Вступ

Українська мова зазнала впливу настільки руйнівних процесів, що після проголошення її державною на порядку денному постає питання відновлення її у функції рідної мови для значної частини українців.

Всі наші проблеми пов’язані з тим, що ми не можемо сформулювати статус української мови так, як це сформульовано, наприклад, у Федеральній цільовій програмі мовної політики Росії: «В системі освіти російська мова посідає особливе місце: в різних геополітичних, етно- і соціолінгвістичних умовах вона виступає як рідна мова російського народу, як державна мова Російської Федерації, як мова міжнаціонального спілкування».

Треба сказати, що з усіх сфер суспільного життя, в яких побутує національна мова, найважливішою для її існування і розвитку є родинно-побутова сфера. Побутова мова спілкування – це та перша мова, яку дитина засвоює в родинному колі і за допомогою якої вона пізнає світ. Вона формує елементарні структури мислення і світосприйняття.

Незважаючи на те, що ця мова проста і конкретна, вона посідає центральне місце в системі мовних стилів. Якою б розвиненою не була мова, якщо вона виходить з ужитку в родинно-побутовій сфері, то поступово відмирає.

1. Роль та значення мови у формуванні особистості

Звичка користуватися російською в побуті при вимушеному переході на українську в професійній діяльності породжує явище так званої «дерев’яної мови», мови, що їй бракує природності вимови, виразності, гнучкості, достатнього лексичного запасу. Пародійні рядки Олександра Ірванця «Як ти звучиш калиново-дубово, рідна моя українськая мова» асоціюються саме з таким поширеним типом мовлення, пов’язаним з натужним внутрішнім перекладом з російської.

Обмежене використання української в усному спілкуванні гальмує і ускладнює справу оздоровлення інших стилів, зокрема адміністративно-ділового і, особливо, наукового як незалежних, заснованих на власному ґрунті мовних утворень. Внесення змін в наукову термінологію, необхідність припинення практики калькування російської термінології, завдання адаптації навали англомовних запозичень, зумовленої новими політичними умовами, – все це потребує повноцінного функціонування української мови не тільки в писемній, а і в усній практиці наукового спілкування. Без нього переважна більшість слушних рекомендацій в галузі термінотворення зависає в повітрі.

І все ж, незважаючи на нинішні деформації мовної ситуації, справа витіснення чужої мови з українського урбаністичного простору належить до цілком реальних завдань. У всякому разі для досягнення успіху вона вимагає від нашої еліти значно менших зусиль, ніж цього потребувало, приміром, від ізраїльської еліти завдання відродження івриту у функції державної мови Ізраїлю.

Маємо, принаймні, два потужних джерела опору у протистоянні духовному й ментальному поневоленню, що продовжується дотепер внаслідок збереження влади в руках колаборантської еліти. Перше – це наявність території, де державна мова побутує в усій повноті функції. Друге джерело становить літературна форма нашої мови.

Попри ту руйнацію, якої зазнала українська мова у XX ст., вона зберегла повновартісним і неушкодженим один надзвичайно важливий в житті суспільства стиль – художній. Як і розмовно-побутовий, він належить до базових у стильовій мовній системі. Але якщо перший охоплює прагматичні сфери життя, то другий належить царині мистецтва слова. Художній стиль є найбагатшим на засоби вираження, головна його роль – культуротворча. Відомий вислів Гайдеґґера «Мова, яка прагне охопити буття в усій його повноті, перетинає кордони вічності» стосується передусім літературної мови. Ці слова цілком можна віднести і до української мови, її літературна форма розвинена, багата і досконала.

Як зазначає Емануїл Райс у статті, присвяченій творчості Володимира Свідзинського «Зростаюча шляхетність мови поширює межі свідомості і збільшує певність своїх сил у людей, які нею говорять. Вони зважуються на те, що давніше здавалося їм неможливим, навіть у ділянках, які на перший погляд не мають з літературою нічого спільного. Виробленість мови вдосконалює життєвий звичай великих центрів і сприяє швидкому зростанню точної та абстрактної думки. «Доктор Серафікус» Домонтовича був неможливий у країні, яка говорить мовою епохи І.Котляревського або Г.Державіна. В якій би ділянці думка не працювала, вона живиться сугестіями даної літератури» (2).

Головним завданням нашої мовно-культурної політики має стати якнайширша популяризація через засоби масової інформації української культури і державне сприяння розвиткові усіх її форм. І, звичайно, показ телевізійної продукції інших країн в україномовних перекладах.

На сьогодні формування в масовій свідомості престижного образу нашої культури, для якого вона має всі підстави, заблоковано дозволеною владою московською експансією в інформаційно-культурний простір України, що продовжує тримати населення на рівні пасивного споживача московської версії сучасної цивілізації і програмувати в масовій свідомості вигідний колонізаторові образ українців. Як зазначає О.Забужко, «характеристики, якими наділено «колонізованого» в «колонізаторському» сприйнятті: розважальний екзотизм (сказати б, мила втішність…), потенційна дискомфортність (прихована загроза) – і комічність» (3).

Збереженню й поглибленню колонізованого стану нашої культури при нинішньому переході від ідеологічно уніфікованого до плюралістичного суспільства сприяла диґлосна мовна ситуація.

У незахищеному культурному просторі асиметрична двомовність знайшла специфічний прояв у закріпленні кожної з двох конкуруючих мов за різними сферами — українська мова переважає в елітарній культурі, російська – в масовій.

2. Вплив мови на формування ат самовираження особистості

Особистість є носієм свідомості і системи суспільно-значущих якостей. Ідеальна особистість — це людина, що поєднує в собі духовне багатство, високу моральність, фізичну досконалість і виявляє себе як неповторна, самобутня індивідуальність, що й становить силу її привабливості для інших.

Роль мови у формуванні і самовираженні особистості величезна. Особливе значення має рідна мова, що стає для кожної людини одним з найцінніших надбань. Найгостріше це відчувається тоді, коли людина довго знаходиться за межами батьківщини. Тоді бодай одна вісточка рідною мовою приносить душевну полегкість, втамовує тугу за рідною стороною.

Мова — то магічне дзеркало, невичерпний засіб спілкування. У мові відображено життєвий досвід, сприйнятий людством від давнини до сучасності. При цьому мова відображає не лише те, що на поверхні, а й невидиме для ока, внутрішню суть речей, не лише світ матеріальний, а й світ ідеальний, який віддзеркалюється в умопогляді, фольклорі, текстах, ідеях.

Передусім через мову ми пізнаємо рідний народ, його ментальність, культуру, історичний досвід. Крізь призму слова сприймаємо одну з граней краси, що представлена в художній літературі. Наші моральні переконання формуються на основі моральних понять та ідей, що пізнаються завдяки мові. Чим краще ми опановуємо мову, тим досконалішим стає наше мислення, бо мова і мислення нероздільні.

Вбираючи в себе знання, відображені в мовленні, людина вибудовує власний внутрішній світ, або мікрокосм, формує себе як особистість.

Щодня ми реалізуємо себе, виявляючи своє ставлення до навколишнього світу, і найповніше, найглибше цей процес відбувається у мовленні під час повсякденного спілкування. Коли людина добре володіє мовою, вона має могутній засіб для впливу на інших людей і досягнення поставленої мети. І тут особливо важливо, щоб цей засіб використовувався для примноження добра, а не зла, щоб особисті цілі не суперечили суспільним, загальнолюдським. Як відомо, словом можна і вбити, і повернути до життя. Людину, що вміє гарно говорити, шанують, захоплюються нею, прагнуть бути в її товаристві. Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері писав, що єдина справжня розкіш — це розкіш людського спілкування.

Мова є найбільшим, найціннішим надбанням як людського суспільства в цілому, так і кожної людини зокрема.

За допомогою мови люди спілкуються між собою, виражають свої думки, почуття, зберігають їх і передають нащадкам.

Мова тісно пов’язана з мисленням. Без мислення не може бути мови, а мислення неможливе поза мовою. Мова і думка виникли одночасно і невіддільні одна від одної протягом усієї історії людства. Отже, наступна функція, яку виконує мова, — мислеоформлююча. Однак мову і мислення не можна ототожнювати. Кожна окрема мова належить певному колективу, групі людей (нації, народності тощо), а мислення — явище загальнолюдське.

Мові властива і пізнавальна функція, яка нерозривно пов’язана з іншими. Через мову, її вивчення людина пізнає нові й нові явища дійсності, знайомиться з різноманітними галузями науки, надбаннями світової культури, з досвідом попередніх поколінь. Вищою формою пізнавальної діяльності людини є мислення.

У такій взаємодії функцій мова сприймається як явище суспільне. Немає і не може бути суспільства без народу, який є її творцем.

Мова є характерною ознакою сучасної нації. Коли мова перестає виконувати свою основну функцію — бути засобом спілкування і мислення, вона стає мертвою, не розвивається і не вдосконалюється. Розвиток мови тісно пов’язаний з розвитком суспільства. Як живий організм, вона з часом зазнає змін під впливом історичних, економічних та політичних умов. Відмирають одні слова, а замість них виникають нові, старіють іноді морфологічні та синтаксичні конструкції, поступаючись перед новими, що більше відповідають вимогам часу.

Мова, обслуговуючи всі сфери суспільного життя, здатна виконувати ще одну функцію — естетичну. Найповніше вона виявляється в художній літературі, де слово є засобом художнього зображення навколишнього світу. Воно покликане хвилювати людей, виховувати у них почуття прекрасного. Отже, у цілому, мові надається одне з основних значень у становлення людської особистості.

Крім мови, є ще інші засоби спілкування, але вони так чи інакше теж пов’язані з мовою і мисленням. Це жести, різні види сигналів, різні системи наукової символіки, різноманітні коди. Знаки, сигнали, символи можуть бути засобом спілкування, бо вони сприймають органами зору і слуху і передають інформацію, значення якої зрозуміле тільки тим, хто користується даними знаками.

Мова принципово відрізняється від інших допоміжних знакових систем. Тільки вона має загальнонародне поширення і може передавати будь-яку інформацію.

Понад три тисячі мов є у світі, але для кожного народу, кожної нації найближчою і найдорожчою є його рідна мова. Рідною мовою української нації є українська мова. Поняття рідної мови невіддільне від думки про рідний край, батьківську хату, материнське тепло. Рідна мова є одним із важливих засобів формування патріотичних почуттів, гордості за свій народ; вона є виявом його національної культури.

Мова єднає між собою різні покоління людей, вона передається як заповіт, як найдорожча спадщина. Піклування про рідну мову, любов і повага до неї має бути в центрі уваги кожної нації.

Висновки

Культура мови — одна з найважливіших рис і особливостей кожної людини. Ця наука вивчає всю повноту сучасного мовного життя, все мовне існування в усій багатогранності його проявів в усній і писемній суспільній та індивідуальній мовній практиці. Поняття мовної культури охоплює насамперед системи навичок, що дають змогу точно, логічно правильно висловлювати думки, почуття, настрої, бажання людини.

Культура мовлення вимагає глибоких знань і практичних навичок володіння літературною мовою в усій її багатогранності. Стилістика мовлення розглядає сукупність стилістичних засобів мови з боку їх нормативності і практичного використання і цим сприяє підвищенню культури мовлення.

Нормативність — важлива риса мови взагалі і стилістики зокрема. Слід розрізняти два види нормативності мови — норми літературної мови і стилістичні норми.

Дотримання норм літературної мови є невід’ємною рисою культури мовлення. Стилістична норма — один із компонентів нормативності мови. Вона виступає критерієм оцінки мовних одиниць, що функціонують у тому чи іншому стилі мовлення.

Список використаної літератури

1. Бабич Н. Практична стилістика і культура української мови: Навч. посіб. для студ. філол. спец. вищ. навч. закл.. — Л. : Світ, 2003. — 432с.
2. Бондарєва Н. Стилістика української мови: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Н. О. Бондарєва; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К. : Четверта хвиля, 2010. — 248 с.
3. Волкотруб Г. Практична стилістика української мови: Навч. посібник. — Т. : Підручники і посібники, 2004. — 255с.
4. Капелюшний А. Практична стилістика української мови: навч. посібник / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. — Вид. 2-ге, переробл. — Л. : ПАІС, 2007. — 400c.
5. Мацько Л. Стилістика української мови: Підруч. для студ. філол. спец. вищих навч. закл. / Любов Іванівна Мацько (ред.). — 2.вид., випр. — К. : Вища школа, 2005. — 462с.
6. Рижко О. Стилістика української мови: практикум:навч. посібник для студ. філол. спец. вищих навч. закл. / Київський міжнародний ун-т. — К.: КиМУ, 2008. — 250c.