державного управління усе більше зацікавлені в роз'ясненні й популяризації своєї діяльності, у тому, щоб підготовлена ними інформація була доведена до відома громадськості, тому що необхідною умовою досягнення цілей діяльності держави є суспільна підтримка. У цьому плані може бути корисний досвід західних країн, і, насамперед США, які, зокрема, свою військову політику в обов'язковому порядку погоджують із ґрунтовною підготовкою національної й світової суспільної думки. На практиці це знаходить висвітлення в принципі американської політики, що сформувався відносно населення своєї держави – «робити не тільки правильно, але й так, щоб тебе правильно розуміли».

Розвинена система політичного інформування громадян сприяє збільшенню капіталу суспільної довіри, необхідного для ефективного функціонування влади. З погляду формування стійкого зворотного зв'язку, важливо те, що Інтернет надає можливість інтерактивної взаємодії. Не тільки громадяни одержують досить повну інформацію про діяльність уряду, але й в уряду з'являється додатковий канал одержання інформації, добровільно надаваної громадянами, що веде до нарощування форми соціального капіталу. Чим більше люди й влада довідаються про діяльність один одного, тим вище ступінь взаємної довіри.

Суб'єктами діяльності в інформаційному просторі суспільства, які здійснюють державну комунікаційну політику, є:

– органи державної влади й управління;

– засоби масової інформації та засоби масової комунікації (ЗМІ й ЗМК).

Як відомо, посадові особи розглядають ЗМІ як інструмент впливу на цільові групи, а журналісти ставляться до влади як до об'єкта для критики, джерела інформації. Журналісти, природно, поважають владу як важливий соціальний інститут і готові надати їй інформаційну підтримку, але залишають за собою право викривати зловживання посадових осіб і спростовувати офіційні повідомлення, які суперечать їхньому змісту.

На думку чиновників, ЗМІ повинні контролювати дії місцевих економічних і політичних суб'єктів, займатися політичною освітою й пропагандою «національних ідеалів», а також брати участь у вирішенні соціальних конфліктів. У свою чергу, журналісти не вважають, що влада вправі обмежувати свободу інформування, інтерпретування (свободу слова). Особливо гостро це протистояння проявляється в кризовій ситуації, зокрема при надзвичайних подіях, коли комунікативні цілі й інструментальні цілі журналістів діаметрально протилежні.

Бувають ситуації, коли негативні інформаційні повідомлення про владу провокує сама влада своїм зневажливим ставленням до засобів масової інформації. Назвемо деякі рефлекторні реакції представників влади і їх наслідки:

– відмова прокоментувати події, що відбуваються, завжди підливає олії у вогонь, розпалює чутки, ускладнює ситуацію;

– категоричне заперечення будь-якої інформації, що навіть не має відношення до НП, підтверджує байдужність влади до потреб широкої громадськості;

– прямі погрози на адресу засобу масової інформації й окремих журналістів сприймаються як симптоми чиновницької параної.

Для попередження конфліктних взаємодій з журналістами вищі посадові особи повинні пам'ятати про специфічні інтереси ЗМІ й утримуватися від каральних мір.

Таким чином, аналіз процесу вибудовування відносин влади й ЗМІ приводить до висновку про те, що тут важливо знайти так звану «золоту середину». При цьому варто враховувати, що це відносини не тільки між керованими й керуючими (такі відносини зустрічаються нерідко), але й відносини партнерства й опозиції.

На зміну командно-адміністративним ЗМІ в недавньому минулому приходить паритетність відносин на основі конституційно-правових і договірних принципів, що, у свою чергу, вимагає нових підходів до організації взаємодії держави й ЗМІ, у тому числі й у сфері протидії негативному інформаційному впливу.

Висновки

Отже, якість політичної комунікації визначається рівнем розвитку громадянського суспільства, тобто суспільства, в якому влада залежить від громадян і існує для громадян, а не навпаки. Обмін політичною інформацією на горизонтальному рівні між членами суспільства і організаціями та на вертикальному рівні між різними елементами політичної системи відбувається тим інтенсивніше, чим вищим є досягнутий у суспільстві рівень демократії.

Ідеальна модель політичної комунікації передбачає наявність діалогу між "правлячою елітою" та "керованими масами" за допомогою незалежних ЗМІ, в ході якого:

— відбувається рівноправний обмін інформацією про політичний процес та його конкретні прояви;

— інформація є точною, повною, достовірною, завершеною та такою, що піддається перевірці;

— даний діалог проводиться відповідно до основних культурно-цивілізаційних цінностей, що сповідуються даним суспільством;

— політичний процес та інформування про нього відбуваються відповідно до основних прав людини та громадянських свобод: свободи політичних та інших переконань, свободи слова та друку, свободи зборів і об’єднань, свободи отримувати і поширювати інформацію;

— політичні комунікації є не лінійним, односпрямованим вертикальним процесом (від еліт до пасивно сприймаючих мас), а сукупністю різноспрямованих повідомлень, обмін якими відбувається між різними членами громадянського суспільства на горизонтальному рівні та між членами громадянського суспільства і "правлячою елітою" за допомогою зворотного зв’язку.

Власне кажучи, саме наявність зворотного зв’язку і дає суспільству право вважатися демократичним.

У рамках української політичної системи комунікація між її елементами, а також між політичною системою і суспільством, зазвичай зводиться (через недостатній розвиток інформаційного обміну між політичною системою і суспільством) до досить обмеженої низки функцій:

— передачі "потрібної" інформації фінансово-політико-медіа-групами та окремими "агентами впливу" "головному читачеві" та "головному глядачеві" держави;

— обміну політичними "попередженнями" між фінансово-політико-медіа-групами через підконтрольні їм ЗМІ;

— політичної реклами "своїх" гравців;

— компрометації політичних конкурентів;

— "розвідки" реакції конкурентів і вищестоящих гравців політичного поля на певні ідеї з метою "прощупування" можливості і наслідків їх реалізації;

— створення відповідного медіа-клімату.

Список використаної літератури

1. Бебик В. Соціальні комунікації: поняття, типологія, засоби // Соціальна психологія. — 2009. — № 5. — С. 49-63
2. Бебик В. Соціально-психологічні аспекти ефективності політичної реклами в мас-медіа / Валерій Бебик, Наталія Трач (Введено зміст) // Соціальна психологія. — 2008. — № 1. — С. 51-59
3. Висоцький О. Комунікація як компонента легітимаційної політики / Олександр Висоцький // Політичний менеджмент. — 2008. — № 1. — С. 77-86
4. Дніпренко Н. Запровадження комунікативної політики — об`єктивний виклик часу // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2009. — № 4. — С. 63-71
5. Заславська О.О. Інституційна складова політичної комунікації: роль ЗМІ // Віче. — 2007. — № 16. — С. 6-8
6. Зернецька О. Засоби масової комунікації в сучасній світовій політичній ситуації // Соціальна психологія. — 2007. — Спеціальний випуск. — С. 44-52
7. Качинська Н. Політичний імідж держави: структурні та комунікаційні компоненти феномену // Віче. — 2009. — № 22. — С. 10-12
8. Ковалевський В. Сучасний стан і тенденції розвитку медіа-сфери України // Політичний менеджмент. — 2009. — № 5. — С. 109-119
9. Костирєв А. Ціннісна комунікація як умова консолідації української нації // Політичний менеджмент. — 2007. — № 5. — С. 105-116
10. Ревенко О.В. Політична комунікація: суб'єкти в умовах транзитивної демократії // Віче. — 2007. — № 14. — С. 24-25
11. Табакова М. Тенденції політичної Інтернет-комунікації в період світової фінансової кризи // Політичний менеджмент. — 2009. — № 6. — С. 135-142
12. Трухачов О. Принцип зворотного зв’язку в українській політичній комунікації // Політичний менеджмент. — 2007. — № 5. — С. 69-75