Вступ

У процесі цивілізаційного розвитку виникає необхідність переосмислення функцій держави в суспільних процесах та концентрації її зусиль на тих сферах життєдіяльності, які об’єктивно цього потребують на конкретно-історичному етапі. В сучасних умовах саме інформація є одним із ключових ресурсів соціального прогресу, внаслідок чого актуалізується необхідність теоретичного обґрунтування функцій держави в інформаційній сфері.

Багатогранність даної проблематики зумовлює наявність значної кількості наукових праць, присвячених дослідженню різноманітних аспектів ролі держави в системі суспільних інформаційних процесів. У працях В. Авер’янова, А. Агапова, І. Арістової, О Бандурки, Ю. Батуріна, І. Бачило, В. Гавловського, Р. Калюжного, В. Копилова, Б. Кормича, 0. Кохановської, А. Ракітова, О. Литвиненка, Ю. Нісневича, П. Орлова, Г. Почепцова, М. Рас-солова, М. Швеця, В. Шамрая, В. Цимбалюка та інших досліджуються окремі юридичні, політичні, організаційні та інші проблеми впливу держави на інформаційну сферу.

І. Венгеров пропонує розглядати функції держави в комплексі: як предмет і зміст діяльності держави в певному напрямі та засоби і способи, які їх забезпечують.

Л. Морозова кваліфікує ці функції як основні напрями діяльності держави щодо управління суспільством, а також механізм державного впливу на розвиток суспільних процесів. М. Жигульонков вважає, що функція держави — це зумовлена суттю держави її здатність до діяльності в певному напрямі, яка реалізується за наявності відповідних умов з метою вирішення її завдань.

1. Поняття розвитку функції української держави в інформаційній сфері

Основою сутнісної характеристики поняття — «функції держави» є два аспекти: статичний, яким є соціальне призначення держави щодо позитивного впливу на суспільні процеси, та динамічний — напрями діяльності, через які реалізується соціальне призначення держави. Ці дві характеристики не вичерпують суті функцій держави. Важливе значення має мета функцій держави — бажаний результат, що отримується в процесі їх реалізації; зміст функцій — конкретна діяльність державних інституцій щодо їх реалізації; форми здійснення функцій — види державної діяльності; методи здійснення функцій — засоби, за допомогою яких реалізуються функції.

Таким чином, у структурі функцій держави можна виділити елементи визначального (призначення держави, напрям і мета діяльності) та реалізуючого (зміст, форма, метод діяльності) характеру. При цьому домінуючим залишається саме соціальне призначення держави, оскільки невідповідність основних напрямів її діяльності та призначення призводить до дисбалансу у відносинах держава — суспільство і, як наслідок, до невиконання державою її основної функції — забезпечення прогресивного розвитку суспільства, пріоритету прав та інтересів кожної особи.

Однією із сфер суспільної життєдіяльності, в розвитку якої недостатньо досліджено призначення держави, є інформаційна. Функції держави в інформаційній сфері можна визначити як об’єктивно зумовлене призначення держави щодо впливу на інформаційну сферу з метою її прогресивного розвитку в інтересах суспільства та забезпечення інформаційних прав та свобод окремих суб’єктів суспільних відносин.

Інформаційна сфера як об’єкт державного впливу неоднозначно трактується науковцями. На думку І. Бачило, інформаційна сфера — це об’єктивно виражений стан знань людства про навколишній та створений ним у процесі своєї історії світ, який дозволяє користуватися цими знаннями в процесі життя соціуму планети, розвитку земної цивілізації, пізнання космосу.

В. Копилов поділяє інформаційну сферу на п’ять основних предметних галузей: створення і поширення вихідної та створеної інформації; формування інформаційних ресурсів, підготовка інформаційних продуктів і надання інформаційних послуг; реалізація права на пошук, одержання, передачу і споживання інформації; створення і застосування інформаційних систем, інформаційних технологій та засобів їх забезпечення; створення і застосування засобів і механізмів інформаційної безпеки.

Вважаємо за доцільне взяти за основу визначення інформаційної сфери як сукупності інформаційних ресурсів, інформаційної інфраструктури, суб’єктів інформаційних відносин, які забезпечують збирання, зберігання, використання та поширення інформації, а також системи правового регулювання суспільних відносин у цій сфері, організації виробництва засобів.

Держава здійснює певні функції в інформаційній сфері протягом усієї історії свого становлення та розвитку. Разом із тим характер цих функцій залежить від ролі інформації в суспільній життєдіяльності, засобів її обробки та передачі, а також від історичного типу та форми держави. Перебуваючи в залежності від цих основних факторів, функції держави в інформаційній сфері пройшли тривалу еволюцію, внаслідок якої на сучасному етапі розвитку вони є складною системою, що складається із сукупності функцій, які можна класифікувати за різними класифікаційними принципами.

Підставами, на основі яких в юридичній науці класифікуються функції держави, є сфери державної діяльності, способи державного впливу на суспільні відносини, ступінь значущості для держави та суспільства, сфери забезпечення національної безпеки, термін дії, територіальні межі, принцип поділу влади тощо [7, с. 29]. Незважаючи на те, що запропоновані сучасною юридичною наукою класифікаційні принципи є певною мірою умовними, класифікація є важливим методом, який дозволяє глибше пізнати суть функцій держави, їх види та еволюцію. У той самий час серед існуючих класифікацій функції держави в інформаційній сфері не знайшли належного відображення. Окремі елементи цих функцій знаходимо в рамках класифікації за критерієм, який деякі вчені називають загальноглобальним або комплексним і виділяють на підставі цього економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, екологічні та охоронні функції [1, с. 17].

Цілком обґрунтованою є точка зору Л. Загайнова, згідно з якою основним критерієм відмежування однієї функції держави від іншої є об’єкт, тобто певна група однорідних суспільних відносин, на яку здійснюється цілеспрямований вплив держави. На цій підставі, функції держави можна поділити на функції в економічній, політичній, соціальній, екологічній та інформаційній сферах. Такий підхід більш точно відображає сутність функцій держави, ніж поділ їх на економічні, політичні чи соціальні, оскільки, наприклад, інформаційна функція держави не збігається з функціями держави в інформаційній сфері. Перша спрямована на підтримання комунікації між державою та суспільством, забезпечення відкритості всіх аспектів діяльності держави, гарантування права громадян на адміністративну інформацію тощо, друга ж охоплює значно ширше коло суспільних інформаційних відносин.

Важливою класифікаційною ознакою функцій держави в інформаційній сфері є ступінь їх значимості для держави та суспільства, за якою їх можна поділити на основні та неосновні. Науковці виділяють такі ознаки основних функцій: по-перше, в них найбільш чітко виявляється сутність та соціальне призначення держави; по-друге, основні функції здійснюються державним апаратом в цілому або переважною більшістю його складових частин; по-третє, основні функції носять комплексний характер і вимагають системного аналізу. До цього можна додати, що основні функції мають ключове значення для розвитку всього суспільства та держави, їх реалізація вимагає залучення значних ресурсів та дає можливість досягти певної стратегічної мети.

У зв’язку із становленням нового етапу цивілізаційного розвитку — інформаційного суспільства — більшість функцій держави в інформаційній сфері належать до категорії основних, серед яких слід виділити такі:

• забезпечення інформаційної безпеки держави, суспільства та особи;
• гарантування вільного обігу інформації та свободи інформаційної діяльності, розвиток інформатизації тощо.

Неосновні функції вужчі за обсягом, чисельніші за кількістю й є складовою частиною основних.

Функції держави в інформаційній сфері можна також класифікувати за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Законодавчу функцію може здійснювати виключно парламент України, при цьому межі законодавчого регулювання інформаційної сфери визначаються Конституцією. Зокрема, аналіз ст. 92 Конституції України дає можливість виділити суспільні інформаційні відносини, що регулюються виключно законами. До них належать: інформаційні права та свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні інформаційні обов’язки громадян; порядок застосування мов; організація та експлуатація систем зв’язку; правовий режим власності, у тому числі інтелектуальної; засади утворення і діяльності засобів масової інформації; організація державної статистики та інформатики.

Виконавча влада носить підзаконний характер і здійснює в інформаційній сфері значно більшу кількість функцій. Це зумовлюється тим, що, по-перше, саме у сфері виконавчої влади сконцентровані основні інформаційні ресурси держави; по-друге, державне управління інформаційною сферою здійснюють саме органи виконавчої влади; по-третє, діяльність ключових суб’єктів інформаційних відносин нерозривно пов’язана із діяльністю виконавчої влади (реєстрація ЗМІ, ліцензування діяльності в галузі зв’язку тощо). Окремо, в рамках виконавчої влади, слід виділити правоохоронну та контрольну функції в інформаційній сфері.

Судові функції в інформаційній сфері визначаються конституційним положенням щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі. Отже, основна функція судової влади в інформаційній сфері — здійснення правосуддя в системі інформаційно-правових відносин.

Деякі вчені на основі принципу поділу влади виділяють інформаційну функцію держави, яка, на їх думку, характеризує діяльність четвертої влади — засобів масової інформації [2, с. 109]. На нашу думку, відокремлення інформаційної функції в рамках цього принципу носить дискусійний характер, оскільки ЗМІ не входять до механізму держави.

Досить проблематичною в інформаційній сфері виглядає традиційна в теорії держави і права класифікація функцій держави на внутрішні та зовнішні. Сучасні процеси глобалізації змушують переосмислити співвідношення завдань всередині країни та за її межами в бік їх конвергенції. До того ж, більшість внутрішніх функцій держави в інформаційній сфері охоплюється рамками запропонованих вище класифікацій. Так, основні функції держави стосуються переважно сфери внутрішніх відносин України, а юрисдикція законодавчої, виконавчої та судової влади поширюється тільки на територію України. У той самий час, є ряд надзвичайно актуальних функцій, які виявляються в царині зовнішніх відносин — входження України у світовий інформаційний простір, захист інформаційного суверенітету України, інформаційне співробітництво з іноземними державами та міжнародними організаціями, боротьба з міжнародною кіберзлочинністю тощо.

Складність класифікації функцій держави в інформаційній сфері зумовлюється ще й тим, що інформація як основний її об’єкт є необхідним елементом існування практично всіх сфер суспільної життєдіяльності -політичної, економічної, соціальної, культурної, екологічної. Інформаційна сфера ніби «накладається» на інші сфери. На підставі цього можна виділити функції держави в інформаційній сфері як суто інформаційні (наприклад, розвиток інформатизації) і як допоміжні: політично-інформаційна, економічно-інформаційна тощо.

Таким чином, функції держави в інформаційній сфері ми розглядаємо як призначення держави впливати на позитивний розвиток інформаційної сфери (тобто інформаційних ресурсів), інформаційної інфраструктури, суб’єктів інформаційних відносин, які забезпечують збирання, зберігання, використання та поширення інформації, а також систему правового регулювання суспільних відносин у цій сфері, організації виробництва засобів. Ці функції можна класифікувати за різними критеріями, які хоч і не розкривають повністю багатоманітності впливу держави на інформаційну сферу, але дають можливість прослідкувати їх системність. Разом із тим слід зазначити, що інформаційна сфера має високий рівень динаміки змін і потребує постійного моніторингу з метою своєчасного реагування держави на ці зміни та формування нових функцій держави.

Найбільш поширеним є підхід, відповідно до якого функції держави характеризуються як основний напрям їх діяльності. Проте з метою уточнення поняття, адаптування до сфери здійснення внутрішньої політики та конкретно-історичних умов, пропонується визначити внутрішні функції сучасної української держави як основні напрями внутрішньої діяльності, зумовлені розв’язанням конкретних завдань щодо розвитку громадянського суспільства та спрямуванням на демократизацію суспільного життя, захист прав і свобод людини і громадянина, забезпечення принципів соціальної справедливості.

Виявлення особливостей сучасного етапу розвитку внутрішніх функцій української держави є можливим за умов здійснення порівняльного аналізу з функціями держави попереднього етапу. Функції радянської та сучасної демократичної держави характеризуються рисами схожості: мають об’єктивний характер; є необхідним чинником існування та розвитку держави й суспільства; відображають особливості соціальної ролі держави в певний історичний період її існування. Водночас між ними існують суттєві відмінності, які обумовлюються зміною соціальних орієнтирів державної діяльності, перетворенням держави в соціально-політичний інститут громадянського суспільства.

За різними критеріями слід визначити, що, на відміну від радянської держави, для сучасної демократичної, правової держави, якою визнається Україна, характерними є такі внутрішні функції: соціального обслуговування населення; захисту прав і свобод людини і громадянина; узгодження інтересів різних соціальних груп, розв’язання соціальних конфліктів, а також інноваційна, наукова, інформаційна тощо.

Сучасні підходи до поняття форми здійснення функцій держави, за наявності певних методологічних розбіжностей, полягають у спільному розумінні її як специфічного виду або аспекту практичної діяльності, що спрямовується на впровадження в життєдіяльність цілей держави, розв’язання завдань, які стоять перед нею, та реалізацією її функцій.

Правові та організаційні форми діяльності сучасної української держави характеризуються однаково важливим значенням у вирішенні завдань соціального розвитку країни. Найбільш поширеними правовими формами діяльності слід визнати правотворчу та правозастосовчу. Серед організаційних форм актуалізуються організаційно-економічна, політико-правова, договірна.

У виборі методів апарат сучасної української діяльності має ґрунтуватися на принципах народовладдя, соціального партнерства, взаємної відповідальності держави й особи, для реалізації яких все більшого значення набувають методи заохочення, компромісу, договірний метод – найбільш сприятливі для розв’язання проблем в умовах демократичного суспільства, звуження сфери примусу та розширення сфери переконання.

Захист прав і свобод людини і громадянина в умовах розбудови громадянського суспільства є однією із провідних функцій, наявність якої визначає стратегічний напрям діяльності сучасної української держави, як демократичної, соціальної, правової, і створює передумови для подальшого розвитку України у напрямі інтеграції до світового та європейського політичного і правового простору. У зв’язку з цим, забезпечення діалектичної єдності та гармонії у взаємодії між системою проголошених прав і свобод та системою їх гарантування, у якій виникла значна низка проблем, слід визнати важливим та першочерговим завданням державної влади.

Трансформаційні процеси у сфері економічної діяльності виявили неготовність державного механізму до планового переходу на рівень ринкових відносин, загострили соціальні суперечності, спричинені майновим розшаруванням суспільства. Характерними є неефективність функціонування суб’єктів державної власності, недосконалість нормативної бази інвестування та оподаткування, незбалансованість бюджетної системи, фактична нерівність суб’єктів майнових правовідносин тощо. Чинниками позитивного впливу на здійснення економічної функції слід визначити тенденції лібералізації господарських відносин, створення умов для розвитку підприємницької діяльності, нормативне закріплення правових форм господарювання, розвиток інститутів приватного права.

Соціальна функція української держави характеризується процесами поступової гуманізації, хоча і в цьому напрямі державної діяльності, спрямованому на підтримку малозахищених верств населення, накопичилося багато невирішених завдань. У цьому контексті гуманізація соціальної функції розглядається переважно не як факт дійсності, а як найближча перспектива, мета соціальних реформ. Головними орієнтирами подальшого розвитку соціальної функції мають стати: підвищення державних стандартів гідного рівня життя; ствердження справедливості у формуванні системи соціальних пільг та привілеїв; посилення системи економічних та правових гарантій соціального обслуговування населення.

Відповідно до сучасних підходів висвітлення діяльності української держави у сфері культури, до обсягу її змісту слід відносити правове, організаційне та фінансове забезпечення розвитку культури, науки, освіти, виховання, спрямоване на захист культурних прав людини, приєднання громадян до світових демократичних цінностей, стандартів європейської демократії [6, c. 67-68].

Практика державного будівництва України періоду незалежності підтвердила необхідність активізації державної діяльності в напрямі протидії злочинності, як чинник, що набуває загрозливих масштабів та форм вияву, пристосовуючись до нових умов соціального життя. Остання риса негативно характеризує стан режиму законності та правопорядку у країні. Виправленню ситуації, що склалася, сприятиме планомірне та комплексне реформування правоохоронної системи, зокрема органів внутрішніх справ – основного суб’єкта правоохоронної діяльності. У контексті розвитку функції забезпечення законності та правопорядку основними шляхами удосконалення діяльності органів внутрішніх справ визнаються: удосконалення нормативної бази діяльності; поступова децентралізація управління у поєднанні з підвищенням рівня професіоналізму, посиленням морально-етичних засад; зміцнення правових та соціальних гарантій діяльності; інтегрованість у систему міжнародних поліцейських асоціацій тощо.

2. Мета, зміст, методи та форми функцій держави в інформаційній сфері

А. Венгеров, який один із перших дослідив інформаційну функцію держави, розглядав її як діяльність четвертої влади — засобів масової інформації. Значно ширше трактує цю функцію Е. Талапіна, яка виділяє такі аспекти:

• створення первинної інформації;
• відкритість органів державної влади для громадян;
• збір, обробка, охорона і захист інформації, необхідної для реалізації функцій держави;
• заснування спеціалізованих структур у сфері інформації та регулювання їх діяльності — друкованих ЗМІ, телебачення, радіо, архівів, бібліотек; інформаційний обмін між органами державної влади;
• використання інформації для виконання всіх інших державних функцій;
• переробка інформації і створення нової.

О. Скакун інформаційну функцію держави розглядає як організацію і забезпечення системи отримання, використання, поширення та зберігання інформації. У той самий час переважна більшість сучасних вітчизняних та зарубіжних науковців у дослідженнях з теорії держави та права взагалі не виділяють інформаційну функцію держави.

Науковий аналіз поняття «інформаційна функція держави» вимагає переосмислення більш загального поняття — «функція держави». У радянській та сучасній теорії держави та права склалася досить стійка система поглядів на функції держави як на різноманітні аспекти її діяльності. Такий підхід є частково виправданим, оскільки, як цілком справедливо зазначає Т. Шкляр, функції держави належать до динамічних характеристик держави [7, с. 66], а саме в діяльності виражається динаміка того чи іншого явища. Проблемним у цій теорії є те, що трактування функцій держави як окремих аспектів діяльності означає їх реальну наявність, фактичне здійснення, у той час як може існувати об’єктивна необхідність діяльності держави в тому чи іншому напрямі, яка на практиці не реалізується або діяльність здійснюється, але має негативні наслідки для суспільства чи окремих сфер суспільної життєдіяльності. Отже, можна говорити про наявність потенційних функцій держави та дисфункцій держави. До того ж тлумачення науковцями функцій держави не як самої діяльності, а як її напрямів, сторін, предмета тощо передбачає наявність першоджерела, на основі якого формуються перелічені аспекти діяльності. Цим першоджерелом є об’єктивно обумовлене призначення держави щодо впливу на ті чи інші сфери суспільної життєдіяльності, які об’єктивно цього потребують на конкретному історичному етапі розвитку соціуму. Таким чином, основу поняття «функції держави» характеризує два аспекти: соціальне призначення держави щодо впливу на ті чи інші суспільні процеси та напрями діяльності, через які реалізується це призначення.

У системі інформаційних відносин «суспільство — держава» соціальне призначення держави полягає в забезпеченні всіх заінтересованих суб’єктів інформацією, що перебуває в обігу в системі державного механізму. Іншими словами, інформаційну функцію держави можна визначити як об’єктивно обумовлене призначення держави щодо забезпечення відкритості офіційної державної інформації та забезпечення можливості доступу всіх заінтересованих суб’єктів до державних інформаційних ресурсів.

Важливість інформаційної функції держави зумовлюється рядом взаємопов’язаних факторів:

• наявністю феномена інформаційної революції, що є результатом постійного зростання ролі та обсягів інформації, необхідної для забезпечення життєдіяльності суспільства, а також удосконаленням технології її накопичення і поширення [7, с. 91];
• формуванням інформаційної парадигми соціально-економічного розвитку, яка ґрунтується на тому, що умовою, основою і метою розвитку людського суспільства є накопичення корисної інформації та удосконалення засобів її обробки і використання;
• виникненням нового виду влади — інформаційної, яка має ряд особливостей: непомітність впливу; глобальність, швидкість і безмежність поширення; здатність робити об’єктом розгляду будь-яке суспільне або політичне явище. Держава за допомогою інформаційної функції повинна не допустити симбіозу інформаційної, політичної та економічної влад, маніпулювання свідомістю, концентрації засобів масової інформації в одних руках тощо [1, с. 73];
• публічним характером держави як організації, члени якої відкриті для комунікацій, інформують один одного, отримують інформацію через різноманітні канали масової комунікації. Суб’єкти державної влади, працівники державного апарату повинні виконувати свої функції відкрито для своїх громадян;
• концентрацією в системі державного механізму значних за обсягом та важливістю інформаційних ресурсів та інформації, які мають загальносуспільне, корпоративне та індивідуальне значення.

Актуальність інформаційної функції держави посилюється трансформацією індустріального суспільства в інформаційне, під яким розуміють суспільство нового типу, сформоване на основі розвитку і конвергенції інформаційних та комунікаційних технологій; суспільство знання, в якому основною умовою підвищення добробуту людини та держави є знання, отримані шляхом безперешкодного доступу до інформації, уміння працювати з ним; глобальне суспільство, в якому обмін інформацією не має просторових, часових та політичних кордонів; суспільство, яке, з одного боку, сприяє взаємопроникненню культур, а з іншого — відкриває кожній спільноті нові можливості для самореалізації.

Метою інформаційної функції держави є створення організаційно-правових можливостей доступу до офіційної державної інформації всіх заінтересованих суб’єктів. До такої інформації згідно із Законом України «Про інформацію» належить:

• правова інформація — сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення та боротьбу з ними, їх профілактику тощо;
• адміністративна інформація — документовані дані, що дають кількісну характеристику явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, збираються, використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, юридичними особами відповідно до законодавства з метою виконання адміністративних обов’язків та завдань, що належать до їх компетенції;
• інформація державних органів та органів місцевого самоврядування — документована інформація, що створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого самоврядування;
• статистична інформація — документована державна інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя.

На особливу увагу заслуговує проблема реалізації інформаційної функції держави. Питання про форми здійснення функцій держави є досить дискусійним в юридичній науці, оскільки воно тісно пов’язане із складною та багатоплановою діяльністю державного механізму. Так, ще у 1968 р. В. Копейчиков нарахував одинадцять класифікацій форм діяльності держави. Деякі вчені виділяють як форми здійснення функцій держави законодавчу, виконавчу, судову та контрольно-наглядову діяльність державних органів. Є також думка, згідно з якою форми здійснення функцій держави поділяють на правові та організаційні, а правові, у свою чергу, на правотворчу, оперативно-виконавчу та правоохоронну діяльність держави, що, на нашу думку, більш доцільно. Так, інформаційна функція держави потребує легітимізації, яка здійснюється шляхом законотворчої діяльності Верховної Ради України і полягає у прийнятті правових норм, які опосередковано або безпосередньо закріплюють інформаційну відкритість держави та її інституцій. Зокрема, опосередкованість законодавчого закріплення інформаційної функції виявляється у ст. 34 Конституції України, яка гарантує кожному свободу вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Розширене трактування цього права міститься у ст. 9 Закону України «Про інформацію», яка забезпечує можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних громадянам, юридичним особам і державним органам для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Зазначені норми не визначають, на яку саме інформацію поширюється це право, а також не зобов’язують державні органи та посадових осіб надавати офіційну державну інформацію заінтересованим особам.

Слід зауважити, що є ряд норм, диспозиція яких прямо передбачає обов’язковість оприлюднення інформації. Так, у ст. 57 Конституції України зазначено, що закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Стаття 37 Закону України «Про інформацію» зобов’язує органи законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб надавати інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, телефоном чи під час публічних виступів. Згідно із ст. 10 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» обов’язковому висвітленню в аудіовізуальних засобах масової інформації підлягають звернення Президента України з посланнями до народу, щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє та зовнішнє становище України; участь Президента України в офіційних заходах, що проводяться в державі; ведення переговорів та укладання міжнародних договорів України при здійсненні керівництва зовнішньоекономічною діяльністю держави; репортажі про офіційні візити в інші країни та прийоми делегацій і посадових осіб з інших держав; участь у пленарних засіданнях Верховної Ради України, в засіданнях Кабінету Міністрів України, в робочих нарадах з представниками органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; видані Президентом України укази і розпорядження тощо [7, c. 109].

У статті 24 Закону України «Про державну статистику» передбачено вільний доступ до статистичної інформації, який забезпечується шляхом систематичної публікації її в друкованих виданнях, поширення її засобами масової інформації, а також безпосереднього її надання органам державної влади та органам місцевого самоврядування, юридичним, а також фізичним особам.

Однак системного законодавчого регулювання інформаційної функції української держави на сьогодні немає. Усунути, певною мірою, цей недолік повинен Закон України «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України», проект якого прийнятий Верховною Радою України за основу в грудні 2004 р. і який має на меті врегулювання відносин, пов’язаних із наданням органами державної влади відомостей про себе та свою діяльність громадянам України та юридичним особам, а також питання щодо обов’язкового оприлюднення інформації про органи державної влади та про вищих посадових осіб України. Слід зазначити, що у світі поки що лише 15 країн мають закони, які прямо зобов’язують державні органи надавати громадянам доступ до офіційної державної інформації.

Оперативно-виконавча форма реалізації інформаційної функції держави полягає в діяльності державних органів, спрямованій на виконання законів, які закріплюють інформаційну відкритість системи державного механізму. Ця діяльність є багатоплановою і виявляється в діях державних органів, які мають різні юридичні наслідки. Так, виконання органом державної виконавчої влади законів вимагає прийняття конкретизуючих правових норм, як правило, процесуального характеру. Такі норми закріплюються в правових актах управління — односторонніх юридично-владних волевиявленнях повноважного суб’єкта виконавчої влади, які базуються на законі та спрямовані на його реалізацію. Так, на основі норм Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» Державним комітетом архівів видано наказ «Про порядок користування документами Національного архівного фонду України, що належать державі та територіальним громадам» від 08.07.2003       р. № 92. Іншим прикладом може бути Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі МВС, затверджене наказом Міністерства внутрішніх справ від 10.10.2003      р. № 1177 на виконання Закону України «Про звернення громадян».

Реалізація інформаційної функції за допомогою оперативно-виконавчої форми може здійснюватись і органами, що не належать до системи виконавчої влади: Національною Радою з питань телебачення та радіомовлення, Рахунковою палатою та іншими, які в межах своєї компетенції видають акти застосування права.

Правоохоронна форма здійснення інформаційної функції передбачає діяльність повноважних державних органів, спрямовану на охорону прав фізичних та юридичних осіб на інформацію, забезпечення виконання державними органами обов’язків в інформаційній сфері.

Інформаційна функція держави реалізується також за допомогою організаційних дій, основними серед яких є збір, реєстрація, передача, обробка, зберігання інформації [7, c. 111-112].

Висновки

Таким чином, інформаційна функція сучасної української держави має два основних аспекти:

• статичний, тобто призначення держави забезпечувати доступ усіх заінтересованих суб’єктів до офіційної державної інформації;
• динамічний — напрями діяльності, через які реалізується це призначення.

Інформаційна функція юридично закріплена в Конституції та в законодавстві України і реалізується всіма ланками державного механізму за допомогою специфічних форм діяльності держави.

Держава та суспільство як дві надскладні соціальні системи не можуть ефективно взаємодіяти без інформаційного обміну. Ключова роль у цьому процесі належить державі, яка, здійснюючи управління соціальними процесами, повинна бути інформаційно відкритою для інших суб’єктів суспільних відносин. У зв’язку з цим актуалізується проблема наукового аналізу інформаційної функції держави.

Інформаційна функція держави стала об’єктом наукових досліджень порівняно недавно, оскільки в радянській теорії держави та права інформаційна діяльність держави розглядалася в контексті політико-правового забезпечення існуючої ідеології.

Список використаної літератури

1. Дубова С. Інформаційна культура державних службовців як чинник якості впровадження та функціонування автоматизованих інформаційних систем (АІС) [Текст] / Дубова С. // Вісник Книжкової палати. — 2005. — № 4. — С. 35-37
2. Мотиль І.І. Поняття та зміст функцій правової, соціальної держави // Наук. вісн. Нац. акад. внутр. справ України. – 2005. – № 1. – С. 70-76.
3. Нижник Н. Методологічні основи розробки структур державного управління та оцінки їх організаційної ефективності // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 1. — С. 114-130
4. Нижник Н. Роль кадрової політики в реалізації функції держави // Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 3. — С. 9-16
5. Присяжна Л. Функціональний аналіз моделей комунікації для інформаційного забезпечення органів державної влади // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. — 2008. — Вип. 21. — С. 211-217
6. Яременко О. Інформаційна функція української держави // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 7. — С. 66-69
7. Яременко О. Функції української держави в інформаційній сфері: поняття та класифікація // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 6. — С. 109-112