Вступ

У найбільш загальному плані глобалізація означає формування спільного загальносвітового економічного простору, а, отже, “зменшення ролі національних і національно-регіональних … відносин” (В. Максаковський). Водночас наприкінці ХХ ст. у різних частинах світу активізувалися процеси творення регіональних торгово-економічних та господарських об’єднань й угруповань, які часто у своїй діяльності сповідують принципи певної внутрішньої замкнутості. То ж яка роль регіональних організацій і регіональної інтеграції у світі, що швидко глобалізується: бути одним із головних суб’єктів – рушіїв процесу глобалізації, а чи одним із головних напрямків її альтернативної моделі? І як загалом впливає глобалізація і регіоналізація світового господарства на формування його сучасної просторової структури?

Під просторовою структурою світового господарства (ПССГ) розуміємо, сукупність взаємодіючих якісно різнорідних просторових економічних утворень (компонентів), які мають певне взаємне розташування і виконують ті чи інші функції у світовій економіці. Компонентами ПССГ є національні господарства країн світу (за О. Шаблієм, – “нульові точки відліку”, головні форми у господарсько-економічній організації людського суспільства) і наднаціональні господарські угруповання, провідними компонентами ПССГ є національні господарства найбільших постіндустріальних країн і сформовані регіональні економічні утворення (за типом ЄС чи АСЕАН). Формування останніх відбувається під впливом регіоналізації світогосподарського простору.

1. Регіональна структура світового господарства

1.1. Характеристика сучасної організаційно-економічної структури світового господарства

Організаційно-економічну структуру сучасного світового господарства визначає поєднання регіональної та функціональної підструктур.

Регіональна підструктура світового господарства представлена економічними об’єднаннями країн, що ґрунтуються на територіальному принципі і мають на меті розв’язання широкого кола економічних проблем. До неї належать міждержавні регіональні загальноекономічні об’єднання та регіональні економічні комісії Організації Об’єднаних Націй (00Н).

Функціональна підструктура представлена міждержавними економічними організаціями з певних питань функціонування світового господарства. Це спеціалізовані економічні об’єднання ООН із загальнофункціональних та галузевих напрямів; міждержавні галузеві організації; міжнародні галузеві організації підприємців; міжнародні кооперативні організації.

У регіональній підструктурі виділяють економічні інтеграційні об’єднання, які діють на основі комплексу спільних економічних інтересів. Життєздатність цих об’єднань забезпечують також географічна і культурна близькість, природний фактор, спільність наукових інтересів різних країн району. Економічний та екологічний аспекти сучасного етапу розвитку науки і техніки розширюють сферу взаємних інтересів. Організаційно-економічні умови, міждержавна уніфікація суспільних потреб сприяють створенню передумов для спільних дій.

З міждержавних регіональних економічних об’єднань у Європі можна виділити: EC, EFTA, NAE. У ЄС (Європейське Співтовариство, з 1 січня 1994 р. — Європейський Союз), до складу якого входять Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія, Швеція, Фінляндія і Австрія, переважають доцентрові тенденції. Сьогодні цей Союз трансформується в цілісне господарсько-політичне утворення: здійснюється поступовий перехід від національних економічних структур до цілісної євроекономіки.

Досить стійкою щодо протистояння зростанню протекціоністських тенденцій у міжнародній торгівлі зарекомендувала себе EFTA (Європейська асоціація вільної торгівлі), в якій з 1995 р. залишилися Норвегія, Швейцарія, Ісландія. Спільною рисою всіх членів організації є висока частка зовнішньої торгівлі в економіці. Звідси й інтерес до ліквідації перешкод у розвитку торгівлі.

Для виконання функцій посередника в експорті в інші країни надлишку продукції скандинавських оптових товариств, а також частини продукції споживчих кооперативів (переважно сільськогосподарських) Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія утворили NАЕ (Скандинавський кооперативний експорт). Ця організація займається також експортом меблів, що виготовляють на кооперативних підприємствах цих країн, у Німеччину, Японію, Великобританію і США.

Важливі організаційно-економічні зрушення відбуваються в Азії, де створені: ASEAN — Асоціація держав Південно-Східної Азії (Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней і В’єтнам);

CMAC — Спільний ринок арабських країн — економічна організація групи арабських країн у структурі Ліги арабських держав (Спільний ринок утворюють Єгипет, Йорданія, Ірак, Ємен, Кувейт, Лівія, Мавританія, ОАЕ, Сирія, Сомалі, Судан) з метою протистояння економічному тиску з боку західних країн та їхніх економічних угрупувань; К.СО — Регіональне співробітництво з метою розвитку (Іран, Пакистан, Туреччина), до якого приєднуються країни Центральної Азії з колишнього СРСР.

Значно більше подібних міждержавних об’єднань на Африканському континенті. OAU — Організація африканської єдності, в яку входять всі незалежні держави Африки, крім ПАР. У межах цієї організації особливе місце належить Комісії з питань науки, техніки і досліджень. До її компетенції входить широке коло питань економічного розвитку країн континенту. При Комісії функціонує Міжафриканський дослідницький фонд, який розташований у Лагосі (Нігерія).

Досить суперечливою з моменту свого заснування (1965 р.) стала ОСАМ — Спільна Афро-Маврикійська організація, яка спочатку своїм завданням ставила сприяння економічному, політичному і соціальному співробітництву країн-учасниць. У 1974 р. вона відмовилась від розглядання політичних питань і зосередила увагу на розвитку економічних, технічних та культурних зв’язків. До складу організації входять: Бенін, Кот-Д’Івуар, Буркіна-Фасо, Маврикій, Нігер, Руанда, Сейшельські острови, Сенегал, Того, ЦАР.

Практично такі самі завдання вирішує ОМУЗ — Організація з освоєння басейну річки Сенегал. Членами цієї міжнародної інституції є Мавританія, Малі та Сенегал. Країни ОМУ5 координують дослідження і роботи, пов’язані з освоєнням природних ресурсів на своїх територіях, реалізуючи окремі проекти щодо іригації, сільського господарства, тваринництва, гідроелектроенергетики, добувної та обробної промисловості, транспорту і зв’язку. Аналогічні функції передбачає ОМОККВ — Організація з експлуатації та розвитку басейну річки Кагери, куди входять Бурунді, Руанда, Танз-нія, Уганда.

Постійний консультативний комітет Магрібу — МРСС — утворюють Алжир, Мавританія, Марокко, Туніс. Країни-учасниці проводять консультації з економічних питань на урядовому рівні, обмін технічною інформацією у сферах промисловості, телекомунікацій, транспорту, зв’язку, зайнятості та праці, розвитку судноплавства, туризму.

Серед інших міждержавних загальноекономічних організацій в Африці слід назвати ІІЕАС — Союз держав Центральної Африки (Заїр, Чад, ЦАР); ЦОЕАС — Митний і економічний союз Центральної Африки (Габон, Камерун, Конго, ЦАР); ЕСО\УА5 — Економічне співтовариство держав Західної Африки (Бенін, Кот-д’ївуар, Буркіна-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Мавританія, Малі, Нігер, Нігерія, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Того, Кабо-Верде).

У зв’язку зі зростаючою взаємозалежністю держав та інтернаціоналізацією господарського життя різні міждержавні економічні об’єднання почали виникати також в Латинській Америці. Наприклад, РА (Амазонський пакт), до складу якого входять Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Перу, Сурінам, Еквадор, було створено з метою спільного вивчення, освоєння, використання і охорони ресурсів Амазонії та прискорення інтеграції економічних структур країн-учасниць. СА — Андська група — об’єднує Болівію, ‘ Колумбію, Перу, Венесуелу. Вона реалізує програму прискореного економічного зростання шляхом інтеграції економік, узгодження економічної політики, в тому числі щодо іноземного капіталу.

Амазонський пакт, Андська група, а також Ла-Платська група (ОСР), що об’єднує Аргентину, Болівію, Бразилію, Парагвай, Уругвай, є субрегіональними угрупуваннями, які діють у межах ALADI — Латиноамериканської асоціації інтеграції, куди крім названих уже країн входять також Мексика і Чилі. Країни-учасниці Асоціації укладають між собою угоди про преференціальну торгівлю, економічне взаємодоповнення, співробітництво у сільському господарстві, науці, техніці, розвитку туризму та охороні навколишнього середовища. За Договором Монтевідео II (1980 р.) країни Асоціації поділено на три групи: більш розвинені (Аргентина, Бразилія, Мексика);

середнього рівня розвитку (Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі, Уругвай) і менш розвинені (Болівія, Парагвай, Еквадор). Передбачається надання преференцій менш розвиненим країнам з боку більш розвинених.

Договір Чагуарамас передбачає політичне та економічне співробітництво країн Карибського співтовариства (CARICOM), до складу якого входять Антігуа і Барбуда, Барбадос, Беліз, Гайана, Гренада, Домініка, Сент-Вінсент, Сент-Люсія, Трінідад і Тобаго, Ямайка, Монтсеррат, Сент-Кристофер і Невіс, Антілья. Надзвичайно маленькі розміри територій спонукають ці країни до узгодження позицій з найважливіших міжнародних політичних та економічних питань, спільних виступів на міжнародній арені.

Торгові палати 45 країн Азії й Африки утворили Афро-азіатську організацію економічного співробітництва (AFRASEC), визначивши її основним завданням сприяння прискоренню процесу індустріалізації в країнах Азії й Африки, здійсненню обміну в комерційній, фінансовій і технічній галузях.

З метою координації політичної діяльності та співробітництва у сфері економіки, транспорту, культури, громадянства, віз 21 держава Арабського Сходу (Афро-азіатський регіон) утворили Лігу арабських держав (LAS).

Ломейська конвенція між 66 країнами Африки, басейнів Карибського моря і Тихого океану (АКТ) та державами ЄС є не тільки юридичною формою регулювання торгово-економічних відносин, а й промислового, фінансового і технічного співробітництва між країнами-учасницями.

1.2. Особливості регіональної структури сучасного світового господарства

Регіональна структура сучасного світового господарства відповідає передусім тенденції до об’єднання індивідуальних, монополістичних і національних капіталів. Це зумовлено як логікою розвитку рівня продуктивних сил, так і потребами поділу праці, спеціалізацією й кооперацією виробництва, його концентрацією і централізацією.

Є кілька ступенів розвитку регіональної економічної інтеграції. Найпростішою формою є зона вільного товарообміну, як, наприклад, EFTA. Для такого початкового ступеня характерне зняття обмежень товарообміну між країнами — учасницями відповідного договору щодо кількісних показників і тарифних бар’єрів. Наступною сходинкою є митний союз, коли такі обмеження встановлюються також щодо третіх країн. Важливим ступенем розвитку регіональної економічної інтеграції є створення спільного ринку. При цьому ліквідуються і немитні бар’єри та вводиться вільне переміщення товарів, капіталів, робочої сили, валютних ресурсів між краї-нами-учасницями. Вищим ступенем регіональної економічної інтеграції стає економічний союз, класичним прикладом якого є ЄС, де мають вироблятися і втілюватися в життя єдина економічна політика, впроваджуватися валюта тощо, ЄС розвивається у напрямі до специфічного федеративного об’єднання через немалі труднощі та суперечності. Проте, щоб підійти до такого ступеня, члени ЄС пройшли тривалий шлях національного розвитку. Що ж до інтеграції, то її було започатковано в окремих галузях виробництва (у металургії, атомній і вугільній промисловості тощо) невдовзі після другої світової війни. Починаючи з Римського договору 1957 р. вона набула комплексних форм. Знаменною віхою у розвитку не тільки економічної, а й політичної інтеграції країн — членів ЄС стала Маастріхтська угода 1991 р. Ряд країн Європи, в тому числі Україна, ведуть переговори про асоціацію з ЄС.

Завдання модернізації економіки, засвоєння найновітніших досягнень науки і техніки в країнах ринкової економіки, що розвиваються, можуть бути вирішені через встановлення стабільних і широких контактів з країнами розвиненої ринкової економіки. Це, в свою чергу, можливе за умови виробництва порівняно конкурентоспроможної продукції, що потребує вдосконалення ринкового механізму господарювання, створення змішаної економіки, запровадження інших елементів соціальне орієнтованої ринкової економіки. Подібні завдання постають і перед країнами перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки. Отже, проблема створення в країнах цих двох соціально-економічних підсистем механізму економічного саморегулювання багато в чому збігається із завданням адаптації цих країн до сучасних реалій світового господарства.

Крім того, країни перехідної від централізованої керованої до ринкової економіки паралельно вирішують надзвичайно складну проблему становлення своєї державності, роблять спробу підвести під неї економічний грунт. Вирішення таких проблем уповільнює економічні перетворення, оскільки відтягує і сили, і кошти, потрібні ще й для подолання опору старих структур.

Шляхи входження України до європейського економічного простору можуть бути досить різноманітними, проте визначатимуть їх темпи внутрішньої трансформації системи. Ця трансформація, якщо подавати її у дещо спрощеному вигляді, характеризуватиметься акцентом на власні сили та ресурси з урахуванням об’єктивної необхідності закладання нових засад співробітництва України з іншими державами колишнього СРСР (зв’язки з ними набули характеру зовнішніх економічних зв’язків) та визначенням економічної стратегії, спрямованої на розвиток економічних відносин із Заходом.

Важливе міжнародне значення має також позиція Заходу з надання Україні безпосередньої термінової підтримки на шляху до цивілізованої ринкової системи та у розробці міжнародної програми участі країн Заходу в реконструкції держав Східної Європи (в тому числі України). Програму мають контролювати західні країни і міжнародні фінансові інститути, залишаючи, її водночас обов’язково відкритою для ініціативи й участі держав Східної Європи як рівноправних партнерів.

Функціональну підструктуру сучасного світового господарства становлять об’єднання країн (та інших суб’єктів ринкової системи), які діють виходячи з конкретних економічних інтересів (торгових, валютних, галузевих тощо). Діалектичний взаємозв’язок між; регіональною та функціональною підструктурами сучасного світового господарства полягає в тому, що вони у своїй сукупності сприяють розв’язанню суперечностей між соціально-економічними підсистемами світового господарства, а власне функціональна підструктура зумовлює розв’язання суперечностей регіональної підструктури.

Цілісність соціально-економічних підсистем світового господарства сприяє розвитку його регіональної та функціональної підструктур. У такому взаємозв’язку криється внутрішнє джерело розвитку сучасного світового господарства.

Регіональна і функціональна підструктури ще раз підтверджують, що в сучасних умовах розвиток кожної країни невіддільний від участі її в широкому обміні матеріальними, науковими, духовними цінностями. Економічні зв’язки функціонують як між окремими державами різних рівнів розвитку, так і між економічними об’єднаннями їх. Ці зв’язки набувають різноманітних форм: від торгового обміну до спеціалізації й кооперування виробництва.

1.3. Функціональна підструктура сучасного світового господарства

У функціональній підструктурі сучасного світового господарства слід виділити спеціалізовані економічні об’єднання ООН:

1) ACC — Адміністративний комітет з координації, постійний орган ООН, який здійснює взаємозв’язок і координує роботу із спеціалізованими закладами системи ООН і Міжнародним агентством з атомної енергії (IAEA); 2) UNPC — Комісія OOН з питань народонаселення, що займається проблемами демографії та демографічної статистики в міжнародному масштабі; 3) СТС — Комісія OOН з транснаціональних корпорацій (ТHК), основні функції якої полягають у всебічному і глибокому аналізі питань, пов’язаних з діяльністю ТНК, з метою вивчення можливості вироблення спільної угоди між зацікавленими сторонами; 4) CDR — Комітет з планування розвитку; 5) CNR — Комітет з природних ресурсів; 6) ESCAP Statis-tical Committee — організація, покликана подавати допомогу країнам регіону Азії і Тихого океану в становленні та розвитку національних статистичних служб, а також розробляти рекомендації з питань статистичної методології та проведення статистичних опитувань; 7) ILO — Міжнародна організація праці, головними завданнями якої є сприяння поліпшенню умов праці, регламентація робочого часу та набору робочої сили, боротьба з безробіттям, гарантія зарплати, що забезпечує задовільні умови життя, захист працівників від професійних захворювань та нещасних випадків тощо; 8) PCNIDS — Підготовчий комітет для нової міжнародної стратегії розвитку, який складав проекти Міжнародної стратегії розвитку на 1981-1990 рр. і 1991-2000 рр. з метою сприяння соціально-економічному прогресу в країнах ринкової економіки, що розвиваються, а нині і в країнах, що переходять до ринку, забезпечення їхньої рівноправної й ефективної участі у виробленні та реалізації всіх рішень і постанов у сфері міжнародного економічного співробітництва; 9) — Програма розвитку ООН, що є основним каналом надання багатосторонньої технічної та доінвестиційної допомоги (направлення експертів, поставки устаткування, підготовка національних кадрів тощо) країнам ринкової економіки, що розвиваються, та країнам, що переходять до ринку.

Крім спеціалізованих до функціональної структури належать галузеві економічні об’єднання в рамках OOН, а саме: IAEA — Міжнародне агентство з атомної енергії; UNIDO — Організація 00Н з питань промислового розвитку; FAO — Продовольча і сільськогосподарська організація OOН; ICAO — Організація міжнародної цивільної авіації; UNCTAD — Конференція OOН з торгівлі і розвитку, яка займається всією сукупністю питань сприяння розвитку міжнародної торгівлі на рівноправній і взаємовигідній основі;

IBRD — Міжнародний банк реконструкції і розвитку; IMF — Міжнародний валютний фонд; WHO — Всесвітня організація охорони здоров’я; WIPO — Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін.

Міждержавні галузеві організації також входять до функціональної структури сучасного світового господарства. Серед них чільне місце посідають EURATOM — Європейське товариство з атомної енергії; ECSC — Європейське об’єднання вугілля і сталі; OPEC — Організація країн — експортерів нафти; AOAD — Арабська організація сільськогосподарського розвитку; ICO — Міжнародна організація з кави; ECAC — Європейська конференція цивільної авіації; IOSC «Intelsat» — Міжнародна організація супутникового зв’язку;

GATT — Генеральна угода з тарифів і торгівлі; ADB — Азіатський банк розвитку; ALAB — Арабо-Латиноамериканський банк; EBRD — Європейський банк реконструкції і розвитку.

У функціональній структурі діють також і міжнародні галузеві об’єднання підприємців: SITA — Міжнародне товариство авіаційного електрозв’язку; ISMA — Міжнародна асоціація виробників фосфатів; IRU — Міжнародний союз автомобільного транспорту;

IUMI — Міжнародний союз морського страхування та багато інших.

Безумовно, процеси регіоналізації світогосподарського простору відбуваються у наш час на тлі глобалізації світової економіки. Про співвідношення цих явищ М. Мироненко висловлюється таким чином: “Як наприкінці ХІХ ст. локальні господарські системи були замінені національними економіками, так і наприкінці ХХ ст. вони також почали замінюватися глобальним господарством. Це дуже важлива тенденція, і реалізується вона двома шляхами:

1) у формі регіональної економічної інтеграції географічно суміжних країн;

2) шляхом економічної глобалізації – інтеграції національних економік у єдине світове господарство з легкою проникністю економічних кордонів держав… Щільність регулювання міжнародних відносин транснаціональними корпораціями і міжнародними організаціями стає настільки значною, що автономія дії держави в галузі економіки весь час звужується”. Водночас не існує сьогодні і не передбачається найближчим часом появи повністю інтегрованого, відкритого світового ринку праці, технологій, товарів і послуг. А тому значення держав та їх альянсів (типу Європейського Союзу) залишається суттєвим у світовій системі.

Висновки

Функціонування світового господарства означає подальше поглиблення взаємозалежності його суб’єктів. Розвиток регіональної економічної інтеграції посилює координацію економічної політики, передусім країн розвиненої ринкової економіки. Не завжди ці процеси проходять узгоджено, хоча в цих країнах досягнуто певної суспільної злагоди щодо моделі розвитку. Звідси особливе в регіональних підсистемах виявляється, по-перше, в специфіці інтересів окремих членів підсистем, по-друге, у неоднакових можливостях різних економічних угруповань у досягненні спільного інтересу.

Отже, міжнародна економічна інтеграція ґрунтується на розвитку продуктивних сил, міжнародному усуспільненні виробництва через його інтернаціоналізацію та відповідну еволюцію економічних відносин. Розвиток продуктивних сил виявляється в поглибленні міжнародного поділу праці, що зумовлює урізноманітнення зв’язків у виробництві, технологіях, торгівлі, фінансах тощо. Результатом міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація господарського життя. Усе це призводить до ускладнення економічних відносин, а також політичних і правових зв’язків між країнами.

Список використаної літератури та джерел

1. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник. — 7-ме вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 406с.
2. Моцок В. Світова економіка та міжнародні економічні відносини: навч.-метод. комплекс / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2008. — 259с.
3. Романчиков В. Міжнародні економічні відносини: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 256с.
4. Світова економіка: конспект лекцій для студ. / Оксана Василівна Килин (уклад.). — Л. : Видавництво Львів. комерц. акад., 2006. — 175с.
5. Філіпенко А. Міжнародні економічні відносини: теорія: підручник для студ. екон. спец. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2008. — 408c.
6. Школа І. Міжнародні економічні відносини: підручник для студ. вищих навч. закл. / Чернівецький торговельно-економічний ін-т Київського національного торговельно-економічного ун-ту. — Вид. 2., переробл. і доп. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2007. — 544с.

 

Вступ

Найзначнішою і найдинамічнішою групою товарів на світовому ринку є машини і обладнання, частка яких становить 1/3 обсягу світової торгівлі, тоді як у 60-х роках вони сягали приблизно 1/5. Щодо окремих розвинених країн, то в Японії, наприклад, така продукція перевищує 65 відсотків загального обсягу вивезення товарів, у Німеччині — майже 50, США — понад 40 відсотків. Особливо швидкими темпами зростає експорт наукомістких, високотехнічних виробів. Так, експорт електронного обладнання шести основних країн-продуцентів зростав у 80-х роках удвічі швидше, ніж поставки машин і обладнання.

До категорії світових належать усі товарні ринки, на яких виключно велику частку складають зовнішні торговельні операції (наприклад, світовий ринок олова, де експортна квота сягає 90% від його виробництва) і ті, де вона помірна — 30-50% (наприклад, світовий ринок автомобілів) і навіть незначна — 10-20%.

Виробництво машин і устаткування для промисловості — важке машинобудування. На підприємствах важкого машинобудування виробляється технологічне устаткування для гірничодобувної, енергетичної, металургійної, машинобудівної та інших галузей промисловості. Продукція ця металомістка, виготовляється невеликими партіями (а то й взагалі поштучно, наприклад, атомні реактори або унікальні прокатні стани) на підприємствах з певними історичними здобутками, традиціями і, часом, секретами технології. Тож такі підприємства розміщені в країнах і районах, де є потужні бази конструкційних матеріалів, виробнича інфраструктура, певні традиції розвитку машинобудування. Наприклад, в США заводи важкого машинобудування зосереджені в зоні «Промислового поясу» У Великобританії — в Ланкаширі й Мідленді, в ФРН — в промисловій зоні нижнього Рейну, в Росії — в Санкт-Петербурзі та Уралі, в Україні — в Донбасі та Придніпров’ї, в Японії — в зоні мегалополісу Токайдо.

 

2. Світовий ринок машин і обладнання

2.1. Торгівля машинно–технічною продукцією

Сучасна торгівля машинно–технічною продукцією характеризується такими особливостями, як:

– значне скорочення життєвого циклу більшості видів товарів Цієї групи, постійне оновлення номенклатури та асортименту пропонованих виробів, штучне моральне старіння, чому часто сприяє державна політика прискореної амортизації та податкових пільг для покупців нової та новітньої продукції;

– перехід від одиничних до системних продажів і створення відповідних товарів; при цьому покупцеві пропонується не тільки основний товар, а й різноманітні комплектуючі, доповнюючі та супутні товари;

– підвищення вимог до економетричних, гігієнічних, екологічних параметрів товару та його дизайну;

– необхідність відповідності машин, обладнання, комплектуючих вимогам Міжнародної організації стандартів (ISO);

– динамічніший розвиток торгівлі товарами та машинне технічними комплексами виробничого призначення порівняної машинно–технічними виробами культурно–побутового призначення;

– вищі темпи зростання експорту машинно–технічної продукції порівняно з її виробництвом, що зумовлено процесами редустріалізації в світовій економіці;

– зосередження 80 % світового експорту продукції машинного будування у 12 індустріально розвинутих країнах (Японії, Німеччині, США, Франції, Великобританії, Італії, Канаді, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії, Швеції, Кореї); при цьому 50 % світового експорту припадає на Японію, Німеччину ті США;

– концентрація імпорту машинно–технічної продукції в індустріально розвинутих країнах: понад 60 % імпорту припадає н США, Німеччину, Великобританію, Францію, Канаду, Італію Нідерланди, Бельгію, Японію, Іспанію та Швейцарію, а лідерам! імпорту машин, обладнання і транспортних засобів є Сполучені Штати Америки, Німеччина та Великобританія — понад 35 світових закупівель;

– активна політика національних урядів щодо стимулюванні експорту машинно–технічної продукції та захисту національний товаровиробників з метою збереження та/або розвитку конкурентоспроможності відповідних галузей національної економіки ні світовому ринку.

Машини та обладнання в міжнародній торговельній практиці продаються і купуються: у вигляді готових до використання виробів (верстати, насоси, компресори, транспортні засоби тощо); І розібраному вигляді для подальшого складання в країні–імпортері; у вигляді комплектних об’єктів (цехи та дільниці) промислових підприємств, підприємства у закінченому вигляді, електростанції тощо; у вигляді вузлів, деталей та окремих агрегатів І межах коопераційних угод або як запасних частин для технічного обслуговування і ремонту придбаної раніше техніки. Кожна з цих форм торгівлі має свої особливості.

Забезпеченість машин та обладнання запасними частинами є однією з суттєвих ознак конкурентоспроможності продукції фірми. Відсутність запасних частин або нерегулярність їх постачання породжує в імпортерів невпевненість у надійності машин та обладнання і, відповідно партнера, і призводить до скорочення обсягів експорту.

Запасні частини як товар відрізняються великою різноманітністю. Для фірми–виробника їх кількість сягає сотень і навіть тисяч номенклатурних позицій. Тому перед виробниками виникає проблема оптимізації номенклатури та обсягів випуску запасних частин. При цьому бажано виконати два протилежні завдання: максимально задовольнити потреби покупця та скоротити власні витрати на виробництво, уникнути затоварювання запасними частинами, які не знадобляться споживачеві. Практика показує, що основна частина продажів припадає на обмежену кількість запас них частин, тому метою системи технічного обслуговування ц встановлення їх асортименту. Запасні частини поставляються до–і ти, доки машина даної моделі перебуває в експлуатації, хоча з виробництва вона може бути знята 10—15 років тому. В загальній вартості машин і обладнання питома вага витрат споживача на запасні частини становить 3—10%, залежно від типу обладнання, і з розвитком науково–технічного прогресу, наслідком якого є значне скорочення життєвого циклу машинно–технічної продукції, ці витрати мають тенденцію до зниження.

Поставки запасних частин можуть здійснюватися як один з елементів технічного обслуговування поставлених машин та обладнання, так і самостійні комерційні операції. Поставка запасних частин (крім гарантійного комплекту) може здійснюватися також на підставі:

– контракту на придбання машинно–технічної продукції;

– окремого договору на поставку запасних частин;

– укладання довгострокового контракту на поставку запасних частин протягом усього терміну експлуатації машинно–технічної продукції.

Ефективна організація забезпечення покупців запасними час» тинами передбачає відповідну організацію складського господарства. В міжнародній торгівлі запасними частинами найпоширенішою є така система побудови складського господарства. З центрального складу експортера запасні частини поставляються генеральним агентам у зарубіжні країни на умовах консигнації (склад генерального агента може працювати на кілька зарубіжних ринків).

2.2. Сучасні тенденції на світовому ринку машин та обладнання

Одним із найпотужніших товарних ринків є ринок машин та обладнання. Торгівля цими видами продукції розвивається більш високими темпами порівняно з іншими групами товарів. Становище окремих країн на ринку машин та обладнання зумовлює інтенсивність розвитку новітніх технологій, визначає місце і роль країни в НТП, становище та впливовість у сучасному світі. За офіційними даними ООН, протягом останніх років у структурі міжнародної торгівлі провідне місце займала продукція транспортного машинобудування (25% світового експорту та 26% імпорту), точного машинобудування і приладобудування (відповідно 24% та 23%), а також енергетичне машинобудування (21% та 20%).

Насамперед треба підкреслити, що світовий ринок продукції машинобудування — поняття досить умовне: воно приховує безліч у тій чи іншій мірі взаємозалежних ринків різних машин та устаткування зі своїми відмінностями й особливостями. Загальне в цих ринків — формування світових цін на базі експортних цін великих компаній — основних виробників і експортерів відповідних видів машин та устаткування. Основні виробники, як правило, зосереджені, насамперед, у розвинутих, особливо у провідних капіталістичних країнах. Внутрішні ринки більшості машин і устаткування відрізняються високим ступенем концентрації пропозиції, у тому числі і на базі розвинутої системи спеціалізації. Однак у масштабі всього світового ринку машин і устаткування через значні якісні відмінності та велику кількість виробників спостерігається дуже сильна конкуренція (гостріша, ніж на внутрішніх ринках).

Інша характерна риса світових ринків машин і устаткування -істотні розходження у світових цінах на однорідну продукцію залежно від вибору виробника-експортера (через великі розходження в їх витратах), наприклад, цінові переваги японських компаній при високій якості їх продукції.

У посиленні неоднорідності світових цін на машини й устаткування важливу роль відіграють такі три фактори.

Перший — врахування у ціні (і внутрішній, і тим більше світовій) окремих фаз життєвого циклу, що проходить виробництво того чи іншого виробу. Найчастіше виділяються три фази: впровадження, зростання та зрілості. У період впровадження рівень цін зазвичай високий і його еластичність за попитом (тобто залежність від зміни попиту) низька. На фазі зростання найбільшою мірою виявляється цінова конкуренція; цим обумовлюється велике поширення відносно низьких цін. На фазі зрілості відбувається підвищення цін через зростання витрат і посилення нецінової конкуренції. Відзначені закономірності мають загальний характер і на окремих ринках помітно видозмінюються під впливом тих чи інших факторів (наприклад, якщо компанія може досить тривалий період миритися зі збитковістю нових видів машин і устаткування у фазі їх впровадження або за рахунок коштів від продажу іншої продукції, або найчастіше у випадках великих науково-технічних новинок — за рахунок фінансової підтримки держави).

Другий — ступінь універсальності відповідних машин і устаткування. При універсальному характері машинобудівної продукції формується масове виробництво, що веде до зниження витрат виробництва та відповідно цін. При спеціалізованому характері продукції виробництво обмежується дрібними серіями чи окремими екземплярами, що призводить до підвищення витрат виробництва та цін. Тому світові ринки машин і устаткування, виробництво яких є універсальним, характеризуються більшою ціновою конкуренцією та відповідно повільнішим зростанням цін (наприклад, машини й устаткування споживчого призначення, електротехнічні вироби тощо).

Третій — взаємозв’язок значної частини світової торгівлі машин і устаткування з інвестиційними процесами в країнах-імпортерах. Це додає деяких особливостей функціонуванню відповідних ринків і процесів ціноутворення на них. Також це сприяє поширенню фінансування купівлі машин і устаткування за допомогою надання покупцям кредитів, умови яких пов’язані з конкуренцією, а іноді і з укладенням угод міждержавного характеру. Це сприяє також формуванню двоканального характеру міжнародної торгівлі машинами й устаткуванням. Перший канал — кон’юнктурний, пов’язаний зі звичайними торговими угодами, і другий — торгівля машинами, вже включеними у сформовану систему виробничо-інвестиційного кооперування. Коли машини й устаткування реалізуються в рамках інвестиційних потоків, це викликає ряд своєрідних наслідків.

Серед них можна виділити: по-перше, у країни-імпортера з’являється довгострокова потреба в закупівлі запчастин і послуг, пов’язаних з експлуатацією устаткування. По-друге, імпорт машин і устаткування інвестиційного призначення часто супроводжується формуванням необхідної для інвестицій інфраструктури. В результаті торгівля машинами й устаткуванням інвестиційного призначення розширює старі та формує нові ринки в країнах-імпортерах. По-третє, у структурі цін машин і устаткування, зв’язаних з інвестиціями, значну питому вагу займають такі витрати, яких немає в структурі цін машин, що йдуть по кон’юнктурному каналу. Напри-клад, у контрактній ціні на постачання комплексного устаткування для нафтохімічного підприємства 10 % складає вартість робіт з проектування устаткування, 40 % — вартість самого устаткування, 35 % — вартість будівництва та монтажу устаткування, 3 % — доход генерального підрядчика, 3 % — вартість ліцензій, передача «ноу-хау», інженерно-консультаційні послуги, 2 % — вартість послуг з реалізації проекту й ін. Для країн, що розвиваються, частка витрат, супутніх вартості самого устаткування («ноу-хау», консультаційні послуги, створення інфраструктури тощо), значно вища, ніж для розвинутих. Тому й загальна ціна машин і устаткування, імпортованих по інвестиційному каналу, помітно перевищує ціни на аналогічну продукцію для розвинутих країн.

Машинобудування — система взаємозв’язаних галузей, що виробляють машини і устаткування, і тим забезпечують технічне переоснащення всього господарства, задовольняють споживчий попит населення на різноманітні апарати та прилади побутового призначення, створюють економічний та оборонний потенціал окремих країн. Особливо важливим є внесок машинобудування в прискорення темпів НТР, інтенсифікацію економічного розвитку та підвищення продуктивності праці як за рахунок постійного технічного прогресу в самій галузі, так і за рахунок забезпечення всіх галузей господарства найновішими знаряддями праці Для машинобудування характерні особливо велика складність і розгалуженість внутрішньогалузевої структури, широкий асортимент продукції, активна участь) територіальному та міжнародному поділі праці.

На ринку важкого машинобудування світове лідерство закріплено за виробництвами парових котлів, двигунів та турбін, обладнання для металургійного та металообробного комплексів та неелектричних двигунів. Ринок енергетичного та електротехнічного машинобудування представлений машинами для електростанцій, передачі електроструму та функціонування електромережі, трансформаторами, електрогенеруючим обладнанням та іншими електричними машинами та обладнанням. Експортна боротьба проходить переважно між країнами Європи та Азії, частка яких коливається в середньому від 30 до 40%. Вони виступають основними конкурентами ринку, визначають як собівартість продукції, так і експортні стратегії розвитку.

Висновки

У світовому машинобудуванні тільки перша десятка країн спроможна виробляти всю номенклатуру машинобудівної продукції. Це США, Японія, Росія, ФРН, Великобританія та Франція, а також, якоюсь мірою Китай, Канада, Італія та Україна, їх сумарна частка у випуску продукції становить близько 3/4 світового показника, частка машинобудування в структурі промисловості коливається від 25 % (Китай) до 40 % (Японія) за кількістю зайнятих та вартістю виробництва. Машинобудівні фірми саме цих країн — основні лідери світового науково-технічного прогресу.

Велика група промислове розвинутих країн Європи (особливо Нідерланди, Бельгія, Швеція, Швейцарія, Чехія, Іспанія, Польща та ін.), нових індустріальних країн (особливо Республіка Корея, Сінгапур, Бразилія, Мексика) та деякі країни Азії зі сформованою структурою господарства (наприклад, Індія, Туреччина) спеціалізуються на випуску окремих видів машинобудівної продукції, з якими вони виходять на світовий ринок.

У багатьох країнах, що розвиваються, які тільки стали на шлях індустріалізації, вже з’явилися окремі підприємства машинобудування, покликані зменшити залежність цих країн від імпортної продукції, що користується особливо великим попитом, а також численні металообробні та ремонтні підприємства, що обслуговують транспорт, сільське господарство, виробляють нескладний реманент.

Розміщення машинобудування залежить від багатьох чинників, насамперед від надходження конструкційних матеріалів, наявності кваліфікованої робочої сили, зв’язків з науково-дослідною базою, розміщення ринків збуту. Обмежимося тільки кількома прикладами, що демонструють загальні закономірності територіальної організації провідних галузей.

Список використаної літератури та джерел

1. Бугас В. В., Веклич О. О., Чубукова О. Ю., Козаченко В. М., Костевич Н. О., Романенко О. В. Міжнародні економічні відносини: навч. посібник / В.В. Бугас (ред.). — К. : ПП ВМБ, 2008. — 111c.
2. Гурін В. Економіка та зовнішньоекономічні зв`язки України: навч. посібник для студ. спец. 7.050201 «Міжнародні економічні відносини» / Міжнародний Слов`янський ун-т. Харків. Факультет економіки та менджменту. Кафедра міжнародних економічних відносин / Г.А. Носирєва (ред.). — Х., 2007. — 400c.
3. Єфремов В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник / Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2006. — 380с.
4. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник. — 7-ме вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 406с.
5. Моцок В. Світова економіка та міжнародні економічні відносини: навч.-метод. комплекс / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2008. — 259с.

• Романчиков В. Міжнародні економічні відносини: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 256с.