Вступ

1. Міжнародні конференції і наради в дипломатичній практиці

2. Правила проведення міжнародних конференцій і нарад

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин глобального характеру набула тенденція до співпраці держав.

Помітну роль у сучасній багатосторонній дипломатії відіграють міжнародні конференції.

Багатостороння дипломатія в сучасних умовах реалізується у двох головних формах: на спеціальних міжнародних конференціях і регулярних сесіях міжнародних організацій. Міжнародні конференції ще називаються нарадами, а у деяких випадках — переговорами або зустрічами (самітами).

«Сучасна міжурядова конференція, — пише професор Б. Гуменюк, — це тимчасовий колективний орган суверенних держав-учасниць, що створюється для досягнення узгоджених цілей. Мета і діяльність будь-якої міжурядової конференції має відповідати загальновизнаним нормам сучасної дипломатичної практики в рамках міжнародного права. Відмінності в назвах міжурядових конференцій — з´їзд, конгрес, нарада — юридичного значення не мають» [3, с. 65].

«Кожна міжнародна зустріч чи конференція є важливим етапом у розвитку міжнародних відносин і розвитку відносин між окремими державами» [3, с. 65], — писав відомий журналіст-міжнародник В. Зорін.

Тема: «Роль та значення міжнародних конференцій і нарад в сучасній дипломатичній практиці».

1. Міжнародні конференції і наради в дипломатичній практиці

Міжнародні конференції скликаються за ініціативою однієї держави або групи держав. Якщо йдеться про ініціативу групи держав, то вона оформляється у вигляді документа, підготовленого нарадою представників цих держав.

Якщо ж це пропозиція однієї країни, то права на її реалізацію мають глава держави або уряду, міністр закордонних справ або спеціально уповноважені на це офіційні особи. Перш ніж скликати міжнародну конференцію, ініціатори її повинні заручитися підтримкою тих держав, без участі яких проведення такої конференції неможливе. Наприклад, реалізуючи ідею проведення за ініціативою Президента України Ялтинської конференції (1999 р.) країн Балто-Чорноморського регіону, Україна заручилася підтримкою всіх країн-учасниць [7, с. 103].

Міжурядові конференції скликаються або міжнародними організаціями (в рамках останніх або під їх егідою), або державами-ініціаторам. Скликання конференції в рамках або під егідою міжурядової організації не змінює її характеру як самостійного органу. Деякі конференції є періодичними і тривають по декілька років. Наприклад, Нараду з питань безпеки та співробітництва в Європі було започатковано 1975 р. [7, с. 103].

Залежно від цілей скликання міжурядові конференції діляться на мирні, політичні, економічні, екологічні, дипломатичні та змішані (звичайно, ця класифікація має умовний характер). Конференції скликаються для підготовки та підписання міжнародних договорів, в тім числі й статутів міжурядових організацій, обговорення певних міжнародних проблем, обміну думками та інформацією, а також для вироблення рекомендацій.

Для проведення чергових сесій міжнародних організацій визначаються конкретні дати. Про таку дату державам — членам організацій розсилаються відповідні повідомлення. Незважаючи на те, що чергова сесія Генеральної Асамблеї ООН розпочинається в третій вівторок вересня, Генеральний Секретар повідомляє всіх членів організації про відкриття щорічної сесії не пізніше ніж за 60 днів до її початку. Крім чергових можуть скликатися і позачергові або спеціальні сесії.

Учасниками міжнародної конференції мають право бути всі зацікавлені в ній держави, і їх суверенні права не повинні порушуватися. Тому під час погодження кола учасників міжнародної конференції винятково важливим є не допустити будь-яких ознак дискримінації стосовно окремої держави. Навіть факт невизнання держави з боку когось з учасників конференції не є перешкодою для її запрошення.

Тобто, визначення кола учасників міжнародної конференції — дуже тонкий і складний процес, особливо, коли це стосується проведення конференції не на універсальній, а на селективній (вибірковій) представницькій основі. Часто важким буває визначення кола учасників з правом вирішального і дорадчого голосу.

Суверенне право кожної держави — відмовитися від участі в міжнародній конференції. Як правило, при цьому пояснюється причина такого відмовлення. Ніхто не може примусити суверенну державу підтримати те чи інше рішення або заяву, хоч нерідко окремі країни чинять у цьому відношенні тиск на партнерів, погрожуючи, а то і застосовуючи санкції, особливо економічні.

В дипломатичній практиці відомі і використовуються дві форми участі в міжнародних конференціях:

а) в якості повноправної делегації з правом вирішального голосу;

б) в якості спостерігача [7, с. 105].

Статус делегації з правом вирішального голосу давно визначений міжнародним правом. Що ж до спостерігачів, то цей інститут став особливо популярним у сучасній дипломатичній практиці, бо дає можливість державам, не пов´язуючи себе рішеннями конференції, мати повну інформацію про розгляд тієї чи іншої проблеми.

Крім спостерігачів на міжнародні конференції можуть запрошуватися почесні гості — найчастіше це представники міжнародних організацій.

Своєрідною формою причетності до міжнародних конференцій є так звані внески. Ця форма виникла під час проведення Загальноєвропейської наради з питань безпеки і співробітництва як компроміс між тими, хто пропонував включити до складу учасників середземноморські держави, і тими, хто вбачав у випадку їх участі небезпеку відхилення наради від головного завдання — забезпечення безпеки і розвитку співробітництва в Європі. Внески означають можливість довести до відома конференції точку зору країн, які не беруть у ній участі, і вони можуть подаватися письмово або у формі виступу представника держави. Так в ході другого етапу Загальноєвропейської наради внески представників середземноморських країн були зроблені від імені ряду держав (Алжиру, АРЄ, Ізраїлю, Марокко, Сирії, Тунісу) Генеральним директором ЮНЕСКО [7, с. 106].

Рівень представництва на міжнародних конференціях залежить насамперед від важливості питань, які будуть обговорюватися, від найвищого рівня — глави держав або урядів до рівня міністрів або заступників міністрів закордонних справ, директорів департаментів або спеціальних представників. Різним може бути і рівень спостерігачів.

2. Правила проведення міжнародних конференцій і нарад

Правила процедури є юридичним документом, який належить до так званого внутрішнього права міжнародних організацій та конференцій, оскільки вони приймаються від імені делегацій, що беруть участь у роботі конференції. Без запровадження конференцією власних правил процедури її проведення було б практично неможливим.

Якихось єдиних, незмінних правил процедури для проведення конференцій не вироблено, тим паче не заформалізовано, однак дипломатична практика привела до того, що сьогодні можна говорити (звичайно, умовно) про сталі норми в цій сфері багатосторонніх міждержавних відносин.

В практиці діяльності міжнародних організацій делегацію очолюють, як правило, міністри закордонних справ, їх участь обмежується загальними дебатами, згодом делегацію очолює заступник міністра або постійний представник при міжнародній організації.

При підготовці конференції необхідно уважно підійти до вибору місця її проведення з урахуванням в першу чергу політичних мотивів, а також мотивів технічного характеру (місце проведення пленарних і групових засідань, технічна оснащеність і рівень обслуговування — перекладачі, протоколісти, секретарі-стенографісти, наявність готелів, клімат країни і т. п.). Важливу роль в умовах небезпеки міжнародного тероризму відіграють питання забезпечення охорони.

Якщо конференція проводиться в кілька етапів, то можуть визначатися різні місця її проведення. Часто конференції, які присвячуються врегулюванню конфліктів, відбуваються в нейтральних країнах або там, де знаходяться штаб-квартири міжнародних організацій (наприклад, Женева, Відень, Брюссель тощо).

Складність і багатоплановість завдань, що ставляться перед міжнародною конференцією, пошуки шляхів збалансованості інтересів сторін, що беруть участь в конференції, зумовлюють багатоступеневий характер її підготовки. Підготовча робота, як правило, проводиться під час багатосторонніх або двосторонніх консультацій. Конференція проходить в три етапи: визначення загальних завдань конференції, підготовка документів, їх прийняття. Між цими етапами, як і всередині них, можуть мати місце перерви, які делегації використовують для отримання додаткових директив, проведення консультацій для уточнення позицій, в тому числі і між учасниками конференції.

Яскравим прикладом у цьому відношенні може бути підготовка і проведення Загальноєвропейської наради з питань безпеки і співробітництва. Багатосторонні консультації по підготовці наради проходили в Гельсінки з 22 листопада 1972 р. до 8 червня 1973 р. На них були підготовлені завдання і розроблені правила процедури — «Заключні рекомендації консультацій в Гельсінки» («Синя книга»). На початку липня 1973 р. пройшов перший етап Наради за участю міністрів закордонних справ, які виклали свої позиції з принципових питань і схвалили Заключні рекомендації. 18 вересня 1973 р. засіданням консультаційного комітету розпочався другий етап Наради. Він тривав 22 місяці і три дні і закінчився повним узгодженням усіх текстів, що увійшли до Заключного акту. 1 серпня 1975 р. вищі керівники 33 європейських країн, США і Канади підписали Заключний акт — так звану «Зелену книгу» [3, с. 71].

Порядок денний міжнародних конференцій попередньо погоджується усіма учасниками по дипломатичних каналах (переговори, обмін нотами). Це дуже важливе питання кожної конференції, бо вже в порядку денному закладаються характер конференції, напрями її роботи і навіть — кінцеві результати.

При підготовці складних питань, що виносяться на конференцію, порядок денний може погоджуватися на нарадах або консультаціях спеціальних уповноважених, навіть на рівні міністрів закордонних справ. Наприклад, нарадам глав держав СНД, як правило, передують наради міністрів закордонних справ.

Проект порядку денного сесійних конференцій міжнародних організацій визначається або на попередній сесії, або на нарадах спеціальних уповноважених і надсилається завчасно. Попередній порядок денний чергової сесії Генеральної Асамблеї ООН складається Генеральним Секретарем ООН і повідомляється державам-членам ООН, як уже тут зазначалося, не пізніше, ніж за 60 днів до її відкриття [3, с. 72].

В попередній порядок денний чергової сесії включаються доповідь Генерального Секретаря про роботу ООН, доповідь Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради (ЕКСОР), Ради опіки, Міжнародного суду, допоміжних органів Генеральної Асамблеї, спеціалізованих установ; всі питання, про включення яких постановила сесія Генеральної Асамблеї попереднього скликання; всі пункти, запропоновані іншими членами ООН або її головними органами; всі пункти проекту бюджету на наступний фінансовий рік і доповідь-звіт про виконання бюджету попереднього фінансового року; всі пункти, які вважає необхідними розглянути Генеральний Секретар ООН тощо [3, с. 73].

Пропозиції про доповнення до запропонованого порядку денного може вносити будь-який член ООН, будь-який з її головних органів чи Генеральний Секретар. Нарешті питання надзвичайно важливого і термінового характеру можуть вноситися і бути включені в порядок денний в ході чергової сесії, якщо більшість присутніх на Генеральній Асамблеї проголосують за це.

Така ж приблизно процедура погодження порядку денного існує і в практиці інших міжнародних організацій, вона може відрізнятися лише термінами і порядком внесення питань.

Перед початком міжнародних конференцій визначаються принципи розташування делегацій за столом конференції. Згідно з загальноприйнятою практикою делегації розміщуються в алфавітному порядку. Так, на Загальноєвропейській нараді вони були розсаджені за французьким алфавітом, а на переговорах у Відні — за англійським.

В багатьох випадках з метою визначення країни, з якої буде розпочинатися відрахунок, проводиться жеребкування. Перед початком кожної сесії Генеральної Асамблеї ООН така процедура відбувається в кабінеті Генерального Секретаря ООН.

Правила процедури проведення міжнародних конференцій включають широке коло організаційних питань (головування, метод прийняття рішень, міжнародний секретаріат, документація, робоча мова чи мови, порядок проведення засідань тощо) і підлягають схваленню всіма учасниками конференції. Правила процедури відіграють велику роль у дипломатичній практиці, а їх уміле застосування є запорукою успіху в багатосторонній дипломатії?)

В минулому на міжнародних конференціях часто виникали суперечки щодо рангів і місць, які займали їх учасники, а тому було запропоновано так званий «круглий стіл», коли всі делегації розташовуються практично в однаковому порядку. Часто при великій кількості учасників круглого столу організувати не можна, тоді розставляються звичайні столи у вигляді великого кола.

Відкриття конференції зазвичай проводить представник країни, де проходить конференція, або ініціатор її скликання у випадку, якщо учасники конференції бажають виявити йому особливу увагу.

Велике значення має питання про головуючого на конференції. В минулому на конференціях здебільшого головував представник країни, де проходила конференція, або країни-ініціатора її проведення. Згодом ця процедура стала більш демократичною, і на сьогодні, як правило, головують представники всіх делегацій, визначені згідно з алфавітом або шляхом жеребкування. Часто застосовується принцип співголовування, який дозволяє оперативніше вирішувати поточні питання конференції.

Прийнято, що чергові сесії Генеральної Асамблеї відкриває голова попередньої сесії, а наступними головами обираються почергово представники географічних груп (Азії, Африки, Латинської Америки, Західної Європи, Східної Європи і США). За цим же принципом здійснюється обрання голів і віце-голів різних органів ООН [3, с. 75].

Робота міжнародних конференцій проходить в режимі пленарних засідань, які є вищим органом конференції, а розгляд конкретних питань провадиться в комітетах і комісіях. Часто формування комісій, визначення їх повноважень і складу перетворюється в гостру політико-дипломатичну боротьбу, бо кожна з країн-учасниць конференцій переслідує насамперед досягнення вигідних для себе результатів.

На пленарних засіданнях конференцій розглядаються основні питання порядку денного, виносяться на обговорення проекти документів, резолюцій і поправки до них. В ході дискусій важливою «зброєю» дипломатів є також виступи і заяви з приводу порядку ведення конференції, так зване слово для довідки, а також виступи щодо мотивів голосування. Для підготовки заключного документа створюється редакційна комісія, до складу якої входять експерти, що представляють всі робочі мови конференції. Під час роботи Загальноєвропейської наради було створено і діяло 20 робочих груп.

Сесійні конференції міжнародних організацій, як правило, мають постійну структуру робочих органів.

На попередній нараді або на початку конференції взначається характер її засідань: відкритий чи закритий. Закриті засідання проходять за участю тільки учасників конференції; на відкриті допускаються представники ЗМІ та публіка. Відкритими бувають в основному пленарні засідання, натомість, комітети і комісії працюють в закритому режимі. Відкриття і закриття конференції, виступи високих представників проходять також у відкритому режимі.

Закритий характер мають конференції з проблем скорочення озброєнь і збройних сил, окремих видів зброї масового знищення, припинення військових конфліктів.

Важливим елементом проведення конференції є робота над її документами, підготовка рішень з урахуванням інтересів учасників зустрічі, тому і не дивно, що під час обговорення заключних документів часто вноситься велика кількість проектів і пропозицій.

Крім офіційних на міжнародних конференціях відбуваються і неофіційні засідання та переговори для обговорення тих чи інших проблем у невимушеній обстановці за участю певних груп учасників. Для цього використовуються прийоми, сніданки і обіди.

Голосування здійснюється методом підняття табличок з назвою держави, яку представляє делегація, або за допомогою електронної апаратури шляхом натискання кнопок. На прохання будь-якої делегації голосування може бути поіменним з наступним відображенням характеру голосування кожної делегації у відповідних протоколах.

Рішення конференцій, як і сесій міжнародних організацій приймаються шляхом голосування більшістю голосів: звичайною — коли голосує більше половини і кваліфікованою — дві третини голосів учасників. Кожна делегація має право одного голосу, що є вищим виразом рівноправності малих і великих держав. Голосування може бути відкритим або таємним. Відкрите голосування провадиться підняттям руки або поіменно.

В практиці конференцій існує правило роздільного голосування — по частинах документа.

При голосуванні рішень міжнародних конференцій правило підпорядкування меншості більшості не діє, і прийняті рішення мають характер рекомендацій і побажань. Рішення конференції є обов´язковими, якщо вони приймаються за згодою всіх її учасників або за рішенням Ради Безпеки, що випливає із статуту ООН.

Останнім часом на міжнародних конференціях все частіше застосовується метод погодження (консенсус), тобто розробка таких рішень, які всі учасники вважають обов´язковими для себе. Але навіть у випадку консенсусу учасники конференції можуть мати певні зауваження до документів. На основі методу консесусу проходила робота Загальноєвропейської наради [3, с. 78].

Використання консенсусу, з одного боку, має позитивне значення, бо свідчить про неможливість нав´язувати волю одних держав іншим, але з другого — це може зумовити затягування і гальмування прийняття рішень, перешкоджати досягненню згоди. Тому під час Загальноєвропейської наради, враховуючи потенційні негативні наслідки застосування методу консенсусу, держави-учасниці домовились, що правила процедури («вносячи відповідні зміни», лат.) цієї наради в майбутньому будуть застосовуватися і в наступних загальноєвропейських нарадах-конференціях [3, с. 78].

Всю підготовчу роботу і нормальне функціонування міжнародних конференцій забезпечують їх секретаріати. Переважно вони мають дві форми: адміністративний і політичний (або генеральний секретаріат). Адміністративний секретаріат відає питаннями організації канцелярії, транспорту та розміщення і формується в основному за рахунок країни, де проходить конференція, або міжнародної організації.

Політичний секретаріат займається питаннями ведення протоколів, розподілом справ між комітетами (комісіями), забезпеченням виконання графіка роботи комітетів (комісій), виданням і тиражуванням матеріалів, забезпеченням перекладів і т. п.

Ефективність роботи секретаріатів залежить від рівня кваліфікації їх співробітників і справедливого розподілу функцій між представниками основних груп країн.

Весь хід конференції, дискусії і рішення заносяться в спеціальний журнал засідань і в протоколи. В журналі засідань фіксуються дата, час і місце проведення конференції, прийняті рішення, а в багатьох випадках заносяться імена виступаючих та їх пропозиції.

Повноваження глави делегації та інших делегатів надаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або, якщо це допускається правилами організації, іншим компетентним органом держави, що надсилає делегацію на конференцію.

Керівних посадових осіб конференції обирають зі складу делегації. Як правило, обираються такі особи: голова, заступники голови, генеральний доповідач, голова, заступник голови та доповідач кожного комітету; голова редакційного комітету, а також інші посадові особи, які можуть знадобитися для здійснення конференцією своїх функцій.

Центральне місце серед керівних посадових осіб займає голова. В його обов'язки входить ведення пленарних засідань, відкриття та закриття їх; управління дебатами, надання слова, постановка питань на голосування та оголошення рішень. Голова може запропонувати конференції обмежити час, що надається доповідачам для виступів, обмежити число виступів кожного представника з будь-якого питання, припинити запис доповідачів, перервати або припинити дебати, перервати або припинити засідання тощо. Виконуючи, по суті, роль посередника, голова допомагає делегаціям в подоланні тих чи інших відмінностей в їх позиціях. При цьому слід розглядати такі види допомоги: надання часу для інформаційних переговорів; активне сприяння неформальним переговорам без особистої участі в них; активне сприяння неформальним переговорам з особистою участю в них; дослідницьке посередництво [3, с. 80].

Конференції вважаються такими, що завершили свою роботу, коли досягається головна мета їх роботи у вигляді прийняття тих чи інших узгоджених рішень або коли учасники переговорів доходять висновку про неможливість досягнення спільної угоди через непримиренність точок зору представлених делегацій. Завершення роботи конференції оформляється, як правило, підсумковим (заключним) актом або протоколом, який підписується всіма учасниками. Існують й інші форми, наприклад, декларації, заяви.

Надзвичайно важливою процедурою проведення конференції є визначення мови для проведення диспутів, складання доповідей, проектів рішень, інших документів.

У часи середньовіччя всі переговори велися латинською мовою, яка вважалася мовою всіх «цивілізованих християн», тому ця мова не була чужою і в дипломатичній практиці Української держави козацької доби. У XVIII XIX ст. мовою дипломатії була французька. Вибір мови конференції залежить від складу учасників, і в нинішніх умовах більшість міжнародних конференцій ведеться переважно англійською мовою. Наприклад, під час Загальноєвропейської наради робочими мовами були англійська, іспанська, італійська, німецька, російська, французька. Переважна більшість учасників сучасних європейських конференцій робочими мовами вважають англійську, німецьку, російську, французьку [3, с. 81].

Ніхто не забороняє представникам держав користуватися своєю національною мовою, але в такому випадку делегація забезпечує своїми силами переклад матеріалів конференції на одну із її робочих мов. Особливо важливо підкреслити, що члени делегацій на міжнародних конференціях користуються тими ж привілеями та імунітетами, що і представники акредитованих в країні перебування дипломатичних установ.

Витрати на проведення міжнародних заходів розподіляються між учасниками переважно на пайовій основі за взаємною домовленістю з урахуванням національного доходу країни-учасниці. Так, наприклад, витрати на проведення Загальноєвропейської наради розподіляли таким чином: 52,8 % — за рахунок 6 держав (Англія, Італія, ФРН, СРСР, США, Франція), на долю кожної з них припадало 8,8 % загальних витрат наради; 5,52 % — за рахунок Канади, 20,88 % — по 3,48 % за рахунок Бельгії, НДР, Іспанії, Нідерландів, Польщі і Швеції; 14 % — по 2 % за рахунок 7 країн (Австрія, Данія, Норвегія, Угорщина, Фінляндія, Чехословаччина, Швейцарія) [3, с. 83]. Конференції вважаються завершеними після того, як на них прийнято заключні документи (угоди, декларації), або тоді, коли стає ясно, що досягнути домовленості внаслідок гострих протиріч не вдасться. Завершення конференції і в позитивному, і в негативному плані закінчується прийняттям спільного комюніке для ЗМІ, хоча інколи це і не робиться.

Треба враховувати можливі перерви в роботі конференції, пов´язані з необхідністю проведення додаткових консультацій, обміну думками, які не обов´язково фіксуються спеціальним рішенням.

Під час проведення важливих міжнародних конференцій та сесій важливе значення має цілеспрямована і продумана робота зі ЗМІ. Члени делегацій можуть вільно спілкуватися з пресою, відкрито висловлювати свою точку зору, критикувати позиції урядів інших держав, відстоювати національні інтереси, користуючись цим правом.

Висновки

Міжнародні конференції залежно від статусу учасників поділяються на урядові та неурядові. Звичайно, нас цікавитимуть передусім міжурядові конференції — процедура їх підготовки та скликання, правила і порядок прийняття рішення, статус делегації держав та органів конференції — як одного з головних та дієвих засобів сучасних міжнародних переговорів.

Сучасна міжурядова конференція — це тимчасовий колективний орган суверенних держав-учасниць, що створюється для досягнення узгоджених цілей. Мета і діяльність будь-якої міжурядової конференції мають відповідати загальновизнаним нормам сучасної дипломатичної практики в рамках міжнародного права. Відмінності в назвах міжурядових конференцій — з'їзд, конгрес, нарада тощо — юридичного значення не мають.

За колом учасників міжурядові конференції поділяють на універсальні, в роботі яких має право взяти участь будь-яка держава світу, та регіональні, учасниками котрих є держави певного регіону.

На переважну більшість конференцій, особливо на ті, що проводяться під егідою ООН, як спостерігачі допускаються представники зацікавлених міжурядових та неурядових організацій, а також держав, що не беруть участі в конференції. Крім того, на деякі сучасні міжурядові конференції як спостерігачі запрошуються представники національно-визвольних рухів.

Залежно від рівня проведення конференції, що визначається важливістю питань або ступенем їх готовності для обговорення та врегулювання, делегації на міжурядових конференціях очолюються главами держав та урядів, міністрами закордонних справ або іншими офіційними особами. Принципово важливим є те, що в будь-якому разі глава делегації уповноважений від імені держави або уряду.

Список використаних джерел

1. Блищенко Й. II., Дурденевский В. Н. Дипломатическое й консульское право. — С. 279, 298-299
2. Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної та консульської служби: Навч. посіб. для студ. вуз. — К. : Либідь, 1998. — 247 с.
3. Гуменюк Б.І. Сучасна дипломатична служба: Навч. посібник для студ. гуманіт. спец. вуз. — К.: Либідь, 2005. — 254, с.
4. Гуменюк В. Міжнародні конференції //Політика і Час. — 1998. № 8 — С. 52-56
5. Дипломатический словарь. — М., 1994. — Т. 1. — С. 324-325
6. Зарин В. А. Основыдипломатической службы. — М., 1997. — С. 311
7. Репецький В. М. Дипломатичне і консульське право: Підручник для студ. вузів. — Львів: Бібльос, 2004. — 344, с.
8. Україна у міжнародних відносинах: міжнародні договори, конвенції, угоди та інші акти, учасником яких є Україна. — К., 1996. — С. 163-164