Вступ

Актуальність теми. Становлення в Україні ринкових економічних відносин зумовлює необхідність кардинального реформування як цивільного законодавства в цілому, так і окремих його складових, зокрема договірної відповідальності, яка в сучасних умовах має служити одним із найголовніших механізмів забезпечення прав та законних інтересів учасників майнового обороту.

Як кожне правове явище, договірну відповідальність можна розглядати як специфічну систему, що складається з багатьох елементів. Ефективність функціонування системи в цілому безпосередньо залежить від ефективності функціонування окремих її елементів. Одним із визначальних елементів системи договірної відповідальності є вина. Від того чи іншого розуміння вини, її значення для системи в цілому, співвідношення з іншими елементами значною мірою залежить ефективність здійснення договірною відповідальністю покладених на неї функцій і, отже, стабільність майнового обороту.

У радянському цивільному праві вина, як і цивільно-правова відповідальність у цілому, часто досліджувалася з методологічних позицій, що визначалися здебільшого передумовами ідеологічного характеру. Такий підхід призвів до виникнення численних внутрішніх протиріч у вченні про вину й зумовив зарахування його до числа найбільш проблемних питань цивільного права. Чинний Цивільний кодекс Україні називає вину умовою відповідальності за порушення зобов’язань, але не містить ні визначення вини як такої, ані окремих її форм (видів), ані критеріїв їх розмежування. Не додає ясності в цих питаннях і судова практика, що склалася. Утім, у сучасному цивільному праві України, як і в цивільному праві інших країн СНД, проблематиці вини приділяється ще недостатньо уваги, про що свідчить практично повна відсутність відповідних наукових досліджень.

Однім із пріоритетних завдань нашої держави на сучасному етапі є її інтеграція до європейського та світового співтовариства. Успішність реалізації цього завдання не в останню чергу залежить від того, наскільки перспективне цивільне законодавство України відповідатиме сучасним тенденціям розвитку договірного права й, зокрема, договірної відповідальності, одним із визначальних елементів якої є вина.

Мета: аналіз категорії „вина” у відносинах договірної відповідальності й розробка на цій основі науково-теоретичних рекомендацій щодо правового регулювання застосування вини в цих відносинах

Відповідно до поставленої мети були визначені основні завдання:

— визначити природу вини, її форми, види, а також особливості застосування у відносинах договірної відповідальності в римському праві;

— установити сутнісні ознаки відповідальності за порушення цивільно-правових договорів, визначити її поняття, форми виявлення (міри), а також підставу й умови виникнення;

— установити призначення вини у відносинах договірної відповідальності, визначити її поняття, критерії, форми, види.

1. Сутність та поняття вини як умови відповідальності

1.1. Поняття вини в римському праві

Перш ніж висвітлити наслідки невиконання зобов’язання, слід з’ясувати, що римляни розуміли під невиконанням і неналежним виконанням зобов’язання. Невиконанням та неналежним виконанням зобов’язання вважався відхід від умов договору, порушення будь-якої з вимог його точного виконання. Наприклад, якщо зобов’язання не виконано в обумовлений строк, то це вважалося невиконанням. А коли зобов’язання виконано з запізненням (простроченням), то це — неналежне виконання. Наслідки в обох випадках були майже однакові: або відповідальність боржника, або звільнення його від відповідальності. Але форми відповідальності несправних боржників у різні історичні періоди не були однакові. У стародавню епоху відповідальність мала особистий характер: у випадку несплати боргу до боржника застосовувалися (причому самим кредитором) заходи впливу, спрямовані безпосередньо на його особу. Вказівки на таку особисту відповідальність містяться в Законах XII таблиць. Із спливом часу форми відповідальності пом’якшувались: за невиконання зобов’язання боржники почали відповідати не своєю особою, а майном. У розвинутому римському праві наслідком невиконання або неналежного виконання зобов’язання був обов’язок боржника повернути кредитору заподіяну ним шкоду.

Однак відповідальність боржника наставала лише за певних умов, зокрема — вини: є вина — є відповідальність, немає вини — немає відповідальності. Відомий вже юрист Павло (III ст. н.е.) писав: «Якщо особа зробила все, що належало…, то її вини немає»[1].

Але ж ні норми римського права, ні римська юриспруденція не знали загального поняття вини. Римляни розуміли вину як протиправну поведінку, недотримання поведінки, передбаченої правом. Натомість вони багато уваги приділяли окремим видам вини, зокрема таким як навмисна вина і необережність. Навмисна вина (dolus) — це коли боржник передбачав негативні наслідки своєї поведінки і бажав їх настання. Необережність (culpa) — це коли боржник не передбачав поганих результатів, проте повинен був їх передбачити. Своєю чергою необережність поділялася на грубу і легку. Груба необережність (culpa lata) — це коли не були вжиті необхідні заходи для виконання зобов’язання. Вона, за словами Ульпіана, є наслідком нерозуміння того, що зрозуміло для всіх. Тому груба необережність за своїм значенням дуже часто прирівнювалася до навмисної вини (dolus)[2].

Другий ступінь вини — легка необережність (culpa levis), яка визначалася порівнянням поведінки якогось доброго, турботливого господаря з поведінкою боржника. І якщо поведінка боржника поступалась вимогам турботливого господаря, то така вина визнавалась легкою необережністю. Римське право знало і третій ступінь вини — конкретну вину, яка визначалася шляхом порівняння ставлення особи до власних і чужих справ або речей. Якщо боржник ставився до чужих справ гірше, ніж до своїх, то це конкретна вина. Прикладом конкретної вини можуть служити відносини між товаришами в договорі товариства. Якщо член товариства ставився до справ товариства як до своїх, то його поведінка вважалася бездоганною, в іншому разі вона визнавалася винною[3].

Із сказаного випливає, що для визначення легкої вини римляни керувалися абстрактними і конкретними критеріями. Абстрактний критерій передбачав дотримання таких вимог, яких дотримувався б найкращий господар, а конкретний критерій не йшов далі тих вимог завбачливості, яких боржник дотримувався у своїх власних справах.

За навмисну вину і грубу необережність відповідальність поставала завжди. За легку необережність — не завжди. Все залежало від того, на чию користь укладено договір. Наприклад, якщо боржник за договором позички одержав від сусіда в користування коня, то він зобов’язаний був берегти його так, щоб повернути в неушкодженому вигляді. Якщо кінь зазнав якихось пошкоджень або загинув, то позичкоодержувач ніс відповідальність за найменшу необережність.

У тих випадках, коли договір укладений на користь кредитора, з якого боржник не мав ніякої вигоди, останній ніс відповідальність лише за навмисну вину і грубу необережність. У випадку рівної вигоди сторін, їх спільного інтересу відповідальність боржника поставала за будь-яку вину.

Отже, за римським цивільним правом кожна особа несла відповідальність лише за свою власну вину. Однак римському праву відома відповідальніть і за чужу вину. Найчастіше це траплялося тоді, коли обов’язок дбайливості і обережності містив у собі обов’язок охорони речі, тобто custodia. Підставою виникнення такої відповідальності могли бути: самостійний договір, додаткова угода до договору, наслідки необережності, які випливали безпосередньо з договору.

Джерела римського права вказують на такі випадки відповідальності за чужу вину:

а) коли особа брала на себе обов’язок охороняти чужі речі за винагороду і ці речі викрадено;

б) відповідальність власників готелю за речі клієнтів;

в) відповідальність власників кораблів за вантаж та речі пасажирів;

г) відповідальність довіреної особи за використання третіх осіб, так званих сибститутів, під час виконання договору доручення та в багатьох інших випадках[4].

Підвищена відповідальність власників готелів і кораблів пояснюється частими грабунками і піратськими нападами, організаторами яких були названі особи.

Іншою важливою умовою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язання є шкода, заподіяна боржником майну кредитора. З’ясуємо поняття шкода. Майнова шкода (збитки) — не виражене в грошовій сумі будь-яке зменшення наявного майна та інше ураження майнового інтересу однієї особи, заподіяне протиправною дією іншої особи. Поняття шкоди в римському праві складалося з двох елементів: позитивна шкода та упущена вигода. Позитивна шкода — це будь-яке зменшення наявного майна. Упущена вигода — це дохід, який міг би одержати власник від використання речі (втрата можливого прибутку). Наприклад, викрадений в цирку кінь, тобто зменшення майна власника цирку на вартість коня — це позитивна шкода. Але кінь приносив би власнику певну вигоду, якби він виступав у цирку, і якої був позбавлений власник. Це — упущена вигода[5].

Ступінь вини в цивільному праві не впливає на визначення обсягу відповідальності. Боржник завжди ніс відповідальність у розмірі завданої шкоди. Ступінь вини мала значення лише для встановлення відповідальності боржника або звільнення його від відповідальності.

Відшкодування збитків було можливе і за інших умов, зокрема:

а) коли дійсно порушувались права (а не була лише спроба), причому протизаконно, бо хто здійснює своє право, той не шкодить;

б) коли є причинний зв’язок між протиправними діями боржника і шкодою.

Наприклад, власник закупив корм для своєї худоби у торговця, а той не доставив його в строк і худоба загинула з голоду. Торговець відповідатиме за невиконання зобов’язання, але не нестиме відповідальності за загибель худоби, бо тут немає причинного зв’язку між його діями та результатом цих дій — адже господар міг купити корм в іншому місці і не доводити свою худобу до загибелі.

У римському праві відомі дві обставини звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язання: коли мав місце випадок (casus) чи непоборна сила (vis major). Випадок — це обставини, за яких без вини боржника неможливо виконати зобов’язання. Непоборна сила -це дія стихійних сил природи, яку не можна ні передбачити, ні відвернути. Але і в цих випадках були деякі відхилення. Зокрема, в разі односторонніх зобовязань, якщо предметом була індивідуально визначена річ, то боржник звільнявся від відповідальності. Якщо ж річ була родововизначена, то навіть випадок чи непереборна сила не звільняли боржника від відповідальності, бо римляни вважали, що рід не гине[6].

На завершення слід відзначити, що розроблена римськими юристами теорія відповідальності за невиконання зобов’язання, а також інше протиправне учинення шкоди виявилася настільки життєстійкою, що збереглася в своїй основі і в наш час.

1.2. Вина як суб’єктивна умова цивільно-правової відповідальності

Цивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Юридичною підставою такої відповідальності є закон, а фактичною — склад цивільного правопорушення. Вона настає за наявності таких умов:

— протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;

— шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

— причинного зв’язку між протиправною поведінкою і шкодою;

— вини особи, яка заподіяла шкоду[7].

Перші три умови — протиправність, шкода та причинний зв’язок — є об’єктивними, а четверта — вина — є суб’єктивною підставою цивільно-правової відповідальності.

Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акта, або виявилася у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов’язання.

Протиправність поведінки боржника або кредитора полягає в порушенні договірного зобов’язання. Відповідно до ст. 630 проекту ЦК України порушенням зобов’язання є невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання. Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення боржника або кредитора. Судити про прострочення боржника або кредитора можна тоді, коли порівняти встановлені законом чи договором послідовність і строки виконання сторонами своїх обов’язків і фактичну наявність (або відсутність) такого виконання у визначений час.

Простроченням боржника є невиконання ним зобов’язання в обумовлений строк (термін). Боржник не визнається таким, що прострочив, поки зобов’язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора (ч. З ст. 214 ЦК). Кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не зробив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов’язання (ч. 1 ст. 215 ЦК)[8].

Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об’єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (наприклад, моральну) шкоду.

Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. В ЦК України про відшкодування збитків як спосіб захисту цивільних прав йдеться у ч. 1 ст. 6, але питання про структуру збитків, умови та порядок стягнення їх вирішуються в нормах зобов’язального права. Зокрема, в ч. 2 ст. 203 ЦК під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неодержані кредитором доходи, які б він одержав, якби боржник виконав зобов’язання. Проте проблема відшкодування збитків виникає не лише при невиконанні чи неналежному виконанні зобов’язань, а й при порушенні інших прав та обов’язків (особистих немайнових, інтелектуальної власності тощо). Ось чому доцільно правила про відшкодування збитків та компенсацію моральної шкоди вмістити серед основних положень Книги 1 (загальна частина) проекту ЦК України[9].

Відповідно до ст. 21 проекту ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками вважаються:

1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо законом або договором не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, що порушила право, одержала завдяки цьому доходи, то розмір збитків, які відшкодовуються потерпілій особі у зв’язку з неодержанням доходів, не може бути менший від доходів, що їх одержав порушник права[10].

Щоб стягнути зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір. Відповідно до пунктів 2-4 ст. 631 проекту ЦК України розмір збитків, завданих порушенням зобов’язань, доводить кредитор. Якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами або договором, під час визначення збитків беруться до уваги ринкові ціни, що існували на день добровільного задоволення вимоги кредитора, у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не буде задоволена добровільно, — у день вчинення позову. Суд може задовольнити вимогу щодо відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. Під час визначення неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються вжиті кредитором заходи для їх одержання і здійснені з цією метою приготування[11].

Звичайно, визначення розміру збитків, завданих порушенням цивільних прав, особливо неодержаних доходів, на практиці не завжди легко можна здійснити. Навіть у тих сферах договірних відносин, де майнова відповідальність не обмежена, пред’явлення вимог до винних контрагентів про повне відшкодування збитків за порушення зобов’язань — рідкісне явище у господарській та арбітражній практиці. Це зумовлено, зокрема, і відсутністю апробованих методик щодо підрахунку збитків, якими могли б керуватися працівники юридичних служб підприємств, інших суб’єктів господарювання в обгрунтуванні вимог про відшкодування збитків. Для того, щоб договірно-правова і претензійно-позовна робота була дієвим інструментом у взаємовідносинах підприємства з його контрагентами, необхідно налагодити у всіх підрозділах чіткий облік виконання зобов’язань як його контрагентами, так і самим підприємством.

Порушення особистих і майнових прав може спричинити виникнення у потерпілої особи моральної (немайнової) шкоди. Право, на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням договірних зобов’язань, виникає лише у випадках, передбачених законом або договором, зокрема при заподіянні моральної шкоди товаром неналежної якості, придбаним у роздрібній торговельній мережі (ст. 24 Закону України «[12]Про захист прав споживачів»).

Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв’язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи, — наслідком протиправної поведінки заподіювача.

Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення, крім зазначених вище трьох об’єктивних умов — протиправності, збитків і причинного зв’язку, за загальним правилом, необхідна ще одна умова — вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

У цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 209 ЦК України особа, яка не виконала зобов’язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов’язання. Коли невиконання або неналежне виконання зобов’язання зумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності, якщо інше не встановлено законом (ст. 210 ЦК). Іноді невиконання зобов’язання є наслідком винної поведінки обох сторін (змішана вина). Тоді суд відповідно до ступеня вини кожної із сторін зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність боржника може бути зменшена також у тому разі, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів до зменшення їх (ст. 211 ЦК)[13].

У цивільному праві необережність поділяється на легку ї грубу, хоч критеріїв їх розмежування немає ні в законодавстві, як і не окреслено чітких їх контурів у судовій практиці та літературі. Все залежить від характеру вимог, які не додержані особою у тій чи іншій ситуації.

Якщо для покладення на правопорушника цивільної відповідальності у сфері відшкодування збитків необхідний повний склад цивільного правопорушення (протиправність поведінки, шкода, причинний зв’язок, вина), то для стягнення неустойки або втрати завдатку кредиторові досить довести, що поведінка боржника є протиправною, а вина є або припускається, коли він не довів відсутності своєї вини в порушенні зобов’язання. Тут має місце неповний склад правопорушення.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може настати і без вини, якщо це передбачено законом або договором. Так, за ч. 1 ст. 213 ЦК України боржник, який прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково (тобто за відсутності його вини) настала після прострочення[14].

У проекті ЦК України (ст. 639) відповідальність без вини (крім дії непереборної сили) пропонується встановити для осіб за порушення зобов’язань у зв’язку із здійсненням ними підприємницької діяльності. У цій діяльності підприємцям доводиться нерідко приймати рішення в умовах невизначеності та ризику. Щоб зменшити несприятливий вплив на підприємництво факторів порушення зобов’язань контрагентами, можуть бути використані різні заходи: проведення моніторингу (спостереження та оцінка процесів підприємництва); співробітництво з консультативними фірмами в галузі аудиту, менеджменту, інформації, права; вибір надійних партнерів; співробітництво з конкурентами на ринку товарів тощо. Певну роль у цій сфері може відіграти і страхування підприємницьких ризиків (наприклад, страхування від неповернення кредитів банкові)[15].

Для притягнення особи до цивільно-правової відповідальності потрібен або повний склад правопорушення, що складається з чотирьох елементів (протиправність, шкода, причинний зв’язок, вина), або у випадках, зазначених у законі чи договорі, — неповний, усічений склад — протиправність і вина (при стягненні неустойки, втраті завдатку тощо). За відсутності хоч би одного з цих елементів (крім випадків безвинної відповідальності) цивільна відповідальність не настає.

Проте у випадках, прямо передбачених законом, навіть за наявності усіх ознак вчиненого правопорушення особа не несе відповідальності. Так, відповідно до ст. 177 Кодексу торговельного мореплавства України перевізник не відповідає за втрату, нестачу або пошкодження вантажу, якщо доведе, що вони сталися внаслідок дій або упущень капітана, інших осіб суднового екіпажу і лоцмана у судноводінні або керуванні судном (навігаційні помилки). Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є випадок і непереборна сила[16].

Випадок (казус) має місце тоді, коли психічний стан особи, що порушила зобов’язання, характеризується відсутністю її вини. За відсутності вини немає й відповідальності, якщо тільки законом чи договором не передбачено відповідальності і без вини. Відповідно до ч. 2 п. 1 ст. 634 проекту ЦК України особа визнається невинною, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов’язання.

Непереборна сила (фарс-мажорні обставини) — надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (п. 1 ст. 78 ЦК). Ця подія характеризується, по-перше, як зовнішня до діяльності сторін обставина (наприклад, явища стихійного характеру). По-друге, надзвичайність події, що стає непереборною силою, означає, що це не рядова, ординарна, звичайна обставина, яка також може спричинювати певні труднощі для сторін. Тому в ст. 639 проекту ЦК України зазначається, що не вважається непереборною силою, яка може бути підставою для звільнення від відповідальності особи під час здійснення нею підприємницької діяльності, недодержання своїх обов’язків контрагентами боржника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. По-третє, непереборна сила — це подія, яку не можна було відвернути засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах її діяльності. Те, що в одних умовах можна легко подолати, в інших — стає неможливим. Тому при дії непереборної сили теж немає вини боржника[17].

1.3. Принцип вини як принцип цивільно-правової відповідальності

Цивільно-правова відповідальність — установлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов’язків майнового характеру. Вона є однією з форм державного примусу, оскільки пов’язана з застосуванням санкцій майнового характеру, спрямованих на відновлення порушених прав і стимулювання нормальних ринкових відносин, і полягає у стягненні неустойки, штрафу або пені.

Підставами для цивільно-правової відповідальності є:

• наявність майнової шкоди (у грошовому виразі — майнових збитків);
• протиправність поведінки (дія чи бездіяльність);
• вина;
• причинний зв’язок між збитком і протиправною поведінкою[18].

Тільки сукупність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходів; грошовий вираз майнової шкоди називають іще збитками.

Збитки поділяються на два види: позитивна шкода (будь-яке зменшення наявного майна) і упущена вигода (неодержані доходи, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов’язання було виконане).

Відповідальність настає лише за умови, що дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протиправними або забороненими законом.

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди. Вину визначають як психічне ставлення особи до своєї протиправної дії. На відміну від кримінального законодавства, цивільне законодавство встановлює презумпцію вини боржника, тобто особа, яка не виконала зобов’язання або вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною, поки не доведе протилежного.

Вина може бути у формі умислу (коли правопорушник передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки та бажає їх настання або ставиться до їх настання байдуже) чи необережності (передбачення настання негативних наслідків своєї протиправної дії, але з легковажним наміром їх відвернути, уникнути, себто правопорушник не бажає настання цих негативних наслідків).

Умовою цивільно-правової відповідальності є також наявність причинного зв’язку між протиправною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав через цю протиправну дію.

Різновидностями цивільно-правової відповідальності є:

— договірна та позадоговірна;

— часткова і солідарна;

— основна й субсидіарна (додаткова);

— повна та обмежена[19].

За деякі дії цивільно-правова відповідальність може накладатися без вини, якщо вона обумовлена законом чи угодою. Зокрема, до них слід віднести такі випадки:

— за невиконання грошового зобов’язання;

— зберігача за втрату, недостачу чи пошкодження майна;

— за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

Договірна відповідальність настає в разі порушення договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров’ю або майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було.

Відповідно до цивільного законодавства боржник, який не виконав або виконав неналежним чином зобов’язання, вчинив позадоговірну шкоду, повинен повністю відшкодувати завдані кредитору збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату й пошкодження його майна, а також не одержані ним доходи).

Якщо в цивільному правовідношенні є декілька зобов’язаних осіб, то може мати місце часткова, солідарна або субсидіарна відповідальність. За часткової відповідальності кожна із зобов’язаних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці. За солідарної відповідальності кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов’язання одним із декількох боржників звільняє останніх од відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Субсидіарна, або додаткова, відповідальність має місце за наявності, крім основного боржника, ще й додаткового. У разі неможливості відшкодовування збитків основним боржником до відповідальності притягається додатковий. Скажімо, за вчинену шкоду неповнолітнім віком від 15 до 18 років несе відповідальність він сам за наявності у нього власного майна. Якщо такого майна він не має, то відшкодовувати вчинену ним шкоду зобов’язані його батьки чи піклувальники. Боржник звільняється од відповідальності за невиконання зобов’язання або вчинення позадоговірної шкоди, коли мають місце непереборна сила чи випадок.

1.4. Поняття змішаної вини

Вина у цивільному праві — психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Є складовим елементом цивільного правопорушення. Розрізняють вину у цивільному праві у формі умислу і необережності. Умисел як форма вини має місце в поведінці особи тоді, коли правопорушник усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх (наприклад, боржник, знаючи, що може своїми діями викликати шкідливий результат у майновій сфері кредитора, все ж свідомо не виконує зобов’язання).

Правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, що його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Відсутність вини доказується особою, яка порушила зобов’язання[20].

В цивільному праві на відміну від кримінального діє припущення (презумпція) вини правопорушника. Особа визнається невинною, якщо за такого ступеня обачності і чутливості, яка від неї вимагалась відповідно до характеру зобов’язання, особа застосувала всі міри для належного виконання зобов’язання. Право порушника доказувати свою невинність не позбавляє потерпілого права давати суду свої докази вини боржника. Так, за ст. 178 Кодексу торговельного мореплавства України перевізник не відповідає за нестачу вантажу, що прибув у порт призначення у супроводі провідника відправника або одержувача, якщо тільки одержувач не доведе, що нестача вантажу сталася з вини перевізника. Шкода, завдана фізичною або юридичною особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (ст. 1193 Цивільного кодексу України)[21].

У випадках, коли законодавством допускається покладення виконання зобов’язання на третіх осіб, відповідальність за виконання або неналежне виконання зобов’язання несе сторона за договором, з якого правопорушення виникло, якщо законодавством або договором не передбачено, що відповідальність несе безпосередній виконавець.

Отже, боржник відповідає як за свою власну винну поведінку, так і за вину залучених ним до виконання зобов’язання третіх осіб, на яких було перекладено виконання свого обов’язку повністю або частково (ст. 620, 530 ЦК України)[22].

У випадках, коли шкода заподіяна за наявності вини обох сторін, тобто як боржника (потерпілого), так і кредитора, вводиться поняття змішаної вини. У позадоговірних зобов’язаннях:

1) враховується тільки груба вина потерпілого, а проста (легка) необережність значення не має;

2) відповідальність безпосереднього заподіювача шкоди може бути не тільки зменшено, а й звільнено його від відповідальності взагалі.

Шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом (ст. 1212 ЦК України).

2. Доведення вини та його наслідки

2.1. Доведення провини й дія презумпції невинності

Принцип невідворотності відповідальності означає, що будь-яка особа незалежна від свого чи службового матеріального становища, інших обставин підлягає заслуженому покаранню за скоєне ним правопорушення. Скоєне повинно одержати публічний розголос і зазнати державного осуду з боку компетентних органів держави. Питання про покарання правопорушника зважується індивідуально. Чинне законодавство дозволяє не застосовувати примусових заходів, якщо по обставинах справам їхнє застосування визнається недоцільним[23].

Здійснення принципу невідворотності покарання є необхідною умовою ефективності юридичної відповідальності, забезпечення дієвості її функцій. Невідворотність відповідальності забезпечується діяльністю міліції, прокуратури, інших правоохоронних органів, що повинні оперативно виявляти осіб, що скоїли злочини й адміністративні провини, викривати їх у протиправних діяннях. Суди у свою чергу повинні виносити справедливі рішення. Однак реалізувати належним чином цей принцип не вдається у жодній сучасній державі.

Залишаються нерозкритими найчастіше найбільш тяжкі, особливо небезпечні злочини. Держава поки що не може покінчити цілком з діяльністю злочинних організацій, що спеціалізуються на крадіжках, продажі наркотиків, здійсненні замовлених убивств і інших злочинів. Присутні також випадки, коли правопорушення, скоєні посадовими особами і стали надбанням гласності, залишаються безкарними.

Усі ситуації, коли правопорушник не несе заслуженої відповідальності, негативно позначаються на правосвідомості громадянського суспільства. Різко падає престиж діючих законів. У свідомості населення підсилюється дія негативних оцінок, як діючого законодавства, так і влади, нездатної послідовно і повно провести принцип невідворотності покарання.

Дія принципу невідворотності покарання не повинне порушувати іншого принципу відповідальності презумпції невинності.

У відповідності із ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду[24].

Ніхто не зобов’язаний доводити свою не винуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Доведення провини покладається на спеціальні органи держави: органи досудового слідства і дізнання, прокуратуру. При цьому обов’язок доведення невинності не можна перекладати на підозрюваного й обвинувачуваного. Тому що обвинувачення, покладене в основу вироку, повинне бути засноване на доведених, а не можливих фактах, а визнання винності обвинувачуваного підтверджено безперечними й об’єктивними доказами.

Презумпція невинності поширюється і на сферу адміністративних і дисциплінарних провин, обов’язок виявлення і припинення яких лежить на органах держави і посадових осіб. Тому що кожен громадян, чи інша особа не може визнаватися винним у здійсненні провин раніше, ніж це буде доведено компетентними органами і встановлено прийнятими ними рішеннями. Громадяни також звільняються від обов’язку доводити свою невинність у здійсненні адміністративної чи дисциплінарної провини.

Найважливішим принципом юридичної відповідальності, покликаним забезпечувати реальну дію презумпції невинності, є право на захист і кваліфіковану юридичну допомогу.

2.2. Цивільна відповідальність після доведення вини

Цивільний оборот може існувати та успішно розвиватися лише за умови, що всі його учасники належно виконуватимуть свої обов’язки. Порушення цього правила безумовно завдає шкоди окремим громадянам, юридичним особам, групі осіб чи суспільству в цілому.

Одним із заходів впливу на особу, що посягнула на права чи інтереси інших учасників цивільного обороту, які охороняються законом, є цивільно-правова відповідальність. Вона полягає в тому, що на правопорушника покладається додатковий обов’язок, що тягне за собою певні майнові втрати, зменшення його майнової сфери. Так, постачальник, який не поставив продукцію у визначені терміни, поряд з основним обов’язком — виконати договір, набуває додаткового — сплатити неустойку (штраф) за прострочення поставки. Втрати у вигляді сплаченого ним штрафу нічим для нього не компенсуються. Орендодавець, який відмовився надавати приміщення, тобто порушив умови договору оренди, зобов’язаний виконати його — надати приміщення, а також відшкодувати збитки, які виникли в орендаря у зв’язку з такими діями. Відшкодування збитків у даному прикладі є тим додатковим обов’язком, який покладається на правопорушника[25].

У деяких випадках обов’язок, в якому полягає зміст цивільно-правової відповідальності, виникає не як додатковий, а лише замість невиконаного. Так, у разі вчинення дорожньо-транспортної пригоди, водій, що порушив правила дорожнього руху і завдав шкоди, наприклад, майну інших осіб, повинен відшкодувати її в повному обсязі. До вчинення правопорушення в нього існував обов’язок утримуватися від посягання на майно інших осіб, не завдавати шкоди. Оскільки цього обов’язку він не виконав і шкоду заподіяв, у нього виникає новий — відшкодувати її.

Отже, цивільно-правова відповідальність — це невигідні наслідки майнового характеру, що покладаються на особу, яка вчинила цивільне правопорушення, не виконала чи неналежно виконала зобов’язання або посягнула на абсолютні майнові чи особисті немайнові права чи блага інших осіб[26].

Цивільно-правова відповідальність має свою специфіку, яка виявляється насамперед в її функціях. Вважається, що цьому виду відповідальності притаманні такі функції, як виховна, попереджувальна, а також каральна. Однак провідна роль відведена компенсаційній функції, яка полягає в усуненні негативних наслідків, що виникли у потерпілого, відновлення його статусу за рахунок зменшення майнової сфери винної особи.

Якщо розглядати цивільно-правову відповідальність залежно від підстав її виникнення, то слід розрізняти договірну та недоговірну. Договірна — це відповідальність, яка настає в результаті порушення боржником своїх зобов’язань за договором, тобто у правовідносинах, які вже існують. Недоговірна — це відповідальність, яка виникає із заподіяння шкоди внаслідок правопорушення.

У цивільно-правовій відповідальності правопорушник (відповідач) йменується боржником, а потерпілий (той, кому завдано шкоди) — кредитором.

За обсягом цивільно-правову відповідальність поділяють на повну (шкода відшкодовується в повному обсязі); підвищену (відшкодовуються збитки та стягується неустойка понад збитки; існує в окремих видах правовідносин, наприклад за втрату цінних книг і т. ін.), а також обмежену (відшкодовується лише реальна шкода і не відшкодовується упущена вигода; застосовується лише в окремих випадках, наприклад у договорах перевезення і т. ін.).

Якщо у правовідносинах є кілька боржників, то може наставати дольова, солідарна або субсидіарна відповідальність. Дольова відповідальність означає, що кожен з боржників повинен виконати зобов’язання, відповідати за завдану шкоду у певній частці, яка визначається законом або договором. Якщо ж ці частки не визначені, то частка відповідальності кожного з боржників є рівною.

Солідарна відповідальність означає, що кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання, спільного заподіяння неподільної шкоди і т. ін. Разом з тим, суд вправі за заявою потерпілого покласти на осіб, що спільно заподіяли шкоду, часткову відповідальність відповідно до ступеня їхньої вини.

У разі субсидіарної (додаткової) відповідальності існує основний боржник, який зобов’язаний відшкодувати шкоду (виконати зобов’язання) у повному обсязі, та додатковий боржник. Останній залучається до відповідальності у разі, якщо майна основного боржника не вистачає для повного залагодження шкоди. Вимога про відшкодування шкоди спочатку пред’являється до основного боржника, і лише, якщо він не в змозі її виконати, звертається до додаткового. Субсидіарною є відповідальність батьків (усиновителів), піклувальників за шкоду, завдану неповнолітніми у віці від 14 до 18 років, відповідальність гаранта, поручителя тощо.

Цивільно-правова відповідальність настає за наявності передбачених законом умов — юридичних фактів, сукупність яких утворює склад цивільного правопорушення. Про них вже йшлося при розгляді зобов’язань із заподіяння шкоди. За загальним правилом це чотири умови:

1) протиправність дій боржника;

2) наявність шкоди майнової (збитків) чи немайнової;

3) наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою боржника і виникненням збитків;

4) вина боржника[27].

Протиправність поведінки означає, що вона суперечить нормам права і порушує суб’єктивні права інших учасників цивільних правовідносин. У договірних правовідносинах вона виражається у порушенні правила, згідно з яким зобов’язання повинні виконуватися належним чином. У недоговірних — у посяганні на особисті немайнові та (або) майнові права та інтереси інших осіб. Протиправність може виявлятися в активних діях (неякісне виконання роботи за договором підряду із істотними відступами від його умов; заподіяння тілесних ушкоджень громадянинові), або в бездіяльності (ненадання лікарем медичної допомоги громадянину, який її потребує; непоставка продукції у визначені договором терміни тощо).

Шкода являє собою втрати майнового (та/або немайнового) характеру, що є наслідком протиправної поведінки боржника. Майнова шкода, виражена в грошах, — це збитки. Збитки поділяють на реальну шкоду (витрати, зроблені кредитором для відновлення порушеного права, втрата чи пошкодження майна) та упущену вигоду (неодержані доходи — які кредитор одержав би, якби його право не було порушене).

Немайнова (моральна) шкода може бути однією з умов відповідальності у випадках виникнення недоговірної шкоди, визнання правочинів недійсними на основі недобросовісної поведінки однієї із сторін, посягання на особисті немайнові права і блага. Моральною шкодою вважаються втрати немайнового характеру, що виникли внаслідок фізичних чи моральних страждань особи, права чи блага якої порушено. Немайнова шкода юридичної особи виявляється у пошкодженні її ділової репутації. За загальним правилом відповідальність за заподіяння моральної шкоди настає лише за наявності вини її заподіювача.

Цивільно-правова відповідальність настає лише за умови, якщо протиправна поведінка є необхідною, основною і безпосередньою причиною виникнення збитків, тобто наявний причинний зв’язок між конкретними діями (бездіяльністю) боржника і шкодою.

Виною вважається психічне ставлення особи до вчиненої нею протиправної дії. У цивільно-правовій відповідальності також розрізняють вину у формі умислу та у формі необережності. Однак форма вини боржника не може впливати на обсяг цивільно-правової відповідальності, який визначається межами об’єктивної шкоди.

У передбачених законом чи договором випадках цивільно-правова відповідальність може наставати й без вини: за шкоду, заподіяну громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду; за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, і т. ін.

Та все ж за загальним правилом для покладення на особу цивільно-правової відповідальності наявність усіх перелічених умов є обов’язковою. За відсутності однієї або кількох умов відповідальності вона не може бути застосована. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов’язання.

За певних обставин боржник може бути звільнений від відповідальності за невиконання (неналежне виконання) зобов’язань. Так, боржник не несе відповідальності, якщо належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили. Непереборна сила — це надзвичайні і невідворотні за даних умов обставини чи події (повінь, землетрус, раптовий ураган, а також явища соціального характеру — страйки тощо; прийняття компетентними органами держави актів, що забороняють чи призупиняють вчинення певних угод, операцій і т. ін.). Не настає цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди (невиконання зобов’язання) в результаті випадку — обставин, в яких немає вини сторін, та можливість настання яких боржник не міг і не повинен був передбачити.

Разом з тим не є непереборною силою чи випадком недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язань товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

У цивільному праві встановлено принцип презумпції вини боржника (заподіювача шкоди): він вважається винним, поки не доведе що неналежне виконання зобов’язання (шкода) виникло не з його вини. Тобто, вина припускається, обов’язок доведення протилежного покладається на самого заподіювача шкоди. Щодо договірних правовідносин, відповідно до положень ЦКУ відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання.

Обсяг відповідальності, як уже зазначалося, залежить від завданих кредиторові збитків. Розмір цих збитків, а отже і розмір відшкодування, яке належить стягнути з винної особи, повинен обґрунтувати й довести кредитор (потерпілий). Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора, у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

Досить складним є обчислення неодержаних доходів (упущеної вигоди), оскільки це збитки, які реально не мали місця; вони тільки ймовірні. Фактично, це лише припущення кредитора про доходи, які б він міг отримати у разі належного виконання зобов’язання. Тому згідно із законом при визначенні неодержаних доходів враховуються заходи, вжиті кредитором для їх одержання. Наприклад, придбання певного обладнання для переробки продукції, яку повинен поставити боржник, оренда приміщень для зберігання (чи переробки) продукції і т. ін.

Якщо за порушення зобов’язання (договору) встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків. Однак договором може бути передбачена можливість відшкодувати збитки лише у тій частині, в якій вони не покриті неустойкою, або ж стягнути тільки неустойку без права на відшкодування збитків, або можливість за вибором кредитора стягнути неустойку чи відшкодування збитків.

Особливі правила встановлені в ЦКУ на випадок невиконання грошового зобов’язання, під яким слід розуміти неправомірне утримання грошових коштів, ухилення від їх повернення, інше прострочення в їх сплаті і т. ін. У разі невиконання у встановлені терміни грошового зобов’язання боржник на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також неустойку у розмірі 3 % від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або спеціальним законом.

Щодо моральної шкоди, то згідно зі ст. 23 ЦКУ вона відшкодовується грішми або іншим майном, як правило, у формі одноразової виплати. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних і душевних страждань потерпілого, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини заподіювача шкоди, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності і справедливості[28].

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, і не пов’язана із сумою цього відшкодування.

На практиці часом виникають ситуації, коли у виникненні шкоди є вина обох сторін: потерпілий (кредитор) своєю поведінкою спричиняє виникнення шкоди або ж хоча б збільшення її розміру. Такі обставини обов’язково враховуються судом при визначенні розміру цивільно-правової відповідальності. Якщо вина кредитора (потерпілого) виявляється у формі необережності, то суд з урахуванням цього може відповідно до ступеня вини зменшити розмір відповідальності, тобто застосувати так звану змішану відповідальність. Якщо шкода виникла виключно в результаті навмисних дій кредитора, то суд звільняє її заподіювача від відповідальності.

Цивільне законодавство, зокрема Цивільний кодекс України, встановлює загальні положення щодо цивільно-правової відповідальності. Разом з тим у правових нормах, що регулюють окремі види зобов’язань, розміщені й спеціальні умови цивільно-правової відповідальності в конкретних життєвих ситуаціях, у разі недостатності яких застосовуються загальні правила.

Висновки

Вина — це певне психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідків. У кримінальному праві діє презумпція невинності, а в цивільному — презумпція винності боржника. Відсутність власної вини в цивільному праві доводиться особою, яка порушила зобов’язання. Боржник буде вважатися винним доти, доки не доведе свою невинність. Особа є невинною, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання. В цивільному праві форма вини, як правило, не впливає на розмір відповідальності.

Якщо для покладення на правопорушника цивільної відповідальності у формі відшкодування збитків необхідний повний склад цивільного правопорушення (протиправність поведінки, шкода, причинний зв’язок, вина), то для стягнення неустойки або втрати завдатку кредиторові досить довести, що поведінка боржника є протиправною, а вина його припускається, коли він не довів відсутності своєї вини в порушенні зобов’язання. Тут має місце неповний, „урізаний” склад правопорушення.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є також те, що вона може настати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Це можна пояснити специфікою деяких договорів та особливостями позадоговірних відносин. Так, власник джерела підвищеної небезпеки зобов’язаний відшкодувати шкоду, заподіяну цим джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. За договором зберігання професійний зберігач відповідає також за втрату або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили.

У Цивільному кодексі України відповідальність без вини (крім дії непереборної сили) встановлена також для осіб за порушення зобов’язань у зв’язку зі здійсненням ними підприємницької діяльності.

Список використаних джерел

1. Конституція України (Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV). — К.: Скіф, 2008. — 44, с.
2. Цивільний процесуальний кодекс України: Текст із змінами та доповненнями станом на 15 січня 2008 р. / Міністерство юстиції України. — К. : Ін Юре, 2008. — 202, с.
3. Цивільний кодекс України: Офіційний текст: Прийнятий Верховною Радою України 16 січ. 2003 р.: Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 19 червня 2003 р. № 980-ІV: Набирає чинності з 1 січ. 2004 р. / Міністерство юстиції України. — К. : Ін Юре, 2003. — 431 с.
4. Антологія української юридичної думки / НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького ; ред. Ю. С. Шемшученко. — К. : Юридична книга, 2005 — Т. 10: Юридична наука незалежної України
5. Виграненко І. Г. До питання про поняття вини юридичної особи у сучасному цивільному праві // Економіка. Фінанси. Право. — 2006. — № 9. — С. 21-22
6. Зейкан Я. П. Коментар Цивільного процесуального кодексу України: (станом на 31 березня 2006 р.) / Я. П. Зейкан. — К. : Юридична практика, 2006. — 559, с.
7. Отраднова О. Поняття та форми вини як умови деліктної відповідальності в цивільному праві // Юридична Україна. — 2005. — № 3. — С. 46-50
8. Примак В. Обгрунтування виключення вини зі складу умов цивільно-правової відповідальності суб’єктів публічного права // Юридична Україна. — 2007. — № 6. — С. 67-72
9. Примак В. Д. Вина і добросовісність в цивільному праві. — Видавництво правничої літератури «Юрінком Інтер». 2008. — 432 с.
10. Строган А. Характеристика вини у цивільному праві //Юридичний Вісник України. — 2007. — № 20. — С. 8-11
11. Цивільне право України: Курс лекцій : навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів: У 6 т. — Вид. 2-е, виправ. та доп. — Харків: Еспада, 2008 — Т. 1 / Р. Б. Шишка, О. Л. Зайцев, Є. О. Мічурін та ін.; за ред. : Р. Б. Шишки, В. А. Кройтора. — 2008. — 676, с.