Основні культурологічні ідеї К.Леві-Строса «Структурна антропологія»

Вступ

1. Генеза антропології від фізичної до структурної

2. «Структурна антропологія» К.Леві-Строса

3. Неоструктуралізм

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Термін структуралізм часто використовується для позначення специфічного стилю соціологічної роботи. В найзагальнішому розумінні він означає ті соціологічні концепції, в основі яких лежить поняття соціальної структури і ідея того, що суспільство є первинним відносно індивідів. Однак в більш вузькому значенні структуралісти називають тих теоретиків, які вважають що існує ряд соціальних структур, які не спостерігаються і на яких базуються спостережувані соціальні феномени. Спеціалісти визначають структуралізм як пошук універсальних і незмінних законів людського життя на всіх його рівнях, а корені його засад вбачають у структурній лінгвістиці граматичній системі мови законах її використання.

Представники сучасного структуралізму (К. Леві-Строс, Ж. Лакан, Р. Барт, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ч. Пірс та ін.) вивчають етнографічні, психологічні, історико-культурні, естетичні утворення як сукупності взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів, суть яких визначається не їх власним змістом або зовнішніми зв'язками, але їх місцем в соціальній системі.

Найбільш відомим структуралістом є антрополог К. Леві-Строс (1908 — 1984 рр ), представник структуралізму як Інтелектуального руху, який існує, зокрема, у Франції і охоплює антропологію, соціологію, лінгвістику і літературознавство. Леві-Строс вважає, що культурні форми, в особливості міфи, зазвичай представленні через поєднання протилежних якостей, які називають банальними опозиціями, такі, як солодке і кисле, або червоне і зелене. Аналіз міфів, а також літературних текстів демонструє прояв бінарних протилежностей.

Тема: «Основні культурологічні ідеї К.Леві-Строса «Структурна антропологія».

1. Генеза антропології від фізичної до структурної

Антропологія не відрізняється від інших гуманітарних і соціальних наук власним об"єктом дослідження. Антропологія починала свій розвиток із наукових пошуків у сфері розвитку суспільств, які називалися "дикими" або "примітивними". Але зараз такий же інтерес починають виявляти інші дисципліни — демографія, соціальна психологія, політична наука і право. Відмічається такий парадокс: антропологія розвивається у той час, коли ці суспільства мають тенденцію до зникнення або, принаймні, до втрати своїх характерних ознак. Таким чином, антропологія не пов"язана винятково з кам"яною сокирою, тотемізмом і полігамією. Антропологія переконливо довела це останнім часом, коли звернулась до вивчення так званих цивілізованих суспільств. Виникає питання — у чому сутність антропології? Адже вона виникла із певного сприйняття світу або ж оригінального способу постановки проблем, причому і перше, і друге проявилося принагідно при вивченні соціальних явищ. При цьому ці явища не обов`язково є простішими у порівнянні з явищами, які відбуваються у суспільстві спостерігача. Порівняння явищ першого і другого порядку засвідчує очевидність деяких загальних властивостей соціального життя, яке саме і становить предмет антропології.

Генеза антропології від фізичної до структурної детально проаналізована Клодом Леві-Стросом у працях "Мова і спорідненість", "Соціальна організація", "Проблеми методу і викладання", "Наука конкретного", "Категорії, елементи, види, числа", "Історія та діалектика", "Три вида гуманизма", "Руссо — отец антропологии", "Пути развития этнографии". Узагальнення зазначених праць дає можливість здійснити короткий опис генези антропології, якою її бачить видатний вчений[2, с. 129].

К.Леві-Строс відносить антропологію до соціальних наук, оскільки вона займається спільнотами людей. Однак за дефініцією антропологія є наукою про людину, чим засвідчує свою належність і до наук природничих. Фізична антропологія вивчає проблему еволюції людини, починаючи від тваринних, сучасним розподілом людей за расовими групами, які відрізняються анатомічними чи фізіологічними ознаками. Проте визначити фізичну антропологію як науку, що займається природним вивченням людини, було б не зовсім коректно. Адже останні фази еволюціїї людства, — ті, які диференціювали раси homo sapiens, і навіть етапи, які до цього призвели, — відбувалися в умовах, що значно відрізняються від тих, котрі управляли розвитком інших живих видів. Тільки-но людина оволоділа мовою і дуже складними знаряддями праці, вона сама визначила особливості своєї біологічної еволюціїї, не завжди це усвідомлюючи.

Будь-яке людське суспільство модифікує умови свого фізичного існування через складну сукупність таких правил, як заборона інцесту, ендогамія, екзогамія, переважаючий шлюб між певними типами родичів, полігамі чи моногамія, а то й просто через систематичне застосування моральних, соціальних, економічних і естетичних норм. Залежно від існуючих правил суспільство прихильне до одних типів шлюбних союзів і виключає інші типи. Таким чином, неможливо пояснити еволюцію людських рас чи підрас лише як результат природних обставин.

Отже, сама фізична антропологія, — хоча вона й звертається до знань і методів, що їх запозичено у природничих наук, — підтримує особливо тісний зв"язок із науками соціальними. У якнайширшому плані вона зводиться до вивчення анатомічних і фізіологічних трансформацій, які для певного виду живих істот є наслідком виникнення соціального життя, мови, системи цінностей, або, узагальнено, культури.

Етнографія вивчає культурні та побутові особливості народів світу, проблеми походження, розселення і культурно-історичних взаємостосунків суспільств. Етнографія охоплює також методи й технічні засоби, що стосуються роботи безпосередньо на місці польових досліджень, класифікації, опису ф аналізу окремих културних явищ (зброї чи знарядь праці, вірувань чи інституцій). Коли йдеться про матеріальні речі, то такі операції проводяться звичайно у музеї, що можна вважати продовженням дослідження.

Етнологія стосовно етнографії є першим кроком до синтезу. Не виключаючи безпосереднього спостереження, вона прагне до досить широких узагальнень, щоб їх можна було б обгрунтувати виключно на основі даних, одержаних із перших рук. Цей синтез може здійснюватись у трьох напрямках:

географічному (якщо потрібно ввести відомості, що стосуються сусідніх груп);
історичному (якщо мета полягає у відтворенні минулого одного чі кількох народів);
систематичному (якщо є потреба привернути особливу увагу, воикремивши, наприклад, певний тип матеріальних об"єктів, звичаїв чи інституцій.

Саме у такому значенні вживається у структурній антропології термін "етнологія". В усіх цих випадках етнологія визнає етнографію першим етапом, продовженням якого є вона сама.

Досить тривалий час вважалося, що така двоїстість є самодостатньою. Переважав принцип історично-географічного спрямування, який не припускав, що синтез може піти далі визначення місця походження й центрів поширення. Подальший етап синтезу науковці залищали іншим галузям знань — соціології, географії людини, історії, філософії. Такі причини зумовили обмеження розуміння сутності терміну "антропологія" лише антропологією фізичною.

Водночас, терміни "соціальна" чи "культурна" антропологія пов"язані з другим і останнім етапом синтезу на основі висновків, зроблених в етнографії та етнології. В англосаксонських країнах антропологія ставить собі завдання глобального пізнання людини, охоплюючи його в усій географічній та історичній розпростореності, прагнучи до знань, які можна було б застосувати до всієї сукупності етапів розвитку людини від гомінідів до сучасних рас. Антропологія схильна до узагальнень, позитивних чи негативних, але прийнятних для всіх людських суспільств, починаючи із великого сучасного міста до меланезійського племені.

Отже, можна визначити, що між антропологією і етнологією існує такий же зв"язок, як і згаданий вище зв"язок між етнологією та етнографією. Етнографія, етнологія й антропологія не є трьома різними дисциплінами чи трьоме різними концепціями одних і тих само досліджень. Це три етапи або три часові стадії того самого дослідження, а перевага того чи іншого терміну відображає лише особливу увагу до одного типу дослідження, котрого ніколи не можна відділити від двох інших [6, с. 197].

К.Леві-Строс зазначає, що не існує різкої відмінності між змістом термінів "соціальна" та "культурна" антропологія. Слово культура має англійське походження і розглядається як єдиний комплекс, який містить у собі знання, віру, мистецтво, моральність, закони, звичаї та багато інших властивостей і звичок, набутих людиною як членом суспільства. Отже, це поняття належить до характерних відмінностей, що існують між людиною і твариною, а відтак породжують опозицію, яка відтоді стала класичною: між природою і культурою. Звичаї, вірування. інституції виступають як технічні засобии серед ряду інших засобів, але вже з вищою інтелектуальною характеристикою. Адже технічні засоби перебувають на службі соціального життя і роблять його можливим, оскільки сільськогосподарські технічні засоби дають можливість задовольняти потреби харчування, а текстильне виробництво, наприклад, забезпечує захист від негоди. Цей ряд може бути продовжений.

Соціальна антропологія зводиться до вивчення соціальної організації: це основний розділ, але тільки розділ серед інших, які створюють культурну антропологію. Термін "соціальна антропологія" виник в Англії для означення першої кафедри наукового закладу, яка вивчала не стільки технічні засоби, скільки вірування, звичаї та інституції.

Глибинна сутність соціальної антропології розкривається при визначенні предмету її досліджень — це соціальні відносини і соціальна структура. На перший план виходить вже не людина, а група, що розглядається як організований соціум; досліджується сукупність форм комунікації, які лежать в основі соціального життя.

Культурна антропологія і соціальна антропологія охоплюють одну й ту саму проблему. Однак перша відштовхується від технічних засобів і предметів, щоб підійти до тієї філігранної техніки, якою є соціальна і політична діяльність, котра, у свою чергу, робить можливим і обумовлює життя в суспільстві. Соціальна антропологія відштовхується від соціального життя, щоб прийти до предметів, на які вона накладає свій відбиток, та до видів діяльності, через які вона себе проявляє.

Проте навіть у разі дотримання цієї паралелі виявляється ряд інших відмінностей. Соціальна антропологія виникла у результаті відкриття, що всі аспети соціального життя – економічні, політичні, юридичні, естетичні, релігійні — становлять важливий комплекс і жоден із цих аспектів неможливо зрозуміти, вилучивши його із сукупності інших. Отож, соціальна антропологія прагне йти від цілого до частин або, приніймні, віддає перевагу першому над другими.

Технічні засоби, або предмети матеріальної культури, мають не лише утилітарну ціннісність, вони виконують ще й функцію, для розуміння якої необхідно враховувати соціальні, а не лише географічні, механічні чи фізико-хімічні чинники. Сукупність функцій, у свою чергу, потребує нового поняття — поняття структури. Ідея соціальної культури набула надзвичайного значення у сучасних антропологічних дослідженнях, і вивчення її можливе лише при застосуванні функціонально-структурного підходу. Структурна антропологія, звертаючись до мови символів, знакових систем, враховуючи взаємозв"язки і взаємообумовленість елементів соціокультурного життя етонсів, отримує, таким чином, потужний інструментарій для подальших досліджень.

2. «Структурна антропологія» К.Леві-Строса

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: К.Леві-Стросс (нар.1908), Ж.Лакан (1901-1981), М.Фуко (1926-1984), Р.Барт (1915-1980) та ін.

Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури [6, с. 177].

Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вчених-структуралістів; друга — структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60-70-ті роки. В даному випадку мова йде про структуралізм як філософську течію.

Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина. У зв'язку з цим Лакан проводить думку про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідомого. На цьому він будує культурологічну концепцію, суть якої полягає у пріоритеті символічного над реальним.

В цілому, не вказуючи на існування окремої школи, термін структуралізм часто використовується для позначення специфічного стилю соціологічної роботи. В найзагальнішому розумінні він означає ті соціологічні концепції, в основі яких лежить поняття соціальної структури і ідея того, що суспільство є первинним відносно індивідів. Однак в більш вузькому значенні структуралісти називають тих теоретиків, які вважають що існує ряд соціальних структур, які не спостерігаються і на яких базуються спостережувані соціальні феномени. Спеціалісти визначають структуралізм як пошук універсальних і незмінних законів людського життя на всіх його рівнях, а корені його засад вбачають у структурній лінгвістиці граматичній системі мови законах її використання.

Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістичний структуралізм). Концепції структуралістів, попри усі розбіжності, мають спільні риси:

1) виділення первинної множини об'єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури;

2) розчленування об'єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відношення зв'язують різнорідні пари елементів;

3) розкриття відношень перетворення між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структури;

4) виведення із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці. Для цього етапу характерним є також протест проти психологізму і прагнення визначити структуру мови, відволікаю¬чись від й розвитку [9, с. 141].

Другий етап пов'язаний з поширенням методів структурної лінгвістики на різноманітні сфери культури. Це в першу чергу стосується діяльності французького вченого К.Леві-Стросса. Він застосував цей метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Леві-Стросс формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального начал, втрачену сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні первісного мислення. А Р.Барт, навпаки, поширює цей підхід на усвідомлення європейських соціальних явищ.

Леві-Стросс та його однодумці складають школу етнологічного структуралізму. Етнологія, підкреслює Леві-Стросс, не є ні окремою наукою, ні наукою новою: вона найдавніша і найзагальніша форма того, що ми називаємо гуманізмом.

Структурна антропологія як методологічний напрямок у вивченні соціокультурних явищ традиційних суспільств спирається на такі основні принципи:

1) явище культури розглядається в єдності своїх внутрішніх і зовнішніх зв'язків;

2) явище культури аналізується як багаторівневе цілісне утворення;

3) дослідження явища проводиться в рамках конкретної культури. Кінцевим результатом дослідження є моделювання структури.

Вивчаючи співвідношення біологічного (природного) і соціального у людській поведінці, Клод Леві-Строс дійшов висновку, що первинним і основним у ній є наявність формальних структур взаємин між людьми — таким чином на поведінку людини найбільший вплив мають символічні форми, традиції і ритуали, прийняті у конкретно цій культурі, так само прийняття певного формального способу спілкування — конкретної мови, що, власне, може визначити суспільні інститути й взаємини у певному соціумі, спроможне, як моделювати і стимулювати їхній розвиток, так і здатне стримувати його, консервуючи певний соціальний рівень суспільства. Водночас учений в жодному разі не відкидає впливу зовнішніх чинників на розвиток соціальних груп.

Важливим постулатом структурної антропології Леві-Строса стало тлумачення міфу й сакрального знання як фундаментального змісту колективної свідомості, підвалини стійких соціальних структур.

Цей напрям пов'язаний також із когнітивною антропологією (етнонаукою), етносемантикою і звернений до вивчення механізмів генези та побудови символічних систем у культурі. Акцент робиться на пошуку саме загальних, універсальних принципів внутрішньої організації феноменів культури.

Вчений навіть зробив суперечливі пошуки позасоціальної основи суспільного життя, зводячи її до обрахунків і формалізації стереотипів людської поведінки. Безперечною заслугою Клода Леві-Строса є міждисциплінарність досліджень первісного суспільства і мислення доісторичної людини, обробка величезного фактологічного матеріалу й вироблення на його основі теорії первісного мислення як метафоричного сприйняття дійсності на чуттєвому рівні.

Структурна антропологія базується на методології структуралізму, дуже розвиненої в площині лінгвістики та літературознавства. Її головна проблема полягає у визначенні співвідношення генетичної програми культури та можливостей вдосконалення здатностей людини до пізнання в процесі культурових змін. Верифікація здійснюється шляхом зіставлення уявлень про культуру із знанням психіки людини.

Культуру розуміють як сукупність символічних систем, визнаваних членами спільноти і формульованих на основі інваріантних психічних принципів. Культури неможливо розглядати під кутом зору єдиної шкали розвитку. Вони є результатом дії психологічних принципів в різноякісному природному середовищі.

Фізичний світ (природа) забезпечує сировину, яка перетворюється людиною згідно із її потенційними можливостями у різні, але структурно подібні символічні форми. Так, скажімо, в аналізі міфів неможливо шукати приховану тут "історичну реальність", оскільки творення міфів — це реалізація спроможності людини при засвоєнні нового соціального досвіду створювати його символічні аналоги. Міф — це структура, що пов'язує мовний пласт культури з більш генералізованим рівнем. Універсальна логіка трансформацій дозволяє розчленовувати й упорядковувати безпосередній потік життєвих переживань, накладає специфічний порядок на багатоманітний життєвий досвід. Головним механізмом культури тут є схема бінарних опозицій, серед яких засадничою є схема "природа-культура" [8, с. 165].

Механізми трансформації й символізації є іманентними формами несвідомої активності людини. Структури позасвідомого є інваріантними формами, що забезпечують структурування форм сприйняття та трансформацію їх в уявлення й символічні форми. Для пояснення культурних явищ потрібно з'ясувати тип структури, яка лежить в основі певного культурного феномена.

Клод Леві-Строс звернув увагу на те, що "мітичні оповіді є або видаються випадковими, позбавленими сенсу, абсурдними, однак, схоже, вони повторюються по всьому світові". Дослідник поставив собі завдання "визначити, чи був якийсь лад поза цим видимим безладдям…" [8, с. 117]. Учений вагався, чи досягне позитивного результату самим лиш визначенням існування ладу, але був твердо переконаний, що, "не знаючи ладу, зовсім неможливо збагнути значення" [8, с. 120]. Дуже важливими є методологічні засади, застосовані при висвітленні проблеми міфа та значення. К.Леві-Строс насамперед задає собі питання: "Що означає "значити"? Як на мене, то єдина відповідь, яку ми можемо дати, є та, що "значити" означає можливість перекласти будь-який різновид даних іншою мовою. Під іншою мовою я не маю на увазі, наприклад, французьку чи німецьку, але інші слова на іншому рівні" [8, с. 122]. Дослідник намагається виробити власний підхід до інтерпретації міфа через порівняння його з мовою та музикою: "І тільки якщо ставитись до міту так, ніби він оркестрова партитура, написана рядок за рядком, тоді ми зможемо зрозуміти його як цілість, і саме таким чином зможемо виявити значення міту" [8, с. 124]. Метод прочитання міфічної оповідки, запропонований Леві-Стросом, цілком збігається з нашим уявленням про структуру об'єкта нашого дослідження, закодовану в сім послідовних взаємозв'язаних елементів, що складають модуль метаморфози.

За Леві-Стросом, читання тексту зліва направо поєднане з вертикальним охопленням рядків зверху вниз, так, як музикант читає партитуру. Щоби охопити всі значення інформаційного поля в оповіданні про метаморфозу, треба мати на оці початок розвитку подій, їх послідовність та завершення. "Мітичне рішення сполучитись за своєю структурою дуже подібне до акордів, що розпочинають і завершують музичний твір, для них пропонується також поєднання крайностей, котрі тут остаточно поєднуються. Це могло б бути показано і мітами чи групами мітів, що сконструйовані як соната чи симфонія, чи рондо або ж токата, або будь-яка з музичних форм, які музика насправді не винаходила, а несвідомо взяла зі структури міту" [9, с. 36]. Учений переконаний, що пізнання міфа та значення може мати неабиякий вплив на метод аналізу літературних текстів: "Мені здається, що це і є другий аспект, аспект дотичності, який дасть нам визначальний ключ. Це було приблизно тоді, коли мітична думка, я би не сказав пропала чи зникла, радше перейшла в підгрунтя західної думки, що трапилось в часи Ренесансу та у ХVІІ ст.; ці перші романи, що почали з'являтися замість оповідань, теж вибудовувались за моделлю мітології" [9, с. 40].

Знання структурного коду дає змогу орієнтуватися, які елементи тексту і яким чином впливають на формування семантичного коду метаморфози, якому К.Леві-Строс надає особливої ваги при розгляді міфа. "Якщо ми намагаємось зрозуміти взаємовідношення між мовою, мітом та музикою,- зазначає учений, — то можемо це робити, використовуючи мову як відправну точку, і тоді видно, що музика з одного боку, а мітологія з іншого, обидві вийшли з мов, але розвивалися нарізно у відмінних напрямках; що музика наголошує на аспекті звучання, який вже присутній у мові, тоді як мітологія наголошує на аспекті значення, на сенсі, який також присутній у мові. (…) У музиці переважає звуковий елемент, а у міті — значеннєвий" [9, с. 43].

3. Неоструктуралізм

Інший представник старшого покоління структуралістів Ж. Лакан намагається проникнути в структури несвідомого в людській психіці, виходячи із гіпотези про те, що несвідоме структуровано як мова, а отже, надає суб'єкту набір можливостей для вираження його бажань, устремлінь, спонукань.

Деякі соціологи, зокрема Л. Альтюссер, приймали структуралістський підхід для того, аби вивчати соціальні феномени шляхом аналізу основоположних структур способу виробництва. Сучасні структуралістські положення були піддані серйозній критиці як не історичні, неверифікаційні і такі, що зневажають на роль творчої діяльності людей.

У 70-і рр. структуралізм, підсилений новими ідеями Варта, Деріда, Фуко, отримує назву ностструктуралізму (або неоструктуралізму), який так само як і структуралізм, розглядав мову як єдинопридатний фундамент для пізнання, а також для дій та існування.

Основними положеннями постструктуралізму є:

— теоретичне знання — це дискурсивна форма, що породжує тексти;

— емпірична реальність, яку має витлумачувати теоретичне знання, теж є сукупністю текстових утворень (опитування, відеозаписи, статистичні дані тощо);

— зміст емпіричних текстів залежить від того, з позицій яких теоретичних текстів вони будуть прочитані;

— вивчення емпіричних текстів веде до розуміння того, що відбувається у світі, більше, ніж будь-які емпіричні дослідження;

— світ є таким, яким він є, не через якийсь єднаючий фактор, а завдячуючи відмінностям, що лежать у його підґрунті;

— завдання соціологи полягає не в пошуку єдиних принципів та законів Існування цього світу, а у вивченні його відмінностей,

— соціологи мають зосередитися на аналізі об'єктивної структури суспільства, а не на (ролі) окремих діючих осіб, які конструюють суспільство;

— головним для дослідника повинен бути текст, а у тексті – його внутрішня структура. Авторство тексту особливого значення не має важливим є не наміри, бажання того, хто створює текстову реальність, а лише “внутрішня гра значимих складових” (Е Гідденс).

Висновки

Список використаних джерел

Антофійчук В. І.Культурологія: Термінологічний словник. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2007. — 159, с.
Багацький В. В. Культурологія: Історія і теорія світової культури ХХ століття: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2004. — 302 с.
Гіптерс З. В. Культурологічний словник-довідник: довідникове видання. — К. : Професіонал, 2006. — 327, с.
Зарубежные исследования по семиотике фольклора.- М.: Наука, 1985.- 321 с.
Йосипенко С. "Первісне мислення" в творчості Клода Леві-Строса // Первісне мислення, К.: Український Центр духовної культури, 2000
Культурологія: Навчальний посібник В. Л. Петрушенко, Л. А. Пинда, Є. А. Подольська; ред. : В. М. Пічі. — 4-е вид., стериотип. — Львів : Магнолія 2006, 2007. — 357, с.
Леви-Строс Клод. Первобытное мышление /Пер. с фр., предисловие С.Овсянникова.- М.: Изд-во "Республика", 1994.- 383 с.
Леві-Строс К. Первісне мислення /Пер. з фр., вступне слово та прим. С.Йосипенка.- К.: Укр. Центр духовної культури, 2000.- 321 с.
Леві-Строс К. Структурна антропологія /Пер. з фр. З.Борисюк.- 2-е вид.- К.: Основи, 2000.- 387 с.
Немировская Л. З. Культурология. История и теория культуры. — М. : ВСХИЗО, 1992. — 92, с.

Освіта та самоосвіта

Основні культурологічні ідеї К.Леві-Строса «Структурна антропологія»

Вступ

1. Генеза антропології від фізичної до структурної

2. «Структурна антропологія» К.Леві-Строса

3. Неоструктуралізм

Висновки

Список використаних джерел

Розділи

Теги