Зміст

1. “Холодна відлига”. Шестидесятники. Василь Симоненко, Ліна Костенко та ін.

2. Освіта, наука, мистецтво за часів Гетьманату 1918 р.

Список використаної літератури

1. “Холодна відлига”. Шестидесятники. Василь Симоненко, Ліна Костенко та ін.

«Відлига» породила таке явище в суспільно-культурному житті, як «шістдесятництво» — рух творчої молоді, яка працювала над оригінальною тематикою, висловлювала нові думки, відмінні від офіційних, стала ядром духовної опозиції політичній владі в Україні. Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Провідною постаттю серед молодих поетів став В. Симоненко, головною ідеєю творчості якого була безмежна любов до рідної землі. Нові, непересічні ідеї, образи створила вже в перших творах, що вийшли в ці роки, молода талановита поетеса Л. Костенко. Покоління молодих літераторів початку 60-х років зазнало великого впливу гуманістичної західної культури, яка потрапляла в Україну через переклади та іншими шляхами.

З початком «відлиги» змінюється атмосфера у сфері наукової діяльності. Партійно-державне керівництво надає допомогу в розвитку всіх галузей науки. В середині 50-х років створюються нові наукові центри: Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія, започатковано видання «Українського історичного журналу», першої «Української Радянської енциклопедії», багатотомних праць з історії української літератури, літературної мови та ін.

Більш плідною в новій суспільно-культурній атмосфері стала творчість композиторів як традиційного, так і нетрадиційного напрямів у музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, братів Г. Майбороди та П. Майбороди, Ю. Мейтуса, Д. Штогаренка та ін. Новаторством була позначена музика композиторів-«шестидесятників» Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвєстрова, В. Загоруєва.

Вільніша розвивалося образотворче мистецтво, яке поповнилося творами М.Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая. «Шестидесятники» Г. Яблонська, В. Зарецький та інші стали основоположниками фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні десятиріччя. Пожвавлення в національно-культурному житті сприяло зростанню інтересу до театрального мистецтва: протягом 1958-1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 до 15,5 млн на рік. Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів сцени, як В. Добровольський, Ю.Лавров, Є. Пономаренко, М.Романов, К. Хохлов, Н. Ужвій та ін. Традиції Л. Курбаса творчо наслідували його учні — режисери Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно та В Скляренко.

Мистецтво поступово розширює свої обрії, втягує в орбіту художнього освоєння все нові горизонти життя. На цій хвилі своєрідного піднесення з´являються масштабні художні твори «Хліб і сіль», «Кров людська — не водиця», «Правда і кривда» М. Стельмаха — романи-епопеї, які заглиблюються у космос українського села, в поезію і тяжку прозу життя хліборобів, у глибинні пласти народної мови. Поруч із цією всеосяжністю гармонійно співіснують і «Мисливські усмішки» О. Вишні, і поетичні розповіді М. Рильського про будні звичайної людини — копання картоплі на селі, збирання каштанів на бруківці київських вулиць.

Мистецьку діяльність розпочинає молоде покоління з самобутнім баченням життя, новою оцінкою його реалій, прагненням розширити коло художніх прийомів. Яскрава прикмета тих років — феномен поетів-шістдесятників, вихід поетичних збірок «Тиша і грім» В. Симоненка, «Атомні прелюди» М. Вінграновського, «Соняшник» І. Драча, поява потужного поетичного таланту Ліни Костенко.

Нові художні висоти долає український кінематограф. На екранах України — фільми «Камінний хрест» і «Захар Беркут» Л. Осики, «Сон» В. Денисенка, «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, «Вавилон XX»— режисерський дебют І. Миколайчука. Феноменальний успіх вдома і за кордоном очікував кінострічку С. Параджанова «Тіні забутих предків». Фільм С. Параджанова — видатне мистецьке явище, у творенні якого задіяно могутній потенціал культури: талант самого режисера, що формувався у стихії вірменських, грузинських і українських культурних впливів, міцнів і збагачувався у художній студії О. Довженка; літературна першооснова твору — однойменна повість М. Коцюбинського, в якій поетично й виразно передано дух, красу й самобутність культури верховинців Українських Карпат; акторське обдарування буковинця І. Миколайчука; мальовничі Космачі, де відбувалися зйомки, архітектура й оздоблення сільської церкви, у якій вінчався легендарний О. Довбуш; фахові консультації отця В. Романюка — майбутнього патріарха Володимира, який створив у своїй хаті краєзнавчий музей з багатющими експонатами писанок, вишиванок, різьблення; барвисті народні костюми гуцулів, щирість і безпосередність їхньої акторської гри в сценах-масовках.

На театральній сцені України розкрились великі й різнобічні мистецькі обдарування А. Бучми, Д. Мілютенка, В. Добровольського, Г. Юри, Н. Ужвій, П. Нятко, А. Роговцевої, Б. Ступки, О. Ватулі, О. Кусенко. Пісенну славу України примножувала й збагачувала творчість Є. Мірошниченко, М. Литвиненко-Вольгемут, Є. Чавдар, Б. Гмирі, Д. Гнатюка, Б. Руденко, А. Солов´яненка, Р. Кириченко, С. Ротару.

Вражають уяву досягнення українського музичного мистецтва. Це опери С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, В. Жуковського, Г. Таранова, Ю. Мейтуса, В. Кирейка; симфонії Б. Лятошинського, М. Колесси, В. Борисова; балети К. Данькевича, М. Скорульського, Д. Клебанова, В. Нахабіна. У вокальному й симфонічному жанрі плідні здобутки М. Вериківського, Л. Ревуцького, П. Козицького, хоровому й пісенному — П. Гайдамаки, П. Майбороди, В. Івасюка, М. Машкіна, І. Поклада.

Певний поступ відбувся у монументальному мистецтві. Створено ошатний архітектурний ансамбль Хрещатика і забудов Майдану Незалежності, комплекс споруд ВДНГ, художньо оздоблено перші станції Київського метрополітену, проведено реконструкцію Контрактової площі за проектом архітектора В. Шевченко, реставрацію Трапезної Михайлівського монастиря. У Києві постають імпозантні пам´ятники Г. Сковороді та Лесі Українці скульпторів І. Кавалерідзе й Г. Кальченко.

Прикметна сторінка української архітектури — сотні меморіальних дощок на фасадах київських будівель. Це літопис у камені й металі визначних подій і біографій видатних людей науки і культури. М. Веронський, А. Ковальов, Г. Кальченко створюють меморіальну шевченкіану. Мистецьки цікаві й самобутні праці багатьох скульпторів і архітекторів: І. Гончара — барельєфні портрети О. Богомольця, М. Кропивницького, І. Микитенка, вченого-ботаніка П. Погребняка; І. Кавалерідзе — меморіальні дошки Г. Сковороді, М. Врубелю, актрисі М. Гаккебуш; Г. Кальченко — барельєфні портрети О. Петрусенко, М. Вовчок, А. Тарасової, Г. Косинки; В. Шевченко — меморіальні дошки М. Леонтовичу, К. Стеценку, Т. Козицькому, П. Ніщинському; М. Дерегуса — портрети Л. Руденко, М. Пирогова.

Український архітектор і художник-реставратор Ю. Даниленко став автором низки унікальних макетів: Софійського собору, Успенського собору Лаври, Києво-Могилянської академії, собору Михайлівського Золотоверхого монастиря, палацу К. Розумовського у Батурині. Художні мікромініатюри створює М. Сядристий: портрети-барельєфи, вирізьблені на вишневих і тернових кісточках, найменший у світі «Кобзар» Т. Шевченка (розміром 0,6 мм2).

Помітним явищем культурного життя став вихід у світ низки фундаментальних праць: багатотомної «Української радянської енциклопедії», шеститомної «Історії українського мистецтва», «Шевченківського словника», «Словника української мови» Б. Грінченка, дослідження С. Таранущенка «Монументальна дерев´яна архітектура Лівобережної України», робіт істориків і філософів, присвячених духовній спадщині Києво-Могилянської академії. Світовою сенсацією стало відкриття знаменитої скіфської «пекторалі».

Борис Тен збагатив українську культуру перекладом гомерівських поем «Іліади» та «Одіссеї», М. Лукаш здійснив майстерний переклад українською мовою «Фауста» й «Декамерона», «Дон-Кіхота» і поезій Г. Лорки. Журнал «Всесвіт», очолюваний Д. Павличком, знайомив українського читача з класичними й сучасними творами європейської і світової літератури.

Панорама українського мистецького життя була вельми широкою і всеохоплюючою. Серед її художніх виявів — пам´ятні «Вечірні розмови» М. Рильського з читачами, телевізійні фільми «Київські етюди» й «Нічні концерти» за участю М. Бажана, В. Івченка та Б. Ступки. Плідну роботу з вивчення й підтримки народного мистецтва здійснював журнал «Народна творчість та етнографія». В контексті української духовності й культури потужно функціонували мистецькі традиції Опішні й Косова, Василькова й Кролевця, творчість К. Білокур і М. Примаченко, Г. Візичканич і Г. Верес, Г. Почивайло і М. Шерегій, багатьох інших обдарованих і самобутніх майстрів народної творчості.

Українські митці працювали у різних суспільних сферах — на ниві культури, науки, освіти, у державних структурах, громадських організаціях. М. Рильський і П. Тичина тривалий час очолювали академічні інститути. М. Бажан довгі роки був заступником голови уряду, опікуючись гуманітарною галуззю суспільного життя, П. Тичина — міністром освіти, головою Верховної Ради УРСР. Багатьох провідних діячів культури було обрано академіками, народними депутатами, керівниками творчих спілок, редакційних колективів літературно-художніх і мистецьких часописів. Творчу працю багатьох письменників, художників, музикантів, акторів, режисерів театру і кіно відзначено престижними державними преміями, почесними званнями, орденами і медалями.

Творцям культури випало жити й працювати в певній системі суспільних координат, формуватися в умовах особливої духовної атмосфери того часу і розгортати мистецьку діяльність здебільшого не в конфлікті з тодішніми ідейними переконаннями і мистецькими уподобаннями.

2. Освіта, наука, мистецтво за часів Гетьманату 1918 р.

Очоливши Українську державу, гетьман вважав за необхідне всіляко підтримувати українську культуру і створювати всі умови для її розвитку. Водночас П.Скоропадський був противником витіснення російської культури, оскільки вважав, що вона була спільним надбанням російського й українського народів, результатом їх віками об’єднаних зусиль. Він був прибічником вільного розвитку в Україні української та російської культур при певній державній підтримці першої, але без утисків і заборон щодо другої. В урядовому повідомленні, підписаному всіма членами новосформованої на початку травня 1918 року Ради Міністрів, уряд запевняв, що буде рішуче впроваджувати в життя ідею подальшого всебічного розвитку української національної культури, забезпечення прав української мови в школі, державних і громадських установах і закріплення всіх форм української державності.

Ще за часів Центральної Ради робилися спроби українізації освіти. Але при хаосі громадянської війни, відсутності дієвої адміністрації на місцях українізація освіти звелася фактично до того, що в найбільших містах були засновані українські гімназії, а в Києві створено Український Народний університет.

Керівники гетьманської держави дотримувалися диференційованого підходу до реформування різних ділянок галузі. В культурній діяльності уряд керувався принципом: «прямуючи невпинно до створення нашої зовсім самостійної української культури, прямуючи до цілковитої українізації всього народного виховання, — робити це з найменшою шкодою для всяких культурних цінностей». Він прямував не до механічного примусового прилучення людей до українства, але до хімічного розчинення неукраїнських елементів в українській стихії. Розпочинати свою діяльність зі створення національної школи уряду довелося за складних умов. Лише в початковій школі більша частина вчителів володіла й бажала викладати українською мовою, була готова вводити предмети українознавства. У середній та вищій школах російське вчительство становило більшість, агресивно налаштовану проти будь-яких спроб українізації.

Найбільш рішучими та успішними були заходи Міністерства освіти щодо дерусифікації нижчої початкової школи. Навчання там тривало 4 роки і було безкоштовним. Цей тип шкіл був найкраще забезпечений українською літературою та вчителями, готовими до переходу на українську мову навчання.

З’явилися детальні програми з викладання дисциплін українською мовою та список відповідних підручників. Завдяки державному асигнуванню за короткий час було надруковано понад 130 різних підручників тиражем у 2 млн. примірників. На утримання нижчих початкових шкіл в липні 1918 р. було асигновано 88 987 025 крб.

Другим рівнем навчання тоді була вища початкова школа, до якої переходили діти 10-12 років після закінчення нижчих початкових шкіл. Навчання там тривало 3 роки і було платним. Міністерство освіти обережно поставилося до українізації цих шкіл, оскільки не вистачало педагогів, здатних вести навчання українською мовою, та бракувало відповідних підручників. Міністр освіти видав 22 липня та 5 серпня накази губерніальним і повітовим земським та міським управам, які зобов’язували з наступного 1918/19 шкільного року навчання в початкових школах для українського люду вести українською мовою.

У початкових школах, де українці становили менше 50%, допускалося викладання «тією мовою, яка вживається в школі», але наказувалось обов’язково ввести предмети з українознавства: українську мову та літературу, історію і географію України. Для забезпечення навчальних закладів необхідною кількістю підручників українською мовою Рада Міністрів у червні асигнувала кошти на видання 1 620 000 підручників для початкових шкіл.

Завдяки заходам гетьмана та його уряду було відкрито понад 1200 нижчих початкових шкіл. Чисельність українських вищих початкових шкіл, які утримувались за рахунок загальнодержавного бюджету, збільшилася з 343 (на квітень 1918 р.) до 1069 (на листопад 1918 р.)

Наступним рівнем у системі освіти в Українській державі були середні школи. До цих шкіл учні вступали після закінчення початкової школи (до першого класу) або вищої початкової (до п’ятого класу). Навчання тривало 8 років і було платним. 1 червня 1918 р. був утворений Департамент середньої освіти на чолі з А.С.Синявським. Департаментом було вирішено створити нові українські середні школи, укомплектувати їх штати педагогами, здатними навчати українською мовою, терміново розробляти підручники і посібники.

З початку 1918/19 навчального року було засновано 50 державних середніх шкіл (40 українських гімназій для хлопчиків та 10 реальних шкіл). Створення українських гімназій дозволяло значній кількості випускників українських початкових шкіл продовжити навчання українською мовою. Уряд організував у м. Києві дві бурси-інтернати для вихованців українських гімназій. В розпорядження Міністерства освіти асигнувалось 510 000 крб. на облаштування зазначених закладів та 395 727 крб. на їх утримання в 1918 р. Міністерство надавало також значну фінансову допомогу місцевим самоврядуванням та громадським організаціям для відкриття та утримання 38 середніх шкіл. На ці потреби Рада Міністрів асигнувала 400 000 крб. Для підтримки незаможних талановитих учнів української національності уряд заснував 5 серпня 1918 р.

350 стипендій, які були названі іменами відомих українських діячів. Кожна стипендія носила ім’я заслужених та визначних постатей у галузі науки, письменства та української культури загалом. Були стипендії імені Т.Шевченка, Г.Сковороди, І.Котляревського, В.Антоновича, Лесі Українки, М.Лисенка, М.Кропивницького, І.Нечуя-Левицького, І.Карпенко-Карого.

Дуже багато інших наших славних імен також були увіковічені в гетьманськім законодавстві. Не забуто і кращих синів та доньок Галицької та Буковинської землі, адже були стипендії імені І.Франка, О.Кобилянської, Ю.Федьковича та ін. Взагалі, мабуть, не було такого визначного українця, імені якого не знайшлося б серед цих стипендій. Міністерство освіти в 1918 р. прийняло також на державний кошт 50 українських гімназій, які було відкрито громадськими організаціями за часів Центральної Ради. Гетьманським урядом виділялись значні кошти на господарчі потреби середніх шкіл.

Рада Міністрів 29 липня 1918 р. ухвалила асигнування 6000 000 крб. на негайні господарчі видатки державних загальноосвітніх середніх шкіл.

З метою забезпечення української національної школи педагогічними кадрами усіх ступенів керівництвом Української держави було проведено значну роботу з підготовки вчителів для національної школи. Відповідно перебудовувалась робота педагогічних навчальних закладів, створювались учительські семінарії та інститути. Було засновано 2 вчительські інститути та 12 вчительських семінарій. Згідно з рішенням Ради Міністрів від 9 травня Міністерство освіти організувало курси українознавства для вчителів на території всієї України. На їх утримання уряд асигнував 2 184 790 крб. Ці курси функціонували з 1 червня до 1 вересня 1918 р. і підготували до викладання українською мовою близько 15 500 педагогів. Курси були трьох типів: лекторські, для вчителів середніх та вищих початкових шкіл, для вчителів нижчих початкових шкіл. Вони організовувалися також на території Воронежчини, Курщини, де проживала значна частина українців, а також в українській Холмщині, окупованій Польщею. У програмі курсів були такі предмети, як українська мова, письменство, історія мистецтва, історія й географія України, арифметика, сучасний момент, сільське господарство (огляд), школознавство, принцип нової школи, термінологія з усіх предметів. Курсистам надавалося помешкання і допомога в розмірі 100 крб. При Київському та Одеському шкільних округах з 1 липня працювали курси з підготовки вчителів середніх шкіл, де серед інших предметів слухачі вивчали українську мову та літературу, історію та географію України. Для підготовки майбутніх учителів до викладання українською мовою циркулярами міністра народної освіти від 15 серпня та 7 вересня в учительських семінаріях вводилися обов’язкові предмети з українознавства: українська мова та література, історія та географія України. Усі курси Міністерство забезпечувало досвідченим персоналом і надавало слухачам житло та матеріальну допомогу. В першу чергу до курсистів зараховувалися вчителі, яких направляли земства, міста, учительські спілки та педагогічні ради.

Урядом Української держави було розпочато перебудову професійно-технічної освіти, першим кроком якої була дерусифікація фахових шкіл. Завдяки чималим асигнуванням було поліпшено якісний склад та матеріальне становище викладацького персоналу, проведені необхідні ремонтні роботи, виплачувались стипендії незаможним учням. Департаментом професійної освіти було розроблено на 5 серпня 1918 р. та затверджено міністром освіти нові плани навчання, згідно з якими в технічних та ремісничих школах запроваджувалося викладання української мови та літератури, історії та географії України. Крім того, до навчальних планів вводилось українське торгове діловодство й економічна географія України. Велика увага приділялась розробці технічної термінології українською мовою. Вчителі, майстри-керівники та завідувачі ремісничими школами, майстернями і відділами зобов’язувалися пройти курси українознавства та з нового навчального року перейти на викладання українською мовою.

Діловодство та листування цих шкіл переводилося на державну мову. На утримання середньотехнічних та ремісничих шкіл у 1918 р. було асигновано 2 317 742 крб.

Великий поступ зробив уряд і у справі позашкільної освіти та дошкільного виховання. Рада Міністрів на засіданні 23 серпня прийняла рішення щодо фінансування та основних напрямків діяльності Міністерства освіти в цій галузі. Міністерство зобов’язувалось допомагати земським і міським самоврядуванням, які були створені у селах і містах для позашкільної освіти у вечірніх школах з навчанням грамоти і з популярно-науковими викладами, у справі організації бібліотек-читалень з найкращими книжками, різноманітних культурних народних розваг, клубів, виставок. А для дошкільного виховання створювалися дитячі садки, дитячі майданчики, ясла. Міністерство зобов’язувалось готувати досвідчених робітників для позашкільної освіти і дошкільного виховання. Воно надавало також педагогічну і грошову допомогу просвітнім установам, які займалися позашкільною освітою і дошкільним вихованням, крім того, влаштовувало курси для інструкторів та зразкові бібліотеки-музеї. На півріччя з 1 липня 1918 по 1 січня 1919 року уряд асигнував на зазначені потреби значні суми: на позашкільну освіту — 51 949 350 крб. і на задоволення потреб дошкільного виховання — 500 000 крб. Рада Міністрів вирішила також щорічно включати до бюджету Міністерства народної освіти та мистецтв відповідні кошти. Уряд виділяв також асигнування на проведення з’їздів земств з питань дошкільного виховання та позашкільної освіти і на видання відповідної навчальної літератури. На початку червня 1918 р. в Києві були влаштовані курси для підготовки інструкторів і діячів позашкільної освіти.

Значні здобутки уряд також мав у створенні української вищої школи. За ініціативою міністра освіти М.П.Василенка в кінці червня 1918 р. було організовано Комісію у справах вищої школи та наукових закладів на чолі з В.І.Вернадським. Головним завданням Комісії було розгляд законопроектів та вирішення нагальних проблем вищої школи і наукових установ. До комісії увійшли: академік В.І.Вернадський, професори М.Ф.Сумцов, Д.І.Багалій, В.Г.Шапошників, В.І.Лучицький, Г.Г. де Метц, О.В.Спекторський, Б.Л.Личков.

Керівники гетьманської держави вважали, що, оскільки серед викладачів та студентства переважали росіяни чи зросійщені громадяни, то потрібно створювати українську національну вищу школу шляхом відкриття вузів з українською мовою викладання та поступово українізовувати російськомовні вузи. Велике значення у створенні національної вищої школи з українською мовою викладання мало перетворення Київського українського народного університету в державний, і 17 серпня 1918 р. П.Скоропадський затвердив прийнятий Радою Міністрів закон про перетворення його на Державний український університет з чотирма факультетами: історико-філологічним, фізико-математичним, правничим і медичним. Комітет будівництва університету очолив голова Правління у справах мистецтв і національної культури П.Я.Дорошенко. На потреби університету уряд асигнував з 1 липня 1918 р. до 1 січня 1919 p. l 375 000 крб.

6 жовтня 1919 р. відбувся урочистий акт відкриття Київського державного університету. На його відкритті гетьман зазначив, що тільки на основах науки, на основах державності та принципі індивідуальної свободи можливий соціальний поступ людності. 17 серпня 1918 р. було затверджено закон про заснування Кам’янець-Подільського державного українського університету. При цьому значну підтримку надала міська управа Кам’янця, яка 6 липня 1918 р. прийняла рішення про виділення ділянки землі для будівництва університету та асигнувала для цього 1 000 000 крб., виділила для університету приміщення Кам’янець-Подільської технічної школи. Одночасно 6 жовтня 1918 р. було відкрито український історико-філологічний факультет у Полтаві як перший крок до створення Полтавського українського університету. Він був заснований місцевою «Просвітою» за матеріальної допомоги земства. У липні 1918 р. заходами Катеринославського міського самоврядування на базі місцевих Вищих жіночих курсів було засновано Катеринославський університет. Це був приватний навчальний заклад, яким керувала Опікунська Рада.

Українські народні університети було засновано і в інших містах України. Вони зробили вагомий внесок у розвиток національної культури попри всі труднощі часу, політичну нестабільність, трагедію братовбивчої війни.

При їх створенні малося на меті, що у фундамент нової системи української вищої освіти буде закладено увесь передовий світовий досвід у цій галузі. Але ця ідея не була реалізована — не вдалося залучити українських учених з інших країн, не знайшлося таких експертів, як В.І.Вернадський, що запропонував свої знання і досвід для раціональної організації Української Академії наук. І все ж українські університети, безумовно, стали зародками національного відродження.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

11. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т «Києво-Могилянська академія» / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім «КМ Академія», 2003. — 314с.

12. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун- т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136с.

13. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.