1. Цивілізаційний підхід в країнознавстві. Основи цивілізації світу

У наукових дослідженнях застосування тих чи інших методів здебільшого визначається дефініцією самого об’єкта. На сьогодні в науці немає загальноприйнятого визначення цивілізації, оскільки дослідники, хоч і визнають складність і багатофакторність цього явища, часто надають перевагу якомусь одному з цивілізаційних факторів. Враховуючи набутки цивіліографії та виходячи з методологічних потреб різнобічного вивчення реальних сфер суспільного життя, відбитих в історичних фактах, дамо таке визначення: цивілізація – це нерівновага система взаємопогоджуваних політичних, економічних, соціальних і духовно-моральних засобів (комунікацій, принципів, інститутів), за допомогою яких суспільство забезпечує свою життєдіяльність та усталеність у часі й просторі. Таке інтегральне визначення відповідає традиційному трактуванню цивілізації як соціокультурної спільності і як цілісної системи, у якій підсистемами виступають політична, економічна, соціальна та духовно-моральна сфери суспільного життя. Зміст останніх, а разом з тим неповторність і усталеність самої цивілізації визначаються, на думку дослідників, її незмінним, або малозмінюваним, “ядром”центральною підсистемою цінностей, передусім релігійних чи породжених релігією.

Однак для країнознавства проблема тут виникає у зв’язку з тим, що країна і цивілізація рідко збігаються одне з одним. Якщо Японію ще можна вивчати як окрему цивілізацію, то структурні елементи Індійської чи Китайської цивілізацій ми знаходимо і в сусідніх з Індією та Китаєм країнах, а такі цивілізації, як Західна, Ісламська, Латиноамериканська, взагалі об’єднують десятки країн. За таких обставин пробувати проводити цивілізаційний аналіз окремо для кожної країни нераціонально. З одного боку, це були б численні повторення, а з іншого – ми б у більшості випадків навряд чи простежили логіку цивілізаційного розвитку на територіях, обмежених нинішніми державними кордонами, що встановлювалися зазвичай не за цивілізаційними критеріями.

Цивілізаційне “ядро” формувалося, по-перше, в інший історичний час і, по-друге, за територіальними межами більшості нинішніх країн. А вже потім цивілізаційна комунікація за різних обставин і в різні часи поширювалась із колишнього центру (або центрів) на нові території, переплітаючись із їх особливими природними, історичними, етнокультурними тощо умовами і набуваючи нового звучання і нових смислових відтінків. Отже, аналізові сучасного культурно-цивілізаційного змісту кожної країни має передувати відтворення процесу формування відповідної цивілізації, її історичної динаміки та особливостей її закріплення й функціонування на теренах цієї країни. При цьому слід мати на увазі, що в повноті своїх проявів ця цивілізація в жодній країні не представлена й не визначає все її життя, позаяк поряд із традиційними цивілізаційними структурами на це життя (по-різному в різних країнах і в різних сферах) впливають зовнішні, загальносвітові, глобалізаційні процеси (комунікації). Їх теж слід враховувати, і справа тут полегшується тим, що ці процеси за своїм змістом є комунікативним породженням і продовженням інших цивілізацій, передусім Західної, що також піддається вивченню методами цивілізаційного аналізу.

За наявності таких відмінностей між країнами, між їх минулим і  сучасним, між місцевостями в самих країнах дослідження цивілізацій вже не буде простим вивченням конкретної реальності. Тут необхідно пройти більш складний шлях, як-от: побудови ідеальної цивілізаційної моделі, що має свою структуру і перебуває в історичній динаміці, та наступного “збагачення” (чи “доповнення) цієї схеми конкретикою історичного розвитку тієї чи іншої країни. Точно так модель стану й розвитку цілої країни збагачується й уточнюється конкретикою розвитку окремих місцевостей, суспільних сфер, соціальних груп чи навіть окремих особистостей.

В Азії (від ассирійського „асу” – схід, на противагу „єреб” – захід) нині налічується 47 міжнародно визнаних суверенних держав – членів ООН, в Африці (назва з’явилася напр. ІV ст. до н.е. первісно щодо території навколо Карфагена) – 53, в Латиській Америці – 33, в Океанії – 13, крім того у посібнику розглядається єдина на планеті держава-континент Австралія. До них можна додати цілу низку залежних територій із різним ступенем самоврядування: від Палестинської національної автономії й Співдружності Північних Маріанських Островів (у політичному союзі зі США) до Французької Гвіани (заморський департамент Франції) і Британських територій в Індійському океані, а також кілька юридичних утворень із спірним державним статусом, як Сахарська Арабська Демократична Республіка і Фолклендські (Мальвінські) острови.

За класифікацією Міжнародного Валютного Фонду абсолютна більшість із них відноситься до “країн, що розвиваються” (developing countries), до цієї категорії можна включити й такі “менш розвинені країни і території”, як Гренада, Еритрея, КНДР, Куба, Палау, Реюньон чи Французька Полінезія. Але до зазначених частин світу та регіонів належать і “розвинені країни” (developed countries), чи “передові економіки” – Бермудські острови, Ізраїль, Нова Зеландія, Республіка Корея, Сингапур, Японія та ін.

Однак подібна фінансово-економічна класифікація нам видається досить умовною, оскільки такі “нафтові монархії” як Бахрейн, Катар чи Кувейт, котрі за нею віднесені до “країн, що розвиваються”, мають ВВП на душу населення набагато вищий, ніж визначені МВФ $ 10 тис. для “розвинених країн”. І навпаки, Туреччина та Південно-Африканська Республіка, зараховані МВФ до “розвинених країн”, і близько не дотягують до омріяних $ 10 тис. ВВП на душу населення.

Тому найбільш конструктивним, хоча і не єдиним, методом знайомства з країнами Азії, Африки, Латинської Америки і Океанії, на наше переконання, є цивілізаційний підхід. Цивілізація (від латинського civilis – “громадський”, “державний”) – це спосіб життя великої спільноти людей, що посідає певну територію, сповідує свою релігію, розвиває власну культурну традицію й систему цінностей, удосконалює оригінальний комплекс суспільно-економічних відносин. У будь-якому трактуванні цивілізація розвивається за власними законами і поєднує в собі такі параметри, як геополітичне становище, природні ресурси і господарська діяльність, етнодемографічна ситуація, державний лад і політична система, зовнішня політика, культурно-релігійні здобутки. Саме цивілізаційний підхід надає можливість дослідити конкретний фактичний матеріал, з’ясувати місце і роль окремих країн та народів у регіональній і світовій історії.

Першу цілісну теорію, що прагнула пояснити розвиток людства з цивілізаційних позицій, запропонував напередодні Другої світової війни науковий керівник Британського королівського інституту міжнародних відносин Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975 рр.). У 12-томному “Дослідженні історії” він виділив 21 локальну цивілізацію, що циклічно змінювали одна одну, доки у ХХ ст. не залишилося 8: візантійська, російсько-ортодоксальна, ісламська, індуїстська, далекосхідна (Південно-Східна Азія), китайська, японо-корейська і західна. Усі вони розвивалися за принципом історичної круговерті й проходили 5 стадій: виникнення, зростання, кризу, дезінтеграцію й загибель. Рушійною силою розвитку цивілізацій, на думку історика, виступав “життєвий порив” творчої еліти, а тривалість їхнього існування залежала від співвідношення між нечисленною елітою і нетворчою масою суспільства.

А.Тойнбі стверджував, що всі зазначені цивілізації, за винятком західної, перебувають у стадії кризи чи дезінтеграції й прямують до загибелі, західна ж цивілізація перебуває на етапі зростання, оскільки її еліта врахувала помилки інших. Хоча історична практика не підтвердила прогнозів А.Тойнбі, вчені-гуманітарії продовжили розроблення низки ідей, висунутих ним. Зокрема, директор Інституту стратегічних досліджень при Гарвардському університеті Семюел Хантінгтон (1927 р. нар.) у статті “Зіткнення цивілізацій ?” (1993 р.) та книзі “Зіткнення цивілізацій і зміна світового порядку” (1996 р.) також виділив 8 сучасних цивілізацій: західну, православно-слов’янську, ісламську, індуїстську, конфуціанську, японську, латиноамериканську і африканську. Але, на його думку, в їхньому розвиткові головну роль відіграє “тріада факторів” – релігійний, демографічний і політичний, такі ж складові, як економічна і соціальна, відходять на другий план. Кордони між цивілізаціями С.Хантінгтон визначив як “лінії розломів”, уздовж котрих завжди будуть спалахувати конфлікти, сутички і війни – як міждержавного, так і внутрішнього характеру. Таким чином, виник новий тип протистояння між державами і їхніми об’єднаннями, що належать до різних цивілізацій (зокрема, Близькосхідний конфлікт та індійсько-пакистанські війни).

Надзвичайно різноманітна й різнопланова проблематика країнознавства є об’єктом вивчення багатьох природничих і соціально-гуманітарних наук. Але дослідження країни в цілісності і взаємозв’язку різних аспектів її життя потребує застосування інтегруючої цивілізаційної методології.

2. Характеристика туристичної галузі Єгипту. Основні туристичні райони країни

Єгипет є найбільшою за чисельністю, економічним потенціалом, політичною вагою та найбагатшою на історичну спадщину країною Північної Африки. Частина території країни — Синайський півострів — знаходиться в Південно-Східній Азії (тобто Африка є напівафриканською-напівазійською державою з площею 1002,4 тис. км2). Уся її величезна територія поділена на 26 мухаз – так називаються місцеві губернаторства.

На території країни знаходиться Суецький канал, який з’єднує Середземне і Червоне моря, моря басейнів Атлантичного та Індійського океану. Центральною водною артерією країни, навколо якої виникла єгипетська державність є Ніл — найдовша річка Африки.

Єгипту належить одна з найбільших у світі історико-культурних спадщин.

Каїр – важливий релігійний центр. У місті знаходиться понад 300 мечетей. Цікавими для туристів є стародавня Цитадель, збудована у 12 ст., і Алебастрова мечеть — символ Каїру. Напроти цитаделі розташована Мечеть султана Хасана — одна з найкрасивіших зразків арабської архітектури (14 ст.).

Привертає увагу і найбільший на Близькому Сході ринок Хан Ель-халілі, який засновано також у 14 ст. Тут можна придбати все, чим славиться Схід: спеції, парфюмерію, золото, срібло, килими, вироби з міді та бронзи, шкіри, скла, кераміки та ін.

Унікальним у місті є і Інститут Папірусу, де зібрана колекція картин з сюжетами про життя Стародавнього Єгипту.

Одними з найяскравіших пам’яток Каїру, та і Єгипту загалом, є піраміди Гізи, збудовані у 2690 р. до н.е., вони займають територію більше 5 га: найбільша піраміда Хеопса, середня, — піраміда Хефрена і трохи менше — піраміда Мікерена. Це єдине з семи чудес світу, яке збереглося до наших днів. Висічений з величезної глиби знаменитий Сфінкс Гізи є другим шедевром Стародавнього Єгипту. Стародавні міста Мемфіс і Саккара, що знаходяться за 20 миль на південь від Гізи, також користуються великою популярністю у туристів. У самому Каїрі безліч різноманітних архітектурних і релігійних пам’яток різних стилів та епох: церкви, мечеті, синагоги.

Перебуваючи в Шарм ель Шейху, можна також відвідати монастир Св. Катерини, що розташований біля підніжжя гори Синай. Багато туристичних фірм пропонують клієнтам ексклюзивні подорожі – сафарі по пустелі Синай на орендованих джипах.

В Ель-Гізі знаходяться піраміди Хеопса, Хефрена та Мікерина, які є єдиним із семи чудес стародавнього світу, що збереглися до наших днів, і не менш відомий Сфінкс.

У давній столиці Єгипту Мемфісі (Менноф-Ра) — величні руїни храму Птаха. Тут коронували фараонів, а також відома статуя фараона Рамзеса II заввишки 14 м.

Світовим надбанням є також Луксор (у давнину Фіви), одна з давніх столиць Єгипту. Особливим є Луксорський храм на честь Амона-Ра з велетенськими статуями фараонів. Не оминають туристи й знамениту Алею сфінксів.

Карнак відомий найбільшим у світі колонним храмом на честь Амона-Ра та двома святилищами.

У Долині царів знаходяться гробниці фараонів різних династій і єдина нерозграбована гробниця фараона Тутанхамона, де були знайдені неоціненні скарби.

Знаменитим є Саккар з некрополем фараонів різних династій і величним поховальним комплексом фараона Джосера та ін. Цьому переліку немає кінця.

У Єгипті знизилася популярність стосовно туристів із Заходу, але не для туристів із країн пострадянського простору. Причини: при сформованій політичній обстановці туристи з західних країн бояться відвідувати арабські країни, а оскільки величезне число готелів було орієнтовано саме на них, то вони втратили значне число клієнтів із Заходу. Туристичний ринок Єгипту негайно відреагував на це зниженням цін на проживання й обслуговування туристів. Це, у свою чергу, ще більш залучило нашого не настільки вимогливого до сервісу і політичних перипетій туриста. Доказом популярності Єгипту на сьогоднішній день служить величезне число щотижневих рейсів на Каїр, Хургаду і Шарм Ель Шейх. Єгипет – один з найпоширеніших напрямків, серед українських туристів. В основному, усі їдуть туди не тільки заради відпочинку, а й ознайомитись з великим історичним надбанням цієї чудової країни. Звичайно, у цій роботі розглянутий і найпоширеніший, рекреаційний туризм, але багато уваги приділятися екскурсійним ресурсам.

Законодавча база туризму спрямована на взаємодію та співпрацю всіх ланок галузі за принципом: приватна власність під контролем держави, раціональне обмеження туристичної діяльності з метою отримання прибутку при ефективній експлуатації та збереженні природно-рекреаційних та історико-культурних ресурсів, народних традицій.

Основними факторами, що сприяють розвитку туризму в Єгипті, є наявність великого історико-культурного та природно-рекреаційного потенціалу та значні обсяги капіталовкладень у розвиток туристичної інфраструктури.

Чітка визначеність туристичного законодавства, а також підтримка туризму з боку держави та суспільства в цілому, забезпечують його стабільний і результативний розвиток. Так, у 1996 р. Єгипет відвідало 3900 тис. іноземних туристів, у тому числі 130 тис. туристів з країн СНД, доход від туристичної діяльності складав 6 млрд. дол. США, в тому числі 3,9 млрд. — від іноземного туризму. Загалом, туризм дає 5% національного доходу країни, а частка Єгипту в світовому доході туризму становить 0,5%.

В Єгипті діє 1200 туристичних підприємств, з них 120 здійснюють всі види туристичної діяльності (90% обсягу їх загальної підприємницької діяльності складає туризм), інші мають вузьку спеціалізацію: продаж квитків, транспортне забезпечення, організація паломницьких турів тощо. Найбільший прибуток мають фірми, що працюють з американськими туристами.

У галузі постійно зайнято 165 тис. працюючих ( з яких 6,5 тис. екскурсоводи), ще 65 тис. працівників залучається до роботи у періоди максимального зростання туристичних потоків. Загалом, діяльність близько 35-40% населення країни пов’язана з туризмом.

Перспективним планом на 1997-2005 рр. прогнозується зростання обсягів туризму до таких показників: 6 млн. туристів, 49 млн. туристичних ночівель, 7,5 млрд. дол. доходу.

Список використаної літератури

1. Аріон О. Географія туризму: навч.-метод. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К. : ВГЛ «Обрії», 2009. — 172с.
2. Бовсуновская А. География туризма: Учеб. пособие / Донецкий ин-т туристического бизнеса. — Донецк : ДИТБ, 2002. — 410с.
3. Гев’юк А. Країнознавство: навч.-метод. комплекс / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2008. — 47с.
4. География туризма: учебник / А.Ю. Александрова (ред.). — М. : КНОРУС, 2008. — 592с.
5. Масляк П. Країнознавство: підручник. — 2-ге вид., випр. — К. : Знання, 2008. — 292с.
6. Самойленко А. А.. География туризма: учеб. пособие для студ. вузов, обуч. по спец. 230500 «Социально-культурный сервис и туризм» и 061100 «Менеджмент организации». — 2-е изд. — Ростов н/Д : Феникс, 2006. — 359 с.