Вступ

1. Поняття та характеристика любові як категорії етики

2. Любов як феномен невідчуженого спілкування

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Найбільш яскравим виявом самоцінності людських стосунків є почуття любові. Численні визначення поняття відображають особливу напругу почуттів, спрямованих на іншу людину (і в першу чергу, на неї), хоча правомірно поняття "любов" поширювати і на інші явища. Слушно, скажімо, говориться про любов до отчого дому, до рідної землі, до природи тощо. Влучне, афористичне визначення любові дає Марина Цветаєва, називаючи її "дорога несвобода". Любов визначається як "моральнісно-естетичне почуття, виражене у безкорисливому і самовідданому прагненні до свого об'єкта" [3, с 265]. У наведеному визначенні потрібно звернути увагу на естетичний аспект вияву почуття любові. Любов запалюється, надихаючись тілесною та душевною красою людини, яка стає нам вкрай небайдужою.

1. Поняття та характеристика любові як категорії етики

Зв'язок морального та естетичного начал у почутті любові всебічно обґрунтований у філософії Платона. Він характеризує любов як формуючу, творчо-породжуючу силу. Діалог "Бенкет" містить аналіз двох родів любові: чуттєвої та духовної, а також розкриває характер їх взаємозв'язку. Чуттєва любов — еротичний потяг — спалахує, запалюючись тілесною красою коханої людини. Надихаючись спогляданням одиничної форми, закоханий осягає цінність краси в тілах загалом, а отже, йому відкривається душевна краса і, зрештою, ідея краси як така. Сходження розуму на вищі щаблі — до пізнання сутності краси — досягається завдяки стійкості почуття любові. Повнота буття, що її дарує людині кохання, відкриває бачення світу як єдність у ньому Істини, Добра і Краси.

Вказуючи на широкий спектр цінностей, здатних викликати почуття любові, слід мати на увазі, що особливістю почуття завжди є його предметність. Вол. Соловйов говорить про характерну для любові реальність її об'єкта: "Уявити собі можна все, що завгодно, але любити можна лише живе, конкретне…" [1, с. 52]. Здатність почуття сповнитися небайдужістю уможливлюється лише в разі зустрічі зі "своїм" предметом. Якщо людині не поталанило зустрітися з тою єдиною, що викличе собою почуття, вона може і не знати, що таке любов.

Крайня небайдужість визначає таку особливість любові, як відчуття постійної співприсутності коханої людини, постійний діалог з нею, навіть якщо вона і не поряд. Ефект співприсутності зумовлюється відчуттям невіддільності іншого від себе, постійним співвіднесенням його життя з власним, переживанням його буття як великого особистого щастя, як дарунка долі.

Надихаючись іншою людиною, почуття здатні безмежно розгортатися і живитися кожним із її життєвих виявів. Тут доленосними видаються погляд, жест, кожне слово, дотик. Найвищий вияв щастя зустрічі почуттів — це відчуття абсолютної гармонії душ, коли двоє відчувають одне і те ж, коли зайві слова, бо мовчання наповнене. Коли ж виникне потреба в слові, то стається диво: ця ж потреба і в ту ж мить виникає в іншого, і слова, що злітають з вуст, будуть ті ж самі. Гармонійна налаштованість душ народжує прагнення цілковитої повноти, що досягається тілесною близькістю. Двоє живуть і почуваються як одна істота. Цей феномен визначається як андрогінізм [5, с 349—351].

Вибірковість почуття, що характерно саме для любові, зосередження його на своєму предметі як самоцінному, зумовлює явище індивідуалізації досвіду відношення людини до людини, а зрештою — до світу загалом. Вол. Соловйов, характеризуючи значення любові для духовного самостановлення людини, говорить: "Яке значення має слово для утворення людської суспільності і культури, таке ж і ще більше має любов для створення істинної людської індивідуальності" [1, с 54].

Переживаючи буття іншої людини, надихаючись ним, той хто любить осягає найтонші грані стосунків. Його почуття розгортаються у безмежну гаму станів, набуваючи індивідуальної неповторності.

Багатогранність індивідуального вияву небайдужості одної людини до іншої відкрили давні греки, виділивши чотири різновиди любові. Це — любов-ерос: стихійне, натхненне і пристрасне почуття. Його греки розглядали як найбільш плідне, таке, що надихає на творчість, запалюючи собою як тілесну, так і духовну природу людини. Ерос греки розглядали як головну в'яжучу силу всесвіту. Гесіод відносить Ерота до найстарішого покоління богів. Демокріт вибудовує атомістичну теорію космосу, в якому визначеність речей є наслідком взаємного притягання атомів. Сила, що з'єднує їх у тіла, має еротичну природу. Другий вид — це любов-дружба (філія). Вона заснована на взаємній приязні сторін і має значно поміркованіший характер. Третій вид — любов-сімейна злагода (сторге). їй властиве прихильне ставлення сторін, вміння розуміти одне одного. Нарешті, четвертий вид — жертовна любов до ближнього — агапе.

В українській мові еротичну любов називають коханням. Похідні слова "коханий", "кохана" означають ніжність закоханих одне до одного, адже "коханий" — той, про кого піклуються, кого пестять, насолоджуючись тілесною близькістю. Останнє поняття осягає не лише еротично-пристрасні стосунки, але і поширюється на інші види любові, зокрема на любов батьків до дітей. У сім'ї, де панує злагода, де люблять і плекають дітей, про них говорять, що вони кохані.

Багатство форм любові означає широку можливість для людини утвердитися на ґрунті почуття. Якщо, скажімо, вона не зустріла своє кохання і не пережила усієї повноти почуття, що відкриває пристрасна еротична любов, вона може утвердитися в любові-дружбі, любові-сімейній злагоді, зрештою — в жертовній любові. Там, де подружнє життя базувалося не на любові-закоханості, невитрачену енергетику почуттів батьки часто переносять на дітей, жертовно і самовіддано дбаючи про них. Щоразу в кожній із форм любові відкривається змога прямого, безпосереднього, невідчуженого самоутвердження людини в світі іншої, що набула сенсу мети.

Любов до світу, до життя, радість бути і можливість відбутися любляча людина сконцентровує на тій особі, яку почуття визначили як єдину і неповторну. Вибірковість почуття визначає і таку його особливість, як вірність. У справжній любові вірність гарантована цілковитим зосередженням на своєму предметі як самоцінному.

Сила почуттів, що їх переживають закохані, дає величезну амплітуду психічних станів. Поряд із відчуттям щастя, невимовної радості, кохання супроводжують страх і відчай. Закохані бояться загубитися, втратити одне одного, бояться, що почуття можуть не витримати випробування часом, зрештою, бояться, що злі, заздрісні люди розлучать їх. У трагедії В. Шекспіра "Ромео і Джульетта" герої воліють померти, аніж бути розлученими. Трагічну напругу несе в собі також почуття нерозділеного кохання. Пояснюючи цей феномен, К. Маркс пише: "Коли ти любиш, не викликаючи взаємності, тобто коли твоя любов як любов не породжує взаємної любові, коли ти своїм життєвим проявом як любляча людина не робиш себе людиною, яку люблять, то твоя любов безсила, і вона — нещастя" [7, с 138]. Однак навіть нерозділена або зраджена любов, попри увесь її трагізм, є творчою силою, оскільки стимулює люблячого на самоутвердження з надією розбудити почуття іншого. У "Лісовій пісні" Лесі Українки лісова істота Мавка, запалавши коханням до Лукаша, перетворюється на чарівну молоду дівчину. Кохання підносить її над власною природою до людського уміння радіти і страждати, сміятися і плакати. Зраджене кохання спричиняє заціпеніння в стражданні: перетворившись на суху вербу, Мавка залишається стояти біля дому, де поселилася зрада.

Потреба самовдосконалення іманентна любові. Найпоширеніша його форма — покращення зовнішності одягом, косметикою. Якщо самовдосконалення обмежується названими чинниками, вони недовго будуть живити світ іншої людини. Адже особливістю любові є потреба постійно надихатися своїм предметом у повноті його буття. Творчо-формуюча природа любові в тому, що почуття створює ідеальний образ коханої людини, вириваючи її з меж емпіричного буття і ставлячи на п'єдестал. Типовий образ коханої, що проходить через усю історію поезії, — це образ богині, музи, завжди чарівно-прекрасної. Піднесена почуттям у сферу ідеального буття, вона є постійним джерелом творчої наснаги закоханого. Більшість визначних звершень людей у різних сферах життя надихалися любов'ю. Вол. Соловйов говорить про надихаючу силу любові до образу боголюдини, її реальність — у прагненні преображения дійсності згідно з ідеалом. Творчо-формуюча сила кохання відображена в уже згаданому раніше міфі про Пігмаліона і Галатею. Закоханий у свій витвір, скульптор (з допомогою богині Афродіти) вдихає життя в досконалі форми скульптури, перетворюючи її на чарівну жінку. Для люблячого кохана людина стає "культовою" фігурою.

2. Любов як феномен невідчуженого спілкування

Мудрість любові в тому, що людина, яка запалила почуття іншої, має усвідомлювати цінність цього почуття, прагнути відповідати ідеальному образу, що його сформувало кохання. Трагізм розчарування в предметі почуття виникає внаслідок розбіжності, іноді дуже великої, ідеалу і реальності. Не випадково, митці часто воліють створювати ідеальні образи вічної жіночності, щоб надихатися ними, розгортаючись почуттями не стільки навколо реальної людини, скільки навколо її ідеального образу. Почуття опредметнює себе не в реальних стосунках із іншою людиною, а в ідеальному просторі стосунків, створених художньою уявою. Взірцями вияву ідеалізованого образу почуттів до ідеалізованого об'єкта стали такі шедеври світової поезії, як сонети Данте, присвячені Беатріче ("Vita nova"), та сонети Петрарки до Лаури ("На життя мадонни Лаури" та "На смерть мадонни Лаури"). Ідеальні образи стають засобом опредметнення почуття, а отже, свідченням його реальності. Опредметнюючи почуття у творення його ідеального, художньо досконалого образу, митці утверджують його як об'єктивну реальність, як закономірний спосіб вияву відношення одної людини до іншої.

Величезною мірою на ґрунті ідеальних образів кохання, оспіваних мистецтвом, відбувався процес усвідомлення людством цінності цього почуття.

Однак, як слушно зауважує М. Бердяев, почуття любові — "не від світу цього". У ньому немає перспективи влаштуватися в цьому "світі" життя. "Любов не потрібна роду людському, перспективі його продовження і обладунку" [3, с 42]. Потребам відтворення роду відповідає сім'я. В ній отримує виправдання сексуальний акт, оскільки пов'язується з дітонародженням. Саме для цього сім'я й існує, вважає М. Бердяев. У його концепції любові чітко простежується давньогрецька традиція розрізняти "небесне" почуття любові (ідеальне кохання), уособлене в образі Афродіти-Уранії, та земне почуття, пов'язане з життям статі, сім'єю, дітонародженням. Цей тип любові уособлює Афродіта-Пандемос (всенародна).

При усіх відмінностях одного і другого типу любові, в ній наявна та особливість, що любов долає егоїзм, спрямовуючи почуття небайдужості від себе на іншу людину. Міф про самозакоханого Нарциса відображає стан внутрішньої застиглості почуттів, які людина зосереджує на собі, відгороджуючись від світу. Неминуче вона прирікає себе на стан суто фізичного існування. С. Франк, характеризуючи феномен любові, говорить: "Любов не є холодна і пуста, егоїстична жадоба насолодження, але любов і не є рабське служіння, знищення себе для іншого. Любов — це таке долання нашого корисливого особистого життя, яке, власне, і дарує нам блаженну повноту справжнього життя і тим надає смисл нашому життю" [2, с 86—87].

У любові, що утверджує предмет свого почуття як вищу цінність світу, найяскравіше відображається суспільна сутність людини. Любов утверджує людську здатність творення стосунків невідчуженого, зацікавленого спілкування як талант людяності. Отже, виникає необхідність розкрити витоки здатності одної людини любити іншу.

Історично здатність любити складалася саме в межах відношення до "свого", оскільки давала певні гарантії очікуваної безпеки стосунків. Інстинкт небайдужості спрацьовував у межах усталеного типу спілкування. Його особливість виявляла себе переважно у "кількісних" характеристиках почуття: більшої симпатії, приязні згідно з принципом вибірковості (почуття "вибрали" з середовища саме цю людину і зосередились на ній). Домінуючим чинником вибору в межах родових, етнічних культур була і залишається "розумність" природи, що дбає про збереження виду та примноження роду. Статевий потяг, що супроводжує кохання, взаємне енергетичне притягання сторін відіграють тут провідну роль, адже відповідають уявленням середовища про сенс стосунків представників протилежної статі. Інша справа, що на ґрунті біологічних родових потреб у стосунках утворювався, так би мовити, певний "надлишок". Таким "надлишком" ставала необхідність саме в цій, а не іншій людині, навіть безвідносно до потреб біологічного відтворення. Піднесеність над корисливістю власної потреби в інших людях до життя почуттям, життя мрією, думками про конкретну людину, що викликала почуття, визначило усвідомлення його самоцінності.

З поступом цивілізації, з розширенням поняття "свій", змінюється також уявлення про предмет любові. Поряд із принципом "любові до ближнього" утверджується принцип "любіть ворогів своїх". У конкретній любові до конкретного іншого, що долає бар'єри упереджень, суспільність людини виявляє себе найбільш прямо і безпосередньо. Адже люблять не тому, що багатий (інакше предмет почуття не людина, а багатство), не тому, що українець чи грузин (інакше предмет почуття не людина, а етнос), не тому, що знатний (інакше люблять не цю людину, а родовитість її предків). Люблять саме цю людину як єдину і неповторну, і люблять у ній її людські чесноти, а не привнесені (багатство, рід тощо). Відтак, любов є виявом свободи самоутвердження людиною своєї суспільної сутності. Любов долає страх перед "чужим", оскільки почуття вибрали його і утвердили як "свого", єдиного, найбільш дорогу і цінну людину.

Якісна визначеність почуття любові у тому, що воно формує образ "свого", поширюючи це поняття на людину, яка за усталеними (формальними) підставами не належить до "своїх". Отже, кохання переформовує образ світу. Воно руйнує обмежені уявлення про свого і чужого (кровні родичі, злі і заздрісні, бачаться чужими), "чужий" (не свого роду чи етносу) коханий — чуйний, ніжний, уважний, турботливий — бачиться своїм, рідним. Рідним не за формальною підставою (родич, родина), а за реальною — на підставі людських чеснот.

Розгортаючись навколо предмета небайдужості, почуття засвідчує свою масштабність. Бачення іншої в повноті її чеснот, поширюючись на навколишній світ, надає останньому образу прекрасного, затишного, безпечного світу. Кожна предметність, кожне інше конкретне буття починає видаватися своєрідною іпостассю буття (тілесного і духовного) коханої людини. Любляча істота ніби огортається буттям іншої як захисною оболонкою.

Налаштованість на злагоду з коханою людиною народжує внутрішню гармонію. Закохані прагнуть органічно увійти в духовний світ одне одного, розширюючи, але не руйнуючи його.

Злагодженість почуттів народжує глибоке взаєморозуміння. Не випадково про ті подружжя, що довго жили разом у щасливому коханні та сімейній злагоді, говорять, що вони навіть зовні стають подібними. Це не мімікрія, не нівелювання, а наслідок взаємного осягнення двох людських світів. Антична філософія, розглядаючи світ як наслідок взаємодії космосу і хаосу, утверджує творчу сутність космосу і злагоди, упорядкованості, гармонії. Ще попередник Платона Емпедокл у поемі "Про природу", замислюючись над упорядкованістю форм природного світу, бачить її джерело в Любові. "То любов'ю захоплене, сходиться все воєдино, то ненависним розбратом знову гониться нарізно одне від одного," — пише філософ.

Цінність любові — найвищого з людських почуттів — ставить питання, чому вона не для цього світу, чому, як говорить М. Бердяев, "у любові немає перспективи влаштування у цьому світі"? Одна з причин, радше, одна з можливих відповідей, бачиться в силі та пристрасності почуття. Предмет почуття самоцінний, і спрямованість на нього набуває величезної енергетичної напруги. Вся істота люблячого, уся життєва енергетика зосереджується на коханій людині, щоб жити нею. Ця величезна енергетична напруга часто дає неконтрольовані вибухи, спалахуючи іноді без видимих мотивів і не завжди спрямовується на злагоду. Часто вона виявляє себе як агресивна, як егоїзм почуття, що бажає цілком "привласнити" собі іншу. Вол. Соловйов слушно зауважує, що любов "все ще залишається цілком у темній сфері смутних афектів і мимовільних потягів". Геґель характеризує її як "моральність у природній формі".

Усвідомлення цінності почуття любові, з одного боку, і складності її утримання в стосунках — з іншого, визначило становлення такого культурного феномена, як культивування любові до ідеального об'єкта. Це зафіксовано в монотеїстичних релігіях. Боги цих релігій (особливо християнства і буддизму) — це боголюди, що уособлюють абсолютно досконале моральнісне начало. Любити досконалу небесну істоту значно легше, ніж і земну людину вже хоча б тому, що Бог — уособлення всезагального почуття за об'єктивною підставою. Християнський Бог здійснив подвиг мучеництва заради спасіння усіх людей. Культура зосереджує величезну увагу на творенні абсолютної досконалості його рис. Це один з вагомих чинників живлення почуття любові. Більше того, байдужість починає розглядатися як явище аморальне, як ознака невдячності, адже Бог страждав за гріхи всіх. Ідея люблячого Бога походить від образів міфічних героїв, що допомагали людям боронитися від стихій та від гніву богів. Боги нових релігій тим більше заслуговують любові, що дбають не про земні справи людей, а про їхню душу (спасіння душі — основна ідея християнства). Від віруючого вимагається не лише любов до Бога, але і каяття за гріховність земного життя, відмова від чуттєвих задоволень тощо. Відомо, що церква, особливо в добу середньовіччя — час панування релігійної ідеології як монопольної, переслідує і карає мирян та священиків за любов до земного життя, вбачаючи в цьому великий гріх. Культура працює на творення умов для зосередження почуття любові на постаті Бога (боголюдини Христа). Релігійна ідеологія створює історію життя, страждань, смерті й воскресіння Христа, Євангелія містять учення Христа. Художня культура створює Його чуттєвий образ засобами живопису (ікона, фреска), слова (свідоцтва євангелістів). Відображаються багаті на подробиці вияви моральної краси Бога. Культура прагне створити нову атмосферу суспільного життя: стосунки любові, зосереджені на особі Бога при ігноруванні плинних земних радощів. Відповідно, велика увага приділяється самому ритуалу спілкування з Богом. Для налаштування на духовність стосунків людина має постами очищати тіло, молитвами готувати себе на сприймання одкровення. Важливе значення надається місцю спілкування. Воно має налаштовувати на святковість події. Середньовічні храми спеціально призначені для цієї мети. В домашніх умовах — це червоні (тобто красиві) кути, де розміщений іконостас.

Оточення також має спонукати на спілкування, надавати йому святковості та зосереджувати на предметі небайдужості. Тому убранство храму: фрески, ікони, церковне начиння (навіть одяг священика) — вагомі чинники духовної налаштованості на піднесену любов. Краса, виступаючи на чільне місце, захоплюючи собою, збуджує наснагу схиляння і шанування. Таку ж роль виконує спільна молитва, голос хору (православ'я) чи органна музика (католицизм). Простору намагаються максимально надати ознак повсюдної присутності Бога, оскільки почуття любові має збуджуватися не лише у певний визначений час, а ним має бути (в ідеалі) просякнуте усе життя віруючого і зберігатися в його душі постійно. Звідси побудова в містах численних храмів, вигляд яких служить нагадуванням про необхідність любові. Культ любові — культурний феномен, що прийшов на зміну страху гніву богів (він був основою стосунків людини і Бога в попередні епохи).

Орієнтація почуття на ідеальний об'єкт, сприяючи формуванню його культури, засвідчила величезну творчу силу любові. З'ясувалося, що навіть Бог потребує любові. Боги, як і люди, живуть любов'ю, і живуть доти (усвідомлюються як реальність), доки їх люблять і поважають.

Ідеальний образ стосунків, заданий ставленням до боголюдини, поширюючись на стосунки між людьми, визначав їх ідеалізований характер. Таким він був у добу середньовіччя у відносинах васала і сюзерена, у відносинах лицаря і прекрасної дами тощо. Мистецтво, зосереджуючи увагу на реальних проблемах творення краси людських стосунків, показало, що в історичних видозмінах любові виявляє себе складність соціальних, етнічних, моральних, психологічних проблем людського існування.

Висновки

Відомий вислів Ф. Достоєвського, що став крилатим, проголошує: "Краса врятує світ". Погоджуючись із думкою генія, все ж хочеться уточнити: врятує світ любов, оскільки вона є концентрованим виявом людяності, а отже, їй іманентні істина й краса.

Розкриваючи цінність любові як формуючої сили людського духу, відомий французький філософ-неотоміст Жак Марітен говорить: "…без любові і доброї волі те, що само по собі хороше або дуже хороше, якщо немає любові, — робить людей ще гіршими і нещаснішими, оскільки без любові і милосердя людина перетворює в ще більше зло все краще, чим вона володіє" [1, с 16].

Отже, любов як культурний феномен може жити і зберігатися лише в органічному для неї середовищі — середовищі, сповненому краси, добра, істини людських стосунків, і сама любов є джерелом їх творення.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.