Провідною тенденцією світового політичного розвитку у другій половині XX ст. є перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії. Про це наочно свідчить перехід у минулому соціалістичних країн Центральної і Східної Європи від комуністичного тоталітаризму до демократії, намагання більшості молодих незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, розбудувати демократичну державність [1, c. 31].

Варіантом переходу до консолідованої демократії є злиття еліт, під час якого еліти утворюють великі коаліції, що протягом довгого часу перемагають на виборах, оскільки охоплюють широкий спектр ідей та широку соціальну базу [2, с. 24]. При цьому спостерігається наближення ідеологій до центру, оскільки інакше партії не здатні конкурувати із коаліцією [2, с. 24 — 25]. Такий варіант розвитку подій майже гарантовано веде до встановлення консолідованої демократії, на відміну від першого варіанту, але не можливий у авторитарних режимах, а лише у неконсолідованих демократіях. Г. Екіерт називає спільні риси для посткомуністичних держав Центрально-Східної Європи на шляху повалення їх режимів та подальшої демократизації:

1. дані режими були схожими у своїй основі та контролювалися військовою присутністю СРСР ;
2. «Горбачовський фактор» (внутрішня криза в СРСР вплинула на пом’якшення геополітичної напруги та радянського домінування у внутрішній політиці східноєвропейських режимів) .

Як і все суспільство, політична система України в наш час переживає складні часи. Зруйновано тоталітарну систему, зроблено істотні кроки в напрямі демократії. Але і підвалини старих порядків ще не трансформовано в такі, щоб на них уже ніколи не могла відродитися «партія-держава» комуністичного зразка. Ліквідація старих інститутів не супроводжується достатньо енергійним створенням нових — із таким твердженням згоден майже кожен, хто намагається проаналізувати стан української політики. Навіть міжнародні організації відзначають, що процес утвердження правової демократичної держави йде в Україні надто повільно [1, c. 33].

Трансформація політичного режиму в Україні розгортається за нелінійним сценарієм. Свідченням цього стала Помаранчева революція, яка змінила логіку транзиту. Події листопада 2004-го — січня 2005 pp. стали на заваді консолідації політичного режиму, що формувався на попередніх етапах трансформаційного процесу.

При аналізі політичних режимів потрібно мати на увазі, що зміни урядів чи головних осіб при владі не обов’язково призводять до зміни режиму [3, c. 19].

Централізована державно-адміністративна система гальмує реформи, що пов’язані з її децентралізацією. З 1991 р. в Україні практично не проводилися масштабні починання у цій сфері. Навпаки, Президент України Л.Кравчук паралельно з виконкомами обласних і районних рад призначав своїх представників в регіонах. Ситуація двовладдя завершилась позачерговими виборами глави держави. За президентства Л.Кучми була вибудувана струнка ієрархічна напівдемократична / напівавторитарна модель організації державної влади, де все замикалось на особі президента та найближчому його оточенні. Конституційна реформа, як логічне завершення «помаранчевої революції» знаменувала собою перехід до парламентсько-президентської форми державного правління, яка однак не супроводжувалася реформами децентралізації і місцевого самоврядування. З обранням В.Януковича Президентом України наступив період співпадання партійної приналежності президента, коаліційної більшості парламенту і уряду. Таку модель організації державної влади можна характеризувати як президентський спосіб функціонування державного механізму.

На сьогоднішній день механізм державної влади в Україні працює по партійно-президентській моделі. Президент України спирається і на парламентську коаліційну більшість (яка в перспективі може еволюціонувати до конституційної більшості), і на уряд (президент В.Янукович і прем’єр-міністр М.Азаров – однопартійці). Дана ситуація не стільки «просуває» Україну в напрямку до єдиновладдя, до російського варіанту «керованої демократії» (державою керованої), а скільки – до французької моделі організації державної влади, тобто для оптимальної для України президентсько-парламентської форми державного правління, коли коаліційна більшість висуває кандидата на пост прем’єр-міністра, а президент – його призначає. Таким чином, усувається дисбаланс між президентом і парламентом, коли згідно Конституції Президент України подає на голосування до Верховної Ради України кандидатуру прем’єр-міністра, яку бажає коаліційна більшість, яка у свою чергу в законодавчому органі влади складає більшість, а тому й сама за неї голосує, що є ознакою узурпації державної влади.

Згідно карті демократій А.Лейпхарта Україна з її відсутністю федералізму, великою кількістю ревалентних політичних партій, з її централізованою адміністративною системою більш тяжіє до мажоритарного, а не до консенсусного полюсу, що суперечить пропорційній виборчій системі. Тому Україні з її потребою консенсусної демократії більш адекватна президентсько-парламентська форма державного правління[4].

У розвитку політико-культурної сфери України слід визначити проблеми аполітичності та наявності елементів підданської політичної культури на тлі незначного поширення елементів партисипаторної політичної культури громадян. Відбувається усталення демократичних уявлень. Через політичну нестабільність та кризу в економічній і соціальній сферах громадяни перестали довіряти політичній владі загалом, що відбивається безпосередньо на рівні участі їх у політичному житті країни. Українці дедалі частіше відкрито висловлюють екстремістські та протестні гасла на фоні негативного ставлення до демократичних інститутів; часто чути ностальгічні заклики громадян про радянське минуле та щодо появи на політичній арені впливової авторитарної сили, здатної навести лад у державі.

У середовищі політичної еліти постійно відбуваються дискусії довкола чинної Конституції України та необхідного внесення змін до неї. Так, президент, БЮТ, Партія регіонів мають власні проекти змін до Конституції, аргументуючи необхідність її нової редакції сумнівом щодо її легітимності та наявністю правових колізій у багатьох її статтях, що стосуються безпосередньо законодавчої, виконавчої та судової влади, а також повноважень президента України [5].

Процеси політичної трансформації в Україні з новою інтенсивністю продовжилися після президентських виборів 2004 – 2005 рр. Основним гаслом тогочасної кампанії був шлях до демократизації політичного режиму в країні. Але відсутність спільних стратегії реформування політичної системи та зовнішньополітичного вектору розвитку, невизначеність внутрішньополітичного курсу та боротьба за міністерські посади призвели до нової хвилі загальносистемної кризи в Україні, яка й сьогодні є невід’ємним компонентом модернізаційних процесів. У зовнішній політиці, обираючи євроінтеграційний вектор розвитку, політичній еліті України слід вирішити найперше внутрішньополітичні та економічні проблеми, без чого всі спроби вступити до Шенгенської зони та НАТО будуть марними.

На думку західного науковця С. Хантінгтона, більшості країн, що трансформуються, до яких можна віднести сучасну Україну, необхідно використовувати метод перебудови у всіх сферах життєдіяльності суспільства – шлях поступових, поетапних реформ, націлених на еволюційну зміну нестабільного суспільства і запобігання подальших потрясінь і конфліктів. При цьому слід дотримуватися таких умов: компетентне політичне керівництво; поетапна структуризація системи реформ, що передбачає висування на кожному етапі перетворень лише одну з намічених реформ; правильний облік часового фактора; концентрація реальної влади в руках уряду; послідовність та поступовість у здійсненні реформ; створення достатньо тривкої та стійкої впливової коаліції різних соціальних і політичних сил; розвиток інститутів громадянського суспільства [5, c. 19].

Досвід європейських країн, у яких існували тоталітарні та авторитарні політичні режими (Болгарія, Польща, Словаччина, Хорватія та інші), засвідчує, що вчасне проведення системних реформ і впровадження соціально-економічних програм розвитку формує в суспільстві відчуття національної єдності й дає змогу переходити від однієї стадії демократичного транзиту до іншої. Також необхідно зауважити, що більшість із цих країн вирішили гострі проблеми перехідної економіки, встановили демократичні політичні інститути та як наслідок – ввійшли до складу ЄС.

Україні, щоб увійти до Європейського Союзу, необхідно стати демократичною, правовою державою не лише за формальними ознаками, а й за якісним наповненням, створити оновлену моральну владу, яка здатна об’єднати суспільство. Тому залишається актуальною розробка стратегій та стилів політики, спрямованих на подолання кризи політичної влади задля здійснення якісного демократичного транзиту [5, c. 22].

Можна зробити висновок, що одним із найважливіших факторів демократизації є досвід попередніх режимів – як комуністичного, так і докомуністичних (їх інституційна складова, політика, відносини між владою та суспільством, внутрішньопартійні відносини тощо). Ці фактори грають помітну роль лише вкупі з економічними та геополітичними (хоч останні і не завжди є визначальними). Особливо гостро питання демократизації постає для України – враховуючи відмінності історичного шляху між західними та східними регіонами, які дуже яскраво ілюструють особливості впливу попереднього історичного розвитку на демократизацію.

Список використаної літератури

1. Шевчук А.В. Трансформації політичного режиму в Україні// Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили. Серія: Політологія – 2006. — Вип. 34, т. 47. – с. 31-36
2. Burton M., Gunther R., Higley J. Introduction: Elite Transformation and Democratic Regimes. // Higley J. and Gunther R., eds., Elites and Democratic Consolidation in Latin America and Southern Europe (Cambridge: Cambridge University Press, 1992), pp. 1-35.
3. Мацієвський Ю. Між авторитаризмом і демократією: політичний режим після „помаранчевої революції” / Ю. Мацієвський // Політичний менеджмент. — 2006. — № 5. — С. 18-32.
4. Кудрявцева М. Пошук оптимальної моделі організації державної влади: Україна і Франція — http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/znpdduu/du/2010_152/25.pdf
5. Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2010. – Вип. 19. – 474 с. – с. 17-22