Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика політичних поглядів Платона

Розділ 2. Політична філософія Платона

2.1. Типи державного ладу за Платоном

2.2. Ідеальна держава Платона

Розділ 3. Особливості політико-правової думки Платона

3.1. Погляди Платона щодо політичного устрою

3.2. Класифікація форм державного управління в філософії Платона

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми.Минуле століття було приречене стати свідком безпрецедентних за своїм масштабом соціально-політичних катаклізмів і трансформацій. Серед багатьох детермінант даних процесів значну роль відігравали політико-філософські вчення, в яких пропонувалися різні моделі оптимальної держави. Багато з них з різним ступенем успішності були втілені в життя. Пошук оптимальних форм держави не припиняється й сьогодні. Особливо активно ці процеси відбуваються в перехідних суспільствах і, зокрема, в сучасній Україні. Проголошений курс на реформування політичної системи вимагає вирішення цілого комплексу питань, ключовим з яких є питання про шляхи трансформації держави. Успішне розв’язання цих завдань передбачає звернення до досвіду філософського осмислення трансформації держави в європейській світській інтелектуальній традиції, видатним представником якої є Платон.

Метадослідження полягає у виявленні закономірностей філософського осмислення трансформації держави в античній філософії.

Досягнення поставленої мети обумовлює необхідність вирішення низки конкретних завдань:

— розробити систему критеріїв філософського осмислення трансформації держави;

— проаналізувати погляди Платона на трансформацію держави;

— виявити своєрідність підходу до філософського осмислення трансформації держави;

— розглянути особливості філософського осмислення Платона про трансформацію держави.

Об’єкт дослідження– філософський базис політичних вчень Платона.

Предметом дослідженняє взаємодія компонентів, що забезпечують філософське осмислення трансформації держави в рамках політичних вчень Платона.

Розділ 1. Загальна характеристика політичних поглядів Платона

Справжнє ім'я Платона – Арістокл, а Платон – прізвисько (від "платюс" – "широкий", "широкоплечий"). Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", – фактично об'єктивоване поняття.

Платон — учень Сократа — є одним з найвидатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони». Вчення Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явиш. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави. Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани — правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства [3, c. 16-17].

Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократією — владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.

Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це — тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління — олігархію. Це влада небагатьох — жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу — демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу — демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу — охлократію. Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії — багатство, в демократії — свобода. Саме з демократії виростає ЇЇ продовження і протилежність — тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія — найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство [8, c. 29-30].

У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони. Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати в законній і незаконній формах. Законна влада одного — це царство, монархія, незаконна — тиранія. Законна влада небагатьох — це аристократія, незаконна — олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, серед незаконних — найкращою [13, c. 25].

Розділ 2. Політична філософія Платона

2.1. Типи державного ладу за Платоном

Нинішні типи державного ладу, вважає Платон, недосконалі, як недосконала людина, правителі держави. Властивостям людської душі, на його думку, відповідають п'ять типів державного ладу. Людині гарній і справедливій відповідає аристократичне правління кращих. Інші типи — наслідок прогресуючої хвороби держави (недотримання справедливості і розумності). Тімократія своєю появою зобов'язана розбратам і переродженню аристократичного ладу і держави. У ній вже бояться ставити мудрих людей на державні посади. Тут панує честолюбство, шалений дух. Така держава буде вічно воювати. її хвороба приводить до олігархії, ладу, заснованому на майновому цензі, при владі там стоять багаті, а бідняки не беруть участь у правлінні, там менш за все цінуються чеснота і її власники. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, здійснивши переворот, усіх зрівняють у громадянських правах. Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але без належного управління. «Коли на чолі держави, де демократичний лад і жадання свободи, доведеться встати дурним виночерпіям, — говориться в діалозі «Держава», — держава ця понад належне оп'яняється свободою в нерозбавленому вигляді». Тут скінчать тим, що перестануть зважати на справедливість і закони. Надмірна свобода обертається надмірним рабством — тиранією, самим тяжким захворюванням держави. Головною його причиною Платон вважав псування людських нравів, видужання пов'язував з поверненням до правління мудрих, дотриманням справедливості разом з розумністю.

У діалозі «Політик» Платон продовжив аналіз цієї проблеми. Крім зразкової держави, правитель якої керується істинним знанням, він виділяє тут ще три типи правління — монархія, влада небагатьох і влада більшості, кожний з яких залежно від наявності чи відсутності законності, поділяється надвоє. Законна монархія — це царська влада, протизаконна — тиранія; законна влада небагатьох — аристократія, незаконна — олігархія; демократія з законами і без законів. Критерієм цього разу виступають знання і законність. Політика, згідно з Платоном, — царське мистецтво, що вимагає знання й уміння керувати людьми. Якщо такі дані є в правителів, буде вже неважливо — правлять вони за законами чи без них. У всіх інших державах, на чолі яких немає істинних правителів, правління повинне здійснюватися через закони, накреслені мудрими законодавцями. Такі держави навіть «не держави, а попросту співжиття громадян, де одна їх частина володарює, а інша рабськи кориться». Тому тут так необхідні закони. Законність, за Платоном, — покірність правильним законам. Інша справа — ідеальна держава[6, c. 14-16].

У «Державі» Платон пропонує свою модель ідеальної справедливої держави. У ній усунуті багатство і бідність — порок усіх звичайних держав, де як би «дві ворожі між собою держави: одна — бідняків, інша — багатіїв». Чотирьом чеснотам людини відповідають чотири чесноти ідеальної держави: вона мудра, мужня, розважлива і справедлива. Мудра, тому що тут здійснюються здраві рішення на основі знань, управляють нею «знаючі». Мужня — це громадянська властивість. Розважлива — тут обмежені прагнення правителів і підвладних. Справедливість — у справедливому розподілі обов'язків, коли сослов'я «роблять кожне свою справу». Це — основа правопорядку. Трьом началам людської душі — розумному, шаленому, жадаючому — відповідають, пояснює Платон, три начала в державі: дорадче, захисне і ділове, їх реалізують три стани — правителі, воїни і виробники (хлібороби і ремісники). Вони діють в ім'я цілого — блага держави.

В ідеальній державі Платона все повинно бути чітко фіксовано, усе побудовано за визначеним планом, який не може бути порушений ніким із громадян. Цим вона відрізняється від відомих держав-полісів, що характеризуються неміцністю, хаотичністю, відсутністю жорсткого порядку і, як наслідок, пануванням несправедливості. Дійсно, можливі три форми державного устрою: а) монархія — правління одного («моно» — один, «архє» — початок); б) аристократія — правління деяких; в) демократія — правління більшості, чи народу. Однак ці три «правильні» форми мають тенденцію, що часто здійснюється на практиці, перетворюватися у свої зіпсовані двійники: монархія — у тиранію, аристократія — в олігархію, демократія — у демагогію. Перекручення мають місце в силу того, що правителі схильні частіше піклуватися про себе і про свої корисливі інтереси, а не про інтереси громадян. Фактором перекручення виступає також надмірна воля, що неминуче веде за собою демагогію. Однак якщо держава зуміє зберегти моральне здоров'я громадян, то найкращою формою виявиться перша — монархія. Якщо моральність втрачена, отже, процвітає корупція, то найкращою стає третя — демократія. Вона щонайменше гарантує мінімум волі як розраду і надію на майбутнє. Нарешті, у загальному випадку кращою є аристократія — найбільшою мірою відповідна ідеальній державі, оскільки вона може стати правлінням «кращих». Саме її Платон закладає в основу свого проекту ідеальної держави. Кращими правителями будуть ті, хто вміє розумно відрікатися від своїх пристрастей, хто прагне до істини і справедливості, любить свою державу, тобто філософи. Такі мотиви, що рухають Платоном у його прагненні намалювати образ ідеальної держави [2; с. 75-76].

Правителями держави повинні бути філософи. Поки в державах не будуть царювати мудрі (філософи), або нинішні царі і владики не стануть шляхетно і ґрунтовно філософствувати, доти державам не позбутися зла.

В ідеальній державі, де всі громадяни — брати, зберігається нерівність занять, що відповідає нерівності здібностей. У ті з них, хто здатний правити, бог домісив при народженні частку золота, у їх помічників — срібла, а в хліборобів і ремісників — заліза і міді. Придумана Платоном метафора застерігає: держава загине, якщо керувати нею чи охороняти її будуть будь-хто. Тут правлять кращі і шляхетні, діють гарні закони, держава піклується і переживає за своїх громадян («якщо один громадянин вдарив пальця — усій державі боляче»), у стражів держави відсутня власність, тут спільність дружин і дітей. Платон ретельно виписує правила добору і виховання правителів і стражів держави. Саме головне знання для них — знання ідеї блага. «Якщо ми підберемо людей здорових тілом і духом і виховаємо їх на величних знаннях і посилених вправах, — зауважує він, — то самій справедливості ні в чому буде нас дорікнути і ми збережемо в цілості і державу, і її лад». Таким чином, правління філософів і дія справедливих законів у Платона — дві сторони єдиного ідеального проекту.

У «Законах» він малює «другий за достоїнством державний лад». У ньому 5040 громадян, які мають будинки і земельні наділи, що належать державі. Тут відсутня приватна власність, панує рівність, колективізм і однодумство. Правителі тут виборні. Суворі закони регламентують публічне і приватне життя людей. Призначення людини — служити державі. Така держава є по суті тоталітарною. Тому Платона не безпідставно вважають одним з основоположників теорії тоталітаризму.

Отже, у Платона два види ідеального державного ладу. У першому — над усім стоять правителі-філософи, у другому — і правителям предписані закони. Відрізняються вони і ступенем рівності. Автор проектів вважав: правління філософів, діючих спільно з «істинним за природою законодавцем», зробить державу ідеальною і довговічною[3, c. 24-26].

Закони, за Платоном, — це визначення розуму, установлені заради загального блага всієї держави. «Там, де закони встановлені в інтересах кількох людей, — пише він у «Законах», — мова йде не про державний лад, а тільки про внутрішні звади, і те, що вважається там справедливістю, носить вотще це ім'я». Доповнює: «там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави».

У «Законах» викладена і теорія закону, принципи законодавства. Законодавець, вважає автор діалогу, повинен охопити в законах усі правовідносини, в які вступає людина від народження і до самої смерті. У законах необхідно закріпити шанування богів, героїв і батьків. Законодавець повинен правильно оцінювати честь і безчестя, вищі цінності, блага людини (душа, здоров'я, краса тіла) і нижчі (майно, статок). Закони не повинні встановлювати «могутні і незмішані влади» у державі. «Законодавець повинен мати на увазі трояку мету: щоб влаштовувана держава була вільною, внутрішньо дружелюбною і володіла розумом». Платон вважав: правильні закони роблять щасливими тих, хто ними користається, надаючи їм усі блага. Тексти законів, на думку Платона, повинні відрізнятися ясністю, чіткістю, стислістю, мати вступ. Законодавцю не можна висловлювати дві різних думки щодо одного й того ж. Закони потрібні непорушні, усякого роду нововведенням він оголошує війну.

На стражі законів стоїть правосуддя. Усяка держава, зауважує Платон, перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовані належним чином. Призначення суддів він порівнює з обранням правителів: суддя стає рівним правителю своїм вироком. Ціль законодавця і стража законів: людина повинна стати хорошою, доброчесною. За законом жодне покарання не має на меті заподіяти зло. Воно робить караного або кращим, або менш зіпсованим. До найбільш тяжких злочинів Платон відносить злочини проти богів, батьків і держави. їх образа карається смертю. «І це ще найменше із зол, — пише він. — Для інших громадян корисним прикладом стане безславність злочинця і те, що його труп буде викинутий за межі країни». Платонівське вчення про злочини і покарання розрізняє навмисні і ненавмисні «несправедливі вчинки», міри адміністративної, кримінальної і громадсько-правової відповідальності. Усі пропоновані заходи спрямовані до того, щоб «змусити людину зненавидіти несправедливість і полюбити чи принаймні не відчувати ненависті до природи справедливості — це і є задача найкращих законів».

Таким чином, сократівська теорія благозаконня, правління «кращих», відповідності суспільства, держави людині, справедливості знаходить подальший розвиток у платонівському вченні про державу і закони[7, c. 34-36].

2.2. Ідеальна держава Платона

Політична філософія Платона, його вчення про політику, державу й право — нерозривна частина всієї платонівської філософії, з якої лише умовно можна вичленувати її політико-правовий аспект.

Зміст платонівського вчення про ідеї полягає в тому, що "щире буття — це якісь безтілесні ідеї", дані ж відчуттю емпіричні тіла, речі і явища — не щирі, оскільки взагалі ставляться не до буття, а до чого рухливому, становленню (Софіст, 246 в).

У співвідношенні з світом ідей світ явищ з'являється в навчанні Платона як щось мниме й несамостійне (в онтологічному, гносеологічному й аксіологічному значеннях). Разом з тим Платон не заперечує зв'язки цих двох світів. В остаточному підсумку світ явищ трактується ним як копія й тінь світу ідей.

Відповідно до цих положень свого навчання Платон зображує ідеальну державу й розумні, справедливі закони як реалізацію ідей, як максимально можливе й доступне для людей втілення світу ідей у земному суспільно-політичному і правовому житті — у полісі. У праці "Держава" Платон, висвітлюючи проект ідеальної справедливої держави, виходить із тої відповідності, що, по його поданнях, існує між космосом у цілому, державою й окремою людською душею. Своєю причетністю до ідеї справедливості справедлива людина й справедлива держава в принципі схожі один з одним. Трьом початкам (або частинам) людського духу — розумному, лютому й що жадає — аналогічні в державі три схожі початки — дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три стани — правителів, воїнів і виробників (ремісників і хліборобів).

Справедливість, відповідно до Платона, властива як окремій людині, так і, можливо, цілій державі При дослідженні поняття справедливості Платон уважає правильним спочатку розглянути зміст цього поняття стосовно до держави в цілому, а потім уже, використовуючи отримані знання, перейти до питання про приватну справедливість [19, c. 55-56].

Такий підхід до приватного й індивідуальному в контексті соціально-політичного цілого представляється тим більше плідним, що у своїй уявній "побудові держави із самого початку" Платон виходить із досить реалістичного й перспективного положення: "її (тобто державу) створюють наші потреби". (Держава, 369 с).

Саме через дослідження реальних людських потреб: (у добуванні їжі, у житлі, одязі і т.д.) і форм їхнього задоволення за допомогою праці Платон і приходить до ідеї про поділ праці як основу держави. Ця глибока ідея мається на увазі й у вихідному платонівському визначенні держави, що усе більше конкретизується в процесі подальшого дослідження: "Відчуваючи потребу багато в чому, багато з людей збираються воєдино, щоб жити спільно й робити один одному допомогу: таке спільне поселення й одержує в нас назву держави" (Держава, 369 с).

Сказане свідчить і про досить змістовний і реалістичний контекст платоновського аналізу проблем справедливості.

Зміст і вимога справедливості полягають у тому, щоб кожне начало (кожний прошарок і кожний член держави) займався своєю справою й не втручався в чужі справи. Так, характеризуючи справедливість в ідеальній державі, Платон пише: "Займатися кожному своєю справою — це, мабуть, і буде справедливістю"; "справедливість полягає в тому, щоб кожний мав своє й виконував теж своє" (Держава, 433). Справедливість, за Платоном, складається також у тім, "щоб ніхто не захоплював чужого й не втрачав свого" (Державу, 433 е).

Наведені визначення Платоном справедливості (dіkaіosyne) відносяться ним до права (dіkaіon), розкриваючи тим самим платонівське розуміння природного права у його розрізненні з полісним законом. Однак це розрізнення природного права й закону Платон, як і Сократ, трактує не в плані їхнього протиставлення й розриву, а для розкриття об'єктивних моральних (в остаточному підсумку — божественних, розумних, ідеальних) корінь полісних установлень і законів.

Взаємозв'язок і єдність поліса й законів є істотним принципом всієї політичної філософії Платона, що опирається на стійкі традиції попередньої давньогрецької політико-правової думки. Спільність, тобто поліс, повинна бути наповнена й пронизана цією відданістю закону. До такого прагне платонівський проект держави. До проблеми співвідношення щирої форми політичного правління й закону Платон звертається не тільки в діалозі "Держава", але й у цілому ряді інших робіт і насамперед у таких, як "Критій", "Політик", "Закони". У цілому можна відзначити, що щирому правителеві (тобто правителеві- філософові, що володіє щирим і конкретним знанням) Платон віддає перевагу перед законом, положення якого неминуче носять загальний (неконкретний, абстрактний) характер.

Для забезпечення справедливості в полісних справах необхідно досягти ієрархічної супідрядності різних начал (у людині й полісі) в ім'я й в інтересах цілого. Так, здатності міркувати (тобто філософам, які персоніфікують цю здатність) личить панувати; лютому началу (тобто воїнам) бути збройним захистом, підкоряючись першому початку; обоє цього початку управляють початком що жадає (ремісниками, хліборобами й іншими виробниками), що "по своїй природі жадає багатства" (Держава, 442) [14, c. 57-58].

Свою концепцію ієрархічних взаємин між різними прошаркамт Платон прагнув обґрунтувати також і посиланнями на суспільні потреби й інтереси, необхідність більше успішного здійснення завдань в області виробництва й трудової діяльності й т.д. Так, як довід на користь пропонованого їм станового розподілу Платон посилається на переваги здійснення принципу поділу праці. Він визначає поліс як спільне поселення, обумовлене загальними потребами. Платон критикує "многоделание" і докладно обґрунтовує положення про те, що найкраще задоволення цих потреб вимагає поділу праці між громадянами держави. "…У республіці Платона,- відзначав К. Маркс,- поділ праці є основним принципом будови держави, вона являє собою лише афінську ідеалізацію єгипетського кастового ладу…".

Також і виховання в ідеальній державі має своєю основною метою підтримка й відтворення ієрархії станів, тверде дотримання раз назавжди уведеного порядку приватного й політичного життя.

Характерно, що при висвітленні різних аспектів виховання в центрі уваги Платона виявляються саме члени двох перших привілейованих станів; про третій же стан у цьому питанні, як і в багатьох Інших випадках (їхнє дозвілля, побут, діяльність, власність, шлюб і т.п. ), воно начебто забуває. Видимо, Платон сподівається, що належно виховані й підготовлені стани філософів і воїнів приборкають всі спроби прошарку, щожадає, вийти за ідеальні рамки.

Ціль платонівського міфу полягає в тому, щоб обґрунтувати слухняність, однодумність і братерство громадян і одночасно їхня нерівність у структурі ідеальної держави. У тих випадках, коли від золота народиться срібне потомство, а від срібла — золоте й т.д., Платон допускає міжстанові переклади в ім'я дотримання чистоти ідеї й принципу первісного розподілу на відповідні стани. Причому платонівський міф кінчається застереженням, що держава загине, коли охороняти його буде залізний або мідний страж.

Проект ідеальної держави передбачає введення для стражів спільності дружин і дітей. Жінки й чоловіки в ідеальній державі зрівняні в їхніх правах і можливостях. Не підлога, а здатності, як і в чоловіків, визначають соціально-політичне місце жінки в структурі громадського життя. Відібрані в стан стражів особи жіночої статі одержують те ж виховання, що й чоловіки. При цьому, як і багато в чому іншому, Платона надихає приклад спартанців і критян.

Правда, визнає Платон, природа в жінки й чоловіка різна, але стосовно занять, пов'язаним з державною діяльністю, у жінки немає ніяких особливостей. Хоча жінка у всім немічніше чоловіка, але по своїй природі вона, як і чоловік, може взяти участь у всіх справах.

Виховання дітей у силу відсутності звичайної родини в членів двох перших станів покладає на державу. Зв'язок підлог з метою дітородіння (Платон і в любові — супротивник принципу задоволення й за приборкання страстей) строго регламентується й носить станово-обмежений характер. Заперечуючи індивідуальну родину в правителів і стражів, Платон сподівається перетворити їх усіх у членів єдиної правлячої родини, де все — родичі, тобто відповідно віку, загальні з і матері, дідусі й бабусі, брати й сестри, дядьки й тітки, сини й дочки. Із приводу цих родинних фікцій Аристотель дотепно помітив, що краще бути двоюрідним дядьком у звичайному змісті, ніж братом — у платонівському.

При викладі свого проекту Платон не стосується питань регламентації шлюбу, побуту, власності, праці, та й всього життя людей третього стану. Їхнє рішення залишається на частку влади ідеальної держави. Платона, головним чином, цікавить належний відбір і виховання самих правителів до їхніх помічників — стражів.

Відсутність рабів як окремого стану або як значної верстви населення в "Державі" пов'язане із принциповим запереченням приватної власності для членів перших двох станів і покладанням усього продуктивної праці на людей третього стану. До того ж ідеальна держава проектується як держава "еллінська", а взаємне поневолення еллінів, перетворення полонених еллінів у рабів і взагалі міжусобну війну між еллінами Платон відкидає (Державу, 470). "Виходить,- пише Платон,- і нашим громадянам не можна мати рабом елліна й інших еллінів треба радити та ж саме" (Держава, 469 с). Мовчазно допускається лише можливе поневолення полонених з "варварів", що воюють проти еллінів [18, c. 219-220].

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, але і як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоПлатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець – особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання – це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу – метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона".

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шаленій частині, чеснота якої в мужності, – стан воїнів (стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива. бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших [16, c. 32-33].

Розділ 3. Особливості політико-правової думки Платона

3.1. Погляди Платона щодо політичного устрою

Основною наукою, що визначає собою всі інші, для Платона є діалектика, як всезагальний метод наук. За допомогою діалектики, вважав Платон, знання стає максимально істинним. Знання дозволяють визначити ідею блага, корисність справедливості і всього іншого в людині і державі.

Платон розвиває ідею Сократа про взаємозв'язок особистості і суспільства і дійде висновку: ідеальній, моральній, справедливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава і законодавство. «Справедлива держава і справедлива людина… нічим не відрізняються». Вони схожі у своєму єстві, в меті досягнення блага. Справедливість, як і законодавство, має природне походження. Коли люди і чинили несправедливо, і страждали від несправедливості, пише Платон, тоді вони «знайшли доцільним домовитися один з одним, щоб і не творити несправедливість, і не страждати від неї. Звідси узяло свій початок законодавство і взаємний договір». З потреб людей він виводить і походження держави, її сутність: «…Зазнавши нужди, багато людей збираються воєдино, щоб жити спільно і подавати одне одному допомогу: таке сумісне поселення й одержує в нас назву держави. …її створюють наші потреби».

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427— 347 pp. до н. е.). Його ідеї мали величезний вплив на всю пізнішу історію соціально-політичної думки.

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав філософське обґрунтування понять політики, політичних знань, політичного мистецтва, політичної ідеології, державного устрою, форми державного управління, політичної свободи, справедливого закону тощо. Він передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму, геополітичного чинника, можливості рівності (егалітаризму, зрівняльного комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасування приватної власності, а також практичні пропозиції щодо системи державних органів, ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і посадових осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, політико-етичних явищ тощо[5, c. 36-38].

Ідеальна держава трактується Платоном (в діалозі "Держава"), як реалізація ідей і максимально можливе втілення світу ідей в земному суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна справедлива держава — це досягнення тієї відповідності, яка існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. "Право і справедливість полягають у тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого". Ідеальна держава Платона — це справедливе правління кращих. Платон поділяє природно-правове положення Сократа про те, що законне і справедливе — одне і те ж, оскільки в їхній основі лежить божественне, у Платона ще й ідеальне, начало. Правління філософів і дія справедливих законів для Платона в "Державі" — два взаємопов'язаних аспекти одного ідеального проекту.

Ідеальна держава, як правління кращих і знатних, — аристократичний державний устрій. Цей кращий, за Платоном, тип державного устрою можна назвати двояко: якщо з правителів виділиться хто-небудь один, це буде монархія, якщо правителів декілька — аристократія. Ідеальному (аристократичному) державному устроєві Платон протиставляє чотири інших, розміщуючи їх у порядку прогресуючого псування державності. Розглядаючи увесь цей цикл деградації, Платон створює цільну динамічну картину політичного життя і зміни його форм.

Виродження ідеальної аристократії призводить до тімократії, під якою Платон має на увазі крітсько-спартанський тип державного устрою. Така держава буде вічно воювати. А війна, за Платоном, — "головне джерело особистих і суспільних бід, коли вона ведеться".

Псування, захопленої війною і чварами, тімократичної держави призводить, в результаті зосередження значних багатств у приватних осіб, до олігархії. Цей лад базується на майновому цензі, владу мають тільки багаті, бідняки не беруть участі в правлінні[8, c. 19-20].

В результаті зміни олігархії в державі встановлюється демократія, яка, на думку Платона, "здійснюється тоді, коли бідняки, здобувши перемогу, певну частину своїх противників знищать, інших виженуть, а решту прирівняють і в громадянських правах, і в заміщенні державних посад, що при демократії, в більшості випадків, робиться за жеребом". Рівність при демократії зрівнює рівних і нерівних.

Демократія, сп'яніла свободою у нерозбавленому вигляді, перероджується у своє продовження і протилежність — тиранію. Надмірна свобода перетворюється у надмірне рабство. Тиран, власне, добивається влади, як "ставленик народу". Тиранія — найгірший вид державного устрою, де панує беззаконня, знищення більш або менш видатних людей — потенційних противників, — постійне інспірування потреби у провіднику, підозри у вільних думках і численні страти під надуманою підставою зради, "очищення" держави від тих, хто мужній, великодушний, розумний, багатий. Тиранія — панування найгіршого, оточеного натовпом негідників. Критика тиранії, яка міститься в VIII книзі платонівської "Держави", є, напевне, найбільш повна і ґрунтовна у світовій політичній літературі. Подальший розвиток і помітна зміна в ряді положень політичної філософії Платона чітко відображена в таких його пізніших діалогах, як "Крітій", "Політик", "Закони" — це останній значний твір філософа. Тут значна увага приділена закону та його значенню у суспільно-політичному житті. "Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєюсь владою. Там же, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю спасіння держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги", — підкреслював Платон. Закони встановлюються для загального блага держави в цілому, а не якоїсь обмеженої групи, що захопила владу. Важливим в концепції Платона і новим для політичної та правової думки є увага до ідеологічного забезпечення функціонування держави, яке полягає в поширенні серед населення переконання про божественність і непорушність встановленого порядку та законів, тобто, по суті, йдеться про своєрідний державний міф, комплекс філософсько-міфологічних уявлень, які повинні бути сприйняті населенням і, тим самим, забезпечити однодумство громадян і зміцнення соціально-політичного устрою і законопорядку в державі.

Що ж до політичних поглядів Платона, то варто спочатку зупинитися на формах держави, які виділяв мислитель. Платон розглядав чотири типи неправильно державного устрою, серед них: тимократія, олігархія, демократія, тиранія. Всі ці чотири форми держави є в тій чи іншій мірі — погіршення та перекручення форми ідеального правління [2; с. 104].

Державний устрій, що базується на честолюбстві, називається за Платоном “тимократією”. Зміни в державі відбуваються через розбрат, що виникає там, де є влада. Вже з першими ознаками занепаду, виникає прагнення до збагачення та наживи. Спочатку в тимократичній формі зберігається риси честолюбного правління: правителі шануються, воїни — вільні, вони утримуються від будь-яких землеробських робіт, ремесел та інших видів наживи. В державі з таким політичним устроєм до влади не допустять мудрих людей, тут будуть схилятися на сторону тих, хто сильний духом, хто народжений не для миру, а для війни. Тут будуть в пошані військові хитрощі та маневри: держава буде завжди у стані війни. Людина, що мешкає в такій державі — жорстока, хоча і освічена та прислухається до інших, сама не володіє словом. По відношенню до рабів — дуже жорстка, хоча і не зневажає їх; чемна з вільними людьми; з владою — слухняна. На думку цієї людини — головним для правителя — не вміти говорити, а добре воювати.

Перехід від тимократії в олігархію здійснюється в такий спосіб: скупчення золота в коморах у приватних осіб руйнує тимократію; вони, насамперед вишукують, на що б його ужити, і для цього переробляють закони, не рахуючись з ними. Закінчується все це тим, що замість прагнення висунутися й мати почесті, розвивається схильність до корисливості і наживи, і одержують схвалення багатії — ними захоплюються, їх призначають на державні посади. З'являється заздрість та злість бідних людей проти багатих. Майнова протилежність, заздрість та злість призводять до повстання бідних проти багатих. Якщо результатом таких повстань є знищення вищого прошарку — багатих, то форма правління змінюється, і приходить демократія. Тобто, люди намагаються якомога справедливіше розподілити функції керування державою між собою [1; с. 45].

В державі з'являється повна свобода, відкритість та можливість робити те, що хочеш. В демократичній державі немає потреби брати участь в управлінні, навіть якщо ти до цього здатний; не обов'язково підкорятися, якщо ти не бажаєш; можна не воювати, коли інші воюють; не підтримувати мир, якщо ти проти цього. І знов ж таки, якщо будь-який закон забороняє керувати або судити, все одно можна робити те, що хочеш.

Платон ділить демократичну державу на три частини: трутні, багатії та народ. Одну частину складають так звані трутні: вони виникають тут внаслідок свавілля. При демократії ледве не стоять на чолі: найгірші з трутнів виголошують промови і діють, а інші всідаються ближче до помосту, дзижчать, і не допускають, щоб хто-небудь говорив інакше. Іншу частину складають багатії. Третій розряд складає народ — ті, що трудиться своїми руками; їх найбільше, і при демократичному ладі вони — найвпливовіші, особливо коли зберуться разом. Коли з'являється тиран, він виростає саме з народного кореня, тобто як ставленик народу.

Перехід від демократії до тиранії відбувається тоді, коли через повну свободу люди перестають рахуватися навіть з законами, щоб “ні в кого і ні в чому не було влади над іншими”. Все примусове викликає обурення. З цього, за Платоном, і виростає тиранія: від необмеженої свободи виникає найбільше рабство. Ненаситне прагнення одного та нехтування іншого перетворює демократичний лад у тиранію.

Правитель же у перші дні свого правління “посміхається й обіймає усіх, з ким зустрічається, не називає себе тираном, обіцяє багато чого в приватному і загальному, звільняє від боргів, народу роздає землі і прикидається милостивим і лагідним до всіх.” Тирану необхідно безупинно вести війну. Це робиться для того, щоб простий люд почував сильну потребу у вожді. Постійна війна, як відомо, породжує ненависть і, якщо тиран захоче утримати владу, він змушений буде поволі знищувати своїх обвинувачів, “поки не залишиться в нього ні друзів, ні ворогів, від яких можна було б очікувати якоїсь користі.” [3; с. 69-70]

3.2. Класифікація форм державного управління в філософії Платона

В своїх працях, а особливо, в "Державі" і "Законах", Платон створює образ ідеальної держави. Управління, вважав він, є доменою людей освічених, які оволоділи висотами наукового пізнання, знають причини поведінки людей в господарчому і політичному житті полісу, на основі знань вміють передбачити майбутнє.

Люди неосвічені, демос, не здатні оцінити ні себе, ні своїх близьких, відсутність необхідних знань не дозволяє їм зробити погляд в майбутнє. Представники демосу — оратори-демагоги витісняють з управлінських структур афінську аристократію, яка не вміє, а іноді принципово не хоче маніпулювати неосвіченою, податливою на емоції і нерозсудливі чини юрбою.

Суспільство в державі, згідно Платону, повинно бути поділене на 3 стани: філософів, воїнів, ремісників і землеробів. Найкраще управляти державою можуть філософи. Саме вони володіють всіма знаннями, політ їх думки відповідає широті і багатоманітності в управлінському процесі. Життя свідчить, писав Платон, що кожна людина найкраще заангажована в певному виді діяльності. І вона повинна робити свою справу, а не братись за всі роботи. Землероб, говорив він, не буде братись за виготовлення плуга, для цього є коваль, який це зробить значно краще. Це ж саме стосується і будівничого, і шевця, і ткача тощо. Але вміння майстерно зробити плуг, мотику, лопату, збудувати будинок і т. д., писав Платон, ще не означає, що людина зможе з таким же самим успіхом управляти суспільними процесами. Майстерність ремісника — це майстерність людини фізичної праці, тоді як управління державою, суспільними процесами вимагає активної діяльності розуму, напруги всіх духовних зусиль. Платон рішуче стверджував, що хоч ремісники і землероби є вільними людьми, але вони є суб'єктами фізичної праці і тому не можуть управляти ніякими структурами в суспільстві і державі.

Воїни, в ідеальній державі Платона, повинні бути звільнені від всяких інших обов'язків, окрім захисту держави. В працях мислителя воїни — це загартовані, добре навчені військової справи люди, які виховані в умовах строгої дисципліни. Жити вони повинні громадою, спільно харчуватись і мати спільних дружин.

Землероби і ремісники, згідно з Платоном, повинні сумлінно працювати в сфері матеріального виробництва.

Найкращим засобом встановлення однодумності, вважав Платон, є колективна власність певних груп вільних людей (ремісників, купців, торгівців і т.д.) на землю, будинки і т. д. Тільки приватна власність колективу однодумців може протистояти силі рабів.

Приватну власність філософів і воїнів, писав Платон, слід ліквідувати: філософів вона буде відволікати від філософування і управління, а воїнів — від служби. Якщо воїни стануть приватними власниками, тоді вони із сторожових псів, які захищають місто-поліс, перетворяться на ненаситних вовків. Все, що їм необхідне, вони повинні отримувати від держави в достатку. Приймати золото або срібло і навіть доторкатись до благородних металів їм слід категорично заборонити, щоб їм навіть думка не прийшла в голову придбати ці цінності.

Важливою рисою платонівської ідеальної держави є виховання громадян. Програма виховання повинна розроблятись таким чином, вважав він, щоб вона була однаковою для всіх виховних закладів. Під впливом суспільно-політичних настроїв Спарти, де збереглися пережитки матріархату і жінки часто займали високі керівні посади в суспільстві, Платон приходить до висновку, що в містах-полісах юнаки і дівчата повинні отримувати однакове виховання і освіту з тим, щоб мати рівні стартові можливості для управління суспільством і його підрозділами.

Розробляючи вчення про ідеальну державу, грецький мислитель зазначав, що такою може бути та держава, де при владі аристократія. Це мудрі, добрі, шляхетні керівники. Менш ідеальною формою правління є тімократія (або тимархія), де керівництво державою здійснюють герої. Це люди честі, відваги і сили. Для них багатство є предметом зневаги. Нижчою формою управління державою стосовно тімократії є олігархія. Це влада багатих людей. Вона не є тривкою, тому що "багаті спочатку придумують собі витрати, порушують закони, яким не підкоряються ні вони, ні їх дружини…". (Антология мировой философии.— T.I. Часть I.— К., 1991.— С. 79).

В державі, де керує олігархія, все пристосовується до влади грошей. Розбещені менталітетом олігархії, громадяни такого суспільства "чим вище ставлять гроші, тим нижче — чесноти". (Там же.— С.79).

Ще гіршою формою державного управління, вважав Платон, є демократія. Це така форма, де панує безмежна свобода і відсутня шана до старших за віком і посадою. А найгіршою формою управління є тиранія. Тиран спирається, як правило, на рабів і "найгірших людей". Він "…в перші дні і години свого правління усміхається і обнімає всіх, з ким зустрічається, не називає себе тираном, обіцяє багато взагалі і конкретно, звільняє від боргів, народові і близьким до себе роздає землі і вдає з себе милостивого і лагідного до всіх…"(Там же.— С.81).

Тиран, зазначає Платон, постійно потребує поклоніння, він підозрілий і мстивий. Всюди він вбачає змову, ворогів. "Тому тиран,— писав Платон,— якщо хоче втримати владу, повинен наполегливо знищувати всіх тих, аж поки в нього не залишиться ні ворогів, ні друзів…" (Там же.— С.82).

В праці "Закони", яка написана Платоном пізніше "Держави", проект ідеальної держави дещо модифікований. Як і в "Державі", мислитель великого значення надає приватній власності, але вона повинна бути обмежена державою. Земля є власністю держави. Щоб у ній не було перенаселення, "зайвих людей" слід відправляти в далекі грецькі колонії, обживати нові землі. Всі будинки теж повинні бути у власності держави, і надає вона їх тим, хто їх потребує. Ті, хто працює фізично, знову, як і в "Державі", наголошує Платон, не повинні допускатись до керівництва. На чолі держави в "Законах" вже не мудреці-філософи, а старійшини. З старійшин вибирається правитель держави, для якого слід встановити віковий ценз — 50 років. В "Законах" вже немає спільного харчування воїнів і спільних дружин. Від змісту "Законів" віє суворістю, регламентацією всіх сторін життя громадян ідеальної держави.

Найменше порушення регламентованого буття передбачає для людини суворі кари. Завдання управлінця всіх рівнів у суспільстві — боротись зі всякими новаціями, стверджуючи одноманітність в житті спільноти, виховувати у людей почуття самопожертви в ім'я держави, що є вищим проявом їх самовдосконалення.

Правда, самопожертва в ім'я держави була необхідна для її правителів і воїнів. Для ремісників такі ригористичні норми були зняті, адже ж цей стан і не був зобов'язаний до духовного самовдосконалення. З грона цих людей керівники не набирались, тож і вимоги до них були відповідно занижені.

Станам у державі, вважав Платон, відповідають ті ж самі чесноти, що і частинам душі: чеснотою правителів є мудрість, воїнів — мужність, ремісників — панування над собою. Коли кожен з станів сумлінно виконує свої обов'язки, дотримується принципу одноманітності, в державі панує гармонія, вона розквітає, всі члени суспільства щасливі і спокійні.

Ідеальна держава Платона, зазначає В.Татаркієвич, спиралась на прекрасний принцип: індивіди підпорядковуються державі, а держава керується загальнолюдськими, загальноприйнятими нормами, але заклик до реалізації цього принципу був доктринерський, жорстокий. Ідеальна держава Платона була прообразом тоталітаризму сьогодні.

Висновки

Аналізуючи ідеальну державу Платона, бачимо, що є ряд рис, які, на перший погляд, здаються утопічними. Але, є й інші риси, які можуть здатися і сучасними на сьогоднішній день. Головна ж мета трактату Платона про державу — проблема благородного і забезпеченого життя всього суспільства в цілому підходить і для тодішньої Греції і для нашої сьогоднішньої держави.

Питання про тисячолітню значимість Платона виникає у кожного, хто ознайомився з його світоглядом і з художнім стилем його здобутків. Платон — перший в Європі послідовний представник об'єктивного ідеалізму, засновник цієї філософії. Об'єктивний ідеалізм Платона є вчення про самостійне існування ідей як загальних і родових понять. Платон був першим філософом в Європі, що заклав основи об'єктивного ідеалізму.

Щоб зрозуміти політичні погляди Платона, необхідно зробити короткий екскурс в його філософські погляди. Світ, за Платоном, двоїстий та складається з ідей (єйдосів) і речей (прагм). Ідеї являють собою не розумові конструкції, а надреальність, або зразки речей, їхні відвернені сутності. В той час як єйдоси є істинними, речі в силу своєї матеріальності — не істинні, оскільки, як вказував Платон, сама їхня матеріальність сповіщає їхню сутність. Відштовхуючись від своїх філософських поглядів, Платон і розробив своє вчення про суспільство і державу.

Отже, Платон чітко продумав і письмово зафіксував два своїх грандіозних проекти: ідеальний державний устрій і законодавство, якому «навряд чи коли-небудь випаде зручний випадок для здійснення» («Закони»). Створена ним філософська школа, яку він протиставив софістичним і риторичним школам, єдина, що проіснувала до кінця античності. Платоніки ж продовжували безупинно вчити аж до 10 століття в Каррах. Тим самим платонізм зберіг реальні досягнення античної філософії для західного середньовіччя і Візантії, забезпечивши єдність усієї європейської думки.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.

2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

3. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

4. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

5. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

6. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

7. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

8. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

9. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

10. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

11. Кирилюк Ф. Політологія: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

12. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

13. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навчальний посібник/ Марія Мірошниченко, Василь Мірошниченко; НАВСУ. — К.: Атіка, 2001. — 222 с.

14. Нерсесянц,В. Платон : біографія окремої особи / В. С. Нерсесянц,. — М. : Юрид. лит., 1984. — 104 с.

15. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

16. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

17. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

18. Ставченко С.В. Концепция идеального государства в интерпретации Платона // Природа людини і динаміка соціально-економічних процесів: Зб. ст. – Вип. 1. – Д.: Наука й освіта, 1998. — С. 218-228;

19. Ставченко С.В. Платон о факторах трансформации государства // Вісн. Дніпропетровського ун-ту. Сер. Історія і філософія науки і техніки. – Вип. 5. – Д.: ДДУ, 1999. – С. 55-60

20. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навчальний посібник/ Григорий Трофанчук,; Мін-во освіти і науки України, Ун-т економіки та права "Крок". — К.: Магістр-ХХI сторіччя, 2005. — 254 с.

21. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

22. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.

23. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій/ Ф.П.Шульженко, М.Ю.Наум; За заг. ред. В.В.Копєйчикова; НПУ ім. М.П.Драгоманова. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — 191 с.