Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Соціалізація людини у сучасному українському суспільстві

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи вивчення соціалізації людини в суспільстві

1.1. Сутність процесу соціалізації людини

1.2. Основні етапи соціалізації людини в суспільстві

1.3. Методичні підходи до вивчення соціалізації людини

Розділ 2. Дослідження соціалізації людини в сучасному українському суспільстві

2.1. Чинники впливу соціального середовища на розвиток особистості

2.2. Особливості соціалізації людини в умовах сучасного розвитку України

Розділ 3. Шляхи трансформації людини у сучасному українському суспільстві

3.1. Динаміка соціоструктурних змін в українському суспільстві

3.2. Шляхи вирішення проблем та рекомендації пов’язаних із соціалізацією людини

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність. Сучасні глобалізаційні зміни і трансформаційні перетворення в українському суспільстві суттєво впливають на соціалізаційні особливості особистості. Відбувається злам ідеологічних традицій, перегляд моральних, правових норм і духовних цінностей в суспільстві та в світогляді людей.

Поняття соціалізація (лат. – socialis) означає розвиток людини як соціальної істоти, становлення її як особистості.

Дотримуючись підходів французьких науковців, розглянемо соціалізацію особистості як широкий комплекс взаємовідносин між людиною і суспільством, причому виокремимо аспект духовності в глобалізаційний період суспільного розвитку.

Соціальність індивіда – це завжди конкретно-істотне явище, бо його основою є конкретно-сутнісні умови діяльності, які висувають певні вимоги до змісту і спрямування якостей та властивостей індивідів на даний період суспільного розвитку.

Вітчизняні психологи виокремлюють сфери, в яких розгортається весь зміст процесу соціалізації особистості – діяльність, спілкування і самосвідомість [22, с. 28]. Саме в такому ракурсі й розглянемо соціалізацію особистості.

Соціалізація – це процес соціальності індивіда у відповідності з „вимогами”, „цілями” суспільства. Сучасне покоління живе в глобалізаційну епоху, епоху підвищення ролі людини як творця соціального світу і самої себе. Дослідниця феномена соціалізації В. Москаленко вважає, що соціалізація, формуючи наші звички, бажання, є одним із факторів соціального контролю та встановлення порядку в суспільстві [22, с. 29]. З цим ми цілком погоджуємося, бо соціалізація людини відбувається в конкретних умовах її життєдіяльності. В процесі соціалізації у людини формуються соціальні якості, вміння, навички, знання, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин та затребуваних епохою змін.

Тема: «Соціалізація людини у сучасному українському суспільстві».

Об`єкт дослідження розвиток людини як соціальної істоти в суспільстві.

Предмет дослідження теоретичні аспекти вивчення соціалізації людини у сучасному суспільстві.

Мета: показати розвитоклюдини, як соціальної істоти у сучасному українському суспільстві.

Завдання роботи:

  • розкрити сутність та основні етапи процесу соціалізації людини;
  • показати методичні підходи до вивчення соціалізації людини;
  • визначити чинники впливу соціального середовища на розвиток особистості;
  • особливості соціалізації людини в умовах сучасного розвитку України;
  • окреслити шляхи трансформації людини у сучасному українському суспільстві.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи вивчення соціалізації людини в суспільстві

1.1. Сутність процесу соціалізації людини

У науці про людину термін «соціалізація» прийшов з політекономії, його початковим значенням було «усуспільнення» землі, засобів виробництва і т. ін.

Автором терміна «соціалізація» стосовно до людини, очевидно, є американський соціолог Ф. Г. Гідінгс, котрий у 1887 р. у книжці «Теорія соціалізації» вжив його в значенні, близькому до сучасного, — «розвиток соціальної природи або характеру індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя» [37, с. 45].

Проте осмислення проблеми соціалізації почалося задовго до поширення відповідного терміна. За висловом одного із американських фахівців з теорії соціалізації, питання про те, яким чином людина стає компетентним членом суспільства, «старе, як Біблія». Воно завжди було в центрі уваги філософів, письменників і авторів мемуарів, а в останній третині XIX ст. почало інтенсивно досліджуватися соціологами і соціальними психологами.

До утвердження теорії соціалізації як самостійної галузі відповідні дослідження відбувалися в рамках інших, традиційних проблем людинознавства (завдання виховання, формування і розвиток особи й суспільства, форми наступності в культурі та ін.). З появою в науковому обігу поняття «соціалізація» сталася переорієнтація цих робіт у нове русло, і до середини XX ст. соціалізація перетворилася в самостійну міждисциплінарну галузь досліджень [37, с. 46]. Сьогодні проблему соціалізації або її окремі аспекти вивчають філософи, етнографи, соціологи, психологи, кримінологи і представники інших наук.

Мимохідь треба зауважити, що аж до 60-х pp., говорячи про соціалізацію, вчені зазвичай мали на увазі розвиток людини в дитинстві, отроцтві та юності. Лише в останні десятиріччя дослідники наблизилися до явиш соціалізації, характерних для дорослого віку і навіть старості.

Аналіз численних концепцій соціалізації свідчить, що всі вони так чи інакше тяжіють до одного з розумінь ролі самої людини в цьому процесі (хоча, звичайно, таке розмежування дуже умовне).

Перший підхід утверджує або передбачає пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а саму соціалізацію розглядає як процес її адаптації до суспільства, яке формує кожного свого члена відповідно до притаманної йому культури. Цей підхід може бути названий суб'єкт-об'єктним (суспільство — суб'єкт впливу, а людина — його об'єкт). Біля джерел цього підходу стояли французький вчений Еміль Дюркгейм і американський — Талкот Парсонс [22, с. 48].

Прихильники другого підходу виходять з того, що людина активно бере участь у процесі соціалізації і не лише адаптується до суспільства, а й впливає на життя, що її оточує, виявляє творчу ініціативу. Цей підхід можна визначити як суб'єкт-суб'єктний. Його основоположниками вважаються американці Чарльз Кулі і Джордж Герберт Мід [22, с. 49].

Ґрунтуючись на суб'єкт-суб'єктному підході, соціалізацію можна трактувати як розвиток і самозмінювання людини в процесі засвоєння і відтворення культури, що відбувається у взаємодії людини із стихійними, відносно спрямовуваними і цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх вікових етапах.

Сутність соціалізації полягає в тому, що в процесі її людина формується як член того суспільства, до якого вона належить. Е. Дюркгейм, котрий одним із перших звернув пильну увагу на проблему соціалізації, підкреслював, що будь-яке суспільство прагне сформувати людину відповідно до наявних у неї певних універсальних, моральних, інтелектуальних і навіть фізичних ідеалів. Природно, ці ідеали змінюються залежно від історичних традицій, особливостей розвитку і соціального устрою суспільства. Водночас сьогодні соціалізація має багато характеристик, спільних чи більш або менш підхожих для різних суспільств.

Соціалізація проходить під впливом величезної кількості різноманітних умов, які так чи інакше відбиваються на розвитку людей. Ці умови прийнято називати факторами. На сьогоднішній день не всі вони навіть виявлені, а з відомих далеко не всі вивчені. Про одні ми знаємо досить багато, про інші — обмаль, про треті — майже нічого. Більш або менш вивчені умови, чи фактори, соціалізації можна об'єднати в чотири групи.

Перша — мегафактори (мега — дуже великий, всесвітній) — космос, планета, всесвіт, які тією чи іншою мірою через інші групи факторів справляють вплив на соціалізацію всіх мешканців Землі.

Друга — макрофактори (макро — великий) — країна, етнос, суспільство, держава, які впливають на соціалізацію мешканців у певних країнах (цей вплив опосередковано двома іншими групами факторів).

Третя — мезофактори (мезо — середній, проміжний) — умови соціалізації великих груп людей, вирізнюваних за місцевістю і типом поселення, в яких вони живуть (регіон, місто, селище); за належністю до аудиторії тих або інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення та ін.) і за належністю до тих або інших субкультур [12, с. 60].

Мезофактори впливають на соціалізацію як прямо, так і опосередковано через четверту групу — мікрофактори. До них належать фактори, що безпосередньо впливають на конкретних людей, котрі з ними взаємодіють: сім'я і домашнє вогнище, сусідство, групи ровесників і співробітників, різні громадські, державні, релігійні і приватні організації, мікросоціум.

Найважливішу роль у тому, як формується людина, відіграють люди в безпосередній взаємодії з якими проходить її життя. їх прийнято називати агентами соціалізації. За своєю роллю в соціалізації агенти розрізняються залежно від того, наскільки вони значущі для людини, як будується взаємодія з ними, в якому напрямку і якими засобами вони чинять свій вплив.

Соціалізація людини здійснюється широким набором засобів, специфічних для того або іншого суспільства, тієї або іншої соціальної верстви, того або іншого віку тих, що соціалізуються.

Кожне суспільство, кожна держава, кожна соціальна група (велика чи мала) виробляють у своїй історії набір позитивних і негативних, формальних і неформальних санкцій — способів умовляння і переконання, приписів і заборон, заходів примусу і тиску аж до застосування фізичного насильства, способів вираження визнання, заслуги, відзнаки. За допомогою цих способів і заходів поведінка людини і цілих груп людей приводиться у відповідність з прийнятними в даній культурі взірцями, нормами, цінностями [12, с. 62].

Соціалізація людини у взаємодії з різними факторами і агентами відбувається за допомогою низки, умовно кажучи, «механізмів».

Є різні підходи до розгляду «механізмів» соціалізації. Так, французький соціальний психолог Габріель Тард вважав основним наслідування. Американський вчений Юрій Бронфенбренер механізмом соціалізації вважає прогресивну взаємну акомодацію (пристосовуваність) між людською істотою, що активно росте, і мінливими умовами, в яких вона живе/ В. С. Мухіна розглядає як механізми соціалізації ідентифікацію і відособлення особи, а А.В. Петровський — закономірну зміну фаз адаптації, індивідуалізації й інтеграції в процесі розвитку особи [37, с. 39]. Узагальнюючи наявні дані, можна вирізнити декілька універсальних механізмів соціалізації.

Перша група — психологічний і соціально-психологічний механізми соціалізації.

Імпрінтинг (закарбовування в пам'яті) — фіксування людиною на рецепторному і підсвідомому рівнях особливостей життєво важливих об'єктів, що впливають на неї. Імпрінтинг відбувається переважно в дитячому віці. Проте на пізніших вікових етапах можливе закарбовування в пам'яті якихось образів, відчуттів і т. ін [7, с. 88].

Наслідування — дотримування якогось прикладу, взірця. В даному випадку — один із шляхів довільного і, найчастіше, мимовільного засвоєння людиною соціального досвіду.

Екзистенціальний натиск — опановування мови і неусвідомлюване засвоєння норм соціальної поведінки в процесі взаємодії зі значущими особами.

Ідентифікація (ототожнення) — процес неусвідомлюваного ототожнення людиною себе з іншою людиною, групою, взірцем.

Рефлексія — внутрішній діалог, в якому людина роздивляється, оцінює, приймає або відкидає ті чи інші цінності, властиві різним інститутам суспільства, сім'ї, товариству ровесників, значущим особам і т. ін. Рефлексія може являти собою внутрішній діалог кількох видів: між різними «я» людини, з реальними або вигаданими особами та ін. За допомогою рефлексії людина може формуватися й змінюватися внаслідок усвідомлення і переживання нею тієї реальності, в якій вона живе, свого місця в цій реальності і себе самої [7, с. 90].

Друга група — механізми соціалізації, які соціально формують.

Традиційний механізм соціалізації (стихійної) становить собою засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, що характерні для її сім'ї і найближчого оточення (сусідського, приятельського та ін.). Це засвоєння відбувається здебільшого на неусвідомленому рівні за допомогою зафіксовування, некритичного сприйняття панівних стереотипів.

Ефективність традиційного механізму дуже рельєфно проявляється тоді, коли людина знає, «як треба», «що треба», але це її знання суперечить традиціям найближчого оточення.

В такому разі має рацію французький мислитель XVI ст. Мішель Монтень, котрий писав: «…Ми можемо скільки завгодно твердити своє, а звичай і загальноприйняті житейські правила тягнуть нас за собою» [37, с. 43]. Крім цього, ефективність традиційного механізму проявляється в тому, що ті чи інші елементи соціального досвіду, засвоєні, наприклад, у дитинстві, але згодом незатребувані або блоковані через умови життя, які змінилися (наприклад, переїзд із села у велике місто), можуть «виплисти» в поведінці людини під час чергової зміни життєвих умов або на подальших вікових етапах.

Інституціональний механізм соціалізації, як випливає вже з самої назви, функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства і різними організаціями, як спеціально створеними для його соціалізації, так і такими, що реалізують функції соціалізації мимохідь, паралельно зі своїми основними функціями (виробничі, громадські, клубні й інші структури, а також засоби масової комунікації). У процесі взаємодії людини з різними інститутами і організаціями відбувається наростаюче нагромадження знань і досвіду соціально схвалюваної поведінки, які відповідають їм, а також досвіду імітації соціально схвалюваної поведінки і конфліктного чи безконфліктного ігнорування виконання соціальних норм.

Треба мати на увазі, що засоби масової комунікації як соціальний інститут (преса, радіо, кіно, телебачення) впливають на соціалізацію людини не лише за допомогою трансляції певної інформації, але й через подання певних взірців поведінки героїв книжок, кінофільмів, телепередач. Ефективність цього впливу визначається тим, що, як тонко зауважив ще у XVIII ст. реформатор західноєвропейського балету французький хореограф Жан Жорж Новер, «оскільки пристрасті, які переживають герої, позначені більшою силою і визначеністю, ніж пристрасті людей звичайних, їх легше й наслідувати» [1, с. 50]. Люди відповідно до вікових та індивідуальних особливостей схильні ідентифікувати себе з тими або іншими героями, приймаючи водночас властиві їм взірці поведінки, стиль життя і т. ін.

Стилізований механізм соціалізації діє в рамках певної субкультури. Під субкультурою загалом розуміється комплекс морально-психологічних рис і поведінкових проявів, типових для людей певного віку, певної професійної або культурної верстви, яка в цілому створює певний стиль життя і мислення тієї чи іншої вікової, професійної або соціальної групи. Але субкультура впливає на соціалізацію людини остільки і тією мірою, оскільки і якою мірою групи людей, що є її носіями (ровесники, колеги та ін.), референтні (значущі) для неї.

Міжособистісний механізм соціалізації функціонує в процесі взаємодії людини з суб'єктивно значущими для неї особами. В його основі лежить психологічний механізм міжособистісного перенесення завдяки емпатії, ідентифікації і т. ін. Значущі особи можуть бути членами тих або інших організацій і груп, з якими людина взаємодіє, а якщо це ровесники, то вони можуть бути і носіями вікової субкультури.

Але бувають нерідко випадки, коли спілкування із значущими особами в групах і організаціях може зробити на людину вплив, не ідентичний тому, який робить на неї сама група або організація. Тому доречно вирізняти міжособистісний механізм соціалізації як специфічний.

Соціалізація людини відбувається за допомогою всіх названих вище механізмів. Проте в різних статевовікових і соціально-культурних груп, у конкретних людей співвідношення ролі механізмів соціалізації різне, і часом ця відмінність дуже суттєва. Так, в умовах села, малого міста, селища, а також у малоосвічених сім'ях у великих містах суттєву роль може відігравати традиційний механізм. В умовах великого міста особливо явно діють інституціональний і стилізований механізми. Для людей явно інтровертного типу (тобто звернених всередину себе, підвищено тривожних, самокритичних) найважливішим може стати рефлексивний механізм.

Ті або інші механізми відіграють різну роль у тих або інших аспектах соціалізації. Так, якщо мова йде про сферу дозвілля, про наслідування моди, то провідним часто є стилізований механізм, а стиль життя нерідко формується за допомогою традиційного механізму.

Процес соціалізації умовно можна подати як сукупність чотирьох складових:

— стихійної соціалізації людини у взаємодії і під впливом об'єктивних обставин життя суспільства, зміст, характер і результати якого визначаються соціально-економічними і соціально-культурними реаліями;

— відносно спрямовуваної соціалізації, коли держава застосовує певні економічні, законодавчі, організаційні заходи для вирішення своїх завдань, які об'єктивно впливають на зміну можливостей і характеру розвитку, на життєвий шлях тих або інших вікових груп (визначаючи обов'язковий мінімум освіти, вік її початку, строки служби в армії і т. ін.);

— відносно соціально контрольованої соціалізації (виховання) — планомірного створення суспільством і державою правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку людини;

— більш або менш свідомого самозмінювання людини, котра має просоціальний, асоціальний або антисоціальний вектор (самобудування, самовдосконалення, саморуйнування), відповідно до індивідуальних ресурсів і відповідно до об'єктивних умов життя або всупереч їм.Виховання відрізняється від стихійної і відносно спрямовуваної соціалізації, як мінімум, двома основними характеристиками [1, с. 52].

По-перше, від стихійної і відносно спрямовуваної соціалізації виховання принципово відрізняється тим, що в його основі лежить соціальне діяння. Німецький вчений Макс Вебер, котрий ввів це поняття, визначав його як діяння, спрямоване на розв'язання проблем; як діяння, спеціально орієнтоване на відповідну поведінку партнерів; як діяння, що передбачає суб'єктивне осмислення можливих варіантів поведінки людей, з якими людина входить у взаємодію.

По-друге, стихійна соціалізація — процес безперервний, оскільки людина постійно взаємодіє з соціумом. Виховання — процес дискретний (перериваний), бо, будучи планомірним, воно здійснюється в певних організаціях, тобто обмежене певним місцем і часом [1, с. 53].

Разом з тим зауважимо, що на ранніх стадіях існування будь-якого суспільства виховання і соціалізація синкретичні (суцільні, нерозчленовані).

1.2. Основні етапи соціалізації людини в суспільстві

Соціалізація людини в сучасному світі, маючи більш менш явні особливості в тому або іншому суспільстві, в кожному з них володіє поряд загальних або схожих характеристик.

У будь-якому суспільстві соціалізація людини має особливості на різних етапах. У найзагальнішому вигляді етапи соціалізації можна співвіднести з віковою періодизацією життю людини. Існують різні періодизації, і тієї, що приводиться нижче не є загальновизнаною. Вона вельми умовна, але достатньо зручна з соціально-педагогічної точки зору.

Отже, людина в процесі соціалізації проходить наступні етапи:

  • дитинство (від народження до 1 року),
  • раннє дитинство (1-3 року),
  • дошкільне дитинство (3-6 років),
  • молодший шкільний вік (6-10 років),
  • молодший підлітковий (10-12 років),
  • старший підлітковий (12-14 років),
  • ранній юнацький (15-17 років),
  • юнацький (18-23 року) віку,
  • молодість (23-30 років),
  • ранню зрілість (30-40 років),
  • пізню зрілість (40-55 років),
  • літній вік (55-65 років),
  • старість (65-70 років),
  • довгожительство (понад 70 років).

Також стадії соціалізації обгрунував американський соціальний психолог Е. Г. Еріксон. Він вважає, що індивіду як у дитинстві, так і в дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі (стадії). Долаючи ці критичні ситуації успішно, індивід збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступної стадії. Якщо соціалізація на якій-небудь стадії не відбулася (не вдалося розв'язати головну на цій стадії проблему індивіда) або вона відбулася частково, це негативно впливає на подальші стадії та на соціалізацію в цілому [5, с. 45].

Певна річ, що уявлення про найважливіші проблеми індивідів на різних вікових стадіях дасть змогу конкретніше й цілеспрямованіше проводити з ними соціальну роботу, орієнтуючись на надання допомоги у розв'язанні цих проблем. Тому спинимося на викладі еволюційної теорії соціалізації (стадій людського розвитку) докладніше.

Стадія І — дитячий (немовлячий) період. Основна проблема: Довіра чи Недовіра. Немовля на основі рівня турботи і комфорту з перших днів упізнає, якою мірою можна розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, ласка, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малюки не плачуть і не сердяться в разі зникнення з поля зору дорослих, що турбуються про них. У разі непевного розв'язання цієї проблеми залишки недовіри можуть позначитись на дальших стадіях.

Стадія II — вік 1-2 роки. Основна проблема — Автономія або Сором і Сумнів. Ситуація ускладнюється співпаданням навантажень на дитину, пов'язаних, з одного боку, з початком відстоювання свої прав і непокірливості авторитету. А з іншого боку, батьки починають навчати дитину контролювати роботу свого кишечника. Підвищені вимоги в другому напрямку можуть закріпити в їх свідомості почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи її зусилля щодо самовизначення і досягнення автономності.

Стадія III — від 3 до 5 років. Основна проблема — Ініціатива або Почуття провини. Це період розвитку духовної активності, допитливості та уявлення. Усвідомлюється відмінність між хлопчиками та дівчатами, виявляється дух суперництва, що у прояві нових здібностей може поширюватися. На цьому ґрунті можливі конфлікти, які в разі надмірної жорстокості дорослих можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.

Стадія IV — молодший шкільний вік. Основна проблема — Старанність або Недбайливість. На цій стадії відбувається навчання індивідуальностей колективної навчальної роботи, формуються відносини зі вчителями та іншими дорослими, відбувається перша "примірка" дорослих ролей. На цьому тлі головним завданням є надбання впевненості в собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання виявляється в прояві елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

Стадія V — підлітково-юнацький вік. Основна проблема — Становлення індивідуальності (ідентифікація) або Рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей). Відомо, що це час появи активного статевого потягу, а отже, і пошуку партнера в інтимній сфері. Водночас — це час пошуку свого місця в житті, вибір подальшого шляху (навчання, робота тощо). У цей період небезпечні як невдачі в одній зі сфер, так і переоцінювання значущості якоїсь з них. Перша невдача може негативно вплинути на вибір роботи, друзів, супутника життя. Негативний результат може призвести до стресу.

Стадія VI — молоді роки. Основна проблема — Інтимність або Самотність. Головні цілі на цьому етапі — залицяння, одруження та інші види близьких стосунків. Якщо пошук щирих і довірчих стосунків з постійним партнером не увінчався успіхом або ці стосунки розірвалися, то в подальшому це може виявитися у вигляді тимчасових, не завжди обґрунтованих, але завжди нестабільних інтимних зв'язках і незадоволеності цією сферою життя.

Стадія VII — середній вік. Основна проблема — Продуктивність (творча) або Стагнація (творчий застій). Ця стадія пов'язана з реалізацією індивіда в двох основних ролях: працівника і батька. Причому відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях, у той час як творчий застій може спричинити невдачу навіть у якійсь одній з них. На цьому етапі реалізується той потенціал, який індивід нагромадив протягом попередніх стадій соціалізації.

Стадія VIII (заключна) — старість. Основна проблема — Умиротворення або Відчай. На цьому етапі соціалізацію індивіда визначає підбиття підсумків власного життя й успішності всіх попередніх етапів. Красива умиротворена старість і відчай, гіркий жаль щодо невикористаних можливостей — такими є межі прояву цієї стадії [12, с. 55-57].

Певна річ, подана концепція стадій розвитку особистості не виключає можливостей для подальшого вдосконалення і навряд чи вичерпує всі прогресивні підходи до дослідження соціалізації. Проте безсумнівною її перевагою, на наш погляд, є окреслення етапів соціалізації та центральних її завдань для кожного етапу, яке дає змогу коригувати соціальну допомогу людині протягом її життя, орієнтуючись на вимірювання емпіричних ознак на кожному з етапів, визначати їх вагу і значення, виявляти основні та додаткові фактори, форми та механізми їх впливу на життєдіяльність особистості.

1.3. Методичні підходи до вивчення соціалізації людини

Кожна людина є об'єктом соціалізації. Про це свідчить те, що зміст процесу соціалізації визначається зацікавленістю суспільства в тому, щоб людина успішно оволоділа ролями чоловіка або жінки (статеворольова соціалізація), створила міцну сім'ю (родинна соціалізація), могла б і хотіла компетентно брати участь у соціальному і економічному житті (професійна соціалізація), була законослухняним громадянином (політична соціалізація) і т. ін.

Треба мати на увазі, що вимоги до людини в тому або іншому аспекті соціалізації ставить не лише суспільство в цілому, але й конкретні групи і організації. Особливості і функції тих чи інших груп і організацій зумовлюють специфічний і неідентичний характер цих вимог. А зміст вимог залежить від віку і соціального статусу людини, до якої вони ставляться.

Еміль Дюркгейм, розглядаючи процес соціалізації, вважав, що активне начало в ньому належить суспільству і саме воно є суб'єктом соціалізації. «Суспільство, — писав він, — може вижити лише тоді, коли між його членами є значна міра однорідності». Тому воно прагне сформувати людину «за своїм взірцем» [1, с. 34]. Тобто, утверджуючи пріоритет суспільства в процесі соціалізації людини, Е. Дюркгейм розглядав останню як об'єкт соціалізуючих впливів суспільства. Погляди Е. Дюркгейма багато в чому стали основою розробленої Талкотом Парсонсом розгорнутої соціологічної теорії функціонування суспільства, що описує зокрема й процеси інтеграції людини в соціальну систему. Т. Парсонс визначав соціалізацію як «інтеріоризацію» культури суспільства, в якому дитина народилася, як «освоєння реквізиту орієнтацій для задовільного функціонування в ролі».

Універсальне завдання соціалізації — сформувати в тих «новачків», що вступають у суспільство, як мінімум, почуття лояльності і, як максимум, почуття відданості щодо системи. Згідно з його поглядами, людина «вбирає» в себе загальні цінності в процесі спілкування із «значущими іншими». Внаслідок цього дотримування загальноприйнятих нормативних стандартів стає частиною її мотиваційної структури, її потребою.

Теорії Е. Дюркгейма і Т. Парсонса справили і далі справляють великий вплив на дослідників соціалізації. Досі чимало з них розглядають людину лише як об'єкт соціалізації, а її саму — як суб'єкт-об'єктний процес (де суб'єктом є суспільство або його складові) [1, с. 38].

Людина стає повноцінним членом суспільства, будучи не тільки об'єктом, а й суб'єктом соціалізації, який засвоює соціальні норми і культурні цінності, виявляючи активність, саморозвиваючись і самореалізуючись у суспільстві.

В основу розгляду людини як суб'єкта соціалізації лягли концепції американських вчених Ч. X. Кулі, В. І. Томаса і Ф. Знанецького, Дж. Г. Міда.

Чарльз Кулі, автор теорії «дзеркального «я» і теорії малих груп, вважав, що індивідуальне «я» набуває соціальної якості в комунікаціях, у міжособистісному спілкуванні всередині первинної групи (сім'ї, групи ровесників, сусідньої групи), тобто в процесі взаємодії індивідуальних і групових суб'єктів [1, с. 39].

Вільям Томас і Флоріїн Знанецький висунули положення про те, що соціальні явища і процеси належить розглядати як результат свідомої діяльності людей, що, вивчаючи ті або інші соціальні ситуації, треба враховувати не лише соціальні обставини, але й погляди індивідів, включених у ці ситуації, тобто розглянути їх як суб'єкти соціального життя.

Джордж Герберт Мід, розробляючи напрямок у науці, який дістав назву символічного інтеракціонізму, центральним поняттям соціальної психології вважав «міжіндивідуальну взаємодію». Сукупність процесів взаємодії, за Мідом, конституює (умовно — формує) суспільство і соціальний індивід. З одного боку, багатство і своєрідність реакцій і способів діяння, що наявні в того або іншого індивідуального «я», залежать від різноманітності і широти систем взаємодії, в яких «я» бере участь. А з другого боку — соціальний індивід є джерелом руху і розвитку суспільства [1, с. 40].

Ідеї Ч. X. Кулі, В. І. Томаса, Ф. Знанецького і Дж. Г. Мі-да справили могутній вплив на вивчення людини як суб'єкта соціалізації, на розробку концепцій соціалізації в руслі суб'єкт-суб'єктного підходу [1, с. 40].

Суб'єктом соціалізації людина стає об'єктивно, бо протягом усього життя на кожній черговій сходинці перед нею постають завдання, для вирішення яких вона більш або менш усвідомлено, а частіше не усвідомлено, ставить перед собою відповідні цілі, тобто проявляє свої суб'єктність і суб'єктивність.

Певною мірою умовно можна вирізнити три групи завдань, які вирішує людина на кожному віковому етапі або етапі соціалізації: природно-культурні, соціально-культурні і соціально-психологічні.

Природно-культурні завдання — досягнення певного рівня фізичного і сексуального розвитку. На кожному віковому етапі людині необхідно:

  • досягти певного ступеня пізнання тілесного канону, властивого тій культурі, в якій вона живе;
  • засвоїти елементи етикету, символіки, кінетичної мови (жести, поза, міміка, пантоміміка), пов'язані з тілом і статеворольовою поведінкою;
  • розвинути і (або) реалізувати фізичні і сексуальні задатки;
  • вести здоровий спосіб життя, адекватний статі і вікові (гігієна, режим, харчування, способи збереження здоров'я і оздоровлення організму, фізичного саморозвитку, керування своїм психофізичним станом);
  • перебудовувати самоставлення до життя, стиль життя відповідно до статевовікових та індивідуальних можливостей.

Все це має деякі об'єктивні і нормативні відмінності в тих або інших регіонально-культурних умовах (різні темпи статевого дозрівання, еталони мужності й жіночності в різних етносах, регіонах, вікових і соціальних групах і т. ін.).

Соціально-культурні завдання — пізнавальні, морально-етичні, ціннісно-смислові — специфічні для кожного вікового етапу в конкретному соціумі в певний період історії. Ці завдання об'єктивно визначаються суспільством у цілому, а також етнорегіональними особливостями і найближчим оточенням людини.

Специфічні соціально-культурні завдання постають перед людиною на кожному віковому етапі в процесі участі в житті суспільства. Від неї чекають:

а) прилучення до певного рівня суспільної культури, володіння певною сумою знань, умінь, навичок, певного ступеня сформованості цінностей;

б) вирішення завдань, пов'язаних з участю в сімейному житті, виробничо-економічній діяльності і т. ін.

Завдання соціально-культурного ряду мають мовби два шари. В першому — завдання, поставлені людині у вербалізованій формі інститутами суспільства і держави. В другому — завдання, які сприймаються нею з соціальної практики, характерів, звичаїв, психологічних стереотипів безпосереднього оточення. Причому ці два шари не збігаються між собою й більшою чи меншою мірою суперечать один одному. Крім того, і той, і другий можуть не усвідомлюватися людиною або усвідомлюватися частково, а подеколи тією або іншою мірою спотворено.

Соціально-психологічні завдання — це становлення самоусвідомлення особистості, її самовизначення в актуальному житті і на перспективу, самореалізація і самоствердження, які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і способи їх вирішення.

Самоусвідомлення особистості можна розглядати як досягнення нею в кожному віці певної міри самопізнання, наявність відносно цілісної «я»-концепції, певного рівня самоповаги і міри самосприйняття. Так, наприклад, перед підлітком стоїть завдання пізнати ті компоненти свого «я», які пов'язані з усвідомленням схожості з іншими людьми і відмінності від них, а перед юнаком — тих, від яких залежить світогляд, визначення свого місця у світі і т. ін.

Самовизначення особистості передбачає віднайдення нею визначеної позиції в різних сферах актуальної життєдіяльності і вироблення планів на різні відрізки майбутнього життя.

Самореалізація передбачає задовільну для людини реалізацію активності в значущих для неї сферах життєдіяльності і (або) взаємостосунків. Водночас треба, щоб успішність цієї реалізації визнавалася і схвалювалася значущими для людини особами. Самореалізація може мати різноманітні форми. Вони можуть бути соціально цінними, соціально корисними, соціально прийнятними, а також асоціальними і антисоціальними [22, с. 90].

Самоствердження — досягнення людиною суб'єктивного вдоволення результатом і (або) процесом самореалізації. Підкреслимо ще раз, вікові завдання — об'єктивні. Для їх вирішення людина ставить (або не ставить) перед собою певні цілі. Залежно від того, наскільки повно і адекватно усвідомлені чи відчуті завдання і від деяких інших обставин, дії людини можуть бути більш або менш адекватні віковим завданням, а також відповідати особистісним ресурсам, потрібним для їхнього досягнення [22, с. 92].

Важливо зазначити, що людина усвідомлено чи не-усвідомлено визначає реальність і успішність досягнення тих або інших цілей.Це дозволяє їй, виявивши розходження між своїми потребами (цілями) і об'єктивними можливостями їх реалізації (досягнення цілі), певним чином на це реагувати. Людина може змінювати цілі, шукати реальніші шляхи для їх досягнення, нарешті, самозмінюватися.

Вирішення завдань трьох названих груп є об'єктивною необхідністю для її розвитку. Якщо якась група завдань або суттєві завдання якоїсь групи залишаються невирішеними на тому чи іншому віковому етапі, то це робить соціалізацію людини неповною.

Можливий і такий випадок, коли те або інше завдання, невирішене в певному віці, зовні не позначається на її соціалізації, але через певний період часу (інколи досить значний) воно «виринає», що призводить до мовбито невмотивованих вчинків і рішень, до дефектів соціалізації. В цілому треба зазначити, що тією мірою, наскільки людина активна у вирішенні об'єктивних завдань, наскільки вона є творцем свого життя (сама ставить перед собою ті або інші цілі), настільки вона може розглядатися як суб'єкт соціалізації.

Людина не тільки об'єкт і суб'єкт соціалізації. Вона може стати її жертвою. Це пов'язано з тим, що процес і результат соціалізації містять у собі внутрішню суперечність.

Успішна соціалізація передбачає, з одного боку, ефективну адаптацію людини в суспільстві, а з другого — здатність певною мірою протистояти суспільству, а точніше — частині тих життєвих колізій, які заважають розвитку, самореалізації, самоствердженню людини.

Таким чином, можна констатувати, що в процесі соціалізації закладений внутрішній, до кінця не розв'язний конфлікт між ступенем ідентифікації людини з суспільством і ступенем відособлення її в суспільстві. Інакше кажучи, ефективна соціалізація передбачає певний баланс між ідентифікацією з суспільством і відособленням у ньому. Людина, цілком адаптована в суспільстві і не здатна якоюсь мірою протистояти йому, тобто конформіст, може розглядатися як жертва соціалізації. В той же час людина, не адаптована в суспільстві, також стає жертвою соціалізації — дисидентом, правопорушником або ще якось ухиляється від прийнятого в цьому суспільстві способу життя.

Будь-яке модернізоване суспільство тією чи іншою мірою продукує обидва типи жертв соціалізації. Але треба мати на увазі таку обставину. Демократичне суспільство продукує жертви соціалізації головним чином всупереч своїм цільовим настановам.

Тоді як тоталітарне суспільство, навіть декларуючи необхідність розвитку неповторної особистості, насправді цілеспрямовано продукує конформістів і, як побічний неминучий наслідок, осіб, які ухиляються від запроваджуваних у ньому норм. Навіть необхідні для функціонування тоталітарного суспільства люди-творці нерідко стають жертвами соціалізації, бо прийнятні для нього лише як «специ», а не як особистості. Гострота описаного конфлікту пов'язана як з типом суспільства, в якому розвивається і живе людина, так і зі стилем виховання, характерним для суспільства в цілому, для тих або інших соціокультурних верств, конкретних сімей і виховних організацій, а також з індивідуальними особливостями самої людини.

Розділ 2. Дослідження соціалізації людини в сучасному українському суспільстві

2.1. Чинники впливу соціального середовища на розвиток особистості

Як вже було вище зазначено, що соціалізація особистості відбувається за рахунок стихійного і цілеспрямованого впливу на особистість різних факторів соціального середовища. Тому необхідно детальніше розглянути, які будуть результати впливу цих факторів на процес соціалізації.

Космос (або Всесвіт) і проблема його впливу на життя людей на планеті Земля привертали увагу вже древніх мислителів. І хоча до цього дня велика частина представників природних наук скептично відноситься до ідеї про залежність людського життя від космічних впливів, впродовж історії постійно виникали різні учення і теорії, автори і послідовники яких вбачали в космосі джерело могутнього впливу на життя людського суспільства і окремої людини.

Представляється цілком вірогідним, що накопичення нових знань дозволить змістовно охарактеризувати космос як мегачинник соціалізації. Можливо, що у віддаленій перспективі виявляться залежності характеру і життєвого шляху людини від якихось космічних впливів, що може стати одній з природних основ індивідуального підходу у вихованні людини.

Планета — поняття астрономічне, небесне тіло, що сподівається, формою близьке до кулі, яке отримує світло і тепло від Сонця і обертається навколо нього по еліптичній орбіті. На одній з великих планет — Землі — в процесі історичного розвитку утворилися різні форми соціального життя людей, що населяли її.

Світ — поняття в даному випадку социолого-політологічне, таке, що позначає сукупне людське співтовариство, що існує на нашій планеті. Планета і світ органічно взаємозв'язані і взаємозалежні. Світ виник і розвивався в природно-кліматичних умовах, що відрізняють планету Земля від інших планет. В процесі свого розвитку світ робив вплив на стан планети. Цей вплив став найбільш очевидним в XX сторіччі, породивши так звані глобальні планетарний-світові процеси і проблеми: екологічні, економічні, демографічні, військово-політичні.

Всі ці і інші проблеми і процеси прямо і опосередковано впливають на соціалізацію підростаючих поколінь. Опосередкований вплив глобальних процесів і проблем на соціалізацію підростаючих поколінь виявляється в різних аспектах. Господарська діяльність, ведуча, до забруднення навколишнього середовища відбивається на умовах життя і соціалізації всього населення земної кулі. Глобальні економічні і політичні процеси визначають умови життя людей в тій або іншій країні, впливаючи на розподіл валового національного продукту тієї або іншої країни між сферами оборони, виробництва, соціальних інвестицій, споживання і накопичення [39, с. 128].

Розвиток засобів масової комунікації привів до того, що планета і світ можуть прямо впливати на процес соціалізації, бо ЗМІ дозволяють людині «не сходячи з місця» бачити, як живуть люди в будь-якій точці земної кулі. Тим самим «розсувалися» кордони дійсності. Природно, що наслідком цього з'явилися зміни в сприйнятті життя. Плани, мрії дітей, підлітків, юнаків в модернізованих суспільствах стали формуватися, орієнтуючись не тільки на норми, цінності, характерні для їх безпосереднього оточення, але і на ті зразки, які ваблять до себе, навіть залишаючись недоступними.

Наявність і роль мегафакторів соціалізації необхідно мати на увазі і враховувати, визначаючи завдання, цілі і зміст виховання. Тому великого значення набуває реалізація принципу природовідповідності виховання.

Сучасне трактування принципу природовідповідності виховання припускає, що воно повинне ґрунтуватися на науковому розумінні взаємозв'язку природних і соціальних процесів, узгоджуватися із загальними законами розвитку природи і людини, виховувати його згідно статі і віку, а також формувати у нього відповідальність за розвиток самого себе, за стан і подальшу еволюцію ноосфери.

Відповідно до принципу природовідповідності виховання у людини необхідно культивувати певні етичні установки по відношенню до природи, до планети і біосфери в цілому, а також природоохоронне і ресурсосзберігаюче мислення і поведінку.

Країна — феномен географічно-культурний. Це територія, що виділяється по географічному положенню, природним умовам, має певні межі. Вона володіє державним суверенітетом, а може знаходитися під владою іншої країни. На території однієї країни можуть існувати декілька держав. Природнокліматичні умови тих або інших країн різні і роблять прямий і опосередкований вплив на жителів і їх життєдіяльність. Географічні і кліматичні умови примушують жителів країни з покоління в покоління до подолання існуючих труднощів або полегшують працю, а також господарський розвиток країни [39, с. 129].

Як вважав Мішель Монтень, люди залежно від клімату того місця, де вони живуть, більше чи менше войовничі, помірні, схильні до слухняності або неслухняності, до наук або мистецтв. Ця думка небезпідставна, хоча не слід перебільшувати вплив клімату на поведінку людини [23, с. 224].

Географічні умови і клімат країни впливають на народжуваність і щільність населення. Геокліматичні умови впливають на стан здоров'я жителів країни, розповсюдження ряду хвороб, нарешті — на становлення етнічних особливостей її жителів.

Таким чином, природнокліматичні умови спочатку визначають історичний розвиток країни, але не можна говорити про однозначну і однонаправлену залежність між географічним середовищем і соціально-економічними процесами, культурним розвитком країни, а тим більше соціалізацією людини.

Природно-географічні умови — це всього лише своєрідні «рамки» процесу соціалізації. Не граючи в нім самостійної ролі, вони в сукупності з іншими чинниками визначають деякі його специфічні особливості. Тому, як об'єктивні умови країни впливають на соціалізацію людини, багато в чому визначається тим, як їх використовують і враховують в своєму житті етноси, що склалися в країні, суспільство і державу.

Етнос (або нація) — стійка сукупність людей, що володіють загальним менталітетом, що історично склалася, національною самосвідомістю і характером, стабільним особливостями культури, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень Особливості психіки і поведінки, пов'язані з етнічною приналежністю людей, складаються з двох складових: біологічною і соціально-культурною [26, с. 117].

Біологічна складова в психології окремих людей і цілих народів складалася під впливом ряду обставин. Впродовж тисячоліть всі нації формувалися на своїй етнічній території. Століттями люди адаптувалися до певного клімату, ландшафту, створювали специфічний тип господарювання для кожної природної зони, свій ритм життя.

Визнання біологічної складової етнічної приналежності, що не супроводжується твердженнями про перевагу однієї раси над іншою, одного народу над іншими, лише констатує глибинні підстави етнічних відмінностей, але не затверджує переважання цих відмінностей в психіці і поведінці конкретної сучасної людини. У актуальному житті значно велику роль грає соціально-культурна складова психіки і поведінки людей.

У сучасних модернізованих країнах національна приналежність людини великою мірою, а нерідко і головним способом визначається, з одного боку, мовою, яку він вважає рідною, іншими словами, культурою, що стоїть за цією мовою. З іншої — вона усвідомлюється самою людиною у зв'язку з тим, що його сім'я відносить себе до певної нації і відповідно найближче оточення вважає таким, що його належить до неї [39, с. 132].

Характеризуючи стосунки між дорослими й підлітками з погляду української культури та етнопсихології, слід зазначити, що традиції українського народу ґрунтуються на передаванні старшими молодшим свого соціально-психологічного досвіду. Водночас сучасні підлітки вибірково ставляться до цінностей, які їм передають. Більше того, вони вносять елементи новизни в соціальне життя й тим самим збагачують соціум. Тобто етнос, нація — явище історико-соціально-культурне.

Роль етносу як чинника соціалізації людини впродовж його життєвого шляху, з одного боку, не можна ігнорувати, а з іншої — не слід і абсолютизувати.

Соціалізація в тому або іншому етносі має особливості, які можна об'єднати в дві групи, — вітальні і ментальні [37, с. 211].

Вітальним особливостями соціалізації є особливості їх фізичного розвитку. Найбільш явні відмінності спостерігаються між культурами, що склалися на різних континентах, хоча є і власне міжнаціональні, але менш явно виражені відмінності. Тісний зв'язок фізичного розвитку з їжею видно на прикладі Японії. Коли унаслідок стрімкого економічного розвитку і певної американізації способу життя японці істотно змінили раціон живлення, значно змінився їх соматичний розвиток: старші покоління значно поступаються молодшим за показниками зростання і ваги. В той же час збереження в раціоні живлення японців великої частки морепродуктів можна вважати одній з причин того, що у них найбільша тривалість життя. Припускати це дозволяє аналогічна ситуація із споживанням морепродуктів норвежцями, що також тримають одне з перших місць в світі за тривалістю життя [37, с. 212].

Також, велику роль у фізичному розвитку людей грає спорт. У тих країнах, де він став невід'ємним елементом способу життя, наголошується кращий фізичний розвиток людей. Природно, що в цих країнах спрацьовують обидві умови поліпшення живлення, і спортивні заняття, а також третя обставина — поліпшення медичного обслуговування.

Вплив етнокультурних умов на соціалізацію людини найістотніше визначається тим, що прийнято називати менталітетом.

Менталітет — це глибинний духовний склад, сукупність колективних уявлень на неусвідомленому рівні, властивий етносу як великій групі людей, що сформувалася в певних природно-кліматичних і історико-культурних умовах [26, с. 130].

Менталітет етносу визначає властиві його представникам способи бачити і сприймати навколишній світ і на когнітивному, і на афектному, і на прагматичному рівнях. Менталітет у зв'язку з цим виявляється і у властивих представникам етносу способах діяти в навколишньому світі.

Можна сказати про те, що менталітет етносу, виявляючись в стабільних особливостях його культури, визначає головним чином глибинні підстави сприйняття і відношення його представників до життя.

Конкретизуючи це положення, можна говорити про те, що менталітет етносу багато в чому визначає: відношення його представників до праці і специфічні традиції, пов'язані з трудовою діяльністю; уявлення про зручності побуту і домашньому затишку; ідеали красивого і непривабливого; канони сімейного щастя і взаємин членів сім'ї; норми статевовікової поведінки, зокрема поняття про пристойність в прояві відчуттів і емоцій; розуміння доброти, ввічливості, такту, стриманості. В цілому менталітет характеризує оригінальність культури того або іншого етносу

Суспільство — це сукупність тих відносин, що склалися в країні, соціальних відносин між людьми, структуру яких складає сім'я, соціальні, вікові, професійні і інші номінальні і реальні групи, а також держава [26, с. 134].

Суспільство є цілісний організм з своїми статевовіковою і соціальною структурами, економікою, ідеологією і культурою, який володіє певними способами соціальної регуляції життєдіяльності людей.

Слід підкреслити, що спеціально говорити про суспільство як чинник соціалізації необхідно у тому числі і тому, що в Україні до найостаннішого часу суспільство і фактично, і ідеологічно ототожнювалося, а на рівні буденної свідомості і до цих пір ототожнюється з державою. Останні роки йде досить непростий, а на практиці навіть болісний процес їх розділення, роздержавлення суспільства, відродження, а багато в чому і створення наново структур цивільного суспільства. Ці кардинальні перетворення суспільства не могли не загострити старих і не породити нових проблем соціалізації підростаючих поколінь.

Виховання як соціально контрольована соціалізація випробовує на собі вплив соціальної структури суспільства у зв'язку з тим, що різні соціальні шари і професійні групи мають різні уявлення про те, які люди повинні вирости з їх дітей. Відповідно вони пред'являють різні вимоги до системи освіти і організації соціального досвіду підростаючих поколінь і індивідуальної допомоги конкретним людям в процесі виховання [39, с. 136 ].

Рівень економічного розвитку суспільства впливає на соціалізацію тих, що підростають поколінь тому, що виражається в кількості і якості споживаних людиною благ і послуг, починаючи з їжі, житла, одягу, предметів тривалого користування, засобів пересування, аж до найскладніших, «піднесених потреб», пов'язаних із задоволенням духовних, естетичних і інших подібних запитів.

На стихійну соціалізацію і самозміну людини економічний розвиток впливає, не тільки визначаючи рівень життя різних професійних і соціальних груп і шарів, а також конкретних людей, але і завдяки тому, що його вектор впливає на їх очікування, настрої і поведінку. Ця атмосфера багато в чому визначає або актуальні і перспективні устремління як конкретних членів суспільства, так і цілих груп населення, стимулюючи активне прагнення покращувати своє положення, або фрустрацію (пригніченість) і, як наслідок, антисоціальна поведінка (агресію, вандалізм, саморуйнування — алкоголізм, наркоманію) [12, с. 65].

На виховання як соціально контрольовану соціалізацію економічна ситуація в суспільстві впливає постільки, оскільки визначає потребу певної кількості людей тих або інших професій і якісний рівень їх підготовки. Головне ж полягає в тому, що рівень економічного розвитку суспільства визначає можливості для створення умов планомірного розвитку, в першу чергу підростаючих поколінь — в цілому або тільки в деяких соціальних шарах.

Чим економічніше розвинене суспільство, тим більше сприятливі можливості для розвитку людини в процесі соціалізації. Економічне становище визначає якість життя, медичні, освітні, житлово-побутові і культурні відмінності в можливостях, які створювало кожне з названих суспільств для розвитку підростаючих поколінь. Відповідно рівню економічного розвитку суспільства складаються і умови соціалізації людини в зрілому віці, визначаючи можливості і стимули реалізації себе в трудовій діяльності, матеріальну основу сімейного благополуччя і рекреативного поведінки. Економіка визначає і можливий рівень життя людей похилого віку [12, с. 66].

У нестабільному суспільстві, для якого характерні перехід від одного типу суспільства до іншого або істотна зміна суспільства усередині одного типу, що змінюється, ситуація принципово інша. У нім відсутній соціальний консенсус, тобто інтереси різних соціальних, професійних і навіть вікових груп не співпадають, суперечать один одному. Велику частину їх об'єднує лише згода в тому, що це суспільство треба змінити. Але в питанні про те, що треба змінити, а тим більше в якому напрямі змінити, єдності немає. Змінне суспільство не в змозі ставити реальні і адекватні завдання перед вихованням, бо воно не має сталого канону людини і стійкого сценарію свого розвитку, воно лише намагається визначити свої цінності і їх ієрархію, намацати нові ідеологічні установки. Воно лише знає, що потрібно виховувати «іншу» людину і робити це «по-іншому» [12, с. 67].

В умовах змінного суспільства перед вихованням фактично коштує завдання одночасно з суспільством шукати відповідь на питання «що розвивати в людині?», а вірніше, «в якому напрямі його розвивати?» і паралельно шукати відповідь на питання «як це робити?». Подібна ситуація істотно впливає на функціонування в суспільстві виховання як соціального інституту. У сучасних модернізованому суспільстві існує ціла система соціальних інститутів – відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалися у певній сфері життєдіяльності суспільства.

Виховання як соціальний інститут виникло для організації відносно соціально контрольованої соціалізації членів суспільства, для трансляції культури і соціальних норм, а в цілому для створення умов задоволення соціальної потреби — осмисленого вирощення членів суспільства [12, с. 67].

Виховання як соціальний інститут є феномен, що розвивається, який виникає на певному етапі розвитку конкретного суспільства, автономізуючись від процесу соціалізації.

Виховання як соціальний інститут має певні функції в суспільному житті. Найбільш загальні функції виховання наступні:

— створення умов для щодо цілеспрямованого вирощення і розвитку членів суспільства і задоволення ними ряду потреб в процесі виховання;

— підготовка необхідного для функціонування і стійкого розвитку суспільства «людського капіталу», здатного і готового до горизонтальної і вертикальної соціальної мобільності;

— забезпечення стабільності суспільного життя через трансляцію культури, сприяння її спадкоємності, оновленню;

— сприяння інтеграції прагнень, дій і відносин членів суспільства і відносної гармонізації інтересів статевовікових, соціально-професійних і етноконфісійних груп (що є передумовами і умовами внутрішньої згуртованості суспільства);

— соціальна і духовно-ціннісна селекція членів суспільства;

— адаптація членів суспільства до змінної соціальної ситуації [12, с. 68].

Відзначимо деякі істотні відмінності сімейного, релігійного, соціального, коректувального і дисоціального виховання — складових частин виховання як соціального інституту.

У основі релігійного виховання лежить феномен сакральності, і значну роль в нім грає емоційний компонент, який стає таким, що веде в сімейному вихованні. В той же час в соціальному і коректувальному вихованні очолює раціональний компонент, а емоційний грає істотну, але лише доповнюючу роль. Основою дисоціального виховання є психічне і фізичне насилля. Істотно розрізняються сімейне, релігійне, соціальне, коректувальне і дисоціальне виховання за принципами, цілями, змістом, засобами, як усвідомлюваним і формульованим, так в ще більшій мірі несформованим, властивим кожному з цих видів виховання в конкретному суспільстві.

Виділені види виховання принципово відрізняються характером домінуючого взаємозв'язку суб'єктів виховання. У сімейному вихованні взаємозв'язок суб'єктів (подружжя, дітей, батьків, бабусь, дідусів, братів, сестер) має кровноспоріднений характер. У релігійному вихованні, яке здійснюється в релігійних організаціях, взаємозв'язок суб'єктів (священнослужителів з віруючими і віруючих між собою) має конфесійно-громадський характер, тобто вона визначається сповіданим ними віровченням і відносинами, що складаються відповідно до релігійних принципів. Соціальне і коректувальне виховання здійснюється в організаціях, що створюються для цієї мети. Взаємозв'язок суб'єктів цих видів виховання має інституційний-рольовий характер. У дисоціальному вихованні взаємозв'язок суб'єктів (лідерів) і об'єктів (виховуваних) має характер відносин «пан — раб» [12, с. 72].

Виховання як соціальний інститут, володіючи універсальними елементами і характеристиками, має більш менш істотні відмінності, пов'язані з історією розвитку, соціально-економічним рівнем, типом політичної організації і культурою того або іншого суспільства.

Держава — ланка політичної системи суспільства, яке володіє керуючими функціями. Воно є сукупність взаємозв'язаних установі і організації (урядовий апарат адміністративні і фінансові органи, суд), що здійснюють управління суспільством [26, с. 137].

Державу можна розглядати як чинник стихійної соціалізації постільки, оскільки характерні для нього політична ідеологія, економічна і соціальна практика створюють певні умови для життя його громадян, їх розвитку і самореалізації. Діти, підлітки, хлопці, дорослі, більш менш успішно функціонуючи в цих умовах, вільно або мимоволі засвоюють норми і цінності, що як декларуються державою, так і (у ще більшій мірі) реалізовуються в соціальній практиці. Як відомо, вони повністю ніколи не співпадають, а в певні періоди історії держави можуть бути протилежними. Все це певним чином може впливати і на самозміну людини в процесі соціалізації. Держава здійснює відносно соціалізацію своїх громадян, що належать до тих або інших вікових, соціально-професійних, національно-культурних група. Відносно соціалізація тих або інших груп населення, що направляється, об'єктивно здійснюється державою в процесі рішення їм завдань, необхідних для реалізації своїх функцій. Так, держава визначає вік: початку обов'язкового навчання (і його тривалість), повноліття, вступи до браку, отримань прав на водіння автомобілів, заклику на службу в армію (і її тривалість), початку трудової діяльності, виходу на пенсію. Держава законодавчо стимулює і деколи фінансує (або, навпаки, стримує, обмежує і навіть забороняє) розвиток і функціонування етнічних і релігійних культур. Ті економічні, політичні, соціально-психологічні та інші перетворення, які відбуваються на сьогодні в Україні, неможливі без зміни моделі соціалізації. Соціологи, політологи, соціальні психологи вирізняють труднощі на етапі переходу від моделі підкорення до моделі інтересу, які пов'язані:

  • з небажанням певних суспільних прошарків відмовитися від наявних широких можливостей розпоряджень та соціального контролю;
  • неготовністю більшості людей до виявлення самостійності, творчості, активності;
  • з недостатнім урахуванням соціокультурних та етнопсихологічних особливостей соціальних груп і людей, що проживають в Україні;
  • зі складною соціально-психологічною ситуацією — вагомим залишається настрій розчарування, негативізму, тривоги, невпевненості, когнітивного дисонансу;
  • тяжко відбувається процес адаптації у людей середнього й похилого віку, адже їхні претензії здебільшого залишаються орієнтованими на систему ролей і цінностей тих суспільних відносин, що відходять, зникають [26, с. 139].

Таким чином, відносно соціалізація, що направляється, здійснювана державою, будучи адресованою великим групам населення, створює певні умови конкретним людям для вибору життєвого шляху, для їх розвитку і самореалізації.

Життя — подія, а побут — лише вічне повторення, зміцнення, збереження подій у відлитій нерухомості, нерухомій формі. Побут — кристалізація життя. Це образне визначення побуту, яке дала поетеса Зінаїда Гіппіус, показує його велике значення в набутті людиною соціального досвіду. А якщо дивитися на це питання ширше, то можна побачити, що на соціалізацію впливає ціла гама різних факторів: регіон, де живе той або інший індивідуум, засоби масової комунікації, субкультура і т. ін. І всі вони значущі, і всі мають враховуватися [26, с. 142].

Аналіз середовища почнемо з такого важливого поняття, як регіон.

Регіон — частина країни, що є цілісною соціально-економічною системою, володіє спільністю економічного, політичного і духовного життя, загальним «історичним минулим, культурною і соціальною своєрідністю.

Регіон — це простір, в якому відбувається соціалізація, формування, збереження і трансляція норм способу життя, збереження і розвиток (або навпаки) природних і культурних багатств. Кожна країна і об'єктивно, природно-географічно, і суб'єктивно, в свідомості її жителів, є сукупність територій-регіонів, що розрізняються між собою [26, с. 146].

Вплив регіональних умов на соціалізацію має різний характер і має ряд характерних особливостей. Природно-географічні особливості регіону (ландшафт, клімат, корисні копалини) багато в чому визначають ступінь його урбанізованості, характер економіки, кількість і міру стабільності населення, тобто опосередкований впливають на багато аспектів соціалізації жителів. Клімат може робити і безпосередній вплив на людину, на його здоров'я, працездатність, психічний стан, тривалість життя.

Регіони розрізняються по етнічному складу населення. У одних переважає моноетнічний склад. У інших відносно рівномірно поєднуються два-три етноси.

Демографічні характеристики регіону істотно впливають на ціннісні орієнтації і стиль життя дітей, підлітків, хлопців, на їх установки у сфері міжособових відносин в цілому, а також міжвікових, міжстатевих і міжетнічних відносин, на соціально-психологічну ситуацію в регіоні.

Історичні і культурологічні регіональні відмінності виявляються у властивих населенню вдачах, стилі життя, звичаях і прикметах, традиціях, народних святах і іграх, фольклорі, архітектурі і інтер'єрі будинків. Нерідко специфічна мова жителів — від використання окремих особливих слів і виразів і незначних нюансів в додаток до діалекту, що істотно відрізняється від основної мови. Нерідко специфічна мова жителів — від використання окремих особливих слів і виразів, незначних нюансів у вимові (наприклад, суржик харківсько-сумського регіону) до діалекту, що суттєво відрізняється від основної мови (наприклад, жителів гірських районів Івано-Франківщини) [12, с. 147].

Все вищесказане впливає на стихійну соціалізацію населення в регіоні, а також на те, в якому напрямі і як відбувається самозміна його жителів. Про це свідчать відмінності в ціннісних орієнтаціях в професійній сфері, в масових ідеологічних установках (це показують переваги тій або іншій партії на виборах), в сімейних відносинах. Це підтверджує і відмінність в рівні економічної активності населення, міра його пристосовності до змінних умов. Нарешті, про це говорять і відмінності в рівні і характері протиправної поведінки і злочинності населення взагалі і неповнолітніх зокрема [12, с. 148].

Об'єктивні характеристики регіону і умови, що в ньому склалися, можна розглядати і як передумови відносно спрямовуваної соціалізації.

Вплив на відносно спрямовувану соціалізацію в масштабах регіону передбачає, що законодавча і виконавча гілки влади, як мінімум, цілеспрямовано вирішують декілька завдань.

По-перше, здійснюють аналіз актуального стану справ у регіоні, а також довгострокової і середньострокової соціокультурної і господарсько-економічної перспектив регіону, основних видів наявної і перспективної виробничої діяльності, інвестиційних проектів; оцінку динаміки ринку праці і сфери споживання послуг різного характеру (тобто попит на кадри і рівень їх кваліфікації). Інакше кажучи, вони знають умови соціалізації в регіоні і перспективи їх зміни.

По-друге, аналізують стан справ у галузях і секторах життєдіяльності регіону, що більш або менш безпосередньо впливають на соціалізацію (охорони здоров'я, правоохорони, соціального захисту, культури, науки та ін.), на основі чого розробляють програми їх розвитку у взаємодії однієї з одною в аспекті соціалізації.

По-третє, проводять діагностику систем управління в регіоні і здійснюють заходи з їх вдосконалення з огляду впливу на процеси соціалізації [15, с. 90-91].

Тисячу років тому людина володіла чотирма засобами комунікації — усною мовою, музикою, живописом і писемністю. Потім, наростаючи за темпами, відбувається процес «розмноження» засобів комунікації. В XV ст. з'являється друкована книжка, в XVIІ — газети і журнали. В XIX ст. починається новий, революційний етап — винайдені радіо, телефон, кіно, грамзапис. У XX ст. темпи «розмноження» зростають лавиноподібно — надзвичайного поширення набувають телебачення, магнітозапис, відео, комп'ютерні системи, оперативна поліграфія (ксерокс і т. ін.), космічний зв'язок. Причому до кінця щойно минулого століття на перше місце вийшли електронні засоби масової комунікації, значно потіснивши письмові [15, с. 92].

Дальші тенденції розвитку ЗМК можна простежити в постіндустріальних суспільствах, де формується цілком нова їх структура. Так, у США створюється телебачення, яке запропонує кожній сім'ї до 500 каналів і надасть можливість взаємодії глядачів з телестанціями і між собою. Це телебачення дістало назву інтерактивного (тобто телебачення взаємодії).

Розглядаючи ЗМК як фактор соціалізації, треба мати на увазі, що безпосереднім об'єктом впливу їх незчисленних повідомлень є не стільки окремий індивід (хоча і він теж), скільки свідомість і поведінка великих груп людей, що складають аудиторію того чи іншого конкретного засобу масової комунікації — читачів однієї газети, слухачів певної радіостанції, глядачів тих або інших телеканалів, користувачів тих або інших комп'ютерних мереж. Відтак питання про те, до якої групи факторів соціалізації належить ЗМК, не має однозначної відповіді [15, с. 93].

Такі телекомпанії, як CNN, що передають свої програми на весь світ, можна розглядати як майже мега-фактор. УТ-1, «Останкино», ТЕТ, деякі центральні газети, аудиторією яких тією чи іншою мірою є вся Україна, можна зарахувати до макрофакторів. Стрімке «розмноження» місцевих студій кабельного телебачення, численних сільських і районних радіостудій і газет, «прихід» відео і комп'ютерів у сім'ю і т. ін. — все це дозволяє розглядати ЗМК як мікрофактор соціалізації [15, с. 94].

Розглядати ЗМК головним чином як мезофактор соціалізації дозволяють матеріали масових опитувань, які свідчать про підвищення рівня вибіркового споживання інформації. Телеперегляд, читання газет і радіо-слухання стають сферами щораз ретельнішого вибору. А оскільки основну масу населення цікавлять, у першу чергу, обставини її повсякденного життя, остільки цей вибір здійснюється на користь регіональних ЗМК, по яких іде відповідна інформація.

Вплив ЗМК на стихійну соціалізацію визначається декількома обставинами. Вони виконують, насамперед, рекреативну роль, оскільки багато в чому визначають дозвільне проведення часу людей, як групове, так й індивідуальне. Ця роль реалізується стосовно всіх людей, відпочинок на дозвіллі з книжкою, в кіно, перед телевізором, з комп'ютером відвертає їх від повсякденних турбот і обов'язків.

З рекреативною тісно пов'язана релаксаційна роль ЗМК. Людина, перебуваючи одна в квартирі, вмикає магнітофон, телевізор, відео, комп'ютер для того, щоб зняти відчуття самотності.

Велику роль відіграють ЗМК у розвитку людини. Хоча цей погляд теж ніяк не беззаперечний. Поява кожного кардинально нового виду комунікації викликала суперечки про те, на добро вони чи на шкоду людині. Так, ще в давнину Платон пов'язував занепадання творчих здібностей людини з появою писемності, яка дозволяє засвоювати знання «по чужосторонніх знаках», через що люди «здаватимуться багатознаючими, залишаючись у більшості невігласами», і «стануть позірно мудрими замість мудрих» [22, с. 183].

З появою кіно, радіо, а потому телебачення і відео завжди пов'язували занепад інтересу до читання. Це справді мало і має місце, але треба розуміти, що слухають радіо, дивляться кінофільми і телепередачі Величезні маси людей, які зовсім не обов'язково стали б читачами.

Дослідження показують, що вплив ЗМК на розвиток людини хоча й неоднозначний, але в цілому позитивний. Так, американські вчені Шрам, Лайл і Паркер у 1961 р. дійшли висновку про те, що перегляд телебачення прискорює розвиток дитини майже на цілий рік, особливо до того часу, як вона йде в школу, бо вчить її розмірковувати, дає знання, розширює кругозір. Дослідження, які проводилися у Франції, показали, що перегляд телебачення значно впливає на уявлення і кругозір малоосвічених верств населення [22, с. 184].

ЗМК як один із соціальних інститутів тією чи іншою мірою виконують замовлення суспільства і окремих соціальних груп (які здебільшого мають політичну або економічну владу) на певний вплив на населення в цілому і, в тому числі, на окремі вікові і соціальні верстви. Це й дозволяє вважати, що ЗМК тією чи іншою мірою спричиняють відносно спрямовуваний вплив на соціалізацію. Назвемо лише два аспекти цього впливу.

По-перше, ЗМК вельми суттєво впливають на засвоєння людьми різного віку широкого спектру соціальних норм і на формування в них ціннісних орієнтацій у сфері політики, економіки, ідеології, права і т. ін.

По-друге, засоби масової комунікації фактично являють собою систему неформальної освіти різних верств населення. їх якнайінтенсивніше використовують люди як джерело інформації та освіти [22, с. 185].

Самозмінювання людини в процесі соціалізації під впливом ЗМК іде в різних аспектах і має як позитивний, так і негативний вектори.

Відтак особливо слід відзначити те, що останнім часом набирає силу тенденція перетворення ЗМК у сферу самореалізації людини. До листування читачів з газетами і журналами, яке існує давно, додалися передачі радіо і телебачення з прямою участю слухачів і глядачів. Розвиток електронних систем породив цілком новий вид комунікації і самореалізації — взаємодію людини з певними партнерами, які цікавлять її з тих або інших причин, що дозволяє знайти їй однодумців і виразити себе в спілкуванні з ними. Так, наприклад, уже сьогодні до мережі Internet підключено мільйони абонентів — від вчених до кінофанатів. Серед них групи екологістів, фанатів та інших електронних кланів, які виникають у новому електронному середовищі.

Крім цього, в людини, яка перебуває в комп'ютерній віртуальній реальності, складається враження, що вона безпосередньо бере участь у нею ж породжених подіях. Більше того, саме вона головний учасник подій. Це створює зовсім нові можливості для самореалізації і самоствердження.

Одним з важливих факторів соціалізації є субкультура.

Субкультура — це автономне відносне цілісне утворення. Вона включає ряд більш менш яскраво виражених ознак:

  • специфічний набір ціннісних орієнтації, норм поведінки, взаємодії і взаємин її носіїв, а також статусну структуру;
  • набір джерел інформації, що віддаються перевага;
  • своєрідні захоплення, смаки і способи вільного проведення часу;
  • жаргон;
  • фольклор [26, с. 168].

Соціальною базою формування тієї або іншої субкультури можуть бути вікові, соціальні і професійні верстви населення, а також контактні групи усередині них, релігійні секти, об'єднання сексуальних меншин, масові неформальні течії (хіпі, феміністи), злочинні групи і організації, об'єднання по роду занять (мисливці, картярі, філателісти, хакери) [26, с. 169].

Міра оформленої субкультури в цілому і вираженість її окремих ознак пов'язані з віком і ступенем екстремальності умов життя її носіїв.

Субкультури грають величезну роль в соціалізації особистості тому, що вони представляють собою специфічний спосіб диференціації розвинених національних культур, їх впливи на ті або інші спільності, а також маркировки (позначення) соціальної і вікової структури суспільства.

Вплив субкультури на соціалізацію дітей і особливо підлітків і юнаків дуже сильно, що дозволяє розглядати його як специфічний механізм соціалізації, який умовно можна назвати стилізованим механізмом.

Вплив субкультури найясніше простежується у ряді аспектів. В першу чергу, маючи більш менш явні особливості, ціннісні орієнтації субкультури впливають на відносини її носіїв до світу і з світом, на їх самоусвідомлення і самовизначення, на вибір сфер і способів самореалізації, що віддаються перевага.

Як вже наголошувалося, одна з констатуючих ознак підлітково-юнацької субкультури — проходження моді. Так, одягаючись відповідно до останніх віянь моди, підлітки усвідомлено або неусвідомлено вирішують декілька задач. По-перше, виділитися в порівнянні з дорослими. По-друге, проходження моді в одязі для молоді — спосіб відчути свою приналежність до суспільства однолітків, до його субкультури, затвердити свою «схожість на всіх». По-третє, прагнення виділитися серед однолітків, затвердити свою «несхожість на всіх». Досягти цього зазвичай простіше разом з своєю приятельською або дружньою групою [19, с. 77].

Значний вплив на соціалізацію надає жаргон. Це пов'язано з його специфічною функцією: як би наново відкриваючи світ і себе в нім, підлітки і юнаки прагнуть позначити свої унікальні, із їхньої точки зору, відкриття по-своєму, не так, як це прийнято (цьому і служать жаргонні слова і вирази). Крім того, за допомогою жаргонних слів і виразів підлітки і юнаки намагаються компенсувати емоційну і «словарну» неможливість виразити свої переживання і відчуття. Жаргонні слова і вирази роблять «прямо організуючий вплив на всю мову, на стиль, на побудову образів» у носіїв субкультури [19, с. 77].

Вплив субкультури на соціалізацію підлітків і юнаків йде також і через ті музичні пристрасті, які їм властиві. Зокрема, завдяки своїй експресивності, зв'язки з рухами і ритмом музика дозволяє молодим людям пережити, виразити, оформити свої емоції, смутні відчуття і відчуття, які неможливо передати словами, що так необхідно в цьому віці.

Захоплення тим або іншим музичним стилем пов'язане зазвичай з входом до певної групи однолітків і деколи диктує дотримання певних ритуалів, підтримка відповідного іміджу в одязі і поведінці і навіть поглядах на життя. Це добре видно на прикладі «металістів». Окрім специфічного зовнішнього вигляду і жаргону, їм властивий і своєрідний суб'єктивний світ — конкретний, «приземлений», в нім немає місця сумніву, рефлексії, відчуттю провини. В цілому субкультура, будучи об'єктом ідентифікації людини, є одним із способів його відособлення в суспільстві, тобто стає одним із ступенів автономізації особи, що і визначає її вплив на самосвідомість особи, її самоповагу і самоухвалення [19, с. 78]. Все це говорить про важливу роль стилізованого механізму соціалізації дітей, підлітків, юнаків.

У кожній субкультурі народжується й побутує свій фольклор — комплекс словесних, музичних, ігрових, образотворчих видів творчості.

Словесний вид творчості включає в себе різні перекази з історії суспільства носіїв субкультури, про життя і «діяння» її легендарних представників, специфічні за змістом, віршовані і прозові твори, анекдоти.

Музичний фольклор — це переважно пісні, що виражають певне світосприйняття і ставлення до навколишнього, почуття і устремління, особливості стилю життя і мислення, що відображають і пропагують цінності і норми субкультури, розповідають про якісь реальні або міфічні події в житті її носіїв [19, с. 80].

Серед образотворчих видів фольклору слід вирізнити графіті Термін «графіті» походить від італійського «graffito» й означає «креслити лінії», «писати карлючками», «видряпувати». Він позначає всілякий недозволений напис, знак, зроблені будь-яким способом (крейдою, ручками і олівцями, маркерами, фарбою, видряпані або викарбувані) на об'єктах суспільної і приватної власності (стінах будинків, парканах, лавах, у транспорті, в туалетах, ліфтах, на сходах, на партах і столах і навіть на пам'ятках культури). Графіті містять у собі різноманітні повідомлення, лайки, вислови, рисунки, символи. Графіті — засіб утвердження групової ідентичності носіїв субкультури (написання імен рок-ідолів, назв спорткоманд і т. ін.), протест проти соціальних і культурних норм (зображення табуйованих слів і символів, відповідні сентенції й заклики і т. ін.), відображення агресивних реакцій на ту або іншу дію чи подію [19, с. 81].

У середовищі соціалізації особливо слід вирізнити проблеми, пов'язані з місцем проживання людини. Незважаючи на багато десятиліть міграції сільських жителів у міста, більше чверті населення нашої країни живе в сільській місцевості (що набагато більше, ніж у розвинутих країнах) (Див. Додаток Г.).

Більша частина населення нашої держави проживає у селі, тому необхідно розглянути як саме сільська місцевість впливає на процес соціалізації. Особливості сільського способу життя пов'язані з особливостями праці і побуту жителів:

  • підлеглістю праці ритмам і циклам року;
  • важчими, ніж зазвичай в місті, умовами праці;
  • малими можливостями для трудової мобільності жителів;
  • великим злиттям праці і побуту;
  • непохитністю і трудомісткістю праці в домашньому і підсобному господарствах;
  • набір занять у вільний час досить обмежений [19, с. 85].

Для села характерна «відвертість» спілкування. Відсутність великих соціальних і культурних відмінностей між жителями, нечисленність реальних і можливих контактів роблять спілкування селян задоволене тісним і таким, що охоплює всі сторони життя. Дружба і приятельство диференціюються слабо, а тому емоційна глибина і інтенсивність спілкування з різними партнерами рідко мають серйозні відмінності. Природно, все, про що йшлося, може мати більш менш істотні відмінності залежно від «індивідуальних» особливостей села. Адже саме вони впливають на соціалізацію дітей, підлітків, хлопців майже синкретично, тобто практично нереально відстежити їх вплив в процесі стихійної, щодо тієї, що направляється і щодо соціально-контрольованої соціалізації.

Багато в чому це пов'язано з тим, що в сільських поселеннях дуже сильний соціальний контроль поведінки людини. Оскільки жителі небагато, зв'язки між ними достатньо тісні, остільки всі знають все і про всіх, анонімне існування людини практично неможливе, кожен епізод його життя може стати об'єктом для оцінки з боку оточення. Все це призводить до того, що навіть школа, унаслідок її тісної інтегрованості в сільське життя, впливає на виховання підростаючих поколінь значно менше, ніж міська. І це не дивлячись на те, що вона володіє більшою, ніж міська школа, можливостями впливу на життя своїх учнів. І сільська сім'я впливає на соціалізацію своїх членів в основному в тому ж напрямі, що і село як мікросоціум, часто незалежно від соціально-професійного положення і освітнього рівня батьків [19, с. 86].

Особливу роль в соціалізації сільських жителів грає вплив міста, що постійно росте, на село. Воно проводить певну переорієнтацію життєвих цінностей між реальними, доступними в умовах села, і такими, які властиві місту і можуть бути для сільського жителя лише еталоном, мрією.

Міста розрізняються між собою за декількома параметрами.

За величиною:

  • малі (до 50 тис. жителів),
  • середні (до 350 — 400 тис),
  • великі (до 1 млн.),
  • гіганти (понад 1 млн.) [19, с. 90].

За переважними функціями:

  • промислові адміністративно-індустріальні;
  • адміністративно-культурно-індустріальні;
  • портові з розвиненою промисловою, культурною і адміністративною сферами;
  • спеціалізовані;
  • курортні;
  • «наукогради».

За регіональною належністю.

За часом існування:

  • давні (понад 500 років);
  • старі (понад 100 років);
  • нові (менше 100 років).

За складом жителів (за співвідношенням статево-вікових, соціально-професійних і етнічних груп населення):

  • «молоді»,
  • «старі»,
  • соціально диференційовані більшою мірою й слабко диференційовані,
  • моноетнічні, з двома-трьома етнічними групами, які переважають,
  • поліетнічні [19, с. 91].

За стабільністю населення: за співвідношенням корінних городян і мігрантів із села, інших міст і регіонів.

Місто (середнє, велике, гігант) має декілька характеристик, які створюють специфічні умови соціалізації його жителів, особливо поколінь, що підростають.

Місто володіє рядом характеристик, які створюють специфічні умови соціалізації його жителів, особливо підростаючих поколінь.

Сучасне місто об'єктивно — осередок культури: матеріальною (архітектура, промисловість, транспорт, пам'ятники матеріальної культури), духовною (утворена жителів, установи культури, учбові заклади, пам'ятники духовної культури). Завдяки цьому, а також кількості і різноманіттю шарів і груп населення місто — осереддя інформації, потенційно доступної його жителям [19, с. 92].

В той же час місто — осереддя криміногенних чинників, кримінальних структур і груп, а також всіх видів поведінки, що відхиляється. У місті велика кількість неблагополучних сімей з криміногенним потенціалом; є велика кількість споживачів наркотичних і токсичних засобів (особливо серед молоді); існують неформальні групи і об'єднання з антисоціальною спрямованістю; поширено захоплення азартними іграми; спостерігається масове залучення різних груп жителів до дрібної комерції, реально або потенційно криміналізованою; існують стійкі злочинні угрупування, що залучають до свого складу і в сферу свого впливу молодь і підлітків.

Місто характеризує також міський спосіб життя, що історично склався, включає наступні основні ознаки:

— переважання анонімних, ділових, короткочасних, часткових і поверхневих контактів в міжособовому спілкуванні, але в той же час висока міра вибірковості в емоційних привязанностях;

— невелика значущість територіальних спільностей жителів, в основному слаборозвинені, виборчі і, як правило, функціонально обумовлені сусідські зв'язки;

— висока суб'єктивно-емоційна значущість сім'ї для її членів, але в той же час поширеність інтенсивного позасімейного спілкування;

— різноманіття стилів життя, культурних стереотипів, ціннісних орієнтації;

— нестійкість соціального статусу городянина, велика соціальна мобільність;

— слабкий соціальний контроль поведінки людини і значна роль самоконтролю унаслідок наявності різноманітних соціальних зв'язків і анонімності [19, с. 94].

Названі вище характеристики роблять місто могутнім чинником соціалізації людини, бо створюють умови дітям, підліткам, юнакам для здійснення вибору і прояву мобільності.

Місто як осереддя культури, а також просоціальних, асоціальних і антисоціальних явищ, міський спосіб життя в цілому надає кожному своєму жителеві величезний ряд самих різних альтернатив. Це створює потенційні можливості для індивідуального вибору в різних сферах життєдіяльності.

Відзначимо лише деякі з них, найбільш істотні для соціалізації підростаючих поколінь.

По-перше, місто надає величезна кількість альтернатив, будучи своєрідним «вузлом» інформації і інформаційним полем. І річ не лише в тому, що в нім зосереджені культурно-освітні, комерційні, інформаційні і інші організації. Носіями інформації є і архітектура, і планування міста, і транспорт, і реклама, і потік людей, і окремі люди.

По-друге, в місті людина взаємодіє і спілкується з великою кількістю реальних партнерів, а також має можливість шукати взаємодію, друзів, коханих серед ще більшої кількості потенційних партнерів. В цілому місто надає можливість широкого вибору кругів і груп спілкування. У сучасному місті дитина послідовно і одночасно є членом багатьох колективів і груп, причому територіально між собою часто не зв'язаних: місця проживання, учення, проведення дозвілля, занять улюбленою справою можуть далеко стояти один від одного.

По-третє, в місті істотно диференційовані взаємодії і взаємини. Тут значно розрізняється схвалювана і несхвалювана поведінка дорослих і молоді взагалі, хлопчиків і дівчаток, підлітків і старшокласників зокрема. Спілкування між дорослими і молодшими (у сім'ї, в школі і взагалі) у міру дорослішання хлоп'ят, як правило, стає менш інтенсивним і відкритим [19, с. 96].

Спілкування з однолітками має явно виражені вікові особливості. Воно йде зазвичай в групах, що виникають в класі, у дворі. Проте чим старше стає дитина, тим частіше він може шукати і знаходити партнерів поза класом, школою, двором. Так або інакше норми такі, що спілкуватися хлоп'ята вважають за краще в певних компаніях (приятельських або дружніх), доступ в які буває утруднений для «новеньких».

По-четверте, соціально-культурна диференціація міського населення, з одного боку, а з іншої — досить тісне територіальне сусідство представників різних соціальних і професійних шарів призводять до того, що юний міщанин не тільки бачить і знає різні стилі життя і ціннісні спрямування, але і має можливість «приміряти» їх на себе. Фактично юний городянин може одночасно брати участь як би в декількох «соціальних світах». У кожному з цих «світів» складається свій кодекс вимог, свої стандарти життя і спілкування. Все це значно розширює загальнокультурний і соціальний кругозір дітей, підлітків, юнаків, хоч і зовсім необов'язково в позитивному напрямі [19, с. 97].

В цілому роль міста в соціалізації дітей, підлітків, юнаків визначається тим, що воно надає кожному городянинові потенційно широкі можливості вибору кругів спілкування, систем цінностей, стилів життя, а отже, і можливостей самореалізації і самоствердження.

Сім'я — найважливіший інститут соціалізації підростаючих поколінь. За словами Карлсона А, сім’я – це суспільство в мініатюрі, з якого вибудовується соціальна взаємодія загалом. Вона являє собою персональне середовище життя і розвитку дітей, підлітків, юнаків, якість якої визначається поряд параметрів конкретної сім'ї [19, с. 98].

Це наступні параметри:

Демографічний — структура сім'ї (велика, включаючи інших родичів, або нуклеарна, така, що включає лише батьків і дітей; повна або неповна; однодітна, мало- або багатодітна).

Соціально-культурний — освітній рівень батьків, їх участь в житті суспільства.

Соціально-економічний — майнові характеристики і зайнятість батьків на роботі.

Технико-гігієнічний — умови проживання, облаштування житла, особливості способу життя [19, с. 99].

Сучасна сім'я вельми істотно відрізняється від сім'ї минулих часів не тільки іншою економічною функцією, але і тим що для нас ще важливіше — корінною зміною своїх емоційно-психологічних функцій. Відносини дітей і батьків протягом останніх десятиліть міняються, стаючи все більш емоційно-психологічними, тобто визначуваними глибиною їх прихильності один до одного, бо для все більшого числа людей саме діти стають однією з головних цінностей життя. Діти рано набувають високого статусу в сім'ї. Вони нерідко мають вищий рівень освіти, вони мають можливість проводити велику частину вільного часу поза сім'єю. Це час вони наповнюють заняттями, прийнятими серед однолітків, і далеко не завжди піклуються про схвалення їх проведення часу батьками. Авторитет батьківської влади сьогодні часто не спрацьовує — на зміну йому повинен приходити авторитет особи батьків. Яку б стадію розвитку дитини ми б не взяли, у його ефективності на тому або іншому віковому етапі грає сім'я. По-перше, сім'я забезпечує фізичний і емоційний розвиток людини. У дитинстві і в ранньому дитинстві сім'я грає визначальну роль, яка не може бути компенсована іншими інститутами соціалізації. У дитячому, молодшому шкільному і підлітковому віці її вплив залишається таким, що веде, але перестає бути єдиним. Потім роль цієї функції зменшується.

По-друге, сім'я впливає на формування психологічної статі дитини. У перші три роки життя це вплив визначає, бо саме в сім'ї йде необоротний процес статевої типізації, завдяки якому дитина засвоює атрибути приписуваної йому статі: набір особових характеристик, особливості емоційних реакцій, різні установки, смаки, поведінкові зразки, пов'язані з чоловічими властивостями або жіночими властивостями. Істотну роль в цьому процесі сім'я продовжує грати і на подальших вікових етапах, допомагаючи або заважаючи формуванню психологічної статі підлітка, юнака.

По-третє, сім'я грає провідну роль в розумовому розвитку дитини, а також впливає на відношення дітей, підлітків і юнаків до навчання і багато в чому визначає її успішність. На всіх етапах соціалізації освітній рівень сім'ї, інтереси її членів позначаються на інтелектуальному розвитку людини, на тому, які пласти культури він засвоює, на прагненні до продовження освіти і до самоосвіти.

По-четверте, сім'я має важливе значення в оволодінні людиною соціальними нормами, а коли йдеться про норми, що визначають виконання їм сімейних ролей, вплив сім'ї стає кардинальним. Батьки, які самі в дитинстві пережили недолік уваги або яким не вдалося успішно вирішити в сім'ї свої дитячі конфлікти або проблеми, пов'язані із статевим дозріванням, як правило, не здатні встановити з своєю дитиною тісний емоційний зв'язок.

По-п'яте, в сім'ї формуються фундаментальні ціннісні орієнтації людини, що виявляються в соціальних і міжетнічних відносин, а також що визначають його стиль життя, сфери і рівень досягнень, життєві устремління, плани і способи їх досягнення.

По-шосте, сім'я грає велику роль в процесі соціального розвитку людини у зв'язку з тим, що її схвалення, підтримка, байдужість або засудження позначаються на досягненнях людини, допомагають йому або заважають шукати виходи в складних ситуаціях, адаптуватися до обставин його життя, що змінилися, встояти в змінних соціальних умовах [19, с. 100-101].

Сучасні сім'ї вельми різноманітні, і від цього залежить те, яким змістом наповнюється в них соціалізація, які її результати. Так, соціалізація у великій групі сімей має явно антисоціальні характер і результати. За деякими даними, до 25% сімей в нашій країні взагалі не в змозі позитивно соціалізувати дітей, а до 15% — формують правопорушників [19, с. 102].

І нарешті, сьогодні розповсюдилося прагнення збувати дітей з рук. У окремих випадках — родичам, частіше — на піклування держави, деколи дітей просто виганяють з дому, багато випадків вбивства небажаного немовляти. Все це прояви дезорганізації сім'ї, що відображає негативні процеси в суспільстві і державі.

Отже, в будь-якій сім'ї людина проходить стихійну соціалізацію, характер і результати якої визначаються її об'єктивними характеристиками, ціннісними установками, стилем життя і взаємин членів сім'ї.

Що ж до виховання в сім'ї як відносно соціально контрольованій соціалізації, то його в змозі здійснювати відносно невеликий відсоток українських сімей (за різними даними розкид дуже великий — від 20 до 60%).

Сім'ю, домівку, умовно кажучи, можна розглядати як первинну територію соціалізації людини. Чисто «географічно» наступною за ними територій соціалізації можна рахувати близьке сусідське оточення і групи однолітків. Сусідство є якимсь близько територіально проживаючу групу людей. Цю спільність характеризують міжособові зв'язки, певне відношення до місця свого мешкання [19, с. 103].

Для дорослих сусідство грає ту або іншу роль в їх житті залежно від типу і розміру поселення, соціально-культурного статусу і віку людини.

Для дітей сусідство — не тільки середовище життєдіяльності, але і могутній чинник соціалізації. Діти-дошкільники, молодші школярі і молодші підлітки досить інтенсивно спілкуються з сусідами-однолітками. Для них це спілкування — вихід за рамки сім'ї, освоєння нових соціальних ролей, набуття нового соціального досвіду, ступінь адаптації до соціуму.

У відносинах з сусідами-однолітками вони дізнаються і засвоюють нову лексику, нові, нерідко інші в порівнянні з сімейними норми, стереотипи і забобони. У цьому спілкуванні вони отримують уявлення про життєві цінності, стилі життя, відмінні від засвоєних в сім'ї, засвоюють норми і стиль статеворольової поведінки. Вони залучаються до певного пласта культури, а також до дитячої субкультури, обмінюючись з сусідами-однолітками новою інформацією, дитячим (і не тільки дитячим) фольклором [19, с. 104].

Спілкуючись з сусідами-однолітками, діти засвоюють новий вигляд позитивних і негативних соціальних санкцій, пізнаючи в соціальній практиці, за які особові і поведінкові прояви ці санкції застосовуються суспільством однолітків.

Чим старше стає дитина, тим більшу роль в його соціалізації грають міжособові відносини з однолітками. Для дітей сусідське спілкування має великий об'єктивний і суб'єктивний сенс, бо дає їм відчуття приналежності до суспільства однолітків, відчуття своїй прийнятості соціумом (який для них в основному обмежений місцем безпосереднього мешкання). Відсутність сусідів — однолітків або складнощі у взаємодії з ними можуть негативно позначитися на соціалізації людини в цьому віці або дати відстрочений негативний ефект.

Таким чином, інтенсивні сусідські зв'язки грають важливу соціалізуючу роль в дитинстві і отроцтві як позитивного, так, природно, і негативного характеру. Але це — об'єктивний чинник, вплив якого залежить багато в чому від співвідношення з сімейним впливом, а також з впливом інших життєвих обставин і чинників, що соціалізують людину, що росте. Зокрема, велике значення має те, до яких груп однолітків входить дитина, підліток, юнак. У дитинстві вони зазвичай складаються з сусідів, але вже в отроцтві, а в юності тим більше, ці групи можуть вельми слабо або зовсім ніяк не «перетинатися» з сусідськими зв'язками [1, с. 130].

Група однолітків — це не обов'язкове об'єднання однолітків. Кількісні межі групи однолітків — від двох-трьох до п'яти членів — в дружніх групах, в приятельських — до семи-дев'яти, в асоціальних і антисоціальних — до двох десятків, а у формальних — до тридцяти-сорока членів [1, с. 130].

Групи однолітків утворюються найчастіше на підставі просторової близькості їх членів; збіги індивідуальних інтересів; наявність ситуації, загрозливої особистому благополуччю (зокрема в новому колективі); наявність формальної організації (клас, загін).

Характеристика складу груп однолітків включає такі ознаки, як вік (шкільний клас — одновіковий, стихійні групи — часто різновікові), стать (групи молодших підлітків одностатеві, змішані), соціальний склад (тільки школярі, тільки ПТУ, що вчаться, ті та інші плюс хтось ще) [1, с. 131].

У групах однолітків соціалізація відбувається головним чином завдяки дії таких механізмів, як стилізований і міжособовий, але чималу роль можуть грати традиційний механізм і механізм екзистенціального натиску.

Маючи певну вікову і соціально-культурну специфіку, функції, групи однолітків в процесі соціалізації універсальні.

По-перше, група залучає своїх членів до культури даного суспільства, навчаючи поведінці, відповідній етнічній, релігійній, регіональній, соціальній приналежності членів групи.

В процесі спілкування з однолітками у дитини, а особливо у підлітка і юнака, складаються певні погляди, їм засвоюються ті або інші норми і цінності. Це відбувається унаслідок ідентифікації (ототожнення) себе з групою і некритичного сприйняття домінуючих в ній поглядів, відносин, норм [1, с. 132].

Якщо група ставить під сумнів важливість або достовірність яких-небудь відомостей, навіть отриманих одним з її членів з компетентного джерела, то дуже часто він може погодитися з точкою зору групи. В результаті навіть відомості, джерелом яких є навчально-виховний процес і засоби масової комунікації, сприймаються і засвоюються хлоп'ятами не в «чистому», а в тому або іншому трансформованому вигляді.

По-друге, в групі однолітків здійснюється навчання статево-рольовій поведінці. Це відбувається через пред'явлення зразків поведінки, очікуваних від хлопчиків і дівчаток, хлопців і дівчат, що личать з погляду однолітків в тому або іншому віці, а також за допомогою негативних санкцій по відношенню до не схвалюваної статево вікової поведінки.

У дитинстві, отроцтві, юності йде інтенсивний процес становлення мужності і жіночності як характеристик особи і її поведінки. І становлення це багато в чому залежить від реального спілкування з однолітками свого і протилежної статі, від того досвіду, який хлоп'ята з нього виносять. Бути захопленим, цікавитися особами іншої статі — з одного боку, в цьому розкривається передчуття дорослості, що ще не наступила. А з іншого боку, до цього спонукають товариші. Норми, пануючі в середовищі старших підлітків і старшокласників, наприклад, наказують необхідність спілкування з обличчями іншої статі, вважають його високо -престижними. Тому навіть коли семикласники або десятикласники і не прагнуть до такого спілкування суб'єктивно, вони вимушені його шукати, нерідко просто вигадувати його, щоб «відповідати». Причому ця тенденція захоплює все більш молодші вікові групи [1, с. 133].

Спілкування з однолітками своєї статі істотно впливає на спілкування з обличчями протилежної статі і виявляється дуже важливим для психосексуального розвитку взагалі, і для емоційного сприйняття сфери сексуальних відносин зокрема. Розмови з приятелями і друзями (часто досить грубі) допомагають дитині, підліткові, юнакові адаптуватися до тих змін, які відбуваються в його організмі і фізичній зовнішності, освоїти і зжити до певної міри ті переживання, що хвилюють, які пов'язані з сексуальністю, що прокидається. Неможливість виразити свої емоційні переживання, пов'язані з психосексуальним розвитком, нерідко приводить до важких душевних переживань і травм, особливо в старшому підлітковому і ранньому юнацькому віках.

По-третє, група однолітків грає важливу роль в процесі автономізації дітей і особливо підлітків і юнаків від дорослих взагалі і від батьківського впливу зокрема.

По-четверте, група допомагає своїм членам досягти автономії від суспільства однолітків і від вікової субкультури. Приятельські і дружні групи, прагнучи відповідати еталонам суспільства однолітків в одязі, стилі поведінки, в той же час можуть ретельно оберігати свою автономію, обмежуючи можливості приєднання до групи іншим хлоп'ятам і підкреслюючи несхожість своєї компанії на інші (свої секрети, умовні слова, способи проведення часу, маршрути прогулянок, особливі елементи одяг, свій музичний і інші захоплення).

По-п'яте, група однолітків створює сприятливі або несприятливі умови, стимулює або гальмує рішення дітьми, підлітками, юнаками вікових завдань — розвитку самосвідомості, самовизначення, самореалізації і самоствердження, — визначає змістовну сторону рішень цих задач. Відносини в групі грають велику роль у формуванні образу «Я» дитини, підлітка, юнака. Якщо молодший школяр, співвідносивши себе з однолітками, частково ще орієнтується на ті оцінки, які дає йому і його товаришам вчитель, то підліток в першу чергу співвідносить себе з групою однолітків, враховуючи те, наскільки її члени схвалюють або не схвалюють які-небудь його властивості, що виявляються в справах, вчинках. Старшокласники ж пізнають себе, головним чином виходячи з відношення до себе друзів, а також порівнюючи себе з лідерами (навіть неприємними їм) або з визнаними «еталонами» в групі (ерудитами, спортсменами) [1, с. 134-135].

Вплив групи на самовизначення може виявлятися по-різному. Так, член групи, зустрічаючи розуміння з боку друзів, може зміцнюватися в своїх інтересах, схильностях. Збагачуючи один одного різними відомостями, члени групи можуть дати поштовх для виникнення у одного з них інтересу до тієї сфери, яка раніше не привертала його уваги. Але в той же час спілкування в групі може руйнувати, гасити, спотворювати інтереси, схильності, що вже є у хлоп'ят [1, с. 135].

У групі людина, що росте, дістає дійсну або ілюзорну (що найчастіше не усвідомлюється) можливість реалізувати себе і сутнісно, і зовні.

Сутнісно — тому що в компанії однолітків він відчуває себе рівним, прийнятим, а отже, цінним. В той же час в групах однолітків йде і зовнішня реалізація себе, вона виявляється в прагненні бути таким, як всі, відповідати стандартам моди, поведінки. Вже молодшого підлітка починає хвилювати смутний неспокій: «Чи такий я, як всі?». Наявність компанії допомагає переконатися в тому, що з цим все гаразд.

По-шосте, група є специфічною соціальною організацією, яка сприймається її членами як «екологічна ніша» (у цій функції як би підсумовуються всі попередні, але в новій якості) [1, с. 136].

У неформальних групах не потрібно дотримувати правила поведінки, необхідні у відносинах з дорослими, в них можна бути самим собою. Насправді це не зовсім так, а нерідко і зовсім не так: у цих групах теж треба дотримуватися певних норм, нерідко ще жорсткіших, ніж в спілкуванні з дорослими.

Сама наявність групи допомагає відчути свою потрібність комусь, упевненість в собі і в своїх силах. Група — джерело високої самоповаги, бо від неї чекають і часто отримують високу оцінку своїх якостей, вчинків, особи в цілому, що набагато важливіше за оцінки решти всіх людей. Той, хто не має друзів відчуває своє життя неповним, себе — невдахою, свої можливості — нереалізованими.

Всі виділені соціалізуючі функції групи однолітків реалізуються по-різному і по ступеню ефективності, і по змістовній спрямованості в залежності: від статі і віку членів групи і їх індивідуальних особливостей; від спрямованості групи і інших її характеристик, про які йшлося вище; від етнічних, регіональних і соціокультурних умов, в яких існує група [1, с. 137].

Виходячи із зазначеного, можна констатувати, що педагогіки, важливими є всі стадії соціалізації особистості — старт (дитинство, шкільні, студентські роки), оптимум (зрілість, розквіт активності, професійних здібностей), фініш, а також вивчення гармонійної єдності цієї тріади. При цьому дуже важливо, щоб на будь-якому з цих етапів соціалізації людина мала широкий вибір для прояву власних здібностей і можливостей. Особистий вибір — це обов'язково відповідальність за процес та результат діяльності [1, с. 138].

Процес вибору на різних стадіях соціалізації нерідко супроводжується нестерпними пошуками, але саме він, головним чином, формує особистість, дає можливість проявитися власним індивідуальним рисам, розкритися таланту, досягти вершин творчості. У зв'язку з цим психологові не слід ставити на людині крапку, якщо навіть ця людина обмежена, нерозвинута або заплуталася в життєвих лабіринтах і негараздах. Людина завжди повинна мати можливість усвідомити себе особистістю, у неї повинен бути вибір, який би допоміг стати суб'єктом, творцем своєї власної долі, свого життя. Йдеться про те, щоб кожна людина мала можливість якомога краще пізнати себе, свій внутрішній світ, власне «Я», свої психофізіологічні особливості, що дасть їй змогу ефективно використовувати особистий потенціал, пристосовуватися до обставин життя, впливати на них, вибудовувати власну стратегію й лінію поведінки [1, с. 138].

Розквіт можливостей особистості, досягнення нею вершин професійного, морального вдосконалення співвідносяться з такими поняттями, як «життєві плани», «життєва перспектива», «мета», «ідея», «ідеал». Життєві плани стосуються перспектив професійного зростання, сімейного благополуччя, матеріального достатку, майбутнього дітей тощо. їх відсутність або ж уявлення про неможливість реалізації намічених планів сприймається особистістю як безвихідь [1, с. 139].

Життєва мета — це наявність напрямку, яким необхідно рухатися; це те, що потрібно здійснити, чого слід досягти; той результат, на одержання якого спрямовані зусилля людини. Відповідаючи на запитання: «В чому сенс життя?» Г. Сельє зауважує, що необхідно прагнути до того, що ми самі вважаємо гідним. Не варто братися за непосильні завдання, адже в кожного є своя вершина. Для одних вона близька до максимуму, для інших — до мінімуму людських можливостей. У межах власних потенційних даних слід зробити все, на що здатна людина. Досягнення високої майстерності — чудова мета. Наявність ідеалу є найбільш узагальненим уявленням про максимально можливий рівень розвитку особистості й реалізації її потенціалу. Ідеал — це не ілюзія, він має об'єктивний характер. Національний виховний ідеал, випливаючи з народних традицій і вірувань, звичаїв, з конкретних ціннісних орієнтацій і потреб, не повинен заперечувати загальнолюдських цінностей (чесність, порядність, відповідальність, любов до Батьківщини). Підтверджуючи, поглинаючи загальновизнані цінності, національний виховний ідеал доповнює їх тими рисами, які передусім відповідають духовності конкретного народу [1, с. 139].

Життєва зрілість — це той період, коли людина починає віддавати суспільству все, що свого часу від нього отримала. І тут важко сказати, де межа між отриманим і повернутим, між розумним споживачем і добросовісним виробником матеріальних і духовних цінностей. Жодними бухгалтерськими підрахунками не перевірити міжособистісні стосунки, моральна сила яких у безкорисливості: взаємини між людьми не зможуть яскраво проявитися, якщо постійно бути стурбованим тим, хто від них що отримає. Водночас, спілкуючись з іншими, людина, безперечно, змінюється й сама. У зв'язку з цим дуже важливо вивчати ті властивості взаємовідносин і прояви людської віддачі, які збагачують саму особистість (фізично, інтелектуально, морально, естетично, професійно, емоційно). При цьому, щоправда, варто зрозуміти, чим є «допомога», яка веде до взаємного спустошення: можна так «допомогти», що це примножить лінь, безпомічність, самотність тощо. Отже, співвідношення «отриманого і повернутого» в житті людини має бути збалансованим таким чином, щоб воно одночасно сприяло розвиткові суспільства і особистості [22, с. 190].

Упродовж життя людина багато разів себе стверджує або ж заперечує, досягаючи вершин самовдосконалення. Ні на мить не припиняється боротьба між досягнутим і ще непізнаним, між рівновагою, творчим піднесенням і особистісною кризою. Це закономірний процес соціалізації індивіда. І хоч би яким важким, складним був етап соціалізації, однак людина завжди має можливість зупинитися, осмислити сенс свого існування.

2.2. Особливості соціалізації людини в умовах сучасного розвитку України

Українське суспільство проходить складну фазу соціально-економічних, суспільно-політичних, демографічних перетворень, спрямованих на демократизацію та гуманізацію міждержавних, внутрідержавних, міжетичних та сімейних відносин. В цьому аспекті українська сім’я є тим цілісним ядром у суспільному організмі, яке постійно зазнає тиску з усіх інституцій влади, консервативних традицій та соціально-економічної ситуації, міжособистісних відносин чоловіка і жінки, усіх членів сім’ї. Незважаючи на прогресивні тенденції у вирішенні цих проблем найбільш консервативнішою залишається проблема ґендерного виховання в сім’ї.

В нових соціально-економічних умовах, майже незалежно від самої сім’ї, здійснюється переструктуризація сім’ї головним чином у новому розподілі ролей між чоловіком та жінкою, що дає можливість робити висновки як про суспільство, так і про державну сімейну політику, виховання дітей в інноваційному просторі (Див Додаток Д.).

В якісних змінах української родини з’являються гендерні ознаки (гендер – це поняття, що характеризує стосунки між жінками та чоловіками в суспільстві незалежно від статі).

Сім’я, як і раніше, залишається основним інститутом збереження і передачі етнокультури прийдешнім поколінням. Як відзначають українські науковці Т.Алєксєєнко, Т.Кравченко, А.Макаренко, І.Мачуська, В.Постовий, В.Сухомлинський, О.Хромова та ін., сім’я була і залишається основним інститутом виховання дітей від їх народження і до соціальної зрілості. Саме в сім’ї здійснюються перші кроки становлення особистості, формуються національні та вселюдські гуманістичні якості, засвоюються прогресивні ідеї, інноваційні підходи до життєдіяльності сім’ї [15, с. 30].

Перші ґендерні уявлення про себе як хлопчика чи дівчинку, тобто усвідомлення своєї статевої приналежності, формуються на дуже ранніх етапах розвитку дитини, завдяки сприйняттю дитиною інформації із найближчого соціокультурного середовища про її місце в світі. Сім’я, як відзначав видатний російський педагог П.Ф.Лесгафт, має першорядне значення для соціалізації індивіда, оскільки тут акумулюється весь попередній досвід та прогрес людства. Ним була запропонована соціокультурна програма сімейного виховання, в якому першорядне значення надавалося стосункам матері та дитини, досвіду спільної діяльності, грі та цілеспрямованим вправам, які стимулювали індивідуальність та розвивали її уявлення про власну майбутню сім’ю, адже „дитина намагається відтворити всі дії і вчинки оточуючих її людей” [15, с. 31].

Аналогічної думки дотримувався і визначний російський педагог В.П.Вахтеров, стверджуючи, що наші рухи, вчинки, почуття, навіть особливості мислення, все, що бачить дитина, можуть слугувати для неї прикладом наслідування [15, с. 32].

Результати дослідження підтверджують, що історично притаманна українській культурі шана та повага до батьків, до старшого покоління властива і сучасній генерації дітей. Переважна частина опитуваних погоджується з тим, що авторитет як матері, так і батька в українській сім’ї залишається досить високим. При цьому матері користуються дещо більшою повагою, ніж батьки. У цілому позитивно оцінюють родинний статус матері 94% опитаних жінок і 95% чоловіків, а статус батька – відповідно 87% і 92% респондентів [15, с. 33].

Для прикладу пропонуємо розглянути та оцінити поведінку батьків, які створюють ситуації для виховання ґендерної поведінки у дітей. Батьки (чоловіки), коли народжується дитина, найперше запитують – це хлопчик чи дівчинка? Відомо, що хлопчики є більш бажаними дітьми для батьків (чоловіків), особливо коли йдеться про первістка. Цьому сприяють традиційні уявлення про те, що чоловіки мають більшу соціальну значимість порівняно з жінками. Хлопчика хочуть мати, сподіваючись, що він досягне успіху в житті, зростатиме професійно, „прославить” свій рід. Що стосується дівчинки, від неї чекають подяки, допомоги по дому, прихильності, підтримки, гарних манер, приємної зовнішності. Таким чином, бажання мати сина пов’язано з тим, ким він стане, а бажання мати доньку з тим, що вона може дати сім’ї [15, с. 34].

Якщо народжується дитина не „тієї статі” і хоч батьки нібито позитивно сприймають цей факт, проте підсвідомо вони все ж таки залишаються налаштованими на того малюка, про якого мріяли. Тоді батьки мимоволі вибудовують виховання таким чином, що дівчинка росте більше схожою характером на хлопчика: любить бігати, стрибати, ризикувати, віддає перевагу штанцям, поводиться значно незалежніше і самовпевненіше, ніж її однолітки. Обираючи друзів, перевагу надає хлопчикам, стверджуючи, що з дівчатками їй не цікаво.

У тих сім’ях, де довго чекали появи доньки, замість якої народився син, малюка голублять, пестять більше, ніж його старшого брата. Розчулено підкреслюють, що він нібито схожий на дівчинку, тому що у нього такі довгі вії, великі очі, кучеряве волосся. Хлопчик, що росте в подібних умовах, фізично слабший за своїх однолітків, більш полохливий, тривожний, залежний від дорослих. Він не прагне рухливих ігор, хлопчачих витівок. У дитячому середовищі ця дитина відчуває труднощі в контактах з однолітками своєї статі, не користується авторитетом, отримує образливі прізвиська: „рюмса”, „мамчин синок” [15, с. 36].

Таким чином, батьки, прагнучи надолужити власні нереалізовані можливості або підсвідомо не перебудувавши власну поведінку, вимагають від дитини поведінки за моделлю бажаної статі, чим викликають у дитини неврози або неадекватну ґендерну поведінку.

Якщо ж запитати батьків, чи ставляться вони до своїх синів та доньок по-різному, більшість з них дає заперечливу відповідає. Але в дійсності це завжди так. Якщо стать дитини неможливо визначити за зовнішнім виглядом – наприклад, за одягом, зачіскою – люди вагаються, як звернутися до дитини. Отже, ґендерний порядок влаштований так, що кожний індивід має належати до тієї чи іншої статі. Якщо спостерігається подібна невідповідність, порушується дихотомія жіноча/чоловіча і якщо поведінка, зовнішність індивіда не відповідає загальноприйнятим нормам суспільства, то така людина потрапляє в ситуацію „ґендерного збою” [19, с. 148].

Стереотипне ставлення, як відзначає Кауфман, спостерігається від самого народження дитини. Він наводить приклад із власного життя: „Одна моя знайома розповіла про те, як вона одного разу стояла на автобусній зупинці зі своєю дитиною, одягненою в джинси та куртку. До неї підійшов знайомий і запитав: „Так значить це правда – ти стала мамою?” Посміхнувшись, він підхопив дитину і став підкидати її в повітря. „Який боєць!” — вигукнув він, — „Як його ім’я?” „Її звати Сара”, — відповіла моя знайома. Після цих слів поведінка чоловіка стала зовсім іншою. Він притиснув дитину до себе і поторсав її за щічку. „Яка ніжна”, — проговорив він. Достатньо було кількох секунд – і чоловік дивився на Сару вже іншими очима. Здавалося, він не міг одночасно бачити її і сильною, і привабливою, хоча насправді вона саме такою була” [19, с. 149].

Наскільки глибоко вкорінені ґендерні стереотипи в свідомості людей, показало таке дослідження психологів: через добу після народження дітей були опитані їхні батьки, при цьому підбір дітей був таким, що ніяких видимих відмінностей у фізичних показниках дітей (ріст, вага) не спостерігалось. Однак, батьки дівчаток описали їх як ніжних, тендітних, а батьки хлопчиків – як сильних, упевнених у своїх рухах [19, с. 150].

Я.Коломинський, М.Мелтсас відзначають, що відмінності в поведінці матері з хлопчиком і дівчинкою встановлюються вже з перших тижнів життя дитини. Протягом перших місяців матері частіше перебувають у фізичному контакті з хлопчиками, але з дівчатками вони частіше розмовляють. Приблизно після шостого місяця ситуація в плані фізичного контакту змінюється: з дівчатками він стає більш тісним, ніж з хлопчиками. Панує думка, що ослаблення фізичного контакту з хлопчиками сприятиме набуттю ними більшої самостійності [19, с. 150].

В сім’ях під впливом ґендерних стереотипів існує ще одна важлива відмінність батьківської поведінки у ставленні до дітей. Батьки та інші діти думають, що дівчатка більше потребують допомоги, ніж хлопчики. Матері швидше реагують на плач дівчаток, швидше підходять до них, частіше розмовляють. Спостереження Л.В.Попової за природною поведінкою в сім’ї показали, що батько частіше тримає на руках доньку, бавиться з нею більше, ніж з сином. Такі особливості батьківської поведінки підкріплюють уявлення про відмінність між хлопчиками та дівчатками [19, с. 151].

Цілком очевидно, що все подальше виховання цих дітей буде ґендерно зорієнтованим. Дівчаткам та хлопчикам будуть купувати різні іграшки, різною мірою залучатимуть до спортивних занять, залежно від статі дитини будуть заохочувати одні та засуджувати інші прояви рис характеру. Як правило, батьки підтримують типову для статі поведінку дітей і висловлюють своє невдоволення, якщо дитина поводиться подібно до моделі поведінки іншої статі. При цьому батьки часто роблять зауваження дитині, акцентуючи увагу на тому, що це не є властивим хлопчику чи дівчинці. Сміливій та ініціативній дівчинці будуть говорити: „Поводься тихіше, будь скромнішою – ти ж дівчинка”. Ті ж самі риси характеру у хлопчика будуть соціально схвалюватись [19, с. 152].

На статево-рольовому розвитку дітей позначається і відсутність одного з батьків. Психологи вважають, що в сім’ях, де діти спілкуються переважно з матір’ю, сини страждають особливо сильно, якщо батько залишив сім’ю, коли їм не було й чотирьох років. Тоді хлопчики засвоюють жіночий тип поведінки або створюють собі достатньо далеке від реальності уявлення про суто чоловічі моделі взаємодії.

Хлопчики, що ростуть без батька, вульгаризують мужність, трактуючи її як агресивну, грубу, різку, запальну. Якщо такий варіант змісту чоловічої ролі не викликає у них симпатії, то він відкидається, і в процесі дорослішання ці хлопчики виявляються менш соціально зрілими, ніж їхні однолітки з повних благополучних сімей, їм не притаманні такі якості, як цілеспрямованість, ініціатива, врівноваженість. Вони ніби не відчувають достатньої безпеки, проявляють пасивність, боязкість, нерішучість. Ті хлопці, які, навпаки, схвалюють вульгаризовану мужність, намагаються культивувати в собі тільки чоловічі риси, вважаючи жалість ганебною для справжнього чоловіка [19, с. 153].

Відсутність батька в сім’ї позначається і на формуванні індивідуальності доньок. Т.Титаренко акцентує увагу на тому, що нормальний статево-рольовий розвиток і дівчаток, і хлопчиків вимагає наявності як жіночого, так і чоловічого прикладу. Одночасне сприйняття обох батьківських ролей припускає їх порівняння, усвідомлення не тільки суперечності кожної з них, а й необхідності їх єдності. Відомо, що у дівчаток з неповних сімей у майбутньому менше шансів правильно розуміти своїх чоловіків і синів, прогнозувати їхні бажання і вчинки, ніж у дівчаток із сімей фактично і психологічно повних, благополучних [19, с. 154].

Відсутність одного з батьків у сім’ї не сприяє формуванню у дітей уявлень, необхідних для майбутнього виконання ними ролі батька і матері, чоловіка і дружини.

Розвиток дитини будь-якої статі припускає соціалізуючий вплив обох батьків, один з яких максимально враховує неповторність, своєрідність сина або дочки, а другий – допомагає схваленню необхідних стандартів, стереотипів поведінки, засвоєння правил і норм.

Ґендерні норми та цінності у світі дорослих передаються підліткам, як у прямому, так і в опосередкованому вигляді. Л.Стенберг (L.Steinberg) коментує це так: „…у нашому суспільстві дівчатка пересоціалізовані в напрямку залежності, а хлопчики – в напрямі незалежності” [22, с. 255].

Батьки намагаються привчити своїх дітей до сімейних ролей, відповідно до традиційних уявлень про ґендерний розподіл функцій. Навіть „ліберальні” батьки не бажають ризикувати тим, щоб їх діти стали невдахами в такому суспільстві, яке сконструйоване на сьогоднішній день. Тобто, батьки, які орієнтовані на ґендерну рівність, відчувають деяку соціальну необхідність у використанні традиційних ґендерних норм соціалізації своїх дітей. Самі ж батьки також виступають як продукт соціалізації більш ранньої і, можливо, більш ґендерно-дискримінуючої системи цінностей. Вони можуть бути афектовані змінами в сфері ґендерних норм, які відбуваються в суспільстві. Ґендерні установки батька та матері певною мірою можуть не співпадати. Батько та мати можуть стимулювати ґендерні цінності в різних сферах поведінки дитини [22, с. 256].

Таким чином, очевидно, що майбутні жіночність і мужність дітей значною мірою визначаються структурою батьківської сім’ї, родинними моделями поведінки, очікуваннями батьків та суспільними установками.

Аналіз соціологічних та педагогічних досліджень показав, що сім’я, як соціальний інститут, одним із важливих об’єктів соціального становлення молоді, формування й засвоєння ґендерного мислення, має виявитися в інноваційному розвитку молодої української сім’ї, її інтеграції в європейський соціокультурний простір.

Молодіжні проблеми в Україні мають свою специфіку, що зумовлено сучасним етапом швидких та непередбачуваних перетворень у суспільстві в цілому, культурною неоднорідністю українського суспільства, політичним плюралізмом, кризою влади. У найбільш скрутному стані опиняється саме молодь, оскільки, вступаючи в життя, вона повинна визначити своє місце і призначення.

Особливість становища молодих людей полягає в тому, що, з одного боку, вони входять у той соціальний простір, який було організовано незалежно від них попередніми поколіннями; з іншого боку, молодь може поламати, змінити, перебудувати створені структури. Крім того, вихід із кризової ситуації нашого суспільства, процес його розвитку також безпосередньо зв'язані із становищем молоді, її можливою участю в цьому процесі і небезпекою виявитися жертвою кардинальних соціальних змін. Тому дослідження процесу включення молодого покоління у всі сфери суспільного життя набуває особливого значення. При цьому кризові моменти розвитку виявляються найбільше гостро в економічній стагнації, деформаціях у соціальній сфері, руйнуванні системи морально-духовних цінностей. А це, в свою чергу, істотно загострює конфлікт між суб'єктивним і об'єктивним, між прагненнями, очікуваннями і дійсністю при входженні різних груп молоді в суспільне життя [31, с. 194].

На сьогоднішній день не вдалося виявити єдині підходи в дослідженні факторів успішності та особливостей процесу соціалізації. Разом з тим, на думку багатьох авторів, це важливий напрямок наукових пошуків, значення яких буде зростати в міру стабілізації нашого суспільства.

Визначальний вплив на формування нового покоління має життєве середовище, яке по-різному може визначати роль молодого покоління в цілому та значення кожної молодої людини зокрема. З одного боку, відбувається послідовно-спадкоємна зміна поколінь у суспільстві відповідно до загальносоціологічних законів. З іншого боку, молодь виступає не лише об'єктом соціального впливу, а й суб'єктом соціальної діяльності. І в цьому полягає дуальність підходу до вивчення молоді та процесу її соціалізації, яка має бути усвідомлена на теоретичному рівні і яка має бути закладена у методологію та методику будь-якого дослідження з молодіжної проблематики. Необхідно враховувати, що, з одного боку, кожна молода людина сама є організаційним началом свого життєвого влаштування, а з іншого боку, ціла низка факторів та подій впливають ззовні, з боку суспільних структур, згідно з їхніми цілями діяльності, а також функціями та можливостями на конкретному історичному етапі розвитку. Наприклад, якщо система освіти у нашому кризовому суспільстві перестає виконувати функцію основного каналу включення молоді в суспільне життя, то змінюються зв'язки між молодим поколінням та системою освіти, структура цінностей освіти, зв'язки між системою освіти та ринком праці тощо [31, с. 196].

Методологічні підходи до вивчення процесу соціалізації молоді, її структури цінностей, потреб та соціальних проблем на сучасному етапі полягають у тому, що:

— молоде покоління необхідно розглядати в контексті конкретних соціальних умов та особливостей соціального середовища, усвідомлюючи їх динамічність;

— поруч з загальними молодіжними проблемами виокремлювати ті, що притаманні саме цій специфічній соціально-демографічній групі, відповідно до її ролі та статусу в суспільстві;

— диференційний підхід до різних молоді має відбиватися на всіх етапах соціологічного дослідження — від розробки програми і формування гіпотез до формулювання узагальнюючих висновків і рекомендацій;

— потрібно забезпечити суб'єкт-суб'єктний підхід у вивченні взаємозв'язків між молоддю та суспільством, молоддю та різноманітними інститутами соціалізації, молоддю та іншими соціальними групами [31, с. 197].

Протягом останнього десятиріччя сформовано цілісне соціологічне поняття "молоді" та комплексні підходи до вивчення становища і соціалізації молоді як суб'єкта розвитку суспільства. Предметне коло соціологічних досліджень з молодіжної проблематики досить широке. Аналізуються соціальні характеристики молодого покоління з урахуванням особливостей соціального стану, форм діяльності, життєвих потреб та орієнтацій.

Розглядаються специфічні молодіжні проблеми — вікові межі та їх соціальна детермінованість, особливості та проблеми отримання освіти, професійні орієнтації та професійне самовизначення, участь у молодіжних об'єднаннях та молодіжна субкультура, формування системи цінностей та адаптація до нових соціальних умов, формування здорового способу життя. Значне місце в науковому аналізі займають загальносоціологічні проблеми, які переважно стосуються молодого покоління. Це проблеми освіти, сім'ї та шлюбу, служби в армії, сексуальної поведінки, нарковживання тощо. До цього ж кола загальносуспільних проблем належать і такі, що знаходять специфічні прояви у молодіжному середовищі, — проблеми виховання, патріотизму, соціальної та політичної активності, участь у структурах влади, безробіття та вторинна зайнятість, підприємницькі орієнтації, релігійні орієнтації, зміни стереотипів та інші [31, с. 198].

Останнім часом менш популярними стали дослідження впливу соціального походження молоді на успішність та особливості її соціалізації. На нашу думку, це зумовлено відсутністю єдиних підходів до соціальної стратифікації українського суспільства, а також її нестабільністю. Разом з тим, це важливий напрямок наукових пошуків, значення яких можливо буде зростати в міру стабілізації нашого суспільства [31, с. 199].

Розглянемо основні типи досліджень з молодіжної проблематики за різними ознаками класифікації. Вибір типу визначається програмою соціологічного дослідження, залежить від цілі та завдань досліджень, об'єкта та предмета:

а) залежно від рівня: національні — регіональні — саsе study (вивчення конкретного випадку);

б) залежно від об'єкта та генеральної сукупності — молодь та її оточення:

— молодь віком від 14 до 28 років (табл. 2.1);

— окремі вікові групи молоді (наприклад: 15-17-річні; 18-22-річні; вікові групи, що складаються з когорт, наприклад — 11, 13 та 15 років; одного року народження тощо);

— окремі соціальні групи молоді: учні шкіл; учні конкретного року навчання; студенти; молоді спеціалісти; молоді подружжя; територіальні спільноти — молодь великих міст, молодь південного регіону, сільські молодь; соціально-професійні групи молоді — молоді вчителі, молоді працівники колективних сільськогосподарських підприємств);

— цільові групи молоді: молодь, яка вживає наркотики;

— лідери молодіжних організацій;

— фахівці, які працюють з молоддю (вчителі, соціальні працівники тощо):

— батьки;

— ті, хто приймають рішення та формують соціальну політику;

-ЗМІ;

в) залежно від категорії осіб, які здійснюють збір інформації:

1- силами підготовлених фахівців, які постійно займаються цим;

2 — силами волонтерів, які мають доступ до окремих специфічних цільових груп;

3-за методикою "PEER" (рівний — рівному", наприклад — "Молодіжний барометр");

г) залежно від методів: якісні та кількісні методи дослідження (рис.2.1) [1, с. 137]

Таблиця 2.1.

Кількісні та якісні методи дослідження

ЯКІСНІ

КІЛЬКІСНІ

Методики

Нестандартизовані, напівстандартизовані, проективні: інтерв'ю, фокус-група,

спостереження, гра тощо.

Ігнорування статистичних методів аналізу.

Менша вибіркова сукупність. Індуктивний аналіз.

Стандартизовані опитування

анкетування, інтерв'ю), контент-аналіз.

Базування на статистичних методах аналізу.

Велика вибірка. Дедуктивний аналіз.

Проблематика

Більш локальна, предметна.

Більш загальна.

Переваги

Більш глибокий аналіз, можливість отримання обґрунтованої мотивації, з'ясування спектра нестандартних поглядів, явищ; економічність.

Більш широке охоплювання. Можливість обґрунтованих узагальнень. Простота обробки результатів.

Недоліки

Велика вірогідність суб'єктивізму при аналізі отриманих даних. Необхідність висококваліфікованих спеціалістів (модераторів, інтерв'юерів).

Можливість неадекватних або непослідовних відповідей респондентів. Недостатньо глибокий психологічний аналіз.

ґ) залежно від предметного спрямування:

— поінформованість, ознайомленість, знання;

— мотивації;

— оцінки;

— поведінкові орієнтації;

— поведінкова практика;

— громадська думка;

— з'ясування факторів впливу (суб'єктивних, об'єктивних);

— тестування стану (соціального, фізичного, психологічного);

— потреби;

д) залежно від запланованого аналізу чинників впливу:

— особистісні: — демографічні (фактографічні);

— фізичні (зріст, вага, зовнішність, здоров'я тощо);

— особистісні (набуті);

— міжособистісні;

— навколишнє середовище;

е) залежно від стратегії:

— описові разові;

— моніторингові;

— лонгітюдні;

— оперативні [1, с. 138].

Безперечно, більш інформативними і більш цінними з наукової точки зору є пролонговані в часі дослідження, які здійснюються або за моніторинговою стратегією, або лонгітюдною методикою. Вони надають можливість аналізу динаміки, змін та причинно-наслідкових зв'язків. Використання порівняльної стратегії, проведення досліджень в різних регіонах за єдиною методикою, а також різних поколінь по одній і той самій проблематиці дозволяють вивчати загальне та особливе, прогнозувати наслідки, розуміти специфіку ситуації. Тому досить стисло зазначимо методологічні особливості цих двох дослідницьких стратегій [1, с. 142].

Вибір поведінки залежить від світогляду особи та її моральних устоїв, бо кожному вибору передує потреба, мотив і ціль діяльності, а вони, у свою чергу, засновані на тому суспільному ідеалі, який міститься в свідомості людини. Сам ідеал детермінований існуючою культурою, характером цивілізації, до якої належить людина, та її здатністю зрозуміти смисл людського буття.

Розділ 3. Шляхи трансформації людини у сучасному українському суспільстві

3.1. Динаміка соціоструктурних змін в українському суспільстві

Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з'ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль.

Відомо, що в Радянському Союзі існувала структура тоталітарного суспільства, яка не допускала інших форм власності, крім державної чи одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Усе це разом з іншими чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, за яких володіння владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її розподілі. У такому суспільстві відсутні класи через відсутність економічних основ їх існування.

Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі — між правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, державної номенклатури) та рештою суспільства. З роками в радянському суспільстві склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні горизонтальні та вертикальні зв'язки: неписані правила апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до владної еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових» осіб [9, с. 18].

Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціально слабодиференційованою. Через відчуження від власності та влади вона не могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не зміни соціальної позиції в суспільній ієрархії, позаяк реально соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало. Слабка вертикальна мобільність підривала стимули до соціальної і трудової активності, консервувала низькі життєві стандарти переважної більшості суспільства [9, с. 19].

Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами — робітниками і колгоспниками та соціальною верствою — інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері та змісті праці, освіті й психології, ці соціальні групи являли собою масу найманих працівників, слабо структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами.

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні функціональних зв'язків у суспільстві. Її основу становлять:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).

2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб'єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.

3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.

4. Активізація процесів маргіналізації [7, с. 98].

Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої [7, с. 98].

Це процес зміни суб'єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX-XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов'язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п'ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров'я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи [7, с. 100].

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові розбіжності стають особливо значущими [7, с. 101].

Особливості культурної ситуації в Україні визначають такі субкультурні підсистеми: висока інтелігентська субкультура, яка розвиває традиції елітарної культури; радянська культура, заснована на патерналізмі; субкультура ліберальних цінностей, що охоплює частину молоді, підприємців, інтелігенції; комплекс маргінальних субкультур нижчого класу, яким властивий переважно тоталітарний підхід до особистості. Внаслідок деградації системи радянських культурних цінностей утворюється соціокультурна ніша, за заповнення якої борються західна і маргінальна субкультури. Але найглибше криза культури виявляється у кризі особистості [7, с. 103].

Отже, на початку XXI ст. істотно змінюється розуміння та роль культури в суспільстві. Значно свідомішим є використання науки, освіти, технічної, фізичної, духовної, моральної культури в організації та нормалізації трудової та суспільної діяльності людей.

Розширилося використання етнокультурного чинника у формуванні нових суспільних відносин. Суспільство XXI ст. визначатиметься не стільки товарами, як формуванням і поширенням високої культури, знань, освіченості, кваліфікації, обміну інформації. Оновлення знань, передусім соціальних, кваліфікації, навичок стане особливо важливим у житті кожної людини, передбачаючи розвиток її здібностей, активізуючи її науковий, культурний і моральний потенціали.

Складні і суперечливі процеси дезінтеграції одномірного тоталітарного соціуму і формування нових соціальних структур ринкового, демократичного суспільства, здатного до соціального прогресу, досліджуються в соціологічному плані в Інституті соціології НАН України від початку 90-х рр. XX століття.

Результатом досліджень, розпочатих в умовах економічної кризи першої половини 90-х рр. минулого століття, що супроводжувалася процесами соціальної дезінтеграції та дестабілізації громадянського та професіонального статусів індивідів, є розробка концепцій "рухомої" соціальної структури та "суспільства, що трансформується". Зусиллями вчених-соціологів вироблені теоретико-методологічні основи аналізу формування нової соціально-класової структури суспільства, що складається в умовах ринкових перетворень, урізноманітнення форм власності, розвитку великого, середнього і дрібного підприємництва, емпірично досліджено передумови та фактори формування нових соціальних класів в українському суспільстві. Для порівняння з соціальною стратифікацією суспільств Центрально-Східної та Західної Європи в Інституті соціології НАН України адаптовано методику визначення класової позиції індивідів на основі Міжнародної стандартної класифікації професій, що використовується країнами ЄС у статистичних та соціологічних обстеженнях. У результаті отримані емпіричні дані, які дозволяють проводити міждержавні порівняння й виявляти спільне та відмінне у класовій та соціально-професіональних структурах України та країн ЄС [9, с. 64].

Дослідження останнього часу концентрувалися на поєднанні власне "структурного" та "культурного" підходів до вивчення соціальних процесів. Так, методологічно та методично перспективними виявилися спроби визначити нерівності між категоріями населення в доступі до основних життєвих можливостей та шансів. Це створює умови для розгортання моніторингу за динамікою соціальної нерівності на новому етапі суспільно-політичного та економічного розвитку України.

Останніми роками інтенсивно накопичується досвід порівняльних досліджень із проблематики соціоструктурних змін. Фахівці інститутів соціології й політичних та етнонаціональних досліджень НАН України спільно з російськими колегами інститутів РАН протягом 2006-2008 рр. провели чотири семінари, на яких обговорювалося спільне та особливе в трансформаціях економіки, політики, етнонаціональних відносин і ролі політичних еліт на перехідному етапі розвитку в обох країнах.

В 2005 р. фахівці Інституту соціології НАН України вперше провели емпіричний етап загальноєвропейського соціологічного моніторингу "Європейське соціальне дослідження", що здійснюється за єдиною методикою у 28 країнах Європи. Отримана інформація дозволить порівнювати соціальну структуру України із соціальною структурою країн Східної та Західної Європи.

Результати основних досліджень останніх років викладені у серії статей, колективних та індивідуальних монографіях учених Інституту соціології НАН України: "Подвижность структуры. Современные процессы социальной мобильности" (Київ, 1999), "Суспільство нерівних. Класовий аналіз нерівностей в сучасному суспільстві" (Харків, 2000), "Проблеми розвитку соціологічної теорії. Теоретичні проблеми змін соціальної структури українського суспільства" (Київ, 2002), "Проблеми розвитку соціологічної теорії. Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства" (Київ, 2003), "Классовое общество. Теория и эмпирические реалии" (Київ, 2003), "Средний класс: люди и статусы" (Київ, 2003).

У 2005 р. Комітетом Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці спільно з редакцією часопису "Економіст" за участю спеціалістів НАН України, Міністерства економіки України був проведений круглий стіл на тему "Соціальні та економічні параметри середнього класу в Україні. Від пошуку до визначення".

Разом з тим організація досліджень соціоструктурних змін в українському суспільстві потребує розширення їхньої проблематики у порівняльній перспективі, а наукове обґрунтування суспільних перетворень вимагає переходу на новий рівень координації зусиль науковців академічних, галузевих та університетських установ. Значними залишаються й резерви у використанні експертних функцій соціогуманітарних наук за результатами відповідних досліджень.

З метою розв’язання етнонаціональних проблем у 1994 р. було утворено Міністерство України у справах національностей, міграції та культів (у 1996 р. міністерство перетворено на Державний комітет у справах національностей та міграції, в 2000 р. — на Державний департамент у справах національностей та міграції, а потім — знову на держкомітет). У 2000 р. утворено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України.

Поліетнічність України проявляється в тому, що, за даними всеукраїнського перепису населення 2001 р., на її території проживають представники понад 130 національностей і народностей. Серед них переважна більшість — українці, чисельність яких становила 37 млн. 541,7 тис., або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів України — на 5,1 % [41].

Друге місце за чисельністю посідають росіяни. Їх кількість, порівняно з переписом 1989 р., зменшилася на 26,6 % і налічувала на дату перепису 8 млн. 334,1 тис. Питома вага росіян у загальній чисельності населення зменшилась на 4,8% і становить 17,3% [41].

В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність. Найбільше росіян, наприклад, проживає у східних областях — Донецькій (38,2%), Луганській (39%), Харківській (25,6%), а також на півдні України (у Запорізькій області — 24,7%, Одеській — 20,7%, Дніпропетровській — 17,6%, Херсонській — 14,1%, Миколаївській — 14,1%). Проте абсолютну більшість вони становлять лише в Криму — 58,3 % [41] (Див. Додаток А.).

На третє місце за чисельністю, яке раніше займали євреї, вийшли білоруси — 275,8 тис. На четвертому місці залишились молдавани — 258,6 тис., причому переважна їх більшість проживає у двох областях — Одеській і Чернівецькій. Досить значною етнічною групою є болгари — 204,6 тис., більшість їх проживає в Одеській і Запорізькій областях. Майже вся грецька меншина (84,7%) сконцентрована в Донецькій області, румунська — в Чернівецькій та Закарпатській — 75,9% і 21,3% відповідно. На Закарпатті проживають практично всі угорці України, в Одеській області — майже вся гагаузька етнічна група. Більше половини етнічних поляків живе у Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях. Практично всі кримські татари-репатріанти поселилися в Криму, на своїй історичній батьківщині, їх питома вага в населенні АРК становить нині 12%. Зазначимо, що тривожним симптомом для етнічних українців є зменшення їх абсолютної чисельності у ряді споконвічно землеробських областей, де в усі часи була велика частка українського сільського населення з традицією багатодітності (Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Чернігівська) [41].

Нагальною проблемою для України є не “переплавлення” її етнічної різноманітності в одному тиглі, а подолання культурно-історичної різнорідності регіонів, яка, як свідчать сучасні соціологічні дослідження, найрельєфніше проявляється в геополітичних, етнокультурних та релігійних орієнтаціях.

У західних областях більше розвинута психологія індивідуального господарювання і підприємництва, більш поширені західноєвропейські політичні й культурні орієнтації, підкріплені сімейно-родинними зв’язками. Оскільки ця частина України тривалий час входила до складу інших держав — Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини, то внаслідок прагнення етносу до самозбереження серед українців історично склалися міцні традиції консолідації на національному грунті. З цієї ж причини склалися істотні відмінності в менталітеті між Східною Галичиною (Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська області), Волинню (Волинська і Рівненська), Північною Буковиною (Чернівецька), Закарпаттям (Закарпатська область) [1, с. 208].

Центральна, північна й південо-західна Україна є історично основним регіоном розселення українського етносу, який тут найменше “розбавлений” інонаціональними елементами. Переважає сільське населення. Міста, які останніми десятиріччями різко розрослися за рахунок мігрантів із села, мають значний прошарок людей з близькою до селянської психологією. Традиції приватного підприємництва значно знівельовані післяреволюційними процесами, тому ідеї ринкової економіки сприймаються тут обережно, з пересторогою. Існують давні й широкі економічні, культурні та сімейно-родинні зв’язки з Росією та Білоруссю [1, с. 209].

Етнонаціональною специфікою відзначається південно-східний регіон України. Це — традиційно промислова зона країни, де переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого класу. Етнічний склад населення дуже строкатий, якщо порівнювати з рештою території України. Поряд з українцями — великий відсоток росіян і представників південних народів. Населення переважно російськомовне з традиційною історичною, економічною, культурною та сімейно-родинною орієнтацією на Росію.

Особливе місце на етнополітичній карті України займає її столиця. Як політичний, історичний (“мати міст руських”), географічний, національно-культурний, науковий центр країни, її найбільше за кількістю жителів (2,6 млн.) місто з розвинутими промисловістю, транспортом, сферою обслуговування, Київ відіграє провідну, ключову роль у житті держави, формуванні української політичної нації [9, с. 38].

Сучасний Київ відзначається багатонаціональністю, крім українців, тут проживають росіяни (21%), євреї, поляки та ін. Більшість городян спілкуються російською мовою, віддають перевагу російськомовним друкованим виданням (як вітчизняним, так і російським), виявляють великий інтерес до телепередач та гастролей митців з Росії, багато хто підтримує з Росією економічні, культурні, родинні зв’язки. Усе це, однак, анітрохи не заважає переважній більшості киян бути палкими прихильниками незалежності України, орієнтуватися в геополітичних уподобаннях не лише на Росію, а й на зарубіжну Європу, яка все більше приваблює наших співгромадян високим рівнем матеріального добробуту населення і розвитку демократії [9, с. 39].

Виразно регіональну специфіку мають і найбільші церкви України. Вплив УПЦ поширюється, головним чином, на Схід, Північ та Південь, УПЦ КП — на Київ та Центр, римо-, греко-католицької, автокефальної православної та протестантської церков — на Захід і, частково, на Центр. Сучасний стан українського православ’я є закономірним наслідком перебування українських земель у складі різних держав протягом історично тривалого часу і не сприяє консолідації нації.

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний її потенціал зосереджений у східному і південному регіонах, де історично домінує російська мова й культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями. Як підрахували фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, у 2001 — 2002 рр. у шести регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях,а також у Києві ) було зосереджено 48,4% основних засобів країни, 52% виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 62,5% виробництва промислової продукції, 48,5% обсягу інвестицій в основний капітал [41].

Серед основних питань, ініційованих політичними й громадськими діячами різних регіонів, — обсяги повноважень регіонів, надання їм права самим контролювати політичну й соціально-економічну ситуацію на місцях та права “делегувати” своїх представників до вищих органів державної влади, що в деяких засобах масової інформації дістало назву кланового принципу їх формування. Крім того, спостерігається розбіжність позицій регіонів з деяких питань загальнонаціонального характеру, насамперед стосовно державної мови, вибору суспільно-політичної моделі та геополітичного вектора, розколу у православ’ї тощо. Різноспрямованість економічних потреб та інтересів регіонів з різними мовно-культурними орієнтаціями може спричинити активізацію сепаратистських тенденцій.

І все ж процес становлення української політичної нації має позитивну динаміку. Передусім, про це свідчить підтримка громадянами незалежності України. Як показують дослідження, проведені Київським міжнародним інститутом соціології, попри катастрофічне зниження рівня доходів більшості населення після 1991 р., частка прихильників незалежності держави серед її дорослого населення жодного року не знижувалася до критичного рівня у 50%. Перше, найзначніше зниження кількості прихильників незалежності відбулося у перші два роки після розпаду СРСР (коли вирувала гіперінфляція), сягнувши до початку 1994 р. найнижчого за всі роки незалежності рівня — 56%. Друге зниження рівня підтримки незалежності відбулося впродовж 1997 р., а особливо 1998 р. внаслідок світової фінансової кризи. Останнє зниження підтримки незалежності було зафіксовано в грудні 2001 — березні 2002 р. А в листопаді 2000 р. було зафіксовано найвищу за всі роки досліджень частку прихильників незалежності України серед її громадян. Тоді уперше на її підтримку висловилася не менше громадян, ніж на референдумі 1991 року [1, с. 214].

Таким чином, ставлення громадян України до її незалежності за ці роки відзначалося стабільністю переважання кількості прихильників незалежності над противниками, хоча й за істотної мінливості кількісного їх співвідношення.

Важливим показником динаміки консолідації української політичної нації є співвідношення кількості прихильників правих, лівих і центристських політичних партій. Щодо цього становить інтерес аналіз результатів парламентських виборів 1994, 1998 і 2002 рр., президентських — 1994, 1999 і 2004 рр [1, с. 216].

Ще одним знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка, маючи статус державної, є важливим чинником формування української політичної нації.

Соціологічні дані, наведені різними дослідниками (зокрема — Дж. Бремером), показують, що більшість росіян, наприклад у Львові і Києві, постійно користується українськими засобами масової інформації. Щодо радіо таких у Львові 64%, а в Києві — 70%, щодо телебачення — відповідно 74% і 75%, щодо газет і журналів — 58% і 68%. Навіть у Сімферополі 27% росіян слухають українське радіо, 33% — дивляться українське телебачення і 17% — читають українські газети. Щоправда, М. Рябчук слушно зауважує, що Дж. Бремер не врахував російськомовності значної частини українських газет [], однак на національному радіо українська мова посідає належне їй місце, вона також має зростаючу тенденцію домінувати й на телебаченні [1, с. 217].

Найпоказовішим у дослідженні Дж. Бремера є те, як ставляться росіяни в Україні до української освіти своїх дітей: 54% росіян у Львові і 65% у Києві погоджуються, щоб їхні діти навчалися в українських школах, майже всі росіяни у Львові і Києві (96% і 91%) вважають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою [1, с. 218]. Отже, майбутнє своїх дітей в Україні українські росіяни пов’язують із знанням української мови.

Заслуговують на увагу соціологічні дослідження щодо стану і перспективи розвитку міжнаціональних відносин у Донецькій області (В. Мозговий‚ Т. Болбат та інші). Одержані дані дозволили зробити висновок‚ що “об’єктивно потенційної небезпеки загострення національних конфліктів в Україні і в регіоні не існує”. Показово‚ що в цьому майже суцільно російськомовному регіоні українська мова дедалі більше завойовує авторитет. На запитання “Чи треба розвивати українську мову та культуру однаково з іншими національними мовами та культурами?” 85‚8% донецьких респондентів відповіли ствердно і тільки 4‚8% з цим не погодилися [1, с. 219].

Проте, незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою і амбівалентною. За даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу “Українське суспільство: 1994 — 2004”:

— 44,2% респондентів торік вважали себе перш за все громадянами України,

— 30,5% — “мешканцем села, району чи міста, в якому живе”,

— 6,7% — “мешканцем регіону (області чи кількох областей)”,

— 10,7 % опитаних продовжують ідентифікувати себе з неіснуючою уже державою — Радянським Союзом [1, с. 221].

Для порівняння: практично 90% жителів Російської Федерації насамперед вважають себе росіянами, тобто громадянами Росії. Такий високий рівень національної ідентичності серед своїх співгромадян зафіксували фахівці Інституту соціології Російської академії наук у ході щорічного дослідження громадської думки [1, с. 221].

Першопричина низької національної ідентичності громадян України полягає в тому, що в процесі суспільних трансформацій всі традиційні ідентичності, які існували в СРСР (національно-державна, економічна, політична, духовна), були різко втрачені, а здобуття нової гальмується багатьма обставинами. По-перше, поки що проблемою є забезпечення економічних та соціальних прав громадян, гарантованих Конституцією України. За даними соціологічних опитувань Центру Разумкова, переважна більшість громадян вважає, що такі права в Україні не забезпечуються:

  • право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї — для 90% опитаних;
  • на охорону здоров’я — 81%,
  • на повагу гідності людини — 79%,
  • на працю та можливість своєю працею заробляти на життя — 79%,
  • право на соціальний захист — 78% і т.д.

Як наслідок у нас фактично поки що не склався середній клас — основа громадянського суспільства. Не можна ж серйозно ставитися до тверджень деяких офіційних джерел, що у нас є середній клас, бо значна частина працюючих має місячний душовий доход у 65 — 120 дол. Не кажучи вже про те, що за підсумками 2002 р., до категорії бідних офіційно віднесено 28% населення, до злиденних — майже кожного шостого громадянина країни [1, с. 225] (Див. Додаток Б, В).

По-друге, як справедливо вважає Є.Головаха, спостерігаються тенденції відчуження населення України від держави і внаслідок того, що (крім всього іншого) для самовідтворення держави поки що більш важливий принцип підданства громадян, ніж їх цивільне самовизначення та громадянська самодіяльність [1, с. 226].

З іншого боку, не можна скидати з рахунку і традицію громадянського анархізму, яка мала в історії України безліч проявів та відтінків. Це явище малодосліджене та унікальне, оскільки пов’язане з неприйняттям держави як договірної системи взаємовідносин. А сьогодні воно виявляється і в несприйнятті багатьма елітами конституційної реформи, і в феномені української тіньової економіки, в якій, за різними оцінками, задіяно до 50% працездатного населення.

По-третє, в Україні сьогодні потужно розвивається ідентичність приналежності до країни (мається на увазі країна як край, мала батьківщина, життєвий простір тощо). За 13 років саме відсутність державного патріотизму, відсутність ідентифікату приналежності до української держави, української політичної нації “компенсувалися” іншими духовними практиками — психологічними, ментальними. Але якщо для “внутрішнього споживання” — самоствердження людини в очах своїх співгромадян — це цілком сприйнятно і зрозуміло, то за кордоном, внаслідок цього, дуже часто українців сприймають як таких собі “інших росіян” [1, с. 227].

Таким чином, у масовій свідомості українського суспільства політична, державна ідентифікація не має першорядного значення. Якщо в Україні і розвивається система ідентифікації українства, то це, скоріше, ідентифікат не з розряду “держава — громадянин”, а з розряду “країна — особистість”, “країна — спільнота”. Головна тут — суто територіальна, земляцька ідентичність, близькість до землі-годувальниці, близькість до певного регіону. Навіть читаючи сучасну політичну пресу, часто можемо зустріти такі визначення, як “донецькі”, “харківські”, “київські” — реальний розподіл українського соціуму за умови відсутності нових механізмів консолідації суспільства як єдиної політичної нації [9, с. 57].

Регіональні відмінності України стали об’єктом політичних спекуляцій та розмінною монетою політтехнологій у ході виборчої компанії 2004 р. Як наслідок маємо “викид” як на Сході та Півдні України, так і на Заході латентних відмінностей життєдіяльності цих двох регіонів — економічних, історичних, геополітичних, релігійних, мовних, ціннісних і т.д.

Тому сьогодні нагальним завданням для політиків усіх рівнів і кольорів є збереження ще дуже слабкої і молодої української державності. Для цього потрібно законодавчо визначити специфіку регіонів України. Ринкова економіка не потребує такого територіального роздрібнення країни, яке маємо сьогодні, та безлічі структур її бюрократичного регулювання в особі державних адміністрацій. Натомість слід зміцнювати органи місцевого самоврядування, які предметніше відстоюють інтереси громад.

Тому на нинішньому етапі розвитку українського суспільства єдино можливим принципом функціонування та розвитку української нації може бути не сутнісний принцип націєтворення — “хто ми?”, а скоріше функціональний — “що нас поєднує і як ми вирішуємо спільні соціальні проблеми?”, хоч формулою динамічного розвитку сучасної політичної нації є органічне поєднання досконалих механізмів етнокультурного відтворення та вирішення політичних і соціально-економічних проблем [9, с. 60].

3.2. Шляхи вирішення проблем та рекомендації пов’язаних із соціалізацією людини

Зміна кордонів і характеру геополітичного простору розширили усвідомлення індивідом свого місця і становища в соціумі, відбулася зміна суспільного устрою, в першу чергу, перехід до ринкової економіки, від тоталітарної ідеологічної системи до демократичної, зміна етнокультурного середовища і орієнтації на співробітництво з Заходом формують нову систему координат, критерії ставлення до політичних інститутів суспільства.

Сьогодні відбувається процес формування активної життєвої позиції молоді, яка передбачає наявність переконань, ідеалів, для досягнення яких в людини формується воля, громадянська зрілість, високі морально-етичні якості. Цей процес в нашій країні ще не набув чіткості і послідовності. Молоді люди в умовах трансформації суспільства важко орієнтуються в розмаїтті економічних, соціальних і політичних подій та їх оцінці [9, с. 83].

Процес становлення особистості проходить через взаємодію трьох сфер: діяльності, спілкування і самосвідомості. Суспільство по-різному обумовлює процес соціалізації різних соціальних груп, в тому числі і молоді. І якщо старше покоління в системі суспільних відносин почуває себе більш менш комфортно, то про молодь цього сказати не можна, адже у неї не має ні достатнього рівня освіти, ні навичок у сфері політики.

Враховуючи плюралізм і суперечності системи політичних цінностей у сучасному політичному житті України, можна виділити такі з них, що поділяються більшістю громадян країни. Це, насамперед, цінності загальнолюдського характеру:

  • мир і злагода в суспільстві;
  • чесна праця і добробут;
  • соціальна справедливість, людська і національна гідність;
  • права і свободи громадянина, соціальна і правова захищеність людини;
  • громадянська відповідальність і законність, тобто світоглядні ідеали і моральні норми, які відображають досвід усього людства і є спільними для всіх людей [9, с. 85].

На систему цінностей, що склалася в нашому суспільстві впливає також прагнення перенести в життя українського суспільства політичні цінності, які притаманні західному суспільству. Проте не завжди цінності, що склалися на основі політичної практики народів інших країн, є функціональними в українському суспільстві і сприймаються населенням. Тому необачне й некритичне переймання чужих політичних цінностей, намагання укорінити їх у культуру українського народу не є позитивним. Процес посткомуністичної трансформації має значний вплив на масову свідомість української молоді, зумовлює зрушення в їх системі цінностей. Невеликих змін зазнали традиційні цінності: сім’я, друзі, здоров’я, релігія. Одночасно молодь проявляє досить низьку здатність до суспільної самоорганізації, потенціал соціальної активності в суспільстві порівняно невеликий. Потрібно відмітити, що за період посткомуністичної трансформації частина української молоді прийняла головні демократичні цінності, але ніколи не розглядала їх як реальний інструмент вирішення суспільних проблем [9, с. 87].

Засоби масової інформації є одним з найважливіших факторів сучасної соціалізації. Сучасні ЗМІ займають в свідомості людини велике місце і є значним соціалізуючим потенціалом суспільства, тому необхідно вимагати відповідальності у спеціалістів і відповідних інстанцій. Активно формуючи культуру, засоби масової інформації мають певну специфіку впливу на молодь. Не завжди враховуються особливості молодіжної аудиторії, відмінності інтересів різних груп молоді, віковий, професійний, національний фактор, форма і методика подання інформаційного матеріалу. Молоде покоління потрібно навчати умінню сприймати інформацію, яка тепер перетворюється в соціалізуюче середовище.

Вивчення досвіду розвинутих західних країн, його адаптація до українських особливостей є необхідним для формування нової концепції соціалізації, де одним з основних завдань буде упровадження в масову свідомість знань демократичних цінностей, правових, взаємоповажних відносин індивіда і влади.

Ускладнення життя, загострення багатьох соціально-економічних, політичних і духовних процесів, криза духовних ідеалів і орієнтацій громадян в країнах перехідного періоду посилили потребу в розробці і реалізації принципово нової державної молодіжної політики. Ефективність молодіжної політики залежить від того, чи будується вона з урахуванням відповідної політичної системи суспільства.

Сьогодні відбувається значний розвиток молодіжної політики як такої соціальної політики держави стосовно підростаючого покоління, яка допоможе молоді активно включитися в доросле життя. В розвинутих країнах молодіжна політика частіше всього має трьохрівневу структуру та проводиться на державному (загальнонаціональному), регіональному і місцевому (муніципальному, районному) рівнях. Але сама молодь повинна брати участь в розробці молодіжної політики, яка є основою її існування; без реалізації на практиці цього фундаментального принципу вся молодіжна політика буде зведена нанівець [9, с. 90].

В Україні, як відносно молодій незалежній державі, процес формування державної молодіжної політики знаходиться на початкових етапах. Враховуючи умови, які склалися сьогодні в нашому суспільстві, державну політику потрібно визначати загальними процесами соціалізації і пов’язувати з перспективами суспільного розвитку. Молоде покоління намагається проявити себе суб’єктом соціальної політики, стверджуючи, що без його участі неможливі кардинальні соціальні і політичні зміни в суспільстві. Важливо врахувати, що українська молодь, яка певний час перебувала в тоталітарній структурі, не готова до виконання цих завдань, що може привести до різних негативних наслідків, в тому числі і політичного екстремізму, який в свою чергу призводить до соціальної і політичної напруженості в суспільстві.

В умовах розмитості орієнтирів українського суспільства не можуть розвиватися партії, які не створюють чіткого ідеологічного поля. Потрібно врахувати, що майже у всіх соціальних інститутів знизився індекс довіри, що підтверджують численні соціологічні опитування. Тут необхідно відмітити декілька причин:

1) в СРСР майже уся молодь пройшла через членство у комсомолі, прийняла ідеї перебудови, демократизації, але згодом життя для неї різко погіршилося. Розчарування змінилося повним незадоволенням, яке згодом перейшло на політичні і управлінські структури;

2) та молодь, яка подорослішала пізніше, сформувалася на ґрунті аполітизму, нігілізму, недовіри до законів, швидкого росту цін. Недовіра до державних служб була перенесена на неприйняття авторитету політичних партій, які ще не стали посередниками між громадянами і державою, в тому числі молоддю і державою;

3) відсутність лідерів, чиє ім’я пов’язане з політичною програмою. Ті лідери, які є сьогодні на українській політичній арені, не ототожнюються у молоді з будь-якою партією [9, с. 93].

Виділяються два головних шляхи вирішення об’єктивних проблем молоді:

а) зусиллями самої держави, а саме патерналістська турбота про молодь, контроль її життєдіяльності (політика, яка проводиться в державах з тоталітарними режимами);

б) зусиллями самої молоді, ініціюючи і підтримуючи діяльність молодіжних організацій, стимулюючи молодь до самостійного вирішення своїх проблем [9, с. 94].

Так чи інакше держава завжди зацікавлена в розвитку молодіжного руху, в тому, щоб молодіжні організації діяли відповідно Конституції України, чинного законодавства. Але надзвичайно важливим є включення широких верств молоді, молодіжних організацій та об’єднань у здійснення державної молодіжної політики.

Аналіз сучасної соціалізації дозволяє зробити висновок про кризовий характер цього процесу як на рівні політичної системи, так і на рівні особистості. Проблема соціалізації стає все більш актуальною для України. Якщо старі політичні цінності виявилися зруйнованими, то нові демократичні цінності, а також особистісні ідентичності, поки що не сформовані.

Нова ціннісна структура виглядає розмитою, суперечливою. Можна виділити два набори цінностей: перший включає свободу, рівність і індивідуальну автономію (в ранжуванні демократії вони займають перші місця), другий відносить до демократії такі цінності, як сильна держава, відповідальність і дотримання закону (етатистське уявлення про демократію) [1, с. 244].

На процес соціалізації в стабільних суспільствах впливають такі традиційні інститути як сім’я, освіта і засоби масової інформації. Інститут сім’ї відігравав завжди роль соціалізуючого фактору, але ускладнення суспільного життя, розвиток форм і змісту соціалізації сприяли виникненню нового інституту соціалізації – системи освіти. Процеси соціалізації сьогодні доповнюються ще однією новою соціальною структурою і інноваційною формою соціальної діяльності – державною молодіжною політикою. Ці форми вимагають політичної волі і великих ресурсів для її здійснення, хоча в той же час вони гарантують позитивні результати діяльності молодіжної політики, без якої суспільство не в змозі існувати і розвиватися. Основні принципи, на яких повинна ґрунтуватися державна молодіжна політика, зазначивши, що відповідальність за її здійснення покладається на саму молодь через визнання і підтримку молодіжних груп, організацій, асоціацій [1, с. 246].

Сьогодні Україна знаходиться на етапі трансформації суспільства і успішна соціалізація молодого покоління залежить від того, як держава побудує з ним свою роботу. Необхідно створити таку органічну систему, яка була б здатна забезпечити ефективний розвиток країни, суспільства, особистості в усіх сферах суспільного життя. Такою системою, на наш погляд, повинно бути громадянське суспільство, побудова якого для української держави є одним з основних завдань і повинна засновуватися на реалізації активного інноваційного потенціалу молоді.

Тут необхідно звернутися до політичної соціалізації, головним завданням якої є формування політично активної особистості через виконання основних принципів політичної соціалізації, найважливішими з яких є орієнтація на демократичну правову, самостійну державу; національне, патріотичне виховання молодого покоління, забезпечення умов для участі у політичному житті суспільства; створення умов для розвитку міжнародних молодіжних контактів; цілеспрямоване формування молодого покоління української політичної еліти [1, с. 147].

Розглядаючи процес політичної соціалізації, ми розуміємо її як процес, за допомогою якого людина залучається до певних політичних норм і цінностей, включає їх до свого внутрішнього світу, формує свою політичну свідомість і культуру, об’єктивно і суб’єктивно готується до політичної практики і здійснює її протягом усього свого життєвого циклу. Це процес формування демократично орієнтованої особистості, яка вміє відстоювати свої соціально-політичні інтереси і права, має розвинену політичну свідомість і високу політичну культуру, активно бере участь в політичному житті країни [1, с. 248].

Висновки

Сучасні глобалізаційні зміни і трансформаційні перетворення в українському суспільстві суттєво впливають на соціалізаційні особливості особистості. Відбувається злам ідеологічних традицій, перегляд моральних, правових норм і духовних цінностей в суспільстві та в світогляді людей.

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

Успішна соціалізація передбачає, з одного боку, ефективну адаптацію людини в суспільстві, а з другого — здатність певною мірою протистояти суспільству, а точніше — частині тих життєвих колізій, які заважають розвитку, самореалізації, самоствердженню людини.

Таким чином, можна констатувати, що в процесі соціалізації закладений внутрішній, до кінця не розв'язний конфлікт між ступенем ідентифікації людини з суспільством і ступенем відособлення її в суспільстві. Інакше кажучи, ефективна соціалізація передбачає певний баланс між ідентифікацією з суспільством і відособленням у ньому. Людина, цілком адаптована в суспільстві і не здатна якоюсь мірою протистояти йому, тобто конформіст, може розглядатися як жертва соціалізації. В той же час людина, не адаптована в суспільстві, також стає жертвою соціалізації — дисидентом, правопорушником або ще якось ухиляється від прийнятого в цьому суспільстві способу життя.

Будь-яке модернізоване суспільство тією чи іншою мірою продукує обидва типи жертв соціалізації.

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула їх економіку далеко назад

На початку XXI ст. істотно змінюється розуміння та роль культури в суспільстві. Значно свідомішим є використання науки, освіти, технічної, фізичної, духовної, моральної культури в організації та нормалізації трудової та суспільної діяльності людей.

Розширилося використання етнокультурного чинника у формуванні нових суспільних відносин. Суспільство XXI ст. визначатиметься не стільки товарами, як формуванням і поширенням високої культури, знань, освіченості, кваліфікації, обміну інформації. Оновлення знань, передусім соціальних, кваліфікації, навичок стане особливо важливим у житті кожної людини, передбачаючи розвиток її здібностей, активізуючи її науковий, культурний і моральний потенціали.

Список використаних джерел

  1. Авер’янова Г. М., Дембицька Н. М., Москаленко В. В. Особливості соціалізації молоді в умовах трансформації суспільства. К.: „ППП”, 2005. – 307 с.
  2. Балл Г. О. Сучасний гуманізм і освіта: Соціально-філософські та психолого-педагогічні аспекти. – Рівне: Ліста-М, 2003. – 128 с.
  3. Бех І. Д. Духовні цінності особистості / Педагогіка і психологія, 4 (14), 1997. Науково-теоретичний та інформаційний журнал Академії педагогічних наук України. – С. 124 – 129
  4. Бондаренко О. Ф. Психологічна допомога особистості: Навч. посібн. для студентів ун-тів. -Х.: Фоліо, 1996. -238, с.
  5. Волков Ю.Г., Социология: Учебн. Для вузов / Под ред. Добренькова В.И. – М.: Гардарики, 1998. – С.45-47
  6. Герасимчук А. А. Соціологія: Навчальний посібник.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.
  7. Городяненко В.Г., Соціологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів.-К.: „ Академія”, 1999. — 378 с.
  8. Грановская Р. М. Психология веры. – Спб.: Изд-во „Речь”, 2004. – 576 с.
  9. Заграва Є. Глобалізація і нації. – К.: Фенікс, 2002. – 214 с.
  10. Елисеев О. П. Практикум по психологии личности. -М.; СПб.; Нижний Новгород: Питер, 2005. — 508 с.
  11. Лазарев С. Н. Человек будущего. Первый шаг в будущее. – Спб.; 2007. – 256 с.
  12. Ліфарєва Н. В. Психологія особистості: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2003. -237 с.
  13. Лукашевич Н.П. Туленков Н.В. Введение в социологию: Учебн.-метод. Пособие. – К.: МАУП, 1996. – С.25-26
  14. Лукашевич Н.П., Туленков Н.В. Социология: Учебн. пособие. – К.:МАУП, 2002. – С.67-69
  15. Лушин П. В. О психологии человека в переходный период: Как выживать, когда всё рушится. -Кировоград: КОД, 1999. -204 с.
  16. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. – М.: Смысл, 1999. – 425 с.
  17. Маслоу, Абрахам. Психология бытия. — М.: Рефл-бук: Ваклер, 1997. — 300 с.
  18. Мельников В. М.Введение в экспериментальную психологию личности: -М.: Просвещение, 1985. -319 с.
  19. Москаленко В. В. Соціальна психологія: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури. – 2005. – 316 с.
  20. Образование: идеалы и ценности (историко- теоретический аспект) Под ред. З.И.Равкина. — М.: ИТПиО РАО, 1995. — 361 с.
  21. Оллпорт Гордон В. Личность в психологии. -М.: КСП+; СПб.: Ювента, 1998. -349, с.
  22. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: У двох книгах: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. -К.: Либідь, 2004 — Кн. 1: Соціальна психологія особистості і спілкування. -2004. -573, с.
  23. Первин Лоуренс А. Психология личности: Теория и исследования. -М.: Аспект Пресс, 2000. -606 с.
  24. Пірен М. Утвердження духовних цінностей громадянського суспільства і релігійна соціалізація особистості // Соціальна психологія, 2005. — № 6. – С. 31 — 41
  25. Помиткін Є. О. Психологія духовного розвитку особистості: Монографія. – К.: Наш час, 2005. – 280 с.
  26. Попова І.М. Соціологія. Пропедевтичний курс: Підручник для студентів вищих навчальнтх закладів.- 2- ге вид.- К.: Тандем, 1998.- 272с.
  27. Принципы организации социальных систем:теория и практика.-К.,1988 – 45 с.
  28. Пшеничнюк О. В. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів. — К.: Вид. Паливода А. В., 2005. -169, с.
  29. Реан А. А. Психология адаптации личности: Анализ. Теория. Практика. -СПб.: Прайм-Еврознак, 2006. -479 с.
  30. Сасіна Л. О. Соціологія: Навчальний посібник. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.
  31. Соціологія: Підручник/ За ред. Володимира Пічі,. -3-тє вид., стереотип.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -277 с.
  32. Социология / Под ред. Г.В. Осипова. – М.: Мысль, 1990.- С.98-102
  33. Социология: наука об обществе: Учебн. Пособие / Под общ. ред. В.П.Андрющенко, Н.И.Горлача. – Харьков: Рубиков, 1996.- С. 34-38
  34. Социология: Учебник / Отв. ред. П.Д.Павленок. – М.: Книготорговый центр „ Маркетинг”, 2002.- С. 46-49
  35. Соціологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /За редакцією доктора історичних наук, професора Городяненкка В.Г.- 1999. — 384с.
  36. Теории личности в западно-европейской и американской психологии: Хрестоматия по психологии личности /Ред., сост. и предисл. Д.Я.Райгородского. -Самара: Бахрах, 1996. -478, с.
  37. Циба В. Т. Системна соціальна психологія: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -327 с.
  38. Холл, Кэлвин. Теория личности: Учеб. пособ. для студ. вуз. -М.: "КСП+", 1997. -719 с.
  39. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. -Львів, 1998. -362 с.
  40. Ядов В.А. Размышления о предмете социологии. Социс, 1990, №2. -С.23-41
  41. http://www.ukrstat.gov.ua/

Додатки

Додаток А.

Чисельність населення на 1 січня 2009 року та середня за січень–грудень 2008 року

1.Наявне населення (тис.осіб)

На 1 січня 2009 року

Середня чисельність за січень–грудень 2008 року

все населення

міське

сільське

все населення

міське

сільське

Україна

46143,7

31587,2

14556,5

46258,2

31628,0

14630,2

Автономна Республіка Крим

1967,3

1237,7

729,6

1969,2

1239,1

730,1

області

Вінницька

1660,0

812,6

847,4

1666,1

812,7

853,4

Волинська

1036,2

532,7

503,5

1036,3

531,5

504,8

Дніпропетровська

3374,2

2816,1

558,1

3386,3

2826,2

560,1

Донецька

4500,5

4072,1

428,4

4519,7

4088,2

431,5

Житомирська

1294,2

744,2

550,0

1299,8

745,8

554,0

Закарпатська

1243,4

461,9

781,5

1243,0

461,7

781,3

Запорізька

1821,3

1397,1

424,2

1827,1

1400,2

426,9

Івано–Франківська

1381,1

594,8

786,3

1381,8

594,0

787,8

Київська

1727,8

1049,7

678,1

1732,6

1049,3

683,3

Кіровоградська

1027,0

631,7

395,3

1033,4

634,7

398,7

Луганська

2331,8

2019,6

312,2

2343,6

2029,0

314,6

Львівська

2552,9

1547,2

1005,7

2556,4

1547,6

1008,8

Миколаївська

1195,8

808,9

386,9

1199,7

810,7

389,0

Одеська

2392,2

1592,3

799,9

2393,4

1591,0

802,4

Полтавська

1511,4

916,1

595,3

1518,1

918,3

599,8

Рівненська

1151,0

548,6

602,4

1151,5

548,2

603,3

Сумська

1184,0

792,4

391,6

1190,4

794,7

395,7

Тернопільська

1093,3

474,1

619,2

1096,0

474,2

621,8

Харківська

2782,4

2221,5

560,9

2789,2

2224,5

564,7

Херсонська

1099,2

672,0

427,2

1103,3

674,1

429,2

Хмельницька

1341,4

723,8

617,6

1345,8

722,8

623,0

Черкаська

1304,3

726,8

577,5

1309,9

728,4

581,5

Чернівецька

904,1

377,2

526,9

904,3

376,1

528,2

Чернігівська

1121,3

693,6

427,7

1128,6

695,4

433,2

м.Київ

2765,5

2765,5

х

2752,9

2752,9

х

Севастополь (міськрада)

380,1

357,0

23,1

379,8

356,7

23,1

2. Постійне населеннятис.осіб)

На 1 січня 2009 року

Середня чисельність за січень–грудень 2008 року

все населення

міське

сільське

все населення

міське

сільське

Україна

45963,3

31331,5

14631,8

46077,8

31372,3

14705,5

Автономна Республіка Крим

1958,5

1222,9

735,6

1960,4

1224,3

736,1

області

Вінницька

1652,9

803,6

849,3

1659,0

803,7

855,3

Волинська

1033,5

526,7

506,8

1033,6

525,5

508,1

Дніпропетровська

3370,9

2810,2

560,7

3383,0

2820,2

562,8

Донецька

4487,6

4056,2

431,4

4506,8

4072,3

434,5

Житомирська

1295,0

742,1

552,9

1300,6

743,6

557,0

Закарпатська

1240,5

456,7

783,8

1240,2

456,5

783,7

Запорізька

1820,5

1393,0

427,5

1826,3

1396,1

430,2

Івано–Франківська

1378,3

588,4

789,9

1379,1

587,7

791,4

Київська

1722,1

1038,7

683,4

1726,8

1038,2

688,6

Кіровоградська

1020,6

625,6

395,0

1027,0

628,6

398,4

Луганська

2327,2

2013,6

313,6

2339,0

2023,1

315,9

Львівська

2534,6

1524,3

1010,3

2538,0

1524,7

1013,3

Миколаївська

1195,1

805,9

389,2

1199,0

807,8

391,2

Одеська

2381,1

1574,1

807,0

2382,4

1572,8

809,6

Полтавська

1503,6

904,3

599,3

1510,3

906,5

603,8

Рівненська

1149,9

543,3

606,6

1150,4

542,9

607,5

Сумська

1181,8

787,9

393,9

1188,2

790,3

397,9

Тернопільська

1090,1

469,4

620,7

1092,7

469,5

623,2

Харківська

2766,8

2201,8

565,0

2773,5

2204,8

568,7

Херсонська

1097,8

668,8

429,0

1101,9

670,8

431,1

Хмельницька

1338,2

718,1

620,1

1342,7

717,1

625,6

Черкаська

1300,6

721,1

579,5

1306,2

722,7

583,5

Чернівецька

901,0

372,2

528,8

901,2

371,1

530,1

Чернігівська

1112,8

683,5

429,3

1120,1

685,2

434,9

м.Київ

2724,2

2724,2

х

2711,6

2711,6

х

Севастополь (міськрада)

378,1

354,9

23,2

377,8

354,7

23,1

Додаток Б.

Економічна активність населення за статтю та місцем проживання у 2007 році

(у середньому за період)

Одиниця виміру

Все населення

Жінки

Чоловіки

Міське населення

Сільське населення

Економічно активне населення

у віці 15-70 років

тис. осіб

22322,3

10786,8

11535,5

15347,9

6974,4

працездатного віку

20606,2

9575,2

11031,0

14514,5

6091,7

Рівень економічної активності населення

у % до населення відповідної вікової групи

у віці 15-70 років

62,6

57,1

68,9

61,6

65,1

працездатного віку

71,7

68,2

75,0

71,4

72,3

Зайняте населення

у віці 15-70 років

тис. осіб

20904,7

10139,9

10764,8

14309,7

6595,0

працездатного віку

19189,5

8928,9

10260,6

13477,2

5712,3

Рівень зайнятості населення

у % до населення відповідної вікової групи

у віці 15-70 років

58,7

53,7

64,3

57,4

61,5

працездатного віку

66,7

63,6

69,8

66,3

67,8

Безробітне населення

у віці 15-70 років

тис. осіб

1417,6

646,9

770,7

1038,2

379,4

працездатного віку

1416,7

646,3

770,4

1037,3

379,4

Рівень безробіття населення

у % до економічно активного населення відповідної вікової групи

у віці 15-70 років

6,4

6,0

6,7

6,8

5,4

працездатного віку

6,9

6,7

7,0

7,1

6,2

Економічно неактивне населення

у віці 15-70 років

тис. осіб

13312,0

8099,5

5212,5

9566,6

3745,4

працездатного віку

8144,8

4468,2

3676,6

5807,7

2337,1

Рівень економічної неактивності

у % до населення відповідної вікової групи

у віці 15-70 років

37,4

42,9

31,1

38,4

34,9

працездатного віку

28,3

31,8

25,0

28,6

27,7

Додаток В.

Основні показники ринку праці (річні дані)

Економічно активне населення

у тому числі

у віці 15-70 років

працездатного віку

зайняте населення

безробітне населення (за методологією МОП)

в середньому, тис.осіб

у % до населення відповідної вікової групи

в середньому, тис.осіб

у % до населення відповідної вікової групи

у віці 15-70 років

працездатного віку

у віці 15-70 років

працездатного віку

в середньому, тис.осіб

у % до населення відповідної вікової групи

в середньому, тис.осіб

у % до населення відповідної вікової групи

в середньому, тис.осіб

у % до економічно активного населення відповідної вікової групи

в середньому, тис.осіб

у % до економічно активного населення відповідної вікової групи

2000

22 830,8

63,2

21 150,7

73,7

20 175,0

55,8

18 520,7

64,5

2 655,8

11,6

2 630,0

12,4

2001

22 426,5

62,3

20 893,6

72,6

19 971,5

55,4

18 453,3

64,1

2 455,0

10,9

2 440,3

11,7

2002

22 231,9

61,9

20 669,5

71,7

20 091,2

56,0

18 540,9

64,4

2 140,7

9,6

2 128,6

10,3

2003

22 171,3

61,8

20 618,1

71,4

20 163,3

56,2

18 624,1

64,5

2 008,0

9,1

1 994,0

9,7

2004

22 202,4

62,0

20 582,5

71,1

20 295,7

56,7

18 694,3

64,6

1 906,7

8,6

1 888,2

9,2

2005

22 280,8

62,2

20 481,7

70,9

20 680,0

57,7

18 886,5

65,4

1 600,8

7,2

1 595,2

7,8

2006

22 245,4

62,2

20 545,9

71,2

20 730,4

57,9

19 032,2

65,9

1 515,0

6,8

1 513,7

7,4

2007

22 322,3

62,6

20 606,2

71,7

20 904,7

58,7

19 189,5

66,7

1 417,6

6,4

1 416,7

6,9

Безробітне населення працездатного віку зареєстроване у державній службі зайнятості

Кількість незайнятих громадян, які скористалися послугами державної служби зайнятості, в цілому за рік

Потреба в робочій силі, на кінець року

Навантаження незайнятого населення на одне вільне робоче місце, вакантну посаду, на кінець року

Середній розмір допомоги побезробіттюв грудні

Всього, тис.осіб

з них

в середньому, тис. осіб

у % до

працевлаштовано

перебували на обліку, на кінець року

економічно активного населення працездатного віку

населення працездатного віку

тис. осіб

у % до тих, які перебували на обліку

тис. осіб

тис. осіб

осіб

гривень

у %

до мінімальної заробітної плати

до попереднього року

2000

1178,7

5,6

4,2

2 744,1

597,0

21,8

1 188,0

68,2

17

59,39

50,3

119,2

2001

1063,2

5,1

3,8

2 760,2

772,7

28,0

1 028,8

96,9

11

85,23

72,2

143,5

2002

1028,1

5,0

3,7

2 799,2

831,8

29,7

1 055,2

123,9

9

105,98

64,2

124,3

2003

1024,2

5,0

3,6

2 835,2

877,3

30,9

1 003,7

138,8

7

118,32

57,7

111,6

2004

975,5

4,7

3,5

2 900,6

984,2

33,9

998,9

166,5

6

146,37

61,8

123,7

2005

891,9

4,4

3,2

2 887,7

1 049,8

36,4

903,5

186,6

5

192,89

58,1

131,8

2006

784,5

3,8

2,8

2 700,4

1 070,8

39,7

780,9

170,5

5

251,48

62,9

130,4

2007

673,1

3,3

2,4

2 419,7

1 098,6

45,4

660,3

169,7

4

339,27

73,8

134,9

Середньооблікова кількість штатних працівників¹

Коефіцієнт обороту робочої сили¹

Середньомісячна заробітна плата¹

по прийому

по звільненню

номінальна

реальна

тис. Осіб

у % до середньооблікової кількості штатних працівників

гривень

у % до прожиткового мінімуму для працездатних осіб²

у % до попереднього року

2000

13 678

20,0

25,0

230

80,0

99,1

2001

12 931

22,1

26,6

311

94,0

119,3

2002

12 235

23,7

27,7

376

103,1

118,2

2003

11 711

25,3

29,5

462

126,6

115,2

2004

11 316

27,1

28,8

590

152,5

123,8

2005

11 388

27,4

29,2

806

178,0

120,3

2006

11 433

28,2

29,9

1 041

206,1

118,3

2007

11 413

29,7

30,7

1 351

237,9

112,5

Додаток Г.

Міграційний рух населення України у січні–грудні 2008 року

У межах України

Зовнішня міграція

число прибулих

число вибулих

приріст

число прибулих

число вибулих

приріст

Осіб

Україна

673467

673467

х

37281

22402

14879

Автономна Республіка Крим

29528

28593

935

4239

1704

2535

області

Вінницька

28072

30381

–2309

1196

552

644

Волинська

18463

18434

29

590

541

49

Дніпропетровська

44441

46689

–2248

1789

1313

476

Донецька

57271

59144

–1873

3962

2976

986

Житомирська

21872

24096

–2224

547

429

118

Закарпатська

9097

10120

–1023

295

652

–357

Запорізька

22260

23221

–961

1557

966

591

Івано–Франківська

14819

15158

–339

519

319

200

Київська

25384

24658

726

891

304

587

Кіровоградська

11543

15585

–4042

356

293

63

Луганська

34148

37329

–3181

1548

1997

–449

Львівська

30557

31255

–698

549

582

–33

Миколаївська

16617

18205

–1588

868

425

443

Одеська

38379

35726

2653

4852

886

3966

Полтавська

25942

26289

–347

562

483

79

Рівненська

19200

20806

–1606

388

654

–266

Сумська

20417

21845

–1428

654

546

108

Тернопільська

13151

14626

–1475

331

330

1

Харківська

46426

43754

2672

4018

2285

1733

Херсонська

14718

17485

–2767

594

586

8

Хмельницька

23673

24668

–995

636

452

184

Черкаська

22394

22967

–573

622

369

253

Чернівецька

11248

10838

410

548

298

250

Чернігівська

17819

18619

–800

498

525

–27

м.Київ

51330

29985

21345

3618

1563

2055

Севастополь (міськрада)

4698

2991

1707

1054

372

682

На 1000 осіб

Україна

14,6

14,6

х

0,8

0,5

0,3

Автономна Республіка Крим

15,0

14,5

0,5

2,2

0,9

1,3

області

Вінницька

16,9

18,3

–1,4

0,7

0,3

0,4

Волинська

17,8

17,8

0,0

0,6

0,5

0,1

Дніпропетровська

13,1

13,8

–0,7

0,6

0,4

0,2

Донецька

12,7

13,1

–0,4

0,8

0,6

0,2

Житомирська

16,8

18,5

–1,7

0,4

0,3

0,1

Закарпатська

7,4

8,2

–0,8

0,2

0,5

–0,3

Запорізька

12,2

12,7

–0,5

0,8

0,5

0,3

Івано–Франківська

10,7

11,0

–0,3

0,4

0,2

0,2

Київська

14,7

14,2

0,5

0,5

0,2

0,3

Кіровоградська

11,2

15,1

–3,9

0,3

0,3

0,0

Луганська

14,6

15,9

–1,3

0,7

0,9

–0,2

Львівська

12,0

12,3

–0,3

0,2

0,2

0,0

Миколаївська

13,9

15,2

–1,3

0,7

0,3

0,4

Одеська

16,0

14,9

1,1

2,0

0,4

1,6

Полтавська

17,1

17,3

–0,2

0,3

0,3

0,0

Рівненська

16,7

18,1

–1,4

0,3

0,5

–0,2

Сумська

17,2

18,4

–1,2

0,5

0,4

0,1

Тернопільська

12,0

13,3

–1,3

0,3

0,3

0,0

Харківська

16,7

15,7

1,0

1,4

0,8

0,6

Херсонська

13,4

15,9

–2,5

0,5

0,5

0,0

Хмельницька

17,6

18,3

–0,7

0,5

0,4

0,1

Черкаська

17,1

17,5

–0,4

0,5

0,3

0,2

Чернівецька

12,4

12,0

0,4

0,6

0,3

0,3

Чернігівська

15,8

16,5

–0,7

0,4

0,4

0,0

м.Київ

18,7

10,9

7,8

1,3

0,6

0,7

Севастополь (міськрада)

12,4

7,9

4,5

2,8

1,0

1,8

Додаток Д.

Природний рух населення у січні–грудні 2008 року

1. Абсолютні дані чисельності народжених і померлих, природного приросту, кількості зареєстрованих шлюбів та розлучень

Народжені, осіб

Померлі, осіб

Природний приріст, осіб

Кількість померлих у віці до 1 р., осіб

Шлюби, одиниць

Розлучення, одиниць

Україна

510588

754462

–243874

5049

321992

166845

Автономна Республіка Крим

23353

30635

–7282

253

14498

7231

області

Вінницька

17914

28492

–10578

175

11508

5945

Волинська

15301

15594

–293

110

7375

2664

Дніпропетровська

37383

59781

–22398

398

23493

13462

Донецька

44394

81948

–37554

533

29887

18275

Житомирська

14641

23760

–9119

116

9003

4616

Закарпатська

18292

16155

2137

206

9192

2831

Запорізька

18901

30127

–11226

185

12260

7259

Івано–Франківська

16983

18385

–1402

181

9986

4125

Київська

20195

30946

–10751

144

13679

6976

Кіровоградська

10538

19272

–8734

133

6183

3974

Луганська

22259

42181

–19922

305

15617

9599

Львівська

29007

35126

–6119

253

17963

6129

Миколаївська

13378

19955

–6577

109

8145

5053

Одеська

28780

37951

–9171

281

17770

8963

Полтавська

14748

27968

–13220

120

9659

6029

Рівненська

17089

16245

844

151

8434

3069

Сумська

10835

22301

–11466

107

7023

4150

Тернопільська

12388

16200

–3812

121

7666

3100

Харківська

27207

45109

–17902

254

19110

10744

Херсонська

12473

18016

–5543

140

7178

4188

Хмельницька

14822

22943

–8121

134

9370

4608

Черкаська

12466

23386

–10920

139

8451

4888

Чернівецька

11067

12194

–1127

111

6741

3195

Чернігівська

10039

23784

–13745

79

6598

3806

м.Київ

31965

30067

1898

280

21694

10091

Севастополь (міськрада)

4170

5941

–1771

31

3509

1875

2. Загальні коефіцієнти народжуваності і смертності, природного приросту, шлюбності та розлучуваності (на 1000 осіб)

Загальні коефіцієнти

народжуваності

смертності

природного прирісту

смертності дітей у віці до 1 р.*

шлюбності

розлучуваності

Україна

11,0

16,3

–5,3

10,4

7,0

3,6

Автономна Республіка Крим

11,9

15,6

–3,7

11,4

7,4

3,7

області

Вінницька

10,8

17,1

–6,3

10,3

6,9

3,6

Волинська

14,8

15,1

–0,3

7,6

7,1

2,6

Дніпропетровська

11,0

17,6

–6,6

11,2

6,9

4,0

Донецька

9,8

18,1

–8,3

12,7

6,6

4,0

Житомирська

11,3

18,3

–7,0

8,1

6,9

3,6

Закарпатська

14,7

13,0

1,7

11,9

7,4

2,3

Запорізька

10,4

16,5

–6,1

10,2

6,7

4,0

Івано–Франківська

12,3

13,3

–1,0

11,0

7,2

3,0

Київська

11,7

17,9

–6,2

7,5

7,9

4,0

Кіровоградська

10,2

18,6

–8,4

13,1

6,0

3,8

Луганська

9,5

18,0

–8,5

14,4

6,7

4,1

Львівська

11,3

13,7

–2,4

9,0

7,0

2,4

Миколаївська

11,1

16,6

–5,5

8,5

6,8

4,2

Одеська

12,0

15,8

–3,8

10,1

7,4

3,7

Полтавська

9,7

18,4

–8,7

8,7

6,4

4,0

Рівненська

14,8

14,1

0,7

9,3

7,3

2,7

Сумська

9,1

18,7

–9,6

10,3

5,9

3,5

Тернопільська

11,3

14,8

–3,5

10,3

7,0

2,8

Харківська

9,8

16,2

–6,4

9,8

6,9

3,9

Херсонська

11,3

16,3

–5,0

11,8

6,5

3,8

Хмельницька

11,0

17,0

–6,0

9,5

7,0

3,4

Черкаська

9,5

17,9

–8,4

11,6

6,5

3,7

Чернівецька

12,2

13,4

–1,2

10,7

7,5

3,5

Чернігівська

8,9

21,1

–12,2

8,2

5,8

3,4

м.Київ

11,6

10,9

0,7

9,3

7,9

3,7

Севастополь (міськрада)

11,0

15,7

–4,7

7,6

9,2

4,9

*/ На 1000 народжених