Зміст

Вступ.

1. Загальна класифікація історико-культурних пам’яток.

2. Методика опису документів національного архівного фонду України

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Національний архівний фонд України — складова частина вітчизняної історика — культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства Національний архівний фонд України відповідно до Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" ( 3814-12 ) — це сукупність архівних документів, що відображають історію духовного і матеріального життя Українського народу та інших народів, мають культурну цінність і є надбанням української нації та складовою частиною вітчизняної і світової історико-культурної спадщини.

До Національного архівного фонду України належать архівні документи (оригінали або копії, що їх заміняють) незалежно від їх виду, видів носіїв інформації, місця і часу створення і місця зберігання, режиму доступу, форми власності на них, що перебувають на території України або за її межами і відповідно до міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України, підлягають поверненню в Україну.

Національний архівний фонд України є самостійною інформаційною системою, складовою національних інформаційних ресурсів, одним із джерел забезпечення інформаційних потреб фізичних і юридичних осіб, суспільства, держави.

Тема: «Загальна класифікація історико-культурних пам’яток. Методика опису документів національного архівного фонду України».

1. Загальна класифікація історико-культурних пам’яток

Пам’ятки історії та культури – це унікальні свідки нашого минулого, важливе джерело історичного досвіду попередніх поколінь. Вони віддзеркалюють пройдений народом історичний шлях, матеріалізують життя та побут минулих епох, рівень соціально-економічного та культурного розвитку. Відтворюючи етапи розвитку цивілізації, боротьби за національну свободу й незалежність, вони одночасно служать джерелом історичного пізнання, важливим засобом формування світогляду наших сучасників з огляду на досвід минулого.

Існування України як суверенної незалежної держави покладає на неї відповідальність за долю історичних та культурних реліквій різних часів і народів, які знаходилися на її території і є невід’ємною складовою частиною світової скарбниці культурних цінностей. Вивчення, охорона та використання пам’яток є важливим напрямком державної політики України.

Культурна спадщина — сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини.

Об'єкт культурної спадщини — визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Нерухомий об'єкт культурної спадщини — об'єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності.

Рухомі предмети, пов'язані з нерухомими об'єктами культурної спадщини, — елементи, групи елементів об'єкта культурної спадщини, що можуть бути відокремлені від нього, але складають з ним єдину цілісність, і відокремлення яких призведе до втрати археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, архітектурної, мистецької, наукової або культурної цінності об'єкта.

Пам'ятка культурної спадщини — об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України; ( Абзац шостий статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом N 574-VI від 23.09.2008 )

За типами об'єкти культурної спадщини поділяються на:

— споруди (витвори) — твори архітектури та інженерного мистецтва, твори монументальної скульптури та монументального малярства, археологічні об'єкти, печери з наявними свідченнями життєдіяльності людини, будівлі або приміщення в них, що зберегли автентичні свідчення про визначні історичні події, життя та діяльність відомих осіб;

— комплекси (ансамблі) — топографічно визначені сукупності окремих або поєднаних між собою об'єктів культурної спадщини;

— визначні місця — зони або ландшафти, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду.

За видами об'єкти культурної спадщини поділяються на:

— археологічні — рештки життєдіяльності людини (нерухомі об'єкти культурної спадщини: городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, їх залишки чи руїни, мегаліти, печери, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, а також пов'язані з ними рухомі предмети), що містяться під земною поверхнею та під водою і є невідтворним джерелом інформації про зародження і розвиток цивілізації;

— історичні — будинки, споруди, їх комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих та померлих (загиблих) військовослужбовців (у тому числі іноземців), які загинули у війнах, внаслідок депортації та політичних репресій на території України, місця бойових дій, місця загибелі бойових кораблів, морських та річкових суден, у тому числі із залишками бойової техніки, озброєння, амуніції тощо, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів;

— об'єкти монументального мистецтва — твори образотворчого мистецтва: як самостійні (окремі), так і ті, що пов'язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам'ятками або з утворюваними ними комплексами (ансамблями);

— об'єкти архітектури та містобудування — окремі архітектурні споруди, а також пов'язані з ними твори монументального, декоративного та образотворчого мистецтва, які характеризуються відзнаками певної культури, епохи, певних стилів, традицій або авторів; природно-архітектурні комплекси (ансамблі), історичні центри, вулиці, квартали, площі, залишки давнього розпланування та забудови, що є носієм певних містобудівних ідей;

— об'єкти садово-паркового мистецтва — поєднання паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами;

— ландшафтні — природні території, які мають історичну цінність;

— об'єкти науки і техніки — унікальні промислові, виробничі, науково-виробничі, інженерні, інженерно-транспортні, видобувні об'єкти, що визначають рівень розвитку науки і техніки певної епохи, певних наукових напрямів або промислових галузей.( Стаття 2 в редакції Закону N 2245-IV від 16.12.2004 ).

Об'єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України (далі — Реєстр) за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об'єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки. ( Частина перша статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2245-IV від 16.12.2004)

Не підлягають державній реєстрації об'єкти, що є сучасними копіями існуючих пам'яток або спорудами (витворами), створеними за старовинними проектами чи науковими реконструкціями, в тому числі масові тиражовані копії.

Занесення об'єкта культурної спадщини до Реєстру та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам'ятки) провадяться відповідно до категорії пам'ятки:

а) пам'ятки національного значення — постановою Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини;

б) пам'ятки місцевого значення — рішенням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання.

Об'єкт культурної спадщини, в тому числі щойно виявлений, до вирішення питання про занесення його до Реєстру підлягає охороні відповідно до вимог цього Закону, про що відповідний орган охорони культурної спадщини у письмовій формі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган.

Порядок виявлення об'єктів культурної спадщини визначає центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини видає власнику пам'ятки або уповноваженому ним органу свідоцтво про реєстрацію об'єкта культурної спадщини як пам'ятки. Це повноваження може бути делеговано іншим органам охорони культурної спадщини відповідно до закону.

Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини надає органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органам охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, органам охорони культурної спадщини місцевого самоврядування витяги з Реєстру щодо пам'яток, які розташовані на їхніх територіях (Стаття 14 в редакції Закону N 2245-IV від 16.12.2004).

В Україні на державному обліку перебуває понад 130 тис. пам'яток, з них 57206 — пам'ятки археології (у тому числі 418 — національного значення), 51364 — пам'ятки історії (у тому числі 142 — національного значення), 5926 — пам'ятки монументального мистецтва (у тому числі 44 — національного значення), 16293 — пам'ятки архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва та ландшафтні (у тому числі 3541 — національного значення).

Функціонує 61 історико-культурний заповідник. До складу заповідників входять комплекси (ансамблі) пам'яток, що мають особливу культурну цінність, 13 заповідникам надано статус національних.

Близько 9400 населених пунктів України мають понад 70 тис. об'єктів культурної спадщини, що потребують дослідження та взяття на облік. 401 населений пункт включено до Списку історичних населених місць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року N 878 ( 878-2001-п ).

2. Методика опису документів національного архівного фонду України

Архівне описування або описування архівних документів — це процес створення і організації вторинної документної інформації шляхом аналітико-синтетичного опрацювання первинної документної інформації та отриманих з інших джерел відомостей про документи.

Архівне описання — структурована вторинна документна інформація, що є результатом архівного описування у вигляді описової статті архівного довідника.

Одиницею описування називається група документів або окремий документ, що є об'єктом окремого описування.

За своєю структурою описова стаття архівного довідника поділяється на зони описання, у межах яких за певною ознакою групуються окремі відомості про одиницю описування, що називаються елементами описання.

Послідовність розміщення зон описання в загальній структурі описової статті визначається типом архівного довідника та видом інформаційно-пошукової системи (традиційної чи автоматизованої), до якої включається описання.

Зона ідентифікації містить групу елементів описання, що дозволяють ототожнити одиницю описування, виокремити її з числа інших: рівень описання, пошукові дані, заголовок, крайні дати, кількісні показники, характеристики носіїв інформації.

Зона історичної інформації (контексту) містить групу елементів описання, що дозволяють ідентифікувати утворювача одиниці описування, визначити ступінь автентичності і достовірності первинної документної інформації та достовірність її тлумачення: історична (біографічна) довідка про утворювача, історія формування і зберігання документів утворювачем (власником) та джерело і форми надходження їх до архіву.

Зона змісту та структури містить групу елементів описання, що дозволяють визначити внутрішню організацію одиниці описування, а також реальну та потенційну цінність її документів: принципи систематизації, зміст, відомості про експертизу цінності, перспективи поповнення складу.

Зона умов доступу та користування містить групу елементів описання, що визначають порядок доступу до одиниці описування: правові підстави, що регулюють режим доступу; умови відтворення (копіювання) документів та використання їх інформації; фізичні характеристики та особливості форми запису інформації (у тому числі мова) документів, що впливають на можливість користування; склад довідкового апарату до одиниці описування, порядок користування ним.

Зона інформації про споріднені документи містить групу елементів описання, що дозволяють користувачеві визначити джерела спорідненої інформації: місцезнаходження оригіналів (для копій документів), наявність копій страхового фонду і фонду користування, наявність копій документів в інших архівах; наявність у цьому ж або в інших архівах документів, споріднених з одиницею описування походженням або тематично; відомості про оприлюднення документної інформації (публікації, дослідження, експонування тощо).

Зону приміток призначено для спеціальної інформації, що не може бути представлена в жодній з інших зон. Склад і змістелементів описання в ній обумовлюється профілем архіву, а також специфікою видового складу і документної інформації одиниці описування.

Зона авторської інформації містить групу елементів описання, що пояснюють та обгрунтовують достовірність вторинної документної інформації та обрану методику описування, а також ідентифікують укладача описання: джерела інформації, нормативні документи та методичні посібники, використані під час описування; прізвище і посада укладача та дата описування.

Описання документів подається на різних рівнях, що відповідають рівням їх організації в архіві.

Позиція одиниці описування в ієрархії описань груп документів архіву називається рівнем описання.

Основними одиницями описування і, відповідно, основними рівнями описання у довідковому апараті архіву є фонд, опис, права, документ. Залежно від того, яка сукупність документів є одиницею описування, можуть виокремлюватися додаткові рівні: групи фондів, справ (комплекс), документів або окремий документ.

Відповідно до рівня описання застосовуються такі способи описування:

— подокументний — для окремого документа;

— поодиничний — для окремої справи;

— груповий — для групи документів, групи однорідних справ, усіх справ одного або декількох описів, всього фонду або групи фондів.

Описування документів архівного фонду на етапі науково-технічного опрацювання здійснюється послідовно на кожному його структурному рівні за обраною схемою систематизації. Ці рівні визначаються структурою чи функціями фондоутворювача — юридичної особи, ступенем і характером висвітлення у документах життя і діяльності фондоутворювача — фізичної особи, видовим складом, тематикою або хронологічними межами утворення документів.

Одиницею описування послідовно виступають такі групи документів:

— фонд;

— підфонд (для об'єднаного архівного фонду);

— розділ, підрозділ, комплекс, група, підгрупа, справа, документ — за схемою систематизації опису.

Описання фонду подається як об'єднання сукупного описання документів фонду в цілому та описань усіх груп документів на кожному рівні. Такий метод архівного описування називається багаторівневим описуванням фонду, а ієрархічно об'єднана сума усіх описань — багаторівневим описанням фонду.

Окремі описання, вичленовані із складу цілісного багаторівневого описання фонду (описання фонду або опису в цілому, розділу, підрозділу, менших груп, справи, документа), використовуються для подальшого формування довідкового апарату архіву — укладання путівників, каталогів та інших архівних довідників і баз даних.

Основними принципами багаторівневого описування є:

— розкриття інформації від загального (фонд) до окремого (частини фонду): на рівні фонду подається інформація про фонд у цілому, на кожному з нижчих рівнів — про ті частини фонду, що описуються;

— відповідність інформації рівню описання: на рівні фонду не подається інформація, що міститься в окремій справі; на рівні опису або розділу опису не описується історія фондоутворювача — юридичної особи, а подається стисла інформація про її підрозділ — безпосередній утворювач документів одиниці описування;

— неповторюваність інформації (ступінь згортання інформації) в ієрархічно пов'язаних описаннях, тобто на найвищому рівні подається загальна інформація, яка є спільною для описань усіх рівнів; на нижчих рівнях не повторюється інформація, яку вже наведено на вищому рівні;

— взаємозв'язок і взаємодоповнення інформації різних рівнів описання; пов'язування кожного описання вищого рівня з описанням нижчого рівня здійснюється через вилучення усіх спільних елементів описання (назва архіву, номер і назва фонду, опису, автор, адресат, кореспондент, номінал, жанр, спосіб утворення тощо) з описань нижчих рівнів і перенесення їх до описань вищих рівнів.

Конкретний склад елементів описання на кожному рівні описання визначається принципами диференційованого підходу до описування документів, тобто застосуванням пріоритетів у виявленні, відборі, деталізації та узагальненні вторинної документної інформації відповідно до видового складу та ступеня цінності описуваних документів з урахуванням типу і виду архівного довідника, для якого призначене їх описання.

Спільними елементами описання для всіх рівнів описання є заголовок, пошукові і довідкові відомості, носій інформації, склад і зміст документів (анотація), наявність особливо цінних та унікальних документів, наявність страхового фонду та фонду користування; умови доступу і користування документами та використання їх інформації, укладач описання.

Обов'язковими елементами описання для всіх рівнів описання є елементи зони ідентифікації.

Робота щодо включення унікальних документальних пам'яток Національного архівного фонду до Державного реєстру починається після затвердження анотованих переліків. На їх підставі власники унікальних документальних пам'яток складають у двох примірниках відповідні частини розділу Державного реєстру національного культурного надбання (додаток 2), які мають бути затверджені керівником і засвідчені печаткою архівної установи, де зазначені пам'ятки пройшли державну реєстрацію.

Перший примірник розділу Державного реєстру постійно зберігають там, де його склали, в архівній установі чи в іншого власника, другий — державна архівна установа, в якій відповідні документи пройшли державну реєстрацію, надсилає Головному архівному управлінню при Кабінеті Міністрів України (далі — Головархів України) не пізніш як через місяць після його затвердження.

Форми розділу Державного реєстру унікальних документальних пам'яток Державного реєстру національного культурного надбання та додатки до них кожний власник документів Національного архівного фонду виготовляє власним коштом. Фізичні особи, які є власниками унікальних документальних пам'яток, що пройшли державну реєстрацію у відповідних державних архівних установах, одержують від останніх зазначені форми Державного реєстру безкоштовно.

Порядок заповнення граф 1-11 частин розділу Державного реєстру національного культурного надбання регламентовано методикою, викладеною в пункті 3.1. У графі 14 додатка 2 "Відомості про страхування документів" указують назву страхової компанії, її адресу. Форми розділу Державного реєстру мають заповнюватися друкованим способом державною мовою, відповідно до чинного законодавства.

Частини розділу Державного реєстру національного культурного надбання, складені власниками унікальних документальних пам'яток, формуються в архівних установах у спеціальну справу "Державний реєстр національного культурного надбання. Унікальні документальні пам'ятки Національного архівного фонду" (додаток 3), всі аркуші (форми) якої підлягають валовій нумерації. У завірчому аркуші (додаток 4) цієї справи вказують кількість підшитих і пронумерованих аркушів, кількість унесених одиниць зберігання й окремих документів, зарахованих до унікальних документальних пам'яток. Кожне нове включення пам'яток до частини розділу Державного реєстру або вилучення з неї оформлюють відповідним засвідчувальним записом у завірчому аркуші.

Якщо архівну справу зараховано до унікальних документальних пам'яток і в ній міститься один і більше унікальних документів, то у внутрішньому опису (додаток 5) перелічують усі такі документи.

Коли всі документи архівної справи повністю зараховано до унікальних документальних пам'яток, у графі 4 внутрішнього опису записують: "усі документи справи № _____ зараховано до унікальних документальних пам'яток." У графі 6 "Примітки" зазначають порядковий номер справи (унікальної документальної пам'ятки), під яким її включено до частини розділу Державного реєстру національного культурного надбання. Інші графи 1, 2, 3, 5 внутрішнього опису справи не заповнюють.

Власники документів Національного архівного фонду, які включені до відповідної частини розділу Державного реєстру національного культурного надбання, зобов'язані систематично інформувати Головархів України про зміни в складі унікальних документальних пам'яток; відомості про включення таких змін подаються не пізніш як через один місяць.

Вилучення унікальних документальних пам'яток з Державного реєстру національного культурного надбання здійснюється Головархівом України на підставі мотивованого подання архівної установи, яка зберігає перший примірник відповідної частини зведеного розділу зазначеного Державного реєстру.

Висновки

Культурна спадщина — сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини.

Об'єкт культурної спадщини — визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Архівне описування або описування архівних документів — це процес створення і організації вторинної документної інформації шляхом аналітико-синтетичного опрацювання первинної документної інформації та отриманих з інших джерел відомостей про документи.

Основними одиницями описування і, відповідно, основними рівнями описання у довідковому апараті архіву є фонд, опис, права, документ. Залежно від того, яка сукупність документів є одиницею описування, можуть виокремлюватися додаткові рівні: групи фондів, справ (комплекс), документів або окремий документ.

Відповідно до рівня описання застосовуються такі способи описування: подокументний — для окремого документа; поодиничний — для окремої справи; груповий — для групи документів, групи однорідних справ, усіх справ одного або декількох описів, всього фонду або групи фондів.

Описування документів архівного фонду на етапі науково-технічного опрацювання здійснюється послідовно на кожному його структурному рівні за обраною схемою систематизації. Ці рівні визначаються структурою чи функціями фондоутворювача — юридичної особи, ступенем і характером висвітлення у документах життя і діяльності фондоутворювача — фізичної особи, видовим складом, тематикою або хронологічними межами утворення документів.

Одиницею описування послідовно виступають такі групи документів: фонд; підфонд (для об'єднаного архівного фонду); розділ, підрозділ, комплекс, група, підгрупа, справа, документ — за схемою систематизації опису.

Список використаних джерел

1. Архівознавство: Елементарний підручник. – 4.1.: Пос. для самоосвіти і для уч. зак. / Автори: Барвінський В., Веретенников В., Герасименко Ф. та ін. – X.: Рад. Школа, 1982. – 22 с.

2. Архівознавство/Г.В. Боряк, Л.А. Дубровіна та ін.; Ред.: Ярослав Калакура, Ірина Матяш; Держ. комітет архівів України, Укр. наук.-дослід. ін-т архівноі справи та документознавства. — 2-е вид., виправл. і доп.. — К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2002. — 354 с.

3. Введенський А.О., Дядиченко В.А., Стрельський В.І. Допоміжні історичні дисципліни: Короткий курс. – К., 1963. – 207 с.

4. Веретенников В. Архівознавство: Лекція І / Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів. – Харків, Одеса: Вища школа, 1931. – 21 с.

5. Крайская З. В. Архивоведение: Учеб. для сред. спец. учеб. заведений. — М.: НОРМА, 1996. — 220 с.

6. Ляхоцький В. Національний архіний фонд — складова частина інформаційних ресурсів держави // Київська старовина. — 2004. — № 2. — С. 42 — 58

7. Романовський В. Нариси з архівознавства: Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах. – X.: Вид-во ЦАУ УРСР, 1927 . – 170 с.

8. Принципи архівного опису: затв. спец. комісією станд. опису та Секретаріатом комісії МРА з стандартів опису в січні і лютому 1992 року //Національна архівна система „Архівна та рукописна україніка” . – Вип.. І. – с. 260-271