Вступ

Актуальність теми. Необхідність наукового обґрунтування зовнішньої та оборонної політики держави сьогодні є аксіомою. Так, в силу кардинальних геополітичних змін, які сталися наприкінці ХХ століття, значно зростає роль геополітичного підходу в розробці концепції міжнародної та національної  безпеки, в становленні сфер впливу. Можна сказати так, що в сучасних умовах постало питання створення науково обґрунтованої методологічної системи геополітики в державному управлінні.

Геополітика — наука, яка розглядає вплив географічних чинників на внутрішню й особливо зовнішню політику держав і націй. Однак таке тлумачення вже не є актуальним. На сьогодні є цілий ряд наукових шкіл, які по своєму трактують цей термін.

Проблеми практичного застосування здобутків вітчизняної геополітики та трансформації цих знань в ефективні форми створювання системи національної безпеки стають дедалі більш актуальними. Особливо за умов, коли досягнуто ясне розуміння того, що недостатньо лише констатації фактів наявності загроз, пов’язаних із деструктивним впливом геополітичного чинника на національну безпеку України.

Потреба у власній геополітичній ідентифікації обумовлена насамперед такими об’єктивними факторами:

— стратегічним плануванням розбудовою національної держави;

— здійсненням стратегії національної безпеки та оборони;

— розвитком економічного співробітництва з регіональними та глобальними державами;

— інтересами забезпечення внутрішньої стабільності.

1. Проблеми розвитку геополітики та геополітичної ідентичності України

На сьогоднішній день розбудова української державності супроводжується трансформацією її геополітичної ідентичності. Водночас іде процес науково-теоретичного та прикладного опрацювання геополітики України. Проблеми генезису вітчизняної геополітики та трансформації геополітичного знання у форми практичного відстоювання інтересів Української держави традиційно привертала увагу політологів різних шкіл. Про це свідчать чимало захищених останнім часом дисертацій, опублікованих монографій і навчальних посібників, а також значна кількість наукових статей у спеціалізованих виданнях [1].

На мою думку, геополітика це мистецтво і практика використання політичної влади над певною територією. Традиційно, цей термін застосувався в основному в плані впливу географії на політику, але його використання розвинулася за останні сто років достатньо, щоб охопити більш широкий зміст. У наукових колах, вивчення геополітики припускає аналіз географії, історії та соціальних наук з урахуванням просторової політики і моделей на різних рівнях (від рівня держави на міжнародному). Геополітика — це цілеспрямована діяльність суб’єкта міжнародних відносин у контексті всього спектра зовнішніх і внутрішніх факторів, що дають змогу цьому суб’єкту здійснювати контроль над простором із метою реалізації своїх життєво важливих інтересів.

Відповідно до деяких визначень до „геополітичних” можна віднести вчення всіх мислителів, що міркували про світ і простір, починаючи з Античності – з Аристотеля, Фукідіда, Ксенофонта, Геродота, Страбона, Ератосфена, Плінія тощо, продовжуючи Середньовіччям – Ібн-Хальдун, Ренесансом – Боден, Монтеск’є, Токвіль, Гердер, Гумбольд і Карл Риттер, включаючи Еразма Роттердамського, Бодена, і навіть К.Леонтьева, „слов’янофільство і навіть панславізм” у якого „виявилися лише маскою”. — Важливий аспект геополітики є в дослідженні комплексу економічних, політичних, воєнно-стратегічних, ресурсних та інших питань, що грають першорядну роль у збереженні або зміні загальносвітового й регіонального балансу сил. — Класичною є геополітична парадигма осьового протистояння, коли діє „логіка двох блоків або політичних систем”, а також протиставлення розвинутої півночі і півдня, що розвивається, центра та периферії.

Порівняно нещодавно в науковий обіг української політичної науки були введені такі поняття, як геополітичний і геоекономічний код. Застосування цих понять у дослідженнях геополітичних і геоекономічних процесів, пов’язаних із здійсненням внутрішньої та зовнішньої політики України, уможливлює значно підвищити їх праксеологічний рівень. Зокрема це стосується вивчення феномену геополітичної самоідентифікації України в регіональному та глобальному вимірі.

Самоідентифікація — це визначення специфічних політичних і соціокультурних рис національної держави на основі їх самостійного бачення. У даному аспекті національно-державна самоідентичність України — це багатоманітний комплекс діалектично взаємопов’язаних і взаємозалежних політичних, соціально-економічних, духовно-культурних, територіально-регіональних елементів громадської свідомості, структура яких склалася в процесі та внаслідок тривалого історичного розвитку українського суспільства.

Щодо видів ідентичності, то, посилаючись на існуючу в політичній науці типологію, можна навести такі:

• персональна (особиста);
• колективна (групова);
• національна;
• цивілізаційна;
• геополітична (регіональна, глобальна).

Слід зазначити, що ідентичність не є безумовною універсалією, іманентно притаманною особі або колективу. Вона конструюється соціумом і народжується та зникає під впливом певних соціокультурних процесів. Немає також і підстав стверджувати про домінування якогось окремого типу ідентичності, позаяк кожен тип ідентичності актуалізується конкретною ситуацією [2, с.38].

Гіпотеза про те, що трансформація української геополітичної ідентичності відбувається внаслідок становлення на теренах України двох нових типів ідентичності — регіональної (європейської) і глобальної (транснаціональної), потребує доведення двох тез. По-перше, поява нових типів геополітичних ідентичностей цілком імовірна. По-друге, національні ідентичності трансформуються під впливом транснаціональних ідентичностей, що притаманні суб’єктам глобалізації.

Функціональний вимір регіональної ідентичності означає участь держави у створенні та розбудові регіону, до якого вона належить, її роль у формуванні структури регіональної безпеки, яка стає необхідною умовою національної безпеки. Аналогічний вимір глобальної ідентичності означає участь держави у формуванні світової спільноти та структури глобальної безпеки, яка має наднаціональний характер. Зрозуміло, що рівень глобальної ідентичності є недосяжним і недоцільним для України, яка знаходиться в стані «демократичного транзиту», а її цивілізаційна самоідентифікація тяжіє до європейської ідентичності.

Процеси глобалізації суттєво впливають на цивілізаційну самоідентифікацію посткомуністичних суспільств, які стикаються зі складними проблемами забезпечення соціально-політичної стабільності та сталого економічного розвитку. У випадку з Україною вплив глобалізації пов’язаний з нелінійними за своєю спрямованістю перехідними процесами, які спричиняють численні проблеми пошуку нової ідентичності на рівні окремих соціальних груп, політичних сил та суспільства в цілому. Для сучасного українського політикуму проблема геополітичної ідентичності пов’язана з інтегральним впливом історичної спадщини та нових чинників доби глобалізації. Звідси мають місце нестійкість геополітичних орієнтацій серед українського істеблішменту та окремих регіональних еліт і соціальних груп, а також структурна конфронтація між прихильниками та противниками євроінтеграційного курсу країни.

Не менш важливим є з’ясування впливу процесів геополітичної і цивілізаційної самоідентифікації на сприйняття українською масової свідомістю місця та ролі України в світі, а також на ставлення до західних інститутів і цінностей. Значущість цього завдання визначається як важливістю для розвитку України відносин із Заходом, так і динамізмом загальноєвропейського процесу.

У цьому контексті уявляється важливим дослідити та визначити приналежність України до певного соціокультурного типу, якщо не обмежуватись уявленням про її «абсолютну» європейсько-христіанську ідентичність. В історичному розвитку України простежується наявність декількох основних груп геополітичних доктрин: західна (європейська), південна (чорноморська), східна (проросійська), а також синтетичні (балтійсько-чорноморська, доктрина панславізму) та геоцентрична.

Географічно перебуваючи в Європі, Україна зазнавала переважно європейського культурно-історичного впливу. Разом з тим, її історія, культура та менталітет народу мають цілком помітний відбиток впливу «східної стихії», який вона, за словами видатного українського історика М. Грушевського (1866-1934), «перетравила реактивами свого західного духу». Підсумком міркувань М. Грушевського на цю тему є наступне: «Ми являємося одним з найбільш орієнталізованих західних народів — подібно як болгари, серби, іспанці — і ми повинні не забувати, а розвивати і використовувати те корисне і цінне, що дала нам ця орієнтальна стихія» [3, с.150].

Геополітичне положення України, що упродовж століть перетворювалась на арену протиборства між різними політичними гравцями, в умовах невизначеності внутрішніх і зовнішньополітичних пріоритетів об’єктивно підштовхувало країну до виконання ролі буфера між Сходом і Заходом. У термінах класичної геополітики українську геостратегію визначають два головні вектори — Євроатлантичний та Євразійський. Специфіка геополітичних координат України полягає в її належності до двох регіонів — Європи та Євразії. При чому в обох регіонах Україна займає периферійне положення, тобто не формує геополітичний простір навколо себе, що почасти обумовлює її пасивну роль у масштабних регіональних процесах. Логіка геополітичного розвитку України така — якщо вона ідентифікує себе як «регіональна периферія», то неодмінно стає «санітарним кордоном» — плацдармом ліберально-демократичного Заходу проти тоталітарної Росії.

Геополітична та геоекономічна реальність зовні України має два напрями. Перший – західний (на захід від Балто-Чорноморської осі), для якого сьогодні характерний активний процес створення об’єднаної Європи, представленої єдиними міжнародними організаціями різних аспектів діяльності. Другий напрям геополітичної та геоекономічної реальності – східний (на схід від Балто-Чорноморської осі). — Слід зазначити, що на сьогодні повністю вичерпала себе так звана концепція рівно- і різновекторності зовнішньої політики України. Тенденції розвитку економічної та політичної площин сучасного геопростору спонукають Україну до більш однозначного вибору орієнтирів у розвитку зовнішньої політики.

Але у будь-якому випадку геополітика розглядається з точку зору внутрішніх інтенцій держави спроектованих назовні, за межі державних кордонів. Разом з тим, органічною частиною геополітики є внутрішня складова, яка власне і забезпечує державам фундамент для геополітичних впливів.

Геополітичні фактори належать до тих реалій, що утворюють своєрідне «навколишнє середовище» кожної держави, яка прагне визначити свій політичний курс. Вони безпосередньо впливають на національні інтереси, вступають з ними у взаємодію. Усвідомлення національних інтересів, їх розуміння та зведення до злагодженої несуперечливої системи мусить бути за умови обов’язкового врахування сучасної геополітичної ситуації. Тільки тоді можливе чітке визначення національне державних цілей, обґрунтування пріоритетних завдань, правильного співвідношення питань стратегії і тактики в межах обраного політичного курсу.

Україна входить до європейського та світового співтовариства як велика незалежна демократична держава, геополітика та стратегія розвитку якої мають важливе значення для долі і подальшого розвитку не лише центральноєвропейських народів, а й для всього світового співтовариства.

2. Становище геополітики України в міжнародній системі в контексті глобальних суспільних процесів сучасності

Історичний досвід і логіка розвитку міжнародних відносин переконливо свідчать про надзвичайно важливу роль геополітичного фактора  у формуванні як внутрішньої, так і зовнішньої політики держави. Вивчення геополітичних особливостей України дозволяє говорити про те, що з цієї точки зору вона має багато переваг. Насамперед, це пов’язано з її надзвичайно          вигідним          географічним розташуванням, оскільки в ракурсі геополітики вона займає на Євразійському континенті винятково важливе, багато в чому унікальне місце, яке часто визначають поняттями «географічний центр Європи», «перехрестя між Сходом і Заходом». Маючи територію понад 600 тис. кв. км, і посідаючи в Європі шосте місце за чисельністю населення, Україна володіє унікальними природними умовами, вигідно відрізняючись і родючістю ґрунтів, і значною кількістю корисних копалин, і сприятливими кліматичними умовами. До того ж вона володіє вельми розвиненими шляхами сполучень і має вихід до моря.

Все це сприяло тому, що протягом історії територія України була перехрестям не лише міграційних, але й торгівельних шляхів. Якщо річкова система формувала зв’язки за лінією Північ — Південь, то сухопутні шляхи сприяли контактам між народами Сходу і Заходу через її територію. Тому із стародавніх часів через територію сучасної України проходили торгівельні комунікації між країнами балтійським і середземноморськими, між Західною і Центральною Європою та Середньою Азією і Китаєм. Тобто, як зауважував із цього приводу відомий український мислитель Ю. Липа, українські землі не є якимсь закутом. При огляді торгівельному і геополітичному — це одна із важливих країн світу і це значення України буде лише зростати.

Щоправда, тут слід зауважити, що всі ці геополітичні переваги у минулому нерідко перетворювалися на вади, оскільки за відсутністю надійних природних рубежів Україна протягом століть була об’єктом чужоземних зазіхань і багаточисельних експансій з боку своїх сусідів, що позбавило її можливості самостійного державного існування, а її територія була розпорошена різними країнами. Не можна не сказати й про те, що торгівельні шляхи, що проходили через територію України, обумовлювали перевагу тих чи інших культурних впливів — чи то грецьких за античні часи, чи то візантійських і норманських в епоху Київської Русі, чи то західноєвропейських і московських у період пізнього середньовіччя, а всі разом вони обумовлювали також і різні геополітичні орієнтації [1, с. 98-99]. Все це не могло не накласти свого відбитку на менталітет населення різних регіонів України, наслідки в різниці якого ми відчуваємо й сьогодні.

Становище України в міжнародній системі координат у добу глобальної кризи досить адекватно ілюструють матеріали Світового економічного форуму (WEF) про конкурентоспроможність країн світу. Вони були опубліковані у вересні 2009 року під назвою  «Глобальний огляд конкурентоспроможності за 2009-2010 рр.». У рейтингу, що охоплює 133 країни світу, Україна посіла 82-е місце, що на десять позицій нижче її минулорічного показника. Сусідами України в цьому рейтингу стали Гамбія і Алжир, відповідно, 81-е та 83-є місця.

Серед країн СНД Україна випереджає Вірменію (97), Таджикистан (122) і Киргизію (123). Росія у цьому списку займає 63-ю позицію, Азербайджан 51-у, Грузія 90-у, Литва 53-ю, Латвія 68-у, а лідером серед держав колишнього СРСР стала Естонія — 25-е місце. Найбільш конкурентоспроможними були визнані Швейцарія, яка посунула США на друге місце, а також Сінгапур, Швеція і Данія.

У звіті зазначалось, що погіршення конкурентоспроможності України зумовлено падінням попиту на експортну продукцію, знеціненням гривни та руйнацією її фінансово-банківської системи. Економіку України пропонувалось реформувати у таких напрямах, як інституціональне середовище (120-е місце), укріплення фінансових ринків (106) і підвищення ефективності товарних ринків (109) [11].

Цей «новий» рейтинг України віддзеркалює водночас і оцінки інвесторів стосовно перспектив інвестування України. У першому півріччі приплив прямих іноземних інвестицій в Україну скоротився більш, ніж втричі. Зазначимо, що це загальна тенденція для усього регіону Східної Європи і країн-членів СНД.

За таких обставин можна говорити про системну кризу ринкової економіки та ліберальної демократії англосаксонського зразка. У цьому зв’язку особливого значення набуває питання про шляхи вестернізації, зокрема, про необхідність запозичення Україною її неоднозначного за своїми наслідками досвіду.

Якщо ставити питання таким чином: або Захід, або Схід, то вибір шляхів ефективного розвитку буде свідомо обмеженим в геополітичному і нераціональним у соціальному відношенні. Для України важливим у сенсі використання досвіду модернізації західної та східної суспільних систем є визначення механізмів взаємодії національної культури з такими, що впродовж століть знаходились з нею у продуктивній взаємодії. Саме такий підхід є найбільш вірогідним варіантом конструктивної відповіді на ті загрози і труднощі внутрішнього та зовнішнього характеру, з якими останнім часом зустрічається Україна.

Органічний симбіоз західної і східної моделі суспільної модернізації в умовах інтенсифікації транснаціональних відносин має незаперечні переваги. Зберігаючи у своїй основі європейські цінності, він запобігає некритичному засвоєнню всього того, що виробила в соціокультурній сфері західна цивілізація. Активне «західництво», тобто орієнтація на індивідуалізм, нічим не обмежений технічний прогрес і зростання споживання, у сукупності посилюють соціальну напругу та послаблюють життєздатність суспільства.

Важливість геополітичної ідентичності в реалізації національних інтересів, зокрема в сфері зовнішньої політики, є очевидним фактом. Однак питання про те, як відбувається трансформація геополітичної ідентичності  в умовах глобалізації, потребує комплексного наукового дослідження. Відомо що, глобалізація з її новими суб’єктами, серед яких слід відзначити наднаціональні структури, трансформує геополітичну ідентичність держав-націй. Даний процес почався з ерозії інституту держаного суверенітету і згодом став однією з причин активізації транснаціональних відносин. При цьому інтенсивний розвиток транснаціональних відносин значно обмежив роль геополітичних чинників у зовнішній політиці. В умовах глобалізації для здійснення ефективної зовнішньої політики набагато більш важливими є фактори, що пов’язані не з географічним розташуванням держави та її територіально-просторовими характеристиками, а з комплексом соціально-економічних та інформаційно-технологічних чинників, які притаманні постіндустріальному суспільству. Прикладом успішної модернізації, в тому числі і завдяки проведенню ефективної зовнішньої політики, є досвід доволі різних за своїми географічними характеристиками, ресурсним потенціалом та суспільним ладом Китаю, Південної Кореї, Сінгапуру та В’єтнаму. Напевно мали рацію відомі американські економісти Л. Туроу та В. Леонтьєв, які ще на початку 90-х років минулого століття закликали діловий світ Заходу вчитися у японців і корейців «грати за їх правилами».

Зрозуміло, що і для України забезпечення соціальної модернізації лише завдяки використанню геополітичних факторів не є раціональним з погляду  її історичного досвіду боротьби за незалежність. Цей досвід показав, що дилема українського «політичного гамлетизму» — «з ким бути» часто-густо ставала на заваді самостійності та незалежності. Свої подальші геополітичні та геоекономічні змагання Україна повинна здійснювати, спираючись на стратегію національного розвитку та національну ідентичність, враховуючи власний досвід розбудови державності зо всіма його здобутками та помилками, а також використовуючи кращі зразки європейської та інших ефективних моделей суспільної модернізації.

Функції глобалізація у цьому сенсі полягають в тому, що вона створює додаткові умови для запозичення та раціонального використання іноземного досвіду модернізації.

3. Напрямки розвитку геополітики та глобальних суспільних процесів сучасності

Сьогодні питання стоїть досить жорстко: або глобалізм, або багатополярний світ, яка по суті означає радикальну переоцінку цінностей, світоглядний переворот, планетарну консервативну революцію, оскільки прихильники багатополярного світу – тією, чи іншою мірою, опиняться в таборі захисників традиційного суспільства, релігійної культури, перед обличчям американського meeting pot, загальної уніфікації та невілювання. За такого світового порядку виникає загроза не тільки національним культурам, мовам, релігіям, етносам. Це передусім, загроза людині і цивілізації. Людина без якостей не справжня людина. Реальною істотою без властивостей, без підсвідомості, без совісті та історичного коріння є клон. Будучи виробленим штучно, він отримує програму поведінки цілком ззовні. Людство повинно відстояти себе перед обличчям нового світового порядку та його клонами.

Приймаючи до уваги перебіг соціальних змін другої половини ХХ століття, а саме зміну парадигм цивілізації, міжнародних відносин та війни можна констатувати, що це корінним чином  уплинуло на філософсько-просторове осмислення буття та спричинило відхід від “лінійно-осьового” часу та перенесення подій у внутрішній простір і внутрішній контекст, що характеризується гетерогенним світосприйняттям. Це, в свою чергу, впливає на концептуальні основи формування геополітичної свідомості, яка розглядається, на відміну від геополітичного знання, як аспект суспільної свідомості в її спонукальній іпостасі. При цьому традиційна матриця геополітичної свідомості ґрунтується на усвідомленні світу як диференційованого на сфери впливу, де кожна держава керується у своїх діях силовими підходами. Нова матриця геополітичної свідомості передбачає переструктурування традиційної матриці геополітичної свідомості відповідно до контексту інформаційного суспільства. Своєрідними полюсами геополітичної свідомісті є геополітизм та мондіалізм, які відображають основну політичну суперечність сучасного світу.

Соціально-філософський аналіз розвитку геополітичних теорій показує, що сучасні геополітичні моделі найбільш поширені в літературі вже нерелевантні в контексті сучасних уявлень про світовий порядок. Відповідно центральним атрибутом соціально-філософського осмислення світового устрою і людського буття виступає геогенезис.

Багатополярний світ також передбачає глобалізацію, але регіональну, для нас, наприклад, у рамках СНД. У багатополярний світ є тільки Євразійський Союз, єдина Європа, об’єднана Азія тощо.

Однак, ми бачимо, що феномени геополітичної глобалізації досить погано поєднуються з теорією циклічної культури (зокрема Шпенглер), адже кожна культура, відповідно до концепції представників цього напряму, є замкненим організмом, на який дуже мало впливають сусідні культури. Таким чином, сучасне спрямування геополітики відверто суперечить циклічній концепції культур, адже передбачає мультикультуралізм.

Зараз вже жодна культура не може залишитись в ізоляції, адже світові процеси так чи інакше діють на кожну країну в сіті. Ми також можемо визначити, що геополітичні процеси у деякій мірі можуть підтримувати цю досить стару ідею тільки у випадку багатополярного світу. Але, навіть у такому випадку блоки, скоріш за все, будуть створюватись не за культурними, а за політико-економічним принципом.

Основними факторами, що зумовлюють специфіку системи формування геополітичної свідомості державними та громадськими інституціями сучасної України є: а) глобальні фактори — розпад СРСР та створення незалежної держави України, здійснення геополітичного інформаційного протиборства сучасними центрами впливу; б) регіональні фактори — миротворча діяльність по блокуванню поширення збройних конфліктів, збройні конфлікти на територіях сусідніх держав, вирішення спірних питань між Україною та іншими державами; в) суспільно-державні фактори – синдром “лімітрофності” та системна криза колективної ідентичності.

За умов постання України як суверенної держави, українській геополітичній свідомості необхідно не лише визнати себе європейською державою, але й відмовитися від догматичного стереотипу геополітичного мислення та застарілих форм організації свого геополітичного простору. Виправити таке становище, на нашу думку, могло б критичне геополітичне мислення, яке поволі поширюється в Україні і з часом може перетворитися на домінуючу парадигму суспільної свідомості.

Найважливішими структурними елементами, які впливають на формування геополітичної свідомості українських військових кадрів є глобалізація менталітету і необхідність засвоєння нової філософії взаємовідносин людини з природою та нових філософських підходів до вирішення проблем війни та миру.

Безпосередніми суб’єктами механізму впливу геополітичного аспекту ідеології розвитку сучасного українського суспільства є держава та громадянське суспільство.

Доводиться, на жаль, констатувати, що поки внутрішньополітична ситуація в Україні не дає підстав сподіватися на те, що вказані «плюси» візьмуть верх над «мінусами». Ситуація ускладнюється тим, що для нашої країни, як зауважує О. Дергачов, проблема визначення природного місця на міжнародній арені, набуття чітких характеристик як суб’єкта міжнародних відносин практично не детермінована якоюсь концептуальною спадщиною, а тим більше — державною традицією. І тому «для неї значуща, насамперед, реальна тканина зв’язків зі зовнішнім світом. Сьогодні ці зв’язки розвинені негармонійно і потребують істотних змін. Так само і сприйняття України світовою спільнотою ґрунтується на вкрай суперечливих досягненнях її незалежного розвитку, непевних геополітичних орієнтирах, системі цінностей та пріоритетів, що їх сповідує політична еліта» [5, с. 34]. Цілком справедливими в цьому відношенні є слова О. Вітер: «Термін публічного запрошення України до лав ЄС є прямо пропорційним градусу конфліктів всередині країни» [6, с. 6]. Потенційних партнерів України на Заході не може не непокоїти нестабільність внутрішньополітичної та економічної ситуації в країні і доки ця проблема не буде вирішена шляхом здійснення глибоких соціально-економічних трансформацій та зміцнення громадянського суспільства, внутрішні характеристики будуть залишатися перепоною, що заважає цивілізованому світові розглядати Україну як рівноправного партнера і сприяти намірам використовувати її лише як політичну картку, як своєрідний санітарний кордон або буферну зону. Так американський політолог С. Хантінгтон розглядає Україну як державу, що локалізована на узбіччі між двома протилежними цивілізаціями, примирення яких не передбачається. Вона безпосередньо розділяє ті країни, які є кандидатами на вступ до НАТО, і Росію, яка там ніколи не буде, і тому Україна має відігравати роль санітарного кордону.

Країнами Заходу Україна розглядається саме в її євразійському вимірі — або як «санітарний кордон» щодо загрози зі Сходу, або як місток для зносин із Близьким і Середнім Сходом, що утворює, на думку співробітника Вашингтонського інституту стратегічних і політичних досліджень В. Сокора, функціональний агрегат на новому кордоні Євроатлантичного співробітництва. Цей агрегат забезпечує коридор для транзиту енергоресурсів Каспія в Європу, а також постійний коридор для американських збройних сил і сил НАТО для проведення операцій у Середній Азії та в глибині Близького Сходу. А Україна має служити продовженням цього коридору для забезпечення стратегічних задумів США і НАТО в Євразії, а також бути спроможною у будь-який час прийняти участь в операціях, які проводять США і НАТО, включаючи ті, які не схвалені Москвою.

Навіть З. Бжезинський, симпатії якого до України достатньо відомі, не уникає прагнення відвести Україні роль «буферної зони», яка б допомогла «трансформувати» Росію. Вважаючи Україну геополітичним центром Центральної та Східної Європи, він у той же час підкреслює, що найважливішим аспектом незалежності України є її вплив на Росію. При цьому в трохи завуальованій формі він висловлює сподівання, що існування незалежної України може бути вигідним для США, насамперед, як фактор послаблення міжнародних позицій Росії.

Отже, високо оцінюючи те геополітичне становище, яке займає Україна, західні політики і політологи схильні розглядати відносини з нею, насамперед, через призму своїх відносин із Росією, а в геостратегічному вимірі — як головний аванпост перед Євразією в цілому. Не доводиться сумніватися, що подібні перспективи не тільки не відповідають національним інтересам України, але і є загрозливими для неї з огляду на небезпеку опинитися між молотом та ковадлом у разі зменшення вакууму і зростання тиску в її геополітичному довкіллі.

Особливості геополітичного положення України вимагають концентрації зовнішньополітичних зусиль на створенні і розбудові надійних міжнародних механізмів безпеки на двосторонньому, субрегіональному, регіональному і глобальному рівнях і, відповідно, на розвитку широкого співробітництва з іншими державами, насамперед, сусідніми та міжнародними організаціями, включаючи військово-політичні, з метою підвищення передбачуваності й довіри, побудові всеохоплюючих і ефективних механізмів регіональної безпеки у Європі та вдосконалення існуючих у рамках ООН механізмів глобальної безпеки. Але при цьому максимальною мірою використати переваги свого геополітичного положення з метою рішучого відстоювання національних інтересів.

Виходячи з аналізу сучасної геополітичної ситуації, розстановки сил на міжнародній арені, своїх об’єктивних можливостей і геополітичного положення Україна має реальні передумови утвердитися в ролі регіонального політичного лідера. Для цього, разом з урахуванням закономірних амбіцій і національних інтересів, їй треба поступово посилювати конструктивний вплив на загальну ситуацію в регіоні, до якого вона належить. Важливу роль тут може відіграти активне співробітництво й лідерство України у Балто-Чорноморському партнерстві, оскільки з огляду на своє геополітичне положення Україна є природним посередником між регіонами Балтійського і Чорного морів. Розширення зв’язків між Півднем і Північною Європою сьогодні настільки відповідає потребам часу, що за пасивності України роль посередника може перебрати на себе інша держава. Відтак, ми можемо стати свідками класичної і, на жаль, далеко не першої ілюстрації невикористаних можливостей. Співробітництво за лінією Північ-Південь сприятиме зміцненню безпеки в частині Європи між Балтійським і Чорним морями, що є надзвичайно важливим для України як у політичному, так і в економічному відношенні [7, с. 66].

Не менш перспективним для України є Чорноморсько-Каспійський напрямок розвитку співробітництва з країнами цього регіону, в якому у нашої країни є всі можливості відігравати провідну роль як важливого транспортного коридору, який сприяє диверсифікації паливно-енергетичних потоків. У цьому відношенні дуже важливим є подальший розвиток співробітництва та укріплення ролі такої міжнародної організації як ГУАМ, ініціатором створення якої була Україна, і яка сьогодні продовжує нарощувати зусилля щодо зміцнення співробітництва в рамках цієї організації.

Дуже важливою з точки зору підвищення міжнародної ролі України є активізація її участі в роботі Організації Чорноморського співробітництва. Тобто, як бачимо, напрямки міжнародної діяльності України є дуже різноманітними, але головними серед них є все ж таки, які, насамперед, визначають її роль як стратегічної держави, що, за висловом американського генерала В. Кернана, може стати магнітом, який зведе до купи Східну та Західну Європу. Ідеться, зрозуміло, про розвиток співробітництва в рамках Євроатлантичного партнерства і, що є головним, про реалізацію стратегічного курсу України на інтеграцію в ЄС, з одного боку, а з іншого, розвиток відносин добросусідського рівноправного партнерства з Російською Федерацією.

Зрозуміло, таким чином, що геополітичне положення України вимагає активної зовнішньополітичної діяльності у різних напрямках і тому одним із головних принципів української геостратегії має бути багатовекторність її міжнародної політики.

Багатовекторність характерна для зовнішньої політики, перш за все, тих держав, які виступають як своєрідні центри сили в системі міжнародних відносин, проте й для України, з її особливим геополітичним статусом, вона набуває вирішального значення і пов’ язана з конкретними перевагами. Історичні та географічні реалії практично виключають можливість орієнтації України лише на один стратегічний зовнішньополітичний напрям і тому навіть палкі прихильники політики європейської одновекторності України чудово розуміють, що це не може бути єдиним стратегічним напрямком її зовнішньої політики і в  практичному  плані  фактично  намагаються здійснювати зовнішньополітичний курс за різними векторами.

На сьогодні принцип багатовекторності має помилкове трактування, зауважує з цього приводу В. Манжола. Досить часто він трактується як хитання України між двома зовнішньополітичними напрямками — західним (європейський та євроатлантичний простори) та східним (Росія та євразійський простір). Однак міжнародні реалії європейського простору виключають можливість орієнтації України лише на один стратегічний зовнішньополітичний напрямок [4, с. 14].

Багатовекторність слід сприймати не як постійні коливання зовнішньополітичного курсу, а в широкому розумінні, як розвиток і підтримка відносин із багатьма учасниками міжнародного життя. Для України це абсолютно раціональна і прагматична політика, яка, окрім усього іншого, викликана ще й тим, що в Україні поки що немає єдності стосовно визначення зовнішньополітичних пріоритетів і тому педалювання на одновекторності вносить лише зайвий розбрат в українське суспільство. Разом з тим зрозуміло, що багатовекторність не може бути безпринциповою. Вона потребує чіткого визначення геополітичної орієнтації, вибору пріоритетних геостратегічних напрямків виходячи із об’єктивних можливостей і врахування національних інтересів. Багатовекторність зовсім не означає рівновекторності і не означає рівнозначності всіх її складових. Серед багатьох векторів завжди мають виділятися ті, що є пріоритетними, головними, які, власне, і визначають стратегію зовнішньої політики держави, її стратегічних партнерів.

Отже, українська геостратегія має ґрунтуватися на чітко визначених геополітичних пріоритетах і жорстко окресленому колі своїх стратегічних партнерів. На думку М. Михальченка, Україна має визначитися як у пріоритетному в одному із трьох можливих геостратегічних напрямів: або обрати шлях до європейського співробітництва, або забезпечити гарантії незалежного розвитку як від Заходу, так і від Росії, або ж обрати позицію динамічної рівноваги між Сходом і Заходом, яка підтримується міжнародним співтовариством і яка є, на його думку, найбільш перспективною [1, с. 6].

Отже, як стратегічні напрями, можна визначити відносини із США, Європою та Азією, причому реалізація завдань різнорівневої політики багатовекторності України, на його думку, залежатиме від того, наскільки наша держава самостійно — політично, економічно і культурно — зможе утвердитися у нових геополітичних реаліях, зумовлених сферою відносин, що складаються між США, Росією, Західною та Східною Європою, мусульманським світом [1, с. 36].

Палкі дискусії навколо стратегії багатовекторності здебільшого мають не стільки теоретичне, скільки політико-прикладне підґрунтя. Певний консерватизм, зауважує В. Манжула, недостатнє узгодження практичних кроків короткострокового характеру із довгостроковими національними інтересами, безпринципність помноженні на «стратегічних партнерів», а також прорахунки в геополітичній «локалізації» принципу багатовекторності призводять до його ерозії, трактуються як «різновекторність», або «флюгерність».

За таких умов «важливим елементом зовнішньополітичної стратегії України має стати концепція рівнонаближеності, сутність якої полягає в розвитку поглибленого співробітництва одночасно з усіма провідними міжнародними гравцями в регіоні, у прагненні встановити з ними відносини особливого або стратегічного партнерства. Основним елементом концепції рівнонаближеності є врахування інтересів кожного з основних акторів з одночасним запобіганням поглибленню відносин з окремими із регіональних центрів сили, яке суттєво зашкодить інтересам іншого регіонального центру сили», оскільки гра на протиріччях набагато потужніших держав є ризикованою для національних інтересів України [4, с. 14-15].

Таким чином, можна відмітити, що дотримання принципу рівнонаближеності, послідовне взаємовигідне співробітництво в питаннях, що становлять національний інтерес України, уникнення різкого хитання від одного стратегічного напрямку до іншого мають лягти в основу стратегії України в існуючому геополітичному середовищі.

Висновки

Підсумовуючи наше дослідження, можемо зазначити, що сучасна міжнародна система є якісно іншою так само як і геополітичні умови її формування, тому ризик втрати своєї самостійності та суверенітету не має сьогодні критичної ваги для України. Географічне положення, характер зовнішньополітичних пріоритетів, а також соціокультурна самоідентифікація народу України рятує її від дуалізму в питанні про ставленні до євразійства як моделі суспільного розвитку. За своїми базовими характеристиками Україна належить до європейського цивілізаційного ареалу. Тим більш, що на відміну від російської культурної еліти, яку майже півтори століття приваблює ідея євразійства, позиція українського керівництва однозначна: «Україна це — дім на європейській вулиці, чинник європейської політики».

Якщо зважити на домінуючу українську геополітичну думку, то можна дійти висновку, що більшість вітчизняної наукової спільноти не схиляється до ідеї євразійства як підґрунтя для інтеграції пострадянських держав. Так, український дослідник В. Богданович вважає, що «майбутнє України як геополітичного феномена, як суб’єкта міжнародного права, міжнародних політичних і економічних відносин зрештою залежить від ідентичності української політичної еліти».

Таким чином, геополітичний код України визначається географічним фактором — європейським місцеположенням, відсутністю (на відміну від Росії) «євразійського синдрому», рубіжною біполярністю (між Заходом і Сходом), внутрішніми та зовнішніми векторами, що забезпечують баланс національних інтересів. Політична складова коду має відбиток історичної спадщини — поділу України на Лівобережну та Правобережну. У соціокультурному та конфесійному вимірі сучасна Україна зберігає багатополярність титульного етносу. Зовнішньополітичний фактор має переважно одновекторну спрямованість і покликаний забезпечити входження України до євроатлантичної спільноти з метою участі в системі колективної безпеки під егідою НАТО.

Геоекономічний код України пов’язаний із забезпеченням її вступу до спільноти європейських держав з метою участі в інтеграційних процесах у рамках Європейського Союзу. Напередодні проголошення незалежності Україна відповідала макроекономічним показникам середньої держави і за обсягом ВВП серед республік колишнього СРСР поступалась тільки Російській Федерації. Нині Україна за рівнем ВВП на душу населення займає одне з останніх місць у Європі поряд з Албанією та Молдовою. Упродовж останніх років зовнішньоекономічна діяльність характеризується зростанням від’ємного сальдо та зовнішнього боргу. Поєднання влади та капіталу створило модель приватного бізнесу на державних ресурсах, що є нелегітимним відповідно до норм європейського права.

Список використаної літератури

1. Мадіссон В., Шахов В. Сучасна українська геополітика. — К., 2003.
2. Деменко О. Євроатлантична інтеграція: реалії та перспективи // Політичний менеджмент. — № 4 (25). — 2007.
3. Толстов С. Україна в євроатлантичних відносинах: досвід пристосування // Політична думка. — 1999. — № 3.
4. Манжола В. Квадратура інтеграційного кола. (Актуальні проблеми європейської політики України) // Політика і час. -2007. — № 4.
5. Дергачов О. Небезпека як атрибут державності // Політична думка. — 1997. — № 1.
6. Деменко О. Євроатлантична інтеграція: реалії та перспективи // Політичний менеджмент. — № 4 (25). — 2007.
7. Гречанінов В. Після розпаду біполярної системи. Новий світовий порядок та глобалізація на початку XXI століття // Політика і час. — 2002. — № 1.
8. Матвійчик Я.П. Між Європою й Азією. Пріоритети зовнішньої політики України у контексті геополітичного розвитку // Політика і час. — 2002. — № 9. — С. 73-83.
9. Міхель Д.О. Основні аспекти геополітичного положення України та її зовнішньополітичний вимір // Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили: Сер. Політологія. – 2009. Вип. 97. – С. 176-181

• Шевченко М.М. Геополітичні функції війн ХХІ століття (філософський аналіз) // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. – Вип. 27.- К.: Український Центр духовної культури,2002. – С.234–245.
• Шевченко М.М. Модель світу початку ХХІ століття: філософський аналіз // Людина і політика. – 2003. — №3. – С. 90-96.