Вступ

Праворозуміння — це не тільки володіння знаннями про право у вигляді тієї інформації, що є на даний момент у розпорядженні правознавства. До проблеми володіння добутою інформацією впритул примикає проблема розуміння як здатності людини досліджувати інтерпретації одержуваних знань.

Потрапивши в індивідуальну свідомість, інформація про право найчастіше набуває особливу, суб’єктивно-особистісну забарвленість, по-своєму інтерпретується відповідно до характерних значеннєвих, ціннісних і нормативних акцентів.

Головна особливість розуміння полягає в тому, що воно активне. Людському «Я» властиво привносити у раціонально-логічну або образну модель досліджуваного предмета свої власні, додаткові штрихи й акценти. У результаті на предмет пізнання накладається відбиток не тільки інтелекту, а й почуттів, інтуїції, всієї особистості того, хто прагне до розуміння.

Розуміння завжди має індивідуально-екзистенціальний характер, оскільки зрозуміти — значить встановити зв’язок між чужим і своїм, включити зовнішнє, привнесене в систему своїх особистісних змістів, ціннісних координат і власного екзистенціального досвіду. Саме це відрізняє філософське розуміння від наукового пізнання.

1. Становлення та розвиток філософського правового пізнання

Пізнавальне відношення людини до правової реальності, що має вигляд нагромадження фактів і ідей, у дійсності являє собою набуття усе більш адекватних уявлень про цінності, потреби, інтереси, якими керуються люди в практиці правовідносин. У філософсько-правових вченнях виразно втілилася конструктивна роль суспільної свідомості з упорядкування, оформлення стихійного соціально-правового досвіду в концептуальні «організовані єдності». У них правова проблематика виявилася логічно реконструйована засобами філософської рефлексії. Історичне нагромадження розумового матеріалу, розширення арсеналу ідей, розвиток категоріального апарату дозволяло з часом здійснювати усе глибший філософський аналіз правових проблем.

Звернення до розумового матеріалу минулого переконує в тому, що розвиток філософсько-правової думки — процес складний і вкрай суперечливий. Запропоноване колись А. Ейнштейном визначення історії науки як «драми ідей» повною мірою стосується філософії права. Л. Толстой же у своїй «Сповіді» писав, що коли звертаєшся до наук, які намагаються давати відповіді на питання, пов’язані з найбільш складними проблемами буття людини в природному і соціальному світі, то зустрічаєш  «безперестанні протиріччя одного мислителя з іншими і навіть із самим собою». Це змушує припускати, що, мабуть, найбільш адекватною формою, у якій могла б постати історія філософсько-правової думки, повинна бути історія філософсько-правових проблем.

Розвиток філософсько-правової свідомості безпосередньо пов’язаний із загальним розвитком історичного становлення світової цивілізації, із змінами, що відбувалися усередині правової реальності. Формування правових цивілізацій супроводжувала зміна концептуальних, пояснювальних моделей, що прагнули розкрити зміст і суть процесів, які відбувалися. Філософсько-правова думка, рухаючись тим самим історичним шляхом, сама «дорослішала», набувала глибини, обґрунтованості і авторитетності суджень. Цей процес здійснювався не за допомогою «монологів самотніх мислителів». Найчастіше це були діалоги і навіть «трилоги» і «полілоги» філософів з їх ідейними контрагентами. Зіштовхувалися різні підходи до тих самих проблем, різні методи, системи аргументів, індивідуальні пристрасті й інтереси. Усередині, здавалося б, плавної динаміки історичного розвитку філософсько-правової думки виявлялися різкі полярності і контрасти, несумісні протилежності, глибокі розбіжності світоглядних позицій, що перетворювали весь процес у багатоактну інтелектуальну драму.

Філософський (світоглядний) рівень методології, до якого належить матеріалістична діалектика, закони і категорії якої виступають методологічною основою пізнання державно-правових явищ. Слід задуматися про те, що в умовах ідеологічного плюралізму більш сприйнятною є позиція німецьких вчених, які використовують у своїх роботах різні методології світоглядного рівня, а саме: об’єктивізм, елементи марксизму, суб’єктивізм та ін.

Загальнонауковий рівень методології — система методів, властивих юридичній науці. До них відносять: 1) загально-соціологічний, що характеризується при вивченні і дослідженні предмета застосуванням методів матеріалістичної діалектики; 2) конкретно-соціологічний — спрямований на дослідження та вивчення причин і обставин впливу права і держави на соціальні явища; 3) статистичний — застосовується при дослідженні і вивченні кількісних аспектів змін у державно-правовому житті, спрямований на оброблення кількісних результатів для наукової і практичної мети; 4) формально-логічний — досліджує і вивчає державно-правові явища за допомогою основних законів формальної логіки; 5) метод аналізу — досліджує і вивчає юридичні особливості державно-правових явищ, їх класифікацію, а також взаємозв’язок їх з іншими явищами суспільного життя шляхом аналізу змісту окремих складових явища; 6) історичний — характеризується дослідженням і вивченням державно-правових явищ в їх історичному розвитку; 7) системно-функціональний метод — досліджує і вивчає державу і право за допомогою системно-функціонального підходу; 8) кількісного і якісного аналізу — досліджує і вивчає кількість державно-правових явищ, що дозволяє конкретизувати властиві кількісні і якісні явища; 9) порівняльний — дає можливість досліджувати і вивчати державно-правові явища, порівнюючи їх і визначаючи їх тотожність чи різність та ін.

Спеціально-науковий рівень методології — система методів, властивих саме теорії держави та права. До них, наприклад, відносяться: юридичний метод, де використовуються правила пізнання держави і права за допомогою юридичних засобів (аналіз структури права, тлумачення юридичних норм та ін.).

2. Метафізичний та соціологічний рівень пізнання правової реальності

Стосовно правової реальності як об’єкта пізнання існує чимало дослідницьких методів. У кожного з них є свої сильні і слабкі сторони, свої можливості і обмежуючі їх межі. Є вони також у соціологічного та метафізичного методів пізнання. Колись, у класичній традиції, що бере свій початок від Платона, обидва ці методи існували в нерозривній єдності. Через два тисячоліття Новий час, що супроводжувався неухильним «роз-чарівництвом» світу і настанням просвітительського раціоналізму, став свідком роздвоєння колись єдиного пізнавального методу на два самостійних. У XIX ст. О. Конт зробив рішучу спробу зовсім позбавити соціальне знання від метафізичних компонентів. В результаті разом із позитивізмом виникає соціологія, позначена відбитком зароджуваного модерну з властивою йому установкою на розрив із класичними культурними традиціями.

Соціологічний метод, вирвавши право з контекстів фізичної і метафізичної реальностей, пішов шляхом принципової редукції свого предмета. Рухаючись тільки в соціальній площині, він не забарився виявити свою обмеженість. Соціологічні міркування про право розгорталися, як правило, у площині однозначно соціальної детермінації: певні соціальні причини ведуть до появи тих або інших соціально-правових фактів і обставин, що, у свою чергу, породжують нові генерації соціальних наслідків, останні самі ставали причинами нових соціальних обставин і т. д. Ця методологічна схема майже відразу обернулася поясненнями відомого через відоме, тиражуванням раціоналістично аранжованих трюїзмів.

І, нарешті, наприкінці XX ст. вітчизняна соціально-правова думка знову активізувала свої метафізичні прагнення. Останній обставині є, щонайменше, три пояснення.

Перше — це поява можливості відновити насильно перерваний зв’язок часів і доказати те, що не встигли висловити вітчизняні мислителі початку століття.

Друге — прихід епохи постмодерну, зміст якої вписується в біблійну міфологему повернення блудного сина. У ролі блудного сина в даному випадку виступає соціологічний метод, який «відчув» потребу повернення в рідну домівку класичних тради-цій, у лоно покинутої ним метафізики.

Третє — соціологічний метод у черговий раз виявив власну несамодостатність. Саме в такі моменти, коли для соціологів ставала очевидною незадовільна якість одержуваної соціологічної інформації, їхній інтерес починав переміщуватися від позитивістських орієнтирів у бік метафізичного методу, від штампів юридичного позитивізму до природно-правових філософем.

Таким чином, останні півтора століття духовної історії переконують у тому, що відношення між соціологією права і метафізикою права складалися не за принципом взаємодоповнюваності їхніх методологій, а скоріше відповідно до логіки їхніх поперемінних витіснень. Соціологічна наука або наповнювалася пафосом самовпевненості і самодостатності, або ж починала відчувати потребу в додатковому філософському і метафізичному опрацюванні своїх основ. За тим, що зовні виглядало як коливання історичного «маятника», для неї крилися періодично загострювані питання, пов’язані не тільки з якістю одержуваного знання, але і з великими метанауковими проблемами власного призначення.

Основний висновок, до якого дійшла соціологічна наука наприкінці XX ст., полягав у тому, що її суверенізація від метафізики не вдалася, оскільки не дала очікуваних результатів. Ті досягнення, які сучасна соціологія має на своєму рахунку, у тому числі у вивченні права, не дуже втішні, а ті пізнавальні перспективи, які ще існують на колишньому шляху засвоєння позитивних знань, не обіцяють великих відкриттів. Зрештою виявляється нова тенденція, протилежна колишній, позитивістській, яка несе із собою прагнення знову возз’єднати соціологію права з метафізикою права, тим більше, що ні та, ні інша не виявляють ознак взаємної несумісності.

Тільки на перший, дуже поверхневий, погляд може здатися, що метафізика не потрібна для більшості теоретичних і експериментальних дисциплін. Лише дуже недосвідченому розуму вона уявляється «надсвітовою», відірваною від усього земного і насущного і гідною лише грати роль, що нагадує роль «мистецтва для мистецтва». У дійсності ж і за великим рахунком вона корисна, практична і дуже необхідна. «Метафізика, — писав на початку XX ст. французький філософ Ж. Марітен, — встановлює порядок не у вигляді поліцейських приписів, а порядок, що походить із вічності, — в інтелекті, як спекулятивному, так і практичному. Вона повертає людині її усталеність і рух, призначення яких, як відомо, у тому, щоб, упираючись обома ногами в землю, головою звертатися до зірок. Вона відкриває йому у всій повноті буття справжні цінності і їхню ієрархію. Вона встановлює свою етику. Вона підтримує справедливий порядок у світі свого пізнання, забезпечує природні межі, гармонію і супідрядність різних наук. І це набагато необхідніше людській істоті, ніж найрозкішніші квіти математики феноменів. Адже який сенс завоювати світ, але втратити істинну спрямованість розуму».

Навряд чи існує поважаюча себе наука, не зацікавлена в тому, щоб зберігати істинну спрямованість своїх досліджень, а значить, чітко розрізняти свої головні ціннісні орієнтири. Метафізика прагне переконати вчених в існуванні вічного й абсолютного. Якщо це соціологи, які вивчають право, то вона запевняє їх у тому, що соціально-правовий порядок має вищі передумови, які перебувають поза природно-соціальним континуумом і тому недоступні для дослідницьких зусиль позитивної науки. Про існування цих передумов соціологи можуть лише робити припущення по їхніх проявах у різних соціальних феноменах. Метафізика змушує соціологів, які досліджують конкретні морально-правові факти, явища і процеси, сприймати як належне те, що в них завжди присутнє щось, що виходить за їхні межі і взагалі за межі людського розуміння. Це щось — відблиски вічного й абсолютного на всьому часовому і відносному. Це відбиток метафізичної реальності, значущої для людини тією мірою, якою вона здатна уявляти її своїми духовними зусиллями.

При відмінності підходів до реальності соціологічний метод пізнання і метафізичний спосіб осягнення сходяться, по-перше, у спільності основ їхніх предметів — онтологічної єдності творчого начала із створеним світом, а по-друге, у єдності мети, яка полягає в прагненні наблизитися до осягнення суті тієї соціально-правової реальності, усередині якої живе людина.

Очевидно, що теорія не зможе успішно досліджувати такі гострі морально-правові проблеми, як падіння моралі, динаміка злочинів і самогубств, наркоманія і пияцтво, якщо вона байдужа до питання про надфізичні основи людського буття. їй однаковою мірою необхідні обидва методи пізнання соціоморальної реальності — соціологічний і метафізичний. Для неї важливо поєднати дослідницький інтерес до морально-правових фактів з увагою до особистих екзистенціалів та моральних абсолютів і метафізичних сутностей, що стоять за ними.

3. Емпіричний та теоретичний рівень пізнання

Як відомо, абсолютизація емпіричного рівня пізнання, який науковим визнає тільки таке знання, що є висловлене в одиничних термінах (тобто описує одиничні події) або редукується до таких термінів, називається “радикальний емпіризм”. На думку Джемса його фундамент складають три наступні положення:

• не можна допустити як факт нічого, за винятком того, що може бути відчуте в певний час за допомогою деякої істини;
• відношення між речами так само є предметами безпосереднього окремого досвіду, як i самі речі;
• безпосередньо сприйнятий Всесвіт не потребує якої б там не було трансемпiричної опори, але володіє зв’язною або безперервною структурою.

Завершену систему емпіризму в формі фiлософiї прагматизму було розроблено у роботах Дж.Дьюї, для якого мислення — це діяльність конкретних людських органiзмiв у взаємодії з їх середовищем i воно є “інструментальним” стосовно контролю над середовищем. Він вважає, що “iдеалiстична логіка” формулює проблему логіки як проблему зв’язку логічної думки з “чуттєво-матерiальним”. Але при цьому ігнорується важлива риса мислення: контроль над середовищем в інтересах людини. Також заперечується, що “логiчнi форми” мислення — судження чи умовиводи — вiчнi, необхiднi та внутрішньо властиві мисленню як чистій та незалежній розумової чи духовної дiяльностi. Форми думки, згідно з Дьюї, виникли у процесі природної iсторiї людського мислення як працюючий “захід”, по своїй суті інструментальний стосовно контролю над середовищем. Тому цей захід може бути замінено на інший. Логiчнi форми не є “готовими”, вони є лише рiзноманiтними формами речень. Таке трактування Дьюї, що є мислення отримало назву “натуралістичного”. Так, у першій главі роботи “Пошуки достовірності” Дьюї обґрунтовує, що основною помилкою теорій пізнання є відокремлення знання від практики, цю думку він постійно повторює i в інших роботах.

З метою збереження за законами науки, що являють собою загальні положення, статусу наукових висловлювань процедуру верифікації витлумачують як принцип, за яким, якщо існує можливість (немає доведених заперечень) емпіричної перевірки твердження, тоді його можна вважати, принаймні, “умовно науковим положенням” — науковою гіпотезою.

Встановлення відношення між емпіричним та теоретичним рівнем пізнання сьогодні здійснюють на основі так званої тези Дюгема-Квайна. Теза була сформульована французьким фiзиком Дюгемом для вирiшення ряду методологiчних проблем, пов’язаних з математизацiєю теоретичної фiзики. У.Квайн [8. С.94-95] поширив значення тези Дюгема на теорiю взагалi, як рiзновид наукового знання. Дюгемівське формулювання тези було наступним: “фiзична теорiя має системний характер, а її окремi положення отримують значення тiльки в контекстi теорiї”. За умови дотримання зазначеного положення ми повиннi визнавати, що експериментальнiй перевiрцi пiдлягають не iзольованi теоретичнi положення, а теорiя в цiлому. Отже, згідно з даною тезою, всупереч тезам емпіристів ХІХ та ХХ ст., теорiя не верифiкується, тобто не подiляється на окремi редуковані положення, якi потiм незалежно одне вiд одного перевiряються експериментально. Системність зумовлює наступну обставину: у разі встановлення невiдповiдностi між передбаченнями теорiї та експериментами неможливо визначити, яка саме частина теоретичної системи (теоретична модель або конкретна гiпотеза помилкові).

Висновки

Для коректного визначення рівнів пізнання важливе значення має вирізнення досвіду і пізнання, ототожнення яких стає причиною застосування неадекватних процесу пізнання визначень. Прикладом таких означень може слугувати наступне положення: “Осмислення, які практичні наслідки має об’єкт нашої уваги, створює уявлення, які є повне знання про даний об’єкт”. Уважний розбір змісту цього положення виявляє, що його основу складає ідея започаткування пізнання досвідом, у найширшому його розумінні, і природною чуттєвою діяльністю організму людини.

Однак в теорії наукового пізнання досвід та чуттєвість мають визнаватися за такі, що започатковують не пізнання, а діяльність пов’язану із безпосередньою взаємодією із речами. Тільки за наявності свідомого відношення до знання йде мова про започатковування пізнавального відношення, науки. Враховувати цю обставину важливо тому, що вона виявляє мало осмислену можливість прийняття знання на віру з наступним його трансцендентальним використанням.

Список використаної літератури

1. Байрачна Л. Д., Гончаренко Н. К., Данільян О. Г., Дзьобань О. П., Жданенко С. Б.. Філософія права: Навч. пос. / О.Г. Данільян (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2002. — 272с.
2. Баумейстер А. Філософія права: навч. посіб.. — Вінниця : О.Власюк, 2007. — 224с.
3. Бачинін В. Філософія права / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 472с.
4. Данильян О. П., Дзюбань О. П., Максимов С.І., Байрачна Л. Д., Жданенко С. Б., Калиновський Ю. Ю.. Філософія права: підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / О.Г. Данильян (ред.). — Х. : Право, 2009. — 208с.
5. Козловський А. Філософія права: Навч.-метод. посібник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2003. — 128с.
6. Рабінович П. М., Добрянський С. П., Гудима Д. А., Грищук О. В., Дудаш Т. І.. Філософія права: проблеми та підходи: Навч. посіб. для студ. спец. «Правознавство» / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Юридичний факультет. Лабораторія дослідження теоретичних проблем прав людини / П.М. Рабінович (заг.ред.). — Л., 2005. — 290с.