Типологія політичних режимів сучасності на прикладі Росії та Китаю

Вступ

1. Типологія політичних режимів

1.1. Визначення політичного режиму

1.2. Типи політичних режимів

1.3. Типологія політичних систем сучасного суспільства

2. Характеристика політичних режимів Росії та Китаю

2.1. Росія: державний устрій і політичний режим

2.2. Державний устрій і політичний режим Китаю

3. Політичний діалог: „Захід” – „Схід”

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Політичний режим – це характеристика не тільки держави, але й всієї політичної системи: відносини між людьми з приводу державної влади й відносини людей з державною владою, які формують зміст політичного режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи. Оскільки остання є одним із рівнів громадянського суспільства, то корінні соціально-економічні й культурні основи цього суспільства зумовлюють характер держави не безпосередньо, а втілюючись в особливостях політичного режиму.

Державний режим — найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Політичний режим — поняття більш широке, оскільки воно містить у собі не тільки методи державного керування, але і характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, клубів, союзів). Державні режими можуть бути демократичними й антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські), тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів здійснення державної влади.

Ідеальних демократичних форм державного режиму в реальності не існує. У тій чи іншій конкретній державі присутні різні за своїм змістом методи офіційного панування. Проте можна виділити найбільш загальні риси, властиві тому чи іншому різновиду державного режиму. Форми державного режиму являють собою сукупність методів здійснення керівництва державою.

Тема:«Типологія політичних режимів сучасності на прикладі Росії та Китаю».

Мета: визначититипологію політичних режимів сучасності на прикладі Росії та Китаю.

Завдання роботи:

— показати типологію політичних систем сучасного суспільства;

— характеристика політичних режимів Росії та Китаю;

— аналіз політичних діалогів між Заходом і Сходом.

1. Типологія політичних режимів

1.1. Визначення політичного режиму

Політичний режим — теоретична категорія існувала лише в науці про державу і право, в тісному взаємозв'язку з категоріями: форма правління, форма державного устрою. В державно-правовій науці політичний режим розглядається як сукупність засобів та методів у здійсненні державної влади. В політичній науці поняття політичного режиму дуже тісно зв'язано з поняттям політична система і розглядається тільки у зв'язку з особливостями розвитку та функціонування політичних систем, хоча співвідношення понять викликає в політичній науці істотні розбіжності. Інколи політичний режим і політичну систему розглядають як синоніми. Іноді поняття політичного режиму взагалі не виділяється. Іноді політичну систему і політичний режим розводять досить далеко один від одного. Дати універсальне визначення політичного режиму досить складно.

Політичний режим — це спосіб функціонування та взаємозв'язку основних елементів політичної системи суспільства. Поняття політичний режим включає основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і неполітичних організацій та структур; характер існуючих в суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; становище засобів масової інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу [7, с. 69].

Політичний режим — сукупність засобів і методів, що визначають спосіб здійснення влади, що склалися стосовно державної влади та суспільства і які відображають становище прав та свобод громадян, відносин владних структур до правових основ діяльності, державних форм та ідеологій, соціальних і класових взаємовідносин, становище політичної культури. Французький політолог Моріс Дю-верже дає змістовну формулу політичного режиму як «певного поєднання системи політичних партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску» [7, с. 70]. Нині ж визнано визначення політичного режиму проф. Жан-Луї Кермонна, який розумів під політичним режимом сукупність елементів ідеологічного інституційного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади певної країни на певний період. Політичний режим — це порядок взаємовідносин громадянського суспільства і політичної влади. Політичний режим — система конституційних (законних) порядків і конкретне втілення політичної системи та політичної організації суспільства.

Політичний режим — система засобів та методів здійснення політичної влади, форма взаємодії державно-владних структур та населення. Будь-який політичний режим визначається, по-перше, процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між політичною владою та громадянами (населенням) країни. Суверенність і соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відображена мета суспільства, держави, то в політичному режимі — організаційні засоби та методи їх досягнення. Курс як відображення політичної мети має пріоритет перед політичним режимом. Який політичний курс, які політична система і організація суспільства, такий і зміст, характер політичного режиму. Та в такій субординації режим зберігає одну привілею: якщо політичний режим невірно визначений за змістом і характером відносин, що склалися в суспільстві або невміло реалізується політичний курс, то може поховати, загубити будь-який, навіть найрозумніший, науково вивірений політичний курс. Будь-який політичний режим є те або інше поєднання двох полярно протилежних принципів людських взаємодій: авторитарності, тобто безвідмовного, безумовного підкорення законам і розпорядженням владі, жорсткої, міцної дисципліни та відповідальності, і демократизму, під яким розуміється рівноправність сторін, їх згода, вільний вибір, самоуправління та ін. Практично неможливо політичний режим позбавити форм реалізації одного принципу і побудувати на формах реалізації тільки другого принципу. Такі політичні режими можливі як аномальні, як руйнівні для суспільства і тому-то ефемерні, тобто швидкоплинні, недовговічні. Фактично в кожному політичному режимі переважає та чи інша сторона, риса в управлінській діяльності, але урівноважуюча її сторона, що визначає її риси, має певне значення. Тут у здійсненні управління державою очевидна дуже важлива конституційна система. Проте положення конституції не завжди відповідають реальності.

Природно, політичний режим — політичне явище, що створюється органічним поєднанням трьох політичних інститутів — політичної організації суспільства, системи прав і свобод людини, системи методів і механізму здійснення влади. Основні компоненти політичного режиму є: принцип легітимності (законності), структура інститутів, система політичних партій і рухів, і, нарешті, форма і роль держави у здійсненні влади. Принцип легітимності передбачає відповідність політичної влади цінностям, на яких базується той або інший режим, і який відповідає інтересам, потребам і сподіванням населення. Практично законність політичного ладу відображається через відповідність походження та дій влади вимогам демократії. Протягом декількох століть створювалась формула західної плюралістичної демократії. Політолог Жан-Луї Кермонна відмічав, що «політична влада народу, яка відправляється вільно, відображає більшістю, що поважає права меншості» [6, с. 96]. Тут чітко визначено: демократія — завжди політична влада більшості над всім народом і завжди незмінна повага думки меншості і її права вільно конституювати опозицію.

Якщо форми державності визначаються трьома категоріями: формою правління або відносинами між центральними органами держави; політичним режимом як сукупністю способів і методів існування державної політичної влади; державним устроєм або структурою органів державного управління (відносини між центральною владою і владою на місцях, а також системоутворюючий принцип державної побудови), то політичний режим визначається трьома основами: економічною, політичною і ідеологічною. Економічною основою виступає власність па основні засобів виробництва в різноманітних формах (в чиїх руках власність -в інтересах того класу, соціальної спільності і створюються сприятливі умови політичного і економічного життя). Політичною основою є держава, що має законодавчі та виконавчі функції влади, встановлює і підтримує в суспільстві порядок, вигідний владі імущих. Ідеологічною основою є ідеологія панівного класу, політичної еліти, що утверджує у свідомості людей думку про доцільність саме існуючого суспільного устрою. Але па практиці визначеність проявляється, по-перше, в тому, що держава головний інститут диктатури панівного класу по-різному підпорядковує йому волю всіх елементів соціальної структури. По-друге, клас — носій диктатури — самоорганізується, перетворюючи свою волю у волю державну. Такий самовплив є не що інше як демократичний метод здійснення влади. Та, залежно від розчленування панівного класу і характеру внутрікласових відносин демократичний метод може проявлятись в межах від повної самоорганізації до примусу окремих соціальних спільностей панівних верств. Все вирішує ступінь єдності загальнокласового інтересу. В ставленні ж до трудящих і соціальних верств держава, влада імущих, виступає органом насилля, застосовуючи до них диктаторський метод здійснення влади. Ступінь і рівень диктаторства, насильства залежить не тільки від сили їх опору, а й від зростання людського фактора у виробничому процесі: чим більше від нього залежить підвищення продуктивності праці, тим менше ступінь прямого насилля. В сучасних умовах це змушує правлячі кола вдаватися до консенсусу, до допуску елементів самоорганізації, аніж до насильницького підкорення. Утвердження системи прав та свобод — не самомета, а засіб досягнення економічних та політичних інтересів [6, с. 99].

Звичайно ж, на практиці політичний режим виступає одночасно демократичним (для імущих) і тоталітарним (для неімущих), що ставить трудящих під повний (тотальний) контроль держави. Подвійність політичного режиму проявляється на всіх етапах розвитку людського суспільства (в рабовласницькій державі, в стародавньому Вавілоні, Римі, Афінах та ін., в феодальних суспільствах, в капіталістичному тощо). Відповідно новим формам правління змінювалися і методи здійснення влади. Однак основну роль у наданні політичному режиму демократичного фасаду відіграє система політичних прав і свобод. Безліч визначень політичного режиму, що найчастіше не виключають, а доповнюють один одне, говорить про те, що природа політичного режиму досить складна, але має ряд тісно зв'язаних один з іншим вимірів. Головним виміром змісту політичного режиму виступає міра здійснення влади і реалізація суб'єктами, що володарюють, принципів легітимності в політичній діяльності.

Інші виміри змісту політичного режиму:

засіб і порядок формування представницьких установ;
взаємовідносини законодавчої, виконавчої і судової влад;
становище і умови діяльності політичних партій і масових рухів;
правовий статус особистості, гарантії здійснення людських прав;
співвідношення допустимого і забороненого;
порядок функціонування правоохоронних і каральних органів;
політична стабільність суспільства;
характер політичної свідомості [6, с. 99].

Політичний режим — це концентрована характеристика системи, що функціонує з позицій конкретно-історичних принципів її легітимності.

1.2. Типи політичних режимів

Наука про політику не зупиняється на констатації наявних політичних реалій, а прагне науково розробляти їх розвиток, використовуючи різноманітні методи, засоби, системи тощо для аналізу всієї політичної сфери. Найчастіше використовуються засоби класифікації, виділення та узагальнення типів. Класифікація ґрунтується на виділенні якої-небудь загальної ознаки в сукупності різноманітних явищ дійсності."

Наявність безлічі властивостей дає можливість виділити ряд підстав для класифікації — універсальні взаємозв'язки в природі і суспільстві дозволяють виявляти загальне в різноманітних предметах і явищах. На відміну від класифікації, мета типології — відобразити узагальнений спосіб сукупності. Створюється особлива абстракція — тип, що дозволяє відобразити сукупність не в обмежено загальному виді і не з якого-небудь одного боку, а в «чистому» виді, без другорядних деталей. Класифікацію чистих або ідеальних типів визначають терміном — типи, типологія.

Термін «ідеальний тин» ввів Макс Вебер. «Ідеальний» не означає «досконалий», це — «чистий», «простий». У такому сенсі світ політики багатше, ніж політичні переконання, що певно спрощені, є результатом типологізації. В дійсності держави та режими часто-густо — комбіновані типи, що включають елементи більш ніж одного ідеального типу. Сучасні політичні режими поділяються на два великих типи: демократичні та антидемократичні. При аналізі політичних режимів ряд політологів (Борис Курашвілі, Андронік Мігранян) [20, с. 54] використовують якісну шкалу, що включає шість об'єктивно можливих режимів:

— тоталітарний (надмірно, сфальсифіковано авторитарний, звичайно терористичний, тиранічний) режим;

— жорстко авторитарний;

— авторитарно-демократичний;

— демократично-авторитарний;

— розгорнуто-демократичний;

— анархо-демократичний (надмірно, сфальсифіковано демократичний, що веде до дезорганізації суспільного життя), переростає в тоталітарний або просто жорстко авторитарний режим.

Недемократичні режими сучасного світу, за пропозицією іспанського політолога Хуана Ліндса, діляться на два типи: тоталітарні та авторитарні.

Концепція тоталітаризму привнесена як аналітична концепція 50-х років XX ст., коли ще жива пам'ять про нацистську Німеччину та фашистську Італію. Саме тоді американські політологи, в основному емігранти з Європи, почали формувати концепцію тоталітарних політичних структур і державних систем [20, с. 56].

В сучасних умовах в типології політичних режимів йде уніфікація. Виділяється чотири типи політичних режимів: тоталітаризм, авторитаризм, ліберально-демократичний та демократичний. Кожний політичний режим має свої властивості та ознаки, що складають суть основи їх відмінності один від одного.

1.3. Типологія політичних систем сучасного суспільства

Система відповідно до найпоширенішого її розуміння — це «сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один із одним, яка утворює певну цілісність, єдність.

Ще Платон виокремлював серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну наступну з цих форм гіршою за попередні. Арістотель залежно від кількості правителів у державі та мети, яку вони переслідують, називав три правильні форми правління — монархію, аристократію і політію і три неправильні — тиранію, олігархію і демократію [22, с. 89].

У марксизмі основним критерієм класифікації політичних систем виступає суспільно-економічна формація, економічний базис суспільства. Відповідно до цього критерію виокремлюються політичні системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і соціалістичного суспільства.

Класифікація політичних систем може базуватися й на виокремлених М. Вебером трьох типах легітимності політичного панування — традиційному, харизматичному і легальному. Відповідно до цих типів існують політичні системи з традиційним, харизматичним чи легальним типами легітимності влади. У політичних системах традиційного типу легітимність влади ґрунтується на стійкому переконанні у непорушності традицій і необхідності підкорення правителям, які здійснюють владу згідно з традиціями. У системах з харизматичним типом політичного панування основою легітимності влади е віра у виняткові особисті здібності правителів, що об'єднуються поняттям «харизма». За легального типу легітимності влада в політичній системі ґрунтується на переконанні мас у тому, що правління здійснюється на законних підставах і найкращим чином [22, с. 91].

Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він розрізняв чотири типи політичних систем:

англо-американський;
континентально-європейський;
доіндустріальний або частково індустріальний;
тоталітарний.

Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання [22, с. 92].

Континентально-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність культури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20-30-ті роки XX ст.

У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує доіндустріальний або частково індустріальний тип політичної системи. Він також характеризується неоднорідністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів — західних і східних, традиційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комунікації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.

Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба) [22, с. 97]. Він характеризується високим ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство. Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні політичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада ґрунтується на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.

Певні елементи демократизму притаманні й авторитарним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства.

Тоталітарні політичні системи характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартійності, зрощенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на суспільство, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх формах — масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомислення тощо.

Існують також інші типології політичних систем. Так, за характером взаємодії з навколишнім середовищем розрізняють відкриті політичні системи — ті, що мають динамічну структуру й широкі взаємозв'язки з навколишнім середовищем, і закриті, які вирізняються жорстко фіксованою структурою і відсутністю таких взаємозв'язків. Відповідно до цього поділу демократичні політичні системи вважаються відкритими, а недемократичні – закритими [22, с. 101].

2.Характеристика політичних режимів Росії та Китаю

2.1. Росія: державний устрій і політичний режим

12 червня 1990 року проголошено державний суверенітет РРФСР і ухвалено Декларацію про державний суверенітет РРФСР. 25 грудня 1991 року республіка перестала бути радянською соціалістичною. Вона отримала офіційну назву Російська Федерація (Росія) [8, с. 58].

Глава держави — президент, який обирається громадянами Російської Федерації на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на чотири роки не більше ніж на два строки поспіль. Президентом може бути обраний громадянин Російської Федерації, не молодший 35 років, який постійно проживає у Російській Федерації не менше 10 років. При вступі на посаду Президент складає народові присягу. Він є гарантом Конституції Російської Федерації, прав і свобод людини і громадянина, вживає заходів з охорони суверенітету Російської Федерації, її незалежності та державної цілісності, забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади. Згідно з Конституцією Російської Федерації і федеральними законами визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, представляє Російську Федерацію всередині країни і в міжнародних відносинах. Президент призначає із згоди Державної Думи Голову уряду, має право головувати на засіданнях уряду, приймає рішення про відставку уряду, представляє Державній Думі кандидатуру для призначення на посаду голови Центрального банку, порушує перед Державною Думою питання про звільнення з посади голови Центрального банку [8, с. 59].

Президент Російської Федерації –Дмитро Медвєдєв. Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил Російської Федерації.

Парламент Російської Федерації є представницьким і законодавчим органом. Постійно діючий орган. Складається з двох палат — Ради Федерації (Верхня палата) і Державної Думи (Нижня палата).

До Ради Федерації входять по 2 представника від кожного суб'єкта Російської Федерації: по одному від представницького і виконавчого органів державної влади терміном на 4 роки.

Рада Федерації (Верхня палата парламенту).

Державна Дума складається з 450 депутатів, які обираються терміном на 4 роки. Одна й та ж сама особа не може бути одночасно членом Ради Федерації і депутатом Державної Думи.

Депутати Державної Думи працюють на професійній постійній основі і не можуть перебувати на державній службі, займатися іншою оплачуваною діяльністю, крім викладацької, наукової та іншої творчої діяльності. Половина депутатів Державної Думи (225 осіб) входять до парламенту від територіальних одномандатних округів і 225 обираються за партійними списками. Депутатом Державної Думи і Ради Федерації може бути обраний громадянин Російської Федерації, якому виповнився 21 рік і який має право брати участь у виборах. Рада Федерації обирає зі свого складу Голову Ради Федерації та його заступників. Державна Дума обирає зі свого складу Голову Державної Думи і його заступників [8, с. 60].

Державна Дума (Нижня палата парламенту)

До відання Ради Федерації входять: затвердження зміни кордонів між суб'єктами Російської Федерації, підтвердження Указу Президента про введення надзвичайного або воєнного стану, вирішення питання про можливість використання Збройних сил Російської Федерації за межами її території, призначення виборів президента, призначення на посаду суддів Конституційного Суду, Вищого Арбітражного Суду, Генерального прокурора та інші важливі питання державного життя.

До відання Державної Думи належать: згода президентові на призначення голови уряду; вирішення питання про довіру урядові; призначення на посаду і звільнення з посади, за поданням президента, голови Центрального банку, голови Розрахункової палати і половини складу її аудиторів, уповноваженого з прав людини; оголошення амністії та ряд інших питань.

Рада Федерації і Державна Дума засідають окремо.

Виконавчу владу здійснює уряд Російської Федерації. Уряд складається з голови, його заступників і федеральних міністрів. Голова уряду призначається президентом із згоди Державної Думи. Перед новообраним президентом уряд складає свої повноваження. Уряд розробляє і подає Державній Думі федеральний бюджет і забезпечує його виконання, подає Державній Думі звіт про виконання федерального бюджету; забезпечує проведення єдиної фінансової, кредитної і грошової політики, забезпечує проведення єдиної державної політики в галузях культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, екології; управління федеральною власністю, вжиття заходів щодо забезпечення оборони країни, державної безпеки, реалізації зовнішньої політики, прав і свобод громадян, охорони власності і громадського порядку, боротьби зі злочинністю. Уряд може подати у відставку, яка приймається або відхиляється президентом.

Правосуддя в Російській Федерації здійснюється тільки судом. Судова влада здійснюється через конституційне, цивільне, адміністративне і кримінальне судочинство.

Конституційний Суд складається з 19 суддів. На запит президента, Ради Федерації або депутатів Державної Думи, Уряду, Верховної Ради і Вищого Арбітражного Суду, органів законодавчої і виконавчої влади суб'єктів Російської Федерації вирішує справи у відповідності з Конституцією Російської Федерації [8, с. 62].

Верховний Суд — вищий судовий орган у цивільних, кримінальних, адміністративних та інших справах по підсудних судах загальної юрисдикції, здійснює у передбачених федеральним законом процесуальних формах судовий нагляд за їх діяльністю і дає роз'яснення з питань судової практики.

Вищий Арбітражний Суд Російської Федерації є вищим судовим органом з вирішення економічних суперечок та інших справ, які розглядаються арбітражними судами, здійснює у передбачених федеральним законом процесуальних формах судовий нагляд за їх діяльністю.

Прокуратура Російської Федерації становить єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчестоячих прокурорів вищестоячим і Генеральному Прокуророві Російської Федерації.

Місцеве самоврядування в РФ забезпечує самостійне вирішення населенням питань місцевого значення, володіння, користування і розпорядження муніципальною власністю.

Місцеве самоврядування здійснюється громадянами шляхом референдуму, виборів, інших форм прямого волевиявлення, через виборні та інші органи місцевого самоврядування. Структура органів місцевого самоврядування визначається населенням самостійно.

Всеросійська партія "Единство и отечество" — Единая Россия (Партия "Единая Россия)". Співголови: Сергій Кужугетович Шойгу, Юрій Михайлович Лужков, Мінтімер Шарипович Шаймієв.

Політична партія "Коммунистическая партия Российской Федерации".

Голова ЦК — Геннадій Андрійович Зюганов.

Політична партія "Либерально-демократическая партия России ".

Голова — Володимир Вольфович Жириновський.

Політична партія "Союз правых сил".

Голова Федеральної політради — Борис Юхимович Нємцов.

Російська демократична партія "Яблоко".

Голова — Григорій Олексійович Явлінський [8, с. 63].

2.2. Державний устрій і політичний режим Китаю

Відповідно до Конституції КНР у Китаї на центральному рівні існують шість владних структур: китайські Збори народних представників, Голова КНР, Державна Рада, Центральна Військова Рада, Верховний Народний Суд і Верховна Народна Прокуратура.

Голова КНР, Держрада, Центральна Військова Рада, Верховний Народний Суд і Верховна Народна Прокуратура утворюються Всекитайськими Зборами народних представників і підзвітні йому і його Постійному Комітетові [3, с. 44].

Всекитайські Збори народних представників (ВЗНП) — вищий орган державної влади, його повноваження охоплюють 4 аспекти: законодавчий, призначення й заміну кадрів, прийняття рішень і контрольний.

Законодавча влада:

— ВЗНП повноважні вносити виправлення у Конституцію КНР, розробляти й виправляти основні закони держави: Кримінальний кодекс, Цивільний процесуальний кодекс, закони про державні установи тощо.

— ВЗНП повноважні обирати, призначати і звільняти з посади працівників чи керівників інших вищих органів державної влади, а саме: обирати членів Постійного Комітету ВЗНП, Голову й заступників Голови КНР; призначати кандидатуру Прем'єра Держради КНР, кандидатури заступників Прем'єра, членів Держради, міністрів, начальників державних комітетів, Головного ревізора, Відповідального секретаря; обирати Голову ЦВР, призначати інших членів ЦВР, обирати голову Верховного Народного Суду і Генерального прокурора Верховної Народної Прокуратури; звільняти з посади працівників і керівників, призначення яких підлягає прерогативі ВЗНП [3, с. 45].

— ВЗНП повноважні приймати важливі державні рішення:

— розглядати і затверджувати доповіді про виконання планів народногосподарського й соціального розвитку,

— розглядати і затверджувати кошторис державного бюджету й доповіді про його виконання,

— затверджувати створення адміністративних одиниць на рівні провінції (автономного району, міста центрального підпорядкування),

— виносити рішення про створення особливих адміністративних районів і їх політичний устрій,

— виносити рішення з питань війни й миру.

— ВЗНП мають також інші повноваження, що відповідають їхньому статусу вищого державного органа влади.

— ВЗНП повноважні здійснювати контроль над роботою інших вищих державних органів:

— ВЗНП здійснюють контроль за дотриманням Конституції КНР. Згідно Конституції КНР Державна Рада, Верховний Народний Суд і Верховна Народна Прокуратура формуються Всекитайськими Зборами народних представників, підзвітні й підконтрольні йому. Здійснюючи контрольну функцію, ВЗНП контролюють від імені народу роботу уряду й інших державних органів. Відповідно до закону, це є важливою передумовою нормального функціонування державного апарату [3, с. 46].

Згідно з Конституцією та інших законів КНР, сесії ВЗНП скликаються Постійним Комітетом ВЗНП раз на рік, звичайно у першому кварталі. ВЗНП кожного скликання обираються на 5 років.

Постійний Комітет ВЗНП (ПК ВЗНП) — постійно діючий орган вищого державного владного і законодавчого органа, виконує вищі владні і законодавчі повноваження у перервах між сесіями ВЗНП. У складі ПК ВЗНП 9-го скликання 134 члени. Члени ПК ВЗНП не можуть займати посади у державних адміністративних, судових і прокурорських установах, для того, щоб ПК ВЗНП міг ефективно здійснювати контроль над роботою зазначених установ.

ПК ВЗНП повноважний:

— давати роз'яснення статей Конституції, здійснює контроль за її дотриманням;

— розробляти і вносити виправлення у закони, за винятком законів, прийняття яких є прерогативою ВЗНП;

— у проміжках між сесіями ВЗНП вносити доповнення і часткові виправлення в закони, твердження яких є прерогативою ВЗНП.

Спеціальні комісії являють собою постійні робочі органи ВЗНП, в обов'язок яких входить вивчати, розглядати і складати проекти документів сесії у період сесій ВЗНП, у перервах між сесіями ВЗНП комісії підкоряються ПК ВЗНП. При ВЗНП 9-го скликання було вирішено заснувати 9 комісій: комісія зі справ національностей, законодавча комісія, комісія внутрішніх справ і юстиції, фінансово-економічна комісія, комісія з освіти, науки, культури й охорони здоров'я, комісія з іноземних справ, комісія зі справ емігрантів, комісія з охорони навколишнього середовища і ресурсів, комісія зі справ сільського господарства і села.

Голова КНР — глава держави, верховний представник Китайської Народної Республіки як у країні, так і за рубежем. Інститут Голови держави — самостійний орган державної влади, важлива складова частина державного устрою.

Відповідно до міжнародної практики Голова КНР, так само як глави більшості держав, має прерогативу проголошення законів, вищого дипломатичного представництва і прерогативу очолювати церемоніали на найвищому рівні.

Відповідно до Конституції КНР, у сферу повноважень Голови КНР входить:

— проголошувати вступ у силу прийнятих ПК ВЗНП законів, призначати і зміщати членів Держради,

— на підставі рішень ВЗНП і його Постійного Комітету вручати державні нагороди і почесні звання,

— повідомляти про амністію,

— видавати укази про надзвичайний стан,

— повідомляти про стан війни,

— видавати укази про мобілізацію,

— від імені Китайської Народної Республіки приймати вірчі грамоти іноземних послів,

— призначати і відзивати надзвичайних повноважних послів КНР в інших країнах,

— ратифікувати і розривати важливі договори й угоди з іншими країнами [3, с. 48].

У Китаї інститут Голови держави фактично є інститутом колективного керівництва, тому що Голова КНР підкоряється ВЗНП, безпосередньо виконуючи призначення ВЗНП — вищого органа державної влади.

Голови КНР у минулому: Мао Цзедун, Лю Шаоці, Чи Сяньнянь, Ян Шанкунь.

Нинішній Голова КНР — Цзян Цземінь, заступник Голови КНР — Ху Цзіньтао.

Державна Рада КНР — Центральний народний уряд, вищий орган виконавчої влади.

До складу Держради входять Прем'єр, заступники Прем'єра, члени Держради, глави міністерств і державних комітетів, Головний ревізор, Відповідальний секретар.

Кандидатуру на посаду Прем'єра висуває Голова КНР, затверджує ВЗНП; Голова КНР призначає і зміщує Прем'єра Держради. Інші члени Держради висуваються Прем'єром, затверджуються ВЗНП або його Постійним Комітетом, призначаються і зміщаються Головою КНР. Термін повноважень Держради кожного скликання — 5 років. Перебування членів Держради на посаді не повинно перевищувати двох скликань [3, с. 49].

У роботі Держради втілюється принцип відповідальності Прем'єра за роботу уряду і відповідальності міністрів і керівників держкомітетів за роботу своїх підрозділів. У зовнішньополітичній діяльності члени Держради за дорученням Прем'єра можуть від його імені брати участь у важливих заходах; Головний ревізор відповідає за керівництво аудиторською роботою, здійснюючи контроль за витратами і доходами державного бюджету; Відповідальний секретар Держради, діючи під керівництвом Прем'єра, відповідає за повсякденну роботу уряду і керує роботою канцелярії Держради.

На Державну Раду покладається обов'язок проводити в життя курс і політику КПК та законодавчі акти, прийняті ВЗНП. Вона керує внутрішніми і зовнішніми справами, обороною, фінансами, економікою, культурною і просвітницькою роботою в Китаї — країні з 1200-мільйонним населенням.

Відповідно до Конституції КНР, Держрада КНР має широку сферу функцій, що зводяться до наступного: адміністративне законодавство, право законодавчих пропозицій, адміністративна влада, економічне керівництво, зовнішньополітична влада, керівництво соціальним життям та інші функції, доручені ВЗНП і ПК ВЗНП.

Прем'єр Держради: Чжу Жунцзи.

Заступники Прем'єра Держради: Чи Ланьцін, Цянь Цічень, У Банго, Вень Цзябао.

Члени Держради: Чи Хаотянь, Ло Гань, У І (жінка), Ісмаїл Аймат (уйгур), Ван Чжунъюй.

Відповідальний секретар Держради: Ван Чжунъюй (за сумісництвом) [3, с. 50].

Верховний Народний Суд — вищий судовий орган Китаю, підзвітний ВЗНП і ПК ВЗНП. Верховний Народний Суд є носієм верховної юрисдикції і судової автономії, приймає рішення відповідно до закону і без оглядки на будь-які адміністративні установи, громадські організації і приватних осіб. ВНС засновує Судову комісію, яка є вищим судовим виконавчим органом; засновує палати: 1-у палату з кримінальних справ, 2-у палату з кримінальних справ, Палату з цивільних справ, Палату з господарських справ, Палату з адміністративних справ, Касаційну палату, Палату зі справ на транспорті.

За Конституцією і відповідними законами, ВНС виконує три роди функцій:

1) Розгляд найбільш важливих у загальнодержавному масштабі справ; справ, за якими надійшли касаційні відомості, скарги вже після винесення вироку народним судом вищої інстанції, а також справ, які ВНС вважає за необхідне розглянути.

2) Здійснює нагляд за роботою народних судів нижчих ступенів і спеціальних судів, скасовує помилкові рішення місцевих народних судів і спеціальних судів, вдаючись при цьому або до оскарження у судовій інстанції, або зобов'язуючи переглянути справу.

3) Дає обов'язкові для всієї країни роз'яснення юридичних понять і законів у випадку їх різночитання у судовій практиці [3, с. 51].

Голова ВНС обирається сесією ВЗНП, термін повноважень — 5 років, найбільший термін не перевищує двох скликань. Заступники Голови ВНС, члени Судової комісії, начальники палат, заступники начальників палат і члени палат призначаються і зміщаються Постійним Комітетом ВЗНП.

Голова ВНС: Сяо Ян.

Верховна Народна Прокуратура — вищий орган державного нагляду над виконанням законів. Головним завданням ВНП є здійснення керівництва місцевими народними прокуратурами всіх ступенів і спеціальних народних прокуратур у справі нагляду за проведенням законів, забезпечення уніфікації у тлумаченні і проведенні законів. ВНП підзвітна і підконтрольна ВЗНП і Постійному Комітетові.

За Конституцією і відповідними законами, до обов'язків ВНП входить: здійснювати керівництво місцевими народними прокуратурами всіх ступенів і спеціальних народних прокуратур у справі нагляду за проведенням законів; брати на розгляд чи проводити слідство у справах, які стосуються корупції, розкрадань, зазіхань на права громадян, зневаги службовими обов'язками й іншими кримінальними справами і виносити рішення про порушення (не порушення) справи у судовій інстанції; здійснювати правовий контроль над судовим розглядом і ходом слідства в судовій інстанції по кримінальним справам; давати санкцію на арешт найбільш злісних кримінальних правопорушників, проводити слідство і збуджувати справи у суді; здійснювати правовий нагляд за ходом розгляду кримінальних справ у суді; опротестовувати у Верховному Народному Суді справи, за якими народним судом будь-якої інстанції винесено помилковий вирок чи рішення; здійснювати нагляд за роботою пенітенціарних установ; давати роз'яснення з питань конкретного застосування законів у прокурорській практиці; розробляти робочі статути і правила прокурорської діяльності; здійснювати відповідно до закону керівництво і керування прокурорськими кадрами; організовувати і направляти роботу з підготовки і навчання кадрів у системі прокуратури; вести роботу із зовнішніми зв'язками з метою налагодження міжнародної правоохоронної взаємної допомоги.

Генеральний прокурор ВНП: Хань Чжубінь.

Центральна Військова Рада КНР (ЦВР КНР) — вища військова командна установа держави, що керує всіма збройними силами країни.

Голова Центральної Військової Ради обирається сесією ВЗНП, інші члени ЦВР затверджуються ВЗНП чи ПК ВЗНП на підставі кандидатур, запропонованих Головою ЦВР. ЦВР здійснює принцип особистої відповідальності Голови ЦВР, який підзвітний ВЗНП і повноважний виносити остаточні рішення з питань, що відноситься до сфери повноважень ЦВР.

Сьогодні у Народно-визвольній армії Китаю вже засновані Головне політуправління, Генеральний Штаб, Головне управління тилу і Головне управління озброєнь.

Голова ЦВР: Цзян Цземінь; заступники Голови ЦВР: Ху Цзіньтао, Чжан Ваньнянь, Чи Хаотянь; члени: Фу Цюанью, Юй Юнбо (маньчжур), Ван Ке, Ван Жуйлінь, Цао Ганчуань, Го Босюй, Сюй Цайхоу [3, с. 53].

Політичні партії.

Комуністична партія Китаю(КПК) була створена 1 липня 1921 року у Шанхаї. Вона є правлячою партією Китаю і представляє інтереси всього китайського народу.

Протягом 28 років КПК керувала багатонаціональним китайським народом у новодемократичній революції, що завершилася перемогою і проголошенням Китайської Народної Республіки.

Після утворення Нового Китаю під керівництвом КПК китайський народ, переборовши численні труднощі, домігся перетворення Китаю з бідної і відсталої напівколоніальної, напівфеодальної країни в соціалістичну державу, що стоїть на початковій стадії міцності й процвітання.

Керівництво Компартії — це, головним чином ідейно-політичне керівництво. КПК концентрує волю народу і втілює її у своїй позиції і політичних установках, які потім, відповідно до законодавчої процедури, затверджуються ВЗНП, стаючи державними законами і рішеннями. КПК не підмінює уряд, її діяльність відбувається у конституційній і законній сфері, тобто КПК не повноважна перевищувати Конституцію і закони. Перед законом члени КПК і безпартійні громадяни рівні.

З 9 по 11 жовтня 2000 року в Пекіні відбувся 5-й пленум ЦК КПК 15-го скликання, на якому були присутні 183 члени і 144 кандидати у члени ЦК КПК. Пленум розглянув і прийняв "Пропозицію ЦК КПК про складання десятого п'ятирічного плану економічного і соціального розвитку". Чжу Жунцзи дав роз'яснення проекту "Пропозиції" [2, с. 9].

Пленум високо оцінив величезні успіхи, отримані за більш як 20 років проведення політики реформ і відкритості, особливо з часу дев'ятої п'ятирічки. Пленум дав глибокий аналіз міжнародної обстановки і внутрішньої ситуації, що стоять перед Китаєм, який проводить політику реформ і відкритості, і вважає, що з настання нового століття Китай вступить у новий етап усебічного будівництва заможного суспільства і прискореного просування модернізації.

Відповідно до загального планування модернізації Китаю у новому столітті, розробленому на 15-му з'їзді КПК, пленум висунув головні орієнтири економічного і соціального розвитку на період десятого п'ятирічного плану: народне господарство буде зберігати швидкі темпи розвитку, помітні результати дасть стратегічне урегулювання економічної структури, значно піднімуться якість і ефективність економічного зростання, а в результаті буде закладений надійний фундамент для того, щоб у 2010 році подвоїти ВВП порівняно з 2000 роком [2, с. 10].

Члени ПК Політбюро ЦК: Цзян Цземінь, Чи Пен, Чжу Жунцзи, Чи Жуйхуань, Ху Цзіньтао, Вей Цзяньсін і Чи Ланьцін. Секретар Центральної комісії КПК з перевірки дисципліни: Вей Цзяньсін.

Чисельність членів КПК — понад 60 млн., існує більш як 3300 тис. низових парторганізацій. Друкованим органом ЦК КПК є газета "Женьмінь жібао", видається теоретичний журнал "Цюші".

Генеральний секретар ЦК КПК — Цзян Цземінь.

Крім Комуністичної партії у Китаї існує ще 8 демократичних партій. Керований Компартією інститут багатопартійного співробітництва і політичних консультацій — один з основних політичних інститутів Китаю. Усі 8 демократичних партій були утворені ще до проголошення Китайської Народної Республіки, у політичному плані вони підтримують КПК, цей історично обумовлений вибір був зроблений ними під час багаторічного співробітництва з КПК і спільної боротьби. Як КПК, так і всі демократичні партії у своїй діяльності повинні виконувати принцип дотримання Конституції. В організаційному плані всі демократичні партії є незалежними. У рамках Конституції вони користаються політичною волею, організаційною автономією і рівністю перед законом. Основний курс, на якому ґрунтується співробітництво КПК із демократичними партіями, визначає: "тривале співіснування, взаємний контроль, повна щирість один до іншого, готовність поділяти славу і ганьбу" [2, с. 11].

Демократичні партії не є позаурядовими чи опозиційними партіями, вони є партіями, які беруть участь у політичному керуванні. Ця участь включає участь:

— у владних структурах,

— у консультаціях, які стосуються важливих курсових і політичних установок і висування кандидатур на вищі посади держави,

— у керівництві державними справами,

— у виробленні і проведенні курсових і політичних установок, законів і законоположень держави.

Практикуються наступні форми участі:

1) Народна політична консультативна рада — головна установа, через яку демократичні партії, громадські організації і діячі усіх громадських кіл беруть участь у політичних справах і політичних консультаціях;

2) співбесіди за участю представників демократичних партій і безпартійних, скликувані Центральним Комітетом (на місцях — місцевими комітетами КПК) КПК, на яких ЦК КПК оповіщає присутніх про важливі питання, проводить консультації з ними з важливих курсових і політичних установок, обговорює списки кандидатур керівних кадрів держави і провінцій, списки кандидатів у депутати ВЗНП і НПКРК, заслуховує думки і пропозиції присутніх;

3) обрані від демократичних партій депутати ВЗНП беруть участь на правах депутатів у політичному керівництві і контролі за роботою урядових структур;

4) визначене число членів демократичних партій призначаються на керівні посади у Держраді, міністерствах, комітетах і в місцевих урядах, а також їхніх підрозділах на рівні повіту і вище;

5) придатні особи з членів демократичних партій висуваються на посади у прокурорсько-судових органах.

Народна політична консультативна рада Китаю.

Народна політична консультативна рада Китаю — керована Компартією Китаю, представницька організація єдиного фронту, що складається з представників КПК, демократичних партій, народних організацій і широкої громадськості. НПКРК, не будучи владною структурою, у той же час є важливою складовою частиною політичної системи Китаю.

Перша сесія НПКРК відбулася з 21 по 30 вересня 1949 року у залі Хуайженьтан резиденції Чжуннаньхай у Пекіні. На сесії були присутні 662 особи, була прийнята "Загальна програма НПКРК", яка зіграла роль тимчасової конституції молодої Китайської Народної Республіки; розроблений і прийнятий Закон про організацію Центрального народного уряду КНР. Прийнятий на сесії Закон про організацію НПКРК організаційно оформив демократичний єдиний фронт китайського народу [2, с. 12].

Сесія затвердила у якості Державного прапора КНР п`ятизірковий червоний прапор; затвердила у якості Державного гімну КНР "Марш добровольців"; затвердила столицею КНР місто Бейпін, причому ухвалила перейменування Бейпін на Пекін; сесія ухвалила застосовувати у якості офіційної систему загальноприйнятого літочислення; а також затвердила Національним днем 1 жовтня.

На сесії Мао Цзедун оголосив, що до скликання Всекитайських Зборів народних представників, обраних шляхом загального голосування, НПКСК виконуватиме його функції.

У 1954 році відбулася сесія ВЗНП 1-го скликання, у такий спосіб НПКСК виконав свою місію як виконавця функцій ВЗНП і став організацією єдиного фронту. Дотепер працювали НПКРК дев'яти скликань.

НПКРК має строгу організацію. За Статутом НПКРК у центрі формується Всекитайський комітет і Постійний комітет НПКРК, у провінціях утворюються місцеві комітети. Переважна більшість членів комітетів НПКРК різних рівнів — це відомі політичні діячі, знамениті люди, вчені й фахівці. Крім участі у безпосередніх консультаціях з важливих питань державного і місцевого значення, члени НПКРК відповідно до свого спеціального профілю беруть участь у роботі більш ніж десятка спеціальних комісій НПКРК: комісії з міжнародних проблем, освіти, науки і техніки, законодавства й інших. Ці комісії організують інспекційні й дослідницькі поїздки за визначеними темами, здійснюють дослідження важливих питань у різних сферах, висувають рекомендації уряду.

При ВК НПКРК 9-го скликання засновано 9 спеціальних комісій. Хе Гуанъюань — голова комісії з пропозицій, Фан Вейчжун — голова комісії з економії, Хоу Цзе — голова комісії з народонаселення, ресурсів і навколишнього середовища, Лю Чжунде — голова комісії з освіти, науки, культуиі, охорони здоров'я і спорту, Ван Сеньхао — голова комісії із громадянства і законності, Уліцзи — голова комісії зі справ національностей і релігії, Чжу Цзолінь — голова комісії з вивчення пам'ятників культури й історії, Чжу Сюнь — голова комісії зі справ Сянгану, Аоменю, Тайваню і китайських емігрантів, Тянь Цзенпей — голова комісії з іноземних справ [2, с. 14].

У ВК НПКРК 9-го скликання працюють 16 заступників відповідального секретаря.

3. Політичний діалог: „Захід” – „Схід”

При аналізі специфіки “гострих” політичних діалогів між Заходом і Сходом необхідно врахувати, що феномен Сходу має велику кількість явних і ще не визначених особливостей. Однією з цих особливостей є його внутрішня неоднорідність. Адже існують політичні, соціокультурні та культурно-історичні протиріччя між Південною й Північною Кореєю. Не можна обминути увагою й Китай, Японію та Індію, Турцію, Ірак та Іран, ізраїльсько-палестинський конфлікт й окремий світ мусульманства.

Сучасна глобальна політика розкриває глибокі розбіжності у сприйнятті південними й північними корейцями одне одного. Кілька десятків років тому в їх ужитку з`явився термін “сонячна політика”, тобто мирна політика, що мала розтопити лід у взаєминах між Північною та Південною Кореєю, але цього не сталося. Північ і Південь все ще перебувають у стані війни й однією з причин конфлікту, на думку багатьох корейців, є “політика впливу” Сполучених Штатів Америки… [4, с. 27].

Суперечливою є й політика офіційного Китаю. Офіційна китайська думка запропонувала світові “доктрину про багатополярність”, у якій Китай претендує на роль центральної сили, вважаючи, що така політика сприяє розповсюдженню “миру й справедливості”. Крім того, на нашу думку, Китай можна вважати потенційним суперником Індії та Росії в завоюванні сфер впливу в Центральній Азії. Лінь Шу ще на початку ХХ ст. говорив про негативні боки західного способу життя і підкреслював високі якості китайської нації та гідність китайської культури (наприклад, у сфері конфуціанської моралі), зазначаючи, що люди жовтої раси своєю мудрістю не поступаються білим [4, с. 28]. Китайські літератори розглядали Захід як інструмент зміни політичного й соціального статусу країни, а не як основу тотальних змін, і брали за основу ідею “самопосилення” за допомогою західних знань.

Найгострішою з проблем сьогодення є проблема глобального тероризму. В останні два десятиліття питання про “джихад” стало актуальним у зв`язку з виходом на політичну сцену різноманітних течій, наприклад, таких як шиїтська та суннітська. Широко розповсюджуються різні терористичні угруповання. Але, на наш погляд, багато хто змішує поняття “іслам” і “ сучасний тероризм”, ставлячись вороже до представників арабської національності. Такі ситуації виникають через неправильне розуміння або незнання багатої арабської культури, історії та спрощення поняття “Схід”. Як зазначає А. Массе, поняття “джихад” має кілька значень: це й “духовний джихад”, який, до речі, не має нічого спільного з війною; і “боротьба за власну територію”; і “внутрішній джихад”, спрямований на стирання внутрішніх релігійних протиріч [4, с. 29]. Отже, поняття “джихад” можна охарактеризувати не просто як чинник, що має однобоке визначення “кривава війна”, а як поняття, що має глибокі історичні корені, складну структуру та конкретні причини.

Е. В. Саїд дає визначення Сходу і говорить, що Схід не тільки межує з Європою, він також є джерелом її цивілізації та мов, її культурним суперником, він є для неї найзмістовнішим образом Іншого, до якого найчастіше звертаються. Крім того, Схід допоміг визначити Європу (або Захід) як свій контрастний образ, контрастну ідею, особистість, контрастний досвід. Проте жодна з характеристик цього Сходу не є просто витвором уяви. Схід – інтегральна складова європейської моральної цивілізації та культури [4, с. 29]. Отже, цю складову в культурному і навіть ідеологічному плані Е. В. Саїд визначає саме як певний спосіб дискурсу, що опирається на різноманітні допоміжні інструкції: лексику, знання, образність, доктрини, колоніальні стилі, бюрократію. Тому Схід, у його розумінні, – це ідея, що має історію й традицію думки, свою образність та лексику, які надають йому реальності й присутності на Заході і для Заходу. Отже, ці дві географічні сутності підтримують і, певною мірою, віддзеркалюють одна одну [4, с. 30]. З цього можна зробити висновок, що відносини між Заходом і Сходом – це відносини сили, домінації, розмаїтих ступенів складної гегемонії, це створений зусиллями багатьох людей корпус теорії та практики, в який протягом багатьох поколінь було вкладено значні матеріальні інвестиції.

Інакше кажучи, будь-яке знання про Схід є дискурсом, який, як вважає Е.В. Саїд, жодним чином не перебуває в прямому, однозначному співвідношенні з політичною владою в чистому вигляді, а радше виробляється та існує в процесі нерівноправної взаємодії з різними видами влади, сформований почасти стосунками з владою політичною (такою, як колоніальні чи імперські інституції), почасти з владою інтелектуальною (що представлена панівними науками, наприклад, компаративною лінгвістикою або будь-якою з сучасних політичних наук), почасти з владою культурною (ортодоксальними або канонічними стилями, текстами, цінностями), почасти з владою моральною… [4, с. 31].

Подібного погляду про політичний дискурс як розмаїте поле соціальної дії дотримується і М. Макаров, який порівнює дискурс з певною соціальною “матерією”, де один мовний акт не може однозначно визначати тип та властивості подальшого акту: він скоріш за все створює умови, у яких поява того чи того акту, що продовжує діалог, буде більш або менш очікуваною, доречною та відповідною нормам і правилам спілкування [4, с. 31].

Починаючи з 50-х рр. ХХ ст. на Заході слово “Схід” звучить загрозливо і одним з аспектів електронного постмодерного світу є те, що значно посилилися стереотипи, за якими розглядається та оцінюється Схід. Засоби масової інформації все більше стандартизують вигляд Сходу. Саме Захід зацікавлений в цьому і захищає власні інтереси в усіх інших регіонах, а також має можливість впливати на політику, економіку та безпеку інших цивілізацій. Але на цьому фоні вимальовується зовсім інший вигляд Заходу. Економічна могутність, яка була притаманна лише Заходові, поступово переміщується в Східну Азію разом з політичною владою, змішуючи баланс сил. Індія та Китай стають дедалі сильнішими країнами, а іслам все ворожіше ставиться до західної політики.

С. Хантінгтон виділяє три основні риси занепаду Заходу. По-перше, на його думку, цей процес є повільним, але в якийсь момент він може прискорити свій рух. По-друге, цей процес є нерівномірним, з паузами, поворотами назад і повторними затвердженнями західної могутності. І, по-третє, влада – це здатність однієї людини чи групи людей змінювати поведінку іншої людини або групи. Об`єм всіх необхідних для підтримки сили ресурсів, якими володіє Захід, – вичерпався [4, с.32]. Розуміючи це, західні політики дуже уважно спостерігають за своїми “політичними конкурентами” і пильнують кожний свій “крок”. Тому навіть найпростіше уявлення про арабів та іслам виявляється глибоко політизованим і перетворюється на загальнопоширену антиарабську й антиісламську упередженість. Е. В. Саїд говорить про відсутність на Заході в сучасних умовах будь-якої культурної позиції яка б або уможливлювала ідентифікацію з арабами та ісламом, або ж дозволяла б неупереджено їх обговорювати [4, с. 32].

Конфлікт між Сходом та Заходом є основною проблемою сьогодення. Вона загострюється тим, що й Сходу, і західній політиці притаманна тенденція тлумачити розвиток подій за допомогою термінів протистояння. Мова їх політичних діалогів – це суміш спеціальних термінів, понять, неологізмів, абревіатур, метафор тощо. Під час комунікації використовуються також символи, що містять у собі іноді більше інформації, ніж слова. Г.Г. Почепцов визначив символи як варіанти поведінки, які акумулюють людський досвід, визначаючи його ключові моменти. Саме з цієї причини, на його думку, людство породжує символи й бореться за символи, що виступають у вигляді наріжних каменів і виявляють типи життєдіяльності та соціальні групи.

Розглядаючи основні цивілізації та культури в сучасному глобалізованому світі, можна помітити такі дихотомії: “Захід-Схід”, “Північ-Південь”. Причому базисними символами Заходу виявляються “особистість”, “раціональність” та “матеріальні цінності”; Схід, у свою чергу, орієнтований на духовне або трансцендентне світосприйняття – це стародавня цивілізація “Дао”, “традиціоналізм” та “висока духовність”; Південь орієнтований більше на Захід, ніж на Схід і частково набуває західних цінностей; Північ – це окрема самостійна унікальна культура, що перебуває в точці перетину зв`язків між Заходом, Сходом і Півднем, основними символами якої є „воля”, „дух”, „терпіння” та „неспокій”. Усі ці символи відзначаються високим рівнем метафоричності. Метафори ролей, які є дуже популярними в сучасній політиці, засновуються на дуже міцних традиціях змалювання життя та світу як „театру”. Звернемося до визначення Г. Блуменберга, що метафора є визначним елементом риторики, в якому функція риторики може бути показана й виражена у термінах її відношення до антропології. Взагалі метафора – це перенесення імені, але дуже часто в політиці тисячі випадків переносу не мають нічого спільного з метафорою. Слова в таких випадках змінюють своє значення, відмовляються від свого первинного сенсу і набувають подвійного характеру [22, с. 311].

Аналіз політичної риторики Заходу та Сходу показує, що мовним прийомам їхніх політиків притаманні разючі розбіжності: по-перше, європейська писемність є більш практичною, ніж китайська або арабська, оскільки створена на механічній основі й кожна буква виражена як окремий знак. По-друге, букви не мають власного значення і не виражають ідей. Китайська ж, навпаки, виражає ідеї й примушує мислити. По-третє, Схід не є однорідним у мовно-риторичному відношенні. Так, Х. Ортега-і-Гассет стверджував, що писати або читати для китайця означає мислити, і, навпаки, мислити – це майже завжди писати або читати [22, с. 312]. Тому знаки китайського письма більш точно відображають процес мислення. Щоб визначити китайською мовою якийсь особливий стан, необхідно підібрати потрібний знак. Метафора, на думку Х. Ортега-і-Гассета, є однією із складових таких ідеограм. З її допомогою можна надати неіснуючим предметам суттєвості.

Інший дослідник Л. С. Переломов вважає, що термін „гу”, або “традиція”, використовувався в етико-політичних концепціях та дискусіях і ніколи не обмежувався часовими рамками. Він пояснює це тісним зв’язком китайської „історії” й „політики” [22, с. 314]. Зокрема, навколо історичної традиції Китаю часто оберталися терміни „конфуціанські пасивні маси”, „культурна революція”. Л. І. Кобзєв, у свою чергу, характеризує китайські ієрогліфи як суміш “знання” й “свідомої діяльності” або як єдність субстанції й функції, внутрішнього і зовнішнього руху й спокою.

Мовно-риторичний стиль Японії не дуже різниться від китайського. У японській мові не існує займенників „я” і ”ти”. Про себе японці говорять словами „негідний”, „нерозумний”, а про співрозмовника „шановний”, „великий”. Так само гідно вони намагаються поводитись як у бізнесі, так і в політиці. К. Інаморі порівнює політику з життям, де постійно виникає велика кількість прийнятих рішень. Він вважає, що для прийняття правильного рішення необхідно триматися щирої філософії життя, яка формується на поняттях „людяності”, „чесності”, „справедливості”, „доброти” та „гармонії” [22, с. 315]. Тобто, якщо японець дає слово честі, він тримається за нього до смерті.

Не менш складною є ситуація з арабською термінологією. А.А. Біляль Філіпс стверджує, що, по-перше, не існує точного перекладу на російську мову деяких арабських слів і навіть немає їх адекватного перекладу з англійської на російську в Ісламському контексті. По-друге, ніяка транслітерація не в змозі повністю передати звукові розбіжності між двома мовами. Римські букви можуть відобразити лише приблизне звучання первинних арабських слів та фраз [22, с. 315]. Така невизначеність і розмаїтість лінгвістичних особливостей відкриває широкий спектр можливостей подальшого дослідження арабської культури.

У західній цивілізації рівень риторичного знання є достатньо високим. Західні фахівці набули неабиякої майстерності у сфері маніпулювання. Тому для визначення методів переконання з’явилися терміни „пропаганда”, „бренди проти брендів”, „східна загроза” та ін. На думку Л. Г. Дротянко, дослідники або політики, вводячи нові терміни, вже термінологічно виділяють новий зміст, що дозволяє уникнути змішування понять та термінів, а також самих понять [7, с. 165]. Тобто такі терміни і поняття визначаються типом всієї культури політичного соціуму: у даному випадку рівнем політичної взаємодії Заходу та Сходу, їх культурно-історичними відносинами та наявністю системи політичних інституцій, які розглядають політику Заходу та Сходу в сучасному вимірі і вивчають їх глибинні протиріччя. Автор підкреслює, що не тільки наукові, але й політичні поняття й терміни не є самодостатніми і формуються не лише мисленням, а частіше за все виникають у цілком певній соціальній системі, яка характеризується цілком певною системою цінностей і світоглядних орієнтирів даного суспільства [7, с. 166]. З цього випливає, що в сучасну ідеологію, а потім в повсякденну мову потрапляє велика кількість слів, які перетворюють її на “словотворчість”. Такі слова без смислу руйнують мову і спотворюють свідомість.

Здійснений соціально-філософський аналіз приводить до висновку щодо причин існуючих конфліктів та політичних колізій, які виникають у процесі взаємодії культур та цивілізацій, особливо Заходу та Сходу. По-перше, через наявність багатьох самобутніх культур “політичне домінування” однієї сили та нав’язування “однобоких цінностей” неможливе. По-друге, політична ситуація в глобальному світі залишається проблемною, особливо у відносинах між Заходом, Сходом, Північчю та Півднем, а їх “гострі політичні діалоги” в цих умовах тільки набирають сили. По-третє, мрія про всепланетарний культурний діалог є виключно позитивним чинником, але разом з цим негативною є “політика крайнощів” і думка про те, що Захід – це лише “темний бік медалі” [7, с. 167].

Погодимось з думкою Ю.В. Павленка про неможливість відкидання фактів успішної адаптації західних технологій народами Японії, Кореї, Тайваню і Китаю. Але в кожному з цих випадків сприйняття інновацій відбувалося в процесі їх адаптації до традиційних і соціокультурних форм, а не за рахунок їх повної заміни ідейно-ціннісними стандартами західних держав [7, с. 169].

Висновки

При аналізі політичних режимів ряд політологів (Борис Курашвілі, Андронік Мігранян) використовують якісну шкалу, що включає шість об'єктивно можливих режимів: тоталітарний (надмірно, сфальсифіковано авторитарний, звичайно терористичний, тиранічний) режим; жорстко авторитарний; авторитарно-демократичний; демократично-авторитарний; розгорнуто-демократичний; анархо-демократичний (надмірно, сфальсифіковано демократичний, що веде до дезорганізації суспільного життя), переростає в тоталітарний або просто жорстко авторитарний режим.

Російська Федерація — демократична федеративна правова держава з республіканською формою правління. На території республіки діє Конституція, ухвалена всенародним голосуванням 12 грудня 1993 року. Глава держави — президент, який обирається громадянами Російської Федерації на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Офіційна китайська думка запропонувала світові “доктрину про багатополярність”, у якій Китай претендує на роль центральної сили, вважаючи, що така політика сприяє розповсюдженню “миру й справедливості”. Крім того, Китай можна вважати потенційним суперником Індії та Росії в завоюванні сфер впливу в Центральній Азії. Лінь Шу ще на початку ХХ ст. говорив про негативні боки західного способу життя і підкреслював високі якості китайської нації та гідність китайської культури (наприклад, у сфері конфуціанської моралі), зазначаючи, що люди жовтої раси своєю мудрістю не поступаються білим []. Китайські літератори розглядали Захід як інструмент зміни політичного й соціального статусу країни, а не як основу тотальних змін, і брали за основу ідею “самопосилення” за допомогою західних знань.

Список використаних джерел

Арин О.Восходящий Китай: Стратегия безопасности КНР и место России во внешней политике Пекина // Независимая газета. — 1999. — 10 февраля. — С. 15
Бергер Я. Китай — глобальная держава 21 века? // Азия и Африка сегодня. — 2006. — № 8. — С. 2-12
Бергер Я. Политическая реформа в Китае // Азия и Африка сегодня. — 2007. — № 8. — С. 44-53
Бондаренко А. Синьцзян: проблемы экономического и политического развития // Азия и Африка сегодня. — 2005. — № 12. — С. 27-30
Владимиров Д. Стратегические ориентиры сотрудничества // Азия и Африка сегодня. — 2005. — № 8. — С. 2-7
Гелей С. Д. Політологія: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2004. — 645, с.
Дробінка, І. Г. Політологія : Навчальний посібник / І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький ; Мін-во освіти і науки України. — К. : Центр учбової літератури, 2007. — 289, с.
Кір'яков П. Російський федералізм // Політика і час. — 2005. — № 8. — С. 58-63.
Комаров С.А., Малько А.В., "Теория государства и права", М., Норма, 2000. – 440 с.
Копєйчиков В.В. "Загальна теорія держави і права" , К. Юрінком, 1997. – 317 с.
Котюк О.В. "Основи держави і права", К., ВЕНТУРІ, 1996. – 207 с.
Малышева Д. Центральная Азия в фокусе региональной политики // Мировая экономика и международные отношения. — 2007. — № 12. — С. 55-65
Марченко М.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000р. – 611 с.
Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Нариси теорії права. К. – Видавництво „Книга”, 2004 р., 374 с.
Мигул І. Політичні ідеології: порівняльний аналіз: монографія. — К.: Українська перспектива, 1997. — 50, с.
Михеев В. Внешняя политика Китая при новом руководстве // Азия и Африка сегодня. — 2005. — № 12. — С. 2-9
Обушний М. І. Політологія: Довідник. — К. : Довіра, 2004. — 599 с.
Пивоваров М. А.Общество и государство в Китае // Восток. — 1998. — № 4. — С. 152-159
Піча В. М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу: Навч. посібник. — Львів : Новий Світ — 2006. — 174, с.
Політологія: Академічний курс: Підручник /Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін. ; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.
Політологія: Навчальний посібник. — К. : Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287, с.
Політологія: Підручник / За ред. О .В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-ге, перероб., доповн. — К. : Академія, 2003. — 526, с.
Порівняльне правознавство. Порівняльна політологія: Систематичний бібліографічний покажчик. 2002. — 309, с.
Россия в современном мире // Социально-гуманитарные знания. — 2007. — № 6. — С. 3-29
Скакун О.Ф. „Теорія держави і права”. – Підручник. – Харків, „Консум”, 2001 р. – 656 с.
Старинець О. Особливості зародження та розвитку китайського соціалізму: політико-економічні аспекти // Віче. — 2009. — № 5. — С. 37-40
Федотова В. Г. Анархия и порядок в контексте российского посткоммунистического развития // Вопросы философии. — 1998. — № 5. — С. 3-20
Чудодеев Ю. Российско-китайское стратегическое партнерство на современном этапе: проблемы и перспективы // Азия и Африка сегодня. — 2008. — № 5. — С. 48-53
Шляхтун П. П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К. : Либідь, 2002. — 573, с.
Юрій М. Ф. Основи політології: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2003 2009. — 338 с.

Освіта та самоосвіта

Типологія політичних режимів сучасності на прикладі Росії та Китаю

Вступ

1. Типологія політичних режимів

1.1. Визначення політичного режиму

1.2. Типи політичних режимів

1.3. Типологія політичних систем сучасного суспільства

2.Характеристика політичних режимів Росії та Китаю

2.1. Росія: державний устрій і політичний режим

2.2. Державний устрій і політичний режим Китаю

3. Політичний діалог: „Захід” – „Схід”

Висновки

Список використаних джерел

Розділи

Теги