Вступ

Принципи організації та діяльності органів державної влади — це основоположні вихідні положення, на яких базуються побудова й функціонування органів державної влади. Принципи організації та діяльності органів державної влади дістали закріплення в Конституції та в законах України, і їх можна поділити на дві групи:

1) універсальні — притаманні всім видам органів державної влади, державному апарату України в цілому;

2) спеціальні — такі, що визначають побудову й функціонування лише окремих видів органів державної влади і пов’язані зі специфікою здійснення відповідних видів державної діяльності.

Серед науковців, які сьогодні активно досліджують проблеми політології та державного управління, тісно пов’язані з цим принципом, та зробили значний внесок у наукову розробку теми, є: А.Бабкіна, В.Бебик, В.Горбатенко, М.Логунова, Н.Нижник, В.Ребкало, Ф.Рудич, В.Цвєтков, В.Шахов та ін.

Зазначені автори розглядали принцип поділу влади до прийняття Закону України “Про внесення змін до Конституції України”. Вплив політичної (конституційної) реформи на розподіл владних повноважень між органами державної влади є значним, а подекуди і вирішальним для державного управління.

1. Характеристика принципу поділу державної влади і проблеми забезпечення єдності влади

У практиці світового конституціоналізму конкретне втілення в життя принципу поділу влади залежить від впливу багатьох чинників: історичних особливостей розвитку держави, економічного, соціального та культурного розвитку суспільства, етнічних, міжнародних та інших чинників. Стають дедалі більше помітними зростання соціальної ролі держави, а також вплив політичних партій на формування й функціонування державної влади, що відбивається на виборі організаційно-правових засад функціонування держави.

Ці чинники справляють відповідний вплив на розуміння ідеї балансу законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, системи їх стримувань і противаг, що відбивається так чи інакше в сучасних конституціях. Характер конституційного втілення вказаних ідей розрізняється залежно від того, якою є форма правління конкретної держави: парламентська республіка чи монархія, президентська або напівпрезидентська республіка тощо. При цьому слід відзначити в розвитку доктрини поділу влади відхід світової конституційної практики від традиційної тричленної класифікації функцій державної влади на користь схеми поділу влади «глава держави – парламент – уряд», якою дедалі більше визначається форма правління в конституційній державі, а також появу державних органів із особливим статусом, що не охоплюються згаданою класифікацією. У цьому процесі помітного значення набуває роль глави держави, яка відбиває не так принцип поділу влади, як тенденцію забезпечення єдності державної влади. У світовій практиці дедалі поширюється тенденція зближення форм правління, а також запровадження рівномірного розподілу владних функцій на всіх рівнях – від національного до локального [5, c. 3].

Аналізуючи загальні засади Конституції, ми бачимо поєднання двох різних підходів, що йдуть від Монтеск’є та Руссо: поділу влади в організаційно-правовому аспекті та єдності влади, з позицій ідеї суверенітету народу. За ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні; це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Разом з тим у цій статті встановлено, що ніхто не може узурпувати державну владу. По суті, тут має місце соціологічний підхід, аналогічний тому, який застосовували ще розробники Конституції США. З другого боку, Конституцією України встановлюється система органів держави з більш-менш чітким розмежуванням повноважень між ними, виходячи з вимоги здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а також обмеження здійснення повноважень органами, які належать до вказаних гілок влади, межами, встановленими Конституцією й відповідно до законів України.

Цей загальний підхід досить чітко відображається у структурі чинної Конституції України. Так, після розділу І «Загальні засади» вміщено розділ ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», що цілком відповідає системі засадничих положень Основного Закону. Адже перед згаданими статтями 5 і 6 Конституції міститься визначальна стаття 3, згідно з якою права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини в Україні названо головним обов’язком публічної влади, і насамперед виконанню цього обов’язку має підпорядковуватися організація та функціонування цієї влади. Розділ ІІІ у Конституції присвячено виборам і референдуму як формам безпосередньої демократії, в яких реалізується здійснення влади Українським народом. І лише подальші розділи Конституції присвячено організації державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Зокрема, ІV розділ стосується парламенту – Верховної Ради України, V – Президента України як глави держави, у VІ – йдеться про Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади, й, нарешті, VІІІ – присвячено організації правосуддя.

Разом з тим у кожному з розділів, присвячених названим органам держави, більш-менш повно і послідовно визначаються їхній статус та загальні вимоги до здійснення ними конституційних повноважень як самостійно, так і у взаємодії з іншими органами. При цьому найдетальніше врегульовано статус Верховної Ради України – парламенту як єдиного органу законодавчої влади. Водночас конституційний статус Верховної Ради не обмежується її функціями як законодавчого органу. Парламент також здійснює в межах, визначених Конституцією, установчі та контрольні повноваження [6, c. 9].

Президент України є главою держави, який бере участь у здійсненні як законодавчої, так і виконавчої функцій влади. Водночас більшість його повноважень мають характер повноважень установчої влади. Кабінет Міністрів визначено в Конституції як вищий орган у системі органів виконавчої влади, однак у владній ієрархії він нижче за главу держави та парламент. Незалежну самостійну гілку влади в системі поділу влади становлять суди загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України, а також Конституційний Суд України.

Визнаючи реалізацію в Конституції України принципу поділу влади на сучасних теоретико-правових засадах, необхідно разом з тим відзначити низьку ефективність функціонування державної влади з точки зору утвердження й забезпечення прав і свобод громадян. Однією з істотних причин цього є те, що ідея балансу гілок влади не доповнюється юридичним формулюванням принципу взаємодії гілок влади, що не дає змогу забезпечити єдність влади та її реалізацію в інтересах суспільства.

Доцільно чіткіше визначитися з розподіленням повноважень установчої влади між народом як єдиним джерелом влади в Україні, парламентом і главою держави. Адже саме в площині реалізації установчих повноважень останнім часом в Україні виникають найгостріші політико-правові конфлікти, і саме в цій частині не забезпечене повноцінне конституційне й законодавче регулювання відносин народовладдя. Досить вказати на недостатнє регулювання статусу парламентської коаліції та опозиції, участі політичних партій у формуванні та здійсненні державної влади й місцевого самоврядування, на проблеми виборчої системи, законодавства про референдум, недосконале конституційне і законодавче регулювання організації та здійснення судової влади тощо.

Отже, теоретичне визначення принципу єдності влади, шляхів його реалізації у співвідношенні з принципом поділу державної влади в конкретних умовах нашої країни стає вкрай актуальним не лише з погляду утвердження в ній демократичної соціальної правової держави, а найперше з точки зору потреби запобігання перманентним політико-правовим конфліктам усередині державної влади, які супроводжують розвиток України останніми роками [6, c. 10].

2. Принципи організації та діяльності органів державної влади

Політична система сучасної України перебуває у стадії становлення усіх її компонентів, наповнення їх новим змістом і функціями, що відповідають статусу незалежної демократичної держави. Одним із основних завдань є розбудова ефективної системи державної влади, що дасть змогу забезпечити успішну реалізацію політичних курсів, спрямованих на стабілізацію і розвиток економічної і соціально-політичної сфер українського суспільства, а також подолання тих кризових явищ, які є характерними для України. Процес реформування системи державної влади характеризується браком державотворчого досвіду, що спонукає нас використовувати досвід інших країн, який не завжди відповідає потребам і світогляду українського народу.

Універсальними конституційними принципами організації та діяльності органів державної влади України є:

1. Принцип суверенності та єдності системи органів державної влади — полягає в тім, що система органів державної влади (державний апарат у цілому) від імені й за дорученням народу України виступає носієм державної влади, а діяльність органів державної влади базується на засадах верховенства, повноти й неподільності державної влади в середині країни та незалежності від будь-якої іноземної влади і рівноправності в зовнішніх зносинах. Цей принцип випливає з положень статей 1, 5 Конституції України.
2. Принцип поділу влади — стосовно організації та діяльності органів державної влади випливає з положень ст. б Конституції України і виявляється в тім, що, по-перше, органи законодавчої та виконавчої влади формуються відносно незалежним один від одного шляхом (Верховна Рада України обирається виборцями, а персональний склад органів виконавчої влади визначається Президентом України або відповідними посадовими особами органів виконавчої влади); по-друге, сфери компетенції органів, що їх здійснюють різні гілки влади, чітко розмежовані Конституцією України; по-третє, різні види органів державної влади наділені Конституцією України взаємними контрольними повноваженнями, які в сукупності становлять систему «стримувань і противаг».
3. Принцип законності — випливає із загальнішого конституційного принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України) і полягає в тім, що органи державної влади організуються і діють лише на підставі та в спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19 Конституції України).
4. Принцип участі громадян у формуванні й діяльності органів державної влади — отримав досить широку конкретизацію в Конституції України. Так, у ч. 1 ст. 38 йдеться про право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади, а в ч. 2 ст. 38 — про те, що громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби.

Важливою формою участі громадян у діяльності органів державної влади є індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40), а також реалізація їх конституційного права оскаржувати в суді рішення, діяльність чи бездіяльність органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55).

5. Принцип позапартійності — закріплюється в ч. З ст. 37 і полягає в забороні створення і діяльності організаційних структур політичних партій в органах державної влади (за винятком Верховної Ради України, де утворюються партійні фракції), а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях [4, c. 7-8].

У літературі, крім названих, виділяють також інші універсальні принципи, а саме: соціальної справедливості; гуманізму і милосердя; поєднання переконання і примусу; привселюдності, відкритості і врахування громадської думки; виборності тощо.

Феномен державної влади є прив’язаним до певного часового й геоправового континууму, саме в цьому контексті пізнання національної державної влади припускає її дослідження як самостійного правокультурного феномена, що розглядається в трьох взаємозалежних вимірах:

— аксиологічному (пе правокультурний й правоментальний вимір, який впливає на сенсозначеннєве закріплення й масове сприйняття, розуміння державно-правових явиш і процесів);

— інституціонально-правовому (це системно-нормативний і структурно-функціональний вимір державної влади, політико-правові моделі взаємовідносин і взаємозв’язків її інститутів і структур);

— соціологічному    (це    соціально-культурні    закономірності створення й відтворення владно-правових і політичних відносин).

Всі три виміри є взаємозалежними й взаємозумовлюють один одного, складаються не стихійно, а виростають на певному національно-історичному фундаменті згідно зі стилем правового й політичного мислення, який і формує неповторний колорит державного життя народу, вектор його розвитку.

Прямопоступова хода української державності, інституціоналізація державної влади — це втілення певної історичної закономірності, що відбувалася в діяльності ряду попередніх державних утворень. Історичні тенденції багато в чому обумовлювали не лише становлення нашої державності, еволюцію інституціонально-політичної й правової системи, але й суттєво вплинули на специфіку взаємин — людини й держав п, державної влади й окремих територій, тощо.

Державна влада, що має публічно-правовий і суспільно значимий характер має свої, лише їй одній властиві джерела легітимності. Визначення цих джерел дозволяє висвітити національні й історичні моделі й практики владарювання, їхній генезис і трансформацію. Таким чином, поняття «легітимність» має свої значеннєві відтінки й евристичні можливості, обумовлені просторово-часовими й соціально-культурними факторами [2, c. 60].

Отже, сучасна вітчизняна державна влада є сукупністю владних повноважень складаючи її суб’єктів, у їхній єдності й тісній взаємодії. Бона повинна функціонувати в процесі реалізації своїх владних повноважень, відповідно до предметів свого ведення, не втрачаючи при цьому своєї головної властивості — єдності й цілісності. З юридичної точки зору розподіл влади має бути розглянутим не як поділ органів і автономне політико-правове функціонування, а як розподіл повноважень, що є змістом єдиної державної влади, здійснюваної для досягнення певних соціально-політичних, правових, економічних, духовно-культурних та інших цілей.

Висновки

Існування в системі здійснення державної влади не трьох (законодавча, виконавча та судова гілки влади), а чотирьох суб’єктів владних правовідносин (додатково Президент України), що не вписується в класичну трьохелементну модель принципу розподілу влади.

Відсутність чіткого законодавчого розмежування повноважень чотирьох вищеназваних суб’єктів, наявність дублювання їх повноважень. Досить наочно ця проблема проявляється у випадку подвійного підпорядкування місцевих державних адміністрацій як Кабінету Міністрів України, так і Президенту України (ст.118 Конституції України).

Відсутність в Україні практики, досвіду та традицій політичної взаємодії, політичного компромісу та взаємних поступок. Політична система України не нараховує ще й двох десятків років свого існування і характеризується станом перманентного реформування. У той самий час сучасні країни розвиненої демократії мають столітній досвід функціонування політичної системи і відповідні здобутки щодо виходу з кризових ситуацій. Саме цей досвід повинен бути для нас корисним у процесі реалізації принципу розподілу влади в Україні.

Правова державність формується під впливом цілого комплексу факторів, які відображають соціально-економічні, духовно-моральні, ментально-правові умови, на основі яких інституціоналізуються практики соціальних взаємовідносин суб’єктів, формується правова система й, відповідно, держава. Правова державність, таким чином, визначає (поза усім іншим) головне — особливий тип юридичного мислення й логічне тлумачення державно-правових явиш і процесів, аксіоми правової й політичної свідомості громадян, цивілізаційну модель (національно-культурний тип) правової держави, в решті решт, відображає національну унікальність правового й політичного буття суспільства.

Правова держава ж, у власну чергу, формує основну ідею й принципи юридико-інституціональної побудови держави в межах конкретних культурно-історичних умов.

Тому перспективи розвитку правової державності, відновлення режиму законності й ефективності державної влади залежать від пошуку національної стратегії відновлення політичного й правового життя українського суспільства.

Список використаної літератури

1. Лелеченко А.П. Децентралізація як конституційний принцип у здійсненні державної влади в Україні // Статистика України. — 2004. — № 2. — С. 37-44
2. Мельник О. Державна влада в контексті конституційної відповідальності // Віче. — 2001. — № 5. — С. 59-63
3. Митровка Я. Поняття принципу поділу державної влади // Юридична Україна. — 2007. — № 7. — С. 20-24
4. Ракул О. Дослідження ґенези принципів діяльності сучасного державного апарату України в контексті доктрини верховенства права // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 9. — С. 7-10
5. Скрипнюк В. Політико-правові принципи організації та функціонування державної влади в Україні // Право України. — 2002. — № 5.- С.3-8
6. Теплюк М. Принцип поділу державної влади і проблеми забезпечення єдності влади // Віче. — 2007. — № 12. — С. 9-10
7. Циц С. Принципи професійної діяльності державних службовців в органах виконавчої влади // Юридична Україна. — 2008. — № 10 . — С. 28-31