Вступ

1. Адміністративно-правовий статус іноземців і осіб без громадянства

2. Соціальне забезпечення іноземних громадян і осіб без громадянства

2.1. Гарантії трудової діяльності та трудовий статус

2.2. Соціальне забезпечення іноземних громадян та осіб без громадянства

2.3. Обмеження видів трудової діяльності (обмеження правоздатності)

2.4. Особливості трудової діяльності

3. Працевлаштування іноземних громадян

3.1. Порядок отримання дозволу

3.2. Порядок оформлення на роботу

3.3. Відповідальність за порушення правил працевлаштування

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Іноземці за своїм правовим статусом несуттєво відрізняються від осіб без громадянства. Обсяг прав і обов'язків цих суб'єктів вужчий, ніж у громадян України, але за загальним правилом вони користуються тими ж правами й на них покладено ті ж обов'язки, що й на громадян України. Відмінності пов'язані з відсутністю громадянства в розглядуваної категорії осіб, яке є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особи.

Правосуб'єктність цих осіб виникає з моменту прибуття в Україну й завершується з часу залишення її території.

Адміністративно-правовий статус іноземців регламентовано Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р., а також міжнародними угодами[1]. Статус осіб, які не мають громадянства, але перебувають на території України, визначає законодавство України.

Для іноземних громадян і осіб без громадянства обов'язковими є норми Конституції та інших законів України, загальнообов'язкові правила стосовно охорони природи, санітарії, пожежної безпеки, громадського порядку, користування транспортними засобами, в'їзду та виїду. Разом з тим, ці особи не користуються частиною прав і обов'язків, що становлять групу виключних прав і обов'язків громадян України (виборче право, право мати паспорт громадянина України тощо).

Тема:«Соціальне забезпечення іноземних громадян і осіб без громадянства, які не мають постійного місця проживання у державі місцем виконання роботи».

Мета: охарактеризувати соціальне забезпечення іноземних громадян і осіб без громадянства, які не мають постійного місця проживання у державі місцем виконання роботи

Завдання роботи:

— визначити адміністративно-правовий статус іноземців і осіб без громадянства;

— розкрити соціальне забезпечення іноземних громадян і осіб без громадянства;

— показати працевлаштування іноземних громадян: отримання дозволу, порядок отримання на роботу, відповідальність за порушення правил працевлаштування.

1. Адміністративно-правовий статус іноземців і осіб без громадянства

За радянських часів багато громадян СРСР працювали за кордоном. Вони перебували там у відрядженнях, тобто їхні трудові відносини регулювалися “законом держави, з якої відряджено працівника” (lex loci dele-gationis) [9, с. 108]. Чимало іноземців працювали на території СРСР, зокрема на лісозаготівлях у Комі АРСР та на Далекому Сході. На них теж поширювалося зазначене правило, тобто законодавство, наприклад, Народної Республіки Болгарії регулювало трудові відносини болгар, які працювали на території СРСР, законодавство Корейської Народно-Демократичної Республіки — відповідно північних корейців.

Верховна Рада СРСР 26 січня 1991 р. прийняла “Основи законодавства Союзу РСР та республік про зайнятість населення”, які містили ст. 11 “Право громадян на професійну діяльність за кордоном” такого змісту:

“Громадяни мають право на професійну діяльність за кордоном в період тимчасового перебування за кордоном. Порядок захисту прав і інтересів таких громадян, а також умови надання їм посередницької допомоги визначаються законодавством Союзу РСР” [8, с. 244].

Отже, вперше за радянських часів для радянських громадян було встановлено можливість працевлаштування за кордоном. Зазначені “Основи” не містили жодних вказівок про працевлаштування іноземних громадян в СРСР. Про складність зазначеної проблеми можна уявити, ознайомившись з частиною книги “Лише один рік” дочки Й. Сталіна — Світлани Алілуєвої, у якій вона описує тернистий шлях працевлаштування свого чергового чоловіка — індійця на посаду перекладача у Москві.

Серед підгалузей міжнародного приватного права саме у сфері трудових відносин спостерігається рішуче “обмеження волі сторін”. Умови праці іноземців великою мірою визначаються публічно-правовими вказівками. У сферу трудових відносин держави світу втручаються значно більше, ніж в інші сфери, що регулюються міжнародним приватним правом [9, с. 110].

Практично кожна держава світу провадить політику, спрямовану на те, щоб саме її громадяни на її території були першочергово забезпечені роботою. Окремі країни світу встановлюють щорічні квоти для в’їзду іноземних працівників. Багато країн світу видають в’їзну візу тоді, коли іноземець має дозвіл на роботу у відповідній державі.

Чимало країн мають спеціальне законодавство, що регулює трудові відносини на спільних підприємствах, у вільних економічних зонах тощо.

У багатьох державах світу основним джерелом регулювання трудових відносин є трудові кодекси. До таких держав належить і Україна, що має окремий КЗпП. У цивільних кодексах окремих держав містяться норми трудового права. У багатьох країнах трудове законодавство містить вказівки про поширення на трудові відносини норм цивільного права [8, с. 247].

Колізійний принцип застосування закону країни місця роботи є основним у законодавстві багатьох держав планети.

У сучасному європейському колізійному праві автономія волі сторін не визнається, якщо вона позбавляє працівника захисту, що надається йому імперативними нормами закону, який би застосовувався у разі відсутності вибору.

Чинне законодавство України містить норми, що регулюють працю як іноземців в Україні, так і українських громадян за кордоном. Далі ми розглянемо ці норми.

Основні обмеження для іноземців і осіб без громадянства зводяться до таких:

1) вони не можуть займати деякі посади (Президента України, судді, перебувати на посадах у складі морських і повітряних екіпажів тощо);

2) вони не мають доступу до посад державних службовців, діяльність яких пов'язано з державною таємницею;

3) ці особи не можуть служити в Збройних Силах України;

4) для іноземних громадян і осіб без громадянства допускаються обмеження в пересуванні чи перебуванні в окремих місцях;

5) для них встановлено окремі правила паспортного режиму, вступу в навчальні заклади тощо;

6) для іноземних громадян і осіб без громадянства встановлено особливу адміністративну деліктоздатність [9, с. 112].

При регулюванні правового статусу іноземців Україна виходить з принципу взаємності, що застосовується в стосунках з іншими державами. Адміністративно-правовий статус осіб, які мають дипломатичні привілеї, визначається, крім законодавства України, міжнародними правилами та міжнародними угодами України.

Найважливіші джерела права, що стосуються цієї теми:

1. Закон України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р.

2. Закон України “Про зайнятість населення” у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про зайнятість населення”» від 21 листопада 1997 р. № 665/97-ВР.

3. Кодекс законів про працю (далі — КЗпП) України. Кодекс було прийнято 10 грудня 1971 р. і введено в дію з 1 червня 1972 р. До Кодексу неодноразово вносилися зміни і доповнення, зокрема до таких статей:

Стаття 8. Регулювання трудових відносин громадян, які працюють за межами своїх держав.

Стаття 81. Співвідношення міжнародних договорів про працю і законодавство України.

4. Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 44).

5. Інструкція про умови і правила провадження підприємницької діяльності (ліцензійні умови) з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном та контроль за їх дотриманням. Затверджена наказом Ліцензійної палати України і Державного центру зайнятості від 22 люто-го 1999 р. № 19/15. Зареєстрована у Мін’юсті України 6 квітня 1999 р. за № 215/3508. Код нормативного акта 7273/1999 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 15).

6. Двосторонні договори України про працевлаштування та соціальний захист працівників. Відповідні договори або протоколи Україна уклала, наприклад, з Молдовою (1993 р.), Польщею (1994 р.), Російською Федерацією (1993 р.), Вірменією (1995 р.), Білоруссю (1995 р.), Литвою (1995 р.), Латвією (1995 р.), Чехією (1997 р.). Зазначені та інші угоди регулюють широке коло питань, зокрема порядок оформлення трудового договору, обсяг контрактних прав та обов’язків, в’їзд працівників та членів їхніх сімей на територію держави працевлаштування, перебування та виїзд з неї, соціальне (зокрема пенсійне) забезпечення, обчислення трудового і фахового стажу, правовий статус вивільнюваних працівників, оподаткування трудових доходів осіб, переказ зароблених коштів на територію держави, з якої вони прибули, тощо.

7. Багатосторонні конвенції у сфері праці та рекомендації міжнародних міжурядових організацій [8, с. 158].

Справжньою “кузнею” міжнародної нормативної діяльності є Міжнародна організація праці (МОП). Вона була створена у 1919 р. під егідою Ліги Націй. Після завершення Другої світової війни МОП стала підвідомчою Організації Об’єднаних Націй і нині має статус її спеціальної агенції. За роки діяльності МОП у її межах було укладено сотні конвенцій. Кілька десятків з них стосуються праці лише моряків-іноземців. З юридичного погляду конвенції МОП використовують цікавий прийом — вони дозволяють державам-членам “порушувати” конвенції, якщо національне трудове законодавство встановлює більш сприятливі, на думку працівника, трудові норми [9, с. 113].

Верховна Рада України ратифікувала законами або постановами (їх номери і дати подано у дужках) такі конвенції МОП:

1. “Про мінімальні норми на торговельних суднах” від 20 жовтня 1976 р. № 147 (14 липня 1993 р. № 3387-ХІІ). Набрала чинності 28 листопада 1981 р., для України — 17 березня 1995 р.

2. “Про приміщення для екіпажу на борту судна (додаткові положення)” від 30 жовтня 1976 р. № 133 (14 липня 1993 р. № 3388-ХІІ). Набрала чинності 27 серпня 1991 р., для України — 24 лютого 1994 р.

3. “Про тристоронні консультації (міжнародні трудові норми)” від 1 червня 1976 р. № 144 (17 грудня 1993 р. № 3732-ХІІ). Набрала чинності 16 травня 1978 р., для України — 16 травня 1995 р.

4. “Про безробіття” від 29 жовтня 1919 р. № 2 (4 лютого 1994 р. № 3931-ХІІ). Набрала чинності 14 липня 1921 р., для України — 16 травня 1995 р.

5. “Про сприяння колективним переговорам” від 19 червня 1981 р. № 154 (4 лютого 1994 р. № 3932-ХІІ). Набрала чинності 11 серпня 1983 р., для України — 16 травня 1995 р.

6. “Про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця” від 22 червня 1982 р. № 158 (4 лютого 1994 р. № 3933-ХІІ). Набрала чинності 23 листопада 1985 р., для України — 16 травня 1995 р.

7. “Про скасування примусової праці” від 25 червня 1957 р. № 105 (5 жовтня 2000 р. № 2021-ІІІ).

8. “Про заборону та негайні заходи щодо найгірших форм дитячої праці” від 17 червня 1999 р. № 182 (5 жовтня 2000 р. № 2022-ІІІ) [8, с. 170].

Україна також приєдналася до Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 р. Конвенція набрала чинності, в тому числі для України, 7 квітня 1997 р.

2. Соціальне забезпечення іноземних громадян і осіб без громадянства

2.1. Гарантії трудової діяльності та трудовий статус

Згідно зі ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами й свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України. Винятки з цього правила встановлюють Конституція, закони чи міжнародні договори України. Право на трудову діяльність іноземців передбачає ст. 8 Закону України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р. № 3929-XII. Іноземні громадяни мають рівні з громадянами України права та обов’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України [1].

Таким чином, іноземцям та особам без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, надаються права й обов’язки громадян України.

На сьогодні багато іноземців постійно проживають на території України, тому чинне законодавство надає їм право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.

Деякі іноземці іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін. Вони вправі займатися трудовою діяльністю лише відповідно до одержаного дозволу на працевлаштування. Винятками є випадки працевлаштування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції. Отримання дозволу на працевлаштування для них не передбачено.

Згідно зі ст. 8 Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 р. № 322-VIII (далі – КЗпП), трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюють законодавство держави, в якій здійснене працевлаштування (наймання) працівника, та міжнародні договори України. Якщо міжнародний договір або міжнародна угода, в яких бере участь Україна, встановлюють інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди [7, с. 56].

Сторони трудового договору можуть письмово погодити право країни, яке застосовуватиметься до трудового договору. Проте такий вибір не може погіршувати становище працівника порівняно з імперативними нормами права країни працевлаштування.

Зауважимо також, що в Україні до іноземних громадян не застосовуються реторсії у сфері трудових відносин.

Особа, яка подала заяву про надання їй статусу біженця, має право на тимчасове працевлаштування, а особа, яка набула статус біженця, має право на працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання у власність майна за умов, передбачених законодавством України для іноземців. Під терміном “біженець” розуміють іноземця (іноземного громадянина чи особу без громадянства), який внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності, віросповідання, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або через політичні переконання змушений залишити територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), й не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань та щодо якого в порядку та за умов, визначених Законом України “Про біженців” від 21 червня 2001 р. № 2557-ІІІ, прийнято рішення про надання йому статусу біженця [7, с. 57].

Законодавство України про працю регулює:

1) трудові відносини в представництвах і філіях іноземних компаній, які здійснюють свою діяльність в Україні;

2) трудові відносини іноземних громадян на підприємствах з іноземними інвестиціями, які здійснюють свою діяльність в Україні [7, с. 58].

Трудові права іноземців також регулюють:

– установчі документи підприємств, установ та організацій;

– колективний договір;

– інші локальні нормативні акти та індивідуальні трудові договори [7, с. 58].

Чинне законодавство України визнає недійсними умови договорів про працю іноземних громадян, які погіршують їх становище порівняно з законодавством України про працю.

Трудовий статус іноземців – співробітників дипломатичних представництв дипломатичного персоналу визначає законодавство держави, яка направила їх в Україну.

Процедуру оформлення іноземцям та особам без громадянства віз для в’їзду в Україну регулюють Правила оформлення візових документів для в’їзду в Україну, затверджені постановою Кабінету Міністрів України “Про запровадження нового порядку оформлення візових документів для в’їзду в Україну” від 20 лютого 1999 р. № 227. Візи залежно від періоду їхньої дії поділяють на короткотермінові та довготермінові. Короткотермінові візи видаються на період до 6 місяців. За загальним правилом довготермінові візи видаються на період від 6 місяців до одного року. Особи, які в’їжджають в Україну з метою працевлаштування та для постійного проживання, мають оформити імміграційну візу [7, с. 60]. Ділову візу оформлюють особи, які в’їжджають в Україну як:

– співзасновники спільних підприємств;

– представники компаній (фірм, асоціацій) для здійснення контролю за виконанням контрактів;

– консультанти від іноземних компаній (фірм, асоціацій) [7, с. 60].

Отримання такої візи є обов’язковим для персоналу представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні.

2.2 Соціальне забезпечення іноземних громадян та осіб без громадянства

Громадяни України, які переселилися з інших держав на постійне проживання в Україну, мають право на державну допомогу, передбачену Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р. № 2811-XII (далі – Закон про допомогу сім’ям). Такого права вони набувають, починаючи з місяця, в якому вони прибули в Україну. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на державну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами. В тих випадках, коли договори (угоди) між Україною та іншими державами передбачають інші правила, ніж ті, які містить Закон про допомогу сім’ям, застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами) [4, с. 84].

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами. У тих випадках, коли договори (угоди) між Україною та іншими державами передбачають інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р. № 1788-XII, то застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами) [4, с. 85].

Зазначимо, що порядок переведення пенсій громадянам, які виїхали за кордон, та виплати пенсій пенсіонерам іноземних держав, які проживають в Україні, визначають постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок переведення пенсій громадянам, які виїхали на постійне проживання до інших країн” від 6 квітня 1993 р. № 258 та постанова правління Пенсійного фонду України “Про затвердження інструкції про порядок переказування пенсій громадянам, які виїхали за кордон, та виплати пенсій пенсіонерам іноземних держав, які проживають в Україні” від 23 квітня 1999 р. № 4-5 [4, с. 85].

Право на забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їхніх сімей, які проживають в Україні.

2.3. Обмеження видів трудової діяльності (обмеження правоздатності)

Іноземні громадяни не можуть бути призначені на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до закону призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов’язані з належністю до громадянства України. Так, на посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати тільки громадянина України. Згідно зі ст. 148 Конституції України суддею Конституційного Суду України може бути виключно громадянин України. Відповідно до ст. 76 Конституції України народним депутатом України може бути лише громадянин України. Прокурорами і слідчими можуть призначатися тільки громадяни України. Іноземні громадяни в Україні не можуть бути адвокатами, нотаріусами, аудиторами [4, с. 89].

Допуск до державної таємниці зі ступенями секретності “особливої важливості”, “цілком таємно” і “таємно” надається дієздатним громадянам України віком від 18 років, які потребують його за умовами своєї службової, виробничої, наукової чи науково-дослідної діяльності або навчання, наказом чи письмовим розпорядженням керівника органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи або організації, де працює, перебуває на службі чи навчається громадянин [4, с. 89].

Посаду керівника загальноосвітнього навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу й форми власності теж може обіймати особа, яка є громадянином України.

Зауважимо, що іноземці, які пройшли медичну чи фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних держав, допускаються до заняття цими видами діяльності в Україні лише після підтвердження їхньої кваліфікації в установленому порядку.

Право плавання під Державним прапором України, відповідно до Кодексу торговельного мореплавства від 23 травня 1995 р. № 176/95-ВР, має судно, яке є державною власністю або перебуває у власності фізичної особи – громадянина України, а також юридичної особи в Україні, заснованої виключно українськими власниками, або судно, яке знаходиться у цих осіб на умовах договору бербоут-чартеру. Члени екіпажу судна, зареєстрованого в Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України, можуть бути громадянами будь-якої держави, а капітаном судна може бути тільки громадянин України [4, с. 89].

Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть створювати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це передбачають статут останніх.

Політичні партії створюються за ініціативою громадян України. Членами політичних партій можуть бути виключно громадяни України.

Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій – 15-річного віку [4, с. 90].

2.4. Особливості трудової діяльності

Слід зазначити, що роботодавці забезпечують спеціальну (вільну) економічну зону працівниками на контрактній основі з обов’язковим інформуванням органу господарського розвитку спеціальної (вільної) економічної зони про залучення трудових ресурсів.

Принципово важливою є вказівка на те, що на спеціальну (вільну) економічну зону поширюються положення конвенцій Міжнародної організації праці, ратифікованих Україною. Підприємства, що діють у спеціальній (вільній) економічній зоні, мають дотримуватися принципів тристоронньої декларації Міжнародної організації праці про багатонаціональні підприємства та соціальну політику. Законодавчий акт про створення кожної спеціальної (вільної) економічної зони має визначати конкретні вимоги, що випливають із положень зазначених конвенцій і принципів згаданої декларації. Заробітна плата працівників спеціальної (вільної) економічної зони визначається відповідним контрактом і обмеженню не підлягає. Вона не може бути нижчою, ніж мінімальна зарплата, визначена чинним законодавством України [9, с. 128].

Чинне законодавство України гарантує іноземним працівникам переказування їх доходів, одержаних від роботи у спеціальній (вільній) економічній зоні, за кордон, включаючи накопичення та проценти на них у фінансово-кредитних установах спеціальної (вільної) економічної зони. Громадяни України, які працюють у спеціальній (вільній) економічній зоні, мають право відкривати в зазначених установах спеціальної (вільної) економічної зони та за її межами на території України рахунки у валюті, в якій вони отримують заробітну плату. Українські та іноземні громадяни, які працюють у спеціальній (вільній) економічній зоні, можуть вкладати свої кошти в будь-які не заборонені законом види підприємницької діяльності як на території спеціальної (вільної) економічної зони, так і за її межами на території України [9, с. 128].

Насамкінець зауважимо, що трудові відносини, включаючи питання найму й звільнення, режиму праці й відпочинку, умов оплати праці, гарантій і компенсацій на підприємстві з іноземними інвестиціями, також регулюють нормативно-правові акти соціального партнерства, колективний договір та індивідуальні трудові договори. Умови колективного та індивідуальних трудових договорів не можуть погіршувати становище працівників підприємства порівняно з умовами, передбаченими чинним законодавством.

На кінець 2007 року чисельність іноземців, які тимчасово працювали в Україні, становила 3463 особи, з них: із країн СНД – 1145, найбільше із Росії – 578, Вірменії – 150, Киргизстану – 120, Молдови – 120, Узбекистану – 100, з інших країн (найбільше з Китаю) – 466; Туреччини – 292; В’єтнаму – 248. (За даними Звіту Державного центру зайнятості України за 2007 рік про чисельність та склад іноземців, які тимчасово працюють в Україні) [7, с. 102].

Розподіл іноземців, які тимчасово працюють в Україні, за видами діяльності та займаними робочими місцями (посадами):

– торгівля й громадське харчування – 1219;

– промисловість – 675;

– загальна комерційна діяльність щодо забезпечення функціонування ринку – 263;

– будівництво – 240;

– освіта – 163;

– сільське господарство – 163;

– охорона здоров’я, фізична культура та соціальне забезпечення – 137.

У тому числі обіймають посади керівників та спеціалістів (осіб) – 2872; місця, які не потребують професії, спеціальності, – 60 [7, с. 102].

Розподіл іноземців, які тимчасово працюють в Україні, за віком та статтю (осіб):

– від 18 до 28 років – 507;

– від 28 до 40 років – 1614;

– від 40 і більше років – 1342;

– з них чоловіки – 3013, жінки – 450.

– Розподіл іноземців, які тимчасово працюють в Україні, за тривалістю роботи (осіб):

– до 6 місяців – 997;

– від 6 місяців до 1 року – 1077;

– від 1 року до 2 років – 670;

– від 2 до 3 років – 316;

– від 3 і більше років – 183 [7, с. 103].

3. Працевлаштування іноземних громадян

3.1. Порядок отримання дозволу

Розвиток бізнесу так чи інакше обов'язково супроводжується як внутрішньою, так і зовнішньою міграцією працівників. Залежно від країни міграція має свої більш-менш чіткі особливості, втілені у різноманітних правових нормах. Державна політика України щодо зайнятості населення базується, зокрема, на принципах забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від їхнього походження, соціального чи майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, у реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів та суспільних потреб. Розглянемо особливості працевлаштування іноземців на території України.

Відповідно до ст. 8 Закону №803, а також ст. 8 Закону №3929, іноземцям надано право здійснювати на території України трудову діяльність. Але законодавець розмежовує вимоги до іноземців щодо їх працевлаштування на території України. Так, без спеціальних дозволів можуть працевлаштовуватися такі категорій осіб:

1) іноземці та особи без громадянства (далі — іноземці), які постійно проживають в Україні;

2) особи, яким надано статус біженця в Україні;

3) іноземці та особи без громадянства, найняті інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції [11, с. 177].

Це угода, відповідно до якої одна сторона — країна доручає іншій стороні — інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції — кон «Про угоди про розподіл продукції» від 14.09.99 р. №1039-XIV [11, с. 178].

Вищеперераховані особи мають право працевлаштовуватися на тих самих підставах в тому самому порядку, що й громадяни України. Тобто вони можуть бути найняті на роботу без будь-яких дозволів за взаємною згодою роботодавця та потенційного працівника.

Усі інші іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування, що регламентовано Порядком №2028. Але дозвіл, відповідно до п. 1 цього Порядку, можливо оформити лише за умови відсутності у країні або регіоні працівників, спроможних виконувати цей вид роботи, або коли є достатні обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України. Дія Порядку поширюється також на іноземців, скерованих закордонним роботодавцем в Україну для виконання певних робіт або послуг на основі контрактів, укладених між українським та іноземним СГД. Крім того, працевлаштовувати іноземців можуть платники страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Але, як передбачає останній абзац ст. 8 Закону №3929, іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю. Так буває у випадку, коли відповідно до законодавства України призначення на такі посади чи заняття певною діяльністю потребує громадянства України (приміром, державний службовець, нотаріуси, судді) [11, с. 178].

Згідно з п. 5 Порядку №2028, дозволи на працевлаштування іноземців оформляє і видає Державний центр зайнятості або за його дорученням відповідні центри зайнятості Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Отримання такого дозволу покладено на працедавця. Для цього останній подає до відповідного центру зайнятості такі документи:

— яву (у довільній формі);

— обґрунтування необхідності використання праці іноземців і можливості створення для них необхідних умов перебування та діяльності;

— копію контракту між іноземним та українським СГД на виконання певного обсягу робіт або послуг (якщо такий контракт укладено);

— копії статуту та свідоцтва про державну реєстрацію СГД, засвідчені у встановленому порядку;

— список іноземців із зазначенням їх повного імені та прізвища, року народження, номера паспорта, спеціальності (фаху), статі;

— копії проекту контракту роботодавця з працівником — іноземним громадянином;

— документ (наказ, витяг з протоколу, доручення тощо), оформлений в установленому порядку, який посвідчує право представника роботодавця представляти його інтереси у центрі зайнятості;

— копії документів про освіту або кваліфікацію;

— довідку органу ДПС про сплату роботодавцем передбачених законодавством податків та зборів;

— квитанцію про внесення плати за розгляд заяви у розмірі 10 н. м. д. г. (170 грн), кошти від якої спрямовуються на відшкодування витрат, пов'язаних із проведенням цієї роботи [11, с. 179].

На підставі поданих документів приймається рішення про надання дозволу(ів) на працевлаштування або відмова в ньому. Рішення (або відмова) приймається у термін не пізніше 30днів з дня одержання вищезазначених документів. Дозвіл видається на період до одного року. Цей термін може бути продовжено, для чого роботодавцю слід звернутися до відповідного центру зайнятості не пізніше ніж за місяць до закінчення попереднього терміну дії дозволу на працевлаштування. Отримують продовження дозволу у такому самому порядку, як і первинний дозвіл. Але бувають винятки, і дозвіл можна отримати на строк найму працівника-іноземця. Це відбувається у разі, коли дозволи на працевлаштування видаються працівникам, що належать до категорії «внутрішньокорпоративні цесіонарії» (керівний персонал, менеджери та спеціалісти) та категорії «особи, що надають послуги без комерційної присутності в Україні.

Державний центр зайнятості відповідно до покладених на нього завдань видає іноземним громадянам дозволи на працевлаштування на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності. Виходячи з положень ст. 19 Конституції України, п. 4 Порядку №2028, КЗпП, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що останні не містять обмежень щодо кількості виданих дозволів іноземному громадянину для працевлаштування в Україні на підвідомчій відповідному центру зайнятості території [11, с. 180].

Такий порядок оформлення дозволу викликає дуже багато запитань. Наприклад, щодо останнього, то яким нормативним актом визначено поняття «керівного персоналу», «менеджерів», «спеціалістів» і «осіб, що надають послуги без комерційної присутності» з метою впровадження цих термінів у законодавство про порядок отримання дозволів на працевлаштування? Або в переліку зазначено «копії проекту контракту роботодавця з працівником — іноземним громадянином». А фактично контракт мав би укладатися з того моменту, коли вже оформлено дозвіл на працевлаштування і терміном на рік з моменту дії дозволу. Тобто маємо певні неврегульованості/незрозумілості. Мінпраці своїм листом від 12.03.2007 р. №ДЦ-12-1251/0/6-07 дає відповіді на деякі з поставлених запитань [11, с. 180].

3.2. Порядок оформлення на роботу

Зі всього вищезазначеного робимо висновок: певні категорії іноземців можуть працювати без дозволу за виконання певних умов та, звичайно, за умови подання підтвердних документів.

Так, наприклад, підставою для прийняття на роботу іноземця, який постійно проживає в Україні, без відповідного дозволу буде копія посвідки на постійне проживання, яку іноземець, що збирається проживати в Україні постійно, повинен отримати у порядку, визначеному ст. 11 Закону про імміграцію. А при прийнятті на роботу іноземця, який має статус біженця, останній зобов'язаний надати копію посвідчення біженця (ст. 14 Закону про біженців), оформленого відповідно до вимог Положення про посвідчення біженця. Для працевлаштування працівників на території України інвестор (у т. ч. іноземний) для виконання угоди про розподіл продукції укладає з ними трудовий договір (контракт), який за формою та змістом повинен відповідати законодавству України про працю. I таке працевлаштування також не потребує дозволу (ст. 35 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» від 14.09.99 р. №1039-XIV) [8, с. 315]. Усі вищевзгадані документи будуть підставою для прийняття на роботу таких іноземців без дозволу на працевлаштування.

Для прийняття на роботу інших категорій іноземців або осіб без громадянства, які перебувають на території України і мають намір тут працевлаштуватися, працедавець повинен отримати відповідний дозвіл і також прийняти на роботу таку особу згідно з Порядком №2028.

Щодо працевлаштованих іноземців виникає запитання: чи треба оформлювати на них трудову книжку? Це запитання можна віднести до таких, які нашим законодавством не врегульовані. Деякі фахівці вважають, що книжку треба заводити. А ось Мінпраці у тому ж таки листі від 12.03.2007 р. №ДЦ-12-1251/0/6-07 висловлює протилежну думку. Створюється враження, що це питання, через його невизначеність, віддано на відкуп роботодавцю. Але у п. 1.1 Iнструкції про порядок ведення трудових книжок сказано, що трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації (далі — ідприємство) усіх форм власності або у фізичної особи понад п'ять днів, у тому числі осіб, які є співвласниками (власниками) підприємств, селянських (фермерських) господарств, сезонних і тимчасових працівників, а також позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню.

Продовження терміну дії дозволу на працевлаштування автоматично тягне за собою продовження терміну перебування іноземця на території України. Такий термін щоразу може бути продовжено на весь період існування обставин, зазначених у зверненні на продовження, але не більш ніж на строк дії відповідного типу візи, встановленого п.11 Правил оформлення візових документів для в'їзду в Україну6 (п. 14.4 Iнструкції про порядок продовження терміну перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства, затвердженої наказом МВС від 01.12.2003 р. №1456) [8, с. 322].

У податковому обліку роботодавця кошти, сплачені за оформлення дозволу на працевлаштування іноземця, відносять до ВВ на підставі пп. 5.4.7 Закону про прибуток як витрати на придбання спеціальних дозволів, виданих державними органами для ведення господарської діяльності. Це якщо дозвіл буде видано. Якщо ж буде відмовлено у видачі, то права на ВВ не буде, як на витрати, котрі не можна пов'язати з веденням господарської діяльності. У бухобліку у всіх випадках — це будуть витрати поточного періоду, які, найімовірніше, буде віднесено на рахунок 92.

3.3. Відповідальність за порушення правил працевлаштування

Розглянемо, до якої відповідальності може бути притягнуто роботодавця, якщо він не отримає відповідного дозволу, а офіційно працевлаштує іноземця.

Згідно зі ст. 8 Закону №803, у разі використання праці іноземців без належного дозволу державної служби зайнятості з роботодавця, незалежно від форми власності, державна служба зайнятості має право стягнути штраф за кожного працевлаштованого без дозволу іноземця у розмірі 50н. м.д. г. (850 грн). Ці кошти спрямовуються до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (п. 14 Порядку №2028). А щодо іноземця, який оформився на роботу без дозволу на працевлаштування, то його мають видворити з України. Видворення іноземця здійснюють органи внутрішніх справ у порядку, визначеному Постановою КМУ від 29.12.95 р. №1074 «Про Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію» [8, с. 324].

Також на роботодавця покладається обов'язок протягом трьох робочих днів з дати початку та припинення роботи іноземця письмово повідомити відповідний центр зайнятості про цю дату і забезпечити реєстрацію паспортного документа іноземця у відповідному органі внутрішніх справ (п. 11 Порядку №2028). За умови дострокового розірвання контракту з роботодавцем, зазначеного у дозволі на працевлаштування, — немає значення, з чиєї ініціативи, — встановлення факту повідомлення іноземцем неправдивих відомостей у документах на отримання дозволу, визнання його згідно із законодавством небажаною для перебування в Україні особою тягне за собою анулювання дозволу на працевлаштування. Про таке дострокове розірвання контракту роботодавець протягом трьох робочих днів повинен повідомити відповідний центр зайнятості, Держкомкордон та орган внутрішніх справ. Усі ці державні установи у такий самий термін повинні бути повідомлені й у разі якщо іноземець не став до роботи у передбачений контрактом строк з причин, що згідно із законодавством не є поважними. Тоді іноземець також підлягає видворенню з України [8, с. 325].

Після закінчення терміну дії дозволу на працевлаштування або після дострокового розірвання контракту дозвіл, як документ суворого обліку, має бути повернутий роботодавцем до відповідного центру зайнятості.

Висновки

Згідно зі ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами й свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України. Винятки з цього правила встановлюють Конституція, закони чи міжнародні договори України. Право на трудову діяльність іноземців передбачає ст. 8 Закону України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р. № 3929-XII. Іноземні громадяни мають рівні з громадянами України права та обов’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства (крім найнятих відповідно до угоди про розподіл продукції, які прибули в Україну на визначений термін), одержують право на трудову діяльність лише за наявності в них дозволу на працевлаштування, виданого державною службою зайнятості України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Громадяни України, які переселилися з інших держав на постійне проживання в Україну, мають право на державну допомогу, передбачену Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р. № 2811-XII (далі – Закон про допомогу сім’ям). Такого права вони набувають, починаючи з місяця, в якому вони прибули в Україну. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на державну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами.

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами. У тих випадках, коли договори (угоди) між Україною та іншими державами передбачають інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р. № 1788-XII, то застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами).

Відповідно до ст. 8 Закону №803, а також ст. 8 Закону №3929, іноземцям надано право здійснювати на території України трудову діяльність. Але законодавець розмежовує вимоги до іноземців щодо їх працевлаштування на території України. Так, без спеціальних дозволів можуть працевлаштовуватися такі категорій осіб:

1) іноземці та особи без громадянства (далі — іноземці), які постійно проживають в Україні;

2) особи, яким надано статус біженця в Україні;

3) іноземці та особи без громадянства, найняті інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4.02.1994 р. // ВВР України. –1994. –№ 23. –Ст.161
2. Бєлоглавек О.Міжнародне контактне право: учбовий посібник. — К. : Таксон, 2000. — 267, с.
3. Грузінова Л. Правове регулювання праці іноземних громадян в Україні //Юридичний журнал. – 2003. — № 1. – с. 42-45
4. Дахно І. І. Міжнародне приватне право: навчальний посібник для студентів вузів. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 314, с.
5. Константінов С.В. Адміністративно-правовий статус іноземців в Україні та механізм його забезпечення: Дис. канд. юрид.наук. — К., 2002. –195 с.
6. Международное частное право: Учебное пособие / Сост. Д.В. Задыхайло. — Харьков: Консум, 1998. — 751 с.
7. Міжнародне приватне право: науково-практичний коментар Закону. — Харків: Одісей, 2008. — 351, с.
8. Міжнародне приватне право /Ін-т міжнародних відносин Київського Національного Університету ім. Т. Шевченка; ред.: А. Довгерт, В. Крохмаль. — 2000 : Port-Royal. — Т.1 : Багатосторонні міжнародні договори України та міжнародне законодавство. — 2000. — 991 с.
9. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник /За ред. В. М. Гайворонського, В. П. Жушмаша ; М-во освіти і науки України. — 2-е вид., доп. — К. : Юрінком Інтер, 2005. — 366, с.
10. Панов В. П. Международное частное право: Схемы. Документы: Учебное пособие. — М. : Право и Закон, 1996. — 213 с.
11. Фединяк Г. С. Міжнародне приватне право: Навчальий посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 414, с.
12. Чехович С.Б. Правове регулювання міграції іноземців: Дис… канд. юрид. наук. – К., 1998. –213 с.