1. Міжнародний кредит та його економічний зміст

Міжнародний кредит є важливою складовою сучасних міжнародних економічних відносин. Суб’єктами кредитних відносин на міжнародному рівні є держава, фінансові установи, підприємства, фізичні особи тощо. Кожний із зазначених суб’єктів має власні економічні інтереси як кредитор чи позичальник. Однак, у будь-якому разі проблема ефективного використання наданих чи отриманих кредитів є нагальною для кожного з них.

Мотивація і форми руху капіталу завжди були в центрі основних економічних досліджень. Особливу увагу цей процес отримав після того, як був чітко визначений його вплив на розвиток міжнародних економічних відносин. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару. Одним з основних факторів розвитку міжнародних економічних відносин являється вивезення капіталу. Для того, щоб капітал вивозити, потрібно його спочатку накопичити. Накопиченню капіталу сприяє торгівля і міграція робочої сили. Тобто вивезення капіталу почалось значно пізніше від розвитку міжнародної торгівлі й міжнародної міграції робочої сили.

Вивезення капіталу — це процес вилучення частки капіталу з національного кругообігу однієї країни і переміщення його в товарній або грошовій формі в сферу виробництва або кругообігу іншої країни з метою отримання більш високого прибутку.

Теорія і практика вивезення капіталу постійно удосконалювалась у своєму розвитку, пройшла декілька етапів.

Першим етапом можна вважати етап первісного накопичення капіталу, становлення капіталістичного способу виробництва. Історичні рамки цього процесу — XV—XVIII століття. Другий етап охоплює історичний період від XIX століття до середини XX століття. В цей час рух капіталу між країнами був дещо слабо розвинутий, але здійснювався, вільно. Не було ні законодавчих обмежень, ні спеціальних податків на фінансові операції. Після 1-ї світової війни, економічної кризи 30-х років політична нестабільність, крах золотого стандарту і поява національних систем оподаткування створили істотні перешкоди для міжнародного переміщення капіталів. Лише з кінця 50-х років розпочався процес лібералізації міжнародних фінансових відносин як елемента загальної лібералізації економічної політики промислово розвинутих країн. Цей етап, перш за все, пов´язаний зі становленням і розвитком капіталістичних виробничих відносин.

Третій етап вивезення капіталу настав з середини XX століття і продовжується в наш час. Цей етап характеризується високими темпами приросту його обсягів і значною інтенсивністю, що спонукає капітал до переміщення.

Основними цілями вивезення капіталу є:

1. Отримання підприємством прибутку.
2. Отримання відсотка за надання капіталу в кредит в грошовій формі.
3. Забезпечення довгострокових політичних і економічних інтересів володарів капіталу.
4. Встановлення економічного контролю за діяльністю імпортерів капіталу.

Переміщення капіталу за кордон (у виробничій, грошовій чи товарній формі) призводить до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов´язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати і отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним з джерел фінансування імпорту.

Міжнародний рух капіталу подекуди ототожнюється з міжнародним кредитом, який визначається як позика у грошовій або товарній формі, яка надається кредитором країни позичальникові іншої країни на умовах терміновості повернення та виплати відсотків.

Економічний зміст міжнародного кредиту можна розглядати як відносини між суб´єктами міжнародної економічної діяльності з приводу надання, використання та повернення позики. Безумовно, що головною метою будь-якого кредиту є отримання прибутку шляхом пересування капіталу з менш прибуткового економічного простору в більш прибутковий.

Міжнародний кредит бере участь у кругообігу капіталу на всіх його стадіях, опосередковуючи перехід його з однієї форми в іншу (грошову — у виробничу, виробничу у — товарну, а товарну — знову у грошову).

Значення міжнародного кредиту в розвитку світової економіки полягає в тому, що завдяки кредиту відбувається перерозподіл капіталів між країнами у відповідності до потреб і можливостей більш прибуткового застосування. Його ефективність в умовах вільного переміщення аналогічна впливу вільної торгівлі або міграції праці на добробут нації.

Оскільки ми розглядаємо міжнародний кредит як систему міжнародних відносин, то, як і будь-яка система, вона характеризується певною низкою елементів.

Такими складовими частинами (елементами) виступають основні принципи міжнародного кредиту. До них належать: терміновість, обов´язкове повне повернення, платність, матеріальна або гарантійна забезпеченість, цільовий характер, що підтверджується бізнес-планом або іншими документами, що містять економічне обгрунтування майбутнього кредиту.

Важливе значення для поняття сутності міжнародного кредиту має чітке визначення його об´єктів та суб´єктів.

Суб´єктами кредитування зазвичай виступають: банки, приватні фірми, урядові кредитні установи, міжнародні кредитні установи та міжнародні організації, транснаціональні корпорації, страхові компанії. Подекуди суб´єктами кредитування виступають змішані установи або організації.

До об´єктів міжнародного кредиту належать грошові кошти та товари, а також види підприємницької діяльності та послуг.

Для характеристики міжнародного кредиту важливе значення має чітке визначення його функцій. В сучасних умовах міжнародний кредит виконує такі функції:

• забезпечення перерозподілу фінансових та матеріальних ресурсів між країнами;
• сприяння більш ефективному використанню фінансових та товарних ресурсів;
• сприяння накопиченню фінансових та матеріальних засобів та їх раціональне використання;
• прискорення процесу реалізації товарів, розширення сфери і напрямків міжнародної торгівлі;
• забезпечення сприяння удосконалення методів конкурентної боротьби на світовому ринку;
• сприяння вирішенню програм структурної перебудови економіки окремих країн;
• зниження платоспроможності країн-постачальників та підвищення рівня їхньої заборгованості кредиторам.

2. Види та структура міжнародного кредиту

Розглянемо структуризацію міжнародного кредиту за його видами. За видами кредити можна розглядати як підсистему, до складу якої входять кредити:

1) за цільовим призначенням;

2) за формами надання;

3) за характером забезпечення;

4) за терміном використання.

1. За цільовим призначенням кредити бувають:

1.1. Зв´язаний кредит.

В свою чергу зв´язаний кредит поділяється:

1.1.1. Комерційний, який надається для торгівлі товарами або проведення платежів за послуги.

1.1.2. Інвестиційний, який надається для фінансування будівництва об´єктів економічної діяльності.

1.2. Фінансовий. Цей кредит не має чіткого цільового призначення і використовується позичальником на будь-які цілі.

1.3. Емісійний. Він вважається як посередницький кредит банків між позичальниками та кредиторами-інвесторами, що перетворюють свої кошти у цінні папери.

2. За формами надання міжнародні кредити складаються з:

2.1. Товарного кредиту.

2.2. Кредиту у вигляді вільно конвертованої валюти, або валютних цінностей.

3. За характером забезпечення міжнародний кредит поділяється на:

3.1. Забезпечений кредит, який надається під заставу товарно-матеріальних цінностей.

3.2. Бланківський кредит, який надається без гарантій застави.

4. За терміном використання міжнародний кредит буває:

4.1. Скорочений (2-3 місяці, добу, тиждень).

4.2. Короткостроковий (до 1 року).

4.3. Середньостроковий (1-5 років).

4.4. Довгостроковий (5-7 і більше років).

Традиційно потоки міжнародного кредиту ще розділяються на приватні й державні.

Приватне кредитування в основному направлене на придбання власності. Це є, перш за все, пряме інвестування підприємницької діяльності.

Приватне кредитування відбувається у вигляді довгострокових вкладів на придбання облігацій, акцій, використання патентів, авторських прав тощо.

Приватне кредитування є як пряме і як портфельне інвестування.

Державне кредитування здійснюється тільки за рішенням державних установ і джерелом його є державні бюджети країни.

Міжнародна міграція капіталу — це процес зустрічного руху капіталів між різними країнами світової спільноти незалежно від рівня їх соціально-економічного розвитку з метою отримання додаткових доходів їх власниками.

Об´єктивною основою міжнародної міграції капіталу виступає нерівномірність економічного розвитку країн світової спільноти.

Коротко охарактеризуємо деякі напрямки міграції капіталу.

За ознакою власності на капітал вивезення капіталу поділяється на такі форми:

1. Вивезення приватного капіталу, тобто переміщення за кордон матеріальних цінностей, грошових засобів, які належать приватним особам.
2. Вивезення державного капіталу, тобто капіталу, який належить державі.

У свою чергу, вивезення підприємницького капіталу поділяється на дві форми:

1) прямі інвестиції — це капіталовкладення у підприємства за кордоном, які забезпечують контроль над ними з боку інвестора. До прямих інвестицій належать такі, що дозволяють зосередити у інвесторів не менше 25 % акціонерного капіталу;

2) портфельні інвестиції — це капіталовкладення в іноземні цінні папери з метою одержання прибутку.

За ознакою одержання прибутку на капітал (підприємницький прибуток або відсоток) форми вивезення приватного та державного капіталу поділяються на вивезення підприємницького капіталу і вивезення позичкового капіталу.

Вивезення підприємницького капіталу — це довгострокові зарубіжні інвестиції, які дають змогу створити за кордоном філії та спільні підприємства.

Інвестиція — це спосіб розміщення (використання) фінансових ресурсів та інших економічних активів, який забезпечує збереження або примноження вартості активів і додатковий чистий дохід (прибуток). Міжнародні, або іноземні інвестиції — це спосіб розміщення капіталу (активів) однієї країни в іншій.

Фактори динаміки міжнародних інвестицій полягають:

• у посиленні диверсифікації між рівнями економічного розвитку та його структурі в різних країнах, що впливає на темпи і структуру міжнародної торгівлі та інвестицій;
• у поширенні інновацій та високих технологій, що стає вирішальним фактором інвестування та змін структури глобальної економіки;
• у розвитку економічних інтеграційних союзів, що призводить до збільшення взаємного руху товарів та капіталів у рамках інтеграційних угруповань;
• у багатосторонніх угодах, які сприяють іноземним інвестиціям;
• у стимулюванні інвестицій на регіональному та багатосторонньому рівнях.

3. Роль міжнародного кредиту у міжнародній фінансово-валютній системі

Останнім часом інтенсифікувався процес інтеграції національної фінансової системи до світової: держава, суб’єкти господарювання і банки стрімко нарощували зовнішні активи та зобов’язання (станом на 1 січня 2006 року валовий зовнішній борг України досяг величини 38,8 млрд дол США, збільшившись за рік на 8,2 млрд дол). У таких умовах особливої актуальності набувають проблеми розробки теоретико-методологічних засад розвитку міжнародних кредитних відносин, з’ясування місця і ролі міжнародного кредиту у світовій валютно-фінансовій системі, визначення основних тенденцій і закономірностей міждержавного руху капіталів.

2008 року до країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою надійшло 300,8 млрд дол США у формі довгострокових кредитів і позик, а сумарні обсяги зовнішньої заборгованості цих країн сягнули 2597,1 млрд дол. Згідно з постулатами неокласичної теорії рушійними силами переливів позикового капіталу між кордонами є: диверсифікація фінансових портфелів і можливість розподілу ризиків для кредиторів; підвищення граничного продукту капіталу та ефективний розподіл позикових капіталів у міждержавному вимірі; вирівнювання споживання у часі, як для кредиторів, так і позичальників . У теоретичному плані доведено, що міжнародний кредит шляхом диверсифікації бази кредиторів та інвесторів зумовлює зниження вартості позикового капіталу у світовому масштабі.

Міжнародний кредит став невід’ємною складовою процесів фінансової глобалізації та інтеграції національних фінансових систем країн світу, які набули поширення у 1990-ті роки минулого століття. Глобалізації світової валютно-фінансової системи в останнє десятиріччя сприяли такі чинники: зниження витрат на поширення і обробку інформації, які розширювали можливості для застосування різноманітних фінансових інструментів у міжнародних операціях; лібералізація національних фінансових систем і пом’якшення обмежень на операції рахунку капіталів у країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою; збільшення торговельних потоків між країнами, які супроводжувалися інтенсифікацією кредитування зовнішньоторговельних операцій.

Чимало авторів зауважує, що фінансова глобалізація позитивно впливає на економічне зростання через примноження внутрішніх заощаджень, зниження вартості капіталу, трансфер технологій з розвиненіших країн та розвиток національних фінансових інститутів . В умовах фінансової глобалізації кількість фінансових альтернатив для підприємств і банків — реципієнтів іноземного капіталу зростає, а вартість залучення капіталу знижується, розширюється база потенційних інвесторів та підвищується ліквідність фінансових інструментів.

С. Шмуклер аргументує положення про те, що основним здобутком фінансової глобалізації слід вважати розвиток національних фінансових систем країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. По-перше, фінансова глобалізація створює умови для залучення значних обсягів міжнародних капіталів та підвищення якості позикового капіталу у межах національної економіки. По-друге, фінансова глобалізація дає поштовх становленню адекватної фінансової інфраструктури, зменшуючи таким чином гостроту проблем асиметричності інформації.

Отже, гіпотетично фінансова глобалізація має вагомі позитивні ефекти і є одним із чинників прискорення динамізму економічного розвитку. Проте емпіричні дослідження, які проводилися для визначення результатів фінансової глобалізації, не дали однозначних результатів .

А. Іполард і А. Поммерет для оцінки впливу фінансової глобалізації на добробут країн, що розвиваються, калібрували відому теоретичну модель. На першому етапі дослідження вони з’ясували, що інтегрованість до світової фінансової системи дає змогу підвищити темпи економічного зростання на 0,3 % на рік. Далі після врахування ефектів зростання продуктивності, пов’язаних із залученням ПІІ, автори отримали такий результат — щорічні темпи економічного зростання підвищуються на 0,5 %. Однак, провівши декомпозицію цього ефекту за окремими складовими активів і зобов’язань, автори отримали такий малоочікуваний результат: економічні здобутки фінансової інтеграції породжуються виключно ПІІ, а боргові потоки не генерують жодних позитивних результатів.

Відсутність чітко визначеного позитивного впливу міжнародного кредитування на темпи економічного зростання у довгостроковому періоді є відображенням того факту, що поряд із здобутками фінансова інтеграція несе із собою низку втрат, які значною мірою зводять їх нанівець. Загальновизнаним негативним аспектом фінансової глобалізації є посилення макроекономічної волатильності. Фінансова глобалізація підвищує чутливість економік країн, що розвиваються, та перехідних економік до дії зовнішніх шоків. У таких умовах ризики фінансової інтеграції тісно пов’язані з можливістю настання фінансових криз.

Фахівці Світового банку зазначають, що посилення частоти і глибини фінансових криз в умовах фінансової глобалізації відбувається під дією таких чинників:

—      недосконалостей міжнародного ринку капіталів, які породжують стадну поведінку інвесторів, спекулятивні атаки, нераціональні дії, «мильні бульбашки» та ін. Проблеми, пов’язані з асиметричністю інформації, у деяких випадках запускають у дію механізми розгортання фінансових криз навіть у країнах зі здоровим макроекономічним середовищем. Так, якщо інвестори вважають обмінний курс нестійким, вони вдаються до спекулятивних атак на валюту і провокують виникнення криз платіжного балансу навіть за відсутності будь-яких економічних передумов.

—      Покладання на зовнішні чинники розвитку, зокрема надмірне залучення іноземного капіталу, що породжує фінансові труднощі й економічний спад у разі зміни настроїв іноземних інвесторів. Відомо, що глобальні економічні чинники великою мірою визначають обсяги припливу іноземних капіталів до країн, що розвиваються. Особливо вагомий вплив має динаміка світових відсоткових ставок. Циклічний розвиток економік розвинених країн та схильність до диверсифікації фінансових інструментів у головних фінансових центрах також є детермінантами надходження позикового капіталу до менш розвинених країн.

—      «Ефекту зараження» в умовах нерегульованого руху приватних капіталів між країнами. Паніка і стадна поведінка інвесторів є своєрідними механізмами трансмісії фінансових шоків між ринками окремих країн. В основі стадної поведінки інвесторів лежить проблема асиметричності інформації: недоступність інформації чи дорожнеча її отримання робить інвесторів схильними до формування цінових очікувань на основі реакції інших учасників ринку. Тому виникнення фінансових потрясінь на одній частині планети майже миттєво перекидається до іншої — на фінансові ринки країн зі схожими соціально-економічними умовами.

Отже, теоретично фінансова глобалізація може справляти стимулювальний вплив на економічний розвиток, проте це положення у багатьох випадках не підтверджується на практиці. Досвід свідчить про те, шо досягненню переваг фінансової інтеграції сприяють дієві ринкові інститути, ефективна регуляторна система та здорове макроекономічне середовище. Проте навіть за наявності макроекономічної стабільності і дієвої системи регулювання країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою наражаються на небезпеку фінансових потрясінь, породжуваних недосконалими механізмами світових фінансових ринків.

Станом на кінець 2008 року сумарний зовнішній борг країн з низьким і середнім рівнем доходів сягнув 2,6 трлн дол, із яких 1,5 трлн дол становив зовнішній державний борг та борг, гарантований державою. Обсяги зовнішнього боргу у цих країнах перебували на рівні 35,2 % валового національного доходу. У середньому на погашення і обслуговування зовнішнього боргу вони витрачали 5,1 % ВНД та 12,5 % надходжень від експорту товарів і послуг. Темпи зростання зовнішнього боргу в доларовому вимірі останніми роками уповільнилися. Так, якщо з 1970-го по 1980 рік сумарний зовнішній борг країн з низьким і середнім рівнем доходів збільшився у 7,7 разу, з 1980 року по 1990-тий — у 2,5 разу, з 1990-го по 2000 рік — на 71 %, то за останні 4 роки темпи зростання зовнішнього боргу становили лише 13,8 %. Надходження позикових коштів до країн з низьким і середнім рівнем доходів збільшилися з 13 млрд дол у 1970 році до 127 млрд дол у 1990-му і до 301 млрд дол у 2004 році. Водночас різко зросли обсяги виплат за зовнішнім боргом — із 86,4 млрд дол у 1980 році до 148 млрд дол у 1990-му і до 373,8 млрд дол у 2004 році. Чисті боргові трансферти з 1990 року мали від’ємну величину і у 2004 році становили 73 млрд дол.х

Іноземний приватний капітал до країн з низьким рівнем доходів надходить у незначних обсягах, а найбідніші країни світу взагалі позбавлені доступу до зов-нішнього приватного фінансування. Такий стан речей зумовлено низьким рівнем платоспроможності зазначеної групи країн в очах потенційних інвесторів. Країни з низьким рівнем доходів є переважно реципієнтами офіційних позик, в результаті чого частка боргу офіційним двостороннім і багатостороннім кредиторам у загальній сумі зовнішнього боргу цих країн становить 78 %. А країни із середнім рівнем доходів більшою мірою покладаються на приватні джерела зовнішнього фінансування, тому частка офіційного боргу у загальній сумі зовнішньої заборгованості цих країн становить лише 44 %.

Внаслідок пільгового характеру офіційних позик бідні країни світу спрямовують меншу частину надходжень від експорту на погашення і обслуговування зовнішнього боргу (12 %) порівняно з країнами із середнім рівнем доходів (18 %). Водночас рівень зовнішньоборгового навантаження у термінах валового національного доходу і надходжень від експорту у країнах із низьким рівнем доходів є вищим — 40 % і 148 % відповідно порівняно з 38 % і 99 % у країнах із середнім рівнем доходів.

У структурі зовнішнього національного боргу за типом позичальника державний борг хоча й займає домінуючі позиції, поступово втрачає свою пріоритетну роль. Лібералізація міждержавного руху капіталів у багатьох країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою та розширення бази фінансових посередників сприяли активізації участі приватних позичальників у операціях міжнародного ринку капіталів. 2004 року частка приватного сектору в отриманні кредитів міжнародних банків сягала 67 %, а у залученні облігаційного фінансування — 33 %. Станом на кінець 2003 року частка заборгованості приватного сектору в загальній сумі зовнішнього національного боргу у країнах з низьким і середнім рівнем доходів сягнула 29,5 % .

Розширення операцій міжнародного кредитування у рамках приватного сектору мало своїм безпосереднім результатом посилення інвестиційної спрямованості зовнішніх позик. Проте, з другого боку, зростання ролі приватних запозичень вело до підвищення вразливості національних фінансових систем, до дії зовнішніх шоків та призводило до плачевних наслідків за відсутності зваженої системи пруденційного регулювання і цілковитого зняття обмежень на рух міжнародних капіталів. Швидке накопичення зовнішніх боргів приватними позичальниками було одним із чинників посилення нестабільності світової валютно-фінансової системи.

У багатьох країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою високий рівень зовнішнього боргу був серйозним обмежувальним чинником для переходу до стабільно високих темпів економічного зростання. Як відомо, виконання зовнішньоборгових зобов’язань потребує трансферту частини національного продукту до країн-кредиторів. Якщо відсоткові ставки за зовнішніми позиками перевищують дохідність активів, у які були інвестовані запозичені кошти, то частина національних ресурсів вилучається зі сфери внутрішнього споживання та інвестування. У площині макроекономічних наслідків такі процеси пригнічують сукупний попит та внутрішнє виробництво.

Крім проблеми відтоку доходів із національної економіки, зовнішній борг у багатьох випадках породжує ускладнення у сфері платіжного балансу. З виплатою відсотків і основної суми зовнішнього боргу пов’язаний відплив ресурсів іноземної валюти, що при незначних обсягах надходжень прямих, портфельних інвестицій та іноземних кредитів призводить до формування від’ємного сальдо рахунку капіталів платіжного балансу. Дефіцит платіжного балансу в багатьох випадках змушує уряд вдаватися до вилучення міжнародних валютних резервів або девальвувати курс національної валюти.

Надмірне залучення зовнішніх позик може породжувати загрози для макроекономічної стабільності, оскільки підвищує вразливість національної фінансової системи до дії зовнішніх шоків. Адже нарощування зовнішньої заборгованості супроводжується підвищенням валютних ризиків і ризиків рефінансування боргу. Обсяги короткострокового боргу і боргу в іноземній валюті вважаються основними індикаторами вразливості фінансової системи країни до дії зовнішніх чинників. Недавні фінансові кризи і випадки «фінансового зараження» у світовому масштабі тісно були пов’язані з розміром зовнішнього національного боргу і проблемами його стійкості.

Великі зовнішньоборгові зобов’язання підвищують потенційні ризики, пов’язані з неочікуваними змінами фінансових уподобань інвесторів. Дж. Сорос вказував на те, що за непевних часів капітал схильний повертатися до місця свого походження; це є однією з причин того, що збої у глобальній капіталістичній системі непропорційно більше впливають на периферію, ніж на центр .

Стрімка девальвація національної валюти у багатьох випадках призводила до істотного зростання зовнішнього боргу відносно ВНД і доходів бюджету. Так, під час фінансових криз зовнішній борг збільшився з 59 % ВНД до 157 % ВНД у Аргентині, з 65 % до 168 % у Індонезії, з 58 % до 79 % у Туреччині, з 75 % до 97 % у Таїланді, з 59 % до 78 % на Філіппінах».

Валютний ризик тісно пов’язаний з ризиком пролонгації боргу: некерована девальвація часто супроводжується зниженням кредитних рейтингів держави, що закриває доступ до міжнародного ринку позикових капіталів. Згідно з оцінками МВФ країни з ринками, що формуються, підпадають під дію ризиків рефінансування боргу, коли серед за суверенними борговими зобов’язаннями перевищує 700 базисних пунктів.

У системі валютно-фінансових відносин кінець 1990-х років був відзначений посиленням нестабільності світової системи і розгортанням боргових криз у низці країн із ринками, що формуються. Зазнавши значних фінансових втрат на ринках цих країн, приватні кредитори різко зменшили свої вкладення у боргові зобов’язання урядів і корпорацій цієї групи країн. З другого боку, позичальники, усвідомивши нестабільність і руйнівний вплив зовнішньоборгового фінансування, більшою мірою почали орієнтуватися на ресурси внутрішнього ринку позикових капіталів та залучення прямих іноземних інвестицій. У таких умовах зовнішній борг країн із низьким і середнім рівнем доходів почав зменшуватися: у період 1999—2002 років темпи скорочення зовнішньоборгових зобов’язань у середньому становили 1,4 % на рік у номінальному вираженні та 3,2 % на рік — у реальному.

Скорочення зовнішньої заборгованості у країнах із низьким і середнім рівнем доходів поєднувалося з інтенсивним накопиченням зовнішніх активів резидентами цих країн, внаслідок чого вони перетворилися з імпортерів капіталу на світовій арені на експортерів капіталу. Основними складовими приросту зовнішніх активів були: зростання прямих інвестицій, які здійснювалися корпораціями цих країн у високорозвинені країни; продовження напівлегального і кримінального відпливу капіталів; накопичення міжнародних валютних резервів центральними банками. За 7 років величина золотовалютних резервів країн із низьким і середнім рівнем доходів зросла у 2,5 разу — з 631 млрд дол у 1997-му до 1,6 трлн дол у 2004 році .

Згідно з оцінками Департаменту з економічних і соціальних питань ООН чистий відтік фінансових ресурсів із КР (із урахуванням надходження іноземного капіталу) сягнув у 2002 році безпрецедентних масштабів — 192 млрд дол. При цьому виплати процентів і дивідендів іноземним кредиторам та інвесторам становили 90 млрд дол. Таким чином, останніми роками баланс фінансових операцій КР з рештою світу зводився з дефіцитом, джерелом фінансування якого був надлишок за поточними операціями. Позитивне сальдо поточного рахунку платіжних балансів країн із низьким і середнім рівнем доходів 2004 року сягнуло 153 млрд дол, або 2 % від їх ВВП.

Під впливом зазначених чинників показники зовнішньоборгового навантаження у країнах із низьким і середнім рівнем доходів поліпшувалися. Зовнішній національний борг станом на кінець 2004 року досяг величини 2,6 трлн дол, або 35 % від ВВП, тоді як у період пікового зовнішньоборгового навантаження 1999 року це співвідношення становило 45 %. Відношення зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг зменшилося із 135 % у 1997 році до 105 % у 2003 році, а коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу знизився з 19 % до 17 % експорту . Зменшення розміру зовнішнього боргу зумовлювало зниження вразливості економік країн-позичальників до дії зовнішніх шоків та сприяло зменшенню вартості обслуговування боргів через підвищення кредитних рейтингів.

Однак незважаючи на сприятливі тенденції динаміки зовнішнього національного боргу у країнах із низьким і середнім рівнем доходів загалом, у 2/3 із загальної кількості країн рівень зовнішнього боргу підвищився. Високими показниками зростання зовнішньоборгового навантаження відзначалися Аргентина, Бразилія, Індонезія, Філіппіни, Польща, Південна Африка, Туреччина. Експерти МБРР застерігають: ризики зовнішньоборгового фінансування для таких країн залишаються високими; особливо небезпечним може бути погіршення кон’юнктури міжнародного ринку позикових капіталів, що матиме своїм наслідком підвищення вартості обслуговування зовнішнього боргу і виникнення труднощів із залученням нових позик.

У багатьох країнах зниження розміру зовнішнього державного боргу супроводжувалося нарощуванням внутрішніх боргів, унаслідок чого тягар державної заборгованості залишався високим. Хоча традиційно на внутрішні ринки боргового фінансування більшою мірою покладалися розвинені країни, останнім часом ця тенденція стала характерною і для багатьох країн із ринками, що формуються. В Азії співвідношення внутрішнього і зовнішнього боргу збільшилося з 1 у 1997 році до 3 у 2002-му; таке збільшення відображало факт щорічного зростання внутрішнього боргу на рівні 20 %. У Латинській Америці заміщення зовнішнього боргу внутрішнім було менш помітним, а співвідношення внутрішнього і зовнішнього боргу збільшилося з 1,35 у 1997-му до 1,54 у 2002 році. У країнах Європи і Центральної Азії внутрішній борг зростав із щорічним темпом 5 % у період 1995—2002 років.

Стрімке зростання внутрішніх запозичень у країнах із низьким і середнім рівнем доходів упродовж останніх років було викликане проведенням цілеспрямованої політики урядами і корпораціями цих країн. Адже останніми роками припинення надходжень чи зворотний рух зовнішніх позикових капіталів ставали основними причинами валютних і боргових криз. Здійснюючи курс на заміщення зовнішніх позик внутрішніми, уряди і корпорації намагалися убезпечити себе від руйнівних наслідків переливів міжнародних капіталів та мінімізувати валютні ризики.

Незважаючи на піднесення ролі внутріборгового фінансування та вагоме значення зовнішніх ринкових позик у структурі фінансових потоків частини країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою, зовнішні офіційні позики залишалися основним каналом надходження зовнішніх фінансових ресурсів для найбідніших країн світу. На позики офіційних кредиторів припадало 78 % зовнішньоборгового фінансування країн із низьким рівнем доходів. Відношення офіційної допомоги розвитку до податкових надходжень державного бюджету в цих країнах у середньому становило 12,9 % .

Однак слід підкреслити те, що останніми десятиріччями масштаби надходження офіційної допомоги розвитку до бідних країн світу істотно зменшилися. У відсотках до ВВП країн-реципієнтів у період 1990—2003 років розміри зовнішньої допомоги зменшилися на 1/3. Це зумовлено тим, що у 1990-ті роки бюджетна політика у країнах-донорах стала жорсткішою: країни ЄС обмежувалися умовами Маастрихтської угоди, а США зазнавали політичного тиску у напрямі скорочення дефіциту бюджету. В результаті — частка офіційної допомоги розвитку у ВВП країн-донорів скоротилася з 0,34 % до 0,22 %к.

У найбідніших країнах світу, розташованих переважно на Африканському континенті, зовнішній борг перетворився на непосильний тягар, який відволікав значну частину доходів бюджету і надходжень від експорту на обслуговування зовнішніх боргів, позбавляючи державу ресурсів, украй необхідних для підтримання елементарних умов життєдіяльності населення. За останнє десятиріччя через започаткування спеціальних програм зниження заборгованості та запровадження пільгових механізмів реструктуризації боргів світовим співтовариством досягнуто значного прогресу у справі подолання боргових проблем найбідніших країн світу. Однак недосконалість світового економічного устрою та дія механізмів відтворення економічної відсталості перешкоджають розширенню фінансового потенціалу цих країн та їх виходу за рамки зачарованого кола бідності19.

Отже, міжнародний кредит став невід’ємною складовою процесів фінансової глобалізації і почав відігравати вагому роль у системі світових валютно-фінансових відносин. Включення до системи міжнародних кредитних відносин потенційно може генерувати позитивні результати для окремих країн. Для національних корпорацій і банків розширення бази кредиторів та інвесторів, надання у розпорядження довгострокових фінансових ресурсів, зниження відсоткових ставок за позиками, підвищення ліквідності фінансових інструментів пом’якшує фінансові обмеження та створює сприятливі умови для розширеного відтворення основного капіталу. Однак емпіричні дослідження вказують на те, що насправді вплив міжнародного кредитування на показники економічного розвитку є непевним.

Мінімізації потенційних негативних наслідків та досягненню переваг міжнародного кредиту сприяють дієві ринкові інститути, здорове макроекономічне середовище та ефективна регуляторна система, яка створює перешкоди для масового залучення нестабільних форм зовнішнього фінансування та із використанням засобів пруденційного регулювання змушує позичальників повною мірою враховувати ризики, пов’язані із залученням зовнішніх позик. Однак навіть за наявності макроекономічної стабільності і дієвої системи регулювання країни з перехідною економікою наражаються на небезпеку фінансових потрясінь, чинниками яких є недосконалості міжнародного ринку капіталів. Крім того, при інтеграції до світової фінансової системи країна підпадає під дію так званих ефектів зараження різної типології.

У таких умовах важливими функціями держави стають контроль за розміром і структурою зовнішнього національного боргу із вжиттям адекватних заходів при перевищенні економічно безпечних величин, а також накопичення достатнього обсягу золотовалютних резервів, що виконують роль буфера для абсорбції дії несприятливих чинників.

Останнім часом лібералізація міждержавного руху капіталів у КР і країнах із перехідною економікою сприяли активізації участі приватних позичальників у операціях міжнародного ринку капіталів. Приватний сектор почав відігравати істотну роль у залученні зовнішніх фінансових ресурсів із ринкових джерел: 2004 року його частка в отриманні кредитів міжнародних банків сягнула 67 %, а у залученні облігаційного фінансування — 33 %. Аналогічні процеси спостерігаються і в Україні: роль приватних запозичень у структурі зовнішньоборгових потоків до національної економіки зростає.

Проведений аналіз засвідчив, що у багатьох країнах високий рівень зовнішнього боргу є серйозним чинником фінансової дестабілізації і уповільнення темпів економічного розвитку. Зовнішній борг на стадії його нетто-погашення стає причиною відтоку доходів із національної економіки, що пригнічує сукупний попит та внутрішнє виробництво. Крім того, зовнішній борг у багатьох випадках породжує ускладнення у сфері платіжного балансу. Надмірне покладання на залучення зовнішніх позик підвищує вразливість фінансової системи країни до раптової девальвації обмінного курсу і припинення надходження іноземного капіталу. Значні обсяги зовнішньої заборгованості заохочують спекулянтів до проведення атак на національну валюту, а кардинальні, неочікувані зміни обмінного курсу, в свою чергу, різко загострюють зовнішньоборгові проблеми і у деяких випадках підводять позичальників (держави і корпорації) до дефолтів.

З кінця 1990-х років країни-позичальники, усвідомивши нестабільність і руйнівний вплив зовнішньоборгового фінансування, більшою мірою почали орієнтуватися на ресурси внутрішнього ринку позикових капіталів та залучення прямих іноземних інвестицій. У таких умовах зовнішній борг країн із низьким і середнім рівнем доходів почав зменшуватися: у період 1999—2002 років темпи скорочення зовнішньоборгових зобов’язань у середньому становили 3,2 % на рік у реальному вираженні. Водночас внутрішній державний борг у цих країнах збільшився з 19 % ВВП у 1993 році до 34 % ВВП у 2002 році.

Усупереч загальносвітовим тенденціям держава і корпоративні позичальники в Україні значною мірою зорієнтовані на залучення зовнішніх позикових коштів. Зовнішньоборгові зобов’язання банківського сектору за 2005 рік збільшилися на 3,56 млрд дол, нефінансових підприємств — на 3,58 млрд дол, а органів державного управління — на 1,19 млрд дол. У першій половині 2006 року на фоні нарощування зовнішньої заборгованості резидентів України в розвитку фінансової системи держави спостерігалися такі негативні тенденції: посилення невідповідності між валютою активів і зобов’язань у балансах підприємств; збільшення ризиків та проведення ними зваженішої кредитної політики на внутрішньому ринку при встановленні вимог до розрахунку резервів для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями слід: а) підвищити коефіцієнт резервування за кредитними операціями в іноземній валюті з позичальниками, які не мають джерел валютної виручки; б) зменшити відсоток вартості забезпечення у валюті, що є відмінною від валюти кредиту. Дестимулювання валютного кредитування на внутрішньому ринку із використанням вказаних засобів сприятиме поліпшенню структури банківських активів та змусить банки відмовитися від прискореного нарощування зовнішніх боргових зобов’язань.

Для скорочення потреб у зовнішніх кредитах необхідно також активізувати внутрішні важелі формування ліквідності, серед яких вагоме місце посідає рефінансування центральним банком довгострокових кредитів, наданих реальному сектору економіки. Нарощування зовнішнього боргу корпоративним сектором економіки є відображенням факту відсутності довгострокових ресурсів у рамках національної економіки та нерозвиненості системи внутрішнього рефінансування. На сьогодні, поряд із запровадженням механізмів середиьострокового рефінансування НБУ (див. Постанову НБУ №195 від 29.05.2006 року), слід відновити систему довгострокового рефінансування кредитних операцій комерційних банків, яка діяла у 2002 році. При створенні дієвої системи рефінансування Національним банком довгострокових кредитів відбуватиметься зменшення зовнішніх боргових зобов’язань корпоративного сектору економіки, що попереджатиме утворення «девальваційного нависання» зовнішніх боргів та знижуватиме ризики дефолтів українських компаній.

Для зваженого управління борговими ризиками варто уникати заходів внутрішньої економічної політики, які заохочують надмірні запозичення за кордоном. Зокрема в Україні застосовується дискримінаційний підхід щодо ресурсів, залучених банками на внутрішньому ринку, порівняно з ресурсами, залученими на міжнародному ринку позикових капіталів. Так, строкові вклади, а також вклади на вимогу і кошти на поточних рахунках банків підлягають частковому резервуванню у розмірі 4 % і 6 %, а кошти, залучені українськими банками за кордоном у вигляді синдикованих банківських кредитів, а також кошти від розміщення єврооблігацій резервуванню не підлягають. У таких умовах для дестимулювання нарощування зовнішніх боргів слід поширити нормативи обов’язкового резервування на кошти, залучені банками з-за кордону у вигляді кредитів іноземних банків. Вирівнювання резервних вимог щодо ресурсів, залучених на внутрішньому і зовнішньому ринках, зменшуватиме привабливість зовнішніх джерел фінансування для комерційних банків та спонукатиме їх до активнішого залучення ресурсів на внутрішньому ринку.

Розглядаючи процеси, шо пов´язані з інвестиційною діяльністю, можна впевнено сказати, що в світі постійно збільшуються обсяги зарубіжного інвестування, значно зростає вплив на цей процес з боку транснаціональних корпорацій, йде тяжіння до глобалізації світової економіки.

Безумовно, що все це розширило і теоретичні дослідження причин та сутності міжнародного інвестування.

Найбільш поширеним видом міжнародного кредиту нині є синдиковані єврокредити, джерелом яких є ресурси євровалютного ринку. Як правило, такі кредити організовують великі комерційні банки, які очолюють консорціуми і погоджують з позичальниками умови кредитування. Строк позики найчастіше становить від 5 до 10 років, єврокредити зазвичай надаються на умовах «ролл овер». Це означає, що відсоткова ставка не фіксується на весь термін кредиту, а регулярно переглядається (кожні 3 або 6 місяців) у відповідності до змін вартості позикових коштів на міжнародному грошовому ринку.

Характерною особливістю сучасних кредитних відносин є виникнення таких нових форм кредитування, як факторинг, форфейтинг та лізинг.

Факторинг — купівля спеціалізованою фінансовою компанією грошових вимог експортера до імпортера та їх інкасація, тобто збирання боргу з покупця. Фактор-компанія зобов´язується або переказувати клієнту гроші в міру збирання їх з боржників, або сплатити йому готівкою при укладанні угоди. Вартість факторингу більша, ніж вартість звичайної банківської позики (вона може досягти 20 %), оскільки фактор-компанія бере на себе ризик кредитування і надає ряд інших послуг.

Форфейтинг — це купівля банком-форфейтором на повний строк і за заздалегідь встановленими умовами векселів, інших боргових і платіжних документів. Банк бере на себе ризик несплати боргових зобов´язань і збирає за це фіксовану в договорі тверду облікову ставку-премію (Forfeit). Джерелом коштів для банків, що беруть участь у форфейтингових операціях, слугує ринок євровалют.

Лізинг — це кредитування у формі оренди устаткування, автомобілів, суден, літаків тощо строком від 3-х до 15 років. Лізинг включає в себе цілий пакет послуг: монтаж, забезпечення запасними частинами, технічне обслуговування, страхування тощо. Часто лізингові угоди укладаються одночасно з фрахтовим договором, що гарантує зайнятість судна чи літака протягом тривалого часу. Після закінчення лізингової угоди орендар може придбати орендоване майно за залишковою вартістю.

Лізинговими операціями займаються спеціальні компанії, які, як правило, створюються банком або консорціумом банків. Доходом від лізингових операцій є орендна плата.

Лізингове кредитування вигідне як для промислово розвинутих країн, так і для країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. Оренда виступає тут як форма отримання кредиту і водночас — як форма міжнародної торгівлі машинами і устаткуванням, створюючи умови для прискореного розвитку новітніх технологій. Крім того, лізинг, посилюючи конкуренцію на ринку кредитів, має знижувальний вплив на позичковий відсоток, що стимулює приплив капіталів у виробничу сферу.

Міжнародні лізингові операції впливають і на стан платіжного балансу країни. Сплата орендних платежів іноземним лізинговим компаніям збільшує зовнішні витрати країни, а їх надходження збільшують доходи.

Традиційні форми міжнародного банківського кредиту дедалі більшою мірою замінюються випуском цінних паперів (акцій, облігацій тощо) — фінансовий кредит. Процес цей називається сек´юритизація — (securities — цінні папери). Як основний посередник між позичальниками і безпосередніми кредиторами-інвесторами, які вкладають свої кошти в цінні папери, виступають транснаціональні банки (ТНБ). Вони можуть надавати позики під цінні папери брокерам і ділерам фондових бірж, фінансових компаній та інших кредитно-фінансових установ.

Міжнародний кредит в сучасних умовах здійснюється і за допомогою так званих нових фінансових інструментів. До них належать євроноти — короткострокові та середньострокові зобов´язання з плаваючою відсотковою ставкою, а також регулярно відновлювані гарантії розміщення цінних паперів. Серед короткострокових фінансових інструментів помітне місце займають євро-комерційні папери-зобов´язання приватних корпорацій, що випускаються на строк 3—6 місяців з невеликою маржею і відповідною базовою ставкою міжнародного грошового ринку.

Сучасний стан міжнародного кредитування і міжнародних кредитних відносин можна розцінювати як гостре кризове явище. Практика свідчить про наявність недовіри між учасниками кредитних відносин. Деякі позичальники виявились неспроможними відповідати за зобов´язаннями, і найбільші інституції-кредитори часто опиняються перед загрозою неповернення своїх коштів.

Досконалість кредитного ринку підривається факторами, що спричиняють кризу заборгованості — одну з найактуальніших міжнародних економічних проблем. У випадку анулювання боргу боржником (default) неможливо домогтися виплат за зобов´язаннями, якщо боржником є суверенний уряд. Такі борги безумовно призводять до зниження ефективності міжнародного кредиту.

Аналіз міжнародного кредиту показує, що він виступає як один з елементів ринку позичкового капіталу.

4. Наслідки отримання міжнародних кредитів для України

Високі темпи зростання імпорту протягом 2006—2008 рр. пов’язуються із зростан-ням доходів домогосподарств, зростанням обсягів кредитування та підвищенням інвестиційного попиту для оновлення і розширення виробництва. В даному випадку дефіцит торговельного балансу має супроводжуватися економічним зростанням.

Хоча у структурі приросту імпорту у 2006—2007 рр. переважала продукція машинобудування (37,3% приросту імпорту), мінеральна продукція (22,6%) та продукція хімічної промисловості (14,6%), занепокоєння викликають швидкі темпи приросту зовнішніх запозичень банківської системи та корпоративного сектору, які пов’язані з приростом кредитування фізичних осіб, оскільки населення не має досвіду кредитних запозичень і може переоцінювати прогнози власного доходу [14]. У 2008 р. тенденція нарощування кредитування фізичних осіб обумовила приріст імпорту промислових товарів споживчого призначення на 58,3%, а продовольчих товарів — на 55,2% за загального приросту імпорту на 48,5%. Таким чином, збільшення кредитів для придбання споживчих товарів загрожує подальшим погіршенням торговельного балансу. Більше того, приріст обсягів кредитування не супроводжується відчутним пожвавленням інвестиційного процесу і при цьому перевищує приріст продуктивності праці в національній економіці. Це значною мірою ускладнює обслуговування боргу. А погіршення умов торгівлі (зростання цін на імпортовану продукцію при падінні цін на експортовану) і подорожчання зовнішніх запозичень цілком можуть призвести до колапсу національного господарства. Схожі події відбувалися у багатьох країнах, що розвиваються, зокрема в Таїланді (1997 р.), Росії (1998 р.), Бразилії (1999 р.), Аргентині (2000-2001 рр.) [9, 379]. Використання досвіду зовнішнього кредитування розвитку країн, що мають вузьку сировинну спеціалізацію експорту та залежать від імпорту, дозволить Україні передбачити можливі ризики та загрози.

Аналіз квартальних даних темпів експорту та імпорту показує, що протягом всього періоду появи позитивного сальдо фінансового рахунку, починаючи з І кв. 2005 p. (за винятком III кв. 2006 p.), темпи зростання імпорту перевищують темпи зростання експорту. Отже, покращення умов доступу українських банків і корпорацій до світових фінансових ринків формує модель поведінки економічних агентів, яка в цілому призводить до того, що країна живе не за доходами.

Виступаючи позичальниками на міжнародних фінансових ринках, Україна як держава та недержавні економічні суб’єкти отримують доступ до різних видів кредитів. Серед них вагоме місце займають кредити за програмою stand by, що надаються країнам-членам МВФ частинами (траншами) щоквартально для підтримки їхніх економічних програм. При цьому країна-позичальник повинна додержуватися закладених в угоді домовленостей. Це дає змогу зробити висновок про жорсткість умов, на яких надаються ці кредити.

Україна, починаючи з 1994 p., отримує від МВФ кредити stand by [8]. Особливість кредитів МВФ полягає в їхньому цільовому характері. Отримані кошти не можуть бути напряму вкладені у бізнес-проекти і брати участь у створенні доданої вартості, за рахунок якої можна буде оплатити користування ними. Механізм впливу валютних надходжень від МВФ на національну економіку опосередковується валютним ринком і залежить від набагато більшої кількості чинників, ніж відсоткова ставка та гранична ефективність капіталовкладень.

Останній кредит, що отримала Україна від МВФ, становить 16,4 млр. дол. США строком на 15 років з відсотковою ставкою 4%. Ця відчутна сума повинна компенсувати зменшення золотовалютних резервів Національного банку України, яке відбулося під час угамування паніки у жовтні-листопаді 2008 р. [7]. Стабілізаційний кредит буде спрямований на фінансування дворічної ан-тикризової програми української влади, що передбачає зниження експорту, обмеження зовнішнього фінансування і кредитування. У цих умовах МВФ і український уряд прогнозують падіння економіки України у 2009 р. на 3% по-рівняно зі зростанням на 6% у 2008 році. Планується скорочення обсягів кре-дитування недержавного сектора економіки у 2009 р. на 9,8%, порівняно зі зростанням на 40 % у 2008 р. [15].

Позитивними наслідками у короткостроковій перспективі варто вважати досягнення поточних цілей, які обумовили нагальну потребу в кредиті. В тех-нічному меморандумі України перед МВФ зазначено, що стабілізаційний кредит stand by буде спрямований на фінансування дворічної антикризової програми української влади. Це стабілізація банківського сектору, фінансування імпорту і забезпечення внутрішнього ринку необхідними товарами з метою недопущення розкручування інфляційної спіралі, збереження імпортозалеж-ного вітчизняного виробництва, угамування ажіотажного попиту на іноземну валюту тощо. Зазначені цілі складно реалізувати іншим чином в умовах скорочення експорту внаслідок світової економічної кризи.

Позитивними наслідками кредитів МВФ у середньостроковій перспективі можна вважати створення достатніх валютних резервів для повернення кредитів із відсотками. При цьому країна має зберегти самостійність у визначенні експортної спеціалізації, реалізації макроекономічної політики і не перетворитися на «залежну підсистему». Для цього курс національної валюти має зміцнитися щодо валюти кредиту як мінімум на 4% порівняно з курсом, який встановлюється на момент витрачання кредитних коштів.

В ідеальному випадку можна очікувати позитивні наслідки і в довгостроковій перспективі у формі підвищення рівня конкурентоспроможності національної економіки, ліквідації чи послаблення ознак дуалістичності її розвитку. Але окрім позитивних сторін впливу кредиту stand by на економіку України є ще ризики появи негативних тенденцій і результатів, серед яких можна виділити:

—         формування «споживацького» стереотипу поведінки;

—         зростання державного боргу і перетворення проблеми його обслуговування на перманентну проблему запозичення;

—         формування «примусової» спеціалізації експорту на сировинних товарах, що погіршує ситуацію економічної незалежності щодо виробництва експортної продукції;

—         неспроможність сформувати засади довгострокової (стратегічної) кон-курентоспроможності національної економіки.

Розширення сфери кредитних відносин як в середині країни, так і в між-народних стосунках має супроводжуватися усвідомленням суб’єктами цих від-носин базових принципів кредитування: платності, строковості, повернення тощо. Реалістична оцінка власної платоспроможності має стати основою оп-тимізації обсягів поточного споживання і перегляду структури експорту та імпорту.

Висновки. Проведений аналіз динаміки структури платіжного балансу Ук-раїни за період 2002—2007 pp. дозволяє класифікувати національну економіку в поточному періоді як націю-дебітор. Виступаючи позичальниками на міжнародних фінансових ринках, Україна як держава та недержавні економічні суб’єкти отримують доступ до різних видів кредитів, в тому числі і кредитів МВФ.

Позитивними наслідками отримання кредитів МВФ у короткостроковій перспективі варто вважати досягнення поточних цілей: стабілізація банківського сектору, фінансування імпорту і забезпечення внутрішнього ринку необхідними товарами з метою недопущення розкручування інфляційної спіралі, збереження імпортозалежного вітчизняного виробництва, угамування ажіо-тажного попиту на іноземну валюту тощо. У середньостроковій перспективі позитивним наслідком можна вважати створення достатніх валютних резервів для повернення кредитів із відсотками. Стратегічною перевагою може стати підвищення рівня конкурентоспроможності національної економіки, ліквідації чи послаблення ознак дуалістичності її розвитку.

Список використаної літератури

1. Вахненко Т. П. Міжнародний кредит у світовій валютно-фінансовій системі // Фінанси України. — 2008. — № 11.- С.143-154
2. Клюско Л.А. Транснаціональні банки: позитивний вплив і негативні наслідки для національних банківських систем / Л. А. Клюско // Актуальні проблеми економіки. — 2010. — N 8. — С. 257-264
3. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навч. посіб. / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко, 2008. — 405 с.
4. Колосова В.П. Кредити міжнародних фінансових організацій як джерело фінансування транспортної галузі в Україні [Текст] / В. П. Колосова // Фінанси України. — 2009. — № 8.- С.89-101
5. Передрій О. Міжнародні економічні відносини: навч. посіб. / Олександр Передрій, 2008. — 263 с.
6. Попадинець О.В. Використання міжнародного досвіду забезпечення захисту прав учасників кредитних трансакацій в Україні / О. В. Попадинець // Стратегічні пріоритети. – 2009. — № 3. —  С. 111-118
7. Прадун В. Кредитні лінії міжнародних фінансових організацій [Текст] / В.Прадун // Фінанси України. — 2008. — № 3. — С. 133-137
8. Романчиков В. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Володимир Романчиков, Ірина Романенко, 2008. — 253 с.
9. Сайкевич М.І. Вплив міжнародного кредитування на перспективи розвитку економіки України / М. І. Сайкевич, Л. Є. Лебединець // Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 6. — С. 43-48
10. Салтинський В. В. Особливості організації кредитування національних економік міжнародним валютним фондом / В. В. Салтинський // Фінанси України. — 2009. — № 2.- С.60-65